544

Едвард Саїд

ОРІЄНТАЛІЗМ(Фрагмент)

Дивно, що можна говорити про когось або про щось з позицій текстуальної настанови, але студент, який вивчає літературу, зрозуміє цю фразу без труднощів, пригадавши собі той особливий спосіб мислення, який критикував Вольтер у "Кан- діді", або навіть ставлення до дійсности, яке висміяв Сервантес у "Дон Кіхоті". Для тих письменників цілком закономірною була оманливість припущення, що суєтне, непередбачуване і проблематичне безладдя, в якому живе людина, можна пізна­ти на основі того, що говорять книги, тексти; застосувати точно до дійсности те, що вивчене з книжки, а це й означає піддатися безглуздю і крахові. Хтозна, чи спало би комусь на думку використати "Амадіса з Ґалії"цдя зрозуміння Іспанії XIX століття (чи сучасної) або, наприклад, використовувати Біблію для розуміння Па­лати Громад. Але, очевидно, люди це намагались практикувати і пробують надалі вживати тексти так наївно, бо як же тоді пояснити, що "Кандід"\ "Дон Кіхот" р,оо приваблюють читачів. Здається, що це звичайна людська слабкість надавати пере­вагу схематичному авторитетові тексту, а не досвідові прямого зіткнення з люди­ною. Але чи та слабкість є постійною рисою, чи тільки існують обставини, які найбі­льше сприяють переважанню текстуальної настанови?

Існує дві ситуації, які сприяють текстуальній настанові. Одна з них - це коли лю­дина близько стикається з чимось невідомим, загрозливим та досі для неї далеким. У такому разі можна звернутися не тільки до попереднього досвіду, схожого на цю новизну, а й пригадати собі також те, що читано про це. Мандрівні довідники чи путівники є саме таким "природним" видом тексту, логічним як у своїй побудо­ві, так і у використанні, саме так, як може книжка такого типу виглядати внаслідок людської схильиости покладатися на текст, коли непевність подорожування чужи­ми краями загрожує їхньому спокою. Багато мандрівників, говорячи про досвід свого перебування у новій країні, підкреслюють, що це було не те, на що вони сподівались. 1, звичайно, багато авторів мандрівних довідників та путівників укла­дають їх так, щоб сказати, що ця країна є саме такою, або, ще ліпше, що вона є барвистою, багатою, цікавою тощо. У першому і другому випадку ідея очевидна; завжди можна описати людей, місця, досвід у книжці, і описати так, щоб книжка (чи текст) здобули більший авторитет і ширше використання, ніж актуальність то­го, що вони описують. Комедійність пошуків Фабріція дель Донго битви під Ватер­лоо полягає не так у тому, що йому не вдається віднайти її, як у тому, що він шу­кає за нею як за чимось таким, про що йому розповіли тексти.

Інша ситуація, яка сприяє текстуальній настанові, - це успіх. Якщо читаємо книжку, яка твердить, що леви - це люті звірі, то при зіткненні з таким левом (я, зрозуміло, спрощую) ймовірно, що це зіткнення спонукатиме нас читати більше книжок цього

5 4 5 1 ОРІЄНТАЛІЗМ

автора і вірити їм. Якщо ж книжка про левів ще й інформує, як поводитись з лютим левом і ті інструкції виявляться придатними, то це не тільки буде величезне довір'я до автора, але й спонукання випробувати інші описані сценарії. Це є складна діалек­тика підсилювання, завдяки якій досвід читачів насправді визначається тим, що вони прочитали, а це змушує авторів братися за теми, визначені читацьким досвідом. Книжка, що описує, як поводитись з лютим левом, може спричинитись до серійних видань з такою тематикою, як лютість левів, походження лютости тощо. Щось подібне маємо тоді, коли фокус тексту зосереджується на вужчій тематиці: не на левах, а ті­льки на їхній лютості: і можна сподіватись, що способи, які рекомендують для при­боркання лютости левів, насправді посилять їхню лютість, змусять їх бути лютими, бо це є тим, що ми, по суті, знаємо чи тільки можемо знати про це.

Текст, що має намір подавати знання про щось актуальне і виникає з подібних до описаних вище обставин, нелегко відкинути. Такому текстові приписують кваліфі- кованість. Авторитет учених, установ та урядів може тільки підвищити ту кваліфі- кованість, забезпечити її ще значнішим престижем, ніж практичні підстави успіху. Але, і це найважливіше, такі тексти можуть творити не тільки знання, але й саму дійсніаь, яку вони ніби описують. З часом такі знання і дійсність утворюють тради­цію, або те, що Мішель Фуко називає дискурсом, матеріальна присутність якого чи вагомість, а не оригінальність цього автора, відповідає за тексти, створені через той дискурс. Такий вид тексту складається із тих інформаційних одиниць, які Фло­бер уклав у каталог "idees recues".

Зважаючи нзі це, розглянемо Наполеона і де Лессе. Все, що вони більш-менш знали про Схід, походило з книжок, написаних у традиції орієнталізму, закладеної в бібліотеці ideas recues, Схід був для них чимось на зразок лютого лева, з яким можна зіткнутись і якось приборкати, тому що тексти зробили цей Схід доступним. Той Схід був мовчазний, придатний Європі для здійснення її проектів, які втягува­ли в себе місцевих жителів, але ніколи не відповідали за цих жителів, неспромож­них протистояти цим проектам, уявленням чи простим описам, які спричинили ті проекти. На початку я назвав таке співвідношення між західним письмом (та його наслідками) і мовчанням Сходу результатом та знаком потужної культурної сили Заходу, його прагненням володіти Сходом. Але є інший аспект цієї сили, аспект іс­нування якого залежить від впливу орієнталістської традиції та її текстуальної на­станови до Сходу, і цей аспект живе власним життям, подібно як книжки про лю­тих левів, допоки леви не зможуть заперечити. Таку перспективу, хоч і зрідка, за­стосовують до Наполеона та де Лессе, якщо взяти двох із великої кількости тих проектувальників, котрі будували наміри щодо Сходу; і це дає їм змогу проводити свою діяльність у безвимірній тиші Сходу, оскільки дискурс орієнталізму і безсилля Сходу протистояти йому, наповнив їхню активність значенням, сприйнятливістю та реальністю. Дискурс орієнталізму і те, що уможливило його, у випадку з На­полеоном Захід набагато потужніший у мілітарному аспекті від Сходу, породили такий образ людей Сходу, який описаний у численних творах, зокрема у Descrip­tion de I'Egypte, і образ Сходу, який можна перетнути так, як де Лессе перетнув Суец. До того ж орієнталізм забезпечив їм успіх з похтщ, який не має н'мого сп\- пьного з поглядами житегав Сход .̂ \накше каж'учи, vcn'ix ■усього людського взаємо- обміну між »іителями Заходу та Сходуі був чимось на зразок слів судді в Thai by Jury. "Сказав я собі те, що сказав".

546 1 ЕДВАРД СЛІД

Якщо ми почнемо думати про орієнталізм як спосіб західної проекції на Схід тверду волю керувати ним, то зіткнемося з кількома несподіванками. Якщо це правда, що такі історики, як Мішле, Ранке, Токвілл і Буркгард застосовували сво розповіді "як оповідання особливого типу" (1), то це також стосується орієнталістів які творили історію жителів Сходу, їхній характер і долю протягом сотні років. Про тягом ХІХ-ХХ ст. орієнталісти набули поважнішої ролі, оскільки тоді межі уявного та географічного охоплення звузились і тому що взаємини Європи зі Сходом ви­значались нестримною європейською експансією у пошуках ринків збуту, нових ресурсів та колоній, і, нарешті, тому що орієнталізм завершив своє самоперетво- рення із наукового дискурсу в імперську інституцію. Очевидність такої метаморфо­зи вже незаперечна в тому, що я сказав про Наполеона, де Лессе, Белфура і Кро­мера.

їхні плани щодо Сходу можна зрозуміти тільки на рудиментарному рівні: як зу­силля провидців, геніїв, за Карлайлем. Насправді, Наполеон, де Лессе, Кромер і Белфур виявляться значно нормальнішими, меншою мірою незвичайними, якщо ми пригадаємо собі схему д'Ербело і Данте та додамо модернізований, ефектив­ний двигун (подібний до європейської імперії XIX ст.) і позитивне перекручення: оскільки не можна онтологічно знищити Схід (як, мабуть, збагнули д'Ербело і Данте), то існують засоби захопити його силою, обробити його, описати, удоско­налити і докорінно змінити.

Тут я намагаюся показати, що перехід від простого текстуального розуміння, формулювання чи дефініції Сходу до його практичного застосування відбувся та­ки на Сході і що орієнталізм мав значний вплив на цей, дозвольте вжити це слово у його буквальному розумінні, безглуздий перехід. Якщо говорити про його суто наукові твори, (мені здається, що ідея суто наукового дослідження, хоч малоцікава й абстрактно важка для зрозуміння, все ж можемо її інтелектуально визнати), то орієнталізм осягнув багато важливих речей. Протягом його найвизначнішого пе­ріоду в XIX ст. він висунув багатьох науковців, збільшив кількість мов, які вивчали на Заході, а також кількість манускриптів, які видавали, перекладали і коментува­ли; у багатьох випадках він дав Сходові прихильних європейських дослідників зі щирим зацікавленням у таких сферах, як санскритська граматика, фінікійська нуміз­матика та арабська поезія. Але і тут ми повинні бути дуже відвертими: орієнталізм нехтував Сходом. Як система мислення про Схід, він завжди виходив із специфіч­но людських дрібниць до понадлюдських узагальнень: спостереження над арабсь­ким поетом X ст. поширились на курс політики щодо (і про) східної ментальности в Єгипті, Іраку й Арабії. Так само рядок із Корану можна розглядати як найкра­щий доказ мусульманської чуттєвости, яка не піддається викоріненню. Орієнталізм вважав Схід незмінним і цілковито відмінним (причини змінюються від епохи до епохи) від Заходу. І орієнталізм в його поствісімнадцятистолітній формі ніколи не спромігся виправити себе. Усе це обґрунтовує неминучість появи таких дослідни­ків та адміністраторів Сходу, як Кромер і Белфур.

Те, що існує близькість між політикою та орієнталізмом або, висловлюючись обережніше, величезна подібність між ними, і те, що ті уявлення про Схід, які за­позичені з орієнталізму, можна використовувати політично, є важливим і надзви­чайно делікатним питанням. І така близькість висуває питання про схильність до невинности або вини, до наукової незацікавлености або співучасти у груповому

547 I ОРІЄНТАЛІЗМ

тиску у таких сферах, як Ыаск або women studies (дослідження проблем темно­шкірого населення та жіночої проблематики). Це обов'язково провокує докори сумління щодо культурних, расових чи історичних узагальнень, їхнього викорис­тання, рівня об'єктивности та основної спрямованости. Крім того, політичні та куль­турні обставини, у яких розвинувся західний орієнталізм, витворили принижену позицію Сходу чи його жителів як об'єкта дослідження. Чи може Щось інше, крім політичних взаємин типу "володар-невільник", витворити такий орієнталізований Схід, який чудово схарактеризував Анвар Абдель Малек?

1. На рівні постановки проблеми і проблематичности орієНталізм розглядає Схід та його жителів як "об'єкт" дослідження, позначений інакшістю - як все, що є від­мінним, не зважаючи, чи це "суб'єкт" чи "об'єкт" - але істотної інакшости есенціа- лістського характеру. Такий "об'єкт" досліджень буде звичним, пасивним, не бра­тиме участи в дослідженні, наділений "історичною" суб'єктивністю, а передусім є неактивним, неавтономним, несуверенним щодо себе: тільки Схід чи житель Схо­ду, або "суб'єкт", який припустимий, у крайньому разі - це відчужене буття, у фі­лософічному сенсі - це щось інше, ніж "я" в стосунку до себе, щось встановлене, зрозуміле, визначене і задіяне іншими.

2. На рівні тематики (орієнталісти) прийняли есенціалістську концепцію країн, народів і людей Сходу, концепцію, яка виражає себе через характерну етнічну ти­пологію і швидко переходить у расизм.

Згідно із традиційними орієнталістами, має існувати сутність, іноді навіть чітко описана метафізичною термінологією, яка встановлює невідчужувальну і спільну основу всього аналізованого буття, і та суттєвість є як історичною, оскільки повер­тається до початків історії, так і фундаментально а-історичною, бо пронизує буття, "об'єкт" досліджень, у його невідчужуючій і нееволюціонуючій визначеності, за­мість того щоб визначати його як всі інші сфери буття, держави, нації, народів і ку­льтур, як продукт, наслідок скеровуючих сил, що діють на полі історичної еволюції.

Так закінчується типологія, побудована на реальній визначеності, але відокрем­леній від історії, і внаслідок того сприймається як невловиме сутнісне буття, що ро­бить досліджуваний об'єкт іншим буттям, щодо якого досліджуваний суб'єкт є трансцедентним, і ми матимемо homo Sinicus, homo Arabicus (і чому б не homo Aegypticus), homo Africanus, a людиною, "нормальною людиною", буде, зрозумі­ло, європеєць історичного періоду, тобто від класичної грецької доби. Можна по­бачити, як з XIX по XX ст. гегемонізм над поневоленими меншинами, який вияви­ли Маркс і Енгельс, й антропоцентризм, який повалив Фройд, супроводжуються європоцентризмом у гуманітарних та суспільних науках, а зокрема тих, які безпо­середньо пов'язані з не-європейськими народами (2).

Абдель Малек вважає, що орієнталізм має історію, яка, на думку жителя Сходу кінця XX ст., завела його у глухий кут. Давайте коротко визначимо основні риси цієї історії так, як вона поступово впродовж XV111 ст. набувала впливу і влади, "ге­гемонії керування машинами" і антропоцентризму у поєднанні з європоцентриз­мом. Від останніх десятиліть XVIII ст. і протягом наступних півтори століття Велико­британія та Франція мали владу над орієнталізмом як галуззю знання. Великі філо­логічні відкриття у порівняльній граматиці, які зробили Джоне, Франц Бопп, Якоб Ґрімм та інші, завдячували манускриптам, що були привезені до Парижу та Лондо­ну зі Сходу. Майже всі орієнталісти розпочинали свою кар'єру як філолоп--, і рево­

548 I ЕДВАРД САЇД

люція у філології, яку здійснили Бопп, Сасі, Барнуф та їхні учні, була порівняльною наукою, яка базувалась на твердженні, що мови належать до груп, з яких індоєв­ропейська та семітська є найкращими зразками. Отже, орієнталізм від свого почат­ку висунув дві характеристики: 1) нововідкритого наукового самоусвідомлення, що ґрунтується на лінгвістичній важливості Сходу для Європи, і 2) схильности ді­лити, підрозділяти та перерозділювати свій суб'єкт дослідження без будь-якої зміни своїх уявлень про Схід як завжди-такий-самий, незмінюваний, одноманітний і глибоко своєрідний об'єкт.

Фрідріх Шлегель, який вивчав санскрит у Парижі, ілюструє ці обидві характе­ристики. Хоч на той час, коли 1808 р. він опублікував свій "Uber die Sprache und Weisheit der Indier" {V\po мову та мудрість Індії), Шлеґель вже практично відійшов від свого орієнталізму, але надалі дотримувався переконання, що санскрит і персь­ка мова, з одного боку, а грецька та німецька, з іншого, були більше споріднени­ми, ніж семітська, китайська, американська чи африканські мови. До того ж індоєвро­пейська група мов задовольняє артистичною простотою, чого не можуть зробити мови семітської групи. Абстракції такого типу не тільки не турбували Шлеґеля, для якого народи, раси, думки та люди були речами, про які можна пристрасно говорити із щораз вужчої перспективи популізму, і які у загальних рисах окреслив Гердер. Але Шлеґель ніде не говорить про живий сучасний Схід. Коли у 1800 р. він сказав: "Схід - це те місце, де нам треба шукати найвищого романтизму", то мав на увазі Схід "Сакунталі", "Зенд-Авеста' та "Упанішадів". А щодо семітів, чия мова була аглютинативною, неестетичною та механічною, то вони були іншими, нижчи­ми, відсталими. Лекції Шлеґеля про мову і життя, літературу та історію наповнені дискримінаційною настановою без найменшої кваліфікації. За його словами, геб- рейська мова була створена для пророчих проповідей, а мусульмани сповідують "мертвий порожній теїзм, просто неґативну унітарну віру" (3).

Великою мірою расизм Шлеґеля, який засуджує семітів та інших "нижчих" жи­телів Сходу, активно поширювався в європейській культурі. Але ніде, хіба що, мо­же, пізніше, у XIX ст., серед антропологів та френологів, послідовників Дарвіна, він не став базою наукового суб'єкта так, як у лінгвістиці чи філології. Мова і раса, зда­валось, міцно поєднались, і "добрий" Схід постійно пов'язувався із класичним періо­дом десь у давно віджилій Індії, тоді як "недобрий” Схід затримався у сучасній Азії, у частині Північної Африки і всюди, де є іслам. "Арійці" сконцентрувалися у Європі і на стародавньому Сході, як це показав Леон Поляков (без жодного заува­ження, що "семітами" були не тільки євреї, а й мусульмани) (4), арійський міт пе­реважав над історичною та культурною антропологією за рахунок так званих "мен­ших" народів.

Офіційно прийнята інтелектуальна генеалогія орієнталізму, як звичайно, вклю­чає Ґобіно, Ренана, Гумбольдта, Штайнталя, Бернуфа, Ремюса, Пальмера, Вайла, Дозі, Мюра, навмання згадавши найвідоміші імена. Варто взяти до уваги далеко­сяжну потужність різних товариств: Азіатське товариство (Sodete asiatique), засно­ване 1822 p.. Королівське Азіатське товариство (Royal Asiatic Society), засноване 1823 p.. Американське Орієнтальне Товариство (American Oriental Society), засно­ване 1842 p. тощо. Можна було б нехтувати багатющим внеском мандрівної літе­ратури, наділеної великою уявою, яка посилила встановлений орієнталістами поділ на різні географічні, часові та расові частини Сходу. Таке нехтування може бути

549 I ОРІЄНТАЛІЗМ

несправедливим, оскільки ця література особливо багата щодо ісламського Сходу і вносить значущий вклад у творення орієнталістського дискурсу. До неї належать писання Ґете, Гюґо, Ламартіна, Шатобріана, Нерваля, Флобера, Бертона, Скотта, Байрона, де Віньї, Дж. Еліота, Ґотьє. Пізніше, в останніх десятиліттях XIX ст. та ран­ньому XX ст., до цього переліку можна додати Доті, Барре, Лоті, Т. Е. Лоуренса, Форстера. Ці автори дають сміливіші окреслення, ніж "велика азіатська містерія" Дізраеля. Уся ця діяльність знайшла значну підтримку не тільки завдяки розкопкам давніх східних цивілізацій (європейськими землекопами) у Месопотамії, Сирії та Туреччині, але також завдяки значним географічним дослідженням на всьому Сході.

Наприкінці XIX ст. ці дослідження були матеріально заохочені європейською окупацією всього Близького Сходу (за винятком частин Османської імперії, яку окупували після 1918 p.). Принципову колоніальну владу знову представляли Бри­танія та Франція, хоча певну роль відіграли також Росія та Німеччина (5). Колонізу­вати - означало передусім ідентифікувати і, звичайно, реалізувати свої інтереси, а це могли бути різні інтереси: комерційні, комунікаційні, релігійні, військові, культур­ні. Щодо ісламу та ісламських територій, то Британія вважала, що вона має законні підстави як християнська сила бути Гарантом захисту. Для досягнення тих інтере­сів був розвинутий складний апарат. Такі ранні організації, як Товариство сприян­ня хриаиянському пізнанню (Society for Promoting C't̂ rischian Knowledge) (1698) і Товариство поширення Євангелії у чужих краях (Society for the Propagation o f the Gospel in Foreign Parts) (1701), пізніше змінились і підтримували Баптистське Місіо­нерське Товариство (Baptist Missionary Society) (1792), Лондонське Товариство для поширення християнства між євреями (London Society for Promoting Christianity among the Jews) (1808). Ці місії "відкрито приєднались до експансії Європи" (6). Коли додамо до них торговельні та наукові товариства, фонди підтримки геогра­фічних досліджень, перекладів, насаджування Сходові шкіл, місій, консульських установ, фабрик, а часто і великих європейських громад, то поняття "інтерес" на­буде неабиякого значення. Потім ці інтереси захищатимуть з великим завзяттям та великими коштами.

Мій нарис узагальнений. А що ж з типовими переживаннями та Є'моціями, які супроводжують як наукові досягнення орієнталізму, так і політичні завоювання, натхненні орієнталізмом? По-перше, з'являється розчарування, що сучасний Схід не співзвучний з усіма текаами. Жірар де Нерваль наприкінці серпня 1843 р. у ли­сті до Теофіля Ґотьє писав:

"Я вже пройшов царство за царством, провінцію за провінцією, найкращу полови­ну світу, і скоро я не знайду жодного місця, яке стало б притулком для моїх мрій, але Єгипет є тим місцем, за яким мені найбільше жаль тепер, коли я витіснив його з моєї уяви і зі сумом відклав його у своїй пам'яті" (7).

Це слова автора знаменитої "Подорожі на Схід". Жаль Нерваля - це звичайна тема романтизму (зраджена мрія, як це описав Альберт Беген в L'Ame romantique et Іе reve (Романтичний дух і мрія) і мандрівників біблійного Сходу від Шатобріана до Марка Твена. Будь-який досвід безпосереднього зіткнення зі світським Сходом стає іронічним коментарем до таких його оцінювальних характеристик, які можемо віднайти у "Пісні Магомета'' Ґете або в "Прощання з господинею-арабкою" Уюґо. Пам'ять сучасного Сходу заперечує уяві, відсилає назад до уяви як до місця, що сприятливіше для європейської чутливости, ніж реальний Схід. Нерваль, людина.

550 I ЕДВАРД САЇД

яка ніколи не бачила Сходу, а Ґотьє якось сказав, що лотус все ж є лотус, а для ме­не - це тільки вид цибулі. Написати про сучасний Схід - означає або виявити руй­нівну деміаифікацію образів, вирваних з текстів, або обмежити себе до Сходу, про який Гюґо писав у своїй першій передмові до "Les Orientales", як "образ”, сим­воли "як вид загальної стурбованости") (8),

Якщо особисте розчарування і загальна стурбованість окреслюють чутливість орієнталістів, то вони також спричиняють певні інші відомі звички мислення, відчуттів та сприймань. Розум вчиться відокремлювати загальні уявлення про Схід від його специфічного досвіду. У романі Скотта "Талісман" (1825) сер Кеннет десь у палес­тинській пуаині стає до бою з одним сарацином, а коли хрестоносець і його су­противник, що насправді є замаскованим саладином, вступають після бою у роз­мову, християнин виявляє, що його мусульманський опонент не така вже й погана людина. Та все ж він зауважує:

"Я завжди думав, що твоя засліплена раса виводить своє походження від гидкого диявола, без допомоги якого ви б ніколи не втримали цієї благодатної землі - Па­лестини - проти такої кількости хоробрих воїнів Господа. Я не говорю якраз про тебе, сарацине, а взагалі про ваших людей і вашу релігію. Дивує мене все ж не так твоє походження від лихого, як те, що ти гордий з того" (9).

Сарацин гордиться походженням своєїі раси від Ебліса, мусульманського Люци­фера. Але що справді є дивним, то це та слабка історичність, за допомогою якої Скотт намагається відтворити "середньовічну" сцену, дозволяючи християнинові теологічно атакувати мусульманина, хоча європейці XIX ст. ніколи цього й не роби­ли (та, мабуть, були б не проти). ІДе легковажна поблажливіаь засудження "взагалі" всього народу і водночас пом'якшення образи холоднуватим заспокоєнням "зви­чайно, я не тебе маю на думці".

Скотт не був знавцем ісламу (хоча Г. Ґібб, знавець ісламу, хвалив "Талісман" ъъ його розуміння ісламу), але це не завадило йому безцеремонно обійтись із по­статтю Ебліса, обернувши його у героя віруючих. Обізнаність Скотта походила, ма­буть, від Байрона та Бекфорда, але досить нам тут відзначити, що загальна харак­теристика, яку приписували всьому східному, могла твердо вистояти проти рето- ричних та екзистенціальних сил очевидних заперечень. Це так, якби, з одного бо­ку, існувала бочка, названа "Сходом", і в яку б бездумно скидали всі авторитетні, анонімні і традиційні уявлення Заходу про Схід, а з іншого, - за анекдотичною тра­дицією вигаданих історій, можна було б розказати про здобутий на Сході досвід, який не мав надто багато спільного із тією загальновживаною бочкою. Але сама структура прози Скотта вказує на тісніше, ніж могло б видаватись, переплетення тих двох аспектів. Загальна категорія заздалегідь надає специфічному прикладові обмежене місце дії; незалежно, яким глибоким є специфічний виняток, незалежно, наскільки житель Сходу може уникнути пастки, які розставили навколо нього, він насамперед є жителем Сходу, а по-друге, людиною, і нарешті, знову ж таки жите­лем Сходу.

Така загальна характеристика, як "житель Сходу" містить у собі досить таки ці­каві відмінності. Ентузіазм Дізраеля щодо Сходу вперше з'явився 1831 р. під час по­дорожі на Схід. У Каїрі він писав; "Мої очі і мій розум болять від побаченої величі, яка так мало має спільного із нашою величчю". Загальна велич і пристрааь надих­нули на трансцендентне бачення сутности речей і малу терпимість до справжньої

551 I О РІЄН ТА Л ІЗМ

дійсности. Його повість "Танкред" насичена расистськими та географічними ба­нальностями, бо все зводиться до раси, стверджує Сидонія, і порятунок можна віднайти тільки на Сході, серед його населення. Як для наочного прикладу, друзи, християни, мусульмани та євреї легко забавляються, тому можна саркастично глузувати: араби - це просто євреї-вершники, але всі вони є жителями Сходу в ду­ші. Такий унісон, зроблений між загальними категоріями, а не поміж категоріями та їхнім змістом. Житель Сходу живе на Сході, він живе життям східної людини, у середовищі східного деспотизму та хтивости, наповнений почуттям східного фата­лізму. Такі різні автори, як Маркс, Дізраелі, Бертон і Нерваль, могли провадити ба­гатослівні дискусії, немов так насправді було, використовуючи без труднощів усі узагальнення.

Із розчарованого та узагальненого, щоб не сказати шизофренічного, погляду на Схід виринає, ще одна характерна риса. З цілого Сходу можна зробити зразок, який служить для ілюстрації специфічної форми ексцентричности. Хоча окремий житель Сходу не може ні зрушити, ні змінити ті загальні категорії, які надають його сенсу дивности, то все-таки можна мати якесь задоволення заради тієї дивности. Флобер так описує панораму Сходу: "Одного дня, для розваги юрби, блазень Ма­гомета Алі на базарі у Каїрі схопив жінку, посадив її на крамничному прилавку і на очах публіки трахав її, тоді як крамар собі спокійно палив люльку.

Недавно дорогою із Каїру один молодий чоловік публічно трахався з величезною мавпою, як у згаданій вище історії, щоб здобути собі славу і розвеселити людей.

Нещодавно помер марабу ідіот, якого тривалий час вважали святим обранцем Бога; усі жінки-мусульманки відвідували його і мастурбували його, в кінці він по­мер від виснаження - зранку до ночі була суцільна мастурбація.

А що скажеш про ось такий факт: не так давно вулицями Каїра часто ходив один священик-аскет, зовсім голий, за винятком чепчика на голові і ще одного на своєму члені. Для того, щоб змочитися, він скидав чепець зі свого члена, і безплідні жінки, що прагнули дітей, підбігали, ставали під параболу його сечі й натирали се­бе нею" (12).

Флобер відверто визнає, що це особливий Гротеск. "Це стара комедія". Мабуть, Флобер мав на увазі загальновідомі звичаї "лупцьованого невільника, грубошкі- рого торговця жінками, хитруватого купця", які набувають на Сході нового зна­чення "свіжости, непідробности і чарівности". Того значення не можна відтворити, ним можна втішатися тільки відразу і "відтворити" тільки приблизно. Схід можна "споглядати", оскільки його трохи (не зовсім) огидна поведінка випливає із резер­вуару безмежного дивацтва. Європеєць, якому властива чутливість до Сходу, є спостерігачем, котрий ніколи не втягується, є завжди чужим, завжди охочим до свіжих екземплярів того, що "Опис Єгипту" (Description de I'Egypte) називає "biz­zarre puissance" (химерним екстазом). Схід перетворюється у живу картину чу­дернацтва.

І та мальовнича картина досить логічно стає спеціальною темою для текстів. Ко­ло замикається; від буття тим, до чого тексти не підготували. Схід може перетво­ритися в щось таке, що можна описати дисциплінованим методом. Його чужинність можна перекласти, його значення зашифрувати, його ворожість приборкати, і все-таки ця узагальненість, яка надаєть>ся Сходові, те розчарування з ним, та не­зрозуміла ексцентричність, яку він виявляє, усе це надалі накладається на те, що

552 I ЕДВАРД САЇД

написано чи сказано про Схід. Іслам, наприклад, був типово східним для орієн­талістів кінця XIX - початку XX ст. Карл Бекер доводив, що хоча "іслам" (звернім увагу на широту узагальнення) успадкував елліністичну традицію, все ж не зумів ані використати, ані зрозуміти старогрецьку гуманістичну традицію; щоб зрозуміти іслам, треба дивитися на нього не як на "первісну" релігію, а як на зразок невдалої спроби Сходу застосувати без творчого натхнення грецьку філософію, як це ми можемо побачити на прикладі епохи Відродження у Європі (13). Для Луї Массі- ньйо, одного із найвідоміших та найвпливовіших сучасних французьких орієнталі- аів, іслам був носієм систематичного заперечення ідеї християнського втілення, і його найвизначнішим героєм був не Магомет чи Аверрес, а ал-Галла, мусульман­ський святий, якого правовірні мусульмани розіп'яли за його намагання уособити іслам (14). Бекер і Массіньйо не зауважили у своїх студіях, що це ексцентризм Сходу, який вони ніби і визнали, намагаючись старанно підпорядкувати західним нормам. Магомета відкинули, а ал-Галла визнали видатним тільки тому, що він вважав себе подобою Христа.

Сучасний знавець Сходу, як суддя, не дотримується об'єктивности щодо нього, хоча він вірить і навіть говорить, що робить саме так. Його людська відчуженість, доказом якої є відсутність прихильности, прикритої професійним знанням, вагомо позначена всіма ортодоксальними настановами, перспективами та настроями орієн­талізму, які я представив. Його Схід не такий, яким він дійсно є, а орієнталізований. Неперервна дуга знання і влади поєднує європейського чи західного державного діяча та західних орієнталістів; вона служить огорожею для арени, у центрі якої є Схід. Наприкінці першої світової війни Африка і Схід не були для Заходу надто ін­телектуально цікавим видовищем, а стали радше упривілейованою територією для цього. Масштаб орієнталізму точно збігався з масштабами імперії, і саме та аб­солютна одностайність між ними спровокувала тільки кризу в іаорії західної дум­ки щодо Сходу і у відносинах з ним. Ця криза продовжується досі.

Починаючи з 20-х pp. та охоплюючи цілий "третій світ", відповідь імперії та ім­періалізмові була діалектичною. На час скликання конференції у Бандунзі (Індоне­зія) у 1955 р. увесь Схід здобув політичну незалежність від західних імперій і зіткнувся з новою конфігурацією імперіалістичних потуг: США і Радянського Союзу. Не маю­чи спроможности впізнати "свій" Схід у новому "третьому світі", орієнталізм опинив­ся віч-на-віч з політично озброєним Сходом, який кидає виклик. Перед орієнталіз­мом відкрились дві альтернативи. Перша - продовжувати так, ніби нічого не ста­лось, друга - пристосувати старі методи до нових обставин. Але для орієнталіста, який ніколи не вірив у змінюваність Сходу, нове - це просто старе, зраджене но­вим, нерозуміння не-жителів-Сходу [dis-Orientals] {\ш можемо собі дозволити та­кий неологізм). Третю ревізіоністську альтернативу - зовсім відкинути орієнталізм - сприймала тільки незначна меншість.

На думку Абделя Малека, одним із показників кризи в орієнталізмі було не ті­льки те, що "національно-визвольні рухи у колишньому колоніальному" Сході внесли хаос до орієнталістської концепції пасивного, фатального "суб’єкта раси", і до того ж справа у тому, що "спеціалісти і громадськість усвідомили відставання в часі не тільки між орієнталізмом як наукою та досліджуваним матеріалом, але та­кож, і це стало визначальним, між орієнталізмом та концепціями, методами й за­собами гуманітарних і суспільних наук" (15). Орієнталісти від Ренана до Ґольдзає-

553 I ОРІЄНТАЛІЗМ

pa, Макдональда, фон Грунебаума, Ґібба, Бернана, наприклад, вбачали в ісламі "культурний синтез" (вислів належить П. Голтові), який можна вивчати окремо від економіки, соціології і політики ісламських народів. Для орієнталізму іслам мав значення, яке можна знайти, якщо дошуковуватись дуже стислого його формулю­вання, у першому трактаті Ренана: щоб найкраще зрозуміти іслам, достатньо його звузити до "намету і племені". Вплив колоніалізму, обставини у світі, історичний розвиток - все було для орієнталістів, немов мухи для пустотливих хлопчаків: вби­ти або знехтувати заради розваги - ніколи цього не розглядали серйозно, навіть при складному аналізі сутности ісламу.

Кар'єра Г, Ґібба сама собою ілюструє обидва альтернативні підходи реакції орієнталізму на сучасний Схід. У 1945 р. Ґібб прочитав у Чикаґському університеті так звані Ґаскельські лекції (Gaskell Lectures). Світ, який він використав для огляду, вже не був таким, як у Балфура і Кроумера, і знаним перед першою світовою вій­ною. Декілька революцій, дві світові війни, незліченні економічні, політичні та суспільні зміни зробили реалії 1945 р. безповоротно і навіть катастрофічно новим об’єктом. Все-таки Ґібб починає свої лекції, які він назвав "Сучасні напрямки в ісламі" (Mo­dern Trends in Islam), такими словами: "Дослідник арабської цивілізації постійно натрапляє на разючі контрасти, як, наприклад, між виявом потужної уяви в пев­них галузях арабської літератури та буквалізмом, педантичністю, виявленими в мисленні і викладі думок, навіть якщо вони стосуються однієї і тієї ж теми. Так, це правда, що мусульманські народи мали великих філософів і деякі з них були ара­бами, але це був рідкісний виняток. Арабський спосіб мислення як і у стосунку до зовнішнього світу, так і до самого процесу мислення неспроможний позбутися інтенсивного почуття відокремлености та індивідуальности конкретних подій. Мені здається, що саме це один із головних факторів, що дає підставу для "відсутности почуття законности", яку професор Макдональд вважав характерною відмінністю жителя Сходу.

Це, до речі, також пояснює, чому західному дослідникові важко зрозуміти (хіба йому пояснять орієнталісти) антипатію мусульманів до раціоналістичного способу мислення. Відкидання раціоналістичного способу мислення та утилітарної етики, що є невіддільна від нього, закорінене не так у так званому "обскурантизмі" му­сульманських теологів, як в атомізмі (роздрібленості) та дискретності арабської уяви" (16).

Це, звичайно, чистий орієнталізм, бо навіть якщо визнати незвичайне розумін­ня інституційного ісламу, що характерне для значної частини книжки, то все ж вступні застереження Ґібба залишаються величезною перепоною для кожного, хто сподівається зрозуміти сучасний іслам. Яке значення має "різниця", коли приймен­ник "між" зовсім зникає з поля зору? Чи нам знову не пропонують дивитися на мусульманина Сходу так, ніби його світ, на відміну від нашого, "відрізнено" від нього, а він сам ніколи не наважився переступити межі сьомого століття. Що стосу­ється сучасного ісламу, то, незважаючи на всі складності авторитетного розуміння його Ґіббом, чи варто дивитися на нього з такою непримиренною ворожістю, як Ґібб? Якщо іслам із самого початку мав вади через свої постійні неспроможності, то орієнталіст виявить, що він протиставляється всім спробам самореформи ісла­му, оскільки згідно з його поглядами, реформа є зрадою ісламу - це точний аргу­мент Ґібба. Як інакше житель Сходу може вирватись із цих пут у сучасний світ, за

554 і ЕДВАРД САЇД

винятком того, щоб повторювати за Блазнем із "КороляЛіра'\ "Вони мене поб'ють за правду, ти мене битимеш за брехню, а іноді б'ють мене за те, що я мовчу".

Мине вісімнадцять років, і Ґібб виступить перед аудиторією англійських співвітчиз­ників, але вже як директор Центру досліджень Середнього Сходу пщ Гарвардсь­кому університеті. Темою його доповіді була "Переглянута зона досліджень", в якій посеред інщих тверджень він погодився, що "Схід надто важливий, щоб віддати його тільки орієнталістам". Новий чи другий альтернативний підхід для орієнталістів проголошувався подібно до того, як Сучасні напрямки послужили зразком для першого, традиційного підходу. Формула Ґібба в "Переглянутій зоні досліджень" побудована на добрих намірах настільки, наскільки, звичайно, брати до уваги за­хідних експертів Сходу, до компетентности яких належить підготовка студентів до кар'єри "в громадському житті та бізнесі". Що нам зараз потрібне, як сказав Ґібб, то це співпраця традиційного орієнталіста і доброго науковця суспільних дисциплін: поміж собою вони будуть виконувати "інтердисциплінарну" роботу. І, очевидно, традиційний орієнталіст не переобтяжуватиме Сходу застарілим знанням, ні, його дослідження служитиме нагадуванням його необізнаним колегам у цій сфері, що "застосовувати психологію і механізми західних політичних інституцій до азіатської чи арабської ситуації - це чистісінький Волт Дісней" (17).

На практиці таке поняття означало, що коли жителі Сходу борються із колоніа­льним поневоленням, то треба сказати, (щоб не ризикувати Дісней-ізмом), що во­ни ніколи не розуміли значення самоуправління так, як це розуміємо "ми". Якщо окремі жителі Сходу чинять опір расовій дискримінації, а інші у той же час її за­стосовують, то скажуть, що "всі вони є жителями Сходу" і класові інтереси, полі­тичні обставини, економічні фактори стають недоречними. Або скажуть, як Бернар Луїс, що, якщо арабські палестинці чинять опір ізраїльським поселенням та оку­пації їхніх земель, то це лише "повернення ісламу", або як відомий сучасний зна­вець Сходу окреслює, - це ісламська опозиція супроти не-ісламських народів (18), принцип ісламу, що зберігся від VII ст. Історія, політика, економіка не мають зна­чення. Іслам є ісламом. Схід є Сходом, і, будь ласка, заберіть всі ваші ідеї про ліве та праве крило, про революції і повертайтесь до Disneyland.

Якщо подібні тавтології, проголошування і заперечення не зву|іали зрозуміло для істориків, соціологів, економістів та гуманістів в інших галузях, окрім орієнталіз­му, то причина цього очевидна. Орієнталізм не допускав навіть думки, щоб уявний предмет його досліджень міг порушити його абсолютний спокій. Але сучасні орієн­талісти чи експерти зони, як їх називають по-новому, не замкнулися бездіяльно на мовних факультетах. Навпаки, вони скористалися порадою Ґібба. Сьогодні більшість з них не відрізняється від інших "експертів" та "дорадників" у тій сфері, яку Гарольд Лессвелл назвав політичними науками (19). Тому принаймні заради виНоди, якщо не заради ще чогось іншого, незабаром було визнано можливість альянсу між вій­ськовими силами, державною безпекою та спеціалістами "аналізу національного характеру" і експертами ісламських установ. До того ж "Захід" після другої світової війни опинився віч-на-віч з хитрим тоталітарним супротивником, який збирав собі союзників серед легковірних східних (африканських, азіатських, тих, що розвива­ються) народів. Чи існував кращий шлях перехитрити цього ворога, ніж викори- аати нелогічність східного способу мислення, як подають його орієнталісти? Саме так з'явилисііі такі майстерні трюки які техніка "палиці-і-моркви' ̂ (stic!<-and-carrot),

5 5 5 І ОРІЄНТАЛІЗМ

Альянс заради прогресу, 5£4ГОтощо, усі базовані на традиційному "знанні", пере­обладнаному для витонченіших маніпуляцій над своїм уявним об’єктом.

Коли революційне безладдя охоплює ісламський Схід, соціологи нагадують нам, що араби піддаються "оральним функціям" (20), а економісти, перелицьовані орієн­талісти, підкреслюють, що для сучасного ісламу ні капіталізм, ні соціалізм не є від­повідною системою (21), У той час як антиколоніалізм охоплює і об'єднує увесь східний світ, орієнталіст засуджує цю активність не тільки як якусь неприємність, але як образу для західних демократій. Світ зіткнувся з величезними загальноваж- ливими проблемами; ядерного знищення, катастрофічно недостатніми ресурсами, безпрецедентними людськими вимогами рівноправности, справедливости та еконо­мічного паритету, а політики експлуатують Схід популярними карикатурами, ідеоло­гічним джерелом постачання яких є не тільки напівосвічений технократ, а й висо­кого ранґу вчений-орієнталіст. Легендарні арабісти у Держдепартаменті застеріга­ють усіх, що існує арабський план заволодіти світом. Віроломних китайців, напівна- гих індійців і пасивних мусульманів описують як хижаків, які очікують на "західну" щедрість і які пропадуть, якщо Захід віддасть їх на поталу комунізмові чи їхнім не- відновленим духовно інстинктам: різниця ледь помітна.

Такі настанови сучасних орієнталістів заполонили пресу і громадську думку. Арабів, наприклад, представляють як вершників на верблюдах, з терористичними нахилами, з орлиним носом, як продажних розпусників, чиє незаслужене багатст­во - це виклик справжній цивілізації. Завжди закрадається припущення, що хоча західні споживачі належать кількісно до меншости, все ж їм належить володіти й споживати більшість світових ресурсів. Чому? Тому, що вони, на відміну від жителів Сходу, є справжніми людьми. Ніщо не може сьогодні служити кращим зразком, ніжте, що Абдель Малек назвав "гегемонізмом пануючих меншин" і антропоцент­ризмом у сполученні з європоцентризмом; білий пересічний житель Заходу вірить у свій людський привілей не тільки керувати не-білим світом, а й робити його своєю власністю, і тільки тому, що за дефініцією "цей світ" не є настільки людським, як "ми" є. Немає яскравішого прикладу більшої "дегуманізації думки", ніж ця.

У своїй сутності обмеження орієнталізму, як я перед тим сказав, є обмеження­ми, які випливають тоді, коли нехтують, есенціалізують, оголюють гуманність іншої культури, іншого народу або іншого географічного регіону. Але орієнталізм пішов ще далі: він розглядає Схід як щось таке, існування чого не тільки виставляється напоказ, а й залишилося для Заходу незмінним у часі та просторі. Вражає те, що успіхи орієнталістських описів та текстів були такими, що цілі періоди культурної, політичної та суспільної історії Сходу вважають суцільними відгуками на західну культуру.

Захід є актором, а Схід - пасивним глядачем. Захід є спостерігачем, суддею і ла­вою присяжних кожного аспекту поведінки жителя Сходу. До того ж, якщо історія впродовж XX ст. викликала істотні зміни на Сході і для Сходу, то орієнталіста це приголомшувало: він не міг збагнути, до якої міри: "Нові лідери Сходу, інтелектуа­ли і ті, хто робить політику, перейняли досвід від своїх попередників. Вони скорис­талися усіма; структурними та інституційними перетвореннямиі якими супрово­джувався період інтервенції, і тим фактом, що вони мали значно більшу свободу формувати майбутнє своїх країн. Вони також є самовпевненішими і, можливо, трохи аґресивними. Вони більше не надіються на здобуття прихильного вердикту

556 I ЕДВАРД слід

від невидимих присяжних Заходу. їхній діалог - це не діалог із Заходом, а з їхніми співвітчизниками" (22).

Крім того, орієнталіст переконаний, що все, до чого його тексти не підготували, є результатом або зовнішньої агітації Сходу, або помилково спрямованої східної бездумности. "Один із незліченних текстів орієнталістів про іслам, включно з їхнім підсумком - The Cambridge History o f Islam, не міг підготувати своїх читачів до по­дій, які, починаючи з 1948 p., відбувалися в Єгипті, Палестині, Іраку, Сирії, Лівані та Йємені, Коли догми про іслам не можуть служити навіть орієнталістам, то можна вдатися до орієнталізованого суспільно-наукового жарєону, до таких популярних абстракцій, як еліта, політична стабільність, модернізація, інституційний розвиток, які проштамповані печаттю орієнталістської мудрости. А тим часом щораз більша та не­безпечніша прірва розділяє Схід і Захід,

Теперішня криза драматизує розбіжність між текстами та дійсністю. У цьому до­слідженні я хотів не тільки показати джерела основних засад орієнталізму, а й та­кож поділитись роздумами про його важливість, оскільки сучасний інтелектуал добре відчуває, що ігнорувати частину світу, який демонстративно вривається до нього, це все одно, що уникати дійсности. Надто часто гуманісти звертали свою увагу на дрібні теми досліджень. Вони нічого не навчилися з такої дисципліни, як орієнталізм, що був переповнений амбіціями заволодіти усім світом, замість того, щоб обмежитись його часткою, такою, як автор чи збірка текстів. Однак з таким академічним захисним покровом, як "історія", "література", або "гуманітарні нау­ки", і всупереч своїм безмежним прагненням, орієнталізм втягнувся в світові істо­ричні обставини, які він намагався приховати за своєю часто помпезною вченістю та закликами до раціоналізму. Сучасний інтелектуал може навчитися від орієн­талізму, як, з одного боку, обмежити або реально розширити обсяг тверджень в його дисципліні, а з іншого, побачити людську основу, в якій тексти, уявлення, ме­тоди і дисципліни беруть свій початок, розростаються, процвітають і вироджують­ся. Досліджувати орієнталізм - означає також представляти інтелектуальні способи трактування методологічних проблем, які історія висунула через її суб'єкт досліджен­ня Сходу. Але перед тим ми повинні тонко зауважити усі людські вартості, які орієнталізм завдяки своєму розмахові, досвідові та структурі майже усунув з поля своїх досліджень.

Переклад Дарії Городиської

Примітки

1. White Hayden. Metahistory: the Historical Imagination in Nineteenth Century Europe. Johns Hopkins University Press, 1973. P. 12.2. Malek Anwar Abdel. Orientalism in Crisis j j Diogenes 44 (Winter 1963): P.107-8.3. Schlegel Friedrich. Uber die Sprache und Weisheit der indier: Ein Beitrag zur Begrundung der Aitertunsunde. Heidelberg: Mohr & Zinnmer. 1808. P. 44-59.4. Poliakow Leon. The Aryan Myth: A History o f Radst and Nationalist ideas in Europe. New York, 1974.5. Hopwood Derek. The Russian Presence in Syria and Palestine, 1843-1943. Church and Politics in the Near East. Oxford, 1969.6. Tibawi A. L. British interests in Palestine, 1800-1901. London, 1961. P. 5.

557 I ОРІЄНТАЛІЗМ

7. Nerval Gerarde de. Oeuvres. Paris, I960. P.33.8. Hugo V. Oeuvres poetiques. 1882. P.S.9. Scott Walter. The Talisman. 1825. Reprint ed., Ldndon, 1914. P. 38-9.10. Hourani Albert. Sir Hamilton Gibb, 1895-1971 // Proceeding of the British Acadenny 1972. 58. P. 495.n. Jerman B. The Young Disraeli. London,1966. P. 126.12. Flaubert in Egypt: A Sensibility on Tour. Boston, 1973; Flaubert Gustave. Correspodance. Paris, 1973. P. 542.13.Becker Carl. Das Erbe der Antike '1m Orient und Okzident Leipzig, 1931.14. Massingnon Louis. La Passion d'al-Hosaynn-ibn-Mansour al-Hallaj. Paris, 1922.15. Malek Abdel. Orientalism in Crisis. P. 112.16. Gibb H. A. R. Modern Trends in Islam. Chicago, 1947. P .7.17. Gibb H. R. Area Studies Reconsidered. 1949. P. 12-13.18. Lewis Bernard. The Return o f Islam. Commentary. 1976. P. 39-49.19. Lerner D. and Lasswell H. The Policy Sciences; Recent Developnnent in Scope and Method. Stanford, 1951.20. Berger Morroe. The Arab World Today. Garden City, 1962. P. 158.21. Rodinson Maxime. Islam and capitalism. New York, 1973.22. Abu-Lughod Ibrahinn. Retreat from the the Secular Path? Islamic Dilemmas o f Arab Politics I I Review of Politics 1966. 28. 4. P. 475.

"Амадіс 3 Ґалії" - іспаномовний твір, походження якого точно не встановлене: уперше надрукований у XVII ст.фабріціо дель Донго - герой роману Стендаля "Пармський монастир".Idees recues - каталог загальноприйнятих ідей, іронічний додаток до роману Г. Флобера "Bouvard et Pecuchef (1881),Наполеон Бонапартъамсммв військовий похід до Єгипту у 1798 р. і започаткував академічне дослідження цієї кр.’зїни, яке завершилося 23-томовим виданням Description de I'Egypte (1809- 1828).Фердінанд де Лессе (1805-1894) - французький дипломат та інженер, який запроектував будівлю Суецького каналу.Trial by Jury - комічна опера Джілберта і Суллівана, яка уперше була поставлена 1875 р.Жан Мішле (1798-1872) - французький історик, автор 17-томової "Історії Франції".Леопольд Ранке (1795-1886) - відомий німецький історик.Алексис Токвілл (1805-1859) - французький письменник, політик, автор ґрунтовного дослідження "Демократія в США"Якоб Буркгард (1818-1897) - один з найвидатніших істориків XIX ст., розглядав культуру та Мистецтво як важливі чинники розуміння історії.Джеймс Белфур (1848-1930) - англійський політик, автор Декларації, яка проголошувала підтримку заснуваі*ння єврейської національної держави (Jewish National Йрте).Лорд Кроумер (1841-1917) - англійський дипломат, який фактично керував Єгиптом у період 1883-1917.Bibliotheque Orietale (1697) Д'Ербело - стандартна європейська книга посилань у питаннях сходознавства.Е. Саїд має на увазі;те, що Данте включив Магомета та мусульман у своє "Пекло".Вільям Джоне (1746-1794) - англійський лінгвіст.Франц Бопп (1791-1837) - один із засновників лінГвіаичної компаративістики; досліджував санскрит та взаємовплив між індо-європейськими мовами.ЯкобҐрімм - відомий німецький філологФрщріх Шлеґель (1772-1829) - німецький філолог і критик; його лінґвіаична праця "Промову та мудрість індусів" (1808) мала вплив на розвиток порівняльно-історичного методу в німецькому мовознавстві.Сакунтала - драма індійського поета Калідаса (V а . н. е.), написана санскритом. Зенд-Авеста - трактат зороастризму, державної релігії імперії Сасанідів.Жозеф Ґобіно (1816-1882) - французький письменник, антрополог, відомий своєю теорією раси.

558 I ЕДВАРД СЛІД

Ернест Ренан (1823-1892) - французький науковець, автор “Історії походже\іня християнства", "Історії народу Ізра їля ".Гейман Штайнталь (1823-1899) - німецький мовознавець та філософ, один із засновників психологічного напрямку в мовознавстві.Віктор Гюґо (1802-1885) - французький письменник, використовував у своїй творчості східні мотиви.Альфонс де Ламартін {'М̂ ОЛЪЪ'̂ ) - французький поет-романтик.Жерар де Нерваль (1808-1855) - фра(^цузький письменник-романтик, автор "Сцен східного життя", в яких описав своє перебування в Єгипті та Сирії, а також ліричної новели "Ізіца' та збірника сонетів "Химери".Річард Бертон (1821-1887) - англійський філолог, перекладач; переклав на англійську мову "Тисяча і одну ніч", східні еротичні трактати; автор опису мандрівок на Схід.Вальтер О о 7т ( 1771-1 8 8 2 ) - відомий англійський письменник-романтик, автор ряду історичних романів, у яких зображені жителі Сходу.Джордж-Гордон Байрон (1788-1824) - видатний англійський псіет. Саїд має на увазі цикл східних поем Байрона: "Гаяур", "Абідоська наречена”, "Корсар", “Пара".Бенджамін Д і з р а е л і - англійський державний діяч, відіграв значну роль у посиленні британських інтересів на Сході; у молодості написав багато творів, у яких проповідував "азіатську загадковість".Джордж Еліот - англійська письменниця вікторіанської доби, використовувала уструктурі своїх текстів східні елементи.Альфред де 5//y*/'(1797-1863) - французький поет, використовував у своїх творах східні мотиви,Теофіль Ґотьє (1811-1872) - французький поет, один із засновників "парнас^зкої школи", автор книг про мандрівки до різних країн.Чарлз Дол і'\&‘ІЗ-'\926) - англійський поет, автор унікальної мандрівної книжки “Travels in Arabia Deserta".Маурік Берес {M&l-VSli) - французький прозаїк.П'єр Лоті (1850-1923) - французький письменник, відомий як представник так званого колоніального роману; описував у своїх творах вигадану екзотику східних країн.Томас Едвард Лоуренс (1888-1970) - англійський діяч, який у книзі "Сім стовпів мудрости" описав власний досвід зіткнення з арабським світом.Едвард Форстер (1879-1970) - англійський письменник, автор "Поїздкидо Індії".Карл Бекєр (1873-1945) - американський історик.Аввероес, !бн Рушд (П26-П98) - один з найбільших послідовників Арістотеля в ісламі; ісламісти звинувачували його у віровідступництві.ал-Галла (858-922) - ісламський містик, якого звинуватили у шаріатанстві і засудили на смерть; страта послужила джерелом виникнення легенди про воскресіння ал-Галла подібно до Христового.Гарольд Лесвелл (1902-1978) - американський політолог, автор "Психопатологіїі політики".