Володимир Рева

ОБІТНИЦЯ ЛЮБОВІ

КИЇВВидавничий дім Дмитра Бураго

2013

УДК 821.161.2-1ББК 84(4Укр)6-5 Р96

РеваВолодимирР96 ОБІТНИЦЯ ЛЮБОВІ / В. Рева. – К.: Видавничий дім

Дмитра Бураго, 2013. – 144 с. ISBN 978-966-489-175-9

Володимир Рева – автор збірок поезій «Семизір’я», «По-вернення журавлів», «Добро заволодіє світом», «Сонети», «Все на землі», «Обітниця любові», «Не розкидаймо бісер».

Основна риса цих книжок – відвертість. Відверте кохан-ня, якому присвячується все життя. Відверте несприйняття вседозволеності, агресивного цинізму і аморальності, як і ба-дьорої римованої публіцистики, кон’юнктурних трафаретів.

Не зважаючи на політичні та ідеологічні ситуації, сло-во Володимира Реви живе і діє в умовах своєї дійсності за власним світоглядом. Автор безкомпромісний в своїй прав-ді, в любові до своєї отчини, до її культурно-історичних до-сягнень, до рідної мови – як обличчя України.

УДК 821.161.2-1ББК 84(4Укр)6-5

ISBN 978-966-489-175-9 © Л. В. Рева, 2013 © Видавничий дім Дмитра

Бураго, 2013

3

«ВІРШАМИМІЙ ВИМІРЮЄТЬСЯЧАС…»

Писати про поета Володимира Реву – і легко, і досить непросто. Легко, можливо тому, що я не один десяток років близько знайомий з ним і дещо більше за інших знаю його зсередини і добре знайомий, як мені здається, з творчою ла-бораторією цього унікального митця, неповторимою особис-тістю. Його непересічна муза, стиль і зміст письма, манера і спосіб вираження власного світобачення, свіжість, новизна, оригінальність його творчого мислення, високі художні якос-ті поезії – все це дуже близько мені. І виліплені вони рукою і серцем талановитої людини, майстром високого класу. Хоча справжнього, заслуженого визнання його висока поезія ще не отримала. Вона чекає його в недалекому майбутньому…

І досить непросто, – тому, що знаючи його глибоку, чутливу і вразливу натуру, що кожною клітинкою свого власного «я» не сприймає щонайменшої фальші, а, тим паче, смаківщини, перебільшень, компліментарності, нещирості щодо власної творчості, і його реакція на кожне невдало виражене тобою слово, – то боїшся пошитися в дурні. Але я пишу так, як підка-зує мені власне відчуття правди.

Читаючи його органічні, з глибоким внутрішнім змістом поезії відчуваєш неспокійне, бентежне серце українського поета:

Ти мій світогляд, Україно,моя надія і душа…

Україно моя, я твій син,на полях вороння, як маслинвороння, вороння на полях…

І сьогодні, коли Україною в переважній більшості продо-вжують керувати безбатченки і перевертні з того «вороння»,

4

поезія Володимира Реви пробуджує у своїх читачів святе почуття національної свідомості в боротьбі за справді нову Україну проти сучасного нікчемного і підлого життя, проти її ворогів, які «чорною сараною» осіли скрізь і всюди і пожира-ють все живе навколо. І наймогутнішою, найнебезпечнішою зброєю проти цього зла для поета є його чесне і правдиве перо. Справжній митець і повинен бути таким, кому нестерпно болить Україна. І майбутнє Вітчизни за такими людьми, які на її вівтар кладуть своє життя.

Володимир Рева – глибоко віруюча людина. І ця віра до-помагає йому жити і творити, а також – мужньо нести свій не-легкий хрест крізь всі життєві перипетії і випробування. Тема Бога, як вищої субстанції життя, червоною ниткою проходить через всю його творчість. Поета дуже гнітить і непокоїть ни-цість і бездуховність віри в душах людей, яких епоха духовних калік перетворила в «коліщатка і гвинтики». Тому поет благає і закликає:

Давай розв’яжемо проблемуреанімації душі.

Та все ж він щиро вірить, що буде свято відродження, бо вже:

На крилах журавлів летить весна,

він впевнений:

Не буде більш насильства і наруги,коли ми всі:

Притиснемось до Божого плеча.

Адже Бог – це любов. Без любові немає вічного і нетлінного.

5

Кохання не вмирає, ні, –воно як сонце навесні.

Для мене вищий заповіт,це богообране кохання.

Любов стає гарантом для безсмертяу сьогоденній нашій круговерті.

У творчості Володимира Реви значне місце відіграє тема внутрішньої самотності. Поет-романтик мріє про світле, чисте, красиве духовне життя. А насправді, в реальній дійсності він досить часто бачить зовсім інші, протилежні речі: несправед-ливість, ненависть, підлість, насильство, хамство, зраду, лице-мірство, духовну порожнечу. І тоді поет-реаліст з нещадною силою художника видає нам гірку правду:

Часи настали, – Господи, прости:веретища наділи лицеміри,

а вбивці носять золоті хрестипід вервищем з багряної порфіри.

Сліпі поводирі ведуть сліпих,закрили хмари зірку Віфлеєма,

і якби я не краяв, не ліпив,не жевріє у захистку моєму.Зубожена, розорена земля,немає миру, люди невеселі,

сумний Господь блукає побіля,але не йде до нашої оселі…

І тому, спостерігаючи цей вертеп духовного спустошення і розтління, поет з невимовним болем і смутком вигукує:

Я чужоземець безпритульний тутневже це я, волаючий в пустелі,межи людей мовчу, немов німий?

6

І це безлюддя межи людей говорить про те, наскільки глибока прірва утворилась між ним і цими обезкровленими, спустошеними, нещасними людьми, яких Система (а вона про-довжується і по сьогоднішній день) перетворила на безду- ховний пил…

І залишається поезія. Єдина, надійна і вірна супутниця, яка ніколи не зрадить, не підведе, не залишить одного навіть у найскрутніші хвилини:

Я дихаю мелодією слова,віршами мій вимірюється шлях,

бо ще хлопчиськом відшукав підкову,що загубив крилатий кінь Пегас.

Поет вірить в те, що напише вірші, які ще не написав ніхто:

Я вірші напишу тобі, обранко,якщо Господь на серце покладе,як пісню Богоматері Оранти,як пісню, ще не співану ніде.

Географія його віршів широка і різноманітна, – там, по суті, вся Україна: від Дніпропетровщини, де він народився і ви-ріс, до Бессарабії, де пройшла половина його життя і де він проживає зараз, – з конкретними селами і містами, людьми, природою, історичними пам’ятниками місця. Мабуть, ніхто так проникливо, яскраво, багатогранно і так тепло не змалював Бессарабський край, як це зробив Володимир Рева.

Його поезію не сплутаєш ні з якою іншою. Вона має свій індивідуальний стиль і почерк, своє власне бачення життя. Він один-єдиний у своєму роді.

В його творчості поєднується тонка лірика з дошкульною і гострою сатирою, дотепним і добрим гумором, з глибокими філософськими роздумами. Він володіє ґрунтовними знання-ми. Кращі його вірші – це поезія самої високої проби.

7

Володимир Рева сам обрав собі свій шлях – шлях поета. Це стало його долею. Справжньою. Він залишається і надалі бути їй вірним до кінця. Як і доля – йому. В них є глибоке і повне порозуміння. Бо від долі не втечеш, якби цього дуже прагнув. Бо то вже був би не Володимир Рева, а хтось інший. Наш же поет залишається і надалі самим собою, пожертвувавши за-ради свого власного призвання кар’єрою, багатьма зовнішні-ми благами і матеріальними перевагами, – залишаючись при цьому бути лише поетом – справжнім українським.

Валентин Гресь

8

ПОЭЗИЯЧУВСТВ

Поражает неиссякаемый творческий потенциал автора, му-дрый взгляд на жизнь, широкий диапазон жанрового разноо-бразия, самобытный, оригинальный стиль.

Все творчество поэта пронизывает безграничная любовь к Родине. В поэзии широко представлены культурное насле-дие Украины, неординарные личности. Ничто не ускользает от его проницательного взгляда на реальную жизнь со всеми ее перекосами и передрягами.

Но поэт никому не навязывает свое видение реальности. Как в любом творчестве, читателю предстоит самому опреде-литься, насколько близка ему авторская мысль, облаченная в художественную форму.

Поэзия В.  Ревы простирается от воспоминаний детства к своеобразной заповеди и восходит к храму – высочайшему нравственному чистилищу души.

Необычайно колоритна прозаическая палитра автора. В ос-нове многих его рассказов – личные переживания, жизненный и творческий опыт. Но за внешней биографической канвой скры-ваются гораздо большие вопросы, которые встают перед каждым человеком: открытость и нравственная чистота – те приоритеты, которые лежат в основе философской концепции его рассказов, опубликованных ранее. Ее дополняет и галерея емких, лаконич-ных романтических героев, в которых чувства обнажаются до предела, простых, ничем не примечательных наших современ-ников, несущих боль несправедливости к себе, к своему народу, гротескно-выпуклых персонажей, так называемой элиты.

Изящество, с которым писатель облачает свои воззрения в художественную форму, впитало лучшие традиции отече-ственной литературы.

Выход в свет нового сборника Владимира Ревы, бесспорно, станет достоянием культурного наследия Придунавья.

Андрей Мазур

9

ПОЕЗІЇ

Зрозумій, що я кажу.Апостол Павло. Друге Послання до Тимофія.

* * *Я дав обітницю любові

до тебе, материнське мово, –у ріднім і звитяжнім словіпульсує Всесвіт світанково.Закланий на гірке блукання,до Слів Апостолів причетнийу бессарабському вигнанні

живу по совісті і честі.Шаную слово, як основумого нещасного народу.Спасибі, солов’їна мово!Спасибі, мово родоводу!

Крізь блок-пости і крізь кордонирозносить вітчизняний вітер,

під модернові забобони,дітей твоїх по всьому світу.

До усипальниці Тарасапоїду – помолюсь, поплачу, –та й за своє, за наболіле, –така, мабуть, моя планета:

душа болить, страждає тіло, все як у справжнього поета.

Живу величною метою:хай не вмирає Україна,

хай буде вічно молодоюі розцвітає як калина.

10

* * *Закажи, кохана, молебінь

до вечірньої ще зорі –хай послухає Бог на небівеличальності тропарі:

Він Господь – йому не минеться,стане радісно на душі:

моє набожне серце б’ється,мої пишуться ще вірші.

Ні, не марення дивовижні,не містичний таємний жарт,що я всупереч долі вижив

і оспівую Волосожар.Що ворони в чужій пустелі

не розносять мої кістки,що помру я в своїй постелі,

і мені покладуть квітки.Бо для Бога – кожна людина,

як людина завжди свята,як матусі – рідна дитина,

як дитині – мрія-мета.У щоденній пустій круговерті

закружляла галич у нас.Ти, любове, спасла від смерті.Ти, Господь, від знедолі спас.

І чого це мені не йметься,не гуляється від душі?

Моє набожне серце б’ється!Мої пишуться ще вірші!

Ще до храму ходить родина, вірить в святощі молитов.Не померла ще Україна!

11

Є на світі Бог і Любов!Закажи, кохана, молебінь

до вечірньої ще зорі –хай послухає Бог на небівеличальності тропарі.

12

* * *Мовчіть. Послухаємо Бога.

Хай милосердне Боже Словодійде до вас, мої братове, –

дорога в Храм – свята дорога.Йдемо разом – так веселіше,візьмемося за дружні руки,

повіримо в братерство злуки, –не лишнє йти гуртом, не лишнє.

Послухаймо молитву Бога.У Господа нема базару.

Мовчіть, розбещені нездари, –шлях на Голгофу – від порога.

Ось ранок зоряне намистосховав за кришталеві шати.

Ми мовчимо. Молися, Христе.Тобі молитись, нам мовчати.

13

* * *Розбрелися українці,

як овечки в полі:де гуртом, де поодинці

все шукають долі.Схаменіться, байстрючата!

Чи матір забули?Хто вас буде зустрічати,

до грудей притулить.Хто обідом нагодує,

рану перев’яже?Хто до сну вас поцілує,«на добраніч» – скаже?Покайтеся, православні,

ставши на коліна.Буде доля. Буде слава.

Буде Україна.

14

* * *На мові есперантозагомоніла осінь.До Матері Оранти

йдемо по чистих росах –упасти на коліна,

вклонитися у ноги:спасибі, Україно!

Спасибі, вам, дороги!Позаду всі незгоди,

як пережитий вестерн, –та осінь і свобода –

дві найрідніші сестри.Пощо пусті дурниці,

що з’являться у пресі?Великі дві різниці –так кажуть у Одесі.

А далі – все курсивом,ми люди не наївні.Ідуть блакитно-сиві

дощі на Україні.

15

* * *Спасибі – я тебе зустрів,

щоб не зламатися в знедоліі встояти на видноколі

під натиском важких вітрів.Я переміг у тій борні!

Не дай, Господь, на протилежнезмінити нашу незалежність, –не дай, Господь, дожить мені.

І думка чиста і просталетить від роду і до роду:

вітаємо свою свободу,вітаємо свого Христа!І ти тулилась, як дитя,

в мої ослаблені обійми –ми виграли локальні війни,

ми виграли своє життя!Життя – не сцена, не панель.Життя – ристалище для бою,де люди топчуться юрбоюпід войовничу ритурнель.

Під пильним поглядом Творцямої слова цілком відверті,

бо я за кілька днів до смерті,за кілька кроків до кінця.

Отож, прости і прощавай –прийшла пора мені прощатись,

не будемо ми зустрічатись,і все ж – мене не забувай.

Під натиском важких вітрівя вистояв на видноколі,

щоб не зламатися в знедолі, –

16

спасибі – я тебе зустрів.Бо ти несла любов таку,

що розрахована на вічність,щоб у життєвім межиріччі

зливатись у одну ріку.Ріка кохання! Боже мій!

Вона несла без застороги,не вибираючи дороги,у почуттєвий буревій.Вітаємо себе самих,

що ми не зрадили коханнюі вірили у зірку ранню,

і не штовхались до святих…Щасливі дикі береги,

а ще – незаймана природа,яка не бачила негоди –людської не було ноги.

Спасибі – я тебе зустрів,щоб встояти на видноколіі не зламатися в знедолі –аж до своїх останніх днів.

17

Мареннянавулиці ГаврилаМузиченка

Летять рожеві журавлі,немов сновиди у тумані,

і я дивуюсь на дивані,що так буває на землі.

І я лежу, як в стовбняці, –мабуть довіку не побачу, –і хто мене тепер пробачить

за давні марення оці?То де ви, браття-козаки?

То де святе кохання перше?Як вершник, божевільний вершник

я підганяю ці рядкипід ті співаночки-пісні,

що між людей не привселюднопід сплеском зоряних прелюдій

дарую подрузі Весні…Де ви, Олеже Чорногуз?

Де ви, письменнице Забужко?Ніколи вас я не забуду

поки пишу в обіймах Муз.І як тепер піде життя?

То де тепер любов вартує?Собака з маревом фліртуєі дико рветься з повиття.І як ти, Валентине Гресь,*поете чистого сумління?

Молюсь за тебе на спасінняі повторяю: даждь нам днесь.

* Друг, автор збірки поезій «Тримайтесь за сонце».

18

Ні, я не плачу на валу,а б’ю у сповідальні дзвонипроти брехні і забобонів,все кличу рідну магалу.

Мій вірш, як позашляховиклетить незнаними стежкамине за рожевими пташками,

а як духовний маховик.Я не пишу «від ліхтаря» –

в одну не входять двічі річку.Поставте поминальну свічку –хай світить в темінь, як зоря.Хай слово стане на почин,і далі розвернеться тема:

нічного неба діадемазасяє з голубих вершин.То що ті марення весни?

Чи знав Гаврило Музиченко,що повний місяць-місяченько

приносить дивовижні сни?Чи знав письменник Чорногуз,

що десь на березі Дунаюйого я вдячно привітаю

у колі бессарабських Муз.Вернімось до реальних снів:я так люблю свою свободув свободі рідного народу,

в свободі прагматичних днів.Життя для мене – це не гра.Ось ти спокійно роздягаласьі бачилась, а не ввижалась

шляхетна лінія бедраі вигнута, як лук, спина,

19

і повні груди досконалі,на шиї дорогі коралі, –

і я п’янію без вина.А далі – без коментарів.

Не все так тяжко, як здається,хай буде не лівіше серця

і не правіше журавлів.Благословен старий диван,що бачив на віку багато –як тут кохалися дівчата,і ось рожевий караван,

оспіваних у снах птахів, –відповідаю головою –

нести приємно під полоюбукет натхненних почуттів.

Я у фрігійським ковпаці,у віддзеркаленні надії, –та скрізь у світі пандеміяі скрізь приховані кінці…

Блаженний мій молитвослов,одне з усіх моїх приречень

дорожче іншомовних речень.Бог є любов. Бог є любов.Велика правда від Христа,і вже глаголить дух поетавустами чесного сонета,

а все останнє – суєта.Господнє око – Божий суд.Зірки блищать, як автогени,над полем геопатогенним, –у цьому суть. У цьому суть.У придунайській магалі

іще не вмерло Боже Слово, –

20

і стали поряд, як панова,Роден і Сальвадор Далі

Шануймо задуми митців!Проходить все, мистецтво вічне,

воно горить, як Божа свічка,його дорога – без кінців.

Спасибі вам, Грегоре Крук!І вам, Альберто Джакометті,уклін мій до самої смерті,до ваших чародійних рук.

Живи, мистецтво, не вмирай!Мені в очах сьогодні темно,

здається я попав у тему:«володарюй и розділяй».

А що сказав сліпий Гомер?Як змалював він Одіссея?Пощо замовкли фарисеї,чому не біситесь тепер?

Іще на теренах земліне вивітрився дух Еллади.В полоні сили і бравадилетять рожеві журавлі.

21

* * *Обійми мене міцно-міцно,якщо хочеться обійняти,

бо прийшла пора покохати,коли осінь спалила місто.І за покликом Провидіннявідлетіли птахи останні:не згорає моє кохання,не згорає моє спасіння.Я люблю твої карі очі

і налиті солодом груди,щоб не думали наші люди,

я чекаю тебе щоночі.І щоденно іду назустріч,

як виходять назустріч святу.Що нам криза ота проклята

і проклятий державний устрій?Тиха осінь спалила місто,Бог у серці, не у кишені.

Ще живе любов в ойкумені, –обійми мене міцно-міцно.Ну а потім заваримо каву

з коньяком чи старим лікером.Полетять вірші на паперідоброзичливо і ласкаво.

І за напоєм капучінов порцелянових філіжанках

привітаймо осінні ранкиі тебе, моя Україно!

22

* * *Код Всесвіту – Господній код.

Код України – рідна мова.Збережемо її, братове, –

збережемо рясний народ.Повстаньмо! Вийдемо у світ.Ми не хохли, не малороси,ми українці! Наші сльози

омили Новий Заповіт.Останній поверх – небеса,

а перший поверх – чисте поле,засіяне добром і болем,

бо засівав Всевишній сам.Yoks popule! Хаос! Хаос! –

волає репана елітапо тексту «папірців до вітру»,та древній Київ – не Давос.Народе мій! Народе мій!

Забудемо про гнів і чвари,розвіємо зловісні хмари, –йдемо до Храму по прямій.

Пряма – вона і є пряма,як сонячний веселий промінь –

ідуть брати і незнайомі,ідуть! І ворогів нема.

«Дні беззаконнія і зла»*впадуть під ноги, наче тіні,

розтануть, як тюремний іній, –у душах розцвіте весна!

Код Всесвіту – Господній код.Код України – рідна мова.Збережемо її, братове, –

збережемо рясний народ.* Слова Тараса Шевченка із «Подражаніє Ієзекіїлю»

23

Подяка

Осінні роз’їдають росигірку свободу України,

як шлях до Мекки і Медіни,і мій сумує гордий розум.І все ж, моя подяка Слову

за незалежність і соборність,самоповагу і жертовність,

і молоду самовіднову.Шукаю правди і поради

на київських дніпровських кручах,бо ще не вмерли Торквемади,

іще живуть кати вонючі.Вірші – в кострища, а поетівв архівне сховище вигнанняпід електронне наглядання,

у вічні темники секретів!Урядники, сексоти, юди

і «гнучкошиєнки» лакизи,як збочинців тупої кризи,

вас проклинають наші люди.І я кляну. Я проклинаю!

Цілком безболісно для себе,простіть мені, високе небоі повноводний плин Дунаю.

Чому сьогодні нам пророчать«дядьки отечества чужого»,немов до Господа німого,

пощо нам голови морочать?Завсідники пивних і барів,

так звані нові патріоти,немов клінічні ідіоти

24

віщують з пафосом нездарів,щоб волю кинути до клітки…Чи не пишу про це багато?Пробач мені, читачу-брате!Пробач мені, моя лебідко!

Люблю тебе – до потрясіння,що навіть часто забуваютяжіння до краси Дунаю,до рідної землі тяжіння.

Слова кохання – загадкові,коли твої стискаю плечі.

Ти – світ чуттєвої предтечі!Ти – символ чистої любові!Коли ти застеляєш ліжко,

я відчуваю запоруку,цілуючи тендітні руки

і ніжки, Господи, і ніжки.Для мене кращого немає,чим потяг до таїн природиі тихий стогін насолоди –

ти покохала, я кохаю.Блаженство – почуття взаємні.

Вертаюсь до гіркої прози:змивають долю України,

як шлях до Мекки і Медіни, –осінні скаженіють роси.

І все ж, моя подяка Словуза незалежність і соборність,

самоповагу і жертовність,і молоду самовіднову.

Вставаймо, браття! Не проспімовеличну славу України

для матері і для дитиниходімо всі гуртом! Ходімо!

25

* * *Обіймемось по-козацьки,

назвемось братами, –прийде воля не зненацька,

бо не за горами.Прийде воля, прийде щастя,

проснемося, браття,підем разом на причастя,

забудем прокляття.Наберемось, друзі, сили,

а її, ой, треба, –рідну землю вже зганьбили,

пропиваєм небо.Покаятись є надія,

станьмо на коліна –хай у вічі нам радіє

мати Україна.Хай в обличчя нам не плюне

вітчизняний вітер,чорна хмара не насуне

на сонечко світле.Хай дівчата гоноровідзвенять голосами,та солов’ї у дібровізаллються піснями,

та яснітиме калина –символ оберегу,і забуде Україна

сардонічний регіт.Отож, воля не зненацька

подружиться з нами.Обіймемось по-козацьки,

назвемось братами.

26

Хтомиє?

Ведуть шляхи благословеннівід доленосної отчини,

від серця рідної родиниу сонячні степи південні,де розкошує євшан-зілля,

полин звичайний для народу,що чаклуни звуть «приворотом», –

для мене – оберіг довкілля.Радіють привороту люди:

на краще, може, він поверне –щодня живуть на голих нервах

в облозі чорної облуди.То хто ми є на цьому світі?

То хто ми, милосердний Боже?Чи ми на тебе дуже схожі?

Чи нерозумні сучі діти?Жорстока сфера виживання.Ми люди свійські, не печерні,разом зійдемось до вечері –

позаду згинуть всі страждання.У нас закон сім’ї, не зграї,і ми – не злодії, не фани,не роботи, не марсіяни, –ми запорожці на Дунаї.

Цінуймо прародинний спадокусі гуртом і поодинці,

якщо ми справді українці –чи чуєш ти, прямий нащадок?Пробач, читачу, за повтори:хто любить, той і повторяє.

Хіба любов надоїдає?

27

За неї ми роздвинем гори. За неї – матір Україну,

найкращу жінку на планеті,що надихає нас, поетів, –

весь Всесвіт молиться уклінно.Часи жорстокі, демоносні

вже не повернуться ніколи.Не дзвін небесний б’є на сполох,

а дзвони розбудили осінь…І ти, засмагла бессарабка,

прийшла до мене, гайдамаки, –під Божим знаком Зодіака

побрались ми. І все. І крапка.Вели шляхом благословенні

від доленосної отчини,від серця рідної родиниу сонячні степи південні.

28

Сутність

Не знаю, звідки це взялося,що не сидиться нам на місці, –

підкралась, як лисиця, осіньі підпалила рідне місто.Немає вічного на світі,

одна любов не проминеться,весна наповнить наше серце, –

все інше розвіває вітер.Під ранні дзвони Благовістуя йшов своє шукати щастяпід кампанеллу падолисту,як до останнього причастя.І я зустрів тебе, Мадонно,

щедротно покохав, сердечно:моє кохання є бездонне,моє кохання безкінечне!

Високе Слово, щира Правда –і вірш наповнився сльозою,

заплівся юною лозою –і на сьогодні, і на завтра.

А падолист – сумний, як згуба,але незримо скрізь присутні:

державотворчий зміст тризубаі триєдина Божа сутність.

Не знаю, звідки це взялося,що не сидиться нам на місці, –

підкралась, як лисиця, осіньі підпалила рідне місто.

29

Музі

Господь поцілував тебе,коли була ти ще дитятком, –

з тих пір пішло все по порядку:ти стала жінкою небес.

Тепер ти – Божий експонат,тебе шанують громадяниі наш літературний брат, –

чи – так собі, чи – в дошку п’яний.Ось вірші колисають вись,

жреці поезії молили,щоб пригадати це колись,як дороге і серцю миле.О сила українських слів!

В них клекіт вічового дзвонуі солов’їний срібний спів,

і щира проповідь з амвону.Для мене це – адреналін,щоб голову носити гордо,

щоб квасити байстрючі морди,щоб припадати до колін

і приклонятися до ніг,до ніг твоїх, небесна жінко, –і ти моїм пишалась вчинком –

удвох пройшли ми переліг.

30

* * *Тримайтесь за сонце.

Валентин Гресь.

Поети! Праведники світу,звитяжні лицарі сумління,нащадки Нового Завіту,

вас вирубали під коріння,та свіжа парость проростаєна вітчизнянім попелищі,хоча кружляє хижа зграя

червоних круків з кладовища.Що дух свободи їм предтечний?

Що їм знедоля українців?Що їм небесне Боже Слово?Що сльози мудрого Тараса?

До виправної установитягнули нас вони щоразу.Системи вгамівна сорочкав’язала душу у психушках.

А хто наврочив, хто наврочивбез сліз ридати у подушку?

І гірко думать, що «на шару»за хуторянське благоденствоздавали друзів, як склотару,

і дьогтем мазали братерство.Як магнітули землетрусатрясли країну гречкосіїв,шестидесятників і Стуса,

і зоресіїв-словосіїв…Та все мінялося на світі:

зелені паростки сумління,як Божі саджанці елітні –

31

нове зростало покоління.Поети! Праведники грішні,безсмертні лицарі свободи!Благословляє вас ВсевишнійБлагословляють вас народи.

32

Спасибі

Спасибі, Господу, спасибі –я народився в Україні,

у тихій батьківській колибі,що світить вікнами донині.

Мого дитинства чиста доля –немов у Бога на долоні

зросла в селі Червона Воляу П’ятихатському районі.

Там степ розкинувся, як килим,як прапор вільної держави,

там в маренні лежать могиликозацької гіркої слави.

Там мати малювала комин –і півниками, і барвінком,

там віршування перший проміньбринів – і радісно, і дзвінко.Я слухав материнську мову,як щиру пісню солов’їну, –

відкинув «суржик», як полову,і возвеличив Україну.

Моєї творчості браваданеслась у глибину отчини,і там зустрілася принада,принада з карими очима.А потім по містам і селам

пішло від юності блукання –немов блокбастер, як бестселер,під впливом сильного кохання.

Любов до щастя спонукала,та розійшлася нам дорога:

ти щастя з іншим відшукала,

33

а я шукав його у Бога.… Веселка квітне перевеслом,

щоб пов’язати сніп’я неба,дитинство в пам’яті воскресло,

як життєрадісна потреба.Її ритмічне коливання –

уже не в батьківській колибі,та я шепочу наостаннє:

спасибі, Господи, спасибі.

34

Пошук

Шукаю тебе, Україно,як жінку кохану шукаю.

Мандрує в степах Придунаюзвитяга твоя солов’їна.Шукаю одвічно, озвися,

моя волелюбна Вітчизно.Тріпочуться, наче білизна,хмаринки у сонячній висі.

Так все по-домашньому рідне –і степ, і повітря, і небо.

І більше нічого не треба,щоб жити спокійно і гідно.

Хоч є ще собачий розплідник,живуть ще лягаві «в законі» –

від крові потвори на зоні,і з ними – вусатий негідник.І звідки ростуть у них роги,

бо бувші не зраджують бувших,покриті мулякою душі,

як тіні лежать на дорогах.Підступність, брехня і наклепи –

як чорна шифрована суміш, –вони помирають у сумі,

із сумом старезних нардепів.Кірдик вам, диявольські діти!

Сухі черепи без обличчяне випнуться із потойбіччякістками всліпу торохтіти…

Шукаю тебе, Україно!Хай степ і повітря, і небоозветься мені солов’їно –і більше нічого не треба.

35

Почуйдітейсвоїх

Почуй дітей своїх, країно,почуй доньку свою і сина,

і пасинків не забувай.Нехай Славута і Дунай

тобі шумлять, як неслухнянінащадки славні, кров’ю п’яні, –

не забувай.Почуй мене, почуй, родино,

свою знедолену дитинуі пригорни, і поцілуй,але почуй. Але почуй!

Моє сумлінне клопотаннямовчить, як заповідь остання, –

але почуй.

Сторіччя горде і модерне,ми – люди, а не пахідерми*!

Веселу пісеньку зорі,як величальні тропарі,

як славень молодій державі,виспівує ранковий жайвір

під час зорі.

Почуй мене, далекий друже,хоча й жилося нам сутужно,

зустрінемо життя нове –дух опору іще живе!Із потогінної системи

ми вийшли мовчки без проблемив життя нове.

* Пахідерми – товстошкірі тварини.

36

І ти почуй мене, голубко,не кидай телефонну трубку,

а тихо-тихо помолись,як матінка твоя колись,і ми зіллємося уранці,

як сонячні протуберанці –але молись.

Послухайте мене, онуки, –апостол Правди і Науки

вже на підході до дверейз набором праведних ідей.Як непідкупна настанова –його розумне свіже слово,–

апостол йде.

37

Насповідькличутьжуравлі

На сповідь кличуть журавлі –мені довіку пам’ятати

сумні пташині дні і дати,відліт від рідної землі.Поети довго не живуть

та сповідаються до смерті –у сповіді слова відверті,у сповіді відверта суть.

Ми всі під владою зірок,ось-ось моя зірветься зірка, –

мені не боляче, не гірко,бо вартувала гра свічок.Бажаю щастя, журавлі!

Спорідненість душі і тілав краї далекі відлетіла,як єдність неба і землі.

А чи великий гріх – політ,щоб кинути зимове пекло?

Туди, де затишно і тепло,птахи збиваються в синкліт.

У нас замолюють гріхи,у нас щось тут таке твориться,нехай нікому не присниться –

не люди ми і не птахи…Ох, журавлі – мандрівники!Я вам віддячу, будьте певні,на всі свої, як кажуть кревні

візьму у вічності квитки.Я дочекаюся весни,

коли повернетесь ви дружно,і що розлука осоружна?

38

Розвіються тривожні сни.У бессарабській магалі

ідуть ліричні одкровеннявід Божого благословення –на сповідь кличуть журавлі.

Поезія – як криголам,бо подолає всі кордони,

розтопить крижані запонина втіху людям і птахам.

Вірші без цензорських купюр,без псевдовчених бюрократів

злітають, як пташині дати,і в небі чується: жур… жур…

Яке «жур-жур»? «Курли-курли», –сміється дівчинка-онука,

бо каже так шкільна наука…Знайти консенсус ми змогли.

39

Йдемодоспасіння

Обсвинячили отчинуне свині, а люди,

і штовхають до загину,а що далі буде?

Збились з Божої орбітирідні гречкосії,

нерозумні грішні дітипішли до Росії,

до мад’ярів, до поляків,до болгар, до німціві німіють з переляку,

що є українці.Не бринять козацькі сурми –

розплати не буде.Доля плаче, наче клята,

бо прокляли люди.А куди ж нещасним дітись,

ідуть до упину,збились з Божої орбіти,

кинули отчину.Ні, не згине Україна,

хто б як не паскудив –червонітиме калина

і прозріють люди.Гляньмо сонечку у вічі,

Бога привітаймо!Горе зійде на узбіччя,

як цап відбувайло.І простягнеться дорога

до порозуміння.Привітаймо, люди Бога, –

йдемо до спасіння.

40

Берегиня

Понад Дніпром, не для вітрини,стоїть, як оберіг народу

слов’янський символ родоводуі меченосиця родини.

Спасибі, мати-захиснице!Спасибі, – кажуть українці,

любов’ю повниться по вінцядля спраглих батьківська криниця.

Мічена сонцем і Всевишнімв часи неспокою і кризиявила богоносні риси:

і добросердні, і безгрішні.Спасибі, матінко, спасибі!Спасибі, дорога Вітчизно –

від доленосної харизмити мій благословенний вибір.

Для спраглих повниться криницянапоєм щастя і здоров’я

пройшла безвихідь безголов’я,Спасибі, жінко-чарівнице!

Понад Дніпром, не для вітрини,стоїть, як оберіг народу

слов’янський символ родоводу –велична постать України.

41

ДеньтеплогоОлекси

Тридцяте. Місяць березоль«День теплого Олекси»,

читаю давні тексти –така моя сьогодні роль.

На мить завмер Дунаю плин,щоб весняної синьки

ввібрало небо ниньки –веселих дощових краплин.

Блищать хмаринки наче скло, –я думаю про щастя,буває це не часто –

в душі Олексове тепло.Така у мене зараз роль,

за плескотом Дунаюя серцем відпливаю

до тебе, подруго Ассоль.А березень – як зореплав,

в день теплого Олексия не читаю лекцій

у відчутті ясних заграв.Тридцяте – радісне число.

І хто ти, юний хлопче,чи знав ти «Аве Отче»?

Ім’я з минулого прийшло.І що тобі моя Ассоль?І що червоні крила,казкові ті вітрила, –

чи чув, Олексо-Березоль?Бувай, Олексо! День минув.

У плескоті Дунаютебе я пам’ятаю,

тебе я, друже, не забув.

42

* * *Коли піду я шляхом Бога,

один – однісінький, як перст,нести важкої долі хрест

від материнського порога, –ніщо не зміниться на світі,

і слава Богу! Бо життяпродовжиться у майбуття:хай буде сонце, буде вітер,

хай будуть люди добре жити,хай буде спокій, буде мир!

Бо нам світанок – проводир.Нехай до школи ходять діти.Нехай у Бога будуть крила,до нього – море сподівань,не треба чорних коливань,щоб танцювати на могилах

під оплески пристосуванців…А я іду стопами Бога, –

один-однісінький, як перст,несу важкої долі хрест –

і це остання вже дорога…

43

Насхиліліт

На схилі літ я полюбив,що навіть моторошно стало –

кохання все-таки дістало,дістала таїна журби.

Моє життя закінчить груне в мандрах на пустій дорозі,не в розпачі і не в тривозі –

в обіймах Музи я помру.Спасибі, – я кажу щораз,

коли несу в криївку сховуказкову золоту підкову,

що загубив колись Пегас.Оці слова – як заповіт,

оптичні сенсори натхненняпрояснені до сьогодення –

я полюбив на схилі літ.Але я знаю самоту

і плачу тихими сльозами:що, люди, робиться між нами,

де ми убили доброту?Сумління Господа – любов,

що пробивається крізь темінь,нічного неба діадема

до щирих кличе молитов.Дух опору іще живе,

розбиймо ланцюги кайданів,виходьмо дружно до майданів –

зустрінемо життя нове.Поміж життєвих розмаїтьпитання «бути чи не бути»

поки закохуються люди,

44

завжди стояло і стоїть.У нас іще достатньо сил

ох, Матір Божа, Матір Божа,побудь із нами насторожівід колисанок до могил.

А я поеми ембріон,ношу, як первістка дитину, –про неї все, про Україну –і це не прагматичний сон.Під чарку доброго вина

підсяде поруч потихенькоолюднений титан Шевченко,

і пісенька летить сумна:Ой коню, мій коню,коню вороненький,вертай в оболонюдо рідної неньки.Вертай в Україну,

вже вечір смеркає,молода дівчинана мене чекає.

Ой коню, мій конюпоспішай до хати,давно з-під долоні

виглядає мати.Ой коню, рідненькийне падай від втоми –вертаєм до неньки,

вертаєм додому.Дівчина-лебідкавсе ходить чекає.

Степ і вітер – свідки,і хвилі Дунаю.

45

Настанувчас

Черешні розквітли, черешні!Настанув час пошуків Бога,

куди поведе нас дорогапідскаже орел, а не решка.

Ходімо зі мною, кохана,ходімо, красуне, сьогодні –загубиться десь у безоднізнедоля моя безталанна.Вродливі жінки в Україні,

вони – як засмаглі світанки,в них ніжна відвертість коханки,

в них лагідний дар господині.Багато жінок на планеті,а наші найкращі у світі, –

жінки України – елітні,шляхетний взірець для поетів.

Ходімо, кохана, ходімо,подалі від міст і від селищ,

в безлюдному просторі – велич,на згадку спільноті вклонімось.

Кохання лікують коханням,і ти розцвіла, як черешня.Нарешті, нарешті, нарешті

ти згодна на самовигнання.Ходімо – долоня в долоні,

надія зігріє, як свічка,в законі нам жити довічно,ми хворі любов’ю в законі.

Черешні розквітли, черешні!Настанув час пошуків Бога,

куди поведе нас дорогапідскаже орел, а не решка.

46

Стананабіозу*

Вірші у стан анабіозуввійшли і сплять, але проснуться

Спитай Марію Матіосу,коли в життя вони вернуться!Хіба є совість в некрофагів,що досі мертвих пожирають,творці диявольських ГУЛАГів

таки безсмертні – не вмирають.І «несть числа їм», а Феміда

сама чекає вищу кару,щоб біль у вогнищі помітить –

горить надія без базару.Під громадянський крик загалу

сміявся глум контагіозний,література одіозна

немов короста проростала.Живе червона ще грибниця,живе міцелій мухоморів, –

батьківська висохла криниця,і двір заріс травою в горі.Я витягну їх із могили –

любов, свободу і сумлінняіз пазурів страшної сили, –я вірю вічному спасінню.Хто ллє оливу у кострище,і хто роздмухує ворожість,той рідне кинув попелище

і засміявся в очі Божі,та і пішов блукати світом,

* Тимчасове уповільнення проявів життя.

47

немов пришиблений, без втоми.Паскудні діти! Грішні діти!Покайтеся, ідіть додому!

Про це я вже писав,здається,але не можу не писати.

Хай повнокровно б’ється серце!Хай дух живе у нашій хаті!

Вірші у стан анабіозуввійшли і сплять, але проснуться.

Спитай Марію Матіосу,коли в життя вони вернуться.

48

* * *Дунай! Дунай! Скажи мені,чого так тяжко стало жити?

Чого небесні колоритипророчать невеселі дні?І я про це щодня пишу,

хоча повторююсь, здається, –таке у мене грішне серце,взяв гріх на серце і грішу.Мої ж бо віршики – віршіза поетичним протоколомбез горезвісного приколу –

комусь до серця і душі.Сьогодні ти, Дунай, як Стікс1,

як річка мороку і жаху –я долю привітав, як сваху,і наче мужній Містер Ікс

дивлюсь на темну воду хвильпід іронічні ескапади2,

не треба нам у відчай падатьі списувать себе в утиль.В поетів шосте відчуття,

не у космічнім павутинні,а у словесному насінні –воно відтворює життя.

Лічильник Гейгера мовчить,але закоханості цезій,

як кращі детектива Чейза3,прямим сольфеджіо звучить.

І ти, красуня із красунь,мене обіцянками кормиш,вони по змісту і по форміпідносять ніжності красу.

49

Талан любити – це талан.Благословляю вищі сили,

вони любити світ навчили,а все останнє – талабан4.Пора освідчиться, пора,сором’язлива жалібнице,

ти спраглим золота криниця,взірець любові і добра.Ми всі до вічної межі

прийдемо у обійми смерті –з коханням не гріховно вмерти,

гріховно без кохання жить.…Дунай! Дунай! Пробач мені

я зачарований тобоюі течією голубою,

бо сонячні настали дні.

Примітки1. Одна з річок підземного царства.2. Образливий випад.3. Автор детективної прози.4. Трав’янистий бур’ян.

50

Щосталось?

Що сталось з нами, українці?Чи ми і справді боягузи?Чого моя звитяжна Муза

мовчить зі мною наодинці?Чи ми такі вже безпорадні?Чи стали зовсім двоєдушні?Чого закрилися, як мушлі,

в свої проблеми другорядні?Хіба не дав Господь нам сили

зустріти молоду свободу,хіба не ми його просили

прийти до нашого народу?Чи не самі занапастили

нам Богом дане? Люди! Люди!Ідіть на прощу звідусюди,

в сльозах благайте, щоб простиларука Всевишнього… Та годі!Повідкривайте рідні хати,

вже досить вам байдикувати,ховатись всупереч природі!Не ви приспали свіжий вітер

самозбереження і хисту,чиї сліпі авантюристи

штовхають в жах палеоліту?Хто відповість на запитання?Нехай Господь щепне у вухо.Ми по-хохлацьки чужодухі,без гніву, розуму, кохання.

Що сталось з нами, українці?Чи ми і справді боягузи?Чого моя звитяжна Муза

51

мовчить зі мною наодинці?Прости мені, великий Боже,

як можеш тільки ти прощати, –і знову я почну писати,і Муза стане насторожі.

52

«Ферплей»*

Духовний комплекс для людейбез опустошення і гніту,

модель навколишнього світуу чесних правилах «фер плей».

Від здертих масок з королів,хоча і голих та багатих –хай розгоряється багаттяза принципами гри судів.

З початком добрим, сирдаки!Щоб мудрим, сильним, соромливимпройти весь білий світ щасливо, –

дай, Боже, щоб не навпаки.Що свинопаси-лихварі?

Що домінанта примітиву?Дух спротиву в моїх мотивах –

я вийшов в люди на зорі.Мені з людьми завжди іти.Що гнучкошиї-лицеміри?

Мою непересічну лірувела зоря, зоря мети.

О хміль ранкових вітражів!Як селянин працює в полі,так я на ріднім видноколізбираю колоски віршів.

А ти, голубко, не журись, –міцне кохання наше поруч,розвіється безчасся покручі не затьмарить Божу вись.

Духовний кодекс для людей

* Чесна гра.

53

без опустошення і гніту,модель навколишнього світу

у чесних правилах «фер плей»P.S. Немов літак на стапелях,мій вірш готовий відлетіти,

потужні сонячні софітиосвітлюють далекий шлях.

54

* * *Хай будуть судимі всі,

хто не вірить в істину, але люблять неправду.Апостол Павло.

Навалимось великим миромна збочинців і торбохватів, –

не місце їм у нашій хаті,пора вже вигострить сокиру,та й заходиться всіх судити, щоб закипіла кров ледача –

тоді обійме нас удачаі буде волю боронити.

Пора! Прозріють всі незрячі,і всі глухі тоді почують, що горе в хаті не ночуєі ворон у степу не кряче.

Вставайте, сонні гречкосії!Навалимось великим миром, пора вже вигострить сокиру

не для Європи і Росії,для нужд своїх…

55

Октава

Благослови тебе, Господьна щедре зоряне кохання, –хай буде першим і останнім

яке хвилює кров і плоть.В твоїм наповненім житті

під свіжим вітчизняним вітромти пройдеш доленосним світом

у молитвах і каятті.

56

* * *Дружино, розслабся від втоми, –

нам треба перечекати,хай пройде цей біль проклятий,

пора повертатись додомуу тихе тепле гніздечко, до Богом забутої хати.В далекі краї зимувати

летить лебедина вервечка.І вже обгоріли тополі.І вже обгоріли верби.

Багряне жовтневе дербіі ми – у знайомому колі.

Це осінь, і що тут робити?На згарище осені – сині

періщать дощі в Україні, –а нам треба якось жити…

57

* * *Я промовляв її ім’я,

коли мене взяла недуга,без сили, в холоді, без друга

журилась доленька моя.Ох, доле, доле! Не журись.

Любов повернеться до мене, зігріє літечко зелене,

і почуття злетять увись.Бо я молюсь. Бо я молю,

щоб жінка, як богиня Геба влетіла весело від неба

у хижу згоряну мою.А поки що жура прийшла,але не завжди було тяжко,

не завжди сиротіла пляшкапід знаком Білого Орла.І ось тепер, на схилі літ,

хвороби, як вовки, обсілипрогнати їх немає сили, не радує великий світ.Та все ж живе її сім’я, –

вона злетить, як Божий Янгол,так схожа на зорю-троянду, –

оце і вся мета моя.І скаже весело: «Шолом!»(ну, а по-нашому: вітаю)

«Я досі ще тебе кохаю», –і поцілує у чоло.

Шолом! Шолом! Привіт! Привіт!Чи Мати Божа не єврейка, що наші рідні канарейкиклянуть мене на схилі літ?

58

Я – українець, не єврей,та батько мав ім’я Аврама,

поніс по хрещенню від храмапід тиху злагоду людей.Я степовик, а не хасид,

вона ж серйозна бізнес-вумензапросить у далеку Умань, вдивляючись у краєвид.Та доля плаче, як дитя, –чи не запізно горювати?Чи заспокоє Божа мати?

Життя іде у забуття.Життя шкульгає навпростець,лишив мені порожній пострахмовчати у питаннях гострих,

щоб випити «на олівець».Я промовляв її ім’я,

коли мене взяла недуга,без сили, в холоді, без друга

журилась доленька моя.

59

* * *Кам’яна лежить могила

на річці Молочній –Аж за обрій небосхила,

куда глянуть очі.Я схилюся, помолюся

у світлій печалі:«Прости, матінко, матусю», –

і поїду далі…

60

* * *Шануймо задуми Творця.

Усе зникає. Віра вічна.Вона горить, як Божа свічка.

Початок – є, нема кінця.Дорога в храм – це не психоз.

Це наша проща і спасіння.Під ритуальне омовіннямолився на зорі Христос.

І я молився. І Дунайблищав спокійно течією,і розгорявся над землею

рожевий рідний небокрай.

61

* * * Чи буде суд? Чи буде кара!

Чи буде правда меж людьми?Тарас Шевченко.

Поміж людьми – я одинокий,мій смуток долю не мине,і милосердне Боже оковже не відсліжує мене.

За віщо, Боже, ти покинувсвоє беззахисне дитя?Я гину, Господи, я гину

в несправедливостях життя. І ти, свобода благородна,

мене зустріла без чуттів, –нещасна, зморена, голоднати вирвалась із рук катів.

Кати, кати! Бездольні звірі,як мрево в селах і містах,

без честі, совісті і віриіще стовбичать всім на страх.

Як ідоли маячать досі,безстижа бронза і граніт…

І осінь. Розкошує осінь.І золотіє Божий світ.

62

* * * Я хочу говорити про сум…

Еклезіаст.

Сумує самотність, сумує,і смуток до мене горнеться, –

то плаче як сиза горлиця,то наче вітер цілує,

то виведе в поле із дому…Без тебе в тебе не віриться, –коли два серця зустрінуться,

зіллються одне в одному.А поки самотність сумує

і Господа кличе всує.

63

* * * Велику пригорщу землі,

що заповів далекий пращур,не проміняю я нізащо –ні за питво, ні за рублі.

І навіть пучки не віддам, і навіть крихітки малої, –клянуся перед аналоєм,

продати землю – це біда.

64

* * * Вітаю тебе, вітаю!

Пройшли у самотності дні, –стрімка течія Дунаю

про це нагадала мені.А ще нагадала невтішно:

не нам обійматись при всіх,не нам любити безгрішно,але не влюбитися – гріх.

Коли ти працюєш до ночі, на совість, що не кажи,благаю я Бога: «Отче!Цій дівчині допоможи.

Дай, Господи, їй здоров’ядай світлого їй майбуття, –

хай спокоєм і любов’юпозначиться довге життя».Отак розмовляю з Богом

в полоні своєї вини.Чи нам розвели дороги?Чи знову зійшлися вони?А, може, давно нам требавзаємини наші зміцнить?Попросимо чисте небодо Судного дня дожить.

А поки – тебе вітаю!Пройшли у самотності дні

стрімка течія Дунаюпро це нагадала мені.

65

* * *Коли виходять на паради,

на галасливі клоунадистарі сатири, наче мавпиу світлі вуличної рампи,

тоді я думаю: навіщомене колись ви брали в кліщі

і гнали в шию у колони,в прапороносців батальйони

під густобровим мафіозі?І хто мої побачив сльози?А зараз лупите в каструлі

та лізете лизати дулі, і виєте, як хвора хвища, –

так мертві мертвих зустрічають, так мертві мертвих повінчають.

66

* * *Осінні плещуться дощіпо всьому Придунаю.Я імпульси сприймаю

твоєї доброї душі. Ті імпульси, як маячкиу моторошнім світі, –

ритмічно билось світло,потужно зібране в пучки.І я пішов на поклик твій

під величальну зливу,і був таки щасливий

іти степами по прямій.Ох, ораторія степів!

Під звичну фонограмувітала панораму

крислатих радісних хвощів.Я вперто прагнув до мети,

хоч вимокся до нитки,і хто поверне збитки,

коли не ти, коли не ти?Та що там довге дефілев ім’я веселих грацій?І все ж – але, але, алея прошу компенсацій.Негода поріднила нас,і ти горнулась ніжно, і все гойдалось ліжко,

як в бурю кинутий баркас.Осінні плещуться дощіпо всьому Придунаю.Я імпульси сприймаю

твоєї доброї душі.

67

* * * Ти не стелила мені постіль

і поночі не пригортала,але у снах приходиш поспільмоїм стражданням на поталу.

Я не знаходжу собі місця,що ми не можемо зустрітись,

не можу рук твоїх зігріти,і навмання котився місяць.І скільки ще мені чекати?

І вже сказати всім не лишнє,на шухері стояв Всевишній

і зорі сипались до хати.Прости мені, люб’язний Боже,

я почуваюся невдячним,що десь сумує необачно

чорнява жіночка пригожа.Пощо сумуєш ти, Лелітко?Пощо не сяють карі очі,

і добре серденько тріпоче,як пташка, що попала в клітку?…І ти прийшла, жадана гостя,

і горлицею воркотала,і, як дружина, пригортала,і постелила свіжу постіль.

І я не стримував свій позив,цілуючи твої зап’ястя, –яке ото велике щастя

жіночий відчувати подих.

68

* * *Як поштовх до кохання

до тебе, Україно,незаймана дівчино,

летить моє страждання.Чуття мої відверті, –не серіальне мило.

Люблю тебе щосили.Люблю тебе до смерті.Ото ж, моє страждання

до тебе, Україно,незаймана дівчино,

як поштовх до кохання.

69

* * *Я так люблю тебе, країно,як жінку золотої вроди,

як матір княжої породи –піду з тобою до загину.

Державо сонця! Україно!Твоя жіночість материнська, –

від босоного дитинства молюсь за тебе на колінах.

Я пам’ятаю дні гонитви,та ти вела мене за рукудо благоденства і науки,до доброчестя і молитви.Наставниця і духівниця!Іще жива земля родини,де закопали пуповину,

де батьківська жива криниця.Ми не заброди, не чужинці,не безголоса «біомаса», –у нас вирує кров Тараса,ми – українці. Українці! –

пульсує в пам’яті курсивом, про це писати неетичнопід гоцалки патріотичні,

та вже мовчать немає сили.Родитись у отчині з болю –

страждання, помилок і стресів,як знахідка для порнопреси –

я сам собі підпасок долі.Це не ілюзія – примара,

мій вірш, як чистий панегірик, –хоча й буває настрій сіримі біль насунеться, як хмара.

70

Шануймо алгоритми Бога –енергетичний центр любові

стоїть на християнським слові:шлях до Христа – свята дорога.

Славімо, українські ранки!Шануймось у духовних статках.Прийміть до серця ці нотатки,та не за табелем про ранги.

Що нам, сліпі іконоборціі темні люди в цьому світі?Вже віє вітчизняний вітер –живе отчина Миротворців!

Люблю тебе, моя країно,як жінку золотої вроди,

як матір княжої породи, –піду з тобою до загину!

71

Журавлі

Ознака болю на чолі,ознака волі на крилі –такі ось рідні журавлі

на нашій матінці Землі.

72

* * * Як ті цигани, що забулитанцювати халяндру, –так я зібрав свої баули

у далекі мандри.Не зрадь мене, моє кохання,

не покинь, харизма, –нема притулку у Вітчизні,

немає братання.Отож, прощайте, побратими,

і небо голубе –іду не з тими я, не з тими,

жаліючи себе.

73

Пам’ятіВалентинаГреся

Помер мій друг і побратим, у розпачі родина.

Він був поетом непростим,а мрів, як дитина.

Лежить невизнаний верлібр,мовчить звитяжна ліра.

Несіть до столу біль і хліб,щоб пам’янути щиро.І кварту чесного вина

що полюбляв покійник.Спи, друже, – не твоя вина.Спи, друже мій, спокійно.Зібрались діти, вчителі, –він проти йшов сваволі.

Панує смуток у селіі хрест на видноколі:

його убив жорстокий вікв часи заготконтори.

Він був хороший чоловік, а залишив нам горе.

Хай буде пухом та земля,яка його простила,

застогнуть зморені поля,де спочиває тіло.

Його душа злетить увисьдо Божого спокою,

як наші душі теж, колись,до вічності святої.

Нехай же легко спиться там,куди ми всі прийдемо:

хто по гріхам, хто по літам

74

життя закриє тему.Та наша смерть – ще не кінець

поки живе родина.Він був великим, як митець,

а мріяв, як дитина.

75

ПодорожуМежинку1

Від Буджака до Придніпров’я,із Бессарабії в Межинкуя їхав відшукати жінку,

що зветься Першою Любов’ю.Я їхав рідними полями

під рідним волошковим небом, бо відшукати жінку треба,яку любив я до нестями.

І ось село, немов присілок,зазеленіло вишняками,

щоб я зустрівсь із земляками, де хати, як гриби присіли.

І я присів на теплу призьбу,послухати, поговорити, –

зібрались люди, наче діти, –сини межинської вітчизни.І потекла гірка розмова:

«А що Литвин? А що Гриценко?Де Ющенко? Хто Тимошенко?Ти ближче до верхівки, Вова.

У нас панують олігархи, –все відійшло до Дуроконя,

щоб він повісивсь на супоні,отой недопалок, огарок…».

І я почав розповідатипід самогонку, свіже сало –

воно таки мене дістало:«Знаменної чекайте дати!».І все надіявсь – до судоми, –що до селянського бомонда

підійде тихо …. …….

76

і посміхнеться, як Мадонна.«А жіночка твоя померла,

хворіла довго, дуже тяжко», –вгадала задум мій нанашка, і сльози капали, як перла…

Чужа земля її покрилав далекій нам Олександрії,

і я полишив всі надіїпокласти квіти на могилу.…Моя Мадонна кароока!

Нічого й близько від панянки,на щічках золоті веснянки,

і звичка по-дитячи «шокать».Одна у матері підмога:

на пашу вигнати телицю,з цеберком збігать до криниці,

і помолитись щиро Богу.На викошеній вщент леваді,

під запашним стіжком суданкими обіймалися до ранку –при місяченьковій заваді.

Ох, місяченько посполитий,як би ти міг розповідати,як можуть молоді кохати,як можуть молоді любити.Роки щасливі – не омана, –чуття відроджувались чисті:

ти у калиновім намистівиходиш в пам’яті з тумана.Ти віддавалась, я віддався,ти пахла молоком і сіном,

і присягалася уклінно, а я ще більше присягався.

77

…Я повертавсь від Придніпров’яіз незабутньої Межинки –

без жінки, без Мадонни-жінки,що зветься Першою Любов’ю.

Я їхав до своїх вестготів2,щоб сумувати одиноко.

Ми ходимо під Божим окомі молимося при нагоді.

Часу зворотнього немає,є сильне зілля приворотне, що нас виводить за вороташукати щастя небокраєм…

Примітки 1. Село на Дніпропетровщині.2. Вестготи – західне відгалуження готів, що селились між Дністром і пониззям Дунаю.

78

* * * Як бомж рахує копійки,

як вервицю перебира чернець, так я відшукую зірки,

щоб полетіти навпростецьі стрітитись з Самим Отцемі впасти до священних ніг,та поле пахло чебрецем

і полетіти я не зміг.О, земле, земле! Я твій син.Синів багато. Бог – один.

79

* * * Спасибі, Господи, спасибі, –

я народився в Україні,у тихій батьківській колибі,що світить вікнами донині.Мого дитинства чиста доля,

немов у Бога на долоні,зросла в селі Червона Воля

у П’ятихатському районі.Там степ розкинувся, як килим,

як прапор вільної держави,там в маренні лежать могили

козацької гіркої слави.Там мати малювала комин –

і півниками, і барвінком,там віршування перший промінь

бринів – і радісно, і дзвінко.Я слухав материнську мову,як щиру пісню солов’їну, –

відкинув «суржик», як половуі возвеличив Україну.

Моєї творчості браваданеслась у глибину Отчини,і там зустрілася принадапринада з карими очима!А потім по містам і селам

пішло від юності блукання –немов блокбастер, як бестселерпід впливом сильного кохання.

Любов до щастя спонукала,та розійшлася нам дорога:

ти щастя з іншим відшукала,а я шукав його у Бога.

80

Веселка квітня перевеслом,щоб пов’язати сніп’я неба,

дитинство в пам’яті воскресло,як життєрадісна потреба, –

її ритмічне коливання –уже не в батьківській колибі,

та я шепочу наостаннє:спасибі, Господи, спасибі.

81

Сонеттрьохсвічок

Запам’ятай мене довічноі помолися на блакить, –

нехай у пам’яті горитьтри Божі поминальні свічки.

Нехай шанують українцітри свічки – наче три перста,

підняті волею Христа,бо трійця – вона завше трійця.

І перша свічка прародині, –хай гріє давньоруський скит,

а друга свічка – Україні,щоб повела, як смолоскип.

А третя свічка – милій Музі,покірній подрузі моїй.

Нехай зберуться добрі друзіі пом’януть за упокій.

У пам’яті твоїй довічно горітимуть три Божі свічки.

82

Сонетбезоглядності

«Коханню всякий вік підвладний», –ця аксіома планетарна,

не загадкова, не безхмарна,та я влюбився безоглядно.Я обіймав тебе при людях,в тобі я викликав довіру,настроював на тебе ліру

в земних і зоряних прелюдах.

Любов і пристрасть – невід’ємні, –ошпаритись у тім окропі,

як пить пігулки психотропні, –а все ж – звитяжно і приємно.

Коханню всякий вік підвладний,і я влюбився безоглядно.

83

Сонетновогоімені

Сонет вагомий у основі:спасибі вам, Петрарка, Данте, –

ви стали золотим гарантом Її Величності Любові.

Любов славетних – це легенда.Хвала Лаурі, Беатріче, –

вони переживуть сторіччябез всяких закликів і бренда.

Та ось нове ім’я лунає –і мелодійне, і магічне, –його повторює ритмічнобезсмертна течія Дунаю.

Пливе твоє ім’я, кохана, як зірка щирого романа.

84

Сонетупадання

Здається, з розуму я з’їхав,що упадаю, як дитина,

до хтивих ніжок без упинусобі на горе і на втіху.

Наядо сивого Дунаю,дочка Горіхової Балки, –не на охоту і рибалку, –до тебе серцем упадаю.

Моє захоплення – магічне,немов небесна лотерея:зійшло яскравою зореюі згине зіркою – у вічне.

Отож бо, з розуму я з’їхав –собі на горе і на втіху.

85

Сонеттаємниці

Короткі зустрічі, обійми,несмілі спраглі поцілунки

ми приховали за лаштунки,але на людях – все спокійно.

Хіба пробачать наші людифатальних любощів секрети,

та вже оспівані в сонетахтвої налиті хмелем груди.

Хто зрозумів несправедливістьлюбити крадькома, таємно,

той матиме просту можливістьзнайти в прихованім приємне.

О скільки таємниць на світі,щоб сумувати і радіти!

86

Сонетблагословіння

Благослови мене, любове,любити без кінця

у поетичнім гранословілаврового вінця.

Благослови мене, Дунає,не блиском бурунів,

а променевим небокраємєднання берегів.

Благослови мене, кохана, не потиском руки,

а поцілунком без обманана пам’ятні роки.

А я тебе благословляю – поки люблю, поки кохаю.

87

Сонетдолоньці

Спасибі відкритій долоньці,що ти простягнула мені, –

в ній промені щасті і сонцяу наші зажурені дні.

Голубко моя кароока!Долонька надію внесла

у серце моє одинокесупроти зневіри і зла.

Ось так народилось кохання –безсмертний дарунок життя:

для мене – солодке страждання,для тебе палке почуття.

Спасибі відкритій долоньців ній промені щастя і сонця.

88

Сонетбезпретензій

Обіймемось в останній раз, –прощайте подруги і друзі,

віддайте шану милій Музі, –мене крилатий кінь Пегас

несе у потойбічний світ:приходить зміна поколінню,

я тихо відлітаю тінню:кому там передать привіт?

А ти голубко не журись,у тебе, зоряне, майбутнє,

по-іншому не може бути, –та все ж про себе помолись.

Лечу у потойбічний світ –кому там передать привіт?

89

Сонетосвідчення

Люблю тебе, моя принадо,твої веселі карі очі,

рожеву на вустах помадуі загадковості жіночі.

Люблю! Не можу не любити.Люблю – як вперше і востаннє.

І як на цьому світі житибез романтичного зізнання.

Люблю! І це вже аксіома.І що там суди-пересуди?

І що там натовпу судома? –не розуміють наші люди.

А я люблю! Люблю щосили:нікого так ще не любили.

90

СонетзаФрансуаВійоном

«Від спраги помираю над струмком», –а я щодня вмираю за тобою,

як в’язень за свободою святоюу темній буцегарні під замком.

Голубко мила, це каприз небес, –я дуже вдячний Франсуа Війону:любити до привабливого скону,

любити, проклинаючи себе.

Я не алхімік і не маг-чаклун,астрологів не дуже розумію, –несу, як одержимий, ту надію,

яка п’янить мов храмовий канун.

Як в’язень за свободою святою,так я щодня вмираю за тобою.

91

Сонетдвохднів

Голубко, що там говорити, –нам випали щасливі дні:рясніють свіжі колоритив забутій Богом стороні.

У нашім дикім регіонііще не вмерло каяття

іще живе «любов в законі»,живе «в законі» почуття.

Моє ж кохання не приборкать,у ньому – мужності снага, –від четверга і до вівторка,з вівторка і до четверга.

Два дні: вівторок і четвер –червоні дати відтепер.

92

Сонетзахворювання

Від ранку думаю про тебеі до вечірньої зорі:

під чистим бессарабським небомя на кохання захворів.

Моя хвороба чародійна,міцніша чесного вина,її лікують у обіймах,

в обіймах ожива вона.

Ось місяць світиться уповні,і пламеніє ніжна ніч.

Фізична спрага і духовністьне будуть мати протиріч.

Від ранку думаю про тебепід чистим бессарабським небом.

93

Сонетжіночоголіта

Не перший раз сонет спадаєдо ніг твоїх, до класних ніжок.

Жіноче літо на Дунаї,погода лагідна і свіжа.

Любов живе. Спокійна осіньв красивому самозгоранні.Прощаються птахи останні,і мерехтять ранкові роси.

Любов ніколи не вмирає,підіймемо за неї келих!Зелена зірка, як метелик

здіймається над небокраєм.

Не перший раз жіноче літоприйшло велично і привітно.

94

Сонетозоріння

Коли збивався я з дорогиі мандрував без озоріння,

без Божого благословення –в той час не вірилося в Бога.

Я заблукав в життєвих хащах,заплутався, як в павутинні,не вірилось моїй родині,

що я не стану не пропащим.Та Слово Божого причастядало раптово зрозумітивердикт Нового Заповіту,

щоб вдячно плакати від щастя.

Тепер виходжу я в дорогузавжди з молитвою до Бога.

95

Сонет-ексклюзив

Голубка – так тебе я кличу,хоча ім’я у тебе інше –

таке звичайне і незвичне,що тільки дякувати віршем.

В багатомовнім Придунаїзмогли народи порідниться, –

голубка – весело лунає,а по-молдавськи – Нolubiza,

а по-болграському гелебка,а по-албанському – polunha,–

це слово – серце очередка,бо скрізь голубка є голубка.

Тебе голубкою я кличу, –тобі по-іншому не личить.

96

Сонетвибраності

Пробач мені. Пробач мені,якщо ти можеш пробачати.

Наділа осінь жовті шати,ясніють золотаві дні.

Пробач мене. Життя пусте нас не чекає десь за рогом, –

ми вибрали свою дорогуна щастя чисте і просте.

Пробач мені. Останній сумблукає у великім світі.

У придунайському повітітаких не бачив я красунь.

Та що повіті? В Буджакутебе зустрів одну таку.

97

Сонетприречення

Хто возвеличував коханняі сам відверто покохав,

той повсякденно відчувавсвоє приречення останнє.

Коханню ми усі підвладні,а я підвладний більше всіх, –для мене – це солодкий гріх, для тебе – речі другорядні.

Хто не любив, тому не пізно.Кохання – вищий наш суддя

для прощення і каяття, –ці сутності не ходять різно.

Кохання – все-таки кохання, межа приречення остання.

98

Сонетвеснянкам

Живе в народі давній звичай,що знають тільки віщуни:

рясні веснянки на обличчі –це символ долі і весни.

Веснянки, золоті веснянки,знамення надбання лиця,із ними борються панянки

шляхетним кремом без кінця.

Таке буває дуже частоі що за прихоть у дівчат

змивати ластовиння щастя,що навіть віщуни мовчать.

Та швидко матінка-зимавеснянки вибілить сама.

99

Сонетбезсоння

Не сплю осінніми ночами.Безсоння мучає. Безсоння.Невже це прихоті сезонні

сумними бавитись речами?

Невже це осені провина?Від спалахів нічного небапід роздуми мої про тебене спить країни половина.

Голубко, як тепер нам бути, і що ми будемо робити?Невже осінні колорити

надалі не дадуть заснути?

І де мої літають сни,яких не бачив я з весни?

100

Сонет«Золотоїтроянди»

Не для тебе, голубко, проза,а найкращі у світі вірші!

Під помадою «Golden Rose»твої губи – святі і грішні.

Не для тебе похмуре небо,а гаряче південне сонце,не тобі сумувати треба –скажуть лінії на долонці.Не тобі випадкові друзі,

що заплутались в інтернеті.Я благаю покірну Музу

змалювати тебе в сонеті:

не для тебе нікчемна проза,а кохання, як «Golden Rose».

101

Сонетнатільномухрестику

Христос обожнював людейв уяві богочоловіка,я пам’ятатиму довіку

маленький хрестик між грудей.

Куди б не ніс мене Пегас,крилатий кінь і Муз наперсник,те поєднання – хрест і перса, –

тебе нагадує щораз.

Як двійко божих янголят,твої дівочі милі груди,

їх завше помічають люди, мов немовлят-голубенят.

Але і хрестик між грудейти не ховаєш від людей.

102

Сонетпередчуття

У мене є передчуття нещастя, –що повесні не розцвіте калина,що стане наймичкою Україна,

що їй Господь відмовить у причасті.

У мене є передчуття тривоги, що ти мене ніколи не любила,

що посестра твоя – нечиста сила,що ти не вірила у милість Бога.

Та всі передчуття – протизаконні.Ось розцвіла, як дівчина, калина.

Ось хазяйнує дома Україна.Ось ти вклоняєшся святій іконі.

Пробач моїм передчуття, дружино, –як пробачає матінка-отчина.

103

Сонетнесприйняття

Сьогодні мій сонет заупокійний,немає правди, що не говоріть, –скрізь війни, методичні війни –земля горить, моя земля горить.

І що це робиться на білім світі,що розігралась сонна кров рабів –

батьки залякані, інертні дітипішли у наймити до брехунів.

Коли настане велелюдний спокій, нас об’єднає течія Дніпра:

по всій моїй країні кароокійзаколоситься пахолоть добра.

Я розбрату і сваркам, і брехні,кажу рішуче і жорстоке – ні!

104

Сонетсонету

Іди, мій друже, у світи,сонете чесний і звитяжний,і як би не було нам тяжко, –

своєї досягли мети.

Іди, мій друже. Не погас непереможний промінь долі,не зупиняйсь на видноколів досвітній і вечірній час.

Іди, мій друже, до небес, –ми не могли все передбачить,

нехай Господь за це пробачить –ти віддавав всього себе.

Вклонімось чесному сонету,його катрену і терцету.

105

Сонетсуддям

Коли на смертному одріпочую я вердикт Феміди,

закрию очі по обідіще до вечірньої зорі.

Я не спитаю: судді хто?Чи це П’ємонт? Чи це Вандея?

Чи досточтимі фарисеї –Чи сумнозвісний дід Пихто?

І що для них має життя?Поплічники від беззаконнязачитують вердикти сонні, –

нема безсудним опертя.

Ще до церковної обідніпочув я рушення Феміди.

106

Сонетскорботи

У графоманів – день натхнення, у мене – відчуття скорботи:

не можу стати до роботи, не до вподоби сьогодення.

Мистецтво вчить іти до смертіпроти насильства і наруги,як селянин іде за плугом, –мої думки до крові стерті.Душа покрилась мозолямиі на руках болючі стигми,і хмари грозові застигли

над вітчизняними полями.

У мене відчуття скорботи, не можу стати до роботи.

107

Сонетплугатарям

Плуг творчості, як зоряне крило, –щоб засівати чисте поле словом,

щоб сходило добро і вмерло зло, –оце всього мого життя основа.

Нехай злітають з Божої рукирозумні діти і щасливі внуки, –

прийде Апостол Правди і Науки, –його зустріне людство залюбки.

Адже основа всіх основ – любов.Прийми подяку, моя творча доля!

Живіть в любові, люди, – кличуть зновплугатарі, що обробляють поле.

Плуг творчості, як зоряне крило, щоб сходило добро і вмерло зло.

108

Сонетромантикулюбові

Не лови мене, друже, на слові, не турбуйся у щедрих листах, –я з любов’ю помру на вустах,як останній романтик любові.

Що чуття у сучасному світі?Хто отримав любові талан,

той шукає її талісману Господнім Новім заповіті.

Ось і зараз – на смертній одрині я повторюю ті імена,

що любові підвладні сповна –і навіки, і прісно, і нині.

Не лови мене, друже, на слові, Я – останній романтик любові.

109

Сонетосені

Обіймемось. Зіллємося в обіймах,не будемо нічого говорити.

Пощо нам криза, політичні війни –осінні догорають колорити.

Листопад відлітає у безсмертя.Хіба це правда, подруго кохана,нам вийти із листопада ще рано,щоб у обіймах плакати відверто.

Ми любимо до самозабуттяі ось згораємо одне в одному

в осіннім полум’ї напівсвідомо,кохання наше довше за життя.

Осінні догорають колорити.Не будемо нічого говорити.

110

Сонетболю

В моєму серці б’ється біль,його ніколи не забути:я чую голоси звідтіль,

де голосів не може бути.

Я чую стогони могилбратів невинно убієнних,їм душі випалив на пилвогонь наземної геєни.

Могили рідної земліодвічно стогнуть в Україні.

Ллють сльози зорі-кришталів сумління кожної людини.

Я чую стогін звідусіль,де б’ється вітчизняний біль.

111

СонетСвященнійкнизі

Вивчаймо Біблію, як Книгу Книг.Шануймо у Новім Заповіті,

переосмислимось у Божім світіподалі від лукавства і інтриг.

Щодня молімось: Боже – ти любов.Щодня живімо вірою в любові,

відроджуймо єднання молитовні,у молитвах гуртуємось знов.

Я йшов з любов’ю все своє життяі навіть дав обітницю любові

у щиросерднім українськім слові,вагомім слові проти забуття.

Вивчаймо Біблію – цю Книгу Книгподалі від лукавства і інтриг.

112

Татарськезілля

Дунай тече. Дунай, Дунай…По берегам рясніє зілля,

немов орнаменти Трипілля,і звеселяє небокрай.

В часи прадавніх вже орбітсини ординського народу

те зілля кидали у водуяк ліки коням, не собі.Татарське зілля, чи аїр,

а по-народному «лепеха».Під спів Оксани Білозір,

в тональності Едіти П’єхи,у стилі сі-бе-моль-мажор

вже просиналося довкілля, підспівував пташиний хор,

при чому тут татарське зілля?При чому тут мотиви ціі що татари і монголи?

Стоїть моя Вітчизна голапід сміх державності творців.

Я, мабуть, трохи Дон Кіхоті трохи зброєносець Санчо.

Від синіх гір руминських Вранча гундосить вітер, як фагот…

А від Балкан спішить циклоні розгулялась завірюха,

свинцеві хвилі Катлабухапопали в крижаний полон…Що це за вірш, скажіть мені?

Хіба назвеш цей покруч віршем?Що не буває в наші дні –

113

де краще вийде, а де гірше.А все ж я лінію веду –у гирлі сивого Дунаю

лепеха рясно розцвітає,щоб нагадати про біду.

Росте татарський ще аїр,а по-народному «лепеха»…

Від спів Оксани Белозір,в тональності Едіти П’єхи,у стилі сі-бе-моль-мажорпідспівує пташиний хор.І розвидняється блакить.В епоху сірого безчасся

я вірю в сьогоденне щастя.

114

* * * І що з тобою, Україно?

І що з тобою, рідна мати?Чи ти проста, чи ти наївна,тебе затисли торбохвати –оте байстрюче покоління,

що проросло попід парканом,як гамадрили із тумана

від сумнозвісного коріння.Пусте прибите безголов’я,сухі безмозгі сиротинці, –вони – рідня, бо українці,споріднені одною кров’ю.Болючі виразки моральні,

страшна убогість і суєтність,бо показова наша єдність,як немочі у роздягальні.

Що муки творчості буденні,коли заплакана країна,коли поламана калина

в скандальнім нашім сьогоденні?І що тепер зі мною буде?Немає ворогів і друзів.

Спасає милосердя Музи.Спасають українські люди.Не так у нас уже погано,

не вічні сутінки скорботи,ще ясно розгориться ранок,ще зійде сонечко свободи!І в душах потепліє наших,

і посміхнеться Україна, і заспокоїться родина, –і Господу спасибі скаже.

115

* * * Понад Дніпром, не для вітрини,

стоїть, як оберіг народуслов’янський символ родоводу

і меченосиця родини.Спасибі, мати-захисниця!Спасибі, – кажуть українці.

Любов’ю повниться по вінцядля спраглих батьківська криниця.

Мічена сонцем і Всевишнім,в часи неспокою і кризиявила богоносні риси:

і добросердні, і безгрішні.Спасибі, матінко, спасибі.

Спасибі, дорога Вітчизно, –від доленосної харизми

ти мій благословенний вибір.Для спраглих повниться криниця

напоєм щастя і здоров’я.Пройшла безвихідь безголов’я.

Спасибі, жінко-чарівнице!Понад Дніпром, не для вітрини,

стоїть, як оберіг народуслав’янський символ родоводу –

велична постать України.

116

* * * Ні, це не небо – небеса

горять гарячим гіацинтом,а по-домашньому – «яр-цвітом»,

ясніє неземна краса!Вітаймо, весноньку – весну!

Веселе сонце пламеніє, –і хто посміє, хто посмієспинити молоду красу?

117

* * *Даруйте мені, побратими, –у списку вашого кадастру

я був не білим, не пухнастимі не ходив під голубими.

А ось з червоними бувалоя виливав за комір чарку, –було не холодно, не жарко поміж партійного загалу.

Я був романтиком – як вітермене ніхто ніде не бачив,

жив від народження незрячим,а все блукав у Божім світі.Я цінував свою свободу.

Я жив тобою, Україно.Новонароджене дитино:

Я був ні з ким. Я був з народом.

118

* * * Року Божого 2011.

Шукаю тебе, Україно,як жінку кохану шукаю.

Мандрує в стенах Придунаюзвитяга твоя солов’їна.Шукаю одвічно, озвися,

моя волелюбна Вітчизно.Тріпочуться, наче білизна,хмаринки у сонячній висі.

І все по-домашньому рідне, –і степ, і повітря, і небо.

і більше нікого не треба,щоб жити спокійно і гідно.

Шукаю тебе, Україно!Хай степ і повітря, і небоОзветься мені солов’їно, –і більше нічого не треба.

119

* * *Розкидало батьків могили,

немає їх кому відвідать, немає, може, вже і сліду,

бо нелюди вночі розрили.Ой мамо, мамо! Тату, тату!

Що сниться вам на тому світі?Кружляють душі по орбіті

Самого Господа вітати.Ну що ж, пора й мені неспішно

збиратись в головну дорогу,і понесуть мене не ноги,

а родичі близькі невтішно.Душа покине мертве тіло,зберуться вчителі і учні,

бо наша сущність наче сучність,як метастаза серце з’їла.Де ти, незречена надіє?Що буде далі я не знаю,та десь на березі Дунаюмій пагорбок зазеленіє.Назад не буде повороту

під похоронний марш Шопенахай бессарабська ойкуменапрощатись вийде за ворота.

Хай вмиється слізьми дружинаі янгол, наче срібний лебідьяснітиме в бездоннім небі,

і посміхнеться Україна.

120

* * *Ходімо зі мною, кохана,покинемо берег Дунаюніколи тебе не спитаю,чого це дорога, як п’яна.Ходімо, кохана, не бійся,

чого тобі справді боятись,хай пострах розстане проклятий, –

ми знайдемо тихе обістя.Не випущу я із обіймівтвоє лебедине кохання.

Ось місяць зійшов на вигнання,ходімо, кохана, ходімо.

Хай пальцем покрутять на скронімамусині тлусні синочки.

У небі нічному, як в ночвах,яскраві полощуться зорі.

Хай розпач і всі негараздизалишуться поза законом, –

і все ж я прощаюсь з поклономз минулим своїм невиразним.

Ходімо, кохана, віднинірясніють смарагдові роси,вони нагадають в дорозі,

що ми не чужі Україні.Ніколи тебе не спитаю,чого це дорога, як п’яна.Ходімо, ходімо, кохана,забудемо берег Дунаю.

121

Інтим

Любити – це значить кохати.Кохати – це значить любити.Запрошуй мене до кімнати, –пощо нам дурні троглодити*?Запрошуй. Мені вже відомо:

усих, кого ти запросилазасліпить любовна судома,немов потойбічна знесила.

Запрошуй. Та я без запрошеньпіду на інтимні стосунки, –

в інтимі є присмак хороший,це присмак палких поцілунків.

І більше нічого не треба.І більше ні слова у слові.

Любов – це похресниця неба.А небо – похресник любові.

* Некультурна людина, мракобіс.

122

* * * Не зневіряюсь у надії,

не закисаю у душі.До Богоматері Марії

летять, як молитви, вірші.Мадонно! Зоре вікопомна!

Неси божественне дитя.Це ти розмалювала комин

барвінком долі і життя.Нехай барвінок в хаті квітне

і свіжі пишуться вірші.Хай гріє сонечко привітне,

не закисаю у душі.Не зупиняюсь у дорозі,

не залишаю білих плям…Стоїть Мадонна на порозіз єдинородним немовлям.

123

* * *Не зарікаймося в лихому,

засудить нас Дніпро,запам’ятаймо аксіому –

творити лиш добро.Не зневажаймося в любові,

звеличуймо життя,було спочатку Слово в Слові

і Господа дитя.Не замикаймося в самотність,

нехай шумить Дунай.Летять надії незворотні

за чистий небокрай.Не задивляймося в негоже

відступимо від мсти.Пробач нам, милосердний Боже,

помилуй нас, прости.Не спотикаймося в дорозі,

досягнемо мети,не зневажаймося в тривозі,

побачимо світи.Не залицяймось з ворогами,

підступні вороги, ідемо з долею роками

від чесної снаги.Не привічаймося в неправді,

готуймось до борні,виходимо левиним прайдом

у віртуальні дні.Не возвеличимся в лукавім,

це погляд в темне скло,не причащаймося у славі,

де розкошує зло.

124

Зростаймо з кодексом Мойсея –безсмертний декалог.

То що червоні фарисеї?Христос – єдиний Бог.

Шануймо батьківську родинуі рідний родовід.

Любімо Матір Українуі Божий Заповіт.

125

Єдність

Земля єднання – Україна,молюсь за неї на колінах,на Володимира святого,до Водохреща золотого.

«В сім’ї великій, вольній, новій»Дніпро – Йордан, а Київ стольний

в народі звуть Єрусалимом,тризубоносним побратимом.

Відколи ще Іван Предтечапророчив вперто і сердечносвяті віровчення Христові,Русь об’єдналася у Слові,

у Божім Слові милостивім,великім Слові незлостивім.У єдності надійний захист,одні легені – Схід і Захід,

одна незречена надія,одне єдине серце – Київ.

Шануймо єдність, добрі люди,живий Господь вас не забуде.

І я на березі Дунаюбратерську єдність привітаю.

І я молюся на колінах,земля єднання – Україна.

126

* * *Подумаймо, хто після нас

прийде, як мужній громадянин,і вільно полетить Пегас,

і проясниться берег тьмяний.То жиймо в українськім слові,

шануймося у рідній хаті.Щасливі зорі веселкові

нам випадуть в козирній карті.Не будьмо злитись без потреби,

не будьмо в пам’яті сліпими.Шануймо вітчизняне небо,молімось Богу, побратими.

127

* * * Чим швидше я іду до тебе,

тим ближче до кохання,тим яскравіше тепле небо

і зіроньки світання.І ти ідеш мені назустріч

в мої міцні обійми, –і що нам перманентний устрій

і політичні війни?

128

Знахідка

Ось віднайшовся «Заповіт» –монах Григорій Чорноризець,

княгині Ольги літописець,від бога записав привіт:

«Донька, благословенна будь…»Вклоняться їй сини і дочки,

іконостас замироточить,не згине християнська суть.

І підуть люди до Христа,вшанують племена, народиГосподній дух, як нагороду,і символ віри – три перста.

129

* * *Добро злітає з Божих усті пламеніє над землею.

Тебе, Володю Білоуся грію пам’ятью своєю.З усіх подоланих доріг

дорога дружби найвірніша.Якби я міг, якби я міг

довести це розумним віршем.Приїдь до мене на Дунай,тебе зустріну, як на свято,

побачиш бессарабський крайі постарівшого вже брата.

Нещасний той, хто в наші дніживе без подруги і друга,тому знедоля – не вві сні,тому життя – як осоруга.

Нещасний той, хто в суєті забув обличчя України,кому за тугрики круті

фальшиву всунули отчину.Щасливі всі, хто в ці часине забував старого друга,хто силу відчував краси

простої дружби без наруги.Отож, Володю Білоус

оце пишу тобі з душею…Добро злітає з Божих усті пламеніє над землею.

130

* * *Мої вітаннячка, голубко!Де ти пропала навесні?

Чому не дзвониш ти мені,свою не підіймаєш трубку?

І ось дзвінок: «Привіт, ковбою!То як живеться? Як жилось?

Чи, може, вже прилипнув хтосьдля сексуального запою?

Ти сам забув мене, козаче, –в обіймах вуличних повій про мене навіть і не мрій,

хоча любить ти не ледачий.Бо розлетілись побрехеньки,

що бігає (знайома річ)і в білий день, і в темну ніч

та молдаваночка чорненьканемає, навіть, на що глянуть:

смаглявка дика і прудкатебе запрягла, козака, –

що кажуть люди – вуха в’януть.Замість рейтузів носить стринги,

а замість ліфчика – «ahh bra»,це не доводить до добра,тебе, як валуха, постригли.

А що паскудниці проворній?Їй тільки тертися в кущах,

а зачіска – циганський жах,а очі – наче терен чорні.

Сама ж – немов гнучка лозина,дівоча пазуха пуста

ну що, що жадібні вуста?

131

Ні талії, ні нижче спини,і чим вона зачарувала

тебе, старого жеребця, –а ні фігури, ні лиця,

чи сонним зіллям напувала?А п’єш ти, знаю, багатенько

міцного чорного вина –чим грішна наша сторона,

а все напасниця благенька.Я запитала у ворожки, яка гадає «без понтів»,чи ти на старості здурів,що клеїшся до «…ки».

У бессарабській ойкуменіціна тій панночці – на гріш,як твій тонірований вірш,яким «ботаєш ти по фені».Та я навколішки благаю

і гірко плачу на валуна всю буджацьку магалу –

тебе люблю, тебе кохаю.Ота задрипана Кассандра

навіщувала нам біду,від сорому я упаду,

коли свої закінчу мандри.Чекай мене, голубе сивий,

без слів сліпих і злих думокчуттєвий заплемо вінок

і знову будемо щасливі!»…Які жінки у нас лукаві –

начнуть одним, а кінчать тим,що пропонують нам інтим,як філіжанку порнокави.

132

А я радію і сумую,що римами давно грішу, –

спасибі, свіжому віршу,йому тихенько аплодую.

133

ЖертвамБиківні

Сумління кличе в Биківнютрамваєм № 23-м

у жах кремлівського «меню»,маршрутом розстрілів і смерті.

Вклонімось низько до землівсім жертвам чорної гонитви,

вже діти виросли маліі з дітьми ходять до молитви.

Молімось, друзі, на добро,але повзуть іще вандали,

як сміття, що приніс Дніпро,і рельси згадують і шпали.

Оце вона, гнила черва, була натхненницею владі,

вони качають ще праваі салютують на параді.

Стоять, як привиди, в імліпотворні постаті генсеків,я чую стогін з-під земліневинноубієнних зеків.

П’яніє лісова травадрібною, як роса, сльозою.

Жебрачка сива, як совавже не погрожує косою.

Та стогнуть голоси звідтіль,де вже ніхто не допоможе,

і в серці сум, і в серці біль, –чи чуєш ти, всесильний Боже?

Запам’ятаймо іменана безіменних тих могилах, –

свободи нашої весна

134

доземно голову схилила.Тут возведуть меморіал,

бо перед Богом не запізнопоставити на п’єдестал

могили в’язнів, наче гнізда.Шануймо, люди честь свою.Шануймося, цього ми варті.Сумління кличе в Биківню,і сосни висяться на варті.

Давно закрили той маршруттрамваю номер двадцять третій.Трамвай здали в металобрухтяк свідка розстрілів і смерті.

Та ще маячить у імліпотворні постаті генсеків.Я чую стогін з-під земліневинноубієнних зеків.

P.S.І на Дунаї вовчий «чес»косив людей для буцегарні, –

гуло кубло НКВС, –тепер там комплекс райлікарні.

Я в тому комплексі лежавбагато днів, ночей багато,

та досі відчуваю жах,що там були тюремні грати.

Чи знають наші лікарі,чи пам’ятають старожили,

як від зорі і до зоріпускали кров, там рвали жили.

Не забуваймо те страшне,чого не можна вже забути, –

сумління нас не відверневід богомілля і покути.

135

ВалентиновіГресю

Помер мій побратим, помер,не буде зустрічей тепер, не буде золотих розмовпро вірну Музу і любовпід чарку доброго вина,

чим бессарабська сторонапишається з далеких літ,

з тих пір, як народився світ.Розмови йшли про жовті ЗМІ,

та що придумали самі,щоб назбиралося плітокпро сьогодення і жінок,про гроші дуже немалі,

про потепління на Землі, (якби оте земне теплоу душі людям увійшло),

про все на світі і про скрізь –і що «на верх» і що «під низ».Про тих, кого Господь повівдо європейських берегів,хто вічну перейшов межу

без остраху і багажу.Про спільних друзів, ворогів,про вседержавних брехунівта про політиків дурних –не будемо тепер про них.Було чимало тих розмов,

але найбільше про любов, –як з рідним братом рідний брат,

а ще про наш електорат.А ще розмова всіх розмов

136

про наше ставлення до мов,як незалежних росіян,

як українських громадянІ що тут думать? Є закон,державна мова – еталон,це правда зовсім не новабо українській – всі права.Нехай сміється моветон,але закон – це є закон.По-українськи я пишу,

хронічним ямбом все грішу,і побратим також писав

на рідній мові – як кресав.Підемо далі – до розмов,до зрозумілих післямов

про дорогий російський газ –ця тема хвилювала нас.

А ще нам хвилювала кровлюбов, напасниця любов.Хоча й давали ми зарокне говорити про жінок,

щоб сумував невинний гріхпостійно думати про них.Хоча й улюблені жінкиідуть у постіль залюбки.І хто це за язик тягнув,

що я про них таке утнув?Читач уважний зрозумів,що не грішити я не вмів…І вже спустошено графин

і, Слава Богу, не одинтого домашнього вина,

що п’ється з вдячністю до дна…

137

Помер мій побратим, помер,не буде зустрічей тепер,

лише мій тихий монолог –так повелів натхнення Бог.

138

Любіморіднуземлю

Шануймо у Соборності людину,єднаймося під вітчизняним небом,

любімо рідну матір Україну –і більшого нічого нам не треба.

Хіба не батьківська земля,хіба не материнське словолягло до вічності в основу,

щоб колосилася земляне тільки хлібом і піснями,

а і братерством поміж нами.

Борімося за спокій Батьківщини,обіймемося міцно в родоводі,

любімо рідну матір Україну,нам більшого не треба по природі.

Згадаймо визначальний часвід солідарності до Злуки,

як сон святої запорукищо заповів колись Тарас.

І обійнялись українціусі гуртом і поодинці.

Молімося за Всесвіт і Родину,нехай ідуть на богомілля люди,

любімо рідну матір Україну,і мати рідна цього не забуде.

Соборування – на вікипід вигуки загалу: Слава!

139

Соборонована державазросла від Божої руки.

Ми вийшли дружно на дорогуз подякою собі і Богу.

140

Веди,Тарасе

Якби послухав ти, Тарасе,державні наші баляндраси,

якби покинув домовинута й подивись на Україну,

де панство совість пропиваєі пекло називає раєм,

і цілиться неситим окому небо чисте і високе

на Господа, як на шуліку,тоді заплакав ти, великийрівноапостольний Тарасе.

Давай поплачемо ми разому цю годину нещасливу,

у цю знеславлену годинутай возвеличим Україну –

ліси і гори, степ і море,і демос наш, убитий горем…Мабуть, олюднений титане,тобі лежати ще зарано –

іди до нас, як рідний батько,до жебраків і до безхатьків,

до обездолених і бідних,іди в голодний наш розплідник,

іди до нас, іди, Тарасе,хай бісяться, немов від сказу,нардепи хитрі, торбохвати, –

збирай у вітчизняну хатуусіх – гуртом і поодинці –

заблудних щирих українців,і поведи Пророчим Словом!

Хай упадуть тяжкі окови

141

страху, сваволі, ворожнечі,і оживуть безсмертні речі:

добро, братерство і кохання, –веди, Тарасе, без вагання!Отож, олюднений титане,тобі лежати не пристане

142

Вироквизнання

Джентльмени духу – люди вперті,бо мислення параболічнеі притчове, міфологічнене знає забуття і смерті.

Легенди скрізь, легенди всюди,а дійсність нашу схоластичну,

до потрясіння прозаїчнудавно вже зневажають люди.Давайте будемо без лекцій,

живе ще джерело фольклорне,живе гіпербола сонорна

і смак літературних спецій.Шануймо слово наше красне,

вивчаймо сховане минулепід шаром темного намулу,щоб не спотворити сучасне.Ми всі голодні на свободу.Чи треба зводити рахунки

і жовчу поливать «дарунки»,що піднесли «отці народу»?Живе ще голод, голод, голод

на непідкупну справедливістьна честь і гідність, і сміливість,на свіжий доленосний голос.Не треба зневажать отчину, ви, люди, матір пожалійте –жлоби з одної шайки-лійки

її загонять в домовину.І зараз можуть «патріоти»ногою відкривати двері.

143

Ми громадяни, не тетері!Ми європейці… без Європи.Які ж були ми безпорадні –

ні, не зозуля накувала,єй-єй, цензура пожувала

мою віршовану порядність.В стовпотворінні з трунарямиі вавилонським епігонствомстоліття випнулося монстром

з солодкими поводирями. Я не наспівував осанну*

збіговиську борців за гроші,а одиноким йшов до пращікрізь темінь сірого туману.Бо тепле крісельце, посади

закрили рот всім «кукрікам»що демократію безлику

підносили, як секспринаду.Бедлам, крутий бедлам, панове,

гелкочуть гіндики пихатібратки кремлівські у блатхаті

тебе душили, люба мова.Колись поб’ють мене партійці –

руді, коричневі, графітні,сусідоньки парнокопитніі щеневмерлі «українці».Їй-Богу, надають по шиї,

за правду б’ють без застороги,мене не раз спасали ноги,

та більше – вірші нефальшиві.Вони послужать Україні,

* Славити, хвалити кого-небудь.

144

їм ще загрожують і ниніне забуття, не привид смерті,

а те публічне роздягання,що винесе на гребінь слави

в обійми рідної держави,і всі забудуться знущання.

…Коли згорить мій день останній, на кладовище, як дружина,прийде з віночком Українаі вирок винесе визнання.

145

Оскарженнюнепідлягає

Іще не прохолов слідокдівочих ніжок на стежинці,а я вже плакав наодинці

під срібним спалахом зірок.Іще не вивітрився хміль

твоїх відвертих поцілунків,а вже у глибині стосунків

терпкий зароджувався біль.Солодке слово «Прощавай»ти зникла в сизім видноколі

і не повернешся ніколи,в спекотний черешневий край –

хіба що у щасливім сні…Чи не ріднились ми в коханні

і не ділилися останніму наші прагматичні дні?

В душі вже тліли сум і щембо щось страшне творилось в світі,

в Старім і Новім Заповітітакого не писалось ще.

В той час у злиднях і борнія жив неначе у засланні,

це і було самовигнанням, –ні, не наснилося мені.

Я від кохання помираві відкривався на стражданнявердикт, що винесло кохання,

оскарженню не підлягав.Прошу, будь ласка, повернисьв будівлю нашу заповітну –

146

по тій стежинці непримітній, що повела тебе колись.Тебе чекаю звідусіль,

постукай тихо у ворота,ще до Всесвітнього потопа,

до того, як затихне біль.

147

СпочаткуСлово

Розквітла у степу маруна1,на білу схожа так ромашку,

так по-родинному домашню,і колос викинули руна2.

Ось ранок вибухнув святководля поетичних сентиментів

в тротиловім еквівалентіі Бог сказав: спочатку Слово.І я пішов спекотним степом про себе вірші промовляти,

люблю життя благословляти, –пожити б ще під чистим небом.

Не буду згадувать минуле:тупу систему репресивну

і дурість нашу агресивну –очищуюся від намулу.

Гуртуймось, люди, у родині!Скажу при чесному народі:людина виживе в природі,природа виживе в людині.Вже колос викинула руна,

несуть біометричний дозвілна повну поетичну дозу

і квітне, як ромен3, маруна.А я під небом Придунаю

життя, життя благословляю.

Примітки1. Трав’яниста лугова рослина родини складноцвітних.2. Густі сходи посівів.3. Народна назва ромашки.

148

Залізналогіка

Я був у Бога на прийомі,як у судді і адвоката,

і екстрасенса-телепата, –ми з ним були давно знайомі.

Я Господу молився часто –і щиросердно, і свідомо,бо серце заплела судома

і старість лізла, як нещастя.Господь – універсальний лікар,по новій моді – ще й сімейний,

але мене прийняв келейно:на ньому важелі великі.

Я розповів усе, як треба, –і про дружину пані Ліду,а ще про радіонукліди

і віру в милосердя неба.А ще хотілось, щоб онуків(я думаю – таке настане)

зустрів учитель і наставник –Апостол Правди і Науки.

Щоб захистилася без квоти на доктора дочка нарешті,

не вибором «орла і решки», а результатами роботи.

У Господа звитяжна карма,він слухав, що у нас все дружно,

хоч інколи бува сутужно –життя далеко не безхмарне.Була ще головна причина –

я говорив відкритим текстом,не все щось ладилось із сексом,

149

в мені чомусь помер мужчина.Моя дружина – гарна жінка, –стать лебедина, не порочна,на зближення завжди охоча,як кожна, мабуть, українка.

Коли іде ця чарівниця,сідниці труться, наче жорна,

таких не має леді жодна,не можна в неї не влюбиться.

А груди, життєдайні груди,як повні матові півкулі,як спілі сонячні гутулі,

вітають поглядами люди.А ноги? Що там ноги – ніжки!Шляхетні витвори мистецтва,

за ними палахкоче серце,за них пройдеш планету пішки.

У пошуках своєї долія мандрував по всьому світу

і на краю зустрінув Лідуі ми зійшлись по добрій волі.У нас життя було нормальне –

у злагоді і у обіймах,і що там політичні війни?Та трапилося аномальне.

Хто винен в цьому, я не знаю, –чи потогінна зверхсистема,

що в любощах я став нікчема,мій секс спливає по Дунаю!Як почалося, так і вийшло.

Я був на грані суїциду,я проклинав себе і Ліду –

любов без сексу – віз без дишла.

150

Господь все вислухав уважно.Господь сказав: «Не парьте пейсів*,

ідіть додому, пане Рева.Живіте, як Адам і Єва,

любітеся, як європейці».І я побіг. Помчав галопом.В дружини логіка залізна:«Куди рука твоя полізла?

Ти перейшов кордон Європи…».Я схаменувсяі …проснувся.

* Довгі непідстрижені пасма волосся на скронах у патріархарних євреїв.

151

MadeinUkrаinе

Іде країна по прямій не за мотивами Езопа,

Дунай – артерія Європи,а Ізмаїл – форпост надій.

В своїй «Мандрівці на Дунай»,ніким не признаній поемі

я приділяв увагу теміпро бізнес і Буджацький край.

Було багато там всього тепер дивлюся схематично

на стиль і зміст харизматичний,і не горить в душі вогонь,як він горів, коли писав

про земляка і побратимав стосунках з часом непростими,пліч-о-пліч йшов з героєм сам.

В період диких протирічІван Жупан – герой поеми

(він все ж герой, а не нікчема) –таких негусто увсебіч,

від помилок, дівок, гріхівйого вела одна дорога –в свідоме розуміння Бога

про це мій був відвертий спів.Не все змінилося з тих пір, –мабуть, нічого не змінилось,хоча й судилось і рядилось,

ніщо не звеселяє зір.Все та ж тотальна боротьбаза тепле крісельце у радах,

152

для лобурів одна розрада –кричати все: ганьба! ганьба!

Та на війні – як на війні:когось не зупиняють жертви,хтось хоче Україну зжерти, –

таке буває в наші дні.Такий нерадісний «пейзаж».

Ми обезчестили родинуі наплювали на країну,

зробили з неї свинський саж.Керують хитрі лихварі,

де ж взяти чесних владоможців,Господь їх видає по ложці,

йому видніше угорі.Хоч я старий та не дурний,все дуже добре розумію,від невдоволення німію –

я не сліпий і не глухий.Роки спливають навпростець,я не прощаюся з коханням,

хай посмішка блисне останняна мій сумний-сумний кінець.

Хто першу не забув любов,коли збирав свої пожитки

в найкращім світі тихо жити,тому вона зігріла кров.Я сім десятків без пені

вже розміняв без застороги,і віра в справедливість Бога

продовжує життя мені.Звичайно, сили вже не ті,

та дух свободи не вмирає,роки поважні надихає, –

153

не супермени ми круті.Поміж болгар і молдаван,

і різномовних бессарабців –середняків, а більше – ланцівчастенько я дививсь в стакан.

Пита сусіда (фарисей):що ти там пишеш дні і ночі?

І все заглядає ув очі:made in Ukrаinе? made in Ukrаinе?

Сусіда вже бере внахрап:чи ти румун, чи ти чифутин,чи, може, циган, фути-нути,чи, Господи прости, кацап?

Що відповість онук Дніпра?Усі ми рівні перед Богом, до мене є одна вимога –

писати мовою добра.Дух спротиву іще не згас!Ні, я не лохман, і не фраєр,звитяжний поетичний фаєрнесе крилатий кінь Пегас.У мене особистий стиль,його оцінюю сумліннямі все вимірюю з умінням

яскравість в одиницях стильб*.Та не для себе, а для всіх,для найріднішого народу

духовну відродить свободу,а чую за спиною сміх.

І хто сміється? Ми самі.Над ким сміємось? Над собою.

* Одиниця яскравості.

154

Над незалежністю святоюпо підворотнях і у ЗМІ.То чи країна по прямійІде без опусів Езопа?...Дунай – артерія Європи,

а Ізмаїл – форпост надій…

155

ДжонДон

«Не запитуй по кому подзвін –він по тобі».Він по тобі.

Ідуть на аукціоні Сотбіскарби осінні у журбі.Я розрахуюся віршами

за кожний золотий листок.Церковний подзвін вечорами

лунає до самих зірок.Не буде торгу на сьогодні,

мовчить німий аукціон:виходить постать із безодні –

Джон Дон.Великим був Джон Дон.

Вечірній подзвін не запитуй,чому листопад на кону.

Чому я, проклятий і битий,беру на себе всю ціну.

Пробачте, містере Поете,що осінь піде з молотка.

У всьому є одна прикмета –це дзвонить Господа рука:

Джон Дон! Джон Дон!Аукціон.

156

Усквері

Читає жінка в сквері книжкусумного Франсуа Війона,мені та жінка не знайома,я зиркаю на неї нишком.Осінній день у позолоті,і сонне сонечко ясніє,

вже по-спекотному не гріє,і я заброда по суботі

за жінкою спостерігаю,за виразом її обличчя, –

звичайно, це мені не личить,а що поганого, не знаю.В поезії магічна сила.

Ось жінка плаче, навіть зблідлане те, щоб дуже, але гідно,

ось щось у неба попросила,а потім позу поміняла –

за золотим листком нагнуласьі важко спотайна зітхнула,і раптом тихо засміялась.О, як цікаво слідкуватиза молодими ще очима!

Майнула думка, як причинна, –було б не грішним привітатись.Я підійшов: «Ми вже знайомі,

я бачив вас у сновидінні,як світле марево осіннє

у віршах Франсуа Війона».А жінка обпекла словами:

«Чим так невдало кепкувати

157

вас необхідно лікувати,немає спільного між нами!»

І я залишився у сквері,і думка втішливо розквітла:

не треба лазити у вікна,коли не відкривають двері.

Без перебільшення невдячноспостерігати за жінками,

що ходять з книжкою рокамита ще й відчитують добряче.

Купався сквер у позолотіі сонне сонечко ясніло

та по-спекотному не гріло, –я знову вільний у скорботі…

Але підсіла Мессаліна:«Чого сумуєш ти, ковбою?Ходімо в номера зі мною,я буду ніжна, як дружина,

тебе кохати в два прийома,такого ти іще не бачив –за гарні вусики і бачки*,

за вірші Франсуа Війона»…Пробачте, Франсуа Війоне!

Осіннє мрево догоряє.Ніхто не знає, ні, не знає

де ми зустрілись, як знайомі…

* Бакенбарди.

158

Підпискапроневиїзд

Було усе в моїм житті:відлюдність, злети і падіння,і милосердність Провидіння,

і каяття на самоті.У пам’яті спливають знов:

і лестощі мені облудні,і розпинання привселюдніз погрозами пустити кров.

Невдячність, жадібність, пліткиобсядуть зважено і дружно,

немов собаки осоружні,щоб розтерзати на шматки.

Живе бандитське франтівствопідставить нас на шахер-махер

і обібрати хитрим махом –таке сьогодні статус-кво.

Великий скнара наш бомонд –віддав пройдисвітам свободу,а тінь свободи – для народу,

і гине рідний генофонд.Важка увага ворогів,

щоб нас тягати по асфальтуі бити на газетних шпальтах –

аж до чужинних берегів.Кати без шансів мають шанс:

безликі Каїни безсмертні,коричневі вожді відверті –

в ораціях* впадають в транс.Невже і поетичний спів

* Урочисті промови.

159

колись закриють у спецсховах,невже звитяжну велич словазагонять до худоби в хлів?

Мене одна любов вела,любов і перша, і остання,

вона зійшла, як зірка рання,і не ясніти не могла.

Але в житті – як у житті,все поряд – добре і погане,

і ми зализуємо рани,ми – не апостоли святі.У мене плани чималі:

я на невиїзд підписався,бо Батьківщині присягався

померти на своїй землі.

160

* * *…А ти мої стискала рукиі пригортала до грудей:«Від тебе хочу я дітей,

не знаєш ти, яка це мукадивитись, як маленькі діти

все порсаються по дворах –бере мене глибокий страх:

я не вагітна. Не вагітна!Люби мене, я буду рада…».

Мені й не снилося тоді,що стане крапкою на «і»

таке відоме слово «зрада».Тебе в будинок Гіменеяповів пихатий лицемір

з лицем рудого фарисея, і чим він засліпляє зір?Але дітей у вас не буде,як не було, так і нема.Ти розумієш все сама:

хіба бувають діти в Юди?Ми стрітилися без надії,

щоб блиснули з-під довгих війна захололий погляд мій

лукаві вогники повії…І ось сумні останні вісті:

ти кинулась в потік машинпід стогін тормозів і шин…

Мені в житті не стане місця.

161

ПолеВанГога

Янголе мій, охоронцю!Сили небесні, ведіть

рід український до сонцяБога живого любить.

Янгол святий не боронить.Сили небесні мовчать.

В полі пшеничнім ворони,як навіжені кричать.

Золото зерна і пір’ячорне, немов гуталін.Від тягара недовір’я

хто нас підніме з колін?

Хто нам покаже дорогувийти безгрішно у світ?

Поле пшеничне Ван Гога!Поле пшеничне, привіт!

162

Долі

Світ захитався під ногами,і загубилася дорога,та віра у життя і Бога

вела нелегкими стежкамидо чесного порозуміння:надія в головах ясніла,і фібрами душі і тіла

ми відчували час спасіння.Ми розуміли зміст розвою –

гормони рабської покориу скринці замкнено Пандори1,веди нас, доле, – ми з тобою!Вмирає відгомін широкий,мовчать гарячі суперечки,

пануємо буденні речізбираємось в політ високий.

Чекати довго я не можуі все надіюся, братове,

на милосердне Боже слово,на християнську милість Божу.

Не зупинить апологетів2,очільників людського здвигу

нести священний хрест-веригу3,готуючись до нових злетів.

Примітки1. Символ джерела біди і лиха.2. Захисники тих чи інших учень, теорій.3. Залізничний ланцюг.

163

Багатодрузівнебуває

«Не будемо залишати збори свої…».Євреям 10:25.

З чого почати я не знав,я довго мучився над віршем

і вийшов на зв’язок з Всевишнім,щоб він мені допомагав.Спасибі, Боже! Що іще

тобі сказати по поняттям?Над Україною прокляття

осіннім плещеться дощем.А що читаємо в ЗМІ?

Пограють м’язами військові,пограються нардепи в слові, –

і все лишається без змін.А що надходить напрямки?А що ми знаємо насправді?Подивимось ув очі правді

чи ми забиті шарпаки?У нас повальний перекурі бездуховне голодання,як безбілкове опухання

під післявиборчий паркур1.Розмитий незалежний шлях.

У нас великі сонні ліньки,і, навіть, в небі мало синьки,

і зблідли руна на полях.Під політичний магнетизмна ламаній козацькій мові,

без жару в серці, без любовібудуємо капіталізм.

164

Чи прагнемо до перемін?Які там мирові угоди, –

сини лакейської породине підіймаються з колін.У тому незвичайна суть,

що Богу прощення не буде,бо зголоднілі наші люди

у стані овочу живуть…А я не раз летів в кювет,

не вписувався в повороти,ішов із владою на спротив,

як громадянин і поет.А зараз вже багато тих,

хто ходить гордо і розкуто –без богомілля і покути

вже записався до святих.А зараз за казьонний коштполітики неповносправні

хапають грошики державніі не державницькі також.Яка банальна маячня –

у ресторанних посиденькахта у бордельних походеньках

вирішувати «злобу дня».Вони за таймом грають тайм.

І тихий доларовий шурхітпід сумнозвісні ритми «Мурки» –

все у режимові «on line».Пихаті пики ліхварів!

І все один і той же тонус –отримати страховий бонус –

від Бога прощення гріхів.А довгі черги на Парнас2?

165

Качки газетні пролітаютьза течією по Дунаю

і знов вертаються до нас.І все ж – але, але, але, –

вже помічають наші людиобранців із очима Юди

у мітингових дефіле.Я не один про це кричу,

бо землю загрібають ласо,а селянинові, будь ласка –

земельку їжте досхочу.Я не один. Я не один!

За брата, українця братау захисту до крововтрати

боровся друг мій Валентин3.Ні, я не вірю в чудеса,багато друзів не буває

хтось по світах давно блукає,когось забрали небеса.Де наші роки молоді?

Де ті сподвижники сміливі,розумні, сильні і щасливі –

святі, що ходять по воді.Немає друзів дорогих.

Я в самоті зустрінув старість,одна для мене вища радість –це вдячність пам’яті про них.

У бессарабській магаліось так – сумний, старий і хворий,

відходжу чесно і прозоров останній прихисток землі.

Нависла хмара забуття.На кладовищі поза містом

166

мені знайдеться тихе місце,замовкне гамірне життя.А ти, красуне, не журись,

не надривай вразливу душу,я з Богом стрітися мушу,як стрітися і ти колись.

Я так любив, любив тебедо сліз, до болю, до осуги4 –була ти подругою, другом,

була ти жінкою небес.Ти йшла до сонечка навстріч,

як життєлюбна українкаі метеочутлива жінка

в країні диких протиріч.У поминальний день і час

прийдуть на кладовище друзі, щоб пом’янути по заслузі

національний наш Парнас.Чи не примарилось вві сні:

на цьому і на тому світізлітаються дорослі дітипід щирі вірші і пісні.

Примітки 1. Сучасний танець з елементами акробатики.2. Переносно – світ поезії і поетів.3. Валентин Гресь, педагог, поет вітчизняного неореалізму.4. Спрага.

167

ПолеПровидіння

поема

Умийтесь! Образ Божий багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, що вони на світі

на те тільки, щоб панувать… Бо невчене око загляне їм в саму душу глибоко! Глибоко! Дознаються

небожата, чия на вас шкура, та й засудять, і премудрих немудрі обдурять.

Тарас Шевченко.

Добропорядні громадяни,чи ви і справді подуріли,що топчете святі могили

і щось белькочете, як п’яні?Де совісність і правдолюбство?Де споконвічна працьовитість?

Степами рідними сповитіви йшли у простори до людства –

в одній руці держали шаблю,а в другій – по-селянськи плуга…

… Скалічили народ під корінь,грабіж, падіння України

з часів Петра і Катерини,з часів, коли криваві зорі

блищали над голодомором,вітали мародерство мертвих,і жертви, неймовірні жертви,

і горе підганяло горе.Крик убієнного народу,

крик відчаю, крик засторога,крик сподівання, крик до Бога,

168

крик української породи.Вмирали діти, немовлята

без крилець янгольських і німба,не скуштувавши навіть хліба

під усмішки вождів проклятих.і підмальоване безчасся,

і підлаковане минулеперед очима промайнуло,як консервоване нещастя.Все хочете іще розп’яття?Ще мало вам голодомору?Ще мало вічного надзору?

Ще мало вічного прокляття?Національні ми по крові.Національні ми по коду.І де взяли прокляту модуЦуратись Божої любові?

Господнє око – око ніжне.Первісний і правічний камінь

ми свято берегли вікамивід давньорідного підніжжя.

Без Бога, мови і народутриєдності не буде в світі.

«Жива вода» у Заповіті,в Господнім слові – нагорода.Але не все було так просто,

не все безхмарно однозначно,ще замерзала «кров ледача»*,

і страх в’їдався, як короста.Електорат наш унікальний,

бо генетичний код, як захист.

* Слова Лесі Українки.

169

обійме міцно Схід і Захід,це буде устрій ідеальний.

Людина – центр світобудови,Богоцентрична суть держави,

та антиправда, антиправовисять як гирі двопудові.

В клубках людського протиріччяживуть гнітючі парадокси,наклепи, зрада і доносиобсіли молоде сторіччя.

Народ мій падав на коліна,побитий дикою ордою

і плив, як мертвий, за водоюале не вмерла Україна.

В часи хронічно непогодніми думали про хліб насущний,хто міг нести, той був несучим,а хто не міг – були голодні…Брати по розуму, гуртуймось,життя громадське, ворушися,

поете-друже, помолися –у чистім Храмі Муз шануймось.Духовне визволення – хресне,

природня сутність іпостасі,читачу, у якому класі

ви вийшли на дорогу честі?Чи зрозуміли ви репризи,

що люди, як пшеничне поле?Зростав дух свіжості поволі,

антиотрута проти кризи.Ми живемо у себе вдома,

де ви жорстокі вельзевули?Ми батоги ще не забули,

170

іще жива хронічна втома.Гулагівські ще сняться нариостаннім із живих ще зеків,

а чи тривожить сон генсеків –трухлявих, як пеньки, нездарів?

Дістали цим мене, дістали!Живуча історична погань.Без віри в небеса і Богавсі заповіді розтоптали.Епоху Дзюби і Руденка,

і чистий голос Симоненкадавила компартійна варта

тупим бездушним «паротягом».Вожді товкли, як воду в ступіі лицемірство, і підступність…

Шестидесятників ватагакогорту геніїв відкрила

і, як свічками, пламеніла,до дня народження летіла

на молодих орлиних крилах.Уклін студентам – відчайдухам,

що знамено жовто-блакитнепіднесли, мужністю сповите,

щоб Київ весь стояв на вухах.Буденність пленталася гнучков обіймах хитрощів і злуди,та вже сміялись наші люди

під ритми маршів однозвучних.І гомін золотий народу,

і сам народ золотоноснийкляли наклепи і доноси

на Незалежність і Свободу.Бо наш Шевченко – це Послання,

171

він богорівний по пожертві,його святі слова безсмертні,

він моноліт своїм стражданням.Поети – бунтарі відомі,

не всі скорилися, я знаю, –привіт їм шлють від Придунаю

мої засніжені вже скроні.Це вам вітання, побратими,за вас я хочу помолиться –душевна світиться криницявід неба зорями святими.Та доля творча – одіозна,моє виснажливе писаннязгоряє, як зоря остання,

і що зі мною буде – бозна!І я лечу у часопростір,

і вірю у стареньку ліру –пристойний вишкіл будимиру

запрошує до себе в гості.Доба добра і ренесансу,доба короткої «відлиги»,

та ще пливе гнила кормига,вмирає зі старечим трансом.

І що дурні загрози кризи?міцніє сув’язь побратимстваще від дорослого дитинства,коли ламають вчені списи!

Офіціозний прес і гаслазвуть поклонятися Момоні,

загроза не приходить ззовні,загроза в нутрощах не згасла.

Пихаті владоможні людивже глибину душі забули,

172

в кишенях повних крутять дуліі вештають нахабно всюди.

Пігмей не визнає пігмейства,пігмеї скидують титанів,

бо розум в темній талабані,в лукавих справах фарисейства.

Вони в переступах законузробили із держави тирло,

щоб ми побігали «на цирлах» –не одиниці, а колони.

Чи чокнуті, чи на похмілля,що підіймають дикий галасі слиною плюють в довкілля,та віра наша не приспалась…

І сталося, як мало стати,народ, скерований в майбутнє,

у тезі «бути чи не бути»затверджує досвітні дати

загратні вірші – невмирущі,і наші стогони і зойки,

дивацтва, крайнощі, обмовки –все жужмом скинуто до кучі.Слівце дошкульне і дотепнезлетить раптово з буцегарні,

і ввійде в опуси базарні,і полетить козацьким степом.Народ займеться, наче порох,і вийде з натиском і гнівом,з новими гаслами і співом –розвіється червоний морок!Сумна суспільна безнадія,

а лицарі і оборонцітягнулися на світле сонце,

173

бо ще сумніша анемія.Вони з відкритим йшли забралом

на цегляну стіну цензури,на соцрежимну партитуру,поки самих їх не забрали.Людина почалася з праці,у наших головах світає,

і я на березі Дунаюзорю стрічаю рано-вранці.Пишу як сповідь, як умію,молюсь на пантеон героїв,що виганяли зло в двобої

і возвеличили надіюу затишку моєї хати,

що стрітила мене невдовзі,яку я пам’ятав в дорозіі буду вічно пам’ятати.

Читачу, не забудьмо хату,дідівську мазанку благеньку,

від роду чисту і біленьку,де вас вітали батько й мати.

Я не забув. Не міг забути:і сонячні протуберанці,

що грали сяйвом на фіранці.і перші молитви покути.І різнотрав’я на долівці,

і сплетена з лози колиска,і материнський милий мисник

і – чим багаті українці:портрет Шевченка на покутті,

стара лампадка і Божниця,і скрині темна таємниця,і рядна, зараз вже забуті.

174

І дух гарячої картоплі,вона так пахне тільки вдома,

і засторога вже свідома –не розпускати в згубі соплі.

Чи пам’ятаєте ви, друзі,чи пам’ятаєш ти, Лелітко,

оте гречане каре літо,як присягалися ми Музі

не зраджувати нашій дружбі,не розлучатися ніколи, –іти разом у видноколі,

коханим дарувати ружі?Не все так йшлося, як хотілось,

і сталось те, що мало стати:давним-давно померла мати,

і серце батька теж згоріло.Та сниться те гречане літо,де спали покотом у хаті,і яблуні в садку крислаті,і молодість твоя, Лелітко.Мені і гірко, і нестерпно,

в очах волога тінь зажури,кохання – це не шури-мури,кохання з пам’яті не стерти.

Вже не чекають батько й мати,весь день – від ранку і до ночі,

щоб глянути у наші очі:«Заходь, синок, ти не безхатько».

…Але і прапорці червонінавкруг родинного обістя

я бачив – не знаходив місця,бо жив, як політзек на зоні.

Моя знедоля – тільки частка.

175

Спасибі, закордонні друзі,що ви підтримали в Союзівогонь судимого причастя.Господнє око – око ніжне.

Первісний і правічний каміньми свято збережем віками

від давньорідного підніжжя.Згасало сонячне проміння,

тужило і раділо серце, –ось-ось сузір’я в стилі скерцозасіють поле Провидіння…

176

ЗМІСТ

«Віршами мій вимірюється час» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3Поэзия чувств . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

ПОЕЗІЇ

«Я дав обітницю любові» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9«Закажи, кохана, молебінь» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10«Мовчіть. Послухаємо Бога» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12«Розбрелися українці» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13«На мові есперанто» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14«Спасибі – я тебе зустрів» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15Марення на вулиці Гаврила Музиченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17«Обійми мене міцно-міцно» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21«Код Всесвіту – Господній код» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22Подяка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23«Обіймемось по-козацьки» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25Хто ми є? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26Сутність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28Музі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29«Поети! Праведники світу» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30Спасибі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32Пошук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34Почуй дітей своїх. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35На сповідь кличуть журавлі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37Йдемо до спасіння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39Берегиня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40День теплого Олекси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41«Коли піду я шляхом Бога» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42

177

На схилі літ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43Настанув час . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45Стан анабіозу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46«Дунай! Дунай! Скажи мені» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48Що сталось? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50«Фер плей» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52«Навалимось великим миром» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54Октава . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55«Дружино, розслабся від втоми» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56«Я промовляв її ім’я» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57«Кам’яна лежить могила» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59«Шануймо задуми Творця» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60«Поміж людьми – я одинокий» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61«Сумує самотність, сумує» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62«Велику пригорщу землі» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63«Вітаю тебе, вітаю!». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64«Коли виходять на паради» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65«Осінні плещуться дощі» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66«Ти не стелила мені постіль». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67«Як поштовх до кохання» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68«Я так люблю тебе, країно» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69Журавлі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71«Як ті цигани, що забули» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72Пам’яті Валентина Греся . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73Подорож у Межинку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75«Як бомж рахує копійки» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78«Спасибі, Господи, спасибі» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79Сонет трьох свічок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81Сонет безоглядності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82Сонет нового імені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83Сонет упадання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84Сонет таємниці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85Сонет благословіння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86

178

Сонет долонці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87Сонет без претензій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88Сонет освідчення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89Сонет за Франсуа Війоном . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90Сонет двох днів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91Сонет захворювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92Сонет жіночого літа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93Сонет озоріння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94Сонет-ексклюзив . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95Сонет вибраності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96Сонет приречення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97Сонет веснянкам . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98Сонет безсоння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99Сонет «Золотої троянди» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100Сонет натільному хрестику . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101Сонет передчуття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102Сонет несприйняття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103Сонет сонету . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104Сонет суддям . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105Сонет скорботи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106Сонет плугатарям . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107Сонет романтику любові . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108Сонет осені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109Сонет болю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110Сонет Священній книзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111Татарське зілля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112«І що з тобою, Україно?» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114«Понад Дніпром, не для вітрини» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115«Ні, це не небо – небеса» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116«Даруйте мені, побратими» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117«Шукаю тебе, Україно» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118«Розкидало батьків могили» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119«Ходімо зі мною, кохана» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 120

179

Інтим . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121«Не зневіряюсь у надії» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122«Не зарікаймося в лихому» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123Єдність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125«Подумаймо, хто після нас» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126«Чим швидше я іду до тебе» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127Знахідка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128«Добро злітає з Божих уст» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129«Мої вітаннячка, голубко!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130Жертвам Биківні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133Валентинові Гресю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135Любімо рідну землю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138Веди, Тарасе . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140Вирок визнання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142Оскарженню не підлягає . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145Спочатку Слово . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147Залізна логіка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148Made in Ukraine . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 151Джон Дон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155У сквері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156Підписка про невиїзд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158«А ти мої стискала руки» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 160Поле Ван Гога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161Долі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162Багато друзів не буває . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163

ПОЕМАПоле Провидіння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167

Літературно-художнє видання

Рева Володимир Аврамович

ОБІТНИЦЯ ЛЮБОВІ

Обкладинка,макетікомп’ютернаверстка:Є. М. Нестеренко

Підписано до друку 06.03.2013 р.Формат 60 х 84 1/16. Папір офсетний.

Гарнітура «PT Sans».Обл.-вид. арк. 1,44. Ум.-друк. арк. 5,28.

Наклад 300 прим. Зам. № 1233.

ВидавничийдімДмитраБурагоСвідоцтво про внесення до Державного

реєстру ДК № 2212 від 13.06.2005 р.Тел.: (044) 227-38-28, 227-38-48;

е-mail: сonf@graffiti.kiev.uawww.burago.com.ua

Адреса для листування: 04080, м. Київ-80, а/с 41