МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Список питань з історії міжнародних відносин і зовнішньої политки

1. Агресія Іраку проти Кувейту і позиція СРСР.

2 августа 190 г. иракский правитель Саддам Хусейн напал на Кувейт и полностью его окупировал. Из-за отсутствия информации точно установить мотивацию действий Саддама Хусейна трудно. Выделяют такие варианты:

Кувейт давал ему возможность увеличить производство нефти, и без того значительное;

Кувейт - давняя провинция Ирака, потом искусственно отделенная;

если бы Запад во главе с США не стал в "суровою" позицию, диктатор мог бы захватить со своей могущественной армией Саудовскую Аравию, Арабские Эмираты, Йемен, а главное - уничтожить Израиль.

Что касается американцев то президент Джордж Буш побаивался, чтобы Ирак за короткое время не приобрел ядерного оружия, что создало бы угрозу прежде всего для Израиля. США заставило США занять жесткую позицию лишь нарушение МП, нефтью США широко обеспечивали и другие страны.

Со 2 августа 1990 до 17 января 1991 г. состоялся ряд сложных переговоров с одновременным наращением военных сил. Совет Безопасности ООН настаивал на немедленном выведении войск окупанта, а когда тот ответил отказом, объявил ему экономический бойкот, результаты которого могли быть только общими и недостаточными. Саддам Хусейн обращался - и иногда успешно - к арабской общественности, призывал мусульман подняться на священную войну и согласился даже заключить мирное соглашение с Ираном, по которому отдавал земли, отнятые в результате ирано-иракской войны.

Событием в международных отношениях стало осуждение Советским Союзом своего недавнего союзника, которым был Ирак для СССР, который предостаточно его вооружил. Ни СССР, ни Китай не использовали своего права в Совете Безопасности. Ирак захватил заложников выходцев с Запада, которые пребывали на его территории и в Кувейте. После задержания французских дипломатов президент Миттеран послал 13 000 военнослужащих в Саудовскую Аравию ("операция Даге"). Так же поступили и Англия, и вражеская Ираку Сирия с небольшим египетским и марокканским контингентами. Американские военные силы под командованием генерала Шварцкопфа превзошли 400 000 личного состава с несколькими тысячами самолетов.

Война, которая действительно началась 17 января 1991 г. была в основном воздушной ("Буря в пустыни"). 24 февраля союзники произвели наступление на земле. За 4 дня иракскую армию почти полностью уничтожили. Потери союзников - минимальные, что продемонстрировало и техническое преимущество американского оружия над тем, которое СССР дал Ираку.

28 февраля Саддам Хусейн принял все условия, выдвинутые ООН, и президент Буш приказал остановить боевые действия. Саддам Хусейн ошибся в своих расчетах по таким пунктам:

Иран, несмотря на иракские территориальные уступки, воздержался от помощи своему недавнему противнику;

несмотря на широкие манифестации в многих арабских странах, не произошло ничего даже похожего на священную войну, которая помогала бы братской стране, атакованой Западом;

несмотря на обстрел Ирака ракетами СКАД советского производства Израиля, правительство этой страны имело мужество не отвечать на удары, что неизбежно спровоцировало бы всеарабскую реакцию. Такое мудрое поведение благоприятствовала действиям американцев, и они дали Израилю совершенные ракеты "Пэтриот", которые предназначались не для обстрела вражеской территории, а для взрыва вражеских ракет в воздухе.

Продемонстрировав силу характера на протяжении всего периода конфликта, Буш остановил войну, не взяв Багдада, не устранив Саддама Хусейна, не разгромив остатки иракской армии, хотя все это казалось осуществимым.

Все это можна отнести на счет уважения к МП. Кувейт - полуразрушенный, с нефтяными скважинами, охвачеными огнем, освобожден. Кроме правового аспекта Джордж Буш скорее всего

1

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.побаивался, что СССР поддержит своего давнего союзника, но СССР был от этого далек. Можно, также предположить, что США остановились, достигнув своей главной цели - уничтожив ядерное производство Ирака.

2. Агресія Італії проти Ефіопії.Позиція Ліги Націй та США

Італія готувала агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссінія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скаргами на порушення Італією договору про ненапад.

У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що винуватців «інциденту» на кордоні вона не виявила. Ефіопія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про нейтралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомагатимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй! Негус Ефіопії Хайле Селассіє І у вересні 1935 р. інформував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька місяців як відведені на 30 км від кордону. Та все було даремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.

Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної армії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові. Результат війни по суті визначався позицією великих держав.

Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор уклав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії.

США позбавили Ефіопію можливості купувати американську зброю, але поставляли її Італії через посередників. Поставки нафти в італійські володіння в Африці з 1934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.

З великих держав тільки Радянський Союз підніс голос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР закликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщина й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втрималася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони виконувалися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги Націй їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для італійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.

Політика західних держав дала Італії змогу розгромити Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аодис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припиняв активну партизанську війну проти Італії.

Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейнську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.

3. Агресія СРСР і країн ОВД проти Угорщини 1956 року.

2

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Одна з перших угорських демонстрацій за реформи пройшла в жовтні 1956 р. під гаслами

підтримки польських маніфестантів.У Радянському Союзі усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953

р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібнобуржуазному ухилі».

Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.

Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися військові підрозділи та робітники.

Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна військами державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась н марксистсько-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втрутилися введені в Будапешт радянські війська. На широкий опір вони тоді не натрапили, але політична боротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радянських військ із Будапешта і поставив навіть у попередньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парламенту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але водночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня радянські війська покинули Будапешт.

Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. І. Надь спробував припинити його підготовку, загрожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до 00Н. Не допомогло. Радянські війська здобули Будапешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території юго-славського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були страчені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину залишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спеціалісти.

Угорські події мали вагомий резонанс у США та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які встут пили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.

4. Агресія СРСР і країн ОВД проти Чехословаччини. “Доктрина Брежнєва”.

ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, війни зазнала парл. демократію і гарантовані свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний розпочав лібералізацію. Почала складатися інтелектуальна опозиція, яка набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ розмежування між лібералами(А. Дубчек) та антилібералами.5.01.68р. Новотний - відставка, а керівник КПЧ А.Дубчек, березень президент - Л. Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може існувати і в атмосфері індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР.04.1968р. " Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяльності інш. партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордрон, реабілітація жертв тероту. Для СРСР Чехословацькій прецендент встановив небезпеку. Страждав авторитет СРСР перед КП світу, і він утарчав своїх прихільників.

3

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію чехословацької єресі. 21.08.68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії перетнули кордон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика. Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22 серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві переговори з Дубчиком і Свободою. Чехословацькі керівники пообіцяли вжити заходів для посилення соціалізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ.

В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение. Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ идет к социализму собственным путем", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания, должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием "Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял отношения СССР с его союзниками.

5. Агресія США проти Гватемали. Х межамериканская конференція в Каракасі 1954 р.

Революція у Гватемалі 1944—1954 рр. пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Уже в перші її роки за підтримки народних мас уряд X. Аревало (1944—1950) ужив ряд заходів на захист національного суверенітету. Через відмову в концесіях американським нафтовим компаніям та прийняття в 1949 р. Закону про нафту США в ті роки й8 змогли заволодіти нафтовими багатствами країни. В ході затяжного конфлікту з компанією «Юнайтед фрут», спричиненою небажанням «Юнайтед фрут» задовольнити соціально-економічні вимоги робітників компанії, УР^ X. Аревало часто ставав на бік трудящих. Одним з основних завоювань революційного процесу у Гватемалі стала аграрна реформа, закон про яку прийняв новий уряд на чолі Арбенсом у 1952 р. Реформа не тільки завдала сильного удару земельній олігархії, а й безпосередньо за-торкнула інтереси могутньої «Юнайтед фрут». Революційний процес у Гватемалі вплинув на зовнішню політику країни, в якій з поглибленням курсу на внутрішні перетворення посилилися тенденції до самостійності.

Нерідко уряд Гватемали виступав з самостійних, антиімперіалістичних позицій. В 00Н — на відміну від багатьох латиноамериканських країн — позиція країни явно не відповідала відведеній їй Сполученими Штатами ролі слухняного учасника «машини голосування».

На міжнародних форумах представники Гватемали, хоч і залишались часто наодинці, виступали на захист національного суверенітету, наприклад права на незалежну від США зовнішню політику, відкрито звинувачували Сполучені Штати та їх союзників з-поміж військово-диктаторських режимів у тому, що під приводом боротьби з комунізмом вони перешкоджають розвиткові Латинської Америки. Соціально-економічні й політичні перетворення у Гватемалі в умовах «холодної війни» правлячі кола США розцінили як небезпечний прецедент порушення звичного «статус-кво» в безпосередній близькості до своїх кордонів. США прагнули створити обстановку ворожості навколо Гватемали. Це посилювалось тією обставиною, що диктаторські режими в сусідніх Гондурасі й Нікарагуа перетворилися на опорні пункти контрреволюції, які фінансувалися Вашингтоном і «Юнайтед фрут».

У 1954 р. США в союзі з місцевою реакцією і нікарагуанським режимом А. Сомоси організували вторгнення військових найманців до Гватемали й придушили революцію. Патріотично налаштовані дрібнобуржуазні прошарки не змогли довести започатковані перетворення у Гватемалі до кінця. Уряд X. Арбенса не пішов на тісний союз із народними масами і в останній момент не зважився озброїти народ перед загрозою вторгнення.

6. Американо-китайські відносини на початку 70-х років

Уже на початковому етапі свого існування КНР вдалося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Пакистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами

4

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіальних питань, політики Китаю в Тибеті. Збилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філіппіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спрямовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків деякі країни ПСА (Таїланд, Філіппіни).

Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінданом, намагалися стимулювати революційний рух у сусідніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можливості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській нараді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля китайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити безпеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала Бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, китайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських держав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало можливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійснення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався цілком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розглядав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використовувалася для отримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дедалі непримиреннілюго характеру набирали ідеологічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське суперництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роззброєння, регіональних конфліктів.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом підштовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — економічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося намагання зняти гостроту конфронтації зі США.

Через різноманітні канали китайське керівництво давало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, Пекін відвантажував товари за океан. Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагували на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція США щодо Тайваню та прикордонного конфлікту з Індією.

Отже, на рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрімко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. Поставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «супердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з такого поділу, Мас Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім країнам потрібно створити «широкий міжнародний фронт

5

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — головний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі: головний фактор, безсумнівно, — загострення радянсько-китайських відносин. СРСР та КНР по

суті стали військовими супротивниками; розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміцнювала позиції СРСР на світовій арені,

спонукала китайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного —і Москви;

на думку Пекіна, в умовах, що склалися. Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загострилася;

уживалися заходи для подальшої його ізоляції в міжнародному комуністичному русі, «соціалістичному таборі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інтересами КНР.

7. Багдадський пакт.

Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону, особливо Єгипту після приходу до влади внаслідок революційних подій 23 липня 1952 р. нового керівництва, яке згодом очолив Г.А.Насер. Перешкодою на шляху створення пакту був також арабо-ізраїльський антагонізм.

Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт. Це був союз у справах спільної безпеки та оборони. 5 квітня 1955 р. до пакту приєдналася Великобританія, 23 вересня - Пакистан, 3 листопада - Іран.

У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна революція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Багдадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).

Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем’єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем’єр-міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.

Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов’язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабських держав.

Цілком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, відверто спрямованого проти нього. США навпаки підтримували його дуже енергійно, і вбачали в ньому один із ключових пунктів їхньої оборонної системи. Вони посилали спостерігачів на засідання ради пакту, або його економічного комітету. А на початку червня 1957 р. вступили до військового комітету.

8. Бандунзька конференція.

18—24 квітня 1955 р. в Бандунзі (Індонезія) з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбулася конференція в якій взяли участь 29 країн та територій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію представляли 23 делегації, Африку — 6.

Той факт, що учасниками конференції були як соціалістичні країни — ДРВ і КНР, так і країни, що входили у військово-політичні блоки з країнами Заходу — Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіжності в позиціях сторін.

6

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування

та незалежного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму.Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву.Узгодженою платформою конференції, як це зафіксовано в її заключному комюніке, стали

антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різних систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.

Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування («панча шила» — п 'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією. Вони передбачали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і суверенітету;2) ненапад;3) невтручання у внутрішні справи;4) рівноправність і взаємну вигідність;5) мирне співіснування. До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:1) повага до основних прав людини, а також цілей тапринципів Статуту 00Н;2) повага до суверенітету та територіальної цілісностівсіх країн;3) визнання рівноправності всіх рас і націй, великих імалих;4) утримання від інтервенції й втручання у внутрішнісправи інших країн;5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону згідно зі Статутом

00Н;6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих

держав і від тиску на інші країни;7) утримання від агресії проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої

країни;8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шляхом;9) сприяння взаємним інтересам і співробітництву;10) повага до справедливості й дотримання міжнародних зобов'язань.Бандунзька конференція мала велике міжнародне значення. По-перше, вона свідчила про

зміцнення незалежного зовнішньополітичного курсу країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-визвольного руху, так і утвердженню в міжнародних відносинах принципу мирного співіснування. Нарешті, конференція заклала засади Руху неприєднання — нового напряму у світовій політиці.

9. Берлінська криза 1961 р.10. Бонський і Паризький договори.

26 мая 1952 года США, Великобритания, Франция, с одной стороны, и ФРГ, с другой, подписали в Бонне так называемый Общий /Боннский/ договор. Договор декларировал суверенитет Западной Германии во внутренних и внешних делах и отмену послевоенного оккупационного режима. Однако все три державы-победительницы сохраняли за собой право размещать на территории ФРГ свои войска.

Договор был направлен на становление Западной Германии как полноправного участника наметившегося противостояния между Востоком и Западом. Необходимо было возрождение страны, способной вступать в военные группировки западных держав.

Боннский договор подлежал ратификации одновременно с тесно связанным с ним Парижским договором 1952 года, который предусматривал создание Европейского Оборонительного Сообщества -

7

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.военной организации западноевропейских стран с общими органами управления, объединенными вооруженными силами и общим бюджетом. Все это противоречило решениям Потсдамской конференции, направленным на недопущение возрождения германского милитаризма.

Парижский договор был отклонен парламентами некоторых стран, подписавших его, и Боннский договор также не вступил в силу. Позднее несколько пересмотренный Боннский договор вошел в состав Парижских соглашений 1954 года. В рамках этих соглашений ФРГ, Бельгия, Великобритания, Италия, Люксембург, Нидерланды и Франция образовали военно-политический блок - Западноевропейский союз /ЗЕС/. Члены ЗЕС одновременно входят в НАТО, таким образом, в 1955 году ФРГ присоединилась к НАТО. Было положено начало "холодной войне". Страны-участницы Боннского договора 1952 года формально утратили права в отношении ФРГ только в 1968 году, по так называемому "17-му закону о дополнении конституции" от 27.06.1968 года.

11. Брест-Литовська конференція і підписання мирних договорів з Радянською Росією та Україною.

Заключение договора Четверного союза с Центральной Радой сильно ухудшило позиции советской делегации. В тот же день вечером 27 января (9 февраля) Кюльман фактически предъявил России ультиматум, потребовав немедленного принятия германских требований на основе "линии Гофмана". Пояснялось, что окончательная судьба территорий в западу от нее будет решена на основе двусторонних соглашений Германии и Австро-Венгрии с народами соответствующих областей.

В ответ 28 января (10 февраля) 1918 г. Троцкий заявил, что "отказываясь от подписания аннексионистского договора, Россия, со своей стороны, объявляет состояние войны с Германией, Австро-Венгрией, Турцией и Болгарией прекращенным. Российским войскам одновременно отдается приказ о полной демобилизации по всему фронту". Далее Троцкий отказался вести какие-либо переговоры. Фон Кюльман отреагировал следующим образом: "Если мирный договор не будет заключен, то, очевидно, самый договор о перемирии теряет свое значение, и по истечении предусмотренного в нем срока война возобновляется".

Безрезультатность второго и третьего раундов переговоров в декабре 1917 - январе 1918 г. был во многом связан с тактикой затягивания времени, которой придерживалось советское правительство, рассчитывая на революционный взрыв в Центральных державах. Одновременно в Петрограде не оставляли надежд на компромисс с Антантой и возобновление с ее стороны финансовой и иной помощи России.

Не следует упускать из виду и серьезные разногласия среди большевистского руководства по проблеме заключения мира. Сторонники В.И.Ленина и И.В.Сталина настаивали на немедленном подписании договора любой ценой, понимая, что только этот шаг дает шанс большевистскому правительству удержать власть. Приверженцы позиции Н.И.Бухарина - так называемые левые коммунисты - напротив, призывали к революционной войне против Четверного союза во имя "мировой революции" даже ценой потери государственной власти.

Компромиссную позицию занимал Л.Д.Троцкий, выдвинувший принцип "ни войны, ни мира". При кажущейся парадоксальности логика этой позиции заключалась в том, чтобы одинаково дистанцироваться от обоих империалистических блоков и, объявив состояние войны законченным, то есть фактически и юридически покинув ряды Антанты, не подписывать мира с Четверным союзом, то есть сохранять свободу рук, которая могла понадобиться в случае начала спасительного для большевиков всеобщего революционного взрыва в Европе. С сугубо личной точки зрения Троцкого его поведение отчасти объяснялось и тем, что он опасался быть обвиненным в Петрограде в сделке с германским империализмом и предательстве дела пролетариата.

Как бы то ни было, 5 (18) февраля 1918 г., после того, как формально истек срок действия очередного соглашения о перемирии, германские и австрийские войска предприняли наступление по всему фронту от Балтийского до Черного морей. Русские войска не смогли оказать сопротивления. В этой ситуации 6 (19) февраля Совнарком направил радиограмму с согласием подписать мир на условиях Четверного союза, но германское наступление продолжилось.

21 февраля в России был провозглашен лозунг "социалистическое отечество в опасности", а 23 февраля вновь сформированные отряды красноармейцев оказали сопротивление врагу. В этот же

8

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.день был получен новый ультиматум германской стороны в десяти пунктах. Первые два содержали требования признать "линию Гофмана". Но кроме того России предлагалось немедленно очистить Лифляндию и Эстляндию от регулярных русских войск и красногвардейцев. В обеих губерниях предполагалось разместить германские войска. Россия была обязана заключить мир с Центральной Радой. Русские войска должны были оставить Украину и Финляндию. Кроме того, России следовало возвратить Турции анатолийские провинции (то есть части Турецкой Армении). Русской армии предписывалось немедленно демобилизоваться. Предусматривалось разоружение русского военного флота на Черном, Балтийском морях и Ледовитом океане. Отдельным пунктом восстанавливалось действие крайне невыгодного России российско-германского торгового договора 1904 г. Наконец, надлежало прекратить всякую агитацию против стран германского блока. На принятие ультиматума давалось 48 часов.

Вновь делегации встретились в Брест-Литовске 1 марта 1918 г. Советскую делегацию возглавил видный деятель большевистской партии Г.Я.Сокольников (Бриллиант). Он и подписал 3 марта мирный договор от имени РСФСР. Сознавая безысходность ситуации, советская делегация уже не пыталась обсуждать его условия.

В итоге Россия теряла примерно одну треть своей европейской территории, включая Прибалтику и Финляндию, а также часть Закавказья и сферу влияния в Персии. Украина получала независимость, и Россия была обязана заключить мирный договор с правительством Центральной Рады. Турции передавались Карс, Ардаган и Батум. Кроме того, в дополнение к Брест-Литовскому договору уже в августе 1918 г. большевистское правительство принимало на себя обязательства выплатить Германии 6 млрд. золотых рейхсмарок военной контрибуции. Но самое главное, страна попадала в международную изоляцию, поскольку известие о сепаратном мире привело к разрыву дипломатических отношений между Россией и бывшими союзниками, став прелюдией к гражданской войне и иностранной интервенции.

Уже 9 марта 1918 г. войска Антанты высадились в Мурманске, чтобы не допустить захвата этого порта Германией (этот шаг был согласован и поддержан местным советом, в котором большевики были в меньшинстве). В апреле 1918 г., при политической поддержке Франции и Великобритании и на фоне выжидательной позиции США, начала интервенцию на русском Дальнем Востоке Япония.

Крайне осложнил Брест-Литовский мир и ситуацию в закавказских провинциях России. Содержавшиеся в нем уступки Турции поставили под угрозу безопасность южных рубежей бывшей империи и спровоцировали стремление Грузии, Армении и Азербайджана, которые фактически были уже не подконтрольны Петрограду, к полной независимости (об этом см. подробнее гл. 4 настоящего тома).

12. Варшавський та Ризький договори

Согласно Варшавского (22 апреля 1920 года), а затем Рижского договора (18 марта 1921 года) Галичина была окончательно присоединена к Польше.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ ДЛЯ СХІДНЬОЇ ЕВРОПИ

На початку 1920 року були окуповані Польщею: Лемківщина, По сяння, Холмщина, Підляшшя (з 1918 року), Західня Волинь (з травня 1919 р.), вся Галичина (з липня 1919 року). У Польщі не було одно думного ставлення до питання Української Держави: соціялісти та деякі партії центру ставилися до Української Держави прихильно, побоюючись відродження російського імперіялізму, але більша ча стина польського суспільства, зокрема Націонал-Демократична Пар тія, ставилися до України вороже; вони вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною. В таких загальних умовах укладено договір між Дипломатичною Місією УНР в Польщі і польським урядом. Був це час, коли українська армія поверталася з Зимового походу, і їй загрожувало інтернування. З другого боку —

Польща готувалася ло збройної боротьби з Москвою. Договір підпи сали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, мі ністер закордонних справ Директорії та міністер закордонних справ Польщі. Я: Домбський.

Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах ..., які будуть означені

9

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Ота мана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кор доном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Поль ський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграр на реформа в Україні буде розв'язана конституантою. 7) Укладаєть ся військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по Її підписанні."'

Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР. Договір цей не був опублікований і залишався таємним. Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин."' Як таємний. цей договір не був ратифікований.

Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалеж ність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холм щину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було під порядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — під порядковані польському управлінню. Український уряд зобов'язу вався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в^Галичині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалеж ність і передав її під владу Польщі.

Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були тяжко вражені цим договором. Укладений він був не урядом, а Дипломатичною Місією, яку очолював А. ЛівицькнИ, і уряд був постав лений перед доконаним фактом. Петлюра знав про цей договір.'"

Варшавський договір був прийнятий різними шарами українсько го громадянства, як велике нещастя. У негативному ставленні до ньо го об'єдналися члени різних угруповань, партій. Соціялістичнпй уряд, з 1. Мазепою на чолі, в березні 1920 рику подався на димісііОіале тільки в кінці травня 1920 року зформовано новий кабінет, на чолі якого став В. Прокопович (соціял-федераліст), до складу цього кабі нету ввійшли: як заступник його — А. Лівицький (соціял-демократ); як міністер закордонних справ — А. Ніковський, міністер внутріш ніх справ — О. Саліковськии, земельних — 1. Мазепа, фінансів — X. Барановський, ісповідань — 1. Огіснко, військових справ — В. Сальський, шляхів — С. Тимошенко, господарства — Є. Архипенко, освіти — 1. Холодний, здоров'я — поляк С. Стемповський"'

Від різних груп надходили протести. Особливе незадоволення викликала постать Стемповського, поляка.

Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція ес-ерів, в якій взяли участь: М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали ви являти прагнення примиритися з большевиками. В. Винниченко ви їхав на Україну, щоб переконати большевицький уряд створити совєтську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звер нувся до Москви з деклярацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові перего вори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав."'

Варшавський договір викликав дуже негативне враження в Гали чині, охопленої настроєм безнадійности. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з большевиками неможлива. Ціла Херсон ська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 року покинули Галицький фронт і під командою генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочат ку в Ліберці, а потім у Йозефові.^

На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським догово ром, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єдна них військ Польщі та УНР. Використати частини УГА. які перейшли були на сторону поляків і були інтерновані, польський уряд не по годився. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою

10

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою пол ковника Безручка йшла на

Київ. Крім того в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу. Українські війська були підпорядковані польському командуванню. За догово ром під час походу мало бути зформовано їде чотири українські диві зії, але поляки не дали на це дозволу."'

Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення, 7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: большевики здали його без бою.

Прибувши до Києва, поляки виарештували і вивезли чимало лю дей, серед них кількох старих православних священиків (протосреїв — С, Трегубова, Н. ґроссу та інших); арештували їх під час Бого служби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення. Перебу вання польської і української армій в Києві було недовгим: больше вики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали армію Будьон ного, яка зайшла в запілля українцям та полякам. Поляки поспішно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі. Перед від ходом вони розстріляли деяких арештованих, підпалили і висадили в повітря багато будинків, серед них будинок колишнього губерна тора, де знаходився архів. Зірвали мости на Дніпрі, в тому числі сла ветний Ланцюговий міст.*"

Польські частини відійшли за Збруч) а українські ще протягом місяця вели бої з большевицькими військами. З початку липня 1920 року почали ширитися чутки, що Англія пропонує своє посеред ництво для замирення Польщі з советською Росією. З початку серп ня Польща розпочала мирові переговори з Москвою.

В таких умовах — невдач на фронті та перспективи замирення — в уряді УНР виникла ідея знайти спільників в антибольшевицьких організаціях еміграції з російською армією генерала Перемикіна, дон ськими козаками під проводом осавула Яковлева, Російським Полі тичним Комітетом під проводом Б. Савінкова, та генералом Вранге лем в Криму.'"

Тим часом большевицька армія наступала на захід — на Замостя Варшаву, але наприкінці серпня наступ большевиків на Замостя від бито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку на зивали поляки «Чудом над Вислою», врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на ггівденному фронті: частини військ перейшли Дністер, розбили больше ііііцьку армію й заволоділи лівим берегом Збруча. Протягом наступ ного місяця ці частини просувалися все далі на схід. На північному крилі української армії разом з українцями виступали російські протибольшевицькі частини генерала Перемикіна та донські козаки під командою Яковлева. Разом в армії УНР було коло 23.000 вояків, а в російських та козацьких частинах — 5.000, разом 28.000.

Та коли в боротьбі з большевиками українська армія напружу вала всі свої сили, Польща вела переговори з Москвою, 18-го жовтня 1920 року укладено перемир'я. Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для советської армії.

РИЗЬКИЙ ДОГОВІР

3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з совєтським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на стано вищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами большевиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Вар шаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Мо сквою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але советський комісар за кордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Укра їнська Советська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь совстського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі.""

Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають советського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала совстський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції."* До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Ле вицького, О. Назарука, Е.

11

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала кон ференції протест проти трактування питання Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Схід ньої Галичини. Цю делегацію теж не допущено до участи в конфе ренції.""^

12-:-о жовтня 1920 року польський і совстський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Украї ною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впа ду Горині в Прип'ять. Советську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановле но було перемир'я.""

Советський уряд використав перемир'я для підготови наступу по всьому фронту, 10-го листопада большевицька кіннота зробила гли бокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв, відступити за Збруч, 16-го ли стопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.'"

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та советською Росією. Польща визнала Українську Совет ську Соціялістичну Республіку. Правобережна Україна була поді лена: Холмщина, Підляшшя, Західня Волинь та Західне Полісся ді сталися Польщі, Східня Волинь — советській Росії. Доля Галичини не була вирішена: року 1923 Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй авто номних прав.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на терито рії Польщі антибольшевицьким організаціям. Таким чином Дирек торія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існу вання в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально."'

13. Версальська система мирних договорів

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антанти, 15 - які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч чиною . Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальської системи МВ: 1. Розпад імперій.2. Поява нових держав.3. Перерозподіл колоній.4. Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових

суб’єктів міжнародних відносин.Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою

міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:1. не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали

поразки;2. не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

12

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.3. не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності

дійового контролю за виконанням укладених договорів;4. викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів»,

започаткувала основи національних конфліктів.Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але

внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

14. Вихід Франції з військової організації НАТО.

До середини 60-х років між Францією та її західними партнерами намітилися доволі відчутні суперечності з ряду кардинальних проблем міжнародної політики та стратегії НАТО. Ш. де Голль взяв курс на обмеження впливу США в Західній Європі, блокування входження до «Спільного ринку» Великобританії, відновлення золотого стандарту в міжнародних валютно-фінансових розрахунках, здобуття Фрадцією лідерства в ЄЕС, забезпечення її економічних інтересів як у галузі промисловості, так і сільського господарства. З 1959 р. президент Ш. де Голль почав здійснювати заходи щодо виходу Франції з військових структур НАТО, що відбулося врешті-решт у лютому 1966 р. Вихід Франції з НАТО став однією з найважливіших складових нового зовнішньополітичного КУрсу країни, спрямованого та відігравання Францією самостійної міжнародної ролі Його елементом був також новий, оснований на здоровому прагматизмі підхід до вщносин з Радянським Союзом, іншими країнами «соціалістичного табору».

Вихід Франції з системи інтегрованого командування збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів.

Політика протистояння та ультимативних вимог щодо своїх головних партнерів — США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейського економічного співтовариства призвела в другій половині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізоляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин з країнами протилежного блоку, яке знаменувало повернення до старої європейської моделі зовнішньополітичної поведінки («держава, що балансує між своїми конкурентами») у значною мірою було єдиною можливою за тих умов раціональною стратегією.

15. Війна 1973 року на Ближньому Сході.

Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. президентом Єгипту став А. Садат. 6 жовтня 1973 р., в день єврейського свята Йом Кіпур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю, Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях, брали участь військові частини й підрозділи Іраку, Марокко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на східний берег Суецького каналу Й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жовтня єгипетські війська здобули Сінай. Сирійська армія просунулася на Голанських висотах, визволила місто Кунейтру.

В ході «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним сила^ Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

12 жовтня прем'єр-міністр Ізраїлю Г. Меїр звернулася до США з проханням про негайні поставки зброї й спорядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-двіву військову допомогу по повітряному «мосту». г

Спираючись на американську підтримку й оправившись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнаступ. Скориставшись отриманою з американського супутника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсували Суецький канал, захопили плацдарм на його західному березі. Третя єгипетська армія опинилася в ото-» ченні, виникла загроза блокади Суецу.

13

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.8 жовтня 1973 р. представник США в 00Н вніс про-» позицію про припинення вогню з

відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат1«від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.

22 жовтня Рада Безпеки 00Н ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій

Однак на південній дільниці єгипетсько-ізраїльського Фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що порушують рішення Ради Безпеки 00Н. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас Радянське керівництво повідомило президента США про можливі наслідки неприпинення Ізраїлем воєнних дій.

11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про припинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки 00Н № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар 00Н повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка передбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 р., і з частиіш територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів 00Н у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

У результаті «човникової дипломатії» державного секретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

16. Вступ США в першу світову війну і її завершення та наслідки.

17. Вступ ФРН у НАТО.

Формальне рішення про вступ ФРН у Західноєвропейський союз і НАТО було прийнято на Паризькій нараді дев'яти держав (20—23 жовтня 1954 р.). Паризькі угоди передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, уряд ФРН, у свою чергу, оголосив про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об'єднання Німеччини або зміни існуючих кордонів. Окрім того, західнонімецька держава взяла на себе зобов'язання не виробляти атомної, бактеріологічної та хімічної зброї.

Паризькі угоди набрали сили після всіх передбачених формальностей 5 травня 1955р. ФРН здобула суверенітетна засадах нової версії Загальної угоди. 7 травня вона вступила до ЗЄС, 9 травня — до НАТО. У відповідь Радянський Союз денонсував радянсько-англійську й рВг дянсько-французьку угоди 1942 і 1944 рр.

17—23 липня 1955 р. в Женеві відбулася нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції, на якій Радянський Союз погодився на принцип вільних виборів за умови відходу західних країн від ідеї залучення об'єднаної Німеччини до НАТО. Але ідею нейтралізації Німеччини було відкинуто західними державами. Женевська нарада завершилася безрезультатно.

18. Генуезька конференція та її результати.

14

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29

держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів.

США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів.

На конференції було створено чотири комісії: політична фінансова економічна транспортнаРадянська делегація була включена лише в політичну комісію.В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного

економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру.

Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на ЗО років і надання радянській державі кредитів.

Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного.

Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

19. Громадянська війна в Іспанії, зміст політики «невтручання».

Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і розпочалася громадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції - «Над усією Іспанією безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У

15

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.вересні в Лондоні вони створили «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.

Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.

Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжнародної комісії невтручання», вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.

Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій ський союз . Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо мий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж са-ме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

16

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина

посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна

Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянт-ської Франції.

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

20. Гуамська доктрина.

З моменту висунення Р. Ніксоном «Гуамської доктрин ни» (1969), яка мала на меті підключити до стратегії СІІІА нові «центри сили», політика Вашингтона в Латинській Америці стала визначатись як «диференційований підхід», ставка на «привілейованих союзників», дипло' матія «малопомітної присутності». Дедалі більшого зна-чення набуває питання про оптимальних союзників США на континенті. Привілейованими союзниками були визнані диктаторські режими Бразилії, Аргентини, Чилі (після перевороту 1973 р.), з якими розширяються двосторонні відносини.

21. Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам

14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прийняла історичну Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в 00Н переконливо свідчив уже той факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму.1 Декларація проголосила не тільки право, колоніальних* народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундаментальних прав людини, що суперечить Статуту 00Н.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні ДІЇ або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту 00Н.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 р.. Генеральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних рекомендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Комітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імплементації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслуховував петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося о4 колонії та підопічні території, які ще не досягли самоуправління.

На основі Статуту 00Н (розділи XI, XII і XIII) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків 00Н втручалася з метою

17

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, 00Н діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності 00Н. Була створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга 00Н полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль-турному й політичному розвиткові новоутворених незалежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

22. Державний договір з Австрією.

27 квітня 1945 р. було створено Тимчасовий уряд Австрійської Республіки і введено в дію Конституцію 1920 р. із змінами, внесеними до неї в 1929 р.

Згідно з домовленістю урядів СРСР, США, Англії й Франції після визволення Австрії тут лишилися окупаційні війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.

Вперше питання про укладення державної угоди з Австрією було порушене на Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ у квітні 1946 р. Проте через неготовність делегацій до його обговорення було вирішено спершу закінчити роботу над угодами з колишніми союзниками Німеччини в Європі, а за цей час підготувати проект австрійської угоди.

Заступники міністрів закордонних справ у січні 1947 р, почали розробку проекту й досить швидко узгодили майже половину статей. Але проблеми югославських територіальних претензій, німецького майна виявилися на той момент нерозв'язаними. Не було їх вирішено й на Московській конференції міністрів закордонних справ (березень—квітень 1947 р.) та на Лондонській (листопад—грудень 1947 р,). Лише в-Парижі (травень—червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмовився підтримувати югославські територіальні домагання. Незмінними залишилися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні поставки в розмірі 150 млн доларів, 60 % виробництва нафти й права на її видобування та очищення.

Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропонованого західними країнами «скороченого варіанта» Державної угоди, у якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії.

Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правову позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому містилася вимога припинити окупацію, відновити суверенітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей варіант.Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз уважав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку аншлюсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чотирьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеччиною.

У «Заяві з 3-х пунктів» австрійського федерального уряду, переданій В. Молотову 14 березня 1955 р., знову підтверджувалися військовий нейтралітет і згода з усіма пропонованими гарантіями австрійської незалежності.

У відповідь радянський уряд висловив готовність на майбутній конференції розглядати австрійське питання окремо й запросив федерального канцлера Рааба прибути до Москви для двосторонніх переговорів. До цього часу вже було врегульоване питання про Трієст, і зв'язок цієї проблеми з австрійським питанням перестав існувати.

15 квітня 1955 р. був опублікований «Московський меморандум» за результатами переговорів. СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й вивести з Австрії окупаційні війська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов'язувалася постачати Радянському Союзові 10 млн т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн доларів за активи Дунайської судноплавної компанії у Східній Австрії й забезпечити постачання товарів на суму 150 млн доларів як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Цей ме-морандум прискорив процес визнання постійного нейтралітету Австрії. Деякі дослідники вважають, що

18

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.вирішенням австрійського питання Радянський Союз намагався створити прецедент для врегулювання німецької проблеми.

2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чотирьох окупаційних держав за участю міністра закордонних справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закордонних справ внесли остаточні зміни до текстів угод.15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія відновлювалася «як суверенна, незалежна й демократична держава» в кордонах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих Держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифікації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпущено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р, 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила конституційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.

23. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов'язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зроблено спробу знайти взаємоприйнятний підхід до вирішення проблеми отримання розвитку систем ПРО. Хоча зустріч у Гласборо не мала конкретних результатів, вона все ж таки сприяла початку переговорів з обмеження стратегічних озброєнь, які в 1972р. завершились укладенням Договору щодо ПРО.

В останній рік президентства Л. Джонсона після багаторічних переговорів завершилася робота над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат США, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через введення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових документів, спрямованих на зниження можливості виникнення ядерних війн.

7 сентября 1959 г. в сответствии с соглашением правительств СССР, США, Великобритании и Франции был образован Комитет десяти по разоружению. В его состав вошли 5 социалистических государств - СССР, Чехословакия, Польша, Румыния, Болгария - и 5 стран, входящих в Североатлантический блок, - США, Англия, Франция, Канада, Италия. Этот комитет занимался вопросами разоружения, рассматривал проэкты договоров в этой области.18 сентября 1959 г. Советский Союз внес на рассмотрение 14 сесии ГА ООН программу всеобщего и полного разоружения. Прграмма не была принята западными государствами в силу своей "тотальности". Советский Союз обвиняли в том, что он придерживается принципа "все или ничего" и не желает искоть практических решений. 20 ноября 1959 г. ГА ООН направила как советские предложения о всеобщем и полном разоружении, так и предложения Великобритании в Комиссию ООН по разоружению и в Комитет десяти по разоружению.13 октября 1958 г. в Женеве открылись переговоры о прекращении испытаний ядерного оружия. 5 августа 1963 г. в Москве был парафирован Договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, в космическом пространстве и под водой. 10 октября он вступил в силу после ратификации его тремя первоначальными участниками. По некоторым оценкам, в середине 60-х годов 13 государств вплотную подошли к созданию собственного ядерного потенциала. Появление ядерного оружия в распоряжении мнгих правительств могло бы усилить риск возникновения ядерной войны и затруднить решение проблемы разоружения. Осознвние этой опасности побудило многие государства выступить за нераспространение ядерного оружия.США занимали в этом вопросе двоякую позицию. С одной стороны они явно опасались тех последствий, к которым могло бы привести появление ядерного оружия в руках государств, не обладавших этим средством массового уничтожения. Но, сдругой стороны, стремление укрепить блок НАТО и избежать обострения отношений со своими союзниками заставляло США прислушиваться к

19

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.тем из них, кто требовал допуска к ядерному оружию. На свет появился проект создания так называемых "многосторонних ядерных сил НАТО", суть которого состояла в том, что к совместному контролю над американским ядерным оружием, размещенным в Евроле, должны были получить доступ все страны-участницы НАТО в первую очередь ФРГ. (Еще в 58 г. Конгресс США принял поправку к McMagen Act (принятый в 40 гг.), согласно которой стала возможной передача ядерных технологий компонентов и материалов союзникам по блоку. Великобритания закупила у США тогда ракеты Trident и Polaris.)По американскому проекту договора, представленному 17 августа 1965 г. на рассмотрение в Комитет 18 (Комитет 10 был дополнен 8 членами из неприсоединившихся государств) запрещалась прямая передача ядерного оружия неядерным странам, норазрешалось предоставление этого оружия в коллективное владение участникам военных союзов.24 сентября 1965 г. советская делегация представила ГА ООН свой проект договора, в котором предлагалось запретить не только прямую, но и косвенную передачу ядерного оружия неядерным странам.На протяжении 1966 г. дискуссии в Комитете 18 по разоружению велись вокруг двух проектов договора - совктского и американского. Согласно тексту основного обязательства участников будующего соглашения, закрывались не только прямые, но икосвенные пути распространения ядерного оружия.В 1967 г. и вначале 1968 г. в Комитете 18-ти государств по разоружению был согласован весь текст договора о нераспространении. ГА ООН одобрила проект договора. 1 июля 1968 г. он был открыт к подписанию, а 5 марта 1970 г. вступил в силу.Ст. 1. Каждая ядерная держава обязуется не передавать кому бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.Ст.2. Каждая неядерная держава не принимает от кого бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.Ст.3. Ядерные программы неядерных государств будут находиться под контролем МАГАТЭ. Каждое неядерное государство, подписавшее настоящий Договор, подписывает с МАГАТЭ договор о контроле.Ст.4. Настоящий Договор не препятствует сотрудничеству в ядерной сфере, использованию ядерной энергии в мирных целях.Ст.5. Стороны в скором будущем стремятся начать вести переговоры об окончательном разоружении.Ст. 9. Определение ядерной державы- государство, лоторое произвело и испытало ядерное оружие до 1 января 1967 г.Ст. 10. Предусмотрена возможность легального выхода из Договора.В договоре предусмотренно, что через 25 лет после его вступления в силу должна быть созвана конференция для того, чтобы решить, должен ли он продолжать оставаться в силе бессрочно или его действие должно быть продлено на дополнительный определенный срок времени.В 1995 г. действие договора продлено на бессрочный период. Многие неядерные государства были против этого (договор неэффективный). Египет требовал присоединения Израиля, Мексика возглавила движение неприсоединения.

24. Договір Тлателолко.

14 лютого 1967 р. 14 латиноамериканських держав підписали Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Важливі частини договору становили два додаткові протоколи. Додатковий протокол І покладав певні зобов'язання на ті держави, які де-юре чи де-факто несуть міжнародну відповідальність щодо територій, які знаходяться в зоні, де діє договір (це стосувалося США, Великобританії, Франції та Нідерландів, які мали колонії чи залежні території в Латинській Америці). Додатковий протокол II передбачав зобов'язання ядерних держав поважати статус без'ядерної зони.

В 1973—1977 рр. на XVIII—XXXII сесіях Генеральної Асамблеї латиноамериканські держави добилися прийняття резолюцій, які закликали всі країни приєднатися до додаткових протоколів І і II Договору Тлателолко.

20

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.25. Доктрина “гнучкого реагування”.

1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «масованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети США на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипломатичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —

запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грунтувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).

Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. • Тому збереження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагування» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропонував будувати радянсько-американські відносини на засадах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

26. Доктрина “масованої відплати”.

доктрина массированного возмездия , разработанная в начале 50-х братьями Даллесами, которая в качестве единственной формы сдерживания СССР, много превосходивший НАТО по количеству обычных вооружений, предусматривала способность США к широкомасштабной ядерной атаке.

Cтратегическая концепция Соединенных Штатов в 1945-1960 гг. базировалась на их атомной монополии, подавляющем превосходстве над СССР в средствах доставки атомного оружия, а также на убежденности в полной неуязвимости североамериканского континента.

В то время США имели 840 стратегических бомбардировщиков в строю и 1.350 в резерве.Первоначально планировалось атаковать 20 самых крупных советских городов и с помощью 196

атомных бомб уничтожить их (директива № 432 Д, 1945 г.). В 1948 г. речь шла уже о 70 советских городах, для которых припасли более 200 атомных бомб (план "Чариотир"). В 1949 г. с помощью 300 атомных бомб и 250.000 тонн обычных бомб подлежало уничтожению до 85 процентов советской промышленности (план "Дропшот"), а еще через год США готовы были стереть с лица земли 100 советских городов (план "Троян").

О том, что планы эти составлялись не для "бумажной войны", свидетельствуют слова президента Трумэна, который в январе 1952 г. сказал: "Мы сотрем с лица земли любые порты или города, которые необходимо будет уничтожить для достижения наших целей".

Сменивший его Эйзенхауэр также считал, что против СССР и других социалистических государств можно вести только глобальную ядерную войну и напасть следует первыми. Исходя из этого ускоренными темпами шло развитие стратегических наступательных сил в американской армии. Так, в период с 1954 по 1961 финансовый год на ВВС в США расходовалось почти 47 процентов военного бюджета, на ВМС -29 процентов и на сухопутные войска - 24 процента.

27. Доктрина “стримування”.

Щодо Сполучених Штатів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стри -мування комунізму» (або просто «стримування»), яка згодом стала стратегією усього західного світу. Перше роз-

21

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.горнуте обгрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі»1 від 22 лютого 1946 р., яку направив до держдепартаменту радник посольства США в Москві, маловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зводився до того, що мирне співіснування США і Радянського Союзу є неможливим, так само як і будь-яке спів-робітництао між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверджувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну боротьбу із супротивником», готується знищити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Радянський Союз звинувачувався в намірах вести постійну підривну діяльність проти західних держав і розширювати сферу свого контролю. СРСР приписувалися, зокрема, агресивні плани щодо Північного Ірану, Туреччини, частини Данії; в перспективі Д. Кеннан очікував радянських претензій щодо портів у Перській затоці та навіть Гібралтару. Що стосується 00Н, то, як говорилося в телеграмі, СРСР прагне використовувати її не для зміцнення загального миру а лише для досягнення власних цілей та залишить органі^ зацію, як тільки стане вважати, що вона більше не відповідає його інтересам. Головний висновок «довгої телеграми»— США необхідно перейти до «жорсткого курсу» щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

28. Доктрина Джонсона.

Однако ввод американских войск в сотрясаемую политическими кризисами Доминиканскую Республику (1965 год) показал его, наконец, как традиционного поборника политики сдерживания и привел к потере симпатий к США в Латинской Америке. Джонсон интерпретировал призыв к реформам как попытку управляемого Кубой коммунистического подрыва. Его известное как "Доктрина Джонсона" обоснование участия в военных действиях гласило, что Соединенные Штаты должны везде защищать своих граждан (2 мая 1965 г.). Американо-немецкие отношения все больше отягощались проблематикой валютной компенсации.

29. Доктрина Джонсона-Манна.

США висунули «доктрину Джонсона—Манна», за допомогою якої Вашингтон, прикриваючись несприйнят-тям «нової Куби», намагався обмежити право народів Латинської Америки на самовизначення.

30. Доктрина Ейзенхауера-Даллеса.

В 50-м США проводили актив. внеш. пол. по от-нию к ст-ам Ближнего и Среднего Востока. США помогали Египту в строительстве плотины на Ниле. О своих интересах в Ег. заявляет СССР. Ег. нах-ся на стороне СССР. США отказываются от стро-ва плотины. Вответ на это 26.07.56 прав-во Насера (Ег.) объявило о нац-ции Суэцкого канала. США подталкивает Анг., Фр. и Израиль на вторжение в Египет произошла Англо-Франко-Израильская агрессия против Ег. Эта операция была провалена. На защиту Ег. выступил СССР и ООН. После этих событий США выдвигают новую внешнепол. прог- му на Ближнем и Среднем Востоке. Доктрина Э-Д была официально провозгл. 9.3.57 после подпис Э-ом совместной резолюции палаты представителей и Сената, предоставлявшей президенту право фактически по своему усмотрению использовать воор. силы США на Бл. и Ср. Востоке и предусматривает оказание гос-вам этого региона помощи под предлогом борьбы с "агрессией со стороны любой страны, контролируемой межд. коммунизмом." Эйзенхауер просит Конгресс действовать в 3 направлениях:

сотрудничество с арабскими странами в экон. области; предпринять прог. воен. помощи и сотрудничества; использовать воор. силы США, чтобы обеспечить и защитиь терр. целостность и полит.

независ-сть Ближневост. стран. Фактически Доктрина являла собой попытку США силой контролировать ситуацию на Бл. и Ср.

Востоке. Осуществление доктрины на практике - заговоры против Сирии, агрессивные действия США

1 Телеграма містила 8 тис. слів.

22

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.в Ливане, открытая поддержка экпансионистких устремлений Израиля. Безоговорочно приняли доктрину Эйзенхауера лишь участники Багдадского пакта и Израиль. Против нее выстуили Ег., Сирия, Йемен и Афганистан. Остальные страны, соглашаясь принять амер. эк. помощь, высказ. против использования амер. войск в регионе и не одобр. идею воен. сотр. с США.

В 1957 году США начинают новый этап в холодной войне против России. Провозглашается так называемая доктрина Эйзенхауэра - Даллеса . Согласно ей Соединенные Штаты присваивали себе право применения военной силы для навязывания своего господства на Ближнем и Среднем Востоке под предлогом борьбы против коммунистической угрозы, а на самом деле для военного противостояния СССР. В рамках этой доктрины были осуществлены политические интриги против Сирии и агрессивные военные операции против Ливана.

1957 год застал президента и его государственного секретаря все еще балансирующими на «грани войны». В январе на открытии первой сессии нового конгресса Эйзенхауэр вносит предложение, беспрецедентное по своей откровенной агрессивности: он предлагал предоставить ему право по своему усмотрению использовать американские вооруженные силы на Ближнем Востоке, так как «всемирная ответственность США» требовала сохранить контроль над этим чрезвычайно важным стратегическим районом, располагающим к тому же двумя третями известных мировых запасов нефти. К берегам Ближнего Востока был послан 6-й американский флот в составе 50 кораблей, в том числе и авианосцев, имевших на борту ядерное оружие.

31. Доктрина Трумена.

Зовнішня політика США повоєнних років базувалася на так званій доктрині «стримування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впроваджено у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтримувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччину, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівався, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен закликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надання допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні проводити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тиску ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти: 1. регіональний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.2. глобальний. Глобальний аспект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що

США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захищати їх шляхом надання як економічної, так і військово-політичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від 15 травня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови американської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.

32. Доктрина Хальштейна.

22 вересня 1955 р. керівництво ФРН проголосило «доктрину Хальштейна», згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з «режимом зони» (так іменувалася НДР)

23

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Зан-зібару (1964).

33. Дунайська конференція 1948 р.

Як було погоджено на Нью-Йоркській сесії РМЗС, з ЗО липня по 18 серпня в Белграді проходила Дунайська конференція. В її роботі брали участь представники придунайських держав — СРСР, УРСР, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, а також США, Великобританії й Франції як учасники РМЗС та Австрія з дорадчим голосом. Отже, Радянський Союз мав значну підтримку.

Радянський варіант нової Дунайської конвенції передбачав поширення компетенції нової Дунайської комісії лише на судноплавну частину Дунаю, без його приток. Військовим кораблям недунайських держав прохід Дунаєм заборонявся, а військовим кораблям дунайських держав дозволявся лише з санкції заінтересованих сторін. Західні країни наполягали на збереженні Дунайської конвенції 1921 р., підписаної без участі СРСР.

Нова Конвенція була розроблена на засадах радянського проекту, підтриманого більшістю учасників. Представники США, Великобританії й Франції оголосили, що не підпишуть його. З ініціативи Болгарії ці країни були вилучені з переліку в преамбулі нової Конвенції держав, які її уклали.

Дунайська конвенція набрала чинності після її ратифікації 11 травня 1949 р. В 1960 р. до неї приєдналась Австрія, яка тоді вже стала незалежною нейтральною державою.

34. Евіанські угоди.

Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. В ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. вибухнуло збройне повстання проти французів, що переросло в партизанську війну. Боротьбу очолив Фронт національного визволення (ФНВ). У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 р. Національна рада проголосила Алжирську республіку. Війна в Алжирі тривала до 1962 р. 18 березня цього року Франція змушена була підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі передбачалося провести референдум із метою визначення подальшої долі країни. За результатами референдуму у вересні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.

28 травня 1958 р. останній цивільний прем'єр-міністр Четвертої Французької Республіки Пьер Пфлімлен подав у відставку, ставши жертвою алжірської війни, покласти кінець якої не зуміли ні він сам, ні п'ятеро його попередників. 13 травня 1958 року Алжір повстав проти Парижа. За планом повсталих 30 травня їх уряд повинен був здійснити переворот і захопити владу в Парижі. Майже вся Корсіка, що служила трампліном для повстанців, визнала повстанський режим, а половина командуючих військовими округами у Франції готова була не підкорятися центральній владі. Залишалася лише одна перешкода для успішного завершення перевороту в столиці француз, що володів величезним авторитетом і неперевершеним мистецтвом політика. 1 червня генералу де Голлю були надані необмежені повноваження. 4 червня він вилетів в Алжир.

Трапилося так, що він оволодів ситуацією і поступово зосередив в своїх руках владу, що дозволила нав'язати потрібне рішення. На це пішло майже чотири роки. Спочатку він налагодив відносини з Тунісом і Марокко, погодившись вивести французькі війська з обох країн (за винятком туниської військово-морської бази в Бізерте). Потім він перевів з Алжиру багатьох вищих офіцерів.

У вересні 1959 року ФНВ оголосив про створення тимчасового уряду Алжиру, прем'єр-міністром якого став Ферхат Аббас, а його заступником що знаходився у в'язниці Бен Белла. Ферхат Аббас поїхав з Туніса в Каїр, де тимчасово було встановлене місцеперебування нового уряду. Алжир звернувся за допомогою до Москви і Пекіна.

Після цих попередніх ходів де Голль, діючи цілеспрямовано і обережно, підготував свою першу важливу заяву: про майбутній статус Алжіру і уперше запропонував мир ФНВ. У вересні 1959 року він

24

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.запропонував йому вибір між незалежністю, інтеграцією з Францією і асоціацією з Францією; цей вибір потрібно було зробити протягом чотирьох років після закінчення військових дій.

Ця заява спровокувала другий заколот білої общини. 24 січня 1960 р. європейська община показала, що вона швидше виступить навіть проти де Голля, чим визнає незалежність Алжиру. Заколот закінчився невдачею. Французький уряд своїми энергійними діями в Алжирі і в самій Франції продемонструвало, наскільки зросли авторитет і влада Парижа. Але для алжірців пропозиція, висунена де Голлем в 1959 році була лише половинчастим рішенням, що не передбачало справжньої незалежності і тому в даний момент неприйнятним.

грудень 1960 р. - на XV сесії ГА ООН спеціальна резолюція по Алжиру - право на самовизначення і незалежність.

У квітні 1961 року сталося нове повстання білих, яке продовжувалося чотири дні. Очолили його чотири генерали.

Після невдачі цього повстання виникла Секретна озброєна організація (САС), яка діяла терористичними методами і, залякавши європейське населення репресіями з боку майбутнього незалежного алжірського уряду, спровокувала (оскільки незалежність стала неминучою) масовий вихід європейців, що позбавило країну гостро необхідних їй управлінських і викладацьких кадрів, а також працівників інших державних служб.

Перша секретна зустріч, що відбулася в червні в Мелуне закінчилася невдачею, але після дискусії, що проходила між де Голлем і Бургибой, між лідерами ФНВ і Жоржем Помпіду (колишнім в той час приватним банкіром) і між ФНВ і марокканцями, тунисцями і єгиптянами, в Евіані в травні 1961 року відкрилася конференція. Але ФНВ висунув вимоги про визнання його як уряд і про право Ахмеда Бен Белли, що знаходився у в'язниці, бути присутнім на конференції; питання про гарантії для французів, які, можливо, побажали б залишитися в Алжірі; збереження за Францією прав на військово-морську базу в Мерс-эль-Кебире; питання про сахарську нафту і про умови проведення запропонованого референдуму про статус Алжиру.

У вересні 1961 року ОАС здійснила замах на де Голля, який закінчився невдачею. ОАС активізувала свою діяльність на території Франції, а також в Алжирі; з'явилися чутки про проголошення на півночі Алжіру диссидентської французької республіки на чолі з генералом Саланом. У жовтні Бен Хедда запропонував провести новий раунд переговорів.

Друга Евіанська конференція відбулася в березні 1962 року. 18 березня було підписано угода про припинення вогню. На конференції були узгоджені умови проведення референдуму, а також передбачено, що у випадку, якщо в ході референдуму більшість населення висловиться за незалежність Алжиру, наберуть чинності подальші домовленості, зокрема про те, що французькі війська будуть поступово виведені протягом трьох років звідусіль, крім Мерс-эль-Кебира, який залишиться за Францією протягом, принаймні, 15 років; що Франція зможе продовжувати свої ядерні випробування в Сахарі і збереже там на п'ять років свої аеродроми; що Франція продовжить свою економічну діяльність на сахарських нафтових родовищах; що французька технічна і фінансова допомога Алжиру буде виявлятися в колишніх об'ємах протягом, принаймні, трьох років. 3 липня 1962 р. уперше в історії Алжір став незалежною суверенною державою. Однак серед його лідерів не було єдності. Внаслідок подальших розбратів влада виявилася в руках Бен Белли, що повернувся на політичну сцену після шестирічного ув'язнення.

У червні 1965 року він був скинутий в той момент, коли готувався зняти свого міністра оборони полковника Хуарі Бумедьена. Полковник Бумедьен зайняв його місце глави уряду. До 1978 року Бен Белла знов знаходився у в'язниці, а до 1990 року у вигнанні.

35. Етапи роботи і Заключний акт Гельсінської наради.

Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держав, а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

25

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці

керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:1. Суверенна рівність поважання прав, притаманних суверенітету. Як зазначалося, «держави-

учасниці поважатимуть суверенну рівність і своєрідність одна одної...» Поняття «своєрідність» охоплювало різні сфери життєдіяльності держави, в тому числі національні традиції, звичаї. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові, отже й верховенства кожної з держав-учасниць у межах своєї території.

В Декларації було зафіксовано також поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою. Згідно з даним принципом держави-учасниці мають утримуватися в їхніх взаєминах і в міжнародних відносинах загалом застосування сили або погрози силою з метою порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, а також порушення їх будь-яким іншим чином, який є несумісним з цілями Об'єднаних Націй та прийнятою Декларацією. Відповідно до проголошеного принципу жодні мотиви не можуть виправдати звернення до погрози силою або до її застосування. Водночас це не виключає необхідність організації негайної жорсткої відсічі будь-яким актам агресії та міжнародного свавілля, для чого повною мірою мають використовуватися можливості 00Н. Принцип відмови від застосування сили не слід тлумачити як «обмеження дії положень Статуту 00Н, що стосуються тих випадків, коли застосування сили є законним».

3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому., Вони проголосили неправомірними будь-які вимоги чи дії, спрямовані на узурпацію частини або всієї території кожної з держав-учасниць.

Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосторонній основі, до того ж, як уважалося тоді, на досить тривалу перспективу.

Проте об'єднання Німеччини (а фактично поглинення НДР Федеративною Республікою) 15 років по тому поклало початок активному перекроюванню європейських кордонів, яке далеко не завжди відбувалося мирним, ненасильницьким шляхом, без якихось взаємних претензій.

4. Територіальна цілісність держав. Даний принцип означав, що держави-учасниці утримуватимуться від будь-яких дій, несумісних зі Статутом 00Н і спрямованих на підрив територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої з держав-учасниць

5. Мирне врегулювання суперечок. У відповідності з цим положенням держави—учасниці НБСЄ мають вирішувати взаємні суперечки виключно мирними засобами й таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, без-^ пеку та справедливість. У формулюванні даного при№я| ципу було спеціально підкреслено положення про добровільність вибору державами засобів та методів мирного владнащія спірних ситуацій.

6. Невтручання у внутрішні справи. Держави—учасниці НБСЄ зобов'язалися відмовитися від будь-якого втручання, прямого чи непрямого, індивідуального чи ко-^ лективного, у внутрішні або зовнішні справи, що нале^ жать до внутрішньої компетенції кожної держави учасниці. Відповідно до цього принципу країни-учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свобод, включа» ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'язалися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод, поважання яких є істотним фактором миру, справедливості та благополуччя, необхідним для забезпечення розвитку дружніх відносин і співпраці між ними. В гуманітарній сфері держави-учасниці мають діяти відповідно до цілей та принципів Статуту 00Н та Загальної декларації прав людини, норм, закріплених міжнародними документами в цій галузі, зокрема міжнародними пактами про права людини.

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визнавати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній

26

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.та зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів' працювати в усіх сферах у відповідності з^ цілями Й принципами Статуту 00Н. Розвиваючи своє співробітництво на засадах рівності, держави-учасниці мають сприяти взаєморозумінню та довірі, міжнародному миру, безпеці, справедливості, піднесенню добробуту народів, втіленню в життя їхніх сподівань, скороченню розриву в рівнях їхнього економічного розвитку.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов'язання, які випливають як із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є. Це положення було спрямоване на неухильне дотримання принципів і норм сучасного міжнародного права, на зміцнення договірних відносин між державами-учасницями в інтересах миру та міжнародної безпеки.

36. Женевська нарада 1959 року по німецькому питанню.

37. Женевська нарада міністрів закордонних справ 1955 р.

17—23 липня 1955 р. в Женеві відбулася нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції, на якій Радянський Союз погодився на принцип вільних виборів за умови відходу західних країн від ідеї залучення об'єднаної Німеччини до НАТО. Але ідею нейтралізації Німеччини було відкинуто західними державами. Женевська нарада завершилася безрезультатно.

Незважаючи на фактичне фіаско Женевської наради 1955 р.. Радянський Союз надіслав запрошення канцлерові ФРН Аденауеру відвідати Москву. У вересні 1955 р. відбувся візит урядової делегації ФРН у СРСР, безпосереднім результатом якого стало встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. Хоч у меморандумі, переданому Аденауером радянській стороні, знову містилося невизнання кордону Одер—Нейсе й ігнорувалася НДР.

У відповідь, одразу після візиту західнонімецької делегації, було укладено Угоду про відносини між СРСР і НДР, яка надавала останній повний суверенітет і повну свободу в питанні врегулювання своїх взаємин із ФРН. Слідом за ліквідацією у травні 1953 р. Радянської контрольної комісії було ліквідовано посаду Верховного комісара СРСР у Німеччині.

38. Женевська нарада по Індокитаю і Кореї.було досягнуто угоду про скликання в Женеві такої наради за участі КНР.8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобританії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та

Південного В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просувалися повільно через позицію очолюваного Ланьєлем французького уряду, який, на противагу французькій громадськості, виступав за продовження «брудної війни» у В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля глава нового французького уряду Мендес-Франс вирушив до Женеви з наміром покінчити з непопулярною і виснажливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підписані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі й заключна декларація наради. США не приєд-налися до угод про припинення воєнних дій в Індокитаї, хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.

Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припинення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на Їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної

27

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.цілісності. Була встановлена. тимчасова демаркаційна лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, яка проходила дещо південніше 17-ї паралелі.

Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єтнам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Камбоджі. Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Заходу. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укла-дання Договору про колективну оборону в Південне- Східній Азії і створення його учасниками військової організації (СЕАТО). В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення женевських угод. Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частині, що стосувалася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сай-гонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав підтримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу урядові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з виконання женевських угод. Припинення французької військової присутності у В'єтнамі фактично означало надання поля діяльності Сполученим Штатам.

39. Женевські документи 1988 року по врегулюванню проблеми Афганістану

Тема А. набула актуаль-ті в груд. 79. СРСР завжди виявляв жваву зацікавл. цією стратегіч. для ньго важливою кр-ною, особл. після 45р- ек. допомога, прокладання шляхів, тунелів, спорудж. аеродромів, стипендії для студентів, військ. місії. Останній король Захір(33-73) дозволив своєму мін. Даудову довірити СРСР озброєння і підготовку армії. Потім Захір усунув Дауда від влади, а останній, якого підтримала ком.партія (Э1965), змусив зректись престолу Захіра та встановив диктатуру до 78. В А-кій компартії - 2 фракції “Халк” і “Парчам”. У 79 - 5000 комуністів з 17 млн населення - більшість селяни, ніяк не схільні до атеїстичного марксизму. “Халк” - Таракі; “Парчам”- Кармаль. Крім того Амін - 3 кер-ник партії (“Халк”). 18 квітня 78 - маніфестація обох фракцій. Дауд заарештував Таракі та Кармаля. 27 квіт. Амін здійснив держ. переворот. Дауда вбили(квітнева рев-ція). Існує думка, що його здійснив “Об’єднаний фронт компартії А.”. Проголосили Дем. Респ. А. Таракі-през-нт, Кармаль-віце, а Амін його поміник. “Халк”потрохи змістив “Парчам”. Кармаля відправили послом до Чехословат. Коли Таракі повертався їз візиту до Москви амін зробив йому пастку і Таракі вбито. Амін починає звертатися до СРСР за допомогою для аф. армії, тому що маса населення незадоволеа, а уряд організ. різанину.Вересень 79 заворушення зростали і рад. війська вступили до А. Амін хотів замінити рад. військами ненадійні частини в Кабулі, забезпечуючи надійну оборону Кабулу, а не лояльні частини відправити на фронт, забезпечити контроль над стратег. дорогами, аеродромами. Але верес-груд. Амін спробував знайти зближення з США. Кер-во СРСР виріш. підтримати Кармаля,Аміна було вбито. Народ знов не сприйняв нового пре-та. 14 січня 90 ГА ООН 104 голосами проти 18 засудила цю агресію. США та Китай - постачальн зброї. Пакістан - транзитний центр та притулок для 3 млн. цивілних афганців. У СРСР багато проблем. військові радники були не пігтовлені: не знали (виключення КГБ) місцевих мов, іст., культ.,ек., звичаї А. Для деякихрад-ів це було заслання, для інших засіб збагатчення. Вони скоріше команд. ніж давали поради, іноді навіть через голови безпосередніх командирів. Проявилось прагнення підштовх. аф-ців до того, щоб повністю копіювали та

28

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.наполегливо впровадж. досвід КПРС. Кармаль говорив, саме кер-во НДПА на момент захопл. влади не уявляло ситуацію в кр-ні, настрой народу в цілому та окремих етносів. Що ж казати про рад. радників. 84 до Черненка доводились данні, що х-тер операцій СРСР набуває карательних рис, і що посуті армія втягнута у безперспект. війну з народом. У січні 84 Кабул проголосив курс на нац. примирення. В йогооснові - принцип відмови уряду Кабулу від наступ. операцій. Після свого обрання генсеком Горб заявив, що війну в А. необх. припинити, але вона Я лише через 4р. причини цьго:

подовження “холодн. війни”,

в’єтнамський синдром-побоювання мати вигляд відступаючих. 14 квіт. 88 у Женеві був підписан. пакет Женевськ, угод, який який окреслив політ. врегул-ня

коло А. На жаль рез- тат цих угод тільки виведення рад. військ з А. (до 15 лют. 89), а в військ. дії в А. поновились з більш. силою як рез-тат боротьби за владу колишніх кер-ків моджахедів.

Рез-тати: Картер зняв з ратифік. Конгресу договір ОСО-2; Пообіцяв розмістити ракети середньої дальності в Євр.; Нови віток “хол. війни”; СРСР втратив багато друзів та викликав невдоволення в обох таборах; СРСР 13 тис вбитих; А. залишився ворожим; 5млр дол. на цю війну; Армія СРСР більш не була непереможною.

40. Женевські наради по Лаосу.

16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаоського питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Па-тріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралі* тет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єдності та територіальної цілісності Лаосу, а також принципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобов'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Півдешю-Східній Азії.

Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками женевських угод і досягнути національної єдності. Розпочавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно прив'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».

41. Завершення мирного врегулювання після першої світової війни. Вашингтонська конференція 1921-22 рр. та її рішення.

Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали

29

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх соbuюзників.

Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:1. Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами

війни.2. Тихоокеанське та далекосхідне питання.Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):1.) “Договір чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року підписали США, Англія, Франція,

Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу.

2.) “Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей водотонажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно співвідношення озброєнь:

Англія – 5США – 5Франція – 3Японія – 1,75Італія – 1,75.“Договір дев’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали всі держави-учасниці

конференції. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенності Китаю, поваги територіальної адміністративної недоторканності (але све це було лише на папері). Разом з цим було проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для всіх націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості

42. Завоювання незалежності Індією.

Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885 р. Індійський національний конгрес.

У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові індо-мусульманські сутички. Великобританія запропонувала «план Маунтбеттена», який передбачав поділ країни. В серпні 1947р. утворилися незалежні Пакистан і Індійський Союз.

43. Закінчення другої світової війни Капітуляція Японії.

Після підписання 2 вересня І 1945 р. Акта про капітуляцію Японії міністерство закордонних справ Японії отримало наказ головнокомандувача союзних окупаційних військ генерала Макартура про встановлення на всій території Японії влади військової адміністрації. Окупаційні частини були головним чином американськими з невеликим контингентом військ Нової Зеландії й Австралії. Після капітуляції Японія перестала бути суб'єктом міжнародного права. Вона підпала під юрисдикцію союзних держав.

Ще 22 серпня 1945 р. уряд США запропонував Радянському Союзові заснувати консультативний орган — Далекосхідну консультативну комісію з питань Японії у складі представників США, СРСР, Англії, Китаю, і Австралії, Канади, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Філліпін. Радянський уряд відповів згодою.

30

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.На відміну від Німеччини в Японії США проводили окупаційну політику через японський уряд,

погодившись на його пропозиції про співпрацю з окупаційною владою.Політичний курс США відносно Японії було викладено 23 вересня 1945 р. в ^Основних

принципах політики США щодо Японії в початковий період окупації^, де основною метою проголошувалося завдання «домогтись, аби Японія не могла знову становити загрозу для США або для безпеки в усьому світі». Тут же оприлюднювалися плани щодо демілітаризації Японії, ліквідації мілітаристської ідеології, забезпечення розвитку мирної економіки. На Лондонській сесії міністрів закордонних справСРСР, Англії, США й Франції 24 вересня 1945 р. Радянський Союз висунув пропозипД про заснування Контрольної ради щодо Японії за принципом союзних конт^ рольних комісій, які вже функціонували в Румунії й Угорщині.

В жовтні 1950 р. держдепартамент США розіслав країнам — членам Далекосхідної комісії спеціальний меморандум, який містив загальні принципи мирної угоди з Японією. У ньому наголошувалося, що учасниками угоди можуть стати лише країни, які перебувають у стані війни з Японією. Після підписання угоди учасники мають відмовитися від претензій, які постали внаслідок воєнних дій, що тривали до 2 вересня 1945 р.

Відносно територіальних питань у проекті зазначалося, що Японія визнає незалежність Кореї і майбутнє рішення Великобританії, США, СРСР і Китаю щодо статусу Формози, Пескадорських островів. Південного Сахаліну та Курильських островів. Передбачалося передаяня під фактичний контроль США японських островів Рюкю та Бонін.

У пам'ятній записці радянського уряду від 20 листопада 1950 р. містився перелік питань щодо американського меморандуму, принциповий характер яких ставив під сумнів можливість підписання спільної мирної угоди. Питання торкалися статусу Сахаліну, островів Пенхулєдао, Курил та Південного Сахаліну, термінів виведення окупаційних військ із території Японії, можливості збереження американських військових баз на території Японії після укладання мирної угоди.

У записці держсекретаря США відповідей на більшість питань радянського уряду не було. Фактично він підтвердив імовірність того, що американські війська залишаться на японській території.

Не маючи ілюзій з приводу позиції Радянського Союзу, США прагнули заручитися підтримкою союзників. На початку січня 1951 р. Конференція країн Британської співдружності націй ухвалила резолюцію про якнайшвидше підписання мирної угоди з Японією.

29 березня 1951 р. уряд США розіслав свій проект мирної угоди з Японією членам Далекосхідної комісії. У ньому передбачалася відмова Японії від усіх прав на Корею, Формозу, Пескадорські острови, на підмандатні території. Підтверджувалося повернення у склад СРСР південної частини Сахаліну й Курильських островів. Однак не були задоволені вимоги Китаю про повернення Тайваню, островів Пенхулєдао, хоча формально Японія відмовлялася від «прав і правооснов» на ці території.

18 квітня 1951 р. президент США Г. Трумен підтвердив намір США залишити американські війська в Японії після підписання мирної угоди.

Великобританія, побоюючися, що її інтереси не будуть ураховані, розробила свій проект мирної угоди, який був обговорений на нараді прем'єр-міністрів Британської співдружності в січні 1951 р. Особлива увага приділялася обмеженням суднобудівної й текстильної промисловості Японії, яка конкурувала з англійською експортною промисловістю. Окрім цього, Англія наполягала на залученні КНР до консультацій з питань про мирну угоду з Японією і на поверненні КНР Тайваню.

Нарада американських і англійських дипломатів з питань мирної угоди з Японією, що відбулася на початку травня 1951 р. у Вашингтоні, закінчилася безрезультатно.

В червні 1951 р. спеціальний представник президента США А. Даллес домігся згоди англійського кабінету брати участь у мирній конференції за умови, що США не запросять на конференцію ні КНР, з якою Англія у той час уже встановила дипломатичні відносини, ні уряд Чан Кайші. США відкинули пропозиції Англії про встановлення обмежень на окремі галузі японської промисловості, бо вони не конкурували з американськими фірмами.

Радянський уряд 7 травня 1951 р. надіслав заінтересованим країнам «Зауваження з приводу американського проекту мирної угоди з Японією». В них підкреслювалося ігнорування Сполученими Штатами міжнародних угод про повоєнний устрій Японії. Йшлося про непередання КНР Тайваню й островів Пенхулєдао, про вилучення з-під суверенітету Японії островів Рюкю та Бенін, про відсутність

31

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.гарантій проти відновлення японського мілітаризму^ Окрім цього, радянський уряд наполягав на скликанні сесії Ради міністрів закордонних справ США, Китаю^ Англії й СРСР, щоб приступити до підготовки мирної угоди на засадах міждержавних угод, досягнутих у період війни.

6 липня держдепартамент США надіслав радянському урядові меморандум, до якого додавався проект мирної угоди. В меморандумі повідомлялося, що на початку вересня 1951 р. в Сан-Франциско буде скликана конференція для підписання мирної угоди. 12 липня 1951 р. «Проект мирної угоди з Японією» було опубліковано від імені США й Великобританії. В запрошенні на конференцію, переданому першому заступникові міністра закордонних справ СРСР А. Громико 20 липня, підкреслю-валося, що йдеться про підписання мирної угоди з Японією, а не про поновлення переговорів про умови миру.

В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

Конференція відкрилася вступною промовою президента США, потім англійський делегат виступив з роз'ясненням положень угоди. В проекті підтверджувалася відмова Японії від вищезгаданих територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку 00Н (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

Глава радянської делегації Громико виступив з різкою критикою американо-англійського проекту й сформулював низку доповнень та поправок до нього. Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.

Радянський Союз наголосив, що угода може набрати чинності лише після ратифікації її СРСР, США^ Англією та Китаєм.

Виступ радянської делегації підтримали лише їіред-ставники Чехословаччини й Польщі. Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Угода складалася з 27 статей, згрупованих у сім глав. Представники СРСР, Польщі, Чехо-словаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

44. Заява М.С.Горбачова від 15 січня 1986 року

С 1985 по 1987 Горбачев стал выдвигать идею разоружения и даже такого, которое не предусматривало обязательного поддерживания пропорций между двумя лагерями. Говорилось уже не про ограничение, а про уничтожение!Переговоры привели к соглашению в Вашингтоне 8 декабря 1987 предусматривая “двойной нулевой отсчет”: вывоз из Европы ядерных ракет “земля-земля” радиусом действия от 500 до 5000 км включительно.Советская сторона согласилась на наземный контроль вместо спутникового.15 декабря 1986 Горб предложил до 2000 уничтожить все ядерное оружие.

45. Зміст договорів із союзниками Німеччини.46. Зміст системи колективної безпеки в Європі в 1933-1935 рр.

Дії агресивних держав іродемонстрували, що Ліга Націй - ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський арантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колективної безпеки.

32

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого

Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант при-єднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б створена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція уклали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.

Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

47. Зовнішня політика Української Народної Республіки.48. Індо-китайський збройний конфлікт 1962 року.

Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома країнами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих дипломатичних контактів тривало. Індійсько-китайські прикордонні розбіжності стали в Індії загальнонаціональною проблемою першочергового значення, яка почала справляти визначальний вплив на всі аспекти її зовнішньополітичного курсу й міжнародного становища. Опозиційні сили Індії піддали різкій критиці головні принципи зовнішньої політики країни й особливо принцип неприєднання, а також курс уряду Д. Неру на добросусідські дружні відносини з Китаєм. Індійське неприєднання як курс зовнішньої політики стало об'єктом критики і з боку західної пропаганди, яка всилено нагнітала напруженість навколо індійсько-китайських відносин

Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Перу запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів у Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.

Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виникнення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розширення китайської агресії. 20 жовтня розпочалося масоване вторгнення китайських військ на західних та східних ділянках кордону. За кілька днів наступу китайські війська глибоко вклинилися на індійську територію, захопивши ряд міст на східній ділянці й ліквідувавши всі індійські прикордонні лінії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відступити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибської кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо-^уть у цей час приділити Індії належну увагу. Першою офіційною реакцією Вашингтона були шок, викликаний насильницькими й агресивними діями комуністичного Китаю, і співчуття Індії. Проте, як показали подальші події, реакція Вашингтона не обмежилася висловленням співчуття.

В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звернувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негайно розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прийшов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а двостороння індійське-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійснюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'язань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне

33

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів-робітництва. Однак розширення китайської агресії проти Індц змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо ^нфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали йідкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпочатою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити китайські аргументи та позицію в конфлікті.

В умовах різкого погіршення відносин з Індією КНР пішіла на зближення з Пакистаном. 28 жовтня 1962 р. було опубліковане спільне китайське'пакистанське комюніке, в якому говорилося про досягнення повної домовленості про кордони між Китаєм і суміжними з ним райо-тами, що перебувають під контролем Пакистану. Під «суміжними районами» розумілась територія Кашміру навколо якого постійно спалахували індійсько-пакистад^ ські незгоди. Індія ж не змінила свою точку зору щодо Тибету й Тайваню, а також постійно висловлювалась за відновлення прав КНР в 00Н.

Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про припинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо дотримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати «відповідного удару». Зі своєї сторони індійський уряд негайно віддав армії наказ не поновлювати вогню, проте вироблення політичної відповіді на китайські пропозиції ускладнилося з огляду на тяжкі морально-політичні наслідки й матеріальні втрати, спричинені китайською агресією. Опозиція вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання і встановлення прямого вій-) ськово -політичного союзу із західними країнами. В умо-| вах, що склалися, багато хто в Індії висловлював побою-11 вання, що в обмін на американську допомогу Індії доведеться відмовитися від своєї політики неприєднання й увійти до західного військового блоку. Проте, як заявив у парламенті Д. Неру, прийняття допомоги не означає відмови від індійської політики неприєднання. «По суті, — сказав він, — глава однієї з західних країн, що надають нам зброю, в листі до мене написав, що не бажає відходу Індії від її традиційної політики неприєднання». Хоч Д. Неру і не назвав імені цього керівника, не важко було здогадатись, що він мав на увазі президента США Д. Кеннеді.

З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироблені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою припинення вогню і мирного розв'язання ^пикордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ЇтЬіому, а китайська сторона — із застереженнями з ряду Пунктів тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов-ттенню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сектора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто полягненими, що не давало змоги підгримувати тилове забезпечення.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Індію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороноздатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощування оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Великобританія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США. Проте, всупереч запевненням індійського прем'єра, угоди Індії про поставки американської й англійської зброї та спорядження фіксували певні зобов'язання з її сторони. Зокрема, Індія погодилась на іноземну інспекцію за використанням поставленої зброї, взаємодію між американськими й індійськими розвідувальними службами, розміщення на індійських аеродромах протягом кількох місяців військових літаків США, Великобританії й Австрії на період запланованих спільних маневрів, що створювало загрозу для суверенітету Індії та її політики неприєднання.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спричинив тривалу політичну конфронтацію між двома країнами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутички індійських і китайських військ. Під час Пакистане-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в індійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверенітету Дндії ^зв'язку

34

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.з^будівницгвом стратегічного шосе між китайською провінцією Синьцзян і районом Гілгіт У Кашмірі, яке призначалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в стратегічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського океану.

Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладнювала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Переконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво почало прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час розмови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні відносини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам надійний ринок збуту.

Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справляли безпосередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.

49. Інтервенція США у В'єтнамі і її провал.

Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам. Уже в 1960 году численность американской военной миссии и военных советников здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" - резерваций, в которых предполагалось согнать местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увнличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции. Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.Агрессия США началась в августе 1964 года с обстрела американскими кораблями и воздушной бомбардировки прибрежных населенных пунктов на территории ДРВ. Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона.Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, вовлечения в нее своих партнеров по военным союзам. Однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме. Наиболее последовательно с осуждением американской агрессии выступала Франция. Глаыв государств и правительств ОАР, Индии и Югославии во время встречи в Дели в октябре 1966 года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со воей стороны, выдвинули 22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала:

признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав, вывод американских войск из Южного Вьетнама, решение его внутренних проблем самим народом, мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного

Вьетнами.

35

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Администрация Джонсона отвергла эти условия.После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи).К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США не удасться. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике.31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ.

50. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.

17 липня 1945 p. у передмісті Берліна - Потсдамі - розпочалася остання конференція в історії антигітлерівської коаліції. Її склад та позиції дещо відрізнялися від попередніх. Радянський Союз представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очолював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: 4Д= демілітаризація, демократизація, декартелізація й денацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кордони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції Німеччину було поділено на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно контролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося

всебічного вирішення «німецького питання».Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості: вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил

та інтересів — насамперед великих держав — на момент укладання відповідних угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

51. Карибська криза.

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-аме-риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінували конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжнародних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту кубинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянського Союзу був не стільки помилковим, скільки авантюристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США

36

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів загрозу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Сполучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необхідності розрядки міжнародної напруженості. Після завершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було укладено Московський договір трьох держав про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

52. Квітнева революція в Афганістані і радянська агресія в ДРА

Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у військово-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі політики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.

Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.

Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.

У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.

Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.

Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.

37

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою

за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.

Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .

Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.

Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.

Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.

Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.

14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму, що передбачалося багатьма експертами М. Наджібулли не сталося;

38

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.

Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у військово-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі політики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.

Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухаммеда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і панування іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш.

Однак на практиці проголошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих землевласників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.

У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків.

Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допомогу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персидської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається неоголошена війна.

Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної цілісності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н. М. Тараки, і Хафізулла Амін зверталися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабілізації обстановки в країні, але діставали відмову.

Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфракційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обстановка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.

Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афганістан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено більшістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР

39

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.і НДР, що голосували проти резолюції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянських військ з Афганістану, .

Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті безпеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.

Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід дозволив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакистан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Перший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.

Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.

Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньополітичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'язання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що оголосив про проведення політики національного примирення. Це зміцнювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обстановки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кількостях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.

14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовідносин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму Наджібулли, що передбачалося багатьма експертами, не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.

53. Конголезька криза.

Небезпечний конфлікт у Конго виник у цій колишній колонії Бельгії після здобуття незалежності ЗО червня 1960р. Всі провідні посади в державному апараті й офіцерські посади в армії обіймали бельгійці або інші європейці. Тому відразу після проголошення незалежності почалися

40

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.виступи солдатів проти бельгійських офіцерів і цивільного населення проти засилля іноземців. Під приводом відновлення порядку бельгійські війська, розташовані тут на двох базах, увійшли в ряд міст без згоди конголезького уряду Лумумби. Тим часом Чомбе — президент однієї з провінцій — Катанги проголосив її незалежність як окремої держави. В цих умовах керівництво Конго звернулося по допомогу до 00Н.

14 липня 1960 р. Рада Безпеки закликала Бельгію вивести свої війська з Конго й уповноважила Генерального! секретаря Дага Хаммаршельда забезпечити конголезької му урядові військову допомогу, яка має надаватися доти, доки сили національної безпеки не стануть здатними виконувати свої функції.

Вже наступного дня в Конго прибули контингенти з Гани й Тунісу. Через місяць в Операції 00Н у Конго вже брало участь 14 тис. чоловік. Керівництво 00Н виходило з того, що контингент не повинен втручатися у внутрішні справи Конго і має використовувати силу тільки для самооборони. Але розвиток подій висував перед операцією й завдання, які важко було здійснити, не порушуючи принцип цілковитої нейтральності. Завдання, поставлені в ряді резолюцій Ради Безпеки і резолюції від 20 вересня 1960 і ухваленої надзвичайною сесією Генеральної Асамблеї, зводилися до такого: відновлення і підтримання закону й порядку, захист життя людей і власності на території всієї країни, відновлення і підтримання територіальної цілісності Конго, відвернення громадянської війни і врегулювання міжплемінних конфліктів, захист Конго від зовнішнього втручання у внутрішні справи, насамперед шляхом усунення іноземних найманців у сепаратистській Катанзі, тощо. Виконання цих завдань бе-зумовно виходило за межі «буферної» ролі контингенту.

Трагедією конголезького народу став розкол у його керівництві, зокрема між президентом Касавубу, на якого робили ставку країни Заходу, і прем'єр-міністром Лумум-бою, якого підгримував СРСР. Загострення суперечностей призвело до того, що Касавубу звільнив Лумумбу з посади прем'єр-міністра, а Лумумба у відповідь звільнив Касавубу з посади президента. В цих умовах начальник штабу Мобуту розпустив парламент і заарештував Лумумбу. Керівництво 00Н вважало неможливим силою визволяти його, бо це означало б втручання у внутрішні справи Конго. Після невдалої втечі Лумумба був знову заарештований і переданий у Катангу, де його стратили.

На початку 1961 р. в Конго одразу функціонувало кілька урядів: уряд Касавубу—Мобуту в Леопольдвілі, який був визнаний більшістю членів 00Н; уряд прихильника Лумумби Гізенги в Стенлівілі, який визнали соціалістичні країни і кілька африканських країн; у Катанзі діяв режим Чомбе, а в провінції Касаї прагнув до автономії місцевий керівник.

За таких суперечливих обставин, особливо у зв'язку з загибеллю Лумумби, посилилася критика з боку СРСР на адресу Дата Хаммаршельда. Була висунута пропозиція про усунення його з посади Генерального секретаря.

В серпні й вересні 1961 р. відбулися військові сутички між силами Чомбе і військами 00Н. З метою врегулювання конфлікту в Катанзі Даг Хаммаршельд домовився про особисту зустріч із Чомбе. Але 17'вересня 1961 р. Даг Хаммаршельд загинув в авіаційній катастрофі на шляху в Ндолу, де мали проводитися переговори про припинення воєнних дій.

В умовах порушення катанзькими сепаратистами угод про припинення вогню Рада Безпеки 24 листопада 1961р. надала безпрецедентні повноваження виконуючому обов'язки Генерального секретаря У Тану. Мова йшла про застосування радикальних заходів, навіть воєнних у разі необхідності, для негайного усунення і депортації з Ка-танги всіх іноземних військових і політичних радників^* що не входили в контингенти військ 00Н. З метою самооборони військам 00Н було дозволено проводити обме-* жені воєнні дії. То був певний відхід від принципів про-< ведення операцій з підтримання миру.

Після довгих зволікань у січні 1963 р. Чомбе мусив відмовитися від ідеї утворення сепаратної держави. Це означало, що мета операції 00Н в основному була досягнута: єдність Конго відновлена; іноземні найманці усунуті; поступово відновлювався порядок у країні. Д лютому 1963 р. почалося планомірне виведення військ ООН^ яке остаточно завершилося ЗО червня 1964р

54. Корейська війна.

Воєнний конфлікт на Корейському півострові 1950—1953 рр.

Відповідно до угод між союзниками про організацію повоєнного миру на Далекому Сході 41

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Армії, на південь —американських військ.

Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та створенні корейської демократичної держави.

Ця домовле ність стала наслідком компромісу між СРСР і США. СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалежної та неподільної держави,

маючи на увазі, що на Корейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво.

Сполучені Штати запропонували власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—ЗО років, після якого можна буде надати незалежність корейському народові. Реалізація цього плану привела б до створення на Корейському півострові держави — союзника США.

Радянська Армія, розгромивши японську Квантунську армію в північно-східному Китаї та угруповання японських військ на Корейському півострові, наприкінці серпня 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в розгромі японських військ на корейській території.

Північна КореяВідразу після капітуляції Японії радянське командування розпочало формування прорадянської

адміністрації в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американське військове командування на чолі з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених політичних та військових заходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І США здійснили це. Створений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому океані. Такі дії свідчили, що США свідомо здійснили розкол Корейського півострова.

Південна КореяУ відповідь на дії США північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори

на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на США.

Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово-політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово пропонувала Сеулові провести переговори, однак щоразу натрапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам політичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди переходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно-корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.

Після здобуття Сеула північнокорейські війська продовжили наступ у південному напрямку та 2 липня вийшли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спільними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела до інтернаціоналізації конфлікту. Як писав у своїх мемуарах колишній президент США Дуайт Ейзенхауер, США втрутилися в конфлікт задля «здійснення поліцейської акції», але на практиці це була справжня інтервенція з метою розгрому північнокорейської армії та ліквідації КНДР.

По-перше, Сталін вважав, що США не підуть на участь у корейській війні через проблеми з підтримкою Чан Кайші в китайській революції

По-друге, в 1949 р Радянський Союз оголосив про створення власної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної монополії

Перебільшення радянським керівництвом ролі цих двох факторів становило суттєвий зовнішньополітичний прорахунок, що призвів до затягування війни. Завдяки величезному впливові на нещодавно створену Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Безпеки 00Н, США отримали

42

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.мандат 00Н на здійснення миротворчих акцій у корейському конфлікті До бойових дій було залучено військові формування ще 15 держав, що діяли під егідою 00Н

Щодо планів США відносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, у Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю застосування ядерної зброї з метою досягти переможного закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівну силу під час бойових дій Але, незважаючи на настійливі пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен не дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано

Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну зброю в корейській війні викликали рішучу протидію громадськості, в тому числі в самих США. Загроза виникнення ядерної війни спонукала СРСР і США шукати вихід з конфлікту. Почалися складні переговори щодо припинення воєнних дій. Переговори завершилися підписанням у 1953р. перемир'я між командуванням військ 00Н, з однієї сторони, і представниками КНДР та китайських народних добровольців — з другої Глава південноко-рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати документ, наполягаючи на продовженні війни «до переможного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 р. він настійно радив йому не припиняти бойові дії, не укладати перемир'я, оскільки «мирна угода надасть можливість китайцям залишитися в Кореї» Однак США підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Республіка Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.

Звертаючись до корейської війни, неможливо не зупинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР відіграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю 25 жовтня 1950 р китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена 3 цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці

За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн. убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також показала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними наслідками для усього людства.

55. Крах колоніальних режимів в Африці.56. Лозанська конференція 1922-23 рр.

Лозанская крнференция 1922-1923 гг

В конференции (20 ноября 1922) приняли участие Англия, Фра, Ита, Япония, Греция, Румын, Королевство сербов хорватов и словенцев с одной стороны, а Тур — с другой (США — наблюдатель). Делегация РСФСР допущена лишь к обсуждению вопроса о Черномор проливах.

Три проекта конвенции: — советский: удовлетворение нац стремлений Турц, закрытие проливов для всех воен кораблей

в мир и воен время, полная свобода торг мореплав; — держав Антанты: неогранич проход воен судов и пролет воен самолетов всех стран в мир и

воен время, нейтралетет Турции (полная демилитаризация проливов, кроме небол гарнизона для Стамбула);

— Турции: незначительно отличается от английского. На закл этапе Л.к. обсуждались фин, эконом и юр вопросы. 24 июля 1923 — заключ акт Лозан конференции: — межд признание Турции; — отмена Сервского договора; — отмена привелегий иностранцев и режима капитуляций;

43

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.— конвенция устанавливала полную свободу торг мореплав через проливы; — демилитаризация зоны проливов (15-20 км по обеим сторонам) и границы Турц с Болг (на

протяж 30 км по обеим сторонам); — создана контрольная комиссия по проливам. Документы: — мирный дог между участниками — 23 августа 1923; — конвенция о проливах с приложением правил прохода кораблей (СССР не ратифицировал); — соглашения, декларации и протоколы (всего 15 документов о возвращении пленных,

амнистии, сроке эвакуации турец терит и др).

57. Локарнська конференція та її рішення.

Локарнська конференція відбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою політичної інтеграції Німеччини в Версальську систему та об’єднання Західної Європи. В цій конференції взяли участь Англія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, які передбачали наступне:

Взаємне гарантування кордонів та зобов’язання про ненапад між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Бельгією.

Арбітраж між Німеччиною та Францією, Бельгією, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок.

Прийняття Німеччини до Ліги Націй і надання їй постійного місця в Раді. Прийняття відбулося 8 вересня 1926 року.

Підсумки Локарнської конференції: Угоди було укладено в інтересах Німеччини. Німеччина домоглася відносної

“рівноправності” з великими державами. Західні держави вважали Локарнську конференцію позитивним кроком в перед, в той час як Німеччина вже тоді вбачала в цій конференції перший крок до зламу Версальської системи і до відновлення своєї могутності.

Локарнські договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по суті економічну базу а Локарнська конференція політичне оформлення блоку капіталістичних країн Європи з відвертим антирадянським змістом.

58. Московська конференція міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії 1943 р.

19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав. Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які розглянули найважливіші питання, що стояли в той час перед союзними державами, і прийняли відповідні рішення.

1. Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобританії та США забезпечити вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представник генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення буде здійснене, якщо «кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви у Франції в момент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».

Радянській делегації так і не вдалося на цій конференції домогтися від союзників остаточного визначення дати вторгнення в Західну Європу. Союзники дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» весною 1944 р. Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції, що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й висловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських військ у Північну Францію весною.

З інших питань порядку денного конференції була досягнута цілковита згода її учасників. 2. Основний документ, вироблений конференцією, становила «Декларація чотирьох

держав про загальну безпеку» (приєднався посол Китаю в Москві за дорученням свого уряду):а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії проти Німеччини та її союзників до

їхньої беззастережної капітуляції;

44

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.б) вирішено створити нову міжнародну організацію — Організацію Об'єднаних Націй,

розпочати спільну роботу чотирьох держав над виробленням проекту Статуту ООН;в) міністри підтвердили рішучість своїх урядів зміцнювати єдність і співробітництво держав як

під час війни, так і після неї.3. Щодо післявоєнного устрою Німеччини США й Англія висували плани розчленування

країни на п'ять або три окремі держави. Радянський міністр виступив проти. Вирішено передати це питання для вивчення в Європейську Консультативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію запропонував Радянський Союз.

4. Прийнято «Декларацію про Австрію». Оголошено аншлюс її гітлерівською Німеччиною «неіснуючим і недійсним». Сторони домовилися, що союзники забезпечать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.

5. «Декларація про Італію» підтверджувала рішення союзників про знищення фашизму, створення в країні демократичного режиму. Вирішено створити Консультативну Раду з питань Італії з метою визначення її післявоєнного устрою.

6. Прийнято декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані звірства. «Велика трійка» — Й. В. Сталін, Ф. Д. Рузвельт і У. Черчілль — від імені 32 (на той час) Об'єднаних націй підписали цю декларацію, вимагаючи суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли свої звірства.

7. Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн.

59. Московський договір про заборону випробовувань ядерної зброї.

Значну роль у створенні політичної та договірно-правової засад співробітництва між СРСР і США відіграла зустріч лідерів двох держав, що відбулась 22—ЗО травня 1972 р. в Москві. З ініціативи радянської сторони -Р. Ніксон і Л. Брежнєв підписали політичний документ «Основи взаємовідносин між СРСР і США», в якому було зафіксовано базові принципи двосторонніх відносин держав. Зокрема в ньому відзначалось, що мирне співіс. нування — це єдина основа для підтримання відносин між обома країнами, і констатувалась необхідність відвернення загрози виникнення ядерної війни.

Найважливішим наслідком зустрічі у верхах стало підписання безстрокового Договору про обмеження систем і Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмежень ня стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). З усіх раніше підписаних великими державами документів, які мали відношення до ядерної зброї, ці два стали першими що перешкоджали її кількісному нарощуванню і зводили до мінімуму стратегічні оборонні системи. Вони поклали початок створенню договірної основи процесу розрядки.

З серпня і 29 вересня 1972 р. відповідно американський Сенат і Президія Верховної Ради СРСР ратифікували, Договір про обмеження систем ПРО. Трохи пізніше законодавчі органи США і СРСР схвалили Тимчасову угоду ОСО-1.

60. Мюнхенська угода.

Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала стати Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували Чехословаччину. У квітні Гітлер підписав «Зелений план», який передбачав окупацію Судетської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.

Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд роз-робив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.

45

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про автономію їхньої області.

Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Німеччини. Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.1. 15 вересня в резиденції Гіт v лера в Берхтесгадені від булася його зустріч із

Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.

Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».

Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР надасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Радянський Союз готовий надати конкретну воєнну допо-могу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: якщо Чехословаччина попросить Москву про таку допомогу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.

Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бенеша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Німеччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зітруть Чехословаччину з лиця Землі.

В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.2. 22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на

анексію Судетської області також від французького та чехословаць кого урядів . Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.

Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропонував скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».

3. 29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.

Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордони ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.

До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська конференція?1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною

Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.

Польща загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь.

Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики «невтручання» й

«умиротворення» фашистських агресорів. 3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну,

позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років.

46

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи

колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отримання агресорів.

5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став прологом до нової світової війни.

61. Нова східна політика ФРН.

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні-мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт.

Справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940— 1945 рр., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового повернення втрачених територій. Але сам факт «невизнання» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському договори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові контингенти й використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнародних відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати

47

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про

нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розколу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інакше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

62. Нове політичне мислення і врегулювання регіональних конфліктів63. Нове політичне мислення: причини виникнення, основні положення

У цих умовах ставало необхідним серйозно підійти до перегляду пріоритетів внутрішнього розвитку і зовнішньополітичного курсу держави. Необхідно було корінним образом перебудовувати зовнішньополітичну стратегію держави, оптимізуючи і видозмінюючи радянські зовнішньополітичні інтереси. Для цього насамперед треба було продемонструвати миру реальну, а не декларативна миролюбність радянської зовнішньої політики, доказово переконати всіх зовнішньополітичних партнерів Радянського Союзу в готовності кардинально змінити його зовнішньополітичний курс.

Протягом першого року перебування М. С. Горбачова на посту генерального секретаря ЦК КПРС Радянським Союзом висувається ціла серія зовнішньополітичних ініціатив, які повинні були переконливо продемонструвати, що у зовнішній політиці СРСР відбувається серйозний поворот від конфронтаційної моделі поведінки до політики співпраці по всіх азимутах. У сорокову річницю ядерного бомбардування Хиросими народжується нова радянська ініціатива: встановлення одностороннього мораторію на проведення ядерних випробувань спочатку до кінця 1985 р., а потім ще на один рік. Одночасно СРСР запросив інші ядерні держави приєднатися до мораторію на проведення ядерних випробувань.

Наступним кроком СРСР стала висунена в заяві М. С. Горбачова від 15 січня 1986 р. програма істотних скорочень озброєнь, включаючи повне знищення ядерної зброї до 2000 р. Відповідно до радянських пропозицій підлягало скороченню і знищенню вся ядерна зброя в світі на основі домовленості всіх володіючих цією зброєю держав. Програма була розбита на три етапи:

в ході першого СРСР і США повинні були наполовину (до 6000 боєзарядів) скоротити свої стратегічні арсенали, а також повністю ліквідувати ракети середньої дальності в Європі, заборонити проведення ядерних випробувань і закликати інші ядерні держави приєднатися до цього мораторію. Всі ці заходи повинні пройти за умови відмови як США, так і СРСР від створення космічних озброєнь;

на другому етапі відбувається подальше скорочення стратегічних озброєнь СРСР і США і до скорочення ядерних озброєнь підключаються інші ядерні держави ухвалюється рішення про загальну ліквідацію тактичної ядерної зброї, відбувається повне припинення ядерних випробувань і вводиться абсолютна заборона на створення всіма державами космічних озброєнь;

третій етап знаменувався остаточним знищенням ядерної зброї разом з його носіями при всеосяжному міжнародному контролі, включаючи інспекції на місцях.

48

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Пропозиції по знищенню ядерної зброї доповнювалися заходами по ліквідації хімічних бойових

отруйливих речовин і широким скороченням звичайних озброєнь.Більш комплексний характер носили висунуті зовнішньополітичні ініціативи, висунені на

XXVII з'їзді КПРС в лютому-березні 1986 р. На з'їзді радянське керівництво запропонувало комплексну програму створення всеосяжної системи міжнародної безпеки. СРСР вже не обмежувався в своїх зовнішньополітичних ініціативах військово-політичною сферою, але підіймав питання встановлення нових, більш справедливих міжнародних економічних відносин, а також уперше з власної ініціативи висував досить широкомасштабні пропозиції в області гуманітарної співпраці.

Реалізація вищезазначених і інших заходів вимагала зміни ідеологічної парадигми, на якій базувалася радянська зовнішня політика. Базовим принципом стала деідеологізація міжнародних відносин, їх гуманізація, перехід до примату загальнолюдських цінностей. Нова зовнішньополітична доктрина розглядала сучасний світ як суперечливий, але взаємопов'язаний і взаємозалежний цілісний комплекс, де глобальні проблеми мають життєве значення для доль людської цивілізації. Звідси виникає вимога широкої інтернаціоналізації всіх сфер міжнародного життя, максимального залучення до рішення вартих проблем існуючих міжнародних організацій, насамперед ООН. У основу нового політичного мислення була встановлена ідея забезпечення виживання людської цивілізації. Радянське керівництво проголосило, що ядерна війна ні при яких обставинах не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних або яких би те не було інших цілей. Тому як головна задача ставилося досягнення стратегічного балансу на максимально можливо низькому рівні.

Наріжним каменем стала теза про те, що головними чинниками забезпечення безпеки держави повинні стати не військові, а політичні засоби. У кінці 1986 р. Радою оборони СРСР була затверджена нова радянська військова доктрина, що уперше передбачала не тільки досягнення військової перемоги, але і можливість запобігання війні. Такі істотні концептуальні зміни створювали можливості для радянського керівництва виявляти готовність йти на істотні односторонні заходи у військовій області в рамках реалізації цих нових підходів. Одним з найважливіших кроків такого роду стали ініціативи СРСР, висунені М. С. Горбачовим в його виступі в ООН в грудні 1988 р., коли Радянський Союз оголосив про одностороннє скорочення своїх збройних сил на 500000 чоловік, в тому числі 120000 в азіатській частині країни (з них 80000 в зоні радянсько-китайського кордону), а також виявлена готовність піти на значні скорочення звичайних збройних сил і озброєнь СРСР і країн Варшавського договору на Віденських переговорах по скороченню звичайних збройних сил і озброєнь в Центральній Європі.

Корінному перегляду були піддані підходи до відносин з країнами соціалізму. Нові радянські керівники заявляли про необхідність забезпечити кожному народу права на вибір власного шляху розвитку, що вступало в суперечність з принципом соціалістичного інтернаціоналізму, що проводився Радянським Союзом в попередні десятиріччя, і мав на увазі можливість у разі виникнення "загрози соціалістичному завоюванню" в тій або іншій країні соцспівдружності застосування будь-яких, в тому числі і військових заходів для "захисту соціалістичного ладу". На Заході проголошення права "свободи вибору" було розцінене як відмова СРСР від "доктрини Брежнєва".

Необхідно, однак, мати на увазі, що значення принципу "свободи вибору" перебувало не тільки в готовності СРСР визнати за кожною соціалістичною країною право самостійно визначати зміст і модель своєї соціально-економічної і політичної орієнтації, але і надавав значну свободу Москві в формуванні своїх політичних і, що в той момент було, мабуть, набагато важливіше, економічних підходів до країн соціалізму. Радянський Союз активно переглядав свої підходи до характеру співпраці з соціалістичними країнами, прагнучи знизити для себе тягар їх підтримки, оптимізувати взаємний економічний обмін. У радянських політичних колах з'являлися заклики до згортання економічної допомоги країнам соціалізму, зміни цінового механізму співпраці з ними і інш.

Проголошуючи пріоритет загальнолюдських цінностей, радянське керівництво змушене було істотно модифікувати і інший базовий принцип своєї зовнішньої політики принцип мирного співіснування. При підготовці нової редакції партійної програми для прийняття XXVII з'їздом партії нові радянські керівники давали зрозуміти, що в своїх відносинах з несоціалістичними державами вони готові серйозно змінити свій політичний курс від безперервної боротьби проти своїх політичних і ідейних противників в міжнародних справах, включаючи і підтримку внутрішньополітичних опонентів режимів, що існували там, до проведення політики дійсне мирного співіснування.

49

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С. Безпека стала розглядатися як взаємна категорія, а не що досягається за рахунок ослаблення

противника. По суті, заміна "балансу сил" "балансом інтересів" в політиці СРСР свідчила про готовність радянського керівництва відмовитися від конфронтаційного мислення, характерного для періоду холодної війни, і рухатися в напрямі будівництва нової архітектури міжнародних відносин.

Такі зміни дозволили кардинально переглянути підходи СРСР і до безлічі регіональних конфліктів, що існували в світі. У рамках нового політичного мислення проголошувалася готовність до їх урегулювання з урахуванням законних інтересів всіх сторін, що брали участь в них. Пішла розробка і висунення радянських зовнішньополітичних ініціатив по урегулюванню конфліктних ситуацій, зміцненню регіональної безпеки і стабільності.

Оскільки головна загроза міжнародної безпеки існувала на європейському континенті, що було пов'язано з безпосереднім протистоянням тут двох найбільших військових блоків НАТО і ОВД, передусім була висунена серія пропозицій по зниженню напруженості в Європі, які торкалися як політичних, так і військових аспектів. Важливе місце серед них зайняла викладена М. С. Горбачовим в Празі в 1987 р. концепція будівництва "загальноєвропейського будинку", що торкалася широкого спектру політичних, військових, економічних і гуманітарних проблем загальноєвропейської безпеки і співпраці.

Позиція СРСР дозволяла забезпечити можливість виникнення нової ситуації в глобальних міжнародних відносинах вона виводила регіональні конфлікти, їх мотиви, рушійні сили і учасників за рамки планетарного біполярного протистояння, дозволяла, з одного боку, вирішувати регіональні проблеми конкретно і окремо, поза контекстом глобальних міжсистемних протиріч, а з іншою відділяла складні міжнародні проблеми глобального характеру від численних "перешкод" у вигляді регіональних конфліктів, що продовжувалися.

Нарешті, до кінця 80-х рр. СРСР зробив ще ряд істотних кроків назустріч Заходу, заявивши про свою готовність до зміни підходів до проблеми реалізації прав людини в Радянському Союзі і вставши на шлях істотної демократизації політичного життя країни. Найбільш істотними з цих кроків з'явилися рішення про широку демократизацію органів державної влади шляхом проведення альтернативних виборів законодавчих органів всіх рівнів (1988 1989 рр.), а також прийняті Третім З'їздом народних депутатів СРСР скасування 6-й статті і зміни ряду інших статей радянської Конституції 1977 р., що закріпляли керівну роль Комуністичної партії в радянській державі (1990). Ці події спричинили ліквідацію однопартійний системи, що існувала в країні протягом більше за 70 років, сприяли виникненню реального політичного плюралізму.

Вплив повороту в радянській зовнішній політиці на міжнародні відносини Зрозуміло, всі вищезгадані зміни у внутрішній політиці і зовнішньополітичному курсі

Радянського Союзу одного з центрів біполярної системи міжнародних відносин не могли не надавати самого істотного впливу на процеси, що відбувалися в світі. Спочатку вони сприймалися в світі як рядові пропагандистські лозунги, що ніяк не підкріплюються практичними діями, однак досить скоро стало очевидно, що СРСР робить серйозні односторонні кроки, направлені на реальне ослаблення міжнародної напруженості, міняє або істотно модифікує свої позиції на багатьох найважливіших міжнародних переговорах. Влітку 1985 р. керівництво Міністерством іноземних справ було доручено Е. А. Шеварднадзе, що активно підтримував політичну лінію Горбачова.

Радянське керівництво виявляло готовність до скорочення своїх зовнішньополітичних зобов'язань і оборонних зусиль, прагнучи максимально зменшити непомірні витрати, які не давали ніяких шансів для нормального розвитку економіки країни. Крім того, воно прагнуло усунути або хоч би зменшити військову загрозу безпеки держави, що наростала з всіх напрямів. Кардинально переглянуті підходи до своїх зовнішньополітичних цілей і задач дозволяли виступити з рядом конкретних пропозицій, на які радянська сторона раніше не наважувалася.

В області обмеження озброєнь і роззброєння: з питань ядерної зброї в Європі СРСР виразив готовність відмовитися від заліку

британських і французьких ядерних сил в балансі ядерного протистояння на континенті і піти на скорочення тільки радянських і американських ракет середньої і меншої дальності;

що стосується заборони випробувань ядерної зброї, то, прагнучи до повної заборони всіх ядерних випробувань, СРСР пішов на безпрецедентний раніше крок, погодившись дозволити контроль на місцях, допустити на взаємній основі іноземних інспекторів в райони своїх ядерних полігонів;

50

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С. в області хімічних озброєнь Радянський Союз обіцяв відкрити для інспекцій центри їх

виробництва і зберігання.В області урегулювання регіональних конфліктів:скорочення виділення радянської допомоги так званим "революційно-демократичним"

державам "третього світу" було серйозною передумовою для припинення численних регіональних конфліктів, де СРСР раніше надавав підтримку однієї з ворогуючих сторін, що оголошувалася "революційною" і "прогресивною", з площини глобальної біполярний конфронтації в площину звичайного локального протистояння. Крім того, Радянський Союз демонстрував прагнення взяти участь в політичному урегулюванні кожного з регіональних конфліктів, в які він був раніше залучений.

СРСР були підтримані міжнародні зусилля по врегулюванню конфлікту в Анголі і навколо Південно-Західної Африки в 1988 1989 рр.;

при активній підтримці Радянського Союзу були припинені військові дії між Ефіопією і Сомалі в 1988 р. і виведені кубинські війська з Ефіопії в 1989 1990 рр.;

після багаторічної війни в Афганістані було прийнято рішення про виведення звідти радянських військ і участь СРСР в міжнародному урегулюванні і підписанні Женевських угод в 1988 р. СРСР став активним учасником урегулювання кампучийської проблеми 1988 1991 рр.

Радянським Союзом були підтримані зусилля "Контадорської групи" по нормалізації обстановки в Центральній Америці 1989 1992 рр.

СРСР взяв активну участь в розблокуванні близькосхідного конфлікту, що було реалізовано в процесі підготовки міжнародної конференції по Ближньому Сходу (1991), включаючи готовність до відновлення дипломатичних відносин з Ізраїлем

У області зміцнення регіональної безпеки: Радянський Союз приділяв першорядну увагу питанням зміцнення європейської безпеки,

прагнув всіляко розширити свої зв'язки з державами Західної Європи. З цією метою, крім бурхливого розвитку двосторонніх контактів із західноєвропейськими країнами, СРСР помітно модифікував свої позиції на загальноєвропейських форумах. Це дозволило успішно завершити Стокгольмську конференцію по заходах зміцнення довір'я, безпеці і роззброєнню в Європі (1986), забезпечити досягнення ряду важливих домовленостей на Віденській зустрічі НБСЄ (1986 1989), підготувати і підписати фундаментальний договір про скорочення звичайних збройних сил і озброєнь в Європі (1990)

в Азіатському регіоні СРСР зробив важливі кроки по нормалізації давно ускладнених відносин з КНР, спробував розблокувати свої взаємовідносини з Японією, з якою так і не був укладений мирний договір, встановив дипломатичні відносини з Республікою Корея (Південною Кореєю), вступив в прямий діалог з АСЕАН, що раніше не признавалася ним як міжнародна організація

Все це робило зовнішню політику Радянського Союзу ініціативною, наступальною на відміну від першої половини 80-х рр.,

Така ситуація створювала можливості не тільки для поліпшення зовнішньополітичних позицій Радянського Союзу, його сприйняття в світі як конструктивного партнера, держави, що перестала представляти загрозу для безпеки інших країн і регіонів, але і загалом сприяла зниженню міжнародної напруженості і в кінцевому результаті привела до завершення холодної війни.

Наочним свідченням впливу нової політичної лінії СРСР на міжнародні відносини з'явилася гармонізована політична взаємодія, що виявилася під час гострої міжнародної кризи в Перській затоці. Радянський Союз активно підтримав всі резолюції Ради безпеки ООН, осуджуючи агресію Іраку проти Кувейту, включаючи введення економічних санкцій. Повну підтримку СРСР отримала також і резолюція РБ № 678, що передбачала використання "всіх необхідних заходів" для виконання колишніх резолюцій, що мають на меті припинення іракської окупації Кувейту. І хоч, враховуючи особливий характер відносин між СРСР і Іраком, пов'язаних між собою Договором про дружбу і співпрацю 1972 р., Радянський Союз робив активні зусилля по дипломатичному врегулюванню кризи (посередницька місія Е. М. Примакова Спецпредставника президента СРСР, переговори М. С. Горбачова з іракським керівництвом), політична підтримка Радянським Союзом міжнародної акції в Перській затоці була беззастережною і рішучою. Вона остаточно продемонструвала повний розрив радянського керівництва з конфронтаційними підходами часів холодної війни, його готовність до переходу до політики

51

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.кооперативної безпеки і нормальних відносин з всіма державами незалежно від їх суспільно-політичного устрою.

Курс "нового політичного мислення", що проводиться радянськими керівниками, відкривав нові горизонти в міжнародних відносинах. Він забезпечив умови для припинення холодної війни і сприяв переходу міжнародних відносин з стану безперервної глобальної конфронтації, що давала про себе знати в самих віддалених кутках земної кулі, в нову якість, яка визначалася пошуком співпраці і компромісних розв'язань самих складних міжнародних проблем. Разом з тим нова політика радянського керівництва не зуміла запобігти істотного послаблення Радянського Союзу насамперед за рахунок різкого погіршення соціально-економічних показників СРСР, порушення системи державного управління, наростання тенденцій націоналізму і сепаратизму. Модель системи соціалізму, що Існувала в Радянському Союзі не змогла забезпечити більш високій ефективності суспільного виробництва в порівнянні з розвиненими країнами світу, а спроби її реформування у другій половині 80-х рр. привели до її подальшої деградації і обумовили в кінцевому результаті розпад СРСР. Аналогічним образом припинила своє існування та модель суспільного устрою, яка в свій час була насаджена за активною участю СРСР в державах Східної Європи, що призвело до розпаду таких структур соціалістичних країн, як Організація Варшавського договору і Рада Економічної Взаємодопомоги. Всі держави Центральної і Східної Європи, рівно як і нові незалежні держави, що утворилися на пострадянському просторі, обрали для себе інший шлях суспільного розвитку, відмовившись від подальших спроб будівництва соціалізму. Тим самим була підведена межа під існуванням Потсдамської системи міжнародних відносин і відкрита нова сторінка світової історії, новий етап міжнародних відносин.

64. Організація військового блока СЕАТО.

США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.

Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разі воєнної агресії проти зони пакту ( що включала Південний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькі сили зустрінуть загальну небезпеку відповідно до їхніх конституційних порядків. Вони проводять консультації в разі загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договір укладався безстороково, але кожна з сторін могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рік. США в окремій заяві зобов»язувалися втручатися включно у випадку комуністичної агресії.

65. Пакт Ріо-де-Жанейро.

Початок «холодної війни» позначився створенням у Латинській Америці військово-політичного союзу американських держав (Пакт Ріо-де-Жанейро, 1947). Участь рожав континенту в цьому союзі суттєвою мірою визнала їх позицію в 00Н у той період.

У зовнішній політиці країни Латинської Америки йшли фарватері Вашингтона, під тиском якого вони розірвали ароматичні відносини з Радянським Союзом. Вико-пистовуючи лозунги «континентальної солідарності», американські представники добилися внесення в проект Статуту 00Н положень, які санкціонували б пріоритет міжамериканських установ при розв'язанні Радою Безпеки 00Н конфліктних ситуацій і суперечок у Латинській Америці. Делегація США прагнула усунути 00Н від розгляду латиноамериканських проблем і обмежити їх вирішення рамками ОАД.

Наступ реакції в країнах Латинської Америки і встановлення у 12 латиноамериканських республіках проамериканських диктаторських режимів відобразилися на позиціях держав регіону в

52

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.00Н. У перші десятиріччя існування 00Н діяльність латиноамериканських представників у цій міжнародній організації контролювалась і спрямовувалась Вашингтоном.

66. Паризька сесія РМЗС і Паризька мирна конференція.

На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС), яка відбулася у два етапи у квітні—-липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням. З його точки зору, мирне врегулювання не передбачало припинення окупації, а тільки уточнювало мету, на досягнення якої має спрямовуватися діяльність союзної окупаційної адміністрації. Не брався до уваги також і німецький уряд, який мав прийняти це врегулювання. Отже, йшлося про фактичну ревізію потсдамських угод.

Міністр закордонних справ СРСР В. Молотов виступив із програмною промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею^, сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.

Промова Молотова, хоча й мала пропагандистський характер, була максимально вільною від суперечностей і, на думку багатьох дослідників, становила вершину мистецтва радянської дипломатії, продемонстрованого при обговоренні німецького питання. ^

Непохитна формула Молотова змусила держсекретаря США на другому етапі Паризької сесії переглянути власний план «німецького мирного врегулювання» в пункті створення німецького уряду «в якійсь формі» і зняти питання про скликання мирної конференції з Німеччини в листопаді 1946 р.

Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини суперечило молотов-ській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закордонних справ тільки зарезервував свою позицію.

Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роззброєння й демілітаризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса^. Вперше ідея такої угоди обговорювалася в грудні 1945 р. під час візиту Бірнса до Москви й здобула підтримку Сталіна. Але трохи згодом, у квітні 1946 р., після пропозиції обговорити проект під час майбутньої Паризької сесії РМЗС зовнішньополітичне відомство СРСР наголосило на несвоєчасності проекту. Нагадувалося, що вже існують загальні угоди з роззброєння

Німеччини і проект нової угоди фактично гальмує реальні заходи з демілітаризації. Треба спочатку спільно з'ясувати, як реалізуються попередні рішення, а потім укласти угоду про міжнародні гарантії й контроль, причому не менше ніж на 25 років.

Проте Бірнс виніс це питання на пленарне засідання сесії. Тоді радянська сторона додала до своїх заперечень проти проекту ще й відсутність пункту про перебудову в політичному житті Німеччини, про аграрну реформу, про ліквідацію монополій. Намагаючися підкреслити ефемерність подібних закидів, Бірнс виділив вузький, військово-контрольний аспект запропонованої угоди.

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сторона наполягала на скасуванні інспектування промислових підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався проект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплюваних матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сторони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.

Липень 29 — жовтень 15 1946 Паризька конференція з мирного врегулювання з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією

53

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21

держави.Значне місце на початковому етапі роботи конференції посіло обговорення процедурних питань.

Було ухвалено резолюцію, яка оголошувала рекомендації конференції рішеннями, якщо вони ухвалені не лише більшістю у дві третини голосів, а й простою більшістю. 25 вересня 1946 р. міністри закордонних справ Англії, США, Франції й СРСР опублікували Декларацію про колишні італійські колоніальні володіння в Африці, яка стала основою для Спільної декларації з цього питання, і була під-писана разом із мирними угодами.

Щодо статусу Вільної території Трієст західні країни запропонували всю повноту влади надати губернаторові, відповідальному за свої дії лише перед Організацією Об'єднаних Націй.

Радянський Союз вважав за необхідне передати виконавчу владу урядові Вільної території Трієст, створюваному народними зборами й відповідальному перед ними. Але цю пропозицію відкинула більшість учасників конференції.

Серед територіальних проблем конференція розглянула претензії Греції на 1/10 болгарської території, межуючої з грецьким кордоном, під приводом «стратегічної безпеки». Створена конференцією комісія з політичних і територіальних питань мирної угоди з Болгарією ухвалила постанову РМЗС про збереження існуючого болта-ро-грецького кордону.

Подібні претензії Греція висунула й щодо 1/3 території Албанії, але це питання на конференції серйозно не розглядалося.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.Паризька конференція, підтвердивши переважну більшість узгоджених у межах РМЗС рішень,

не виконала, проте, одне з головних завдань — подолання суперечностей, що містилися в цих рішеннях. Для цього було скликано третю сесію -РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку.

Сесія усунула суперечності з питання про статус території Трієст ухвалою про те, що до набрання чинності постійним статусом Вільної території Трієст управління цією територією здійснюватимуть губернатор, призначений Радою Безпеки, і Тимчасовий уряд, сформований губернатором після консультації1 з югославським та італійським урядами.

Для врегулювання режиму судноплавства Дунаєм РМЗС вирішила скликати через шість місяців після підписання мирних угод конференцію за участю всіх придунайських держав, а також США, Англії й Франції.

Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кордони європейських держав з невеликими змінами.

Узгоджено було позшцї з репараційного питання.Таким чином, Нью-Йоркська сесія Ради міністрів закордонних справ завдяки взаємним

компромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами — колишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р.

Кожна з угод містила преамбулу, а також територіальні, політичні, військові, економічні, репараційні пос-танови. В преамбулі кожної з мирних угод проголошувалося про припинення стану війни й фіксувалося зобов'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено мирну угоду, про прийняття ЇЇ в Організацію Об'єднаних Націй.

67. Питання про відкриття другого фронту в Європі в 1941-44 рр.

Уже в июле 1941 — вскоре после подписан сов-англ соглаш о совместных действиях в войне против Герм послание англ-му премьер-мин про 2-ой фронт на Западе (Северная Фран) и на Севере (Арктика) (силы Гитлера отвлечены на Восток, и он не успел закрепить позиции на Востоке).

Англ против — только налеты. Второй фронт мыслился на Ближ Востоке. Англ хотела ослабления Герм и СССР. Сентябрь 1941 — воен положение СССР осложнилось — Герм перебросила на Восточ фронт

войска, враг у Ленинграда. Предлож создать фронт на Балканах или во Фран. Но вновь Англ против.

54

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Только в конце 1941 (бои под Москвой) курс Англ на использ вооруж сил в районе Ближ и Средн Востока, а также Средиземноморья. Воен действия с сухопут силами на европ континенте возлаг полностью на СССР.

1942 — успехи Герм, числен превосходство в силе и средствах. Общее наступление. Требован про второй фронт нашло поддержку в США и Англ.

Основные задачи перед вооруж силами: поддержка Англ и СССР; удерж позиций в регионе Индия-Сред Восток; сохран Китая как союзника.

Вторжение в Север Фран планир на весну 1943 силами 30 амер и 18 англ дивизий. Молотов — поездка Лондон — рассуждения об условиях и возможности высадки союз войск, но

избег конкретных обязательств. Итоги встреч — англо-сов и амер-сов коммюнике о полной договоренности в отнош неотложных задач создания 2-го фронта в Европе в 1942.

18-25 июня — англо-амер конфер — отказ от вторжения войск в Запад Европу в 1942. Предложена высадка войск в Северо-Запад Африке (операция "Факел").

Разъяснит работа: во время москов преговоров Черчиль (Англ) сообщил сов правительству о намерении Англ и США осущ высадку в Север Африке.

Аргументы против высадки в Европе (не соотв действительности): нехватка десантных судов; прочность нем обороны на европ атлант побережье; система оборон сооружений в Запад Европе (атлант вал).

19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав. Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які розглянули найважливіші питання, що стояли в той час перед союзними державами, і прийняли відповідні рішення.

8. Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобританії та США забезпечити вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представник генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення буде здійснене, якщо «кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви у Франції в момент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».

Радянській делегації так і не вдалося на цій конференції домогтися від союзників остаточного визначення дати вторгнення в Західну Європу. Союзники дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» весною 1944 р. Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції, що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й висловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських військ у Північну Францію весною.

28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля

Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії проходила на території радянського посольства в Тегерані.

Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення закінчення війни.

Було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася 6 червня.). Тоді вже стало ясно, що Радянський Союз може наодинці розгромити Німеччину.

2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.

Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».

68. Підготовка мирних договорів із колишніми союзниками Німеччини.

55

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію,

яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антанти, 15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеч чиною . Його було підписано 28 червня 1919 p., у п'яті роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальсь-кому палаці (Версальський мир).

За Версальським мирним договором з Німеччиною: Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світової війни; Вона втрачала свої колонії, деякі її території передавалися сусіднім державам; накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та Лотарингія поверталися Франції, управління Саарською областю передавалося

на 15 років Лізі Націй; Данциг (Гданськ) було оголошено «вільним містом»; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони

Прусії й Померанії); Данії передавався Північний Шлезвіг; до Бельгії відійшли округи Ейпен, КДальнеді, Морене. Порівняно з 1914 p. німецька територія зменшилася на 12,5%. Загальна військова повинність у

Німеччині скасовувалася. її сухопутна армія не повинна була перевищувати 100 тис. чол. й призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький генштаб розпускався. Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому - оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною. Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок. Франція мала одержати 52% цієї суми, Великобританія - 22%, Італія -10%, Бельгія - 8%. З метою гарантії виконання Версальського договору країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мир ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., колишня

Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною.

Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., частина території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії.

Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. вона відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям.

Севрський з Ту реччиною -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальської системи МВ: 5. Розпад імперій.

56

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.6. Поява нових держав.7. Перерозподіл колоній.8. Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових

суб’єктів міжнародних відносин.

69. План Баруха.

викладений у Комісії з атомної енергії Бернардом Барухом 14 червня 1946р. «План Баруха” передбачав: створення Міжнародного агентства з атомного розвитку, яке здійснюватиме під керівництвом Ради Безпеки контроль над використанням атомної енергії, після створення системи контролю вся атомна зброя має бути знищена, а виробництво нових атомних бомб заборонено; Агентство мало стати єдиним власником атомної сировини, контролювати всю діяльність у галузі атомної енергії в інтересах всіх країн, володіти монополією на дослідження і розвиток у галузі атомної енергії.

Радянський план, викладений А. Громико, передбачав укладення міжнародної конвенції про заборону виробництва й застосування атомної зброї, яка мала закріпити такі зобов'язання: заборонити використання атомної зброї та виробництво атомної зброї, знищити протягом трьох місяців усі запаси атомної зброї; вважати будь-яке порушення конвенції серйозним злочином проти людства; протягом шести місяців учасники конвенції мали ухвалити закони, які передбачали суворе покарання за порушення положень конвенції.

Пізніше, 11 червня 1947р., радянська сторона виклала своє бачення інспекцій і контролю: створити Міжнародну Контрольну комісію з повноваженнями контролю та інспекцій щодо мирного використання атомної енергії;

залишити у віданні урядів країн володіння й управління матеріалами та установами з атомної енергії; контроль має здійснюватися шляхом обмежених інспекцій, запитів інформації від урядів стосовно матеріалів; передбачався також контроль за існуючими атомними матеріалами.

70. План Маршалла.

Друга світова війна підірвала економіку всієї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробіття та відчувався сильний брак інвестицій. Через це, і через ряд політичних міркувань, США почало розробляти план економічної допомоги Європі.

- 5 червня 1947 p. державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському університеті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу економічних та політичних заходів щодо здійснення реконструкції в Європі, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститути «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянського впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допомога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.

З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршала». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР, проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР.

Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн Західної Європи, відмовившись від «плану Маршала» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Після цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.

Західна Європа одержала близько 17 млрд. доларів і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.

57

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршала» став початком «холодної війни»,

розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економічної взаємодопомоги мала значно менш скромні економічні можливості і значною мірою такий хід подій обумовив економічне розшарування Західної і Східної Європи.

71. Політика СРСР щодо країн Балтії в 1939-1940 рках

Начало 2 мир войны: осложнения для Прибалтики: — нарушен торг связей с Англ, Фран, частично с Герм; — утеря транзитных путей через Скандинавию. Начало октября 1939 — переговоры между СССР и Эстон, Латв, Литвой по вопросу о взаимном

обеспеч безопасности. Завершились подпис договоров 28 сентября, 5 и 10 октября: — взаимопомощь в случае агрессии третьей стороны; — не участие в коалициях, напрвл против другой стороны; — размещение войск, создание воен баз и военно-морск баз на территориии Прибалт гос-в; — невмешат во внутр дела. Договор направл на укрепление безопасности и на недопущение ориентации их на империал

державы. В странах Прибалт рост воен приготовлений, вооруж профаш организаций. Декабрь 1939 — конференция МИД трех Прибалт республик — усилен их воен сотрудничества

против СССР. Март 1940 — решение об увелич закупок в Герм. СССР потребовал удаления из правит Прибалт стран лиц фаш ориентации, честного выполнения

обязательств по договорам о взаимопомощи. Так 21, 20 и 17 пришли народ правительства. СССР потребовал провести выборы в народные сеймы Латвии, Литвы и в гос думу Эстонии. Кандидаты только от "Блока трудового народа". Платформа:

— укрепление дружбы с СССР; — повыш зарплат; — равенство меньшинств; — демократия, свободы. 21-22 июля — решение о восстановл Сов власти в Прибалт республиках и о вступлении их в

состав СССР в качестве республик. В них проведено: — национализацию; — реформир армий; — земельные реформы; — репрессии, депортации и т.п.

72. Порівняльний аналіз конвенцій про режим чорноморських морських проток 1923 і 1936 рку

73. Порівняльний аналіз Радянсько-німецького пакту про ненапад та радянсько-німецького договорові про дружбу і кордони.

Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Такий крок СРСР означав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.).

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підпи саний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом.

58

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони

впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й

Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі.2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти.

Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку.

3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралітет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

74. Початок “холодної війни”.

1945—70-х роках характеризувалися більш-менш постійним станом «холодної війни» між ос-новними протагоністами на міжнародній арені — СРСР з одного боку і США з іншого, які відповідно були лідерами протилежних військово-політичних блоків. Тільки після «карибської кризи» 1962 р., коли людство впритул підійшло до межі термоядерної війни і знищення цивілізації, почалася розрядка міжнародної напруженості.

Прагнучи обмежити «радянський експансіонізм», він підтримував політику «стримування», але не розглядав її як самоціль; більш важливим для В. Черчилля було врегулювання ситуації шляхом якнайкращого використання переговорних можливостей західних країн. Перший натяк на це пролунав у його широко відомій фултонській промові 5 березня 1946 р., яка, втім, більше запам'яталася словами про «залізну завісу» і вважається першим актом «холодної війни». Два з половиною роки по тому, 9 жовтня 1948 р., він повернувся до своєї аргументації, виступаючи у ва-лійському містечку Лландундо: «Ми маємо поставити питання руба й провести остаточне врегулювання. ...Західні нації швидше зможуть досягти довгострокового врегулювання й уникнути кровопролиття, якщо вони сформулюють свої справедливі вимоги, поки атомна зброя перебуває в нашому розпорядженні й поки російські комуністи не оволоділи атомною енергією». Ще через два роки В. Черчилль повторив аналогічний заклик у палаті громад: західні країни є достатньо сильними, щоб піти на переговори, в той час як очікуванням вони лише послаблюють себе.

В. Черчилль прагнув звузити район радянського впливу, але був готовий співіснувати з радянською владою, обмеживши масштаби її поширення. Керівництво ж США домагалося знищення, а не звуження сфер проникнення свого оппонента. Врешті-решт американська позиція взяла гору, що зумовлювалося, на думку Г. Кіс-сінджера, тим, що «Америка була сильнішою, ніж Великобританія, та тим, що В. Черчилль у статусі лідера британської опозиції не мав можливості чинити тиск у справі реалізації своєї стратегії».

75. Початок агресії Японії проти Китаю. Позиція Ліги Націй.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших

59

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.міст. Вони збиралися створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором Пу І). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав. Яка ж була реакція великих держав на події в Китаї?

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звернення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично потурали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян-ський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п.

76. Початок другої світової війни. «Дивна війна» на Заході.

Друга світова війна не була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких помилок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни спричинилося різке загострення суперечностей між великими державами, угруповання і коаліції яких протистояли одна одній.

Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гітлер уже відкрито загрожував Польщі війною. Проте короткозорість європейських політиків була дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: «Гітлер не зважиться зараз на війну».

Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з посланням до Гітлера й президента Польщі І. Мосцицького, закликаючи до полюбовного врегулювання суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Англії та Франції гарячково намагалися знайти можливість для «компромісу» з польського питання. В умовах загострення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу.

Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гітлеру зазначав, що «проблема Данціга» не може бути причиною війни, «найважливіше для нас — зміцнення між нашими країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».

Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного повноважного представника Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа. Німецький міністр закордонних справ напередодні настільки брутально поводився з послом Англії Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він примусив довго чекати в приймальні, а потім просто виставив з кабінету. Тим часом Гітлер уже проголошував промову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він говорив, що «не заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським

60

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Союзом. Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.

Співвідношення сил було не на користь Польщі. Німеччина кинула проти неї 44 з 52 діючих піхотних дивізій, усі 5 бронетанкових і 13 моторизованих дивізій — загалом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літаків тощо. Польща тоді мала близько 33 дивізій, здебільшого кавалерійських, її авіація (771 літак) була знищена в перші ж дні.

Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруйнування 36 основних польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали провокацію. Есесівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську форму, розіграли «напад» на радіостанцію в прикордонному німецькому м. Глайвіце.

Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вручили Ріббентропу ноти, де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх зобов'язань перед Польщею. Якщо Німеччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» своїх військ з її території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов'язання.

Громадськість західних держав вимагала рішучих дій. Їхні уряди змушені були діяти. Об 11.15 3 вересня Чемберлен по радіо оголосив війну Німеччині.

З 17.00 Франція вступила у війну. Потім війну Німеччині оголосили англійські домініони.Друга світова війна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу

Німеччини на Польщу.Англія та Франція ніякої допомоги Польщі не надали. Сама ж Польща припинила опір за 2-3

тижні, уряд Бека— Ридз-Смігли—Мосцицького покинув свою країну й утік до Румунії.Чому так швидко капітулювала Польща?1. Основна причина — цілковита неспроможність і гнилість державного устрою,

економічна та воєнна відсталість Польщі. Вона не була готова до війни, Німеччина мала безперечну перевагу.

2. Нереалістична польська зовнішня політика спрямовувалася на створення «Великої Польщі». Бек та інші керівники Польщі бачили головну загрозу для своєї держави на Сході. Варшава плекала ілюзії, що Гітлер не піде війною проти Польщі.

3. Шовіністична внутрішня політика уряду позбавила його підтримки непольського населення країни. Тимча-сом майже 40% населення становили національні меншини — в тому числі 13 мільйонів українців і білорусів, які мешкали в основному на сході Польщі — на територіях, захоплених нею в 1920 р.

4. Ще однією причиною швидкої капітуляції Польщі стала провокаційна, віроломна політика союзників — урядів Англії й Франції, які мали з Польщею договори про взаємодопомогу (відповідно від 25 серпня й 7 вересня 1939 р.), проте нічого не зробили, щоб її врятувати. Вони спокійно спостерігали агонію свого союзника.

Політичний зміст другої світової війни.Серед факторів, що спричинили початок другої світової війни, слід зазначити: протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи; встановлення в кількох країнах тоталітарних фашистських режимів, які трималися на

політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші з них - Німеччина та Японія - прагнули до світового панування;

США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% - американські);

приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;

у другій половині 30-х pp. загострюються суперечності між двома коаліціями великих держав;

помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

77. Причини “холодної війни”.61

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С."Холодная война" - период в развитии международных отношений и внешней политики СССР,

длившийся почти 40 лет после окончания второй мировой войны. Сутью "холодной войны" было политическое, военно-стратегическое и идеологическое противостояние стран капиталистической и так называемой социалистической системы. "Холодная война" втянула в себя всю планету. Она расколола мир на две части, две военно-политические и экономические группировки, две общественно-политические системы. Мир стал двухполюсным, биполярным. Возникла своеобразная политическая логика этого соперничества - кто не с нами, тот против нас. Все события в мире стали рассматриваться как бы сквозь эту "черно-белую" призму соперничества. Во всём и везде каждая сторона видела коварную руку противника, одновременно пытаясь любыми средствами досадить ему.

Принципиальная противоположность двух мировых систем (капиталистической и социалистической), экономические, политические, идеологические различия между ними.

Стремление каждой системы у усилению своего влияния в мире, к распространению его на новые страны и народы.

Политика насаждения враждующих стран своих ценностей, своего порядка (строя) на новых территориях.

Готовность каждой из сторон защищать свои позиции всеми возможными средствами (экономическими, политическими, военными).

Политика угроз, уже в первое послевоенное десятилетие приведшая к взаимному недоверию, формирование каждой стороной "образа врага".

78. Причини розрядки міжнародної напруженості і цілі сторін79. Проблема “північних територій” у радянсько-японських відношеннях.80. Проблема заборони атомної зброї і роззброювання в 1945-1954 р.81. Проблема Кашміру в індо-пакистанських відносинах.

Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави. Пакистан не пов'язаний так щільно історично й економічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських племен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголошенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його ак-тивно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобританії й США пояснюється прагненням установити контроль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.

Пакистано-індійський збройний конфлікт через Кашмір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії 00Н удалося досягнути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, яка розділила князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на дві частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні й північні райони князівства, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини князівства під його історичною назвою відійшли до Індійської Республіки. Індія не виконала вимогу 00Н провести в Кашмірі плебісцит з питання його приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього вивести свої війська з захопленої частини князівства, а також на те, що рішення про входження князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є невід'ємною частиною Індії. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загроза посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби 00Н урегулювати розбіжності між Індією

62

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефективними.

В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конституційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакистану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифікувала рішення про приєднання штату до Індії. Після підписання в травні 1954 р. пакистано-американського договору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзникові, що, на думку індійської сторони, «не могло бути розцінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Безпеки 00Н у 50-ті роки англо-американський блок підтримував позицію Пакистану.

Відверто пропакистанська позиція англо-американського блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмірської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на поступове усунення 00Н від участі в кашмірському врегулюванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні прикордонні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розподілу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загострення дещо приглушених у попередні роки суперечностей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо йашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сторін провести переговори з метою визначення й уточнення кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти незаконної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Пакистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського питання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ускладнила її міжнародне становище й певним чином послабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакистаном з урахуванням домагань останнього висувалось Заходом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання індійсько-пакистанських розбіжностей. Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпочала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напруженість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди. Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного потепління.

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посередництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була досягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вогню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі

63

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушення лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинувачення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії припинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри-мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.

На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулювання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогнищу на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцентрувавши свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту підтримку останнього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «другий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мирне врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії не виправдалися. На думку фахівців, головною причиною неефективності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

82. Проблема Кіпру в міжнародних відносинах.64

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.83. Проблема Трієсту в міжнародних відносинах.84. Проголошення КНР.85. Протиріччя в НАТО з політичних питань у 60-і роки.

НАТО один з найголовніших компонентів біполярної системи МВ (50-80рр).

4 квітня 1949 р. у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Північноатлантичного пакту, Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.

Статут НАТО підписали представники Бельг, Ісланд, Дан, Кан, Люкс, Нідерл, Норв, Порт, Іт, Велик, Фр. та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р.-Іспанія.

21.02.1966 Фр виходить з НАТО з метою "відновлення суверенітету Фр на своїй території". 7.03 Фр поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, амер. війська та іноземні військ. бази. Щтаб-квартиру НАТО переведено з Парижа до Брюсселя. Літаки НАТО мали одержувати спец. дозвіл для перельоту над тер. Фр.

В 60х рр і на поч 70х осн. перешкоди для розвязання проблеми європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в світовій порлітиці силових рішень. У Євр. перебували атомна авіація й ракети НАТО сер. радіусу дії, 1959-61 СРСР розмістив аналогічні ракети на своєму Сході.

США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту мали комплектуватися змішаною командою, що склад. б на 1\3 з амер, на 2\3 - з військослужбовців інших країн НАТО. Не було реалізовано. ФРН тільки стала членом створених нових органів НАТО - з питань ядерної оборони і з питань ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено край підписанням в 1968р Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в Бухаресті країни ОВД ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруження в Євр., в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за визнання існуючих кордонів. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп. нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі, погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ. зв'язків. В грудні 1967р НАТО - "Доповідь Армеля" (мзс Бельгії), яка передбачала концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скороч. збройних сил. Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 - можливий зміст НБСЄ: безпека, зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки; вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформ, ідей, культ. зв'язки; співробітництво в галузі ек-ки, прикладних наук і техніки, теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навк. середовища. НБСЄ -3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75рр; 30.07-1.08.1975 в Гельсінкі, Заключний Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою, недоторканість кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною

65

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.долею, співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з МП. Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах Загальноєвропейського, чи Гельсінського, процесу. Заключний акт у Гельсінкі затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському континенті.

86. Процес формування антигітлеровської коаліції

А. К. – воєнно-політичний союз держав та народів, що боролися у ІІ світовій війні проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії. Основні учасники А. К. – СРСР, США, Великобританія (у 1945 р. більше 50 держав). Ведуче місце займав Рад. Союз.

Передумова формування А.К.: заява прем'єр-міністра Великобританії У. Черчилля (22.06 1941) та президента США Ф. Рузвельта (24.06.1941) про підтримку СРСР у війні проти фашистської Німеччини. 12.07.1941 в Москві було підписана угода між СРСР та Англією про спільні дій у війні проти Німеччини.

В кінці 1941 в Москві відбулася конференція СРСР, США та Англії, на якій був підписаний протокол про воєнні поставки США та Англії Рад. Союзу, 1.01.42 у Вашингтоні була підписана декларація 26 держав – Декларація Об'єднаний Націй. Її учасники зобов’язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси для боротьби проти фашистського блоку, співпрацювати один з одним і не заключати з країнами цього блоку сепаратного перемир’я або миру.

26.05.42 в Лондоні був підписаний радянсько-англійській договір про союз у війні проти Німеччини та її союзників у Європі і про взаємну допомогу після закінчення війни. 11.06.42 у Вашингтоні підписана рад.-американська угода про принципи взаємної допомоги у ведені війни проти агресії. Підписанням цих договорів фактично завершилося формування основного ядра А. К.

87. Радянсько польська війна й Україна88. Радянсько-американська зустріч на вищому рівні 1972 року.89. Радянсько-китайські відношення в 50-і роки.90. Радянсько-фінська війна, позиції великих держав щодо неї.91. Радянсько-французькі відносини в 60-і роки.92. Радянсько-японські переговори і декларація від 19 жовтня 1956 р.93. Репараційне питання в 1919-1929 рр.94. Роль Франції у розвитку розрядки міжнародної напруженості95. Сан-Франциський мирний договір 1951 року.

Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

В проекті мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.

Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».

66

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала

Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї». Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ,

проведення маневрів і т. д.У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністративну угоду в якій фіксувалася згода Японії

«на використання Сполученими Штатами засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».

96. Союз заради прогресу .

Піднесення революційної боротьби в Латинській Америці та провал інтервенціоналістського курсу США щодо Куби змусили Вашингтон поєднувати методи агресії з Методами буржуазних реформ. Яскравим свідченням цього стала відома програма «Союз заради прогресу», що втілювала ідею «мирної регульованої революції».

У політиці нейтралізації впливу кубинської революції й отримання революційних виступів у Латинській Америці значне місце, поряд із силовими методами, посідали Різного роду програми соціально-економічних реформ. Найвідомішою серед них стала проголошена президентом США Д. Кеннеді 13 березня 1961 р. програма допомоги Латиноамериканським країнам, що мала назву «Союз заради прогресу». Вашингтон обіцяв протягом 10 років виділити 20 млрд доларів на розвиток Латинської Америки.

97. Спроби англо-франко-радянського зближення, переговори 1939 року в Москві.

Переговори між СРСР, Англією та Францією відбувалися в Москві в три етапи.1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з послами в Москві

— У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала Радянському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь 17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Англія відмовилася від радянської ініціативи.

З травня М. Литвинова, прихильника європейської колективної безпеки, на посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у зовнішній політиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом переговорів з обома блоками.

Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось поступок, і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кенне-ді (батько Джона Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.

2 червня уряд СРСР передав Англії та Франції чіткі проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів. Вирішено перейти від обміну нотами до прямих переговорів у Москві.

2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939 р. Москва запросила до прямих переговорів міністра закордонних справ Англії. Але Галіфакс відмовився. В Москву направили У. Стренга — керівника одного з департаментів Форін офісу. Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку саботувати й зволікати з переговорами.

У липні англійська дипломатія розглядала два можливих результати переговорів у Москві — їх зрив або укладення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємні переговори з німецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливості підписання англо-німецької угоди про відмову від застосу-вання сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького райху»).

Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим секретарем Ріббентропа Т. Кордтом.

67

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Все це спонукало радянський уряд припинити неефективні політичні переговори з Англією та

Францією й запропонувати їм проведення воєнних переговорів з метою укладення воєнної конвенції.3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські переговори. Вони відбулися в Москві 12 — 21

серпня 1939р.Радянський уряд призначив для цих переговорів делегацію високого рангу — наркома оборони

К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгіонова та ін. Це свідчило про велике значення, яке надавав переговорам Радянський Союз.

Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другорядних військових. Так, керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних повноважень для підписання угоди.

Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк. Англійський генерал Хейвуд заявив, що Англія може виставити 5 піхотних і 1 механізовану

дивізію. Думенк зазначив, що французька армія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та артилерії й перейде в контратаку».

Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою ідеєю воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.

Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.

Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-французьких сил, виставлених проти Німеччини.

Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Румунію, вони мобілізують усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».

Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР через Прибалтику Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських дивізій, а Франція й Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, виставити проти Німеччини не менш як 45 дивізій.

Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська. Переговори зайшли у безвихідь.

К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англії та Франції «не внесуть повної ясності» у свої позиції.

98. Стан зовнішньої політики СРСР в першій половині 80-х років

Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні-мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословаччини, СРСР.

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, не закликав до силового повернення втрачених територій. На Сході він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

68

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між

ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. 3, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками делегацій СРСР і ФРН і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові контингенти й використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотиристороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

99. Створення блока АНЗЮС.

Напередодні конференції у Сан-Франциско, скликаної для підписання мирного договору з Японією, у лютому-квітні 1951 р. США розпочали переговори з Австралією та Новою Зеландією, які побоювалися повторення агресії з боку Японії.

1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали Тихоокеанський пакт безпеки ( АНЗЮС ) , який гарантував Австралії та Новій Зеландії американський захист від можливого відродження японського мілітаризму.

Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого океану, координацію зусиль щодо створення регіональної системи безпеки, колективні воєнні дії в разі нападу на одну з країн-членів пакту.

100. Створення НАТО.Його структура.

Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору

Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підказувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недоторканність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром військової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Франція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення комунізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполучної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декларувалося «запобігання новій агресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропонував створити Західний союз європейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі розпочалася конференція представників Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксембургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону.

69

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С. Цей договір дістав назву «Брюссельський пакт». Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню

агресивної політики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного конференції була проблема утворення західнонімецької держави та майбутньої її інтеграції до європейських військових угруповань. Укладення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецького реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Північноатлантичного союзу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити Західний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу.

11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 — «резолюцію Ванденберга». Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-

політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. розпочалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс-ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.

З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО».

Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепокоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією.

70

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали

Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були: (2 північно-американські країни) США, Канада, (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія, (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург, (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія, (1 країна Південної Європи) Португалія.У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у 1982 p.-Іспанія.СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 pp. він

укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

101. Створення ОАЄ.

Проблема інтеграції1958 м. - Вісім незалежних країн - перша всеафриканська конференція в Аккрі. 1960 - друга - в

Аддіс-Абебі. Головна мета- досягнення свободи і єдності всього континенту.Загальне прагнення:- ліквідувати колоніалізм- укріпити націон. незалежність- забезпечити міцний мир.Вирішальна роль - Гана, Малі, Гвінея.жовтень 1960 р. Абіджан - Дагомея, Габон, Верхня Вольта, Камерун, Конго (Браззавіль), Нігер,

Сенегал, ЦАР.Офіційна мета - вироблення плану переговорів для урегулювання алжірського питання -

практично нічого не сказано.Робота продовжена - в грудні 1960 р. - в Браззавілі + Чад і Мальгашська республіка.Заява про принципи африканської політичної співпраці:1) неприєднання ні до якого блоку великих держав (але були військові угоди з Францією).

71

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.2) узгоджена міжнародна діяльність африканських країн в ООН. (але - утворили самостійну

групу в ООН - оформлена організаційно).3) тісна співпраця на основі принципу поваги незалежності і суверенітету держав.Утворення браззавільського угрупування - поштовх до більш тісного згуртування держав інших

поглядів:січень 1961 р. - Касабланка - конференція глав держав - Марокко, Гана, Гвінея, Малі, ОАР.

прем'єр-міністр Тимчасового уряду Алжірської Республіки і міністр закордонних справ Лівії.Особлива увага - разробка загальної політики у відношенні колон. війни в Алжірі і інтервенції в

Конго.Касабланкська хартія - твердий намір домагатися звільнення усього африканського континенту

від іноземного панування, ліквідації колоніалізму і неоколоніалізму у всіх його формах і виявах.травень 1963 р. - третя міжафриканська конференція - створення ОАЄ - сама велика регіональна

організація держав, що розвиваються. Програмний документ - “Хартія Організації африканської єдності".Кваме Нкрума - пропозицію створити ефективний союз, що передбачає загальну оборону і

зовнішню політику, єдине громадянство і єдину валюту. - по суті - створення континентального федерального уряду, наділеного виконавчою владою в найважливіших сферах - в формі ОАЄ.

Хартія - цілі:- сприяння розвитку єдності і солідарності країн Африки- координування і зміцнення співпраці африканських держав для забезпечення кращих умов

життя їх народам.- захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності.- знищення всіх видів колоніалізму в Африці.- розвиток міжнародної співпраці.

102. Створення Організації Варшавського договору.

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асуанської греблі з метою зрошення засушних земель і спорудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть надані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівництва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер заявив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобританії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжнародній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Великоїбританія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція направила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

30 жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту. Великобританія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького каналу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд США розцінив у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки 00Н обговорювався американський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикористання сили франко-англійською стороною. Однак Великобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

72

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА 00Н 64 країни проголосували за припинення

вогню, проти висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували розгортати бойові дії. Англо-французька

авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александрії та міст у зоні каналу5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у

районі Порт-Саїда.В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною

вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні наслідки. Воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.

22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

В ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.

103. Створення Руху неприєднання.104. Суецька криза.

Негайно після підписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР організував у Москві конференцію з Європейської безпеки, на яку були запрошені також 3 найбільші західні країни. Та, оскільки ті відмовилися, то у конференції взяли участь лише країни народної демократії, у тому числі і Східна Німеччина. Щойно у травні 1955 року стало відомо про ратифікацію Лондонського та Паризького договорів , СРСР негайно , 7 травня розірвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди.

Потім у Варшаві з 11 по 14 травня 1955 року відбулася конференція східного блоку. Вона закінчилася підписанням 14 травня договору про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу 8 країн ( СРСР, Польща, Чехословаччина, Східна Німеччина, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина). Цей договір фактично копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала організацію єдиного командування під приводом радянського маршала Конєва. Можливість участі НДР у єдиному командуванні мало розглядатися пізніше. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду.

Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів й Заходом, декларував недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпорядкування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'язавшись вивести свої війська з її території. Отже, утворення Варшавського блоку не мало практичного значення, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протягом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Блокова біполярність ставала реальністю.

105. Тайванська криза.

Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала громадянська війна, що закінчилась лише в 1949, а також через своє втручання у корейські справи. У червні 1957 Китай дістав від радянської Росії запевнення щодо технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. Але у цій допомозі було несподівано відмовлено у 1959, але у 1958 Китай був іще упевнений в ній. І вночі з 22 на 23 серпня 1958 артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились

73

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.націоналістичні сили. Ухвала про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан Кайші та американським урядом 7 травня 1957 про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю. Цілком можливо, що під час свого візиту до Пекіна у липні 1958, Хрущов різко розкритикував починання в тогочасній китайській внутрішній політиці, відомі під назвою “народні комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму колективізації сільського господарства, друге – спробу, розцінену леніністами, як “авантюристичну”, перейти від фази народної демократії безпосередньо до фази “комунізму” без перехідного соціалістичного режиму, де рівність існує за формулою – кожному по труду. Оскільки радянська Росія перебувала поки що у фазі соціалізму, вона вважала нездійсненним китайський намір. Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. І всеж таки СРСР після кількох днів вагання підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови , а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг. 19 вересня Хрущов заявив, що в разі ядерного нападу на КНР агресорові буде дано відсіч тими самими засобами.

Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958, вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся Фостер Даллас. Він проголосив “політику балансування на грані війни”.

106. Ташкентская декларація 1966 р.107. Тегеранська конференція та її рішення.

28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля

Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії проходила на території радянського посольства в Тегерані.

Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.3. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення закінчення війни.

Було визначено початок операції «Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Проте: операція почалася 6 червня.). Тоді вже стало ясно, що Радянський Союз може наодинці розгромити Німеччину.

4. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до беззастережної капітуляції Німеччини.

Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір їхніх народів спільно працювати як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, — від'їжджаємо друзями за духом і метою».

5. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову висунув «проект Моргентау» — про розчленування Німеччини на 5 держав. Черчілль пропонував з частин Німеччини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін висловився проти, виступаючи за єдину, демократичну й миролюбну Німеччину. Вирішили ще повернутися до цієї проблеми.

6. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники домовилися зберегти його суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати Ірану фінансову й економічну допомогу.

7. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Радянський Союз пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну — по «лінії Керзона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.

Сторони в принципі домовилися про передання Радянському Союзові областей Кенігсберга й Мемеля, а також частини італійського військово-морського флоту.

8. Радянська делегація в таємному протоколі зазначила, що після капітуляції Німеччини СРСР вступить у війну проти Японії.

Міжнародне значення Тегеранської конференції було величезним. Її рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час.

74

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.108. Утворення Бангладеш.109. Утворення двох німецьких держав.

Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введення принципу виборності влади і створено централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого покладаюся на новий орган — Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжнародно-правову практику термін «західні зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід—Захід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не зміцнював декларованого принципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини.

Офіційним аргументом було небажання порушувати принцип чотиристороннього управління Німеччиною.

Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому формування багатозонних органів мало орієнтуватися в організаційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська пропозиція була виграшною для радянської сторони.' Але це означало би погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої були комуністи і взаємини з якою були набагато теплішими, ніж з іншими союзниками. Тому, як вважає чимало дослідників, у тій ситуації сталася підміна державних інтересів партійними.

Німецька економіка в західних секторах і надалі керувалася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеччині вільне підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу. Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений чотирма державами, — «План з репарацій та рівня повоєнної німецької економіки». Багато вчених вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збереження традиційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збереження єдності країни.

В початковий період проведення репараційної політики практика демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала радянський авторитет у німецького населення. Проте незабаром було знайдено більш прийнятний спосіб рішення — репарації з поточної продукції. Це стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької промисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні товариства (РАТ), які складалися з підприємств, що підлягали раніше демонтажу, а тепер зорієнто-вувалися на постачання готової продукції в обмін на на-дання сировини. Для західних країн такий варіант був неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично безкоштовних товарів з країни-конкурента. Тому вони свідомо дотримувалися політики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працювала, в той час як перехід від демонтажів до стягнення репарацій з поточної продукції в радянській зоні зумовив поліпшення економічної й політичної ситуації.

Західнонімецька економіка потребувала захисту від зовнішнього ринку, оскільки більш ра-ціональна господарча політика в східному секторі зумовила перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних секторів одержували на бездіяльних підприємствах зарплату, а реалізувати її могли лише в радянській зоні.

30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів і людей між радянською і західними зонами.

На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка відбулася у два етапи у квітні—липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням.

Мінісір закордонних справ СРСР В. Молотов виступив із програмною промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.

75

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення

центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини суперечило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закордонних справ тільки зарезервував свою позицію.

Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роззброєння й демілітаризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса».

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сторона наполягала на скасуванні інспектування промислових підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався проект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплюваних матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сторони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.

І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й Великобританії об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією».

Саме створення «економічної об'єднаної області» багатьма вченими вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні труднощі функціонування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.

6 вересня 1946 р. держсекретар США Бірнс виступив у Штутгарті з промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за перегляд кордону Одер—Нейсе.

5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову, з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору він, на думку багатьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним, то політичне значення його очевидне —“План Маршалла» став інструментом консолідації західнонімецького уряду. Тим більше що адміністративно-командна модель керування економікою у східній зоні до цього часу себе вже вичерпала, а альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини Радянський Союз не запропонував.

Спробу обговорити економічні, в тому числі й репараційні, питання було зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада — 15 грудня 1947 р.). Проте її фактично було зірвано: держсекретар США Д. Маршалл під час одного з засідань оголосив сесію закритою — без узгодження і без зазначення місця та часу наступної зустрічі. Під час сесії Франція висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупації з англо-американською і створення «Тризонії».Усі ці заходи значно прискорили перетворення «об'єднаної економічної область на справжню державу. Створювався праобраз майбутньої конституційної структури. Аби зменшити невдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західнонімецьку державу за майбутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передання його під фактичний суверенітет Франції.

Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до б березня і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав урядів усіх західнонімецьких земель, згадно з якою вони до 1 вересня мали скликати установчі збори для розробки Конституції.

Лондонська конференція проголосила курс на ство рення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок. Це, звичайно, не могло не викликати вййовздні заходи з боку Радянського Союзу. 18 червня командувачі окупаційних військ США, Великобританії й Франції повідомили маршала Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних зонах. Передбачалося не поширювати її на східні сектори Берліна.

22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення грошової реформи вже в радянській зоні окупації Німеччини і в районі Великого Берліна.

24 липня було цілком перекрито наземні комунікації між західними зонами окупації й Берліном «з технічних причин».

76

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Західні держави організували й розширили «повітряний міст» між західними зонами окупанії й

Берліном. Радянський уряд проголосив, що транспортні обмеження між Берліном і західними зонами окупації будуть зняті одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки радянської зони й вилучення з обігу «марки Б».

Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему радянської зони. Таким чином Радянський Союз розраховував створити передумови для повного витиснення західних держав з Берліна.

Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки Конституції Західної Німеччини, західні держави недвозначно продемонстрували прагнення продовжити готування до створення західнонімецької держави.

Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949 року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі обмеження зв”язку, транспорту і торгівлі між Берліном і західними землями Німеччини.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).

110. Утворення Організації американських держав.

2 вересня 1947 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро міністри закордонних справ 18 держав підписали Міжамериканський договір про взаємну допомогу, який передбачав спільні дії держав-учасниць на випадок агресії чи виникнення ситуації, яка загрожує миру на континенті.

30 квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції в Боготі (Колумбія) була створена Організація американських держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р. Згідно з задумом її творців ОАД мала стати зако-нодавчим і виконавчим механізмом міжамериканської системи, яка формувалася протягом багатьох десятиліть. Вашингтон розглядав цю організацію насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Білого дому. На кінець 70-х років учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і СІПА.

В історії ОАД можна виділити кілька етапів, що відображають стан розвитку міжамериканської системи.

Перший — з 1948 р. до середини 60-х років — етап, коли США домінували в ОАД. Так, на IV консультативній нараді міністрів закордонних справ країн—членів ОАД у 1951 р. Вашингтон добився ухвалення рішення про використання збройних сил латиноамериканських держав за межами Західної півкулі. До середини 50-х років американській дипломатії вдалося нав'язати 12 латиноамериканським країнам двосторонні договори про військову допомогу, які значною мірою порушували суверенітет країн, що їх підписали.

В цей період в основу міжамериканської системи було покладено доктрини «несумісності» (пропагувалась несумісність комунізму з принципами міжамериканської системи) і «першочерговості» (Рада Безпеки 00Н фактично усувалася від розгляду спірних питань, які виникали між державами—членами ОАД). Спираючись на ці доктрини, дипломатія США використала механізм ОАД для органі-зації інтервенції у Гватемалу (1954), добилася виключення з ОАД Куби (1962) і продовження проти цієї державі? санкцій ОАД. Під прапором ОАД Сполученими Штатами була організована воєнна інтервенція в Домініканську Республіку (1965).

Другий етап розвитку ОАД (1964—1972) пов'язаний з проведенням першої реформи цієї організації. Як відомо, спершу принципи діяльності й структура ОАД визначалися Статутом 1948 р. (набрав чинності з грудня 1951 р.), в основу якого було покладено Міжамериканський договір про взаємодопомогу 1947 р. Однак згодом невдоволення латиноамериканських країн надмірною активізацією військово-політичної сторони діяльності ОАД привело до перегляду цього Статуту.

Початок третьому етапові розвитку міжамериканської системи, що проходив під знаком активізації дій латиноамериканських країн, поклала III сесія Генеральної асамблеї ОАД (квітень 1973 р.). На сесії була прийнята резолюція, яка висловлювала «загальне невдоволення результатами

77

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.діяльності міжамериканської системи» і закликала до перегляду не тільки структури, а й доктрин міжамериканської системи з наголосом на необхідності посилення соціально-економічної активності ОАД. СІЛА пішли на нову реформу значною мірою під впливом спільної позиції латиноамериканських країн, але ставлення Вашингтона до самої реформи важко назвати конструктивним. Тому юридична сторона реформи була обмежена лише прийняттям поправок до Міжамериканського договору про взаємодопомогу («Протокол Сан-Хосе», 1975). Однак у практичній площині період 1973— 1979 рр. став періодом суттєвої демократизації ОАД. У цей період організація відмовилася від доктрин «несумісності» і «першочерговості» і з новою силою підтвердила принципи невтручання і самовизначення в міжамериканських відносинах.

111. Формування блоку агресорів («вісь Берлін-Рим-Токіо)

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У 1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.

Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно позначився на усій системі МВ того часу.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італій ський союз . Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Бер ліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відо мий як «Антикомінтернівський пакт» . Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. «Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави - Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

78

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США

Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

112. Четирьохстороння угода по Західному Берліну.113. Шестиденна війна 1967 року на Близькому Сході.

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР посилював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантованому й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.

Протягом п'яти днів війська 00Н покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сінаю військ 00Н і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву «шестиденної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові лггаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. її Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізраїльська армія продовжувала бойові дії. Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припиняти воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я. 10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, що в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншими миролюбними країнами вживе необхідних заходів для припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії з одною зі сторін конфлікту. Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

114. Ялтинська конференція та її значення.

Успішний наступ союзників та розпад фашистського блоку наблизили поразку Німеччини. Для того, щоб остаточно підтвердити плани її розгрому й виробити спільну політику у повоєнній Європі, Рузвельт, Черчілль та Сталін зустрілися на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945 p.). Головним

79

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.питанням була координація військових зусиль та узгодження воєнних планів до безумовної капітуляції Німеччини.

«Велика трійка» узгодила практично усі питання щодо Німеччини. Було вирішено знищити її збройні сили, покарати воєнних злочинців, ліквідувати нацистську партію, скасувати гітлерівські закони та установи, змусити Німеччину сплачувати репарації.

Для втілення цих рішень союзники домовилися окупувати Німеччину. Кожній з трьох держав, а також Франції, надавалися свої зони окупації: східна частина Німеччини -СРСР, північно-західна - Англії, південно-західна - США.

Обговорювалося також польське питання. Було вирішено, що східний кордон Польщі проходитиме по «лінії Керзона», а на заході та півночі вона отримає «суттєве прирощення території». Польський тимчасовий уряд вирішено було реорганізувати та ввести до його складу демократичних діячів з самої Польщі та з еміграції.

В ході Ялтинської конференції Сталін, Рузвельт та Черчілль уклали таємну угоду: Радянський Союз обіцяв вступити у війну з Японією не пізніше як через три місяці після закінчення війни в Європі за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республіки, передання СРСР Південного Сахаліну та Курильських островів, створення радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурі (Китай).

Важливе місце в роботі Кримської конференції було відведено обговоренню питання про створення Організації Об'єднаних Націй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цієї міжнародної організації. Було вирішено включити до числа її фундаторів Україну й Білорусію.

На конференції були прийняті «Декларація про звільнену Європу», заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», вирішено утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США та АНГЛІЇ (НМЗС) для вирішення проблем повоєнного мирного врегулювання.

115. Японо-американський “договір безпеки”.

Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включаючи допомогу, що надається на спеціальне прохання японського уряду для придушення великих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1).

На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпорядженні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без ЇЇ відома. Фактично цей договір прив'язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану^ яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил

80

МВСП 2003-06-15 Поп В., Томашук С.від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.

Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення економічного становища й міжнародних позицій Японії робило для її правлячих кіл попередні рамки й умови японо-американського військового союзу надто тісними. Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати переговори з Японією про укладення нового американо-япон-ського військового договору під приводом перегляду «договору безпеки». І

Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпочались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд К Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії. 20 травня 1960 р. договір був ратифікований нижньою палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. набрав чинності.

81