Долоні, в яких не згасає олімпійський вогонь

2010

The End

- Я так більше не можу.

Небо затягує фіолетовою завісою. Чергова трагікомедія підходить до своєї логічної кульмінації.

- Я не люблю тебе. Вибач.

Ось-ось піде рясний дощ. Останнім часом він завжди доречний. Дивлюсь в її найпрозоріші на світі очі. У них віддзеркалюється блискавка. В них також ось-ось піде дощ.

- Я розумію. Все добре. Не переймайся.

Проводжу шрамованою долонею по шовковому волоссю. Запам’ятай це відчуття. Більше не доведеться. Ні-ко-ли.

- Ще раз вибач...

Підіймається. Йде. Обернеться? Навряд. Прискорюється. Ніби біжить. Права рука постійно торкається обличчя. Мабуть все ж таки розплакалася. Перебігає смугасту проїжджу частину. Зникає за двохповерховим будинком.

До мене підлітає чорнява голубка. Сідає на травичку і дивиться ніби з розумінням. Ніби їй також казали, що не люблять. Може й так, хто знає.

Дістаю мобільний. Видалити всі повідомлення? Так. Повідомленнь більш немає.

Пригадую, як на цій самій лавці ми ледве не вчинили коїтус. Мабуть, було б символічно, якби я на ній же вчинив суїцид.

Небо розривається гучними оваціями й навіть встає зі свого місця, аби виразити захоплення такому феєричному фіналу.

Браво.

Біс.

Завіса.

А леви собі сплять

І я їм по-спражньому заздрю. Коли лягаю в ліжко, як у далекому дитинстві рахую левів.

Одиндватричотирип’ятьшістьсімвісімдев’ятьдесятьодинадцять... стосороквісім. Усі леви вже давно позасинали в Гімалайських лісах, а я все дивлюсь в потойбічну стелю і бачу перед собою лише твою задерту до воскової талії піжаму. In the jungle the mighty jungle the lion sleeps tonight...

Г. Г. М.

Він казав: сто років самотності. Маркес, що ти знаєш про самотність? Твоя сива борода майоріє на січневому вітрі немов прапори захопленої в полон Аргентини, а ти все сидиш і ковтаєш сльози, ніби згвалтована на випускному балу школярка. Досить вже. Давай збирай свої речі і прямуй передостаннім рейсом на північ. Там вже зовсім пожухли листя, а ведмеді як раз вкладаються в свої загартовані ліжка, аби задрімати на віки вічні. Вони чекають лише на тебе. Прийди і розкажи їм свої спогади про сумних шлюх. Особливо про Мерседес. Вона була, мабуть, найсумнішою з усіх. Впевнений, вона стовідсотково знає дещо про самотність. Еге ж, Габрієль Гарсія?

Особистий Еверест

Приблизно 8 971-й ранок. Як багато. Навіть більше, ніж висота Евересту. Але ж на Еверест не лізеш майже чверть століття. Та й взагалі, коли ти туди плазуєш, на цю таку заповітну верхівку, ти ж маєш собі за мету доповзти, долізти туди будь що. Хай навіть тебе буде довбати якийсь мерзотний птах, своїм таким сука гострим клювом, але ти неодмінно додерешся до кінця. І з почуттям виконаного обов’язку скрутиш йому шию.

Я повзу на свій Еверест вже пів життя. Мене не довбають птахи, не б’є в очі морозний сніг, не зривається страховка, але я все одно дуже повільно лізу. Такий собі абсолютно перманентний і абсолютно безперспективний solo climbing.

Я чув, що криза середнього віку у чоловіків настає десь в районі сорока. Мені до сорока ще 15 років, а вона вже стоїть біля мого порогу та що є сили дзеленчить у дзвінок.

І все, що мені залишається – відчинити двері та впустити неочікувану гостю. Ну, не мерзнути ж ій на вулиці, їй-Богу.

Привиди

Вони навкруги. Я постійно відчуваю холодний подих в потилицю. Завжди чую безмежні кроки поза спиною. Вони дмухають на мою каву, щоб та скоріше охолонула.

Такі собі місцеві Патріки Суейзі. Всі на одне обличчя. У житті в них, мабуть, були однакові імена й однаковий розмір взуття. Хтось особливо сміливий торкнувся мого волосся. Мерзотне відчуття. Йди геть.

В дитинстві я їх страшенно боявся. Жалюгідний малюк ховається під ліжком. Широка посмішка батька.

- Малий, пішли в цирк.

(Таточку, який цирк! Ти що, не бачиш їх?)

- Ага. Пішли.

Туман і ніби дощ. Помаранчеве світло від ліхтаря пронизує парову завісу крізь пожовкле листя. Маленькі озера на асфальті. Один великий океан з лівого боку дороги. Позаду ледве чутно: хлюп-хлюп. Знову холодно в шию. Знову вони.

Орігамі нау

І ось я стою над річкою Влтавою і пускаю вниз паперових жабенят. Вони встигають пару разів квакнути й пірнають в прозору воду, ніби чекали на цю визначну подію все своє недовге життя. Різнокольорові паперові жабенята. Ква-ква, мої любі.

Вздовж поручнів, із одного боку вкритих іржою, а з іншого вицвілих на холодному осінньому сонці чеської губернії, йде собі стара. Я дивлюсь на неї і припиняю знущання з ні в чому не винних жаб. Вона пливе мов привид, чіпляючись за асфальтовану землю залізною тростиною. «Цок-цок», – лунає в незвичній тиші. «Ква-ква», – відповідають ті, що залишились жити.

Я віддаю паперових героїв Великої Вітчизняної старій німкені. Хай хоч на заході віків у неї буде можливість помститися за своїх дарма закатованих пращурів.

Жебраки

Кажуть, жебраки – це духи міста. Вони живуть в іншому, паралельному світі і знають докладно про кожного з нас. У дитинсті я гадав, що вуличні жебраки насправді є злосливими лісовими гномами. Я уявляв, як вони виходять зі свого мохнатого лісу для того, щоб назбирати якомога більше золотих монет. Розбрідаються по міських площах, протягують свої волохаті лапи та бурмочуть закляття. Divinum opus sedare dolorem. І люди підходять. І монети дзеленчать.

А вночі всі вони збираються в кам’яній печері, сідають навколо великого дубового столу та висипають на його шорсткувату поверхню зібраний за день скарб. І той, хто назбирав найбільше, стає королем гномів. І так щодня.

Я зважився. Час боротися зі своїми фобіями. Я кладу в капелюх старій бабусі-гному купюру номіналом в 50 uah. Я знаю, хто сьогодні переможе. Gold save the Queen.

Ло-лі-та

Упрекаю природу только в одном — в том, что я не мог, как хотелось бы, вывернуть мою Лолиту на изнанку и приложить жадные губы к молодой маточке, неизвестному сердцу, перламутровой печени, морскому винограду легких, чете миловидных почек!

Владимир Набоков “Лолита” (1955)

Коли я тебе бачу я завжди згадую Набокова. У нього по-сусідству мабуть теж жило таке дівча. П’ятнадцятирічна дитина з очима, повними сексу. Трейсі Лордс у порівнянні з тобою просто фригідна бібліотекарка. Мені шкода твого вчителя з фізкультури. Він має нещастя бачити тебе в шортах кожного вівторка. Впевнений, в такі дні його жінка відчуває себе сексбомбою. Вона не чує, як він шепоче прізвище своєї найкращої учениці.

Тобі треба дати три роки одинарки за пропаганду педофілії. Або відселити на незаселений острів, доки не досягнеш повноліття. Все було б нічого, якби ти не підморгувала. В цей момент я майже готовий порушити закон.

- Привіт! – і посмішка, що руйнує світ.

- Ага. – і впередвпередвперед.

Радіо “Маяк”

Мені 7–8 років. Теплий, серпневий вечір. Всі повечеряли і займаються своїми справами. Я нарешті сам. Прямокутна кнопка, червоний ліхтарик. «Подмосковные вечера». Моє. Нарешті. Вимикаю світло, пірнаю в ліжко. Михайло Муромов жаліє яблука, які замерзають. Мені також їх шкода. Я б зігрів їх сльозами, але щось не бідкається.

Поступово шум радіохвиль перетворюється на гуркотіння морехвиль. Наближається шторм. Мій корабель скаче по водним синусоїдам, ніби товста жаба по жовтим лататтям. Я капітан і надія лише на мене. Матроси розміром із сірники нишпорять туди-сюди по палубі і галасують. Навколо паніка. Я – Гулівер із довжелезною бородою і гострою шаблею на поясі. Будь-що-будь я маю врятувати свій корабель. Блискавки засліплюють і гримлять так само, як тато заколочує цвяхи. Сивим поглядом я дивлюся на свою жалюгідну сірникову команду і сам стаю за штурвал.

- Ліво руля! – наказую я сам собі і сам собі вказую напрямок руху закрученою майже в дугу шаблею. Зазвичай в цей момент на горизонті з’являються пірати, але сьогодні в кімнату заходить мама в бігуді і мовчки вимикає радіоприймач. Муромов ображається. Я засинаю.

Амерікен дрім

Найсумніше, що мені доводилось бачити – це очі іноземця в час пік. Чужа країна, чуже місто, чужі люди, чужа мова, чужі горобці, чужі автомобілі, чужа їжа, чужий громадський транспорт, чужі (but not so bad!) дівчата, чужі гроші, чужі сигарети, чужі ліфти, чужі написи на парканах. Кока-кола – й та чужа.

В мого екс-викладача з англійської були веселі очі. На парах він завжди посміхався і бігав туди-сюди, розмахуючи занадто довгими руками в пом’ятому джемпері. Звали його, здається, Кріс, чи якось так. Він вірував у свого американського бога та дуже рідко голився. А ще він був закоханий в нашу Юлю. Принаймні, так казали дівчата. Можливо, просто заздрили. Кріс, чи якось так, був доволі непоганим варіантом. До того ж, американцем. Юля могла зірвати джек-пот. Але вона обрала простого слов’янского Мішу. А Кріс (точно, Кріс!), як і раніше, посміхався і ставив Юлії відмінно.

І ось одного разу я побачив його поза університетом. Він стояв на перехресті і чекав доки світлофор заблимкає зеленим. Тих кількох секунд, доки ми не перетнулися посеред проїзджої частини і не сказали один одному «хелоу», мені вистачило для того, щоб зрозуміти, що є найсумнішим на світі.

Останній рейс Мерилін

Вона просто взяла і стрибнула з вікна. Так легко, ніби зробила манікюр. Розвела руки й пірнула з дев’ятого поверху, наче в море. Абсолютно мовчки. Я стояв як раз навпроти, на балконі, пив свою ранкову каву і палив свою ранкову цигарку. І ось вона. Дві секунди польоту й шмарк! Театралізоване фантасмагоричне дійство на одну тридцять восьму акту. А у мене як на зло віп-ложа.

Мерилін, як ти схуднула. Я не знав, як звали цю бідолаху, тому називав її Мерилін. Чимось вона мені нагадувала ту саму біляву сучку. Що ж, цілком очікуваний гейм овєр. Ех. Ще пару років тому I wanna be loved by you, а тепер ти валяєшся в полуничному варенні з м’ясною начинкою. Рест ін піс, Мерилін, рест ін піс.

Забріскі-Поінт

Наш з тобою Забріскі-Поїнт вже давно занесло піщаними снами та довічним бузковим насінням. 5–10 мільйонів років тому в цьому самому місці було величезне озеро, від якого залишився лише пісок. Такий саме лише пісок залишився і від нас.

- По радіо казали, що хтось сьогодні викрав літак. Твоїх рук справа? Навіщо тобі це?

- Щоб відірватись від землі.

На жаль, я не Марк. На жаль, ти не Дерія. Але, на щастя, в нас були ті декілька хвилин справжньої пристрасті, від якої навіть вітер мастурбував не соромлячись.

Songshavingsexto

Гехан ледве чутно шепоче свою “Sister of night”, а я проводжу долонями по твоїм невеличким грудям і дбайливо кусаю твої зневічені шаленими серпневими ночами губи.

О, сестричка, йди до мене,

Обіймай мене, завіряй мене.

Чуєш, сестро, я також заводжусь.

Моя солоденька, ти просто відчувай мене.

Я весь тремчу, ти вилікуй мене.

О, сестричка, я вже весь палаю.

Колонки Sven MS-230 зливаються в єдиному ритмі разом із нашим прискореним пульсом і під час останнього приспіву я нарешті пірнаю в твою вологу і таку нетерплячу черепашку. Кілька ритмічних рухів і Гехана вже зовсім не чути. Лише твій симфонічно-безсоромний стогін, який має всі шанси стати мультиплатиновим синглом тисячоліття.

Берлін в тобі

Твій Берлін настільки мініатюрний та казковий, що легко б помістився на долоні. Я називаю його кишеньковим містом, хоча він, мабуть, навіть менше. Ти не знаєш, що він у тебе є, це мій секрет, мій тобі таємний подарунок.

Я люблю гуляти по твоєму Берліну вночі, коли ти спиш, і, відповідно, всі його мешканці теж бачать сни. Вони не дотримуються ніяких часових поясів, вони слухаються тільки тебе і товстий неохайний бургермістр дає відбій тільки тоді, коли твоя мила голівка торкається м'якої, пухової подушки.

Саме в цей час я зазвичай виходжу на свою таємну, нічну прогулянку. Я намагаюся нечутно топати босоніж по бруківці, заглядати в порепані дерев'яні ставні, годувати крихтами черствого хліба сонних, скуйовджених голубів, купатися у прохолодній, але такий свіжій Шпреї. Ще я знаю одну місцину, поруч із Бранденбурзькими воротами, де близько другої години ночі можна зустріти привид постарілого Брехта, який кожного разу, ледь побачивши мій сутулий силует, тут же затягує своє тужливе: «Благаю про одне, не обмини мене...». Я ввічливо вкотре дослухаю вірш, але знову не стримаюся і під останні строфи розплачуся, сховаючись в його злегка затерті замшеві плечі.

Потім ми з ним обов'язково розіп'ємо пляшку «Донхоффа», і я знову із задоволенням буду слухати його розповідь про мереживних дам з «Берлінер Ансамблю», і про те, який небачений успіх мали там всі його п'єси. А він, відповідно, успішно мав цих самих дам. Постарілий ловелас пристрасно шепоче мені про це на праве вухо, бо знає, що ти все ще спиш, знає, що якщо ти раптом прокинешся, я залишуся тут назавжди. Він би, взагалі-то, і радий був, та тільки ось занадто гуманне серце не дозволяє бути настільки цинічним.

Я слухаю його, ввічливо киваю і думаю про те, що скоро світанок, а я так і не встиг побувати в Шарлоттенбурзькому палаці, в якому, говорять, водяться привиди, страшні і злі, зовсім не рівня нашому старому Бертольду.

Ось знову чути пронизливий вереск Олени Вайгель, мій друг поспішно кланяється, бурмоче абсолютно недоречні вибачення і, виколупуючи кривої тростиною порослі мохом булижники з бруківки, віддаляється в темряву.

І я знову залишаюся один, мені шалено холодно, я дивлюся зверху на твою безтурботно-солодку усмішку і спішним кроком вирушаю по Унтер-дер-Лінден. Але перед тим, як прокинутися, на кілька секунд зупиняюся біля Зали мовчання, щоб помовчати про те, як я тебе кохаю.

А на ранок ти скажеш, що тобі снився Берлін.

- Напевно, скоро війна, - відповім я і міцно поцілую твої медові губи.

Далеко-далеко у крижаних водах Адріатичного моря

Тролейбус №4 прямує в депо. У вухах все ще дзеленчить страдницький кларнет «Оркестру Че». За вікном така довгоочікувана злива та сумні, жовтневі ліхтарі.

Замрійливо скручую квиток 777840 в трубочку. Підзорна труба французького пірата П’єра Леграна, в яку можна побачити захоплені горизонти Карибського моря. Наводжу імпровізовану трубу у розмите вікно, придивляюся.

Хвилі, хвилі, хвилі.

Раптом на якусь мить лінза фокусується і я бачу твоє обличчя. Ця посмішка, яка вже давно забула, як мене звуть, ці очі, в яких немає нічого, крім байдужості. Кидаю квиток-трубу на підлогу, майже чую, як розбивається скло. Хвилини зо три їду, закривши очі. Потім мені стає соромно і аби не ганьбити славетне ім’я героїчного корсара, я мужньо їх розчепляю. Один. Другий. За вікном все та ж злива, крізь яку ледь продивляються ландшафти багатоповерхівок.

Цур мене, хрест-хрест-хрест.

Фаня

Я назвав її Фаня. Не знаю, як її звуть насправді.

Вона з'явилася у дворі мого будинку кілька днів тому і я відразу її помітив.

До речі, зовсім забув. Вона – собака. Безпритульна і завжди голодна. Чорна, як вугілля. У неї навіть очі, ніби два чорних гудзика. А ще вона дуже смішно пересувається – підкидаючи вгору передні лапи, ніби марширує. Я не можу без посмішки дивитися на це.

Я годую її щоранку. Виходжу з під'їзду й виглядаю, де ж моя Фаня? Ось вона, біжить прямо по калюжах, розбризкуючи на млявих перехожих ранкову дощову воду. Фаня дуже брудна, хоча на її чорному смухові це не особливо помітно. Сьогодні я розгледів на її спині великий засохлий шматок грязюки. Я постійно хочу її запестити, але, чесно кажучи, боюся. Останнім часом я став остерігатися бродячих собак. Їм є за що кусати людей.

Мені б дуже хотілося взяти Фаню до себе додому, але я розумію, що це егоїстично. Такій собаці потрібна свобода.

Здається, що вона щасливіша за мене.

MCMXCVII

Чорною смугою на бетонній стіні ледь проглядається напиc: “Vika, I love you! 23.12.97”

Довго розглядаю, намагаючись вловити ту далеку епоху. Фарба вже майже повністю вигоріла на завжди північному сонці, а з обох букв «о» виростає якийсь невідомий бур’ян.

Цікаво, де він зараз, цей невідомий закоханий маляр? Чи пам’ятає він взагалі цю Віку? Це тендітне створіння, заради якого він тринадцять років тому ліз на майже двометрову висоту, аби написати цю серенаду. Чи пише він своїй теперішній дружині подібні зізнання на білосніжному паркані сусідської домівки? А може, дива ще трапляються, й вони з Вікою досі разом, вона прочитала це зізнання і погодилася вийти за нього та народила йому купу дітей-штукатурів?

Можливо й так. Але я впевнений в тому, що вже ніколи після 23 грудня його кохання не було таким безмежним та жертовним, як у тому наївному дев’яносто сьомому від Різдва Христова.

Внутрішня Югославія

Я не вмію малювати слонів. Навіть не уявляю, як це робиться. Мене це страшенно турбує. Кожна дитина зможе намалювати слона. А я ні.

Я беру олівець, впевнено малюю ескіз, і, шаленіючи, розриваю аркуш на дрібні шматочки. Знову вийшла миша. Вона така ж сіра, тільки набагато менше. Мене це завжди збиває з пантелику. Я довго дивлюся на секундну стрілку і намагаюся зосередитися. Намагаюся уявити величезного африканського слона. Ось він біжить по Лівійський пустелі в клубах пилу. Його зморшкуватий хобот заплутується в гігантських слонячих ногах. Його мармурові бивні виблискують на пекучому сонці.

Я готовий. Незайманий аркуш гвалтують грифельні лінії. Я малюю з закритими очима, аби встигнути відобразити все те, що встиг уявити. Повільно відкриваю очі, дивлюся на малюнок і бачу там хмару, пошматовану гострими лезами.

Я нездара.

Анатомічний сусід

Поверхом нижче живе хлопець на ім'я Фред. Довжелезний брутальний чолов’яга з неголеним підборіддям та несправними дорогами на граючих в хованки венах. Він досить замкнутий і майже ніколи не виходить на поверхню. Багато п'є, любить вульгарних дам.

А ще він регоче так, що на сусідніх деревах прокидаються всі птахи.

Фред носить шкіряну куртку й палить частіше, ніж хвилинна стрілка закінчує обхід своєї території. Його посмішка завжди цинічна, вона ніби натякає на останній шанс, який дасть нам обом деякі переваги.

- Фред, ти занадто довго спав, – кажу йому я. – Багато що змінилося, ти тут нікому не потрібен.

- Друже, йди геть. Від твого ниття вже хочеться блювати – резюмує він.

Я відходжу в сторону. Я знову програв. Фред завжди знав мої слабкі місця.

Яблучний оцет

Весь день він збирав гнилі яблука.

Вони перекочувалися в руках немов здуті більярдні кулі, вкриті мастилом для велосипедного ланцюжка. Ворони витанцьовували неподалік, неодмінно поглядаючи в бік садівника. Якщо б вони могли, то обов'язково покрутили б пальцем біля скроні.

Він не звертав на них жодної уваги.

Голі дерева танцювали стриптиз, викладаючись і віддаючи себе цілком цьому процесові. Їм дуже не вистачало чоловічої уваги, вони готові були лягти під будь-кого, хто мав м’язисті, тверді руки, але особи чоловічої статі були рідкісними гостями в цих краях. Тому вибирати не доводилося. Зголоднілі гілки вже розривали садівникову червону картату сорочку.

- Йди до нас, – гукали вони його.

- Любий, – шепотів вітер, що прийшов на допомогу.

Садівник дістав невеличку сокиру і почав рубати навислі над головою гілки. До заходу сонця залишалося зовсім небагато, а два десятки яблунь терпляче чекали своєї черги.

Квіти на кишенях

Як дивно. Їй всього три роки, а з нею вже нема про що балакати. Вона стоїть, смикає мене за рукав і, захлинаючись, тараторить про калейдоскоп, в якому можна побачити живих лісових тварин. Нарешті витримує паузу, щоб ковтнути слину.

Я хитаю головою, посміхаюся. Вона запитливо дивиться на мене. Потяг гойдається і везе нас у таке різне майбутнє. Я розумію, що вона чекає від мене продовження дискусії. Чекає доки я висловлю свою думку з приводу калейдоскопів.

- Як цікаво, – це все, що я можу вичавити зі своїх двадцяти п'яти. Не буду ж я їй зізнаватися в тому, що у мене в дитинстві не було калейдоскопа. Я не хочу виглядати в її очах старим ідіотом.

- Ти поганий, – відрізає вона і приймається смикати за рукав жінку, яка сидить по сусідству. Як на зло, в моєї суперниці в дитинстві було цілих два калейдоскопи. Дівчинка сміється і плескає в долоні. Ось вона вже вмостилася у цієї баби на колінах і, малюючи в повітрі кола, розповідає їй про НЛО.

- Гей! – хочу закричати я. – Про НЛО я знаю набагато більше, ніж про калейдоскопи!

Але я мовчу. Мої потяги пішли і їх вже не наздогнати. І навіть гучний монотонний рефрен рейок не зможе заглушити цей яскравий калейдоскопний сміх.

Навічно

Треба було того разу придушити тебе.

Своїми власними руками, руками, які ще вчора лоскотали твою оксамитову спину. Бути єдиним свідком твого останнього подиху. Смерть як гарант вічного кохання.

І ти назавжди моя.

- Ти казав, що любиш мене, – ледь чутно прошепотіла Беккі. - Так, я люблю тебе, – відповів Генрі Лі, виймаючи закривавлений ніж з її м’якого, немов збиті вершки, тіла.

І тепер я його розумію.

Ти більше нікому не будеш казати тих слів, якими називала мене. Твої губи зможуть цілувати хіба що підземельні плазуни. А твоє тіло назавжди залишиться ангелоподібним і недоторканим. Я вб’ю тебе і хай мене розстріляють чи засмажать на електричному троні, що мені до того, якщо я буду впевнений – ти тепер назавжди моя. Навічно.

Умка Тед

— Мама говорила, что ты пахнешь дымом, а ты пахнешь молоком.

“Умка” (1969)

Я довго думав, що подарувати тобі на день народження, але коли побачив його, все інше перестало існувати. Білий, пухнастий ведмідь, півтори метри завдовжки, з абсолютно живими очима та завзятою посмішкою.

- Скільки? – показуючи на іграшку, запитав я у продавця. Ведмідь вже тягнув до мене свої ворсисті лапки.

- 380, – сутенерським тоном гримнув продавець.

- Беру, – голублячись в плюшевих обіймах, відповів я.

Ми з моїм новим другом вийшли з магазину і пішли у напрямку зупинки. У мене було таке відчуття, ніби я визволив його з румунського полону. І тепер він вдячно вчепився у мою шию, не бажаючи відпускати. Я був не проти.

Люди навколо озиралися й сказили (спотворювали?) обличчя. Діти показували на нас пальцями й билися в істериці.

Нам було все одно, ми йшли й милувалися один одним.

Тед. Я назвав його Тед. Банальне і звичне ім’я для ведмедя, але воно йому дуже пасувало.

Ввечері ми з Тедом грали у шахи. Він переміг, але я піддавався. Потім ми дивилися кіно: «Що гризе Гілберта Грейпа?». Я відчув себе дорослим Гілбертом, який має піклуватися про свого меншого брата Арні. Ти майже так само дурний та наївний, але саме за це я тебе і покохав з першого погляду.

А завтра у неї день народження і нас з тобою розпарують. Тепер вона буде піклуватися про тебе, вона стане твоєю старшою сестрою.

Коли я подарував Теда тобі, твої очі надулися, як повітряні кулі. Ти була в захваті.

- АААААААААА! – зарепетувала ти. – Ведмедик!

Я уважно дивився на Тедову реакцію, було дуже важливо не те, чи сподобається він тобі, а, навпаки, чи сподобаєшся ти йому. Ти стиснула його своїми засмаглими руками. Він задоволено посміхнувся і майже замуркотав. Я з полегшенням зітхнув.

Чи знав тоді бідолаха Тедді, що йому доведеться кожної ночі бути непоміченим свідком наших брудних забав? В такі хвилини, а то навіть і години, його, мабуть, розривало від ревнощів.

Друже Тед, скажи мені на вушко, хто зараз трахає твою бурхливу господарку?

Cлоненя на ім’я Джеффрі

Джеффрі прийшов до мене о пів на третю ранку і довго мовчав.

Безперервно палив духмяний “Сhesterfield” і дивився на підлогу. Таке з ним траплялося і раніше, але тієї ночі мовчання дещо затягнулося.

- Друже, що трапилося? – запитав я.

Він мовчав-мовчав-мовчав, потім ледь чутно відповів:

- Я вмер, тож не звертай на мене уваги.

Джеффрі вмирав регулярно, майже кожного вікенду. Але цього разу він насправді здавався неживим.

Кілька хвилин я уважно, з прискіпливістю одноокого Коломбо, роздивлявся його. Науковим поглядом вивчав кожну його клітину. Впевнений, я міг би захистити дисертацію на тему: «Анатомічна структура Джеффрі Льюїса» та ще й отримати за неї кілька захоплених ляпасів від самого Нобеля.

Я все ще не був впевнений в існуванні мого товариша, тож вийшов із кімнати, аби через деякий час знову до неї повернутися.

Джеффрі так само сидів на розмальованій в червоно-чорне кушетці і так само дивився в підлогу. Напевно він там бачив кольорові сни Аризони, не знаю.

Я вирішив припинити це безглуздя і, підійшовши до свого давнього друга, посмикав його за вухо. Воно горіло немов інквізиційних вогонь.

- Та ні, друже, ти наче живий, – констатував я незаперечний факт.

Джеффрі підняв з глибинних низин свої прозорі озера Небраски, сповнені відчаю тисячолітньої армії токійських самураїв, подивився крізь мене і на невідомому діалекті східних аварів промовив:

- Мен, я маю ВІЛ.

Птахи за вікном співали доісторичний шлягер Джиммі Хендрікса. Здається, “Up from the skies”.

- Ну то й що? – сідаючи йому на коліна, запитав я.

Він знову підняв догори свої озера, які одночасно вийшли з берегів.

- Ти що не розумієш? Я хворий на смертельну хворобу. Сьогодні я дізнався про це. Тепер я живий мрець.

Я провів своєю крижаною долонею по його палаючому волоссю. Птахи пританцьовували на підвіконні, з цікавістю заглядаючи до нашого вікна.

- Джеффрі, пішли в зоопарк, – пірнаючи в його безмежні озера, прошепотів я. – Там сьогодні слониха народила трьох 200-фунтових слоненят. Вони такі чудні.

Годинник колокольним даб-степом повідомив нам про те, що ранкові автобуси розпочали свій марафон.

Джеффрі взяв мене за руку і обійняв.

Я подумав що одного з новонароджених обов’язкого назову на його честь.

Шматочки Манхетенна під зів’ялим листям Києва

Того африканського дня ти була вдягнута в майку із зображенням Аллена Гінзберга, Травневого Короля 60-х. Його незграбні окуляри та кучерява борода комічно колихалися на твоїх божевільних грудях, які я так полюбляв на сніданок.

Здавалося, дідуган Аллен не до кінця усвідомлював розміри щастя, яке випало на його долю. Він дивився на мене з погано прихованою ненавистю, ніби я його черговий політичний ворог, на честь якого він обов’язково складе свою сто одиннадцяту поезію.

«Я з тобою в Рокленді

Де ми цілуємо й обіймаємо Сполучені Штати під нашими простирадлами

Сполучені Штати що кашляють усю ніч і заважають заснути», – голосно цитую я Гінзберга у перекладі Андруховича, а ти дивишся на мене з дитячим подивом і перепитуєш:

- Шо-шо?

Звичайно, тобі невідомо хто такий Аллен Гінзберг. Тобі просто сподобалася ця біла майка з портретом чудернацького дядечки, схожого на Анатолія Васермана. Ти побачила її на нью-рейвовському ярмарку й відразу відчула цю хіпповську енергетику. Цей свіжий подих лютневої незалежності.

Та й до того ж коштувала вона не дорого.

-Та то я так, марю від спеки.

Ти посміхнулася, а пан Гінзберг ображено схрестив занадто волохаті брови. Твої часи пройшли, Аллане, все що тобі залишається – милуватися краєвидом оголених сосців, які я так полюбляв на сніданок.

Мовчання пеліканів

Його дихання було важким, наче кулемет «Максим».

Він і сам був досить важким, кілограмів під сто, а його щоки нагадували рожеві гранати, які ось-ось розірвуться на очах у невдячної публіки, що зустрічає його появу в дрібному вагоні метро кислими посмішками.

І все було б нічого, якби він не був жінкою в середині. З самого дитинства він вважав себе Анжелікою і пісяв сидячи. Це єдине, що у нього було від жінки, ну ще можливо груди 3-го розміру.

- Йди до мене, любий, – шепотів він спітнілому дзеркалу. – Ввійди в мене, малий.

Що є сил стискаючи свій товстенний пеніс проміж таких же товстенних ніг, ховаючи його за ними, так аби було видно лише волохатий, рудий лобок, він фарбував губи й уявляв себе худенькою, п’ятнадцятирічною дівчинкою, яку ґвалтують троє брудних та сп’янілих фрезерувальників із заводу бетонних виробів номер 7. Вони входили в її вузькі дірки і роздирали її незрілі нутрощі наче непотрібний роздрукований папір, на якому виявилася помилка.

- Малолітня сука! – гарчали вони. – Трахай її дужче!

І ось коли всі вони по черзі кінчали в її, Анжелікіно, розтерзане, мініатюрне тіло, він відчував приємне, ні з чим не зрівняне тремтіння, яке бігало по його спині, наче електричний струм, постійно тримаючий в такій жаданій, небезпечній напрузі.

І тоді його дихання ставало легше за пір’ячко з бабусиної подушки.

Peut-être

Peut-être в майбутньому ти одружишся з цнотливим принцем Філіппосом і ви будете жити довгим й розміреним життям в одному з передмість північної Ісландії. Він буде кохати тебе більше, ніж свою колекцію метеликів-данаїдів, яку він так старанно збирав протягом свого королівського існування; ти станеш для нього найціннішим експонатом.

Peut-être у вас народиться шестеро дітей, шестеро білявих дівчат з розумовими здібностями вище середнього, ім’я яким ви будете обирати за приголосними буквами грецького алфавіту. Принц Філіппос кожного разу буде дивитися на твої широко розсунуті гомілки, з невмираючою надією зазираючи в твоє відкрите лоно, вкотре вмиваючись сльозами від такої жорстокої фортуни. Але він буде кохати тебе ще більше і вже наступного дня почне заливати твою змучену вагіну своєю фемінною спермою, сподіваючись, що цього разу неодмінно ти подаруєш йому хлопчика.

Peut-être ти будеш навіть щаслива і розкута. Ти припиниш прокидатися сивими ночами та жменями ковтати «Флуоксетин», чекаючи на такий далекий світанок. Можливо, ти навіть забудеш моє ім’я і сузір’я родимок на передпліччі. Але куди ти сховаєш ті шрами від моїх укусів на своїх розстовстілих від англійських сніданків сідницях?

Марсове поле

Все, що буде сказано на Марсовому полі матеріалізується й приносить нещастя. Слова, одягнуті у вербальну білизну, в ту ж саму мить підхоплюються космічними ангелами і передаються у вселенський архів, де їх проштамповують та відправляють назад. Зорепади кружляють поруч, не знаходячи собі місця, витанцьовують на прим'ятій травичціі, лоскочуть ніжні дівочі геніталії, доводячи їх до кліторального оргазму, висмоктують енергію з незграбних рудоволосих чоловіків, лишаючи їх і так не аби якого розуму.

Ця одвічна антиутопія буде тривати до того часу, доки у заздалегідь зазначений рік, місяць і день в одному з передмість Колумбії не з'явиться на цей безнадійно приречений світ великоокий хлопчик з тавром Богоматері на лівому передпліччі. Його їм'я буде лунати в кожному пабі, в кожній придорожній крамниці, і всі будуть впевнені, що то сам Ісус зайшов до них на вогник, аби погрітися та відпочити після довгої мандрівки. Люди будуть збиратися біля його потрощеної часом і пісчаними вітрами хатинки, співати йому молебни і водити хороводи навколо двохсотлітнього дерева, на якому ще у 67-му повісився його безпардонний дід, залишивши після себе отару неслухняних овець та колекцію різнокольорових скляних кульок, до яких боялися доторкнутися всі, хто знав цього жалюгідного покидька з сивими вусами та серцем з вугілля.

Хлопець буде рости ніби кущі папороті під час восьмигодинної зливи, він буде знати дванадцять мов і буде мати стільки ж дітей, і ось одного разу, вже на дедлайні свого страдницького життя він почує легенду про Марсове поле і проголосить своїм родичам, що не покине цей безнадійно приречений світ, доки не побуває на тому самому полі, з якого, кажуть, можна відправитись одразу ж в Космос. Всі його численні родичі тієї ж миті почнуть збирати старого в останню подорож, вдінуть його в найкращий одяг з стовідсоткової бавовни, зібраної на покинутих лісових болотах Їспанії, і всім місцевим поселенням посадять його на єдиний літак, спеціально замовлений колумбійськими спецслужбами для подолання такого далекого рейсу.

І ось, нарешті, стоїть старий, нікому непотрібний Ісус в самому центрі Марсового поля, дивиться у чорне, насправді ніби космічне небо і промовляє своє єдине бажання, яким він марив останні кілька років свого страдницького життя.

І впаде старий, нікому непотрібний Ісус на прим'яту ніжними дівочими геніталіями травичку, і всі, хто у заздалегідь зазначений рік, місяць і день будуть присутні на тому самому полі побачать його срібну душу, яка, поспішаючи, покине його теплопровідне тіло та під вечір стане ще однією зіркою на космічному небосхилі.

Ером

Пам’ятаю твій колючий сміх, коли я сказав тобі, що ніколи в житті не бачив моря.

- Як? Взагалі? Ну ти дивак! – стукаючи себе по колінах, крізь регіт промовила ти.

Перехожі оберталися на нас, але їм було зовсім не смішно.

- Ну в фільмах звісно бачив, а наживо – жодного разу, – у мене було таке відчуття, ніби я зізнався їй, що у мене ніколи не було жінки.

- Не можу повірити, ти шо – це ж МОРЕ! – говорячи це, вона чомусь показала на небо. – Всі люди бачили море, а ти – ні. Ох, ти чудний.

Я вже сто разів пожалкував, що взагалі сказав їй про це. Ну не бачив, ну й хєр з ним. Жив собі і без моря якось. Так ні, це, виявляється, велетенський гріх та безмежний сором.

- А хочеш я тобі розповім, яке воно?

- Ні.

- Воно рожеве, ніби полуничне варення, дуже гаряче, як шоколадний «Несквік» і в ньому живуть лісовики, які гігантськими ложками перемішують це варення, від чого воно постійно бурлить і переливається різними кольорами!

- Що ти мені розказуєш, я бачив море по телевізору, воно зовсім не таке.

- Та нічого ти не бачив! По телевізору багато чого показують, але ж це не значить, що то все правда. Ти краще слухай мене, я тобі брехати не буду.

Вона залізла з ногами на лавку та почала на ній стрибати. Перехожі, опускаючи донизу голови, намагалися якомога швидше пройти повз нас.

- І ось уяви, - стрибаючи майже до неба, продовжувала вона. – Море спочатку червоніє, потім наливається фіолетовим, зверху, під самими хмарами, починають блимати зірки, наче гірлянда на новорічній ялинці, і всі лісові тварини виходять зі своїх сховищ на прибережні пляжі і починається вселенський карнавал, щось на зразок памплонської фієсти, але ще більш божевільної і яскравої. Невідомо звідки лунає музика, справжня лісова музика, ти такої ніколи не чув, її грає сам ліс, цілим своїм хвойним оркестром, а море буркотить, йому самотньо, йому теж хочется танцювати разом з усіма, і тоді воно потрошки виходить з берегів, аби бути ближче до свята. Це відбувається всю ніч, кожної ночі, уяви, а потім, вже на світанку, всі присутні збираються біля самих хвиль і починають їсти це полуничне варення, яке вже майже зовсім готове. Ось таке воно, море! Тобі обов’язково треба це побачити.

Я слухав її, дивився на неї і сміявся від щастя. Я вірив кожному її слову і вже бачив перед собою цю рожеву субстанцію, заради якої, власне, і треба жити.

- Поїдеш зі мною?

- Куди завгодно.

(назва затерта)*

Ти наче кладівниця стародавніх таємниць. В кожному твоєму слові зберігаються апокрифи Старого Заповіту, в кожному мовчанні – нерозгадані секрети зниклого племені Мекритів. Я дивлюся на тебе і мої очі не витримують такого яскравого світла, що випромінює твоя рожева аура. Тебе малюють зубожілі писарі на своїх пергаментних полотнах, твою красу оспівують сліпці в своїх нескінченних баладах.

Кожен твій крок – це тисячолітня хрестова хода до берегів Червоного моря, вода в якому надасть сил та наснаги сотням збентежених горців, вона вилікує всіх немічних калік, кожен з яких буде шепотіти твоє священне ім’я на передсмертному одрі, вимолювати для тебе споконвічне щастя і одвічне кохання.

Я бачу на твоїх долонях сотні різноманітних стежок, кожна з яких приведе мене до храму Сонця. Я бачу в твоїх очах затонулі пароми, що лежать на мулистому дні та колисають своїх немовлят, які так невчасно прокинулись. Я бачу в тобі небо, блискавки якого випромінюють енергетичні кола, заряджені тисячами кілоджоулів.

Я благаю тебе, будь обережна в цих джунглях, ліани в яких припадають до самої землі, а мавпи, ображені на людство, збираються в армію та йдуть штурмом аж на північ, де на ранок проросте квіття папороті.

*Цей артефакт був знайденний в Кентських печерах. Написаний 37 тисячоліть тому, авторство невідоме.

Африка під твоєю спідницею

Ми йшли по завмерлому, тихому передсвітанковому місту і голосно сперечалися, як будуть звати наших дітей. Спочатку буде дівчинка.

- Соня. Її зватимуть Соня – безапеляційно промовив я. – Не Софія, не Соф’я, а саме Соня.

- Та ні, я не згодна. Селянське якесь ім’я. У тебе вже є одна соня, тобі мало? – посміхаючись своїми фосфорними зубами, не погодилась ти.

- Яке ж воно селянське? Як на мене, то дуже красиве. Мелодійне.

- Ні-ні. У нас буде Аманда. Чи Ефіопія?. Щось таке екзотичне. Щоб ні в кого не було.

- Ефіопія? Ти взагалі як, нормальна? Може ще Зімбабве назвемо? Повір мені, такого ім’я точно ні в кого немає! - нервово жестикулюючи, запропонував я.

Ти хлюпала босими ногами по калюжах та реготала. Ти завжди реготала, коли мені було зовсім не смішно.

- Зімбабве кажеш? А що, непогано, мені подобається. Хоча знаєш, мені завжди більше подобалась назва Буркіна-Фасо, – і знову цей твій надто емоційний сміх. На щастя, о четвертій годині ранку вулиці зовсім пустували.

- А хлопця як назвемо? Кот д’Івуар? Хей, Кот, сідай, два!

Ти смикала мене за рукав моєї улюбленої картатої сорочки і, зігнувшись удвоє, вже майже нечутно схлипувала. Сміятися ти вже просто не могла.

- Котику, любий, ану допоможи мені витрусити килим. А він мені: «Мамочко, чому хлопці у школі просять мене сказати «Мяу-мяу»? А дівчата насміхаються, та говорять: «Киць-киць»?

- Дуже смішно. Ти просто неперевершена Реґіна Дубовіцкая. Тебе зачекались в «Аншлаг-Аншлаг».

Ти якось раптом замовкла та відійшла від мене. Сіла своєю кольоровою спідницею прямо в найбільшу калюжу і почала плакати.

Я підійшов до тебе, нічого не розуміючи, та вибачився.

- Давай більше не будемо розмовляти про це. У мене ніколи не буде дітей. Помріяли і досить.

Десь в сусідньому кварталі заторохтів перший трамвай.

Starbucks coffee

Вітер на Старому Арбаті дещо відрізняється від вітру на Алтуф’єво чи на Ізмайлівській. Це важко помітити тим, хто живе в Москві все своє життя, а ось приїжджі цю різницю відчувають відразу. Він віє у зовсім протилежному напрямі. І на Арбаті він завжди трохи прохолодніший і нікчемний. Наче касир на нічному залізничному вокзалі.

Твій чорно-білий «Зеніт» полює на зухвалих, угодованих голубів і сонце віддзеркалюється в його об’єктиві, пускаючи зайчиків на двох дівчат, які п’ють каву за сусіднім столиком.

- Ти мене ніколи не покинеш? – пересмикуючи кадри, запитуєш у мене.

- Я буду завжди поруч з тобою, навіть коли ти будеш сивою бабусею з пігментними плямами на сідницях.

Клац! – і черговий голуб додався до твоєї фото-колекції «Птахи країн СНД».

- Ну, дивись, ти тепер просто зобов’язаний зі мною одружитися.

Ще ніколи в житті я не пив такої смачної кави. Із твоїм ім’ям на паперовому стакані.

- Я готовий зробити це хоч зараз. Зіграємо весілля на Арбаті?

- Ні, давай краще на Невському. Під час білих ночей. У мене буде чорна сукня з червоною фатою, а ти будеш вдягнутий у шкіряну куртку і вузькі джинси. А після весілля у нас буде секс на паромі.

- Я згоден. Пішли звідси, бо починається дощ.

45 кг

В тобі всього-на-всього 45 кілограмів ваги, але для мене ти важиш більше ніж 12,5 мільйонів унцій золота, зібраного під час Юконської лихоманки.

Pall Mall

Я допалив свою останню цигарку і ось вона блимає червоним маяком на крижаному асфальті п’ятьма поверхами нижче. Вона ніби подає мені сигнали SOS, благає, щоб я не залишав її наодинці зі всіма цими привидами жовтневої ночі, а я лише дивлюся на неї і не маю що відповісти.

Її агонія миттєво вщухає і я йду дивитися сон із саундтреком Глена Міллера.

(063) 609 43 4*

Я міг подзвонити тобі о пів на третю ночі і почати читати вірші Жадана або розповідати німецькою казки Андерсена. Я просто обожнював твій заспаний голос, голос, який ти була не здатна контролювати, бо ти ще спала, а він вже був моїм рабом. Ти завжди відповідала на мої нічні дзвінки, жодного разу не зробила вигляд, що ти міцно спиш і не чуєш телефона. Я майже впевнений, що коли ти лягала спати, то клала свій мобільний поряд із собою, скоріш за все під подушку, або десь на підлозі, щоб його вібрування роздавалося гучним деренчанням на холодному ліноліумі. А, може, ти взагалі не вимикала звук, щоб одразу прокинутись і ще кілька хвилин витратити на те, аби прийти до тями перед натисканням кнопки «прийняти виклик».

Я завжди чекав цих хвилин із нетерпінням. Чесно кажучи, мені було дещо соромно будити тебе посеред ночі, я відчував себе останнім егоїстом, але вже надто сильним було бажання почути це вологе, в’язке бурмотіння, зовсім незахищене і неконтрольоване свідомістю. У ці секунди тебе можна було питати про що завгодно, можна було дізнатися про всі твої секрети, які ти так дбайливо зберігала у своїх потаємних глибинах. І на ранок ти б все одно нічого не пригадала. Я міг би скористатися цією нагодою і дізнатися про тебе все, але це було б вже занадто. Мені було достатньо просто слухати цей дикий мед, який виливався зі слухавки і топив мої вуха, що йшли на дно швидше, ніж перевантажена артилерією бідолашна «Мері Роуз».

Зараз приблизно пів на третю і я вже набрав 9 цифр твого телефону.

She lost control

Коли вона нервувала, її очі шпурляли зоряні проміння на мій одяг, на ковдру, на нашу кішку і все навколо починало палати, яскравим вогнем розігріваючи пристрасті, завдяки яким я миттєво заводився, бігаючи від неї по всій кімнаті.

Це тривало лише кілька хвилин, але я був впевнений, якщо б вона мене наздогнала з ножем у руці, то наступним кадром в цьому фільмі було б моє скривавлене тіло на слизький підлозі.

Я знав це, але постійно провокував її на конфлікти. Вона безумовно мала якийсь психічний розлад, щось схоже на невмотивовану агресію або істерію, але мене це не лякало. Навпаки, я підсвідомо підводив її до цього стану і одразу відчував неймовірне збудження, коли бачив її божевільні очі, сповнені тваринної спраги вбивства.

Головним в цій екстремальній грі було вчасно заламати їй руки і задерти до горла халат. Вдома вона завжди ходила без нижньої білизни тож кілька секунд цілком вистачало на те, аби перетворити побутову сварку на пристрасний, довгоочікуваний секс.

Секс на межі примирення і зґвалтування.

Ми помстилися за тебе, Абір

Жовтень палає рудим, затьмарює вітер гірлянди дерев, я прокидаюсь кожного ранку і поспішаю до вікна, вдихнути смаженого повітря, кислого, наче молоко на серпневій спеці. Кава залишає після себе неприємні спогади, її присмак нагадує про війну в Іраку, не знаю, чому саме це спадає мені на думку, коли я роблю ковток гарячої, гіркої кави, але я п’ю ще і ще, ковток за ковтком, несамовито смакуючи всі ці думки на киплячому язику, вони киплять у моєму мозку, наче курячий бульон, в який я забув додати солі.

Американські солдати дезертирують, вони тікають з поля бою, їм страшно, по їхніх брудних та скривавлених обличчях мініатюрними Гольфстрімами ллються сльози відчаю, вони штовхають один одного, збивають своїх, ще вчора, товаришів з ніг, а ті вже не в змозі піднятися, вони просто лягають на мокру, вмиту сльозами та сечею землю і засинають. Вони бачать у своїх снах зелені пальми, піщані береги навколо прозорої, нескінченної води, вони пірнають у ту воду і регочуть, мов діти, мов велетенські немовлята, які вперше побачили цей світ і не можуть втримати в грудях все те, що там буркотить і рветься на волю. Їм вже не треба прокидатись о четвертій ранку і, відчуваючі нестерпний біль десь в середені шлунку, бігти в атаку і вбивати людей, вони про все це забули, їм вже більше ніколи не доведеться натискати на гачок і заплющувати очі, аби тільки не бачити, як ця бісова куля встряє у здивованого лоба, наче дротик у самісеньку середину настінного дартсу.

Для них все скінчилось, зовсім скоро вони побачаться зі своїми мамами, ті їх пригорнуть до себе і тихенько заридають, так, щоб ніхто не почув, а потім; а потім вся родина сяде за круглий, огорнутий білявою скатертиною, стіл і всі почнуть пити духмяний чай з напеченими млинцями і жоден з його, солдата, велетенської родини, не скаже:

- Ну що, синку, завдали ви їм перцю! Так їм, собакам, і треба!

Ніхто не спитає:

- Ну як там було, синку? Дуже моторошно?

Ні, ніхто навіть слова не скаже про це. Всі будуть робити вигляд, що не було цих пекельних місяців, цих жахливих ночей без сну і спокою, всі вони, незговорюючись, будуть вірити в те, що їх син, брат, онук просто вийшов купити чізбургер в придорожній забігайлівці і раптом одружився на бразильській красуні, яка забрала його з собою в сонячне Сан-Пауло, а він так закохався, ця чорноока бестія так запаморочила йому голову, що він навіть забув повідомити батькам, що одружується і взагалі забув, що у нього є батьки, а просто взяв і зник на кілька місяців, наче і не було його тут ніколи.

Я роблю довгий, глибокий ковток, кілька секунд роздивляюся іржаве піддоння фарфорової чашки і довго-довго вмиваюся крижаною, пронизливою водою.

Ставай тихіше, я й досі слухаю симфонію твоїх кроків

Якби я зустрів тебе зараз, десь на перехресті вулиць Паризької комуни та Монастирської, або в кав’ярні, яка ніколи не бачить сонця, чи може в тролейбусі, що поспішає в депо, в ліжко до своєї тролейбусної дружини, я б зупинив тебе і довго-довго дивився в очі. Навіть якщо б ти чинила опір, кричала мені, що поспішаєш і що тобі зараз не до цих драматичних сцен, я би взяв тебе в заручники і довго-довго дивився тобі в очі.

Без жодного слова, без жодних емоцій.

Все, що мені потрібно від тебе – це кілька хвилин мовчання, адже я маю право на це, чи не так? Мені не потрібні гроші, я не вимагатиму викупу за тебе, не буду писати анонімні листи твоїм батькам з погрозами та вимогами виконати всі мої умови, якщо вони хочуть ще повечеряти зі своєю донькою за одним столом, передивляючись чергову серію доктора Хауса.

Я не буду робити цього, не хвилюйся. Ти лише побудь в моєму полоні кілька хвилин і йди собі геть, зникаючи з мого поля зору назавжди.

Тобі сподобається, запевняю тебе. Я завжди бачив в тобі потенційну хвору на Стокгольмський синдром. Можливо, мені треба було прочитати Фаулза дещо раніше, тоді б я точно знав, що робити з тобою, коли ми зустрінемось десь на перехресті вулиць Паризької комуни та Монастирської, або в кав’ярні, яка ніколи не бачить сонця, або...

Пейзаж, мальований гобеленом

Там, де підлога моря поєднується зі стелею хмар, там, де зелені дерева нахиляються до самої землі, ніби у вічному поклоні перед дев’яностолітнім самураєм, я запропоную тобі вийти за мене, стати моєю дружиною і померти зі мною в один день.

- Наречений, чи є ваше бажання вступити в шлюб щирим, вільним і як слід виваженим?

- Так.

- Чи згодні Ви узяти в дружини цю жінку, любити, поважати і піклуватися про неї до кінця своїх днів?

- Так.

- Чи обіцяете Ви, що будете вічно кохати та оберігати її, доки смерть не роз’єднає вас?

- Нас ніщо не роз’єднає. Навіть смерть.

Не сьогодні, Жозефіна

Це важко назвати ритуалом, це скоріш за все якась брудна звичка; вона наче непогана і нічим особливо не заважає, але від неї так важко позбутись, що іноді стає соромно.

Ні, це я не про мастурбацію. (До речі, як правильно – тур чи тру?)

Я маю на увазі свою персональну ганебну звичку, такий собі гріховний ритуал, який я ховаю в сейфах своєї ментальності і, будьте впевнені, ще ніхто до вас про цей ритуал не чув.

Тож, готові?

Все дуже просто – справа в тому, що є у мене один улюблений фільм, який я ніяк не можу додивитись до кінця. Фільм цей 1959 року випуску. Уявляєте, скільки людей передивилися його від початку до кінця за ці п’ятдесят років? Мабуть, стільки ж, скільки дорівнює його бюджет. А це приблизно 2 883 848 $. Уявляєте, майже три мільйони людей сіли в свої крісла, вмостилися якомога зручніше на своїх подертих канапах, насмажили поп-корну чи набрали пива, дочекалися початку і, відволікаючись лише на санвузлові процедури, просиділи перед телевізором всі 122 хвилини. Пореготали як слід всією сім’єю, а потім ще й друзям розповіли, який чудернацький фільм, обов’язково подивись, якщо прийде на очі.

А мені ось нічого розповісти друзям.

Так, початок я пригадую, пам’ятаю, що фільм чорно-білий, звичайно, не забув, що в головній ролі відома актриса і це, мабуть, все, що я можу сказати про нього, хоча я починав його дивитись вже разів із дев’ять.

Вам, певно, цікаво, що ж в цьому поганого, що ж це за ритуал такий?

Справа вся в тім, що кіно це я починаю дивитись, лише коли маю поряд оголену дівку. Ось лежимо ми з нею в ліжку, палимо, розмовляємо на якісь дрібні теми, на кшалт «Вплив постмодернізму на сучасне кіномистецтво», або «Арт-хаус: арт чи хаус?» і тут я пригадую цю сінему.

- О, слухай! – кажу я дівчині. – А ти дивилась його?

Чомусь всі вони завжди відповідають «ні».

Певно, мені треба передивитися свої смаки щодо жінок.

- А давай подивимось! Кажуть, кльове кіно! – заманюю я нічого не підозрюючу жертву до себе в простирадливе лігво.

Я вмикаю вже затертий до подряпин диск і ритуал починається. Десь приблизно на 14-й хвилині я вструмляю в розпалену жертву свого підступного меча і ріжу її, ріжу.

Бідолашна М. в черговий раз дивиться на мій голий зад, що штапмує деталі, як токарний станок і ображено промовляє “It’s me, Sugar.”

Вона і не здогадується, що коли я трахаю цих дуреп, я бачу перед собою лише тебе, моя білява сучка.

Примари Аокигахари

Коли-небудь я обов’язково заблукаю в цьому лісі і залишусь там назавжди.

Мітасовленд

Митець Мітасов писав свої послання на сірих стінах пологових будинків і не тільки.

Йому було що сказати, але ніхто його не слухав.

- Моя. Мама. Земля. – писав він.

На ранок люди поспішали вулицею на заводи і шепотіли один одному: «Дивись, знову цей».

А Мітасов виглядав з-за рогу і сміявся собі в рукав.

Потім він приходив додому і грав на фортепіано, яке також було розписано пророчими посланнями, які постійно надсилали Мітасову з космосу.

- Сразу. Же. Сужение. Ума. – рапортували йому.

Він в ту ж саму мить хапався за пензлик та малював на вікнах.

Іноді він навіть не лягав спати – розумів, що треба встигнути попередити людство про небезпеку.

- Я маю встигнути попередити люд про небезпеку! – повторював про себе він.

Але попередження надходили якісь дуже складні.

- Завтра, 21 листопада 1998 року на перехресті вулиць Трінклера та Маяковського Владислав П. на власному авто зіб’є вагітну жінку з двома маленькими дітьми, 2-х та 5-ти років. – азбукою Морзе надиктовували йому космічні волонтери. - ВЕК. ВАК. - писав він на найближчому будинкові.

Йому здавалося, що все і так зрозуміло. Але ніхто нічого не розумів, і ось маленька дитяча коляска лежить розчавлена під зім’ятим BMW.

Мітасов без перестанку ридає, роздивляючись червоний чобіток, який примостився в складках його махерового пальто.

Через деякий час у космосі порадились і вирішили звільнити Мітасова з посади попереджувальника-аматора.

- Знайдем іншого, більш досвідченого, – вирішили прибульці.

І Мітасов помер від туберкульозу.

Зелений чай, червона кава

Наше меню завжди було однакове – я тільки зелений чай, ти тільки гірку, вогнем палаючу каву. Коли до нашого столика підходив черговий офіціант, ми хором робили замовлення: чкайва! Вони завжди перепитували:

- Вам – чай, а дамі – каву. Так?

- Так! – знову хором відповідали ми.

Далі було кілька хвилин вже звичного мовчання. Ми навіть не дивилися один на одного. А навіщо? Ми прийшли сюди випити свої чай та каву, а не милуватися краєвидами вже таких знайомих фізіономій.

Ми завжди полюбляли все протилежне. Ми навіть і не думали про те, щоб хоча б один раз взяти і замовити два чаї, або ж дві кави. Ні. Один чай і одну каву.

Але я зрозумів, що ми з тобою різні тільки тоді, коли почув, як ти розмішуєш ложкою сахар. Цей нервовий металевий хардстеп остаточно переконав мене в тому, що ти не моя Єва. Що ти ніколи не пригостиш мене отруйним, але таким смачним яблучком.

ВДНГ

Від тієї осені залишався один лише космічний попіл, занурений в краєзнавчі музеї міста на букву К. Ми йшли прискореною ходою по вкритому зміїними розщілинами асфальтованому паркету та роздивлялися споруди часів десятикопійчаного морозива. Діряві та пронизливі вікна вивчали нас і, здається, робили ставки хто кого цього разу. Дерева були вже майже готові відійти до зимової сплячки. Лише деінде висохле на автостопному сонці листя ледь трималося за свою останню надію прожити ще хоча б один день в цьому залишеному на одинці магнолійному світові.

- Уявляєш, якби ці фігурки зараз ожили і пішли до метро? – посміхаєшься ти, вказуючи на павільйон «Тваринництво».

- Я майже впевнений, що ніхто б їх навіть не помітив.

- Ось завжди ти так.

І тепло від твоєї долоні падає градусів десь на чотирнадцять.

Завмерлі фонтати ледве чутно благають: «Пити-пити...». Я підходжу до одного і виливаю в проржавілу трубу негазовану «Бон-Акву». Вдячно дзюркотить.

- Дивись, білочка! – радісно гукаєш мене ти.

Підходжу, і справді на верхівці незграбного дерева гризе горішок руде більченя. Дивиться на нас. Підморгує. Змахує хвостиком, упускає горішок. Клац! Розчаровано дивиться вниз і зникає.

- Дивна, ага?

Ага.

Сценарій фокусу, написаний лютневим дощем

Він був настільки маленьким, що поспішаючі по своїх справах перехожі навіть не дивилися в його бік. Напевно, я б теж його не помітив, але жінка, яка спізнювалася на таксі виявилася занадто цілеспрямованою. Наша зустріч була настільки несподіваною, що два кілограми апельсин, абсолютно не винних у тому, що ця дама засиділася в кафе, вирвалися з поліетиленового ув'язнення і опинилися на волі.

Саме в той момент, коли я збирав розкидані по затопленій мостовій оранжево-чорні бейсбольні м'ячики, я й помітив його. Метрового карлика в неймовірно довгому плащі-дощовику, з під якого виглядала різнобарвна піжама. Він стояв біля книжкового магазину і показував фокуси. Фокуси, які нікого не дивували, тому що нікому не було до них діла. Йшов проливний дощ і кожен бачив перед собою тільки вируючий шнапс і тліючий комин. А фокуси якось іншим разом.

Я стояв, нахилившись, ледве встигнувши зловити останній тікаючий апельсин, і, не помічаючи поштовхів і невтішних вигуків на свою адресу, уважно стежив за червоними яблуками, котрі виписували кубічну параболу. Вони вже відмотали свій строк і тепер пурхали у вільному польоті, на заздрість моїм засудженим на довічне ув'язнення апельсинам.

Срібні дотики

Єдине бажання – безперервний дощ всю ніч. І я такий безмежний під двома ковдрами. А уві сні друга серія Wicker Park. Всі веселки пішли на фронт; їх подальша доля невідома.

Бегбедер помилявся

Часпіковий тролейбус. Я десь в його серцевині. Сьогодні міс Фортуна на моєму боці і мені навіть вдається вмоститися на крижаному тролейбусному троні. Навпроти – стародавні божі кульбабки. У нього кумедна гномська борода, у неї кумедні вісімнадцятирічні очі. Вони тримаються за зморшкуваті руки, нескінченно довго дивляться один на одного і розмовляють про сорти цибулі. Для них немає всіх цих нависаючих зверху мавп в чорних, шкіряних куртках. Немає цих розмов про кризу, про кляту країну, про те, які все ж таки підари наші політики. Є тільки вони й цибуля. І півстолітня ідилія.

Я дивлюся в палаюче вікно і ледь стримую сльози. Бегбедер-Бегбедер... А ти казав кохання живе лише три роки.

Грудневий ембієнт та дещо із Джеймса Уайта

Він постійно повторював, що кожної ночі до нього навідуються прибульці.

- Вони з’являються кожної ночі, уявляєш? – доводив він.

- І вчора також були?

- Не знаю, вчора я дуже міцно спав. Можливо і були.

Ми йшли на льодовий каток, а попереду нас йшла довга зима.

- Напевно, ти кожної ночі міцно спиш? – я завжди був трохи нігілістом.

-Та ні, дуже рідко! Вчора я просто запізно вклався. Слухай, а я пригадую, що вночі я прокидався і щось таке чув... так-так, точно, були!

Вітер ставав все суворіший, наче наш фізрук після шостого уроку.

Я натягнув в’язаного светра на рота і, зупинивши його, ледь чутно промовив:

- А які вони?

Він кілька секунд мовчки озирався по сторонах, наче боявся, що вони почують нас з якої-небудь планети Макемаке. Коли впевнився, що навколо нікого, зізнався:

- Ну, чесно кажучи, нічого особливого. Вони як ми, тільки без очей.

- Як без очей?

Вітер задував так, що доводилося кричати один одному у вуха.

- Ну отак, без очей! І без рота! Та й носа в них нема, здається!

- А голова? Голова в них хоч є?

-Та є щось схоже, я, чесно кажучи, не дуже роздивлявся. Знаєш, як моторошно?

Сніг обліпив кожен сантиметр наших поодиноких фігур, наче небесний Церетелі вирішив викувати скульптуру «Два хлопчики, один з яких бачив прибульців, а інший просто».

Здається, каток сьогодні обійдеться якось без нас.

- А можна я переночую у тебе? – написав я на білому, цукровому холсті.

-Ага, тільки я біля стінки, – виводив зелено-білою рукавицею він, а прибульці вже заводили свої космічні ракети.

Нагорі всі зіллється в єдиний океан

За вікном веселився снігур.

Все, що ще вчора було снігом, сьогодні стало вареним компотом, розведеним проточною водою.

Я знімаю капелюха перед усіма, хто висить на хвойних смереках і під відкритим небом проголошує молитви до пророка Іссаї. У них є чому повчитися. Вітер співає-співає-співає-співає. Щось із Тейлор Свіфт. Мене нудить. Водоспадами Ігуасу в прибережні води Атлантичного океану. Мій кремезний Сартр, ти був безнадійно правий. Я твій Антуан. Завжди дивлюся на захід і чекаю, доки загориться покинутий водевіль, що на тому березі річки Вілен. Козирні карти застрягли в лівому рукаві і тепер як не намагайся – все одно вкриєшся мулом. Писати тобі листи і спалювати їх у консервних банках, що може бути веселіше? Газетні літери в′їдаються в шкіру швидше, аніж липкий пластилін плавиться на липневій спеці.

А на китобійній знову розцвіли проліски.

Молитва Даниїла

Господи! Яка ж туга без Естер. Боженько, зроби, щоб знову я був з Естер разом, нерозлучний навіки, а також щоб ми жили щасливо. Господи, я не можу без Естер жити. Почуй молитву мою, Господи. Ти тільки Один можеш допомогти нам. На Тебе, Господи, сподіваюся.

Даниїл Хармс. 21 грудня 1929.

Німецький фольклор не має нічого спільного з голосінням лелек понад голим степом

Коли у вовка, що живе на тому краю тисячолітнього хвойного лісу, загояться всі рани та загостряться зуби; коли мурахи відчують в собі силу та зберуться у велетенську армію під проводом сліпого мурахоїда; коли всі птахи з обох берегів Прип’яті заспівають акапелло «Котилася ясна зоря з неба»; коли на велетенських дубах зацвітуть гіацінти; коли кремезний та жилавий вепр програє в покер жалюгідному, боягузливому кролю; коли нічний попіл розвіється понад світанковим сяйвом та утворить собою картину Поля Сезанна; коли всі риби Червоного моря прийдуть на весілля до Посейдона та Кето; коли Лиса гора заросте двометровим папороттям та бузиною; коли земля під босими стопами стане м’якою, немов карамельне крем-брюле; коли білий колір твоєї спідниці раптом почервоніє та стане схожий на полуничне тістечко, що так швидко тане в роті; коли двері на горище затягне мохом та павутинням; коли жорстокий Верлиоко розридається над своєю останньою жертвою та присягнеться до кінця днів своїх годувати земляних хробаків та поливати сльозами Psathyrella gracilis; коли твоє ще духмяне серце буде досмажуватись на олов’яній сковороді

лише тоді я зможу вимовити твоє ім’я в голос.

?

Wenn man ein Wozu des Lebens hat, erträgt man jedes Wie.

Friedrich Nietzsche

Нажаль, Фрідріх, я поки що не знаю навіщо.

Вітер грав на твоєму волоссі, наче на одно октавній арфі

Впродовж того лютневого вечора я намагався згадати пісню, яку ми співали з тобою над мостом Патона, але байдужий вітер постійно відганяв мотив, який я майже спіймав за комірця. У голові раз у раз гомонів лише приспів: "сome with me, dance, my dear". І більше нічого.

Здається, це були The Doors. Здається, ти тоді була застуджена й у тебе чарівно хрипів голос.

Я сміявся і повторював, що він дійсно схожий на голос Моррісона.

- Агов, Джиммі! – кричав я в крижану глибину, – ти чуєш це?

І хвилі знизу відразу збільшувалися в розмірах від несамовитої люті.

Ми танцювали вальс на слизькій поверхні під твій спів, я міцно тримав тебе за талію і інколи навіть підспівував. А зараз не можу пригадати навіть назву тієї балади. Звичайно, я міг би набрати твій номер та сказати щось на кшалт:

- Привіт, я тут пригадав, як ти мені співала пісню The Doors, але щось ніяк не збагну яку саме. Не нагадаєш?

Звичайно, це був би найтупіший вчинок, який би однозначно посів перше місце в моєму хіт-параді Найтупіших Вчинків-2010. Звичайно, ти вже давно забула той день, а на ту пісню твоя двохсотгектарна пам’ять вже давно натиснула delete. І тут я, зі своєю нікому не потрібною ностальгією.

А, можливо, ти навіть не впізнала б мій голос. І це не дивно, адже я ніколи не співав тобі пісень.

Спогади залежать від моделі відеокамери, що ховається в нашому розумі

Твоє фортепіано було найкращим саундтреком моїх снів.

Його глибинний шепіт заколисував мене, забирав в мене всі сили і ось я вже йду по ромашковому полю і полюю на прихованих в червону книгу метеликів. Десь зверху, далеко-далеко за пухнастими хмарами, я чую перші акорди “What Sarah said” і розумію, що наближається дощ.

Руда земля випаровується, вмивається дрібними краплями і благає ще, ще.

Так само й ти благала, коли я входив в тебе ззаду.

Здається, земля навіть стогне твоїм голосом.

Я лягаю на неї, вкриваю її простори палкими поцілунками, вона засмокчує мене від нахабної пристрасті і гвалтує під аккомпанімент твоїх фа-соль-ля-сі.

Я прокидаюсь, ще й досі відчуваючи присмак палаючої глини на губах, затьмареним поглядом дивлюсь на тебе, ти знімаєш свої косси і дивовано перепитуєш:

- Ой, я тебе мабуть розбудила? Вибач, не помітила, що ти заснув.

Твоє хвилясте волосся майже торкається чорно-білих клавіш, воно ніби квапить тебе, наче нетерпляче говорить – давай скоріше грай, досить з ним базікати!

The Beginning

Як казав Генрі Міллер: «Щоб забути жінку потрібно написати про неї книгу».

Книга написана, але ти все ще стоїш поряд майже непомітною тінню, не відображаючись в дзеркалі та не дозволяючи мені додивитися сон про мою щасливу старість із трьома онучками на колінах до кінця.

Мандаринове сяйво пробивається крізь шоколадний абажур так, як армія генерала Брусилова проривала австрійсько-венгeрську оборону на півдні Прип'ятських багнищ.

Десь там за темним вікном витанцьовує аргентинське танго різдвяний сніг, а ще далі, значно нижче, співає кероли одноокий пес і у нього це виходить значно краще, ніж у Франка Сінатри (хай Господь береже його широку душу).

Здається, завтра має бути хуртовина, тож одягайся тепліше, а головне дивись під ноги, кажуть, буде дуже слизько.

Добраніч, хай твої янголята завжди будуть поруч із тобою.