Філіп Янсі

Стосунки з невидимим Богом

Переклад:Ірина Матвіїв

Нова Надія

УДК 27-29Ф 533ББК Э 37, 088

Назва видання оригіналу:Originally published in the U.S.A. under the title: Reaching for the Invisible GodCopyright © 2000 by The Zondervan CorporationTranslation copyright © 2010 by Philip D. YanceyTranslated by Iryna MatviyivPublished by permission of Zondervan, Grand Rapids, Michigan, USAУсі права збережені.Жодна частина цього видання без дозволу видавця не може бути передрукована, збережена у системі пошуку інформації чи передана у будь-якому вигляді: електронному, механічному, фотокопіювальному, записаному чи іншим способом, крім стислих цитат у друкованих оглядах.

Видання українською мовою: ПКВ “Нова Надія”79058, м. Львів, вул. Замарстинівська, 144. Свідоцтво ЛВ №35 від 18.08.2004 р.тел.: (032) 252-90-19www.newhopeua.orgnh_book@newhopeua.org

Переклад з англійської: Ірина МатвіївРедагування: Ірина КокотКомп’ютерна верстка: Оксана КарнеєнкоВідповідальний за випуск: Оксана Савка

Філіп ЯнсіФ 533 Стосунки з невидимим Богом - Львів: ПКВ "Нова Надія", 2010. - 330 с.

У цій книзі Філіп Янсі піднімає завісу над таємним, що оточує віру людини, говорить про ризик, який віра передбачає і без якого вона неможлива. Бог – особистість, але Особистість невидима, яка постійно ніби висковзує від нас – матеріальних істот. Автор береться дослідити шість граней життя христия-нина – жагу пізнання Бога, намагання зрозуміти, хто такий Бог, ставлення до Бога, саму віру, духовний зріст і духовне відродження. Автор показує, як здатність довіритись люблячому Богу допомагає у скрутні часи.

Підготовлено до друку 11.09.2010. Формат 58х44/16. Папір 70 г/м²Друк офсетний. Наклад 2 000 прим. Зам. 08/09.

Друкарня СПД Мойса. м. Львів - а/с 890. Тел.: 066 6766143

УДК 27-29ББК Э 37, 088

© Філіп Янсі, 2010© “Нова Надія”, 2010

ISBN 978-966-2121-08-7

ISBN 978-966-2121-08-7

Так говорить Господь: Хай не хвалиться мудрий своєю премудрістю, і хай не хвалиться лицар своєю хоробрістю, багатий багатством своїм хай не хвалиться! Бо хто буде хвалитись, хай хвалиться тільки оцим: що він розуміє та знає Мене…

Єремії 9:22-23

Зміст

Вступ 7

Частина 1. Спрага: наше прагнення Бога 9

1. Народжений заново у сідничному положенні 11

2. Спрага біля фонтану 23

Частина 2. ВіРА: КОЛи ЗДАєТьСЯ, щО БОг ВіДСУТНій, БАйДУЖий чи НАВіТь ВОРОЖий 33

3. Місце для сумніву 35

4. Віра під вогнем 49

5. Дворука віра 63

6. Живучи вірою 75

7. Володіння звичайним 89

Частина 3. БОг: КОНТАКТ іЗ НеВиДиМиМ 103

8. Знати Бога чи когось іще 105

9. Бібліографія особистості 121

10. В ім’я Отця 133

11. Камінь із Рашиду 147

12. Посередник 161

Частина 4. СОюЗ: ПАРТНеР УНіКАЛьНОСТі 173

13. Реконструкція 175

14. Поза контролем 187

7

15. Пристрасть і пустеля 201

16. Духовна амнезія 215

Частина 5. РіСТ: еТАПи ПОДОРОЖі 229

17. Дитина 231

18. Дорослий 245

19. Батько 259

Частина 6. ВіДНОВЛеННЯ: КіНець СТОСУНКіВ 273

20. Втрачений рай 275

21. іронія Бога 285

22. Влаштований шлюб 295

23. Плід важкої праці Великої П’ятниці 305

Примітки 317

7

ВстУП

У певному сенсі я почав писати цю книгу з того моменту, коли відчув своє прагнення знати Бога. цей голод здається

дуже вагомим, але більшість порад, якими я скористався, щоб заглушити його, не вдовольнили мене. Християни тримаються за яскраву обітницю «особистих стосунків із Богом», вважаючи, що вони виглядають так само, як стосунки з людиною. Але одного дня спадає завіса – завіса, яка розділяє невидиме і видиме. Як я можу мати стосунки з особою, коли я навіть не певен, що вона існує? чи може, я можу бути впевненим, що існує?

Я писав цю книгу, прогресуючи від сумнівів до віри, що стало підсумком моєї власної подорожі. Досвідченим духовним особам, чи можливо, тим, хто поранений невдалим церковним досвідом, я пропоную прочитати стільки, скільки зможете, а потім зупини- тися. Я планую написати другу книгу, в якій звернуся до більш практичних питань цих стосунків, таких як спілкування з Богом. У кожному випадку мені спадає на думку коментар К. С. Льюіса про те, що ми більше потребуємо нагадувань, а не повчань. Зрештою я звертаюся до найстаріших питань у християнському досвіді – питань, які, безсумнівно, турбували християн у першому столітті так само, як у двадцять першому.

Я також повинен зазначити, що час від часу вживаю займенник чоловічого роду стосовно Бога. Звичайно, я знаю, що Бог невидимий і не має людських органів (головна причина цієї книги), але, на жаль, в англійській мові використовується невідповідний особо- вий займенник середнього роду. Мені не подобаються пояснення, які роблять Бога більш абстрактним і безособовим. через мовне обмеження я звертаюся до біблійного використання займенника чоловічого роду.

Мій видавець Джон Слоан склав мені компанію в більш виснажливій, ніж зазвичай, справі видання цієї книги. Він спромігся

вказати мені на недоліки, на виправлення яких знадобилися тижні важкої праці; але він робить це у такий спосіб, що ти почуваєшся підбадьореним та обнадієним. Хороший видавець, як я дізнався, частково є лікарем, а частково – соціальним працівником. Боб Хадсон і багато інших у видавництві «Зондерван» перечитували мій рукопис на наступних етапах видання в електронному варіанті. А мій асистент Меліса Ніколсон люб’язно виконувала дуже цінну роботу.

Я розсилав чорновий варіант цієї книги різним читачам, щоб отримати їхні відгуки. і оцінені рукописи, які я отримав зі зворотною поштою, переконали мене, що стосунки з Богом є суб’єктивними і різняться в залежності від людини, яка перебуває на іншому кінці цих стосунків. Я хочу подякувати Марку Боднарчуку, Дагу Франку, Девіду грехаму, Кейсі Хелмерс, Робу Мутія, Кетерін Панкі, Тіму Стеффорду, Дейл Садерман і Джиму Віверу за їхні цінні відгуки на мої матеріали. Вони допомогли мені не тільки зі змістом, але й зі структурою і загальною ідеєю книги. Маючи початковий варіант, я почувався замкнутим у лабіринті, а їхні вказівки допомогли мені вибратися з нього.

Один із цих читачів написав мені: «Тому, мій друже, будь сміливим і дозволь цій книзі бути тим, чим є кожна книга на релі- гійну тему: недосконалим пальцем, що невизначено і неточно вказує на Того, Кого ми не можемо змусити бути присутнім, просто вказуючи на Нього; але від Якого ми маємо дозвіл вказу- вати на Нього іншим кволо, кумедно і лагідно». і тут я кажу своє сердечне «амінь».

ч а С т и н а п е р ш а

Спрага:наше прагнення Бога

ч а С т и н а п е р ш а

Спрага:наше прагнення Бога

11

11

11

р о З Д І Лп е р ш и Й

НАРОДЖЕНИЙ ЗАНОВО У сіДНИЧНОмУ ПОЛОЖЕННі

О Боже, я не люблю Тебе, я навіть не хочу любити Тебе, але я хочу хотіти любити Тебе.

тереза авіла

Одного року ми з дружиною відвідали Перу, країну, де Джанет провела своє дитинство. Ми подорожували в Кузко і Мачу

Пікчу, щоб побачити залишки великої цивілізації інків, яка багато досягла без таких переваг, як алфавіт чи колесо. Ми стояли на трав’яному плато на околиці Кузко, біля стіни, збудованої з висо- чезних сірих каменюк, кожна з яких важила не менше сімнадцяти тон.

«Каміння, яке ви бачите, було витесане вручну та укладене в стіну без скріплюючого розчину, причому так точно, що вам не вдасться просунути між ними навіть аркуш паперу, – хвалився наш перуанський гід. – Так розрізати каміння не можуть навіть сучасні лазери. Ніхто не знає, як інки це зробили. і саме тому ерік фон Данікен висуває у своїй книжці «Колісниці богів» припущення,

12

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

13

що, напевно, інків відвідала якась більш розвинена позаземна цивілізація».

Хтось із нашої групи запитав про інженерні засоби, які ви- користовували при транспортуванні цих велетенських каменів на таку гористу місцевість без застосовування коліс. інки не залишили письмових записів, і це викликає багато запитань. Наш гід задумливо посмикав себе за підборіддя, а потім нахилився вперед, ніби видаючи велику таємницю: «що ж, це було так…» група затихла. чітко вимовляючи кожне слово, він сказав: «Нам відоме знаряддя… але не відомий інструмент». його засмагле обличчя набуло задоволеного вигляду.

Поки ми безпорадно дивилися на гіда, чекаючи чогось біль- шого, він повернувся і закінчив екскурсію. Для нього його таєм- нича відповідь була вирішенням загадки. Наступні кілька днів, відповідаючи на наші інші запитання, він повторював ту ж фразу, яка для нього мала вагоме значення, недосяжне для нас. Коли ми залишили Кузко, в групі це стало постійним жартом. Кожного разу, коли хтось щось запитував, наприклад, чи дощитиме після обіду, хтось інший відповідав з іспанським акцентом: «що ж… нам відоме знаряддя, але не відомий інструмент».

ця загадкова фраза зовсім недавно спала мені на думку, коли я побував на зустрічі випускників мого християнського коледжу. Хоч ми не бачилися аж двадцять років, проте швидко від пустої балаканини перейшли до більш глибокого та інтимного рівня спілкування. Кожен із нас боровся в питаннях віри, але радо визна- вав себе християнином. Кожен із нас зазнав болю. Ми розповіли одне одному про останні новини в особистому житті, починаючи з дітей, потім – про кар’єру, переїзди і вчені ступені. Відтак бесіда торкнулась більш похмурих тем: батьки, що хворіють на хворобу Альцгеймера, розлучення одногрупників, хронічні хвороби, моральні падіння, розбещення дітей церковними служителями.

В кінці ми прийшли до висновку, що тепер Бог займає більш центральне положення, ніж це було в дні навчання в коледжі. Але коли ми пригадали вислови, вжиті для опису тодішнього нашого духовного досвіду, вони видалися нам майже незрозумілими. На теологічних заняттях двадцять п’ять років тому ми вивчали наповнене Духом життя, гріх і тілесну природу, освячення, життя

12

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

13

н а р о Д ж е н и Й З а н о в о у С І Д н и ч н о м у п о Л о ж е н н І

з подостатком. Однак жодна з цих доктрин не діяла в житті так, як ми очікували. Пояснювати життя духовного екстазу і захопле- ння людині, яка весь час проводить у турботах про немічного, прикутого до ліжка батька з хворобою Альцгеймера, – це те саме, що говорити про руїни інків: «Нам відоме знаряддя, але не відомий інструмент». Просто слова не передають значення.

Слова, які використовуються в церкві, мають тенденцію заплутувати, спантеличувати людей. Пастор виголошує, що «Сам Христос живе в вас» та «ми більше, ніж переможці»; хоча ці слова і можуть пробудити бажане відчуття прагнення Бога, та для багатьох людей вони навряд чи стануть щоденним досвідом. Сексуально залежна людина чує їх, молиться про звільнення від залежності, а тієї ж ночі піддається повідомленню у своїй електронній пошті від когось на ім’я Кенді чи Хезер, що обіцяє втілити всі найпалкіші фантазії. Жінка, що сидить поруч, думає про свого сина-підлітка, який вирішив піти з дому через вживання наркотиків. Як мати, во- на зробила все, що могла, але Бог не відповів на її молитви. Нев- же Бог любить її сина менше, ніж вона?

Багато людей більше не ходять до церкви, у тому числі близько трьох мільйонів американців, які вважають себе християнами, хоч ніколи не відвідували церкву. Можливо, вони швидко загорілися, як група тих, хто не може визначитися з навчальним закладом, чи тих, хто належить до університетського руху «Кампус Крусейд», а потім згасли і більше ніколи не запаляться. Як помітив один із героїв Джона Апдайка в «Цілому місяці неділь»: «У мене немає віри. Власне, в мене є віра, але, здається, я нею не користуюсь».

Я вислуховував таких людей та отримував листи від багатьох інших. Вони розповідали мені, що духовне життя не принесло їм тривалих перемін. Те, що вони пережили особисто, виявилось трохи інакшим, ніж те, що вони чули з кафедри в такому впевненому описі пастора. На мій подив, багато хто з них не звинувачує ані церкву, ані інших християн. Вони винуватять самих себе. Задумайтесь над наступним листом від одного чоловіка з Айови:

«Я знаю, що Бог є: я вірю, що Він існує; я просто не знаю, у що вірити про Нього. чого я очікую від цього Бога? чи втручається Він на чиєсь прохання (часто/рідко), чи я маю прийняти жертву його Сина за мої гріхи, вважати себе щасливчиком і дозволити, щоб стосунки зводилися до цього?

12

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

13

н а р о Д ж е н и Й З а н о в о у С І Д н и ч н о м у п о Л о ж е н н І

з подостатком. Однак жодна з цих доктрин не діяла в житті так, як ми очікували. Пояснювати життя духовного екстазу і захопле- ння людині, яка весь час проводить у турботах про немічного, прикутого до ліжка батька з хворобою Альцгеймера, – це те саме, що говорити про руїни інків: «Нам відоме знаряддя, але не відомий інструмент». Просто слова не передають значення.

Слова, які використовуються в церкві, мають тенденцію заплутувати, спантеличувати людей. Пастор виголошує, що «Сам Христос живе в вас» та «ми більше, ніж переможці»; хоча ці слова і можуть пробудити бажане відчуття прагнення Бога, та для багатьох людей вони навряд чи стануть щоденним досвідом. Сексуально залежна людина чує їх, молиться про звільнення від залежності, а тієї ж ночі піддається повідомленню у своїй електронній пошті від когось на ім’я Кенді чи Хезер, що обіцяє втілити всі найпалкіші фантазії. Жінка, що сидить поруч, думає про свого сина-підлітка, який вирішив піти з дому через вживання наркотиків. Як мати, во- на зробила все, що могла, але Бог не відповів на її молитви. Нев- же Бог любить її сина менше, ніж вона?

Багато людей більше не ходять до церкви, у тому числі близько трьох мільйонів американців, які вважають себе християнами, хоч ніколи не відвідували церкву. Можливо, вони швидко загорілися, як група тих, хто не може визначитися з навчальним закладом, чи тих, хто належить до університетського руху «Кампус Крусейд», а потім згасли і більше ніколи не запаляться. Як помітив один із героїв Джона Апдайка в «Цілому місяці неділь»: «У мене немає віри. Власне, в мене є віра, але, здається, я нею не користуюсь».

Я вислуховував таких людей та отримував листи від багатьох інших. Вони розповідали мені, що духовне життя не принесло їм тривалих перемін. Те, що вони пережили особисто, виявилось трохи інакшим, ніж те, що вони чули з кафедри в такому впевненому описі пастора. На мій подив, багато хто з них не звинувачує ані церкву, ані інших християн. Вони винуватять самих себе. Задумайтесь над наступним листом від одного чоловіка з Айови:

«Я знаю, що Бог є: я вірю, що Він існує; я просто не знаю, у що вірити про Нього. чого я очікую від цього Бога? чи втручається Він на чиєсь прохання (часто/рідко), чи я маю прийняти жертву його Сина за мої гріхи, вважати себе щасливчиком і дозволити, щоб стосунки зводилися до цього?

14

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

15

Я усвідомлюю, що я незрілий віруючий; що мої очікування від Бога не зовсім реалістичні. Здається, я був розчарований вже стільки разів, що просто молюся про менше і менше речей, щоб не розчаровуватися знову і знову.

і взагалі, як мають виглядати ці стосунки з Богом? що ми повинні очікувати від Бога, Який називає нас Своїми друзями?»

цими непростими запитаннями про стосунки рясніють всі листи. Як ви підтримуєте стосунки з особою, яка так не схожа на всіх інших, невловима для жодного з п’яти відчуттів людини? Мені доводиться вислуховувати неймовірну кількість людей, які шукають відповіді на ці запитання, а їхні листи продиктовані, як мені здається, такими книгами, написаними мною ж, як «Де Бог, коли боляче?» і «Розчарування в Богові».

Один із дописувачів розповідає: «Я переживаю дуже довгий важкий період – інколи здається, що я зламаюсь під таким тиском обставин. Все це похитнуло мою віру в ісуса Христа, і я досі намагаюся зібрати шматки колись непохитної віри. Я ловлю себе на тому, що ставлю собі запитання – але не про те, чи справді існує Бог чи ісус, а чи є моя віра і те, що називається «особистими стосунками», дійсно автентичними, справжніми. Я дивлюся на все, що сказав чи зробив щодо Нього, і дивуюсь, чи «справді я мав на увазі те, що говорив»? Тобто, як я міг сказати, що маю віру в Бога, тоді як постійно сумніваюсь, чи справді Він тут? Я чую, як люди про щось моляться і як Бог каже їм те чи се, але бачу, що коли сам говорю про такі «духовні речі», то тільки намагаюся вразити когось, або я просто нечесний. Мене аж нудить, коли я про це думаю. Я постійно питаю себе: коли я нарешті просто щось отримаю? Коли випаде і на мою долю? що зі мною не так?»

інший читач запитує у такому ж пригніченому настрої, чи має фраза «стосунки з Богом» хоча б якесь значення. Він описує свого дідуся, побожного чоловіка, який цілі дні проводив у молитві, читанні Біблії і християнських книг та в слуханні записів проповідей. Старий чоловік ледве ходив і чув, і приймав пігулки, щоб приглушити біль у стегні, хворому на артрит. Після смерті своєї дружини він жив сам-один у стані, близькому до параної,

14

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

15

н а р о Д ж е н и Й З а н о в о у С І Д н и ч н о м у п о Л о ж е н н І

занепокоєний залишеними на нього квитанціями на опалення та електроенергію. «Коли я дивлюся на нього, – писав його онук, – то не бачу радісного святого, що підтримує спілкування з Богом; я бачу втомленого самотнього старого чоловіка, який просто сидить і чекає, коли потрапить на небо». Він процитував уривок із гаррісона Кейллора про стару тітку Марі: «Вона знала, що смерть – це тільки двері до царства, де її зустріне ісус; там більше не буде плачу, не буде страждань. Але тим часом вона була товста, серце боліло… і вона жила самотня зі своїм малим псом із паскудним норовом, шкандибаючи по своєму темному маленькому будиночку, наповненому китайськими порцеляновими статуетками і старими недільними випусками «Трибуни». А ще один читач висловився більш стисло: «цікаво, чи не народився я в сідничному положенні, якщо вдаватися до знаменитої метафори народжений заново».

Років із десять тому члени дискусійної групи, до якої я колись належав, погодилися заради цікавості написати відкритий лист

до Бога і принести його на наступну зустріч. Перечитуючи недавно деякі з них, я натрапив на власний лист:

«Дорогий Боже, «З твоєї поведінки не скажеш, що Бог живий», – таке

обвинувачення закинула Патті одна її подруга, і відтоді воно переслідує мене у вигляді запитання. чи свідчить моя поведінка про те, що Ти живий?

інколи я ставлюся до Тебе, як до субстанції, як до наркотику на кшталт алкоголю чи валіуму, коли мені потрібна доза, щоби згладити нерівності реальності або забутися. інколи мені вдається втекти від цього світу до усвідомлення невидимого світу; і здебільшого я вірю, що він існує, такий же реальний, як цей світ із кисню, газу і води. Але як зробити навпаки, як дати реальності Твого світу – реальності Тебе – увійти і змінити закляклу одноманітність мого щоденного життя і мого звичного самого себе?

Визнаю, я бачу прогрес. Тепер я дивлюся на Тебе як на того, кого я поважаю, і навіть шаную, а не боюся. Твоя милість і милосердя справляють на мене більше враження, ніж Твоя святість і благоговійний страх. Думаю, це зробив для мене ісус.

16

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

17

Він пом’якшив Тебе – щонайменше настільки, щоб ми могли жити в одній клітці і щоб я весь час не щулився від страху в її кутку. Він зробив Тебе привабливим, здатним любити. і я кажу собі, що й для Тебе Він зробив мене привабливим і здатним на любов. цього я ніколи не зміг би зробити сам; тут я повинен повірити Твоєму слову. Але переважно я мало в це вірю.

То чи поводжуся я так, ніби Ти справді живий? Як клітини мого тіла – ті ж, що потіють, продукують сечу, впадають у депресію, крутяться і вертяться в ліжку – як ці клітини відображають запашність Бога Всесвіту таким чином, щоб вона просочувалась і була помітна іншими? Як мені любити хоча б одну людину тою любов’ю, яку Ти прийшов принести?

інколи я потрапляю у Твій світ, люблю Тебе і вже навчився виживати у цьому світі. Але як поєднати ці два світи докупи? Здається, моя молитва повинна бути про те, щоб вірити у можливість зміни. Важко помітити зміни, живучи в самому собі. Так часто це здається завченою поведінкою; адаптація до довкілля – як кажуть науковці. Як дозволити Тобі змінити мою сутність, мою природу, зробити мене більш схожим на Тебе? і взагалі, чи можливо це?

Смішно, але мені легше вірити в неможливе – в те, що червоне море розступилося, в Пасху, у Воскресіння, аніж в те, що повинне здаватися більш можливим: повільне, рівномірне зародження Твого життя в таких людях, як я, Джанет, Дейв, Марі, Брюс, Керрі, Джаніс і Пол. Боже, допоможи мені повірити в можливе».

Я пам’ятаю, яким враженим був мій друг Пол, коли я прочитав свій лист перед групою. «Він здавався таким безособовим, – сказав він, – таким далеким і невизначеним». Те, що описував я, зовсім не відповідало тій близькості, яку відчував Пол у стосунках із Богом. Спогади про його реакцію воскрешають мої сумніви в самому собі, змушуючи мене зупинитися і спитати, що дало мені право написати книгу, в якій досліджуються особисті стосунки з Богом. Якось мій видавець попросив мене написати «пасторську» книгу, але я не міг. Я не пастор, я пілігрим, мандрівник, заражений сумнівами. Я можу запропонувати тільки таку перспективу – перспективу одинокого пілігрима, якого Фредерік Бушнер описав як «того, що в дорозі, хоча не обов’язково зайшов надто далеко, і хто має щонайменше невиразне і напівготове уявлення про те, кому дякувати».

16

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

17

н а р о Д ж е н и Й З а н о в о у С І Д н и ч н о м у п о Л о ж е н н І

Більшу частину свого життя я прожив у євангельських протестантських традиціях, які наголошують на особистих стосунках. і нарешті я зважився написати цю книгу, тому що хотів визначити для себе, як реально виглядають ці стосунки з Богом, а не як вони мають виглядати. Позиція євангельської традиції – людина шукає Бога самостійно, без священиків, ікон чи інших посередників – найбільше відповідає характеру письменника. Хоч я міг звертатися до інших ресурсів та опитувати мудрих людей, проте сортувати отриману інформацію я повинен самостійно, заглиблюючись у себе, з чистим аркушем паперу, на якому записую свої думки. це створює свої небезпеки, бо християнське життя не зводиться до того, щоб людина увесь день сиділа одна і думала про християнське життя.

Коли я взявся писати книгу, я взяв мачете і почав прокладати собі шлях через джунглі, не торуючи дорогу для інших, а скоріше стежку для самого себе. чи піде хтось за мною? чи не збився я з курсу? Я ніколи не дізнаюся відповіді на ці запитання, поки пишу; я просто розмахую своїм ножем.

Можливо, цей образ не зовсім точний. Прокладаючи собі стежку, я дотримуюся карти, складеною багатьма іншими людьми, «великою хмарою свідків», які йшли переді мною. Мої битви з вірою мають щонайменше таку перевагу: вони походять із довгого, видатного ряду. Я знаходжу споріднені прояви сумніву і спантеличення в самій Біблії. Зігмунд Фрейд звинувачував церкву у тому, що вона навчає тільки тих питань, на які може дати відповідь. Деякі церкви і справді можуть це робити, але тільки не Бог. У книгах йова, еклезіяста та Авакума Біблія ставить прямі питання, які не мають відповіді.

У процесі дослідження я бачу, що великі святі також натикали- ся на такі ж перешкоди, об’їзди і тупики, на які натикався я і про які говорили мої дописувачі. Сучасні церкви мають тенденцію демонструвати свідчення духовного успіху, і аж ніяк не невдач, що тільки змушує тих присутніх, що мають якусь боротьбу, почуватися ще гірше. Відео і книги так само зосереджуються на тріумфах і перемогах. Але копніть трохи глибше в історію церкви, і ви знайдете інші факти про тих, хто з усіх сил пливе проти течії, як лосось під час нересту.

16

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

17

н а р о Д ж е н и Й З а н о в о у С І Д н и ч н о м у п о Л о ж е н н І

Більшу частину свого життя я прожив у євангельських протестантських традиціях, які наголошують на особистих стосунках. і нарешті я зважився написати цю книгу, тому що хотів визначити для себе, як реально виглядають ці стосунки з Богом, а не як вони мають виглядати. Позиція євангельської традиції – людина шукає Бога самостійно, без священиків, ікон чи інших посередників – найбільше відповідає характеру письменника. Хоч я міг звертатися до інших ресурсів та опитувати мудрих людей, проте сортувати отриману інформацію я повинен самостійно, заглиблюючись у себе, з чистим аркушем паперу, на якому записую свої думки. це створює свої небезпеки, бо християнське життя не зводиться до того, щоб людина увесь день сиділа одна і думала про християнське життя.

Коли я взявся писати книгу, я взяв мачете і почав прокладати собі шлях через джунглі, не торуючи дорогу для інших, а скоріше стежку для самого себе. чи піде хтось за мною? чи не збився я з курсу? Я ніколи не дізнаюся відповіді на ці запитання, поки пишу; я просто розмахую своїм ножем.

Можливо, цей образ не зовсім точний. Прокладаючи собі стежку, я дотримуюся карти, складеною багатьма іншими людьми, «великою хмарою свідків», які йшли переді мною. Мої битви з вірою мають щонайменше таку перевагу: вони походять із довгого, видатного ряду. Я знаходжу споріднені прояви сумніву і спантеличення в самій Біблії. Зігмунд Фрейд звинувачував церкву у тому, що вона навчає тільки тих питань, на які може дати відповідь. Деякі церкви і справді можуть це робити, але тільки не Бог. У книгах йова, еклезіяста та Авакума Біблія ставить прямі питання, які не мають відповіді.

У процесі дослідження я бачу, що великі святі також натикали- ся на такі ж перешкоди, об’їзди і тупики, на які натикався я і про які говорили мої дописувачі. Сучасні церкви мають тенденцію демонструвати свідчення духовного успіху, і аж ніяк не невдач, що тільки змушує тих присутніх, що мають якусь боротьбу, почуватися ще гірше. Відео і книги так само зосереджуються на тріумфах і перемогах. Але копніть трохи глибше в історію церкви, і ви знайдете інші факти про тих, хто з усіх сил пливе проти течії, як лосось під час нересту.

18

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

19

У своїй «Сповіді» св. Августин описує в надточних деталях своє повільне пробудження: «Я хотів би бути впевненим у речах, яких не бачу, так само, як я впевнений у тому, що сім плюс три буде десять». Він так і не знайшов цієї впевненості. цей північно-африканський вчений у четвертому столітті шукав відповіді на ті ж питання, що мучать християн сьогодні: віра в невидиме і подолання нав'язливої недовіри церкві.

Ханна Вайтол Сміт, чия книга «Християнський секрет щасливого життя» заманила мільйони читачів вікторіанських часів до вищого рівня життя, сама так і не знайшла щастя. Її чоловік, відомий євангеліст, вигадав нову формулу екстазу, яка задовольняла духовне прагнення через сексуальне збудження. Пізніше він опустився до численних зрад і відступив від віри. Ханна залишалась із ним, стаючи розчарованою та озлобленою. Її діти не підтримували мамину віру. Одна її дочка одружилась із філософом Бертраном Расселом і стала атеїсткою, як і чоловік. Сам же Рассел описує свою тещу не інакше, як переможна жінка.

Сучасний письменник юджин Петерсон у підлітковому віці відвідав релігійну конференцію, учасники якої кожного літа зустрічалися на озері. Вони мали палаючу духовну енергію і вживали такі фрази, як «глибше життя» і «друге благословіння». Коли ж Петерсон подивився на життя цих людей, то помітив надто мало спільного між надлишком духовності, що лилась через край на тому місці, де проводились конференції, і щоденним життям у місті. «Матері наших друзів, які були справжнім стервом, – такими й залишались. Пан Біллінгтон, наш вчитель історії, що демонстрував таку шанобливість у християнському центрі, ніколи не втрачав своєї позиції найбільш підлого та злісного вчителя се- ред усіх наших вчителів у старших класах».

Я пригадав ці невдачі не для того, щоб послабити чиюсь віру, а щоб додати краплю реалізму духовній пропаганді, яка обіцяє більше, ніж здатна дати. Якимсь дивним, незбагненним чином ці самі невдачі церкви доводять її вчення. Милість – як вода, проникає в найнижчі шари. Ми, ті що в церкві, можемо запропонувати світу покірність і покаяння, а не формулу успіху. Майже одинокі в цьому суспільстві, зацикленому на успіху, ми визнаємо, що зазнали нев- дачі, терпимо невдачу зараз і надалі завжди терпітимемо невдачу.

18

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

19

У своїй «Сповіді» св. Августин описує в надточних деталях своє повільне пробудження: «Я хотів би бути впевненим у речах, яких не бачу, так само, як я впевнений у тому, що сім плюс три буде десять». Він так і не знайшов цієї впевненості. цей північно-африканський вчений у четвертому столітті шукав відповіді на ті ж питання, що мучать християн сьогодні: віра в невидиме і подолання нав'язливої недовіри церкві.

Ханна Вайтол Сміт, чия книга «Християнський секрет щасливого життя» заманила мільйони читачів вікторіанських часів до вищого рівня життя, сама так і не знайшла щастя. Її чоловік, відомий євангеліст, вигадав нову формулу екстазу, яка задовольняла духовне прагнення через сексуальне збудження. Пізніше він опустився до численних зрад і відступив від віри. Ханна залишалась із ним, стаючи розчарованою та озлобленою. Її діти не підтримували мамину віру. Одна її дочка одружилась із філософом Бертраном Расселом і стала атеїсткою, як і чоловік. Сам же Рассел описує свою тещу не інакше, як переможна жінка.

Сучасний письменник юджин Петерсон у підлітковому віці відвідав релігійну конференцію, учасники якої кожного літа зустрічалися на озері. Вони мали палаючу духовну енергію і вживали такі фрази, як «глибше життя» і «друге благословіння». Коли ж Петерсон подивився на життя цих людей, то помітив надто мало спільного між надлишком духовності, що лилась через край на тому місці, де проводились конференції, і щоденним життям у місті. «Матері наших друзів, які були справжнім стервом, – такими й залишались. Пан Біллінгтон, наш вчитель історії, що демонстрував таку шанобливість у християнському центрі, ніколи не втрачав своєї позиції найбільш підлого та злісного вчителя се- ред усіх наших вчителів у старших класах».

Я пригадав ці невдачі не для того, щоб послабити чиюсь віру, а щоб додати краплю реалізму духовній пропаганді, яка обіцяє більше, ніж здатна дати. Якимсь дивним, незбагненним чином ці самі невдачі церкви доводять її вчення. Милість – як вода, проникає в найнижчі шари. Ми, ті що в церкві, можемо запропонувати світу покірність і покаяння, а не формулу успіху. Майже одинокі в цьому суспільстві, зацикленому на успіху, ми визнаємо, що зазнали нев- дачі, терпимо невдачу зараз і надалі завжди терпітимемо невдачу.

18

C т о С у н к и З н е в и Д и м и м Б о г о м

19

н а р о Д ж е н и Й З а н о в о у С І Д н и ч н о м у п о Л о ж е н н І

церква в третьому тисячолітті буде така ж багата на проблеми, як у другому чи першому тисячоліттях. Ось чому ми так відчайдушно звертаємося до Бога.

«Християнин має велику перевагу над іншими людьми, – сказав К. С. Льюіс, – не через те, що він менш грішний чи менш приречений жити в грішному світі, а через те, що знає, що він грішник у грішному світі». Таке розуміння є моїм відправним пунктом у здійсненні подорожі пізнання Бога.

Починаючи цю книгу, я відвідав друзів, яких поважав як християн. Хтось із них є лідером у своїй церкві, а дехто має

національну популярність. інші – прості громадяни, які серйозно сприймають свою віру. Я ставив їм ось це запитання: «Якби лю- дина, що перебуває в пошуку, прийшла до вас і запитала, чим ваше життя християнина відрізняється від її морального життя нехристиянина, що б ви сказали?» Я хотів почути, чи пропонує їхня віра ще щось, окрім невдач і нездійснених мрій; можливо, хоча б якусь надію на переміну. Якщо ні, то навіщо тоді весь цей клопіт?

Дехто згадував окремі конкретні зміни. «Завдяки Богові я не покинув свою сім’ю, незважаючи на важкі проблеми, – сказав один із них. – і тепер я використовую гроші інакше; я шукаю способи допомогти іншим, а не просто думаю про власні бажання».

Жінка, яка вижила у страшній сутичці з операцією на грудях, розповіла про свої хвилювання: «Я не могла не хвилюватися. Я переймалась через рак. Я хвилююсь за своїх дітей, які збочують зі шляху. Я знаю, що сум'яття не допоможе, але я все одно хвилююсь. Зараз у мене є щось на зразок базисної впевненості в Богові. Хоча це може здаватися оманливим, я глибоко вірю, що в Бога все під контролем. Хтось називає це милицями, а я називаю це моєю вірою. Бо для скаліченої людини є одна річ, гірша аніж милиці, – це їх відсутність».

ще хтось говорив про відчуття Божої присутності, про відчу- ття того, що ти не самотній: «Я мушу нахилити вухо і напружи- тися, щоб почути, як говорить Бог; інколи Він говорить через тишу,