Мотиль - Українська димлена кераміка

Моїм батькам Любові та Ярославу Шереметам

присвячую

NATIONAL ACADEMY OF SCIENCES OF UKRAINETHE ETHNOLOGY INSTITUTE

UKRAINIAN SMOKED CERAMICS THROUGH XIX

TO EARLY XXI CC.HISTORY. TYPOLOGY.

ARTISTIC PECULIARITIES

Lviv • 2011

ROMANA MOTYL

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

РОМАНА МОТИЛЬ

Львів • 2011

УКРАЇНСЬКА ДИМЛЕНА КЕРАМІКА

XIX – ПОЧАТКУ XXI СТ.ІСТОРІЯ. ТИПОЛОГІЯ.

ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ

ISBN 978–966–02–6285-0 © Романа Мотиль, 2011© Інститут народознавства НАН України, 2011

УДК 738.3(477)ББК 85.125.1(4УКР)М85

Рекомендовано до друкуВченою радою Інституту народознавства НАН України

Відповідальний редактор: академік НАН України, доктор історичних наук, професор Степан ПАВЛЮК

Науковий редактор: член-кореспондент НАМУ, доктор мистецтвознавства, професор Михайло СТАНКЕВИЧ

Рецензенти:член-кореспондент НАМУ, доктор мистецтвознавства,

професор Галина СТЕЛЬМАЩУК,кандидат мистецтвознавства Олена КЛИМЕНКО

Редактор: Ольга Козакевич

Мотиль Р. Українська димлена кераміка XIX – початку XXI ст. Історія. Типоло-гія. Художні особливості.– Львів: Інститут народознавства Національної академії на-ук України, 2011.– 208 с.

У монографії висвітлюється українська димлена кераміка як самобутнє мистецьке явище. Аналізуються історико-соціальні, економічні й естетичні передумови форму-вання української димленої кераміки, її витоки і періодизація розвитку, трансформації впливів, відродження та згасання традицій. Окремо приділено увагу технології виго-товлення та оздоблення димлених гончарних виробів, а також типології творів.

Для мистецтвознавців, істориків, етнографів, культурологів, музейних працівни-ків, художників та шанувальників української культури.

The monograph throws light upon Ukrainian smoked ceramics considered as original artistic phenomenon of traditional folk culture. Thorough study has been performed in historical, social, economic and aesthetic preconditions for formation of Ukrainian smoked ceramics with more precise definition of its sources as well as an arrangement of periodic cycles during its development. Factual data as for transformation of impacts, revival and weakening of traditions have been noted. Especial attention has been paid to the technologies of production and decoration of smoked pottery-ware. In accordance with the complexes of features a typology of art-works has been elaborated. Under analysis have been put some peculiarities of forms and decor of Ukrainian smoked ceramics.

This book might be of interest for art scholars, historians, ethnographers, culturologists, museum custodians, artists and connoisseurs of Ukrainian culture.

7

ВСТУП

Українська кераміка – самобутнє явище у світовому мистецтві, що відіграє важливу роль у збереженні національної духовності й іден-

тичності. У ній значне місце займають димлені вироби – давній під-вид кераміки від сріблясто-сірого до лискучо-чорного кольорів, якому приділялося мало уваги. Більшість глиняних пам’яток, що належать до техніки відновлювального випалу, тривалий час залишалась неприміт-ною і сьогодні димлені вироби можна зустріти лише в окремих музейних та приватних колекціях. Ці гончарні витвори, прикрашені стримани-ми тонованими або рельєфними узорами чи зовсім позбавлені орна-ментації, з першого погляду можуть видатися не вартими уваги. Од-нак, придивившись до цього простого глиняного посуду, призначеного в минулому для повсякденних потреб,– горщиків, горнят, глеків, ми-сок,– неможливо не відчути чарівність їх пластичної краси, часом на-стільки досконалої, що вона не губиться серед яскравого різноцвіття мальованих виробів. Форми такого посуду випробувані щоденним ко-ристуванням, вони відпрацьовані в пропорціях, зручні та практичні, а фантазія народних майстрів протягом століть виробила лаконічну й ба-гату систему орнаментальних схем і мотивів.

Димлену кераміку України до цього часу досліджували вибірково, тому у науковій мистецтвознавчій літературі вона висвітлена недостат-ньо. Автори нечисленних публікацій здебільшого лише торкалися де-яких ділянок цього художнього явища, що не сприяло його грунтов-ному аналізу, а іноді приводило до неточних і хибних висновків щодо історії, технології виготовлення та назви.

Українська димлена кераміка частково розглядається у кількох працях, де лаконічно визначається стан ремесла у XIX–XX ст., висвітлюють-

Українська димлена кераміка XIX – початку XXI ст.

8

ся деякі соціальні та ретроспективні аспекти, подані окремі статистичні дані. Зокрема, гончарство Чернігівщини досліджували І. Маєвський1, М.Фріде2 та Є.Спаська3, а науковці П.Олейников4 та М.Іонов5 роз-глянули димлену кераміку Київщини з етнографічного боку.

На західних землях України перші розвідки про народне гончарство здійснив Л.Вербицький6. Праця має довідковий характер і стосуєть-ся селянського посуду, зокрема й димленого, південних районів Івано-Франківщини (Косів) і Львівщини (Сокаль).

Вироби Поділля досліджувала Марія Фріде7, однак автор обмежу-ється лише питанням форми й орнаменту подільського посуду.

Войцех Дзєдушицький помилково тлумачить один із найдавніших методів оздоблення посуду способом загладжування (лискування, ло-щення) 8. Він пояснює цю техніку вживанням графіту, хоча це, як ві-домо,– спеціальне випалювання виробів у горні.

У своїй археологічно-етнографічній праці Й.Чекановський9 сіру ке-раміку з лискованою поверхнею називає «готською». Катерина Ма-тейко спростовує це хибне твердження і вважає, що «немає ніякої під-стави зберігати за нею цю назву, бо як у техніці її виготовлення, так і в формах та орнаменті простежуються старі місцеві традиції»10.

Про виробництво і поширення димленого посуду на Покутті зга-дує Ванда Шрайберівна11, проте в роботі відсутня детальна характе-ристика виробів.

Народній кераміці різних регіонів України присвячували свої праці етнографи і мистецтвознавці другої половини XX ст. Питання димленої кераміки найдокладніше розглядає Юрій Лащук у розділах до шести-томної історії українського мистецтва12, у нарисах з історії українсько-го декоративно-прикладного мистецтва13 та в інших виданнях14.

Цінні дані щодо димленої кераміки на теренах Західної України містить праця Катерини Матейко15, однак, дослідниця не поділяє кераміку чітко за технологією виготовлення і не виділяє центри цього виду гончарства.

Побіжно згадуються сіроглиняні вироби й осередки їх виробництва й у книзі Ірини Гургули16.

Відома мистецтвознавець, фахівець у галузі українського гончар-ства Леся Данченко у своїх працях17 також приділяє увагу цьому тех-

Вступ

9

нологічному виду глиняних виробів, але свідчення про нього подані до-сить фрагментарно.

Колекціонер мистецтва Давид Гоберман у збірці «По Гу цуль щи не»18

описує творчість народних майстрів зі Старих Кут, що славились сво-єю димленою керамікою, а в аналогічному виданні «По Северной Бу-ковине»19 побіжно згадує про коболчинських гончарів, котрі теж пра-цювали в цій техніці.

Різнобічний аналіз народного гончарства містить праця Тетяни Ро-манець20, у якій сіро-чорний посуд розглядається як один з найдавні-ших і наводяться три найпоширеніші схеми декору виробів.

Вагомий матеріал про димлену кераміку зібрано у дослідженнях Ми-хайла Селівачова, однак, не можна погодитись із твердженням нау-ковця, що у «скіфські времéна з’являється безкисневий випал»21, адже цей спосіб випалювання відомий на землях України раніше, ще з ча-сів Трипілля.

У 80–90-ті роки XX ст. опубліковано низку науково-популярних статей, які підіймають гострі проблеми існування сучасної димленої ке-раміки. Серед них – Григорія Островського22, Михайла Селівачова23, Оксани Цісельської24, Ярини Коваль25, Миколи Корнієнка26, Ростис-лава Шмагала27 та ін.

Значний інтерес для порівняльно-історичного аналізу українсь ких димлених творів гончарства становлять розвідки польських, бі ло русь-ких, молдовських, угорських, словацьких авторів щодо історії світо-вої чорної кераміки і, зокрема, випалювання глиняних виробів віднов-лювальним методом. Матеріали зарубіжних дослідників О.Ганцької28 та Р.Рейнфуса29 (Польща), І.Єлатомцевої30(Білорусь), Д.Зеленіна31, І.Поверіна32 (Росія), І.Хинку33 (Молдова), Й.Сабадфалві34 (Угорщи-на), Е.Плічкової35 (Словаччина) та інших вагомо прислужилися від-творенню розвитку вітчизняної димленої кераміки.

В останні десятиліття виникло питання про збереження димленої кераміки, як своєрідної галузі народного мистецтва, що найближчим часом може зникнути. У гончарних промислах нагромадилася велика кількість проблем, вирішити які неможливо без зовнішньої підтрим-ки. Збереження, відновлення й творче засвоєння традиційної україн-


10

ської димленої кераміки, як і народного мистецтва взагалі, є однією з важливих умов національного й культурного відродження.

Мета нашого видання – створити цілісну картину цього виду гон-чарства як своєрідного явища в народному мистецтві, яке займає на-лежне місце у вітчизняній культурі.

Хронологічні межі дослідження зумовлені наявним фактичним ма-теріалом: переважна більшість пам’яток, які збереглися, дають мож-ливість проаналізувати художні особливості димленої кераміки від XIX ст. – до кінця XX ст., хоча автор вважає за доцільне охопи-ти різні періоди розвитку цього технологічного виду гончарства на те-риторії України, робить короткий історичний екскурс від найдавніших археологічних знахідок (IV–III тисячоліття до н.е.) й до наших днів. У монографії також розглядається творчість українських художників-керамістів кінця XХ – поч. ХХІ ст., у роботах яких відчутна інспіра-ція традицій народної димленої кераміки.

Ця книга є першою спробою охарактеризувати українську димлену кераміку в цілому. У ній детально досліджується історія розвитку цього технологічного виду гончарства на основі комплексного аналізу предме-та, розглядаються маловідомі мистецькі явища (трансформації впливів, згасання традицій та ін.) та історичні факти, що не були введені у нау-ковий обіг. Автор пропонує низку заходів для збереження і відродження промислу. У роботі висвітлюються та уточнюються технологічні аспекти виготовлення димленої кераміки; зважаючи на функціональні і конструк-тивні засади, розроблена типологія форм димлених виробів; визначають-ся художні особливості української димленої кераміки ХІХ – початку ХХІ ст., окреслюється комплекс факторів, що формують художню ви-разність творів, подано систематизацію декору. Вперше чітко просте-жуються осередки, які спеціалізувалися на виготовленні димлених ви-робів; введено у науковий обіг нові імена гончарів, що працювали у цій галузі, виявлено зони поширення димленої кераміки, її загальні особли-вості, регіональні відмінності. Також вперше наведена порівняльна ха-рактеристика українських і зарубіжних димлених виробів.

Основою для написання праці стало мистецтвознавче вивчення па-м’яток, що зберігаються у приватних колекціях та збірках вітчизня-

Вступ

11

них музеїв, а саме: Державного музею українського народного де-коративного мистецтва (м. Київ), Музею народної архітектури та побуту НАН України (м. Київ), Українського центру народної куль-тури «Музей Івана Гончара» (м. Київ), Музею етнографії та худож-нього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів), Національного музею у Львові ім. А.Шептицького, Львівського іс-торичного музею, Львівського музею історії релігії, Музею народної архітектури та побуту у Львові, філіалу Львівської національної гале-реї мистецтв в архітектурно-художньому музеї-заповіднику «Олесь-кий замок», Історико-етнографічного музею «Бойківщина» (Самбір), Чернігівського обласного історичного музею ім. В.Тарновського, Чер-нігівського національного історичного музею-заповідника «Стародав-ній Чернігів», Національного музею-заповідника українського гончар-ства в Опішному, Мукачівського історичного музею, Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, Косівського му-зею народного мистецтва Гуцульщини, обласних краєзнавчих музеїв Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців, краєзнавчих музеїв Бор-щова, Бережан, а також Переяслав-Хмельницького та Кам’янець-Подільського історико-краєзнавчих музеїв. Усі ці музейні колекції різні за складом і кількістю пам’яток, огляд яких дає можливість про-слідкувати локальні відмінності форм і візерунків димлених виробів із різних областей України.

Крім цього у роботі використані рукописні й архівні джерела: опра-цьовано фонди рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклорис-тики та етнології ім. М.Рильського НАН України, наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, матеріали Державного Історичного ар-хіву у Львові та Архіву Музею народної архітектури та побуту у Льво-ві, а також польові матеріали, зібрані під час цільових відряджень та експедицій у 1995–2011 роках в різні регіони України.

Автор щиро вдячна всім, хто своєю допомогою і підтримкою спри-чинився до видання цієї книги. Первісна ідея такого дослідження заро-дилася у відділі народного мистецтва Інституту народознавства НАН України. Пильна увага та фахові поради колег – співробітників від-ділу суттєво допомагали у процесі роботи. Особлива подяка доктору


12

мистецтвознавства, професору, члену-кореспонденту НАМУ Стан-кевичу Михайлові Євстахійовичу – науковому редактору моногра-фії. Цінні настанови додавали впевненості і наполегливості, мотиву-вали завершення цієї праці.

Можливістю виходу книги у світ сердечно завдячую директорові Ін-ституту народознавства НАН України, академіку НАН України, док-тору історичних наук, професору, відповідальному редакторові Павлю-ку Степанові Петровичу.

Дякую також усім працівникам музеїв, бібліотек, архівів, друзям за активну допомогу й сприяння у пошуках матеріалу.

Поява цієї книжки була б неможливою без повсякчасного розу-міння з боку родини: батьків, брата, чоловіка та дітей,– їм моя гли-бока вдячність.

1. Маєвський І. Гончарний промисел в Шатрищах // Пам’ятники Чернігівської губернії.– К., 1862.

2. Фриде М. Гончарство на Юге Черниговщины // Материалы по этнографии.– Т.3.– Вып.I.– Ленинград, 1926.– С.45–58.

3. Спаська Є. Глечик з хрестиком // Матеріали до етнології і антропології. Т.XXI-XXII. Ч.I. Львів, 1929.– С.41. Спаська Є. Подорожі по Чернігівщині, уривки з щоденників 1921-1926 рр., головним чином про чернігівське гончарство.– Відділ рукописів ІМФЕ НАН України.– Ф.48-3/22.– 61 с.

4. Олейников П. Гончарное производство Киевской губернии // Отчёты и иссле-дования по кустарной промышленности в России.– Т.VI.– К., 1900.

5. Ионов Н.Ф. Гончарный промысел Киевской губернии // Кустарная промыш-ленность в Киевской губернии.– К., 1912.– С.1–77.

6. Вербицький Л. Узори промислу домашніх виробів з глини селян на Русі. (Глиняні вироби з Косова і Сокаля).– Косів, 1882.

7. Фріде М. Форма і орнамент посуду з Поділля // Науковий збірник Ленін-градського товариства дослідників української історії, письменства та мови.– К., 1928.– С.81–92.

8. Dzieduszycki W. Hausindustrie, Thonindustrie (die Osterreichish-Ungarische Mo-narchie in Wort und Bild).– Galizien, Wien, 1898.– P. 532–534.

9. Czekanowski J. Wstęp do historji słowian.– Lwów, 1927.– 17 s.10. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР XIX–

XX ст.– К., 1959.– С.12.11. Szrajberowna W. Pokucka ceramica ludowa.– Lwów, 1931.12. Історія українського мистецтва в 6-ти томах.– К., 1966–1970.

Вступ

13

13. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. За загаль-ною редакцією Я.П.Запаска.– Львів, 1969.– 190 с.

14. Лащук Ю.П. Закарпатська народна кераміка.– Ужгород, 1960.– 85 с.; Ла-щук Ю.П. Українські гончарі.– К., 1968.– 40 с., іл.

15. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР XIX–XX ст.– К., 1959.

16. Гургула І.В. Народне мистецтво західних областей України.– К., 1966.– 77 с., іл.17. Данченко Л.С. Народна кераміка Наддніпрянщини.– К.: Мистецтво, 1969.–

142 с., іл.; Данченко Л.С. Народна кераміка середнього Придніпров’я.– К.: Ми-стецтво, 1974.– 199 с., іл.

18. Гоберман Д.Н. По Гуцульщине.– Ленинград: Искусство, 1979.– 166 с.19. Гоберман Д.Н. По Северной Буковине.– Ленинград: Искусство, 1983.– 176 с.20. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.–

К.: Просвіта, 1996.– 129 с.21. Селівачов М.Р. Лексикон української орнаментики.– К., 2005.– С.69.22. Островский Г. Гавареччина: два художника и промысел // Декоративное ис-

кусство СССР.– 1984.– №7.– С.33–34.23. Селівачов М. Де придбати коболчинський глечик? // К.– 1985.– №1.–

С.159–169.24. Цисельская О. «Седая» керамика // Декоративное искусство СССР.–

1987.– №4.– С.44–45.25. Коваль Я. Ти робись, робися горщику… // Жовтень.– 1988.– №8.–

С. 127–129.26. Корнієнко М. Димлене диво // Родовід.– 1991.– №2.– С.28–33.27. Шмагало Р. Гончарний промисел і підприємство: погляд крізь століття (з до-

свіду діяльності навчальної майстерні гончарства в с.Олешні на Чернігівщині) // Народознавчі зошити.– 2004.– №1–2.– С.110–115.

28. Ганцкая О.А. Народное искусство Польши.– Москва: Наука, 1970.– 185 с., илл.29. Reinfuss R. Gancharstwo Ludowe.– Warszawa, 1955.– S. 13–30.30. Елатомцева И. Художественная керамика Советской Белоруссии.– Минск,

1966.– 191 с., илл.31. Зеленин Д.К. Об исторической общности культуры русского и украинского

народов // Советская этнография.– 1940.– № 3.32. Поверин А.И. Гончарное дело. Чернолощенная керамика.– Москва,

2002.– 96 с.33. Хынку И.Г. Молдавская народная керамика.– Кишинёв, 1969.– 144 с., илл.34. Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery.– Budapest, 1987.– 94 p.35. Plickova E. Pozdisovske hrnčiarstva.– Bratislava, 1959.

14

Витоки

Перші наявні археологічні пам’ятки чорно-сірої кераміки на терито-рії України дають змогу висловити припущення, що чорнолощені

вироби з’явилися тут майже з початком виготовлення глиняного посуду (епоха неоліту). Вже на середньому етапі розвитку буго-дністровської культури (друга пол. VІ–V тисячоліття до н.е.) на Південному Бузі зафіксовано появу сірих та чорних за кольором ваз і неорнаментова-них плоскодонних посудин з підлощеними стінками1.

Як відомо, кераміку того часу випалювали на відкритому вогні. А посуд різних відтінків чорного кольору можна отримати при випалі у вогнищі і без відновлювального процесу: чорного забарвлення виробам надають органічні речовини, які не повністю вигоріли на поверхні по-судини. Крім того, зачорнити кераміку можна способом занурювання гарячої посудини у мучнистий розчин або в нагріту олію, а також при випалі на відкритому вогні зі спеціальними сирими органічними добав-ками (листя, солома, хмиз). Усі ці методи відомі з епохи неоліту і поде-куди зберігаються досі у регіонах із слаборозвиненим гончарством2.

Вироби, випалені такими способами, зустрічаються і в інших неолі-тичних племен. Так, наприклад, кулясті посудини сіро-чорного кольору переважають у культурі лінійно-стрічкової кераміки (друга пол. V ти-сячоліття до н.е.). Це, як правило, вироби слабого випалу, основними орнаментальними елементами яких є ямковий та рельєфний орнамент або декор у вигляді заглибин від пальців і нігтів3.

Розділ 1

ДИМЛЕНА КЕРАМІКА НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Димлена кераміка на теренах України: історія та сучасність

15

Розповсюджений у наш час відновлювальний випал поширився на землях України з часів Трипілля (ІV–ІІІ тисячоліття до н.е.): «Іно-ді поверхня столових посудин має чорне забарвлення, яке є наслідком відновлювального режиму випалу. Цей посуд звичайно орнаментова-ний прокресленими лініями й канелюрами, що постійно доповнювали-ся відбитками гребінця, ямками, дрібними напівсферичними наліпами, випуклинами-сосками»4.

До трипільської культури належать і найраніші знахідки гончар-них горнів на українських теренах: у середньотрипільському по-селенні Жванець Хмельницької обл. Т.Г.Мовша відкрила шість двох’ярусних горнів, випал у яких дозволяв отримувати високо-якісний посуд5.

Проте димлена кераміка у трипільців займає порівняно невели-ке місце – лише на пізньому етапі культури Трипілля відновлю-вальний процес випалу стали застосовувати частіше, а колір виро-бів (ліплених вільноруч) був здебільшого чорно-сірим (від 40 до

Глиняний посуд культури лінійно-стрічкової кераміки. Друга пол. V тис. до н.е. пос. Незвисько. (За: Даниленко В.М. Буго-Дністровська культура //

Археологія Української РСР.– К.: Наукова думка, 1971.– Т. 1.– С. 99)


16

60%). Тут виділяється декілька типів посуду: горщики з широкими відігнути-ми вінцями, глечики і миски6.

Виготовлення «обдимленої» кераміки робило черепок твердішим, значно змен-шувало просочування рідин крізь стінки, а самі вироби ставали зручнішими в ко-ристуванні. Специфічним був лискова-ний (гладжений) розпис не випаленого ще, але підсушеного черепка за допомо-гою камінчика, кістки, зуба, що залишали на матовій поверхні блискучі смуги, які ще більше посилювалися після випалювання. Трипільські гончарі досконало володіли декоративними прийомами лощення.

В епоху енеоліту й пізніше чорно-сірий колір кераміці надавали також шляхом покриття її графітом до ви-палу, як, наприклад, у культурі Гу-мельниця (середина ІV тисячоліття до н.е.) на заході України7. Графіт, заби-ваючись у пори, ущільнював та зміц-нював черепок.

Яскравим художнім явищем у дим-леній кераміці став чорнолощений по-суд гальштатської доби (перші століт-тя – середина І тисячоліття до н.е.). На українських землях він був відомий у станівській культурі (XІV–XІІ ст. до н.е.), що охоплює територію Закар-паття: тут зустрічаються, в основному,

чорні ранньогальштатські горщики8.У культурі Ноа, поширеної на середньому Подністров’ї у

ХІІІ–ІХ ст. до н.е. (сіра й коричнева кераміка) є димлені сла-

Трипільська посудина. Глина, ліплення, димлення. IV–V тис.

до н.е. ЛМІР. Експозиція

Горщик. Глина, ліплення, риту-вання, димлення. Фракійський гальштат. VII–XI ст. до н.е.

ТОКМ. А 33.18


17

болощені черпаки, вази з двома руч ками, миски, чашки і дуже рід-ко банькоподібні горщики9. Незна-чний відсоток становлять тюльпано-подібні посудини.

До цієї ж епохи відноситься димлена кераміка, яку залишило після себе міс-цеве хліборобсько-скотарське поселен-ня ранішої білогрудівської (ХІ–ІХ ст. до н.е.) та пізнішої чорноліської (VІІІ – перша пол. VІІ ст. до н.е.) культур10.

Сліди кераміки білогрудівського ти-пу виявлено у лісостеповій частині Пра-вобережної України, у верхньому Придністров’ї та у Північній Бу-ковині при розкопках біля с.Магали Садирського р-ну Чернівецької обл., у с.Підгорі поблизу Теребовлі та у с.Новосілці-Костюковій біля Заліщик Тернопільської обл. На терені княжого Галича в с.Крилос та с.Підгороддя Галицького р-ну Івано-Франківської обл. знайдено чорні блискучі уламки глиняного посуду. Таку ж кераміку, датовану бронзовою глицею, досліджували на узгір’ї біля с.Корнича (Коло-мия) та ще у багатьох місцях11.

Гончарі цих поселень виробляли посуд – тюльпаноподібні горщики, корчаги, миски, черпаки, а також кубки. Вони знали як «задимлюва-ти», лощити та прикрашати канелюрами парадний посуд, переважно малі вазочки. Виявлено і ритуальні мініатюрні банькуваті посудини, що походять, зазвичай, із зольників.

Продовженням білогрудівської культури стала чорноліська.Чорноліське населення займало лі со степ Правобережжя та ба-

сейн Ворскли. Тут в основному побутував кухонний та столовий посуд, задимлений і місцями доведений до полиску. Для першо-го – типовими є горщики тюльпано подібної форми, орнаментовані гладким, іноді розчленованим ямками, на ліпним валиком на плічках. Дуже мало, але зустрічаються проколи по краю вінець. Столовий посуд загладжений і про лощений. Він представлений череп ками з

Горщик-урна. Глина, ліплен-ня, димлення. Культура Ноа. XIII–IX ст. до н.е. ТОКМ.

Експозиція


Кераміка білогрудівської культури (1–3, 6, 7, 9, 11, 12, 14, 15 – Собківка; 4, 8, 10 – Білогрудівський ліс; 5 – В.Андрусівка; 13 – Новосілки-на-Дніпрі). XI–IX ст. до н.е. (За: Березанська С.С. Білогрудівська культура // Археологія Україн-

ської РСР.– К.: Наукова думка, 1971.– Т. 1.– С. 398)


Кераміка чорноліської культури (1–8 – перший ступінь; 9–15 – друга ступінь). VIII – перша пол.VII ст. до н.е. (За: Іллінська В.І., Тереножкін О.І.

Чорноліська культура // Археологія Української РСР.– К.: Наукова думка, 1971.– Т. 2.– С. 18)


20

дугоподібними ручками, келихами з циліндричною шийкою схо-жими на них більш великими посудинами, значним набором кор-чаг розвинених форм та глибокими мисками. Посуд орнаментували дрібнозубчастим штампом, рідше – ритуванням у вигляді вузько-го пояска заштрихованих трикутників. Широко застосовуються та-кож конічні наліпи, гульки, групи гульок, кільця, довгасті наліпи. Чорний лощений посуд буває іноді білоінкрустований (різьблений орнамент затирали білою масою з живиці і товчених кісток), а мис-ки мають жолобкову орнаментацію12.

Пам’ятки скіфо-сарматської доби (VІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.)

Скіфська доба (друга пол. VІІ – ІІІ ст. до н.е.) відзначалася розквітом на території України чорнолощеного, багатоорнаменто-ваного посуду, близького за характером до посуду передскіфсько-го періоду.

У скіфських племен, які заселяли степову і лісостепову смуги су-часної України, ремесло відокремилося від землеробства, що сприяло

Хронологічна періодизація поширення димленої кераміки на теренах України. Період: I – неоліт, II – мідний вік, III – епоха бронзи, IV – залізний вік, V – ранньослов’янський період, VI – період Київської Русі, VII – сучас-на епоха. Культура: 1 – буго-дністровська, 2 – лінійно-стрічкової керамі-

ки, 3 – трипільська, 4 – Гумельниця, 5 – станівська, 6 – Ноа, 7 – білогру-дівська, 8 – чорноліська, 9 – скіфська, 10 – сарматська, 11 – полів поховань зарубинецько-корчуватівського типу, 12 – Поянешті-Лукашівка, 13 – латен-

ська, 14 – пшеворська, 15 – липицька, 16 – черняхівська, 17 – київська (пізньо-зарубинецька), 18 – карпатських курганів; 19 – вельбарська (венедська), 20 –

празька, 21 – пеньківська, 22 – салтівська, 23 – знахідки із ранньослов’янських могильників, 24 – давньоруська


21

вдосконаленню керамічного виробництва. Посуд скіфи виготовляли вручну, ліпним способом, без застосування гончарного круга. Випа-лювали його у вогнищах та домашніх печах. Однокамерна скіфська піч VІ ст. до н.е. була відкрита на Більському городищі13.

Найдавніша кераміка скіфів відома з розкопок поселення Широка Балка поблизу Ольвії та на Березані14. Зустрічається вона також на інших античних пам’ятках Причорномор’я. Горщики оздоблювали по краю розчленованими ямками, валиками, іноді проколами15. Ранній лощений посуд Степу представлений переважно келихами з вузькою шийкою, які прикрашали смугами ритованого орнаменту.

Серед кераміки з осілості степових скіфів – Кам’янського горо-дища (кінець V – поч. ІІІ ст. до н.е.) виділяються посудини трьох типів: горщики з шийкою, утвореною відгином краю та округле-ними плічками, схожі на них горщики з прямими вінцями; горщи-ки з вінцями, відігнутими під прямим кутом. Декорували їх ямка-ми, нанесеними пальцями, паличкою по краю вінець і рідше – по плічках. Рідкісним є орнамент у вигляді великих зигзагів, нанесе-ний однією-чотирма ритованими лініями. Подібний посуд був поши-рений у всьому степовому Причорномор’ї – від Дону до Дністра.

Скіфський посуд із Кам’янського городища. с. Кам’янка-Дніпровська Запорізької обл. Кінець V–III ст. до н.е. (За: Іллінська В.І., Тереножкін О.І.

Пам’ятки степової Скіфії // Археологія Української РСР.– К.: Наукова думка, 1971.– Т.2.– С.73)


22

Степові скіфські пам’ятки зна-чно відрізняються від пам’яток інших районів своїм посудом: видовжені пропорції, відігну-ті вінця.

Лісостепова скіфська кера-міка продовжила чорноліські традиції. У другій пол. VІІ – на поч. VІ ст. до н.е. спосте-рігається розквіт виробництва лощеної кераміки, для якої ха-рактерними є витончена фор-ма, старанна обробка, рясний орнамент. Вона представле-

на мисками, кубками, черпаками і корчагами. Горщики зберігають тюльпаноподібну форму. У мисках також дотримуються попередньої конічної форми із загнутими досередини вінцями, трапляються блю-да з відігнутими краями. Новими є черпаки з неглибокою місткіс-тю. Відмінність скіфських черпаків від чорноліських полягає в то-му, що вони мають високу ручку з виступом16. Кубки залишаються попередньої форми, однак стають стрункішими.

В основі композиції орнаменту лежить широкий пояс, поділений на ритмічні повторення геометричних фігур з різною штриховкою чи без неї. Зустрічається і радіальна композиція орнаменту. Поширення набула біла і, рідше, червона інкрустація. Миски прикрашені трьома-чотирма виступами по краю і наколами з внутрішньої сторони, які зі зовнішньої поверхні утворюють опуклості-горошини, надаючи посу-ду художньої виразності.

У VІ ст. до н.е. димлений столовий посуд значно змінюється: зде-більшого він спрощується, зникає штамп, рідкісним стає ритований орнамент, поширюється гладкий лискований посуд, на якому інко-ли зустрічається пластична орнаментація у вигляді наліпів і канелюр. Трапляються миски на високій конічній ніжці. Черпаки набувають глекоподібної форми17.

Фрагменти глиняного посуду скіфів. V – поч. IV ст. до н.е. Поселення

біля с. Іване-Пусте. БОККМ. Експозиція


23

У V ст. до н.е. лискована кераміка занепадає, що пояснюється поси-леним ввозом грецького столового і мальованого посуду. У ІV–ІІІ ст. до н.е. масово поширилися тільки миски із загнутими всередину кра-ями, але поряд з ними з’являються і миски з прямим краєм. На зміну корчагам, келихам з циліндричним горлом і черпакам приходять но-ві типи горщиків: дворучні і одноручні глечики, кухлі з петельчастою ручкою. Для пізнього столового посуду характерна відсутність орна-менту і посереднє лощення18.

Скіфський період раннього заліза в Україні закінчився з при-ходом сарматів. Сарматські племена становили значну части-ну степового та лісостепового населення України у ІІІ/ІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е., їхній ліпний димлений посуд представлений гор-щиками, корчагами та глеками. Для ранніх поховань ІІІ–ІІ ст. до н.е. характерні горщики кулястої форми з циліндричною шийкою і орнаментовані горизонтальними, спадистими, інколи зигзагопо-дібними лініями19.

У І–ІІ ст. н.е. переважають горщики з широким дном, низькими плічками і широкою шийкою з відігнутими назовні вінцями. Поо-

Скіфська кераміка. Друга пол. VII – поч. VI ст. до н.е.(За: Іллінська В. І., Тереножкін О. І. Пам’ятки лісостепу // Археологія Україн-

ської РСР.– К.: Наукова думка, 1971.– Т. 2.– С. 92)


24

динокі з них декоровані ямками або насічками по вінцях, хвиляс-тою лінією біля основи шийки, а на плічках – гульками, продовгу-ватими наліпами.

Корчагам властиві високі або низькі плічка, вузьке дно і широка шийка з відігнутим вінцем. Вони прикрашалися підковоподібними на-ліпами на плічках і ямками вздовж вінець.

Глеки з петельчастою ручкою мають грушоподібний, яйцеподіб-ний чи біконічний тулуб, а шийка циліндрична або лійчаста. Глеки І ст. н. е., як і горщики, оздоблені горизонтальними чи вертикальни-ми пучками ритованих ліній.

У невеликій кількості відомі миски конічної і напівсферичної фор-ми з рівним дном і високим піддоном, малі кулясті посудини з віді-гнутим вінцем та грубі циліндричні посудинки20. Прикрашали свою кераміку сармати лощенням. Поверхню посуду загладжували до дзеркального блиску каменем або кісткою. Згодом частину виробів оздоблювали геометричним лощеним орнаментом: сітка, трикутник, вертикальні лінії та ін. Ручки (вушка) посуду нерідко робили у ви-гляді фігурок звірів21.

Сарматські посудини. I–II ст. н.е.: 1 – Богодар, 2 – Очаків, 3 – Слов’янськ, 4 – Усть-Кам’янка, 5 – Аккермень. (За: Вязьміті-на М.І. Пам’ятки і культура сарматів // Археологія Української РСР.– К.: Нау-

кова думка, 1971.– Т. 2.– С. 201)


25

Ранньослов’янська кераміка (кінець ІІІ ст. до н.е. – ІХ ст. н.е.)

У кераміці пізнішого часу – так званої культури полів похо-вань зарубинецько-корчуватівського типу (кінець ІІІ ст. до н.е.– ІІ ст. н.е.) – відчутні впливи попередньої скіфо-сарматської до-би. Пам’ятки зарубинецької культури зустрічаються у Середньому Придніпров’ї, а також в обширних районах Прип’ятського Полісся, Верхнього Подніров’я та басейнах Десни і Південного Бугу. Кера-міка періоду полів поховань була ліпною, в основному з чорною (сі-рою) лощеною поверхнею. Це грубостінний кухонний посуд, який іноді використовували у ритуальних цілях. Він представлений гор-щиками і корчагами, покришками до них, мисками, глечиками, кух-ликами, вазами, чарками, які, можливо, виготовляли способом від-новлювального випалу22.

Орнаментовані керамічні вироби скупо – круговий уступ біля основи шийки, нігтеві вдавлення по поверхні корпусу, наліпні пів-місяці, що звернені ріжками вниз. Зустрічається орнаментика у ви-гляді ліній, кривуль, решіток тощо. Пролощений декор вживається дуже рідко. Більшості зарубинецьких посудин притаманна спільна риса – конічність нижньої частини корпусу та ліпна техніка виго-товлення.

Кожному із видів посуду властиві певні ознаки. Горщики мають про-фільований корпус і чітке плече. По формі і висоті плеча горщики по-діляють на три типи: круглобокі з середнім плечем; ребристі з серед-нім плечем; круглобокі з високим плечем.

Димлені миски за кількістю знахідок займають друге місце після горщиків. За особливістю профілювання корпусу вони поділяються на три типи: напівсферичні, круглоплечі, гостроплечі23.

Більша частина кухлів має висоту 10–13 см. Цей посуд повторює форму горщиків із середнім та високим плечем, а також мисок друго-го і третього типів. Обов’язковою приналежністю кухлів є петельчас-та ручка, що з’єднує вінце з плечем.


26

Глечики представляють собою горщикоподібні посудини із завуже-ним циліндровидним горлом різної висоти. У Прип’ятському Поліссі зустрічаються глечики з ручками.

Вази були поширені у Середньому Подніпров’ї. Це високі і вмісти-мі, старанно виготовлені посудини з пролощеною поверхнею, що ма-ють декілька ручок. Найбільш відомою є ваза з Суботова, корпус якої прикрашено вертикальними рівчаками-канелюрами.

Чарки – конусоподібні посудинки висотою 6–7 см із пролощеною поверхнею. Їх виявлено у похованнях басейну Прип’яті і на поселен-нях Верхнього та Середнього Подніпров’я.

Кераміка кожного регіону має свої характерні відмінності, осо-бливо помітні у порівнянні однотипних горщиків, мисок, кухлів і глечиків.

Пам’ятки кераміки, що відносяться до культури Поянешті-Лукашівка (ІІІ–ІІ ст. до н.е. – друга пол. І ст. до н.е.), на території України від-криті у Чернівецькій обл. і Середньому Подніпров’ї24.

Посуд тут виготовляли ручним способом. Кераміка з чорнолоще-ною поверхнею виконувала функції столового посуду і використову-валась у ритуальних цілях. Відрізнялась вона витонченістю і високою якістю виконання.

Чорнолощені круглобокі горщики, миски, горнята з ікс-подібним вушком і гранчастим внутрішнім краєм мають чисельні аналогії в куль-турі Ясторф і в пам’ятках пшеворської культури. За пропорціями де-які миски і горщики поянешті-лукашівських могильників близькі до відповідних типів посудин із зарубинецьких могильників Середнього Подніпров’я і Полісся.

Димлена кераміка латенської культури (VІ–V ст. до н.е. – І ст. н.е.) на теренах України відома в межах Закарпатської обл. у верхній течії р.Тиса. Ця кераміка була і гончарною, і ліпною. Гончарні сіро-глиняні лощені вироби представлені горщиками, мисками, глечиками та куб-ками, виготовленими на ручному гончарному крузі25. Горщики мають приземисту форму з широкими вінцями і корпусом.

Ліпна кераміка зберігає традиції скіфського часу: горщики тюльпа-ноподібної, банькоподібної і біконічної форми. Орнаментувались во-


Кераміка зарубинецької культури. Кінець III ст. до н.е. – II ст. н.е. (За: Максимов Е.В. Зарубинецкая культура // Археология Украинской ССР.–

К., 1986.– Т.3.– С.20)


28

ни валиком, наліпними «півмісяцями», пальцевими защипами та ін. Широко поширеними були також миски і чер-паки.

Пам’ятки пшеворської культури (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) в Укра їні по-ширені на Волині, в басейнах Західного Бугу і Верхнього Подністров’я, також відомі поодинокі пшеворські похован-ня у Середньому Подністров’ї, на По-діллі, в Закарпатті.

Кераміка населення Подністров’я і Західного Побужжя на рубежі і в пер-ших століттях нашої ери в основно-му ліпна, коричнювата й сіролощена.

Це горщики, миски, горнята26. З другої пол. І ст. н.е. на поселеннях з’являється у невеликій кількості кружальна кераміка.

З третьої чверті ІІ ст. н.е. у Верхньому Подністров’ї поширюють-ся гончарні вироби (переважно миски, лощені і багатоорнаментовані). Ручний гончарний круг звужує і витісняє ручне ліплення посуду. По-судини, створені на гончарному крузі, відзначаються тонким черепком, багатством і вишуканістю форм. Крім мисок виробляли горщики зару-бинецьких форм, а також кубки і корчаги.

Територія поширення кераміки липицької культури (І ст. н.е. – поч. ІІІ ст. н. е.) охоплює лівобережжя Верхнього Дністра від р.Верещиця на заході до р. Остриця на сході.

За способом виготовлення керамічні вироби поділяються на ліпні і точені; за способом обробки поверхні – на шершаву і залощену27.

Для ліпної кераміки типовими є тюль паноподібні і круглобокі гор-щики різних розмірів, подекуди зустрічаються невеликі кулясті гор-щики із загнутим всередину вінцем.

Точену кераміку виготовляли з глини без домішок на вдосконале-ному гончарному крузі та випалювали у горнах. Поверхня димлених посудин сірого, рідше чорного кольору утворювалась або за рахунок

Горщик-урна. Глина, ліплення, димлення. Пшеворська культура. I ст. до н.е. – I ст. н.е. Тернопіль-

ська обл. ТОКМ. А-1023


29

відновлювального випалу, або засобом графітування. Вона добре за-гладжена, часто орнаментована лощеними зигзагоподібними лініями, комбінуванням лощених і матових смуг, заглибленими рівчаками.

Тільки липицькій культурі на наших теренах притаманні чаші на високій ніжці. Також характерні невеликі двовухі посудини, кругло-бокі горщики, глечики. Миски відсутні. Зустрічаються біконічні по-судини з двома плоскими дуговидними вушками, що з’єднують край вінця з бочком.

Зразки димленої кераміки черняхівської культури кухонного, столо-вого, тарного і ритуального призначення збереглися до наших днів від ІІ –V ст. н.е. В Україні територія черняхівської культури охоплює лісосте-пову і степову зони Правобережжя і Лісостеп Лівобережжя Дніпра28.

Гончарні вироби різних форм, зроблені на крузі, побутували поряд з ліпним посудом, впливаючи на його форми.

Найпоширенішим видом гончарного посуду були горщики з яйцепо-дібним або майже кулястим тулубом, невисокою шийкою і відхилени-ми вінцями. За профілем ці горщи-ки наближаються до слов’янських другої пол. І тисячоліття. Чер-няхівське населення користува-лось мисками, вазами з ручками, глечиками, горнятами, кубками. Строгі форми посуду, декор, що поєднує лощену поверхню і лі-нії з матовими орнаментальними полями, свідчать про розвинений естетичний смак майстрів. Орна-менти, які переважно складають-ся з гео метричних елементів, іноді створюють складні смислові ком-позиції. У деяких з них29 дослідни-ки вбачають землеробські кален-дарі30. Зустрічаються і реалістичні зображення тварин.

Зерновик. Глина, ліплення, ритування, димлення. Черняхівська культура.

I тис. до н.е. м. Теребовля. ТОКМ. Експозиція


Гончарний посуд черняхівської культури. (За: Баран В.Б., Магомедов Б.В. Черняховская культура // Археология Укра-

инской ССР.– Киев, 1986.– Т. 3.– С. 80)


31

Основна маса ліпної кераміки пред-ставлена горщиками кількох типів. По-бутують кубки, миски, а також поодино-кі вази. Черняхівські глечики мали одну, іноді дві досить великі ручки. Пошире-ними були глечики з ребристими бока-ми і найбільшим діаметром нижче се-редини висоти.

Слід зазначити, що за цієї доби з’я-вились вперше і розвинулись пізніше ко-нусоподібні миски з округленими стінка-ми, а також миски з ребристим перегином стінок і горизонтальними вінцями31.

Ліпний посуд переважно виготовлявся з грубої слабовимішаної глини, хоча відомі і вишукані, багатодекоровані екземпляри.

У понад 20-ти черняхівських поселен-нях України відкрито гончарні горни: се-ла Завадівка, Журовка (Черкаська обл.), Нікольське (Дніпропе-тровська обл.), Коровинці (Сумська обл.), Неслухів, Сокільники (Львівська обл.), Калинівка (Одеська обл.) та ін. Гончарні горни ма-ли двох’ярусну конструкцію. З нижньої камери через отвори у гори-зонтальній перегородці розжарені гази надходили у верхню камеру, де випалювався посуд. Горни відрізнялися розмірами і, відповідно, про-дуктивністю. Так, наприклад, в одному горні можна було випалювати одночасно 100–150 посудин, в іншому – не більше 25 32. Рідше зу-стрічаються залишки гончарних майстерень.

Черняхівські ремісники виготовляли багатий асортимент посуду, зокрема й димленого. Засвоєна ними технологія гончарного виробни-цтва забезпечувала високу продуктивність праці, що повністю задо-вольняло потреби суспільства. За підрахунками А.А.Бобринського, майстер тратив на виготовлення однієї середньої посудини 8–10 хви-лин, щоденно виробляючи від 30 до 80 посудин, забезпечуючи всю околицю в радіусі до десятків кілометрів33.

Посудина з довгою шийкою. Глина, гончарний круг, ри-тування, лощення, димлен-ня. Черняхівська культура. II–V тис. н.е. Чернелево-

Руське поховання. Тернопіль-ська обл. ТОКМ. Експозиція


32

Керамічний комплекс київської (пізньозарубинецької) культури (ІІ – кінець V ст. н.е.) походить з території від Середнього до Верх-нього Подніпров’я та Курського Посейм’я; окремі пам’ятки відомі в басейні Сули, Псла і Ворскли. Комплекс представлений переважно ліпними виробами з червоної глини, хоча столовий посуд (миски та горщикоподібні посудини) старанно загладжений, із темно-сірою чи чорною лискованою поверхнею34. Випалювали кераміку у відкритому вогні. Характерними є посудини зі слабопрофільованим бочком, бі-конічні (ребристі), але в основному переважають вироби з випуклим овальним профілем, деякі форми нагадують простий кухонний посуд зарубинецької культури, наприклад, підлощені ребристі. Подекуди ба-чимо орнаментацію.

На всіх київських поселеннях зрідка зустрічаються гончарні черня-хівські посудини, а на пізньому етапі існування київської культури се-ред столового посуду поширюються ліпні миски, що наслідують гон-чарні вироби черняхівського періоду.

Кераміка культури карпатських курганів, яка займала територію схід-них і західних схилів Карпат у ІІ–V ст. н.е., так само як і черняхівська, є кружальна і ліпна. Деякі форми мають аналогії в кераміці черняхів-ського типу, а певні ліпні посудини своєю формою й декором нагаду-ють найдавнішу слов’янську кераміку35.

Ліпний посуд представлений грубостінними виробами з нерівною поверхнею, тим часом як кружальні посудини тонкостінні, сірого ко-льору і лощені. За формою гончарні вироби поділяються на горщики, миски, чаші на високій ніжці, глеки. Декор складається з геометрич-них візерунків (пролощені або прокреслені лінії), рідше зі штампів. Характерні також горщики з профільованими вінцями і великі по-судини для зерна.

Димлені керамічні вироби прикарпатських племен відрізняються розвиненою технологією36. Випалювали гончарну продукцію у гор-нах двох’ярусної конструкції, при цьому у нижній камері розтоплю-вали піч, у верхній випалювали посуд. Виробництво кераміки з допо-могою гончарного круга і горна забезпечувало не тільки добру якість, а й велику кількість продукції.


Кераміка культури карпатських курганів. (За: Вакуленко Л.В., Смишко М.Ю. Культура карпатских курганов //

Археология Украинской ССР.– К., 1986.– Т. 3.– С. 118)


34

Кераміка вельбарської культури. (За: Козак Д.Н. Вельбарская культура // Ар-хеология Украинской ССР.– К., 1986.– Т. 3.– С.128)

На території України керамічні пам’ятки вельбарської (венедської) культури (остання чверть ІІ – поч. ІV ст. н.е.) сконцентровані у меж-ах Волинської та Рівненської областей. Для них характерний ліпний посуд коричневого і жовтуватого кольору, але на могильниках зна-йдені гончарні чорнолощені вироби37. Це в основному посуд різних форм та пропорцій (глеки, горщики, миски), відомий з часів черня-хівської культури.

Така ж закономірність властива і кераміці празької культури (V–VІІ ст. н.е.), що на теренах України була поширена на Волині, у Подніпров’ї та Попрутті. Тут переважають ліпні посудини, але відомі


35

й гончарні вироби, здебільшого горщики, рідше – миски з лискова-ною поверхнею черняхівського типу38. Проте їх дуже мало, вони про-стішої форми і мають скупішу орнаментацію.

На ранньому етапі пеньківської культури, яка охоплювала об-ширну територію Лісостепу від Північного Дінця до нижнього Подунав’я на початку VІ – у другій пол. VІІ ст. н.е., також зу-стрічаються фрагменти сіролощеної гончарної кераміки черняхів-ського обрису39. Корпус загладжених або підлощених посудин при-крашали наліпами у вигляді півмісяців (підківок) і гульок. Але цих димлених виробів було обмаль.

Сірий посуд з лощеним декором, виготовлений на гончарному крузі та випалений у горнах,– один з основних типів кераміки сал-тівської культури (VІІ–Х ст.), поширеної на території України у верхньодонському, приазовському та кримському регіонах40. Хоча носіями і творцями цієї культури були алани та болгари, вона міс-тить впливи східнослов’янських поселень. У столовій кераміці мож-на виділити такі групи посуду як глечики, горнята, горщики, мис-ки. У більшості посудини прикрашені різноманітними комбінаціями з пролощених ліній, смуг, кілець, півкілець, втиснених жолобків по основі шийки і тіла. Ці знахідки приблизно з VІІІ–Х ст. (їх ви-робництво припинилось у другій пол. Х ст., коли лощення заміню-ється поливою).

Традиції димленої кераміки простежуються на посуді, що знаходиться на території Подністров’я і Прикарпаття у ранньослов’янських могиль-никах. Ці предмети походять приблизно з VІІІ–ІХ ст., точені на гончар-

Кераміка празької культури. (За: Баран В.Д. Пражская культура // Археология Украинской ССР.– К., 1986.– Т. 3.– С. 144)


36

ному крузі і мають певну подібність із черняхівськими виробами, тобто є перехідними від кераміки «полів по-ховань» до кераміки ранньої Княжої доби. «Поширення сірої кераміки в залишках стародавніх слов’янських городищ і могильниках у басейнах Дністра, Дніпра, Дунаю, Дону та ін-ших рік, що мали важливе значення для формування східного слов’янства, його державності й культури, дозво-ляє назвати її ранньослов’янською керамікою. Велика спорідненість ці-єї кераміки з керамікою «полів по-ховань» І ст. до н.е. – V ст. н.е. та з пізнішою слов’янською керамікою свідчить про те, що вона була пере-хідною від ранньослов’янської до ке-раміки Київської Русі»41.

Висока культура ранньослов’янських гончарів стала підгрунтям, на якому розвивалася кераміка в період Княжої доби. А деякі особливос-ті керамічного виробництва цієї епохи (наприклад, конструкція горнів) дійшли без змін до наших днів42.

Гончарний посуд у період Княжої доби

Київська держава об’єднала чисельні розрізнені слов’янські племена і створила високу культуру, центрами якої були міста, передусім Київ. Переважали в той час домашні ремесла, пов’язані із сільським госпо-дарством, вони відігравали роль допоміжного заняття. Проте кераміч-не ремесло потребувало особливого вміння, і в селі виділились гонча-рі, що робили посуд на продаж, мали прості гончарні круги і невеликі горни для випалу. «Розвиток торгівельно-грошових відносин сприяв

Сковорідка. Глина, ліплення, димлен-ня. м. Збараж Тернопільської обл.

VIII–IX ст. МЕХП (Збірка П.Лінинського). ЕП 84288.

(За: Івашків Г. Збірка кераміки Петра Лінинського. Науково-мистецьке ви-дання.– Львів: Інститут народознав-

ства НАН України, 2010.– С. 190, іл. 237)


37

кількісному зростанню ремісників, поселенню їх в містах та невелич-ких містечках. Товарний обмін привів до того, що виготовлення виро-бів на продаж стало основним заняттям окремих ремісників, посили-лися процеси відокремлення ремесла від землеробства»43.

Найбільш масовими виробами з глини був посуд (зокрема й дим-лений) і це було, мабуть, найпоширенішим ремеслом у Княжій добі. Спочатку виготовляли обидва види посуду: ліпний і кружальний, але з Х ст. починає переважати гончарне виробництво (особливо в міс-тах). Основна форма сивого посуду – стрункий горщик із злегка за-вуженим горлом і розхиленими вінцями. Декор здебільшого ритований із прямолінійних і хвилястих ліній, іноді штампований, як пережиток ранньослов’янських часів.

Після формування й просушування по-суд випалювали у спеціальних печах-горнах. Значні залишки їх виявлено на городищах у Білгороді й Вишгороді, біля Києва, а та-кож на Райковецькому й Донецькому го-родищах. Вони відносяться до двох типів: двох’ярусних пізньоримського зразка і го-ризонтальних. Двох’ярусні горни були кру-глими, до 2 м у діаметрі, вкопані в землю, мали нижню частину, де горів вогонь, і верх-ню, де випалювався посуд. Обидві частини були розділені глиняною перегородкою, че-рез яку проходив жар знизу доверху. У го-ризонтальних горнах топка розміщувалась у передній частині, звідки по жаропровід-них каналах гаряче повітря поступало у ви-палювальну камеру. Випалювали керамічні вироби і в печах, проте в них стінки посудин пропікались не на всю товщину, а горн да-вав більш сильний і рівномірний випал.

З ХІ ст. на виробах з’являється непро-зора, а згодом і прозора полива, у наступ-

Горщик. Глина, гончарний круг, ритування, димлення. X ст. м. Збараж Тернопіль-ської обл. МЕХП (Збірка П.Лінинського). ЕП 84310(За: Івашків Г. Збірка ке-раміки Петра Лінинського. Науково-мистецьке видан-ня.– Львів: Інститут наро-дознавства НАН України,

2010.– С. 191, іл. 239)


38

них століттях виробництво полив’яної кераміки збільшується і посту-пово витісняє продукцію димлених виробів. Розширюється асортимент посуду, що складається з корчаг для зберігання зерна, мисок, горщи-ків, кухлів та глечиків.

У ХІІ ст. форми посуду набувають присадкуватих і опуклих обри-сів, що властиве українським керамічним виробам.

Усі ці тенденції у розвитку кераміки Київської Русі характерні на-самперед для міських центрів гончарства, тимчасом як сільські про-вінційні осередки зберігали давні традиції у формуванні виробів та їх оздобленні44. Надбання ж міських майстрів періоду Княжої до-би (використання гончарного круга, розширення асортименту, змі-на форми виробів) значною мірою позначилися на подальшому роз-витку українського гончарства.

Посуд періоду ХІІ–ХІІІ ст., виготовлений на ножному гончарному крузі, відзначався багатством та різноманітністю форм і оздоблювався переважно геометричними візерунками, рисунком з горизонтальних лі-ній по плічках, хоча побутувала і неорнаментована кераміка. Типовими були корчаги і глеки з більш низькою і прямою шийкою; для галицько-волинських земель і західної Київщини характерні глечики з валиком на шийці. Миски зустрічаються рідше – з поширенням токарного верстата столовий посуд виготовляли з дерева45. Сковорідки, що мали форму круга

із загнутими вверх краями, при-таманні ранньому періоду Русі і на пам’ятках ХІІ–ХІІІ століть не зустрічаються (в той час відомі вже металеві пательні). Кубки мали вигляд невеликих низень-ких посудин з одною ручкою. Трапляються покришки цилін-дричної чи конічної форми, що, згідно з розмірами, належали не-великим горщикам і глечикам.

У період монгольської навали з ХІІІ ст. ремесло у містах, зо-

Фрагмент посуду. Глина, гончарний круг, ритування, наколювання, димлення. XII–

XIII ст. с. Василів Чернівецької обл. Краєзнавчий музей с. Василів


39

крема й гончарство, занепало. Істотних змін у сільському гончарстві не відбулося – воно не зазнало тотального знищення46. Та все ж негатив-ний вплив на давньоруських майстрів IX–XII ст. був доволі відчутним: їхні посудини XIII ст. відзначаються одноманітністю і грубістю форм, зникли корчаги-амфори з двома ручками, спростився декор.

Керамічне виробництво у ХІV–ХVІІ ст.

В українській кераміці післямонгольського часу повсюдно запрова-джено швидкообертовий ножний гончарний круг, що остаточно витіс-нило ручне ліплення посуду і значно покращило якість виробів. Цей круг під назвою шпицевий, шленський або шестерня був особливої кон-струкції: «Він не мав рухомої осі – веретена. Верхній круг з нижнім з’єднували прутики-шпиці. Круг стояв на вкопаному в долівку кілку, що проходив крізь отвір нижнього круга і упирався загостреним кін-цем в спід верхнього круга»47.

Випал робили у двох’ярусному горні давньоруського типу (він у свою чергу походить від пізньоримських гончарних печей). Усі ці факти свідчать про вдосконалення технології виробництва, а це да-ло змогу створювати тонкостінний посуд нових форм: змінюєть-ся силует горщиків – вони стають ще ширшими і отримують тісно припасовану покришку. «Основні типологічні групи виробів цього періоду – горщики, дзбанки, миски, кухлики та ін.– мають все ті ж найменування виробів, що були в Київській Русі. Однак типів в окремих групах значно більше. Для прикладу візьмемо групу ми-сок. До неї належали, крім власне мисок, полумиски, «крилаті мис-ки», мисочки, рідше великі миси»48.

У ХІV ст. кераміку, як і раніше, обдимлювали. Переважно виро-бляли сірий дешевий і зручний посуд для приготування страв. Його прикрашали лощенням та рельєфними узорами, які стають вишукані-шими і складнішими.

Композиційна схема стрічкового декору посуду нічим не відрізня-лася від композицій попередньої епохи: орнамент певної ширини роз-


40

ташований у верхній частині виробу. Починають переважати горизон-тальні рівні та хвилясті гравіровані лінії; майже зникають вертикальні елементи. Нова технологія виробництва призвела до виникнення но-вої техніки оздоблення, що передбачала швидкий розпис сирого, ще не зрізаного з круга, предмета. Податливі стінки горщика вкривали ви-тискуванням за допомогою штампика-кілочка, орнаментального валика чи зубчастого коліщатка простих мотивів: смужок, зірочок, кружалець з промінчиками, зубчиками, кривульками, листочками тощо.

Типовим зразком української кераміки ХІV ст. є горщик з Суча-ви. Його плечі оздоблює ретельно виведена неширока смуга зубців, створена орнаментальним валиком. Кераміку цього типу виявили та-кож під час розкопок у культурному шарі ХІV ст. біля Замкової го-ри у Львові. Дані розкопок у Кам’янці-Подільському, в Косові, Кре-менці, Луцьку, Володимирі-Волинському наводять на здогад, що такі

вироби гончарі робили у ХІV–XV ст. і в інших містах49.

У ХІV–ХV ст. на українських землях міські ремісники, а серед них і гончарі, об’єднуються у цехи. Від-тоді цехові статути чітко регламен-тували навчання гончарів, ступінь кваліфікації, кількість майстрів і підмайстрів, виробів, що виготовля-ються, і таке інше. Сільські і міські домашні промисли мали дещо віль-ніші можливості.

Кераміка ХV ст. вражає різнома-нітністю форм глечиків, кухлів, свіч-ників тощо. Часто димлена продук-ція своїми обрисами нагадує металеві дзбанки. Саме в цей час полив’яний посуд поступово витісняє традицій-ний димлений – майстри починають вживати свинцеву поливу, для якої

Горщик. Глина, гончарний круг, ритування, димлення. с. Підгороддя

Івано-Франківської обл. Друга пол. XIV ст. МЕХП (Збірка

П.Лінинського). ЕП 84317. (За: Івашків Г. Збірка кераміки Пе-тра Лінинського. Науково-мистецьке

видання.– Львів: Інститут наро-дознавства НАН України, 2010.–

С.197, іл. 247)


41

потрібен окислювальний вогонь. Спочатку нею вкривали лише вну-трішні стінки посуду, а лицеву сторону прикрашали вишуканими гео-метричними візерунками. Згодом на зміну ритованим прикрасам при-ходить кольоровий розпис.

Міські ремісники охоче сприймали нововведення, необхідні в того-часному побуті, тимчасом сільські гончарі залишались прибічниками давніх традицій. Незважаючи на значні зміни у технологічному про-цесі, тісні зв’язки з іншими країнами, народні майстри дбайливо збе-рігали форми посуду, зокрема миски та горщики, вироблені предками у ХІІ–ХІІІ ст. Так, наприклад, миски, виявлені в культурному шарі ХV ст., хоч і сформовані на ножному гончарному крузі, проте їх про-порції нагадують давні ліпні: широке днище (майже половина діаме-тра), злам на тулубі, стоячі вінця й вухо.

«Як свідчать знахідки з Потелича, Жидичина, Урича та Бубнища, а також матеріали з Перемишля, найстійкішою виявилась форма гор-щика. Горщики у XV і частково у ХVІ столітті зберігають напівкру-глі вінця, що плавно переходять у тулуб»50.

Датовані зразки димленої кераміки середини ХVІ ст. мають форму дзбанків з основою, яка, звужуючись, переростає в ніж-ку, що плавно з’єднується з тулубом. У цей період також харак-

Орнаменти димлених горщиків середини XVI ст. (За: Лащук Ю. Кераміка // Історія українського мистецтва в 6-ти томах.–

К., 1967.– Т. 3.– С. 391, іл. 277)


42

терне витискання орнаментальних смуг на горщиках і глечиках, на вінцях макітер і берегах мисок. Міські, та особливо, сільські гон-чарі, продовжують виготовляти дешевші масові димлені вироби. Їх декор нагадує графічні мотиви вишивок: смуги ромбів чи ква-дратів, які ритмічно поділені рисками. Часто візерунок склада-ється зі смуги широких зубців, що поєднуються з дрібненькими зубчиками чи ямками.

У ХVІІ ст. переважали форми посуду, поширеного у ХVІ ст., а в окремих регіонах України, наприклад, на Чернігівщині, ще утри-

Орнаменти димлених горщиків та миски середини XVII ст.: 1 – ЧОІМ 81-224; 2 – ЧОІМ 81-307; 3 – ЧОІМ 81-291; 4 – ЧОІМ 81-188; 5 – ЧОІМ 81-242

1 2

3

4 5


43

мувалися традиції старослов’янської кераміки. «Форми простих горщиків, глечиків, макітер, мисок, ваз, корчаг повторювали дав-ньоруські, єдиною окрасою їх були лише смужки або ритовані лі-нії, ритовані по сирому. Інколи трапляються програвіровані геоме-тричні орнаменти»51.

З другої половини ХVІІ ст. набуває поширення розпис кераміч-них виробів кольоровими глинами. Виробництвом мальованої кера-міки вже займаються і сільські гончарі. Димлену ж кераміку цього часу збували сільському населенню, середнім верствам міських жи-телів і міській бідноті.

Традиції димленої кераміки ХVІІІ – першої пол. ХХ ст.

У ХVІІІ ст. у зв’язку з поши-ренням фаянсових мануфактур в Україні димлений посуд вживали переважно селяни і малозамож-ні прошарки міського населен-ня. Більшим попитом нерідко ко-ристувалися привозні вироби, що відрізнялися від місцевих кращою якістю і багатством розписів. Ці умови примушували гончарів удо-сконалювати ремісничу майстер-ність, оскільки від цього залежав їх добробут. Можливо, саме тому у ХVІІІ ст. починають застосовувати веретенний ножний гончарний круг з рухомою віссю без шпиць, який протягом ХІХ ст. повністю витіс-нив так званий шленський (шпице-вий). Саме в цей час зафіксований розквіт рясних візерунків, зникає різниця між сільським і міським

Глечик з носиком. Глина, гончарний круг, лощення, димлення. XVIII ст.

с. Буданів Тернопільської обл. ТОКМ. СКФ 294. (За: Івашків Г. Декор української кераміки.– Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007.– С. 67)


44

гончарством – і в містах, і в селах ви-готовляли речі однакові за технічними і художніми якостями.

Форма димлених виробів ХVІІІ ст. має виразну характеристику: широкий «пук», вузьке денце і горло. Іноді «пук» із горлом з’єднується пластичним вухом. Зустрічаються і невеликі покришки, щільно допасовані до горла. Найпоши-реніші техніки декорування – лощення і ритування.

Утвердження капіталістичних відно-син і скасування кріпацтва сприяли роз-витку гончарства. У ХІХ ст. в Україні налічувалось понад 500 місцевостей, де

працювали гончарі. В окремих осередках із запасом глини і дров для випалу гончарне ремесло набуло масового характеру52. Існувало бага-то центрів, у яких поруч з полив’яними виробами виготовляли димлену продукцію: Канів на Черкащині, Миколаїв на Львівщині, Микулинці на Тернопільщині, Бар на Вінниччині, але були й такі, що спеціалізувались лише на димленій кераміці, наприклад, с.Рокита на Волині, Шпиколо-си, Лагодів та Гавареччина на Львівщині, Гуда та Драгове на Закарпат-ті, Шатрище на Сумщині, Плахтянка на Київщині, Городище й Хому-тець на Полтавщині, Пастирське на Черкащині та ін.53. Кожен район осередку димленої кераміки мав свої художні особливості, що залежали від природних якостей матеріалу, локальних традицій формотворення та декорування тощо, про що йтиме мова у подальших розділах дослі-дження. Занепад гончарного ремесла спостерігається з кінця ХІХ ст., коли димлені вироби все більше витісняє фаянсовий, порцеляновий та металевий посуд. Прагнучи витримати цю конкуренцію, деякі реміс-ники зі старих гончарних центрів досягли високого рівня майстерності. Однак з часом і їхня продукція була витіснена фабричною. Крім того мали місце ще й інші причини падіння гончарства – дорожнеча сиро-вини, примітивність знарядь праці, відсутність оборотних коштів і деше-

Горщик. Глина, гончарний круг, ритування, димлення. Поч.

XVIII ст. Острозький краєзнав-чий музей. Експозиція


45

вого кредиту, неорганізованість збуту. Зменшилось число майстрів, а ті, що працювали, майже перестали виготов-ляти димлену кераміку.

Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. національно свідома інтелігенція вживала певних заходів для підтрим-ки гончарного промислу: відкривали навчальні заклади гончарства; орга-нізовували виставки, розгортали зби-ральницьку і науково-дослідницьку діяльність; дбали про збут виробів та інше. І все ж це не змогло зупинити занепаду гончарства.

У перші десятиліття ХХ ст. до за-няття гончарним промислом селян спо-нукало малоземелля54. Ремеслом у пер-шу чергу займалися ті, в кого були неродючі грунти, або ті, хто зовсім не мав землі. Таким чином утворювалися гончарські кутки. Але зі збіль-шенням кількості майстрів по селах росло і їхнє зубожіння. Гончарі ма-ли чи не найнижчі заробітки порівняно з ремісниками інших професій.

Значної шкоди гончарству нанесла примусова колективізація. Різко скоротилася кількість ремісників-кустарів, бо усі селяни повинні бу-ли працювати в колгоспах. Негативний вплив на чисельність гончарів спричинив і голодомор 1933 року у східних областях України, а також мобілізація населення під час ІІ Світової війни та політичні репресії.

Новаторство у керамічних виробах другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст.

У повоєнний період виробництво кераміки, зокрема й димленої, певним чином пожвавилося – нестача на ринку ужиткового посуду сприяла швидкому відновленню гончарства. Майстри недорогих, але

Глечик. Глина, гончарний круг, ри-тування, лощення, димлення. м. Ки-їв. ХVІІІ ст. МІМЗМ. Експозиція.

Фото Олени Клименко


46

зручних у користуванні і художньо до-сконалих димлених виробів здебіль-шого працювали самостійно, не були залучені до діяльності гончарних під-приємств. Вони самі вирішували всі труднощі гончарської справи – від заготівлі глини до збуту продукції. У 1950–60-х роках ще діяло багато осе-редків димленої кераміки: Косів і Кути Івано-Франківської, Шпиколоси і Га-вареччина Львівської, Коболчин Чер-нівецької, Рокита Волинської областей та ін. Менше діючих центрів зберегло-ся у східних областях: Плахтянка на Київщині, Пастирське на Черкащи-ні, Царівка на Житомирщині.

У 1970-ті роки у приміських селах уже рідко користуються печами, їжу готують здебільшого на кухні й приму-

сах, тому попит на ужиткові димлені вироби поступово зменшується. А ще складнощі з паливом, великі податки, штрафи – усі ці фактори при-зводять до скорочення гончарного промислу у 1970–80-ті роки. Час-тина майстрів зовсім залишає ремесло, а незначна кількість займається ним лише у вільний від основної роботи час. Збувають свої вироби гон-чарі у сусідніх селах або містах, далеко посуд вже не возять. І молодь все більше тяжіє до міста – не хоче займатися кропітким і виснажли-вим ремеслом. Число осередків скоротилось більш як наполовину, та й працюють у них переважно один-два ремісники. Так, у с.Гавареччина Львівської обл. на початку ХХ ст. на 90 дворів припадало 90 гонча-рів, у 1984 році там вже залишилося всього 3 печі і 3 майстра, а тепер гончарують лише чотири гончарі – Геннадій Бакусевич, Богдан Баку-севич, Володимир Гарбузинський та Іван Луковський.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. діючі гончарні були лише в поодиноких осередках. Новою формою діяльності стали договори про працю з музе-

Гончар Володимир Бакусевич (1916–1993 рр.) із с. Гавареччина

Львівської обл. 1970–80 рр. Фото Ярослава Мотики


Гаварецький гончар Василь Архимович (1913 р.н.). Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики


Гаварецькі гончарі Мар’ян Бакусевич, Михайло Митулинський (1920 р. н.), Степан Гарбузинський (1911–1996 р. н.). Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ.

Фото Ярослава Мотики


49

ями та художніми салонами. Ще у довоєнні часи народні майстри виго-товляли твори, призначені для виставок. Українські димлені вироби не раз нагороджували медалями та дипломами на ВДНГ у Москві, на Між-народних керамічних виставках у Фаенці, Монреалі, інших містах.

У 1980-х роках на Львівщині вживали заходів щодо відродження і збереження самобутньої димленої кераміки. Широка громадськість була залучена до захисту цього унікального ремесла, що вже майже завмерло у Гавареччині.

У 1980 р. у Музеї народної архітектури та побуту відбулася вистав-ка львівських митців Ярослава і Ярослави Мотик, де поруч з їхніми творами були виставлені вироби гаварецьких гончарів.

У 1984 році у с. Гавареччина було створено гончарну школу, де досвідчені майстри навчають талановиту молодь, організовано по-стачання гончарів сировинними матеріалами і піклування про збут їхніх виробів. В Олеському замку, що поруч, відкрили відділ гава-рецької димленої кераміки.

Гончар Мар’ян Бакусевич, художник Ярослав Мотика та гончар Володимир Бакусевич у с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фото з архіву

Ярослава і Ярослави Мотик


50

У 1988 році у Львівському музеї етнографії та художнього промис-лу була розгорнута виставка творів гаварецьких гончарів.

У 1980–90-ті роки стало очевидним, що це прадавнє ремесло справляє відчутний вплив на професійних митців. У техніці димленої кераміки пра-цюють львівські художники Ярослав та Ярослава Мотики55. Проте вони не наслідують вироби гаварецьких майстрів. Риси традиційності у їхніх робо-тах органічно поєднуються з сучасним інноваційним мисленням, а основна тематика творів – прості мотиви селянського побуту: «Чорна курка», «За-гладжування горщика», «На ярмарок», «Весілля», «Гаварецькі типи»56.

Народні традиції димленої кераміки інспіровані у творчості ще од-нієї професійної художниці-керамістки Ольги Винниченко57. Її дим-лені композиції завжди складаються з багатьох об’ємів, виточених на крузі, змонтованих докупи і доповнених дрібними елементами: «Лі-сове джерело», «Чумацький шлях» та ін.

Форми димлених виробів майстра зі Слобожанщини, хар ків’янина Петра Мося є інспірацією традицій ще з часів Трипілля. Автор у сво-

Оксана Смеречинська-Мартинович і Дмитро Каганюк з власними творами. м. Соснівка Львівської обл. 2004 р.


51

їх творах звертається до історичних та міфологічних тем: «Він і Вона», «Юрій-Змієборець», «Козак Мамай», «Січовики».

На початку 1990-х років талановита молодь з м.Червонограда ство-рила товариство «Чорна кераміка». Усі секрети виробництва димле-них виробів молоді митці вивчали у Гавареччині. Гончар М.Бакусевич з цього осередку допомагав споруджувати піч у Червонограді. Про-те через великі податки (80 відсотків від виробітку) це товариство перестало існувати. Згодом воно переросло у виробничу майстерню «Асоціація художників». Туди ввійшли як самодіяльні, так і професійні митці – Володимир Курило, Віктор Руденко, Оксана Смеречинська-Мартинович, Ольга Кондратюк, Лідія й Андрій Уляницькі та ін. Ви-готовляють вони вироби ужиткового та сувенірного характеру: серві-зи, джезви, гальби для пива, свічники, біжутерію тощо58.

Традиційні форми, але сучасний декор притаманні димленим ви-робам коломийської майстрині Л. Цибульської, львів’ян Р. Жука, Н. Масюти та ін.

Оксана Смеречинська-Мартинович. Лембик «Лев». Глина, гончарний круг, лі-плення, лощення, димлення. м. Соснівка Львівської обл. 2004 р. Власність автора


52

Роман Мицкан з Косова виконує задимлені зооморфні фігурки, свистунці у вигляді риб, пташок, різних фантастичних істот.

Традиції димленої кераміки є невичерпним джерелом творчої на-снаги багатьох художників, у тому числі й молодих,– вони тво-рять нові вироби, які продовжують життя цього стародавнього про-мислу. Однак, димленій кераміці наших днів нерідко притаманний

Гончарі Мар’ян Бакусевич та Степан Гарбузинський і Олександр Кривенко у с. Гавареччина Львівської обл. 1990 рр.

Фото з родинного архіву Гарбузинських


Гаварецький гончар Мар’ян Бакусевич із сином Богданом і працівниками МНАПЛ. 1979 р. Архів Надії Боренько. Фото Юрія Руднова


Володимир Бакусевич у МНАПЛ. 1979 р. Архів Надії Боренько. Фото Юрія Руднова

Гаварецький гончар Мар’ян Бакусевич із сином Богданом. 1979 р. Архів Надії Боренько. Фото Юрія Руднова


55

фольклоризм, тобто наслідування стилістики народного мистецтва. Іноді вироби відтворюють у зменшеній копії народний посуд. Цим девальвується їх функція, а твір служить лише як метафорична річ сувенірного характеру. Щоб запобігти вторинності народного мистецтва, дуже важливо зберегти осередки народного гончарства. Можливо, згодом настануть такі соціальні зрушення, які повернуть до життя діяльність ремесел, а поки що спостерігаємо занепад ко-лись відомих гончарних центрів, у яких за сприятливих обставин працює 2–4 майстра.

Водночас помимо згасання традиційних осередків виробництва дим-леної кераміки на рубежі XX–XXI ст. спостерігається тенденція до виникнення нових: в Червонограді Львівської обл., у Луцьку Волин-ської обл., у Пологах Запорізької обл. Проте в наші дні лише окре-мим майстрам вдається досягти належного художнього рівня (Оксана Смеречинська-Мартинович, Дмитро Каганюк, Лідія та Андрій Уля-ницькі, Ярослав Славінський, Іван Братко, Ольга Кондратюк, Леся Скішляк, Валерій Ленартович). Інші ж орієнтуються на запити ринку.

Подружжя Лідія та Андрій Уляницькі на ярмарку у МНАПЛ. м. Львів. 2008 р. Фото Андрія Мотиля


56

Очевидно, окрім засвоєння технології виробництва кераміки необхід-но переймати у досвідчених майстрів ще й високу культуру формотво-рення. Потрібно вивчати мистецькі традиції свого краю, свідомо їх роз-вивати і примножувати. Цьому сприяє поповнення музейних колекцій класичними народними виробами (як це здійснюється у Національному музеї-заповіднику народного гончарства в Опішному), відкриття нових музеїв народного мистецтва (як у 2008 р. в с. Коболчин Чернівецької обл.), організація виставок та популяризація зразків народної кераміки у різноманітних виданнях. Тоді молода генерація гончарів на твердому підгрунті виробить власний стиль і можна буде стверджувати про від-родження прадавнього мистецтва творення димлених виробів.

Простежуючи історію української димленої кераміки, доходимо ви-сновку, що тривалий період її розвитку позначений етапами зароджен-ня, становлення, розквіту, згасання, часткового відродження і знову ж – поступового занепаду.

Дмитро Каганюк. Дзбан і банька. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, лощення, димлення. м. Соснівка Львівської обл. 2004 р. Власність автора


57

Розповсюджений тепер віднов-лювальний режим випалу поширив-ся на землях України з часів Три-пілля (ІV–III тисячоліття до н.е.), про що свідчать археологічні зна-хідки. Це доводить, що україн-ська димлена кераміка має глибо-кі місцеві традиції, які не зводяться до «готського» посуду, який деякі зарубіжні археологи (наприклад, Й.Чекановський59) вважають по-передником гончарства давніх слов’ян. «Готський» посуд пізніший і відрізняється формами від димле-ного посуду місцевого походження, крім того, чорно-сіру кераміку виго-товляли не лише готи, а й інші наро-ди Європи, тобто вона була інтер-регіональним явищем.

Після трипільського періоду яскравим художнім явищем був проло-щений посуд гальштатської традиції, відомий в Україні у станівській, Ноа, білогрудівській та чорноліській культурах.

Значного поширення димлена кераміка набула у скіфо-сарматську добу (VІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.), та все ж час її становлення припа-дає на період культури полів поховань (І ст. до н.е. – І ст. н.е.), коли сформувалися основні риси української кераміки. Димлені вироби ха-рактерні і для інших ранньослов’янських культур цього часу на тери-торії України (латенської, пшеворської, липицької та ін.). Прогресив-ний вплив на розвиток гончарства здійснила поява ручного гончарного круга, який почали застосовувати на українських поселеннях з другої пол. І ст. н.е.– посудини, створені на гончарному крузі, відзначалися тонким черепком, а також багатством і вишуканістю форм.

Справжнім розквітом димленої кераміки можна вважати чер-няхівський період (І тисячоліття н.е.). Висока культура і традиції

Ольга Винниченко. Композиція «Жнива». Глина, гончарний круг, лі-плення, лощення, димлення. 1988 р.

м. Львів. Власність автора


Ярослав Мотика. Портрет гончаря Василя Архимовича з Гавареччини. Глина, ліплення, лощення, димлення. 1976 р. МНАПЛ. АП14718 Г1334


59

ранньослов’янських гончарів бу-ли основою розвитку димленої ке-раміки Київської Русі та феодаль-ної роздрібленості (ІХ–ХІІІ ст.), а також гончарства наступних ві-ків. Тому ранньослов’янські димле-ні вироби можна вважати прямими попередниками української народ-ної кераміки.

Надбання майстрів Княжої доби (використання гончарного круга, роз-ширення асортименту та зміна форм виробів) значною мірою позначилися на подальшому розвитку українсько-го гончарства.

У період монгольської навали (ХІ–ХІІ ст.) спостерігається згасання гон-чарного ремесла феодальних міст, тимчасом як селянське гончарство про-довжувало розвивати свої традиції.

Повсюдне запровадження швид-кообертового ножного гончарного круга в післямонгольський час зна-чно покращило технологію вироб-ництва димленої кераміки, це дало змогу створювати тонкостінний по-суд нових форм.

До XV ст. майже весь глиняний посуд був димленим.

Розквіт димленої кераміки ХІV–ХVІ ст. змінюється її поступовим за-непадом у ХVІІ ст., що було спричи-нено розповсюдженням мальованих керамічних виробів.

Валерій Ленартович. Горщик із на-кривкою. Глина, гончарний круг, ло-щення, димлення. м. Луцьк. 2005 р.

Ярослава Мотика. «Баба з куркою». Глина, ліплення, лощення, димлення.

м. Львів. 1985 р.


Леся Скішляк. «Ґаздиня». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. 2006 р. МНАПЛ


61

У ХVІІІ ст. цей занепад поглиблюється у зв’язку з поширенням в Україні фаянсових мануфактур.

Утвердження капіталістичних відносин і скасування кріпацтва у ХІХ ст. дещо поліпшили стан гончарів, а водночас й української ке-раміки, зокрема димленої.

Період занепаду цього виду гончарства розпочався з кінця ХІХ ст., коли димлені вироби все більше витісняє дешевий фаянсовий та ме-талевий посуд.

На початку ХХ ст. ситуація част-ково покращилася, у цей час активно функціонували осередки, які займали-ся виробництвом димленої кераміки.

Стан ремесла впродовж останньо-го століття з різних причин постій-но змінювався то в гіршу, то в кращу сторону. Незважаючи на те, що на-прикінці ХІХ – поч. ХХ ст., а та-кож у 80-ті роки ХХ ст. національно свідома інтелігенція вживала пев-них заходів для підтримки гончар-ного промислу (відкриття навчаль-них закладів гончарства; організація виставок, збиральницької і науково-дослідницької діяльності; піклування про збут виробів та ін.),– усі ці дії не змогли зупинити занепаду виробни-цтва димленої кераміки. До згасання цього народного промислу значною мірою спричинилися політичні, со-ціальні фактори, технічний прогрес, що призвело до руйнування тради-ційних ремесел, наслідки якого від-чуваються сьогодні на всьому євро-пейському просторі.

Петро Мось. «Покрова». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення,

димлення. м. Харків. 2006 р.


62

1. Даниленко В.М. Буго-Дністровська культура // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т.1.– С.91.

2. Семенов С.А., Коробкова Г.Ф. Технология древнейших производств. Мезолит-энеолит.– Ленинград, 1983.– С.223–224.

Українське гончарство димленої технології, багатоманітне у своїх функціональних виявах і давніх мистецьких традиціях, тепер пережи-ває не найкращі часи і вимагає суспільної та державної підтримки. Не-обхідна увага до творчості народних майстрів, поповнення та поліпшення музейної й виставкової діяльності, значне збільшення видань (наукових, науково-популярних, навчальних), присвячених мистецтву димленої ке-раміки. У нинішніх умовах економічної кризи гончарі повинні отримува-ти від своєї праці не лише моральне задоволення, а й матеріальну виго-ду,– а для цього слід налагодити торгівлю гончарними виробами.

Голова Львівського відділення Спілки народних майстрів України Зеновія Краковецька; науковий співробітник відділу народного мистецтва

ІН НАНУ Романа Мотиль; директор Червоноградської філії Львівського музею історії релігії Олена Шовкова на відкритті виставки «Червоноградська кераміка». 2008 р. м. Червоноград Львівської обл.

Фото Андрія Мотиля


63

3. Захарчук Ю.М. Пам’ятки культури лінійно-стрічкової кераміки // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т.1.– С.98 – 101.

4. Бібіков С.М. Ранній етап трипільської культури // Археологія Української РСР.– К., 1971.– С.159.

5. Мовша Т.Г. Гончарный центр трипольской культуры на Днестре // Советская археология.– 1971.– № 3.– С.60.

6. Круц В.О. Пам’ятки лукашівського типу // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т.1.– С.197.

7. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.– К., 1996.– С.93.

8. Балагурі Е.А. Пам’ятки епохи бронзи Закарпаття // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т.1.– С.376.

9. Балагурі Е.А. Культура Ноа // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т. 1.– С. 387.

10. Пастернак Ярослав. Археологія України: Первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами.– Торонто, 1961.– С.281.

11. Пастернак Ярослав. Археологія України…– С.298.12. Іллінська В.І., Тереножкін О.І. Чорноліська культура // Археологія Української

РСР.– К.,1971.– Т.2.– С.20.13. Іллінська В.І., Тереножкін О.І. Пам’ятки степової Скіфії. // Археологія Укра-

їнської РСР.– К., 1971.– Т. 2.– С. 74.14. Іллінська В.І., Тереножкін О.І. Пам’ятки степової Скіфії…15. Чмихов М.О. Населення епохи раннього залізного віку // Чмихов М.О.,

Кравченко Н. М., Черняков Т. І. Археологія та стародавня історія України.– К., 1992.– С. 208.

16. Чмихов М.О. Населення епохи раннього залізного віку // Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков Т.І. Археологія та стародавня історія України.– К., 1992.– С.209.

17. Іллінська В.І., Тереножкін О.І. Пам’ятки Лісостепу // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т.2.– С.91–92.

18. Петренко В.Г. Правобережье Среднего Поднепровья в ІV–ІІІ в.в. до н.э.– М., 1967.– С. 48.

19. Вязьмітіна М.І. Вивчення сарматів на території Української РСР // Археологія,– К., 1953.– Т.VІІ.– С.271.

20. Вязьмітіна М.І. Пам’ятки і культура сарматів // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т.2.– С.197.

21. Славін Л.М. Скіфо-сарматське мистецтво // Історія українського мистецтва.– Т.1 – Мистецтво найдавніших часів та епохи Київської Русі.– К., 1966.– С.51.

22. Максимов Е.В. Зарубинецкая культура на территории УССР.– К.: Науко-ва думка, 1982.– С.12–20.

23. Максимов Е.В. Зарубинецкая культура на территории УССР…


64

24. Кравченко Н.М. Давньослов’янський період на території України (кінець І тис. до н.е. – перша третина І тис.н.е.) // Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Чер-няков Т.І. Археологія та стародавня історія України.– К., 1992.– С.280.

25. Бидзиля В.И. Латенская культура // Археология Украинской ССР.– К., 1986.– Т.3.– С.51.

26. Козак Д.Н. Пшеворська культура у Верхньому Подністров’ї та у Західному Побужжі.– К., 1984.– С.20.

27. Цыгылык В.А., Смишко М.Ю. Липицкая культура // Археология Украин-ской ССР.– К., 1986.– С.66.

28. Проблемы изучения Черняховской культуры.– Москва, 1971.– С.77.29. ДІМ інв. № В 4654.30. Рыбаков Б.А. Календарь ІV в. из земли полян // Советская археология.–

1962.– № І4.– С.66–90.31. Данченко Л. Народна кераміка Середнього Придніпров’я.– К., 1977.–

С. 173.32. Кравченко Н.М. Слов’яни на території України в V–VІІ ст. // Чмихов М.О.,

Кравченко Н.М., Черняков Т.І. Археологія та стародавня історія України.– К., 1992.– С.288.

33. Бобринский А.А. Гончарство Восточной Европы.– М., 1978.– С.26–33.34. Краченко Н.М. Археологічні культури слов’ян другої чверті І тис. н.е. на

території України // Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України.– К., 1992.– С. 295.

35. Пастернак Ярослав. Археологія України: Первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами.– Торонто, 1961.– С. 520.

36. Вакуленко Л.В., Смишко Ю.М. Культура карпатских курганов // Археоло-гия Украинской ССР.– К., 1986.– С.124.

37. Пастернак Ярослав. Археологія України: Первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами.– Торонто, 1961.– С.530.

38. Баран В.Д. Пражская культура // Археология Украинской ССР.– К., 1986.– Т. 3.– С. 144.

39. Приходнюк О.М. Пеньковская культура // Археология Украинской ССР.– К., 1986.– Т.3.– С.158.

40. Березовец Д.Т., Пархоменко О.В. Салтовская культура // Археология Укра-инской ССР.– К., 1986.– Т. 3.– С. 221.

41. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.– К., 1959.– С.13.

42. Лащук Ю.П. Декоративно-прикладне мистецтво на території України в період первіснообщинного ладу і Древньої Русі. Кераміка // Нариси з історії українського декоративно- прикладного мистецтва.– Львів, 1969.– С.13.

43. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В. Народне мистецтво – невід’ємна скла-дова частина матеріально-духовної художньої культури народу // Антонович Є.А.,


65

Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.– Львів, 1992.– С.19.

44. Лащук Ю.П. Декоративно-прикладне мистецтво на території України в період первіснообщинного ладу і Древньої Русі. Кераміка // Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. За загальною редакцією Я.П.Запаска.– Львів, 1969.– С.13.

45. Лащук Ю.П. Декоративно-прикладне мистецтво на території України…46. Лащук Ю.П. Декоративно-прикладне мистецтво на території України в період

первіснообщинного ладу і Древньої Русі. Кераміка // Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. За загальною редакцією Я.П.Запаска.– Львів, 1969.– С.13.

47. Лащук Ю.П. Нові дані про кераміку ХІV – ХVІ ст. // Середні віки на Укра-їні.– К., 1971.– Т. 1.– С. 200.

48. Станкевич М.Є. Художня кераміка, скло і метал // Антонович Є.А., Захар-чук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.– Львів, 1992.– С. 197.

49. Лащук Ю.П. Кераміка // Історія українського мистецтва.– К., 1967.– Т. 2.– С. 380.

50. Лащук Ю.П. Нові дані про кераміку ХІV–ХVІ ст. // Середні віки на Укра-їні.– К., 1971.– Т.1.– С.201.

51. Мусієнко П.Н. Кераміка // Історія українського мистецтва.– К., 1968.– Т. 3.– С. 326.

52. Ионов Н.Ф. Гончарный промысел Киевской губернии // Кустарная промы-шленность в Киевской губернии.– К., 1912.– С. 1–7.

53. Станкевич М.Є. Художня кераміка, скло і метал // Антонович Є.А., За-харчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.– Львів, 1992.– С. 205.

54. Ионов Н.Ф. Гончарный промысел Киевской губернии // Кустарная промы-шленность в Киевской губернии.– К., 1912.– С.7.

55. Островский Г. Гавареччина: два художника и промысел // Декоративное ис-кусство СССР.– 1984.– №7.– С.30–33.

56. Голубець О. Традиції гончарного промислу у творчості художників-ке ра-міс тів // Українське гончарство. Вип. І.– Київ–Опішне: Українське народоз-навство, 1993.– С. 84.

57. Цісельська О. Світ на крузі // Дзвін.– 1990.– №12.– С.93–94.58. Мотиль-Шеремета Р. Професійні митці та гаварецька димлена кераміка //

Регрес і регенерація в народному мистецтві. Колективне дослідження за матеріалами Третіх Гончарівських читань (відп.ред. М.Селівачов).– К.: Музей Івана Гончара, 1997.– С.204–207.

59. Czekanowski J. Wstęp do historji słowian.– Lwów, 1927.– S.17.

66

Основними етапами технології виготовлення димленої кераміки є відбір, переробка, підготовка сировини; формування; сушіння;

обробка поверхні (гладження, орнаментування тощо); випал. Кожен з цих етапів значною мірою впливає на естетичний вигляд та худож-ні особливості виробів.

Розпочинається виробництво кераміки з видобування глини, а це надзвичайно важливий і відповідальний процес, адже від фізико-хімічних властивостей і складу глини залежить якість виробів, їх ко-лір, міцність, водонепроникність.

Відомо, що чорного забарвлення у димлених гончарних виробах до-биваються завдяки спеціальній (відновлювальній) технології випалу, незалежно від того, якою була глина: сірою, жовтою чи червоною. Од-нак трапляються випадки, коли горщики, випалені за однією і тією ж технологією, відрізняються по кольору (тону),– отже, не лише спе-цифіка випалу, а й мінеральний склад глини, наявність у ній різних до-мішок має вплив на забарвлення готової продукції.

Тому в Україні, як і по всій Європі, чорну кераміку виготовляли з гли-ни із великим вмістом залізних сполук. Залізо в процесі випалу всту-пає у взаємодію із залишком кисню, утворюючи окис заліза червону-ватого відтінку. А після відновлювального випалу (коли немає доступу повітря) цей окис заліза під дією вуглекислого газу надає виробам сі-рого або чорного кольору.

Необхідний тип глини (із вмістом заліза) брали із спеціальних ям (глинищ), інколи її добували з глибини 10–20 метрів. Сировину виру-

Розділ 2

МАТЕРІАЛ ТА ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ДИМЛЕНОЇ КЕРАМІКИ

Матеріал та технологія виготовлення димленої кераміки

Заготівля глини в с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики


Обробка сировини в гончарській майстерні. Архів Ірини Єлейко. Фото Святослава Фота


69

бували, «вибивали» грудками і тягли наверх у дерев’яних цебрах. Ко-пали глину раз чи два на рік, переважно восени або ранньою зимою, в літню пору гончарі були зайняті польовими роботами. Транспортува-ли сирий матеріал додому мішками, возами, саньми. Якщо глина зна-ходилась на чужій землі, її купували.

Приготування глини до гончарного виробництва залежить від її сор-ту. Відрізняють «масну» і «пісну» типи глин. «Масна» глина має в собі мало піску, тому вона дуже пластична, а структура стінок посуду з цьо-го матеріалу щільна і водонепроникна, проте такі вироби більше тріс-кають при випалі. Тому до надто «масної» глини додають опріснюючі домішки у вигляді дрібного піску. «Пісна» ж глина має великий вміст піску. Вона менш пластична, і стінки посуду, виготовленого з неї, більш шершаві і пористі, але ці вироби стійкіші при випалі. Гончарям здебіль-шого доводиться змішувати різні сорти глин, щоб добитися необхідних якостей матеріалу. Так, у Гавареччині змішують місцеву «пісну» гли-ну («намул»), що містить пісок, із привозною з сіл Лиховиці й Ушни «масною» глиною, багатою на окис заліза. Обидві маси ретельно пе-ремішують і вироби виходять міцнішими та не бояться води.

Тільки у деяких гончарних осередках (Коломия, Кути, Пастирське) добуту глину відразу ж обробляють.

Способи і знаряддя переробки си ровини для виготовлення гон-чарного посуду загалом мають багато спільного в усій Україні, але зберігаються і місцеві особливості. У східних областях України гли-ну виморожують. Цей процес полягає в тому, що матеріал заготов-ляють восени і складають у так звані «гряди», які поливають водою. Внаслідок замерзання і відтавання вода розпорошує глину на дріб-ні частинки. Також відомий народним гончарям спосіб вивітрювання («літування») глини, який полягає в тому, що видобуту весною глину тримають у «грядах» ціле літо. Під впливом сонця вона тріскаєть-ся і з неї випаровується вся вода. Гончарську глину, що має в своє-му складі які-небудь домішки, відмулюють. Для цього її складають у дерев’яний ящик, заливають водою і розмішують, після чого про-ціджують через сито і заливають у так звану дерев’яну «скриню». Усі тверді домішки залишаються на ситі. Цей спосіб застосовують у


Гончарний круг. ЧОІМ. Експозиція


71

західних областях України1. Коли вода випарується, а глина загус-не, її кладуть у льох або в яму, щоб не засихала. Там вона лежить до часу формування посуду.

Після виморожування, літування або відмулювання глину піддають ще ручній переробці. Очищену масу поливають водою і місять вруч-ну чи босими ногами. Коли глина стає м’якою і тягучою, з неї роблять валик, який ріжуть на частинки, розмір котрих залежить від величи-ни майбутніх виробів. Іноді гончарі просто плескають грудки кулястої або конічної форми.

У давнину в Україні мало місце ручне формування посуду, але тепер, як і в минулому, українські гончарі працюють на ножному гончарному крузі. Відомо два типи цього круга: давніший шпицевий (або шестер-ня) і пізніший безшпицевий, на якому з XVIII ст. і до сьогодні вито-чують усі традиційні гончарні вироби, зокрема й димлені.

Нижня частина круга («спідняк», «нижняк», «маховик», «махове коло», «гончак») приводиться в дію ногою і передає цей рух верхньому диску («верхняку», «головці», «кружалу»). Нижню і верхню частину круга з’єднує вертикальна вісь («штиль», «веретено»), а опирається він на стояк («п’ятку», «дучку»). Ножний гончарний круг кріпиться до лави за допомогою дерев’яної дощечки, яку називають «коником», «лисичкою» або «жабкою».

У ХХ ст. з’явився гончарний круг з електроприводом. Його вико-ристовують в основному у виробництві керамічних горщиків для кві-тів. Проте, на думку народних майстрів, на електричному гончарному крузі неможливо створити високохудожні форми, оскільки в гончаря рухи рук та ніг скоординовані, а коли круг приводиться в дію елек-тричним струмом, ця координація порушується.

Що стосується власне виточування виробу на гончарному крузі, то, спостерігаючи за роботою вправного майстра, складається враження, ніби вона не потребує жодних зусиль. Проте, це лише на перший по-гляд, а насправді ж необхідно володіти неабиякою майстерністю, щоб виготовити навіть найпростіший глечик. Робота на гончарному крузі – це до долі секунди відпрацьований стереотип послідовної зміни рухів і найлегших натисків пальців. Цю науку майстри опановують роками.


Процес виточування виробу

на гончарному крузі


73

Спочатку гончар кидає грудку глини на середину верхнього диска і, притискаючи обома руками, «ставить» її точно на центр (центрує), водночас крутячи нижній круг («спідняк») ногами. Крім того, стис-каючи грудку, він випускає з глини пухирці повітря. Працюючи, май-стер час від часу змочує руки у посудині з водою («мачці»), що стоїть поруч із кругом, тоді мокрі пальці не прилипають до глини і загладжу-ють виріб у процесі виточування.

Коли грудка глини відцентрована, гончар однією рукою збоку при-тискає її до середини, а пальцями іншої руки тисне назовні, формуючи таким чином дно і стінки посудини. Потім обома руками витягує стін-ки доверху, потоншуючи їх. Інколи при цьому майстер користується інструментами з дерева, шматка шкіри чи гончарським ножиком, які теж зволожуються у «мачці». Коли циліндр набув певної висоти, гон-чар робить його нижчим і ширшим. Утворюється низенька посудина з товстими і прямими стінками. Згодом вона знову починає рости, зао-круглюється, звужується і терпить цілу низку перетворень, допоки не з’явиться горщик, глечик, банька чи інший виріб.

Ручки, вуха для посуду ліплять відразу ж після його формування з глиняної стрічки, товщина якої дещо грубша від стінок виточеної речі.

Сформований виріб зрізують з круга дротом. Досвідченому май-строві на виготовлення однієї посудини вистачає 1–3 хвилини, залеж-но від величини виробу. У кожній місцевості існують свої, дещо від-мінні від інших, прийоми вироблення посуду.

Фігурний посуд для напоїв у вигляді тварин, птахів та людей моделю-ють з окремих, виготовлених на гончарному крузі, деталей, з’єднуючи їх між собою.

Дитячі іграшки виробляють вручну. Для пробивання отвору в глиняних свистунцях гончарі застосовують звичайні цвяхи або маленькі дерев’яні кілочки, заокруглені на одному кінці, а на другому – загострені.

Процес сушіння – дуже відповідальний етап у виготовленні кераміч-ної продукції. Він відбувається поступово й обережно: спершу сирі ви-роби підсушують у приміщенні на підлозі, а потім переносять їх у більш теплу температуру, складаючи на спеціальні дерев’яні полиці («п’ятра», «п’ятринки»). Великі посудини сушать у дворі, на осонні, але не біль-


74

ше 20 хв., після чого заносять їх у приміщення. Для нормального ви-сихання гончарних виробів необхід-но слідкувати, щоб не було протягів і довготривалого попадання прямих сонячних променів, інакше посуд мо-же деформуватися або потріскати.

Наступний етап після підсихан-ня виробів у виготовленні димленої кераміки – декорування. Одним із найдавніших і найпоширеніших способів нанесення декору на по-верхню димленого посуду є лощен-ня (лискування, гладження), тобто загладжування майже сухого виро-бу кісткою, черепком, кварцевим камінчиком чи галькою.

Лощений ліпний посуд різного за-барвлення з’являється на землях України майже одночасно з почат-ком виготовлення тут керамічних виробів (період неоліту). Він відо-мий у буго-дністровській, лінійно-стрічковій, сурсько-дніпровській та закарпатській кераміці2. Проте тоді лискування проводилося не стіль-ки з декоративною, як з практичною метою,– вдавнину люди знали, що, загладжуючи посуд, можна зменшити його пористість. Тому досить часто лощенню піддавали саме нижню частину виробу. Після випалу прогладжені місця набували металевого блиску і на чорному матовому черепку виглядали дуже ефектно. Згодом гончарі стали використову-вати цей засіб обробки поверхні як оригінальний метод декорування кераміки, зокрема й димленої. Перші посудини з пролощеним орна-ментом відомі з часів буго-дністровської культури3.

Для нанесення візерунків найчастіше використовують заокруглений кварцевий камінець (лощило), який є надзвичайно простим інструмен-том, але має певну особливість: він відшліфовується вручну в процесі багаторічної роботи і через це дуже цінується гончарями. Тому вважа-

Гончар Мар’ян Бакусевич (1931–2000 рр.) за роботою на гончарному крузі. с. Гавареччина Львівської обл.

1980-ті рр. Автор фото невідомий


Гончар Геннадій Бакусевич (1962 р.н.) за роботою на гончарному крузі. 2002 р. с. Гавареччина Львівської обл. Фото автора. (За: Мотиль Р. До проблеми збережен-ня гаварецького осередку димленої кераміки // Український керамологічний жур-

нал.– 2002.– № 4. – С. 68)


76

ли, що камінчик стає досконалим знаряддям лише після 20 років ко-ристування. Його зазвичай передавали від батька до сина.

Перед початком лощення гончарні вироби протирають ганчіркою, змоченою у воді. Адже при зволоженні та натиранні поверхні невипале-ного посуду на ній утворюється глиняний пил, який змішується з водою і потрапляє в пори та ямки глини. Цим самим збільшується щільність і водонепроникність черепка. В той же час механічний вплив на стінки посудини лощилом сприяє розміщенню кристалів глини згідно з фор-мою виробу, що також робить черепок більш щільним та міцним4.

Крім того по вологій поверхні камінець рухається набагато вільніше, ніж по сухій. З цієї причини угорські майстри насичують підсохлі гор-щики олійною сумішшю, що містить олію рослинного походження (на-приклад, олію з ріпи або соняшникову). Очевидно, таке проолієння по-суду відіграло важливу роль у розвитку складних рослинних орнаментів на димленій кераміці у центральній та північній частині Подунав’я5. Проте в Україні чи інших частинах Східної Європи немає відомостей про процес насичення глиняних виробів олійним розчином.

Сушіння гончарних виробів


77

За один день майстер здебільшого пролощує приблизно від 20 до 30 глиняних предметів. Камінець він тримає у правій руці, наче шма-точок крейди, а посудина міститься на колінах. Коли рисунок на од-ній частині виробу завершено, гончар повертає посудину. Після випа-лу візерунок підсилюється металевим полиском.

Лощення є основним, але не єдиним засобом декорування димленої ке-раміки. На українських землях гончарі ще на початку епохи мідного віку наносили візерунки гострим інструментом (загостреним прутом, кісткою, гребенем, нігтем) на сиру поверхню посуду. Цей спосіб оздоблення кера-міки називається ритуванням (гравіруванням). Він був особливо харак-терним для димленої кераміки середньовіччя, але використовується поруч з іншими видами декорування і на димлених виробах нашого часу.

Також відома українським гончарям техніка штампування (витис-кання, «кілкування»). Орнамент наносять на вологу поверхню виробів штампиком – кілочком або зубчастим коліщатком. Цей спосіб оздо-блення проіснував до початку ХХ ст., але зараз майстри його вже май-же не використовують.

Порівняно пізно, у ХІХ ст., проникла в українську димлену кераміку техніка наліплювання рельєфного орнаменту. Можливо, в Україні вона була запозичена, як і в інших країнах Європи, з фаянсового виробни-цтва у XVIII–XIX ст. Ліпні рельєфні візерунки у вигляді хвилястих ліній, гілок з листям і квіток виконуються вручну по ледь підсохлому, але вологому черепку з податливої глини. Необхідно працювати швидко і слідкувати, щоб черепок не пересох, інакше всі наліпні елементи по-відпадають. Цей спосіб декорування гончарних виробів зустрічається надзвичайно рідко. Так, наприклад, у с. Гавареччина Львівської обл. ліпним орнаментом прикрашали свої димлені твори лише окремі май-стри – Дмитро та Євген Вислинські і Степан Гарбузинський.

У технології виготовлення димленої кераміки найважливішим є етап ви-палу, адже саме після нього вироби набувають сірого чи чорного забарв-лення, ефектно проявляється декор, фактура черепка і силует форми.

Повертаючись до джерел виникнення димленого посуду в Україні (період неоліту), зазначимо, що димлення або «копчення» кераміки носило в той час чисто утилітарний характер. Воно мало на меті досяг-


78

ти водонепроникності посуду, тобто заповнити пори черепка масною кіптявою. Випал проводився горновим або безгорновим способом, а ефектний чорний колір виробів, що утворювався при цьому,– побіч-не явище технологічного процесу6.

У попередньому розділі ми роз глянули найпростіші архаїчні мето-ди випалювання з метою зачорнення посуду без застосування віднов-лювального режиму. Проте такі випали не давали достатньо міцного черепка і з часом вийшли з ужитку. Принаймні в Україні у ХІХ – на поч. ХХІ ст. не зафіксовано інших форм випалювання димленої ке-раміки, лишень відновлювальним способом.

Значну роль у цій технології відіграє конструкція печей. Для українських земель в ХІХ – поч. ХХІ ст. характерна різноманіт-ність горнових будівель, що різняться деталями. Більшість з них має двох’ярусну конструкцію. За приклад розглянемо тип гаварецької печі. Це споруда, що до половини міститься в землі і складається з великої основної (3–3,5 м3) та допоміжної частин.

Загрузка горна Дмитра Каганюка. м. Соснівка Львівської обл. 2006 р.


79

Основна частина печі – горн має подовгасту конструкцію. Він бу-дувався в середньому на 100 одиниць посуду. Фундаментом служить каміння, а завершується він напівсферичним склепінням, викладеним із спеціально виточених горщиків з витягнутим тілом (без вушок) і з ши-рокою шийкою. Така форма дзбанків дозволяє утворювати по ширині горна необхідну сферичну дугу. Ряди горщиків, розміщені один за од-ним, укладають своєрідну стелю. Зверху щілини між ними засипають землею, зсередини всю піч обмазують глиною і випалюють.

Друга частина печі допоміжна (підсобна) і споруджується з полін та дощок. Вона розміщена поза горном і використовується для збері-гання дров та підтримки вогню під час випалу.

Внизу основна і допоміжна частини печі з’єднуються між собою неве-ликим отвором, через який за допомогою спеціальних палиць просовують метрові поліна. Майстри укладають свою продукцію для випалу таким чином, що між стінкою і нижнім ярусом горщиків (по обидві сторони пе-чі) утворюється тунель, по якому і просуваються дрова. Простіші, менш

Вироби у горні перед випалом


Сушіння дров у с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики


81

цінні вироби ставлять у нижній частині печі, оскільки полум’я там більш інтенсивне і горщики не випалюються так добре, як ті, що в інших части-нах горна. Менші посудини зазвичай згруповують у верхньому ярусі пе-чі. Вироби розміщають так, щоб вони найменше торкалися один одного, інакше місця дотику вийдуть плямистими після випалювання.

Такі горни були відомі вже з першої пол. І тисячоліття. Отже, українські гончарі користуються горнами такого типу вже майже дві тисячі років.

Перед випалом заготовлені заздалегідь липові, грабові чи букові дрова підсушують у цій же печі. Після такої «термічної» обробки су-хі поліна хоч і обвуглюються з вигляду, але зберігають у собі жар. За-вдяки цьому під час випалу у горні забезпечується необхідна темпе-ратура і сухе повітря при мінімальній затраті палива.

Коли піч заповнена продукцією, вхід у горн замуровують камін-ням і землею пластом 50–60 см. Лише зверху залишають невели-кий отвір для спостереження за процесом випалювання.

Найчастіше основний період випалу проводять уночі, коли лег-ше наглядати за його ходом, за червоним свіченням виробів. Ве-лике значення має режим нагрівання печі – від цього в кінцевому результаті залежить якість виробів. Спочатку розпалюється неве-ликий вогонь, згодом розпалювання поступово збільшується, по-ки внутрішня частина печі і горщики не розжаряться.

Необхідно дотримуватися сталої температури по всьому горну – таким чином забезпечується однакове спікання і випал усіх посудин. Сільські гончарі не знають, яка температура в їхніх печах, вони орієн-туються лише по кількості та якості дров, по інтенсивності виходу ди-му з горна та по кольору розпеченого черепка. Якщо горщики вже чер-воні і крізь передні ряди проглядаються силуети виробів, що стоять за ними, а з верхнього отвору загорівся вогонь,– отже необхідної темпе-ратури випалу досягнуто. У цей час у печі приблизно 800–900о C.

Процес цього випалу може бути також придатним для випалюван-ня теракотової кераміки, а описану далі технологію випалу застосову-ють виключно для виготовлення димлених виробів.

Спочатку майстер щільно закриває «віконце спостереження» битими горщиками і крихкою землею, з паливного отвору допоміжної частини пе-


Горно на подвір’ї гончаря Володимира Сушанського. с. Гавареччина Львівської обл. 1990-ті рр. Архів Ірини Єлейко. Фото Святослава Фота


Гончарне горно, збудоване Тимофієм Паладійчуком у 1960-х рр. с. Малинці Чернівецької обл. Фото 2007 р.


84

чі проштовхує у горн останні поліна або інше паливо, що дає багато диму (дерен, солому), і цей отвір також засипає землею. Усі тріщини і щілини в горні замазують багном, вимішаним з попелом або сухим порохом.

Випал продовжується на меншому жарі (приблизно 700о C) у герметич-но закритій печі, щоб створити нестачу кисню, а отже – відновлювальне середовище, необхідне для задимлення виробів. На цьому етапі дуже важ-ливо, щоб гази, які виникають при згоранні палива, не виділялися з горна. Завдяки щільному закриттю отворів і щілин у печі немає доступу і виходу повітря, внаслідок чого дим і обвуглене паливо зачорняють горщики.

У печі відбувається реакція утворення окису вуглецю (СО) з чад-ного газу, як продукту згоряння палива в умовах нестачі кисню. Вона супроводжується вивільненням чистого вуглецю. При випалі димле-ної кераміки цьому процесу сприяє те, що двоокис заліза (FeO2), який міститься в глині, перетворюється в закис (Fe2O3) і віддає свій кисень. Внаслідок цих хімічних перетворень на поверхню виробів осідає чис-тий вуглець, надаючи їм характерного металевого полиску7.

4FeO2 2Fе2O3+O2 Fe2O3+CO=CO2+2FeO8

Розкрити секрет технології виробництва димленої кераміки нама-галися багато вчених. Дослідження проводились у сфері природничих наук, вивчалися фізичні та хімічні процеси, що відбуваються під час випалу. На цю тему у 1980 р. на Керамічному Симпозіумі, що прохо-див в угорському місті Надьсебі, читав лекції Ендреш Вернер9. Техно-логічними аспектами виготовлення димленої кераміки у різних країнах займалися дослідники: Е.-Б.Сайлес (Мексика), А.Стінсберг (Данія), Е.Плічкова (Словаччина), В.Шефлер (Чехія), Б.Флореску (Руму-нія), Р.Рейнфус (Польща), Д.Зеленін, О.Поверін (Росія) та інші.

Вони досліджували хімічні особливості глини, типи печей і утворен-ня кольору димленої кераміки. Георгій Дума (Угорщина) визначив ре-акцію виділення вуглецю при випалі:

2CO CO2 + C + 3900 kal10

Виділення вуглецю має найкращий вплив на вироби, виготовлені з гли-ни з великим вмістом заліза, бо саме воно (залізо) відіграє роль каталіза-


Іде випал у с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики


86

тора у цій реакції. Чим більше заліза у складі глини, тим чорніший посуд, адже за незначної його кількості черепок вийде сріблясто-попелястим.

Колір димленої кераміки визначає і температура випалу. За висо-кої температури (вище 700° С) вуглецю виділяється дуже мало і за-барвлення виробів набуде срібного блиску або свинцевого відтінку. Тож чим вища температура при випалі, тим ніжнішим і світлішим ви-йде тон черепка. Інколи нижні яруси виробів отримують зовсім чор-ний колір після випалу, а верхні, де температура завжди вища, набу-вають сріблястих відтінків.

Після задимлення відрізняються по кольору внутрішня і зовнішня поверхні стінок посуду. Тарелі, миски, баньки, чаші, пічні сковорідки здебільшого мають однакову поверхню, чого не спостерігається у вузь-когорлих пляшкоподібних виробах. Вуглець, що виділяється під час відновлювального випалу, має сильніший вплив на зовнішню сторону вузькогорлих посудин, адже всередину його потрапляє значно менше. Тому, як правило, зовнішня поверхня задимлених виробів стає насиче-нішою, тимчасом як внутрішня є дещо світліша по тону.

Фаза задимлення кераміки триває приблизно 2–3 год., а весь процес випалу загалом, залежно від розміру печі і якості палива,– 8–12 год. При цьому використовується 1–3 м3 дров. Процес випа-лу димленої кераміки супроводжується виділенням великої кількості диму, тож доцільно його проводити лише на відкритому повітрі.

Розмуровують піч лише тоді, коли вироби вже майже охололи, бо якщо відкрити її раніше, черепок окислиться і втратить чорний колір,– вироби стануть червоними чи вкриються плямами (окисляться).

Виймають випалену продукцію з печі спеціальним залізним гаком («ожухом»).

При випалі на сотню одиниць посуду зазвичай припадає до 20 штук браку. У брак іде «перепал», «недопал», а також деформовані чи по-тріскані вироби.

Такої технології випалу димленого посуду дотримувалися не тільки на теренах України, а й у деяких регіонах Росії, Польщі, Чехії, Сло-ваччини і навіть Мексики. Хоча в інших країнах застосовували ціл-ком інші методи випалювання.


Вигрузка горна в с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики


88

Так, наприклад, у Данії кераміку спочатку обдимлювали дерном про-тягом чотирьох днів у спеціальних курних хатинах і потім випалюва-ли окремо на відкритому повітрі, проте горщики накривали великими металевими місткостями11.

Різні печі для випалу димленої кераміки використовували в Угор-щині: одні з них встановлювали на подвір’ї у формі вулика з невипа-леної цегли в оточенні глиняних насипів, інші мали пляшкоподібну чи конусоподібну форму12.

У Молдові, Румунії димлений посуд випалювали у шахтоподібних печах, викопаних у землі13.

На відкритому вогні випалювали димлені вироби у Бразилії, Перу, Західній Індії та в Єгипті, Камеруні, Кенії.

Також у різних країнах з метою покращення водонепроникності дим-леної кераміки вже випалені посудини піддавали додатковій обробці.

Росіяни зменшували пористість димлених виробів, занурюючи їх у суміш з меленого ячменю і води. Цим самим методом користувалися у Сербії і Хорватії. У деяких регіонах Африки готовий виріб покри-вали шаром лаку певного сорту. В Індонезії гарячі випалені горщики скроплювали смолою14.

В Україні, для того щоб зменшити просочування рідин крізь стін-ки димленої кераміки, у посуд наливали незбиране молоко. Жир запо-внював пори черепка, які ще пройшли кіптявою, і стінки ставали зо-всім водонепроникними.

Ознайомившись з процесом і етапами виготовлення димленої керамі-ки, можна зробити висновок, що гончарі у своїй роботі застосовують тех-нологію понад тисячолітньої давності, яка дійшла до наших днів майже без змін. Народні майстри пильно слідкують за дотриманням прийомів вироблення посуду на гончарному крузі, а це забезпечує велику стійкість форм гончарних виробів, що міняються дуже поволі, значно повільніше, ніж оздоблення, у якого теж є свої «канони», проте не такі суворі.

Особливо слід наголосити на тому, що основну роль у створенні характерного чорного черепка в димленій кераміці відіграє спеціаль-на відновлювальна технологія випалу, коли у горні, шляхом щільного закриття усіх отворів, створюється безкисневе середовище. Ця техні-


89

ка випалювання є типовою для українського гончарства і проходить у таких самих горнах, що й дві тисячі років тому.

У минулому дослідники вважали, що димлений посуд роблять з та-кого ж матеріалу, як і будь-яку іншу кераміку, та тепер науково дове-дено: на колір виробів впливає і мінеральний склад глини (наявність у ній домішок заліза). Адже залізо у процесі випалу вступає у взаємодію із залишком кисню, утворюючи окис заліза. Він зокрема сприяє виді-ленню чистого вуглецю з газів, які виходять під час згорання палива. На поверхню виробів осідає чистий вуглець, надаючи їм характерного

«Випал вдався». с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фото з архіву Ярослава і Ярослави Мотик


90

металевого полиску. Деякі гончарі не знають, у чому полягає суть ре-акції і помилково називають цей процес «обкурюванням».

Залежно від складу глини та місцевих особливостей випалювання колір черепка варіює від насиченого чорного тону до світло-сірих від-тінків. На якість і естетичний вигляд димленої кераміки також мають вплив такі фактори, як температура і тривалість випалу, гатунок пали-ва і стан горна, бо випалювання – найвідповідальніший період у пра-ці гончаря. Невдалий випал дає багато браку, а іноді може звести на-нівець усю попередню роботу.

Внаслідок відновлювального режиму випалювання у горні виходить дуже легкий, дзвінкий, міцний, щільний («густий») і водонепроник-ний черепок з красивим сріблястим полиском, що характерно лише для димленої кераміки. У народі димлені горщики називають ще й «добри-ми», оскільки під час випалу згорають різні непотрібні домішки у глині і вироби стають придатнішими для приготування та зберігання їжі14.

Після випалу в с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики


Після випалу в с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики


92

Господиня з посудом у с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. Фонди МНАПЛ. Фото Ярослава Мотики

Проте, зберігаючи давні традиції виробництва, майстри не завжди чітко дотримуються віками виробленої технології, а це призводить до негативних наслідків. Так, наприклад, в наш час поступово зникає обов’язкове раніше вивітрювання, вилежування і вимочування глини, що надавало їй більшої пластичності, а продукції – міцності. Тому дим-лені вироби ХХ ст. мають дещо грубший, важчий і більш пористий че-репок, ніж, скажімо, посуд до другої пол. ХІХ ст.

«Мода» на чорнолощені димлені вироби сьогодні спричинила до того, що виникло таке явище, як підробка під димлену кераміку або її імітація. Окре-мі майстри (наприклад, Вербівські з м. Косів Івано-Франківської обл.) ігнорують традиційну технологію безкисневого випалу, внаслідок чого ви-роби при недопалі 100–200° С залишаються лише «обкуреними» зовні і непридатні до будь-якого користування, оскільки при легкому дотику на руках залишається наліт сажі, також такий посуд пропускає воду (про-тікає). А як відомо, справжня димлена кераміка, крім її мистецької есте-тичної вартості, має дуже корисні природні властивості. Димлені вироби, виготовлені без жодних небажаних домішок, неполив’яний пористий че-репок, вкритий вуглецем, нейтралізує усі шкідливі речовини. Страви, зго-товані у димленому посуді, надзвичайно смачні.


93

1. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР. ХІХ–ХХ ст.– К.,– 1959.– С. 28.

2. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.– К., 1996.– С. 93.

3. Даниленко В.М. Буго-Дністровська культура // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т. 1.– С. 88.

4. Щегельський І.І. Техніка обробки керамічного посуду VII ст.до н.е.– ІІ ст.н.е. в Середньому Подністров’ї // Археологія.– 1984.– № 54.– С. 17.

5. Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery.– Budapest, 1987.– Р. 62.6. Цисельская О. «Седая» керамика // Декоративное искусство СССР.– 1987.–

№ 4.– С. 44–45.7. Рабинович М.Г. Материалы и исследования по археологии СССР.– Т. ІІ.–

№12.– Москва-Ленинград, 1949.– С.62.8. Боренько Н. Чорна кераміка Львівщини.– Архів МНАПЛ.– 1981.–

РС.– С. 9.9. Werner E. «Zur Entstehung und chemischen Structur ‘schwarz’ farbender Pigmen-

te bei unglasierter Irdenware». In: Berichte und Referate. 13 internationales Hafnerei – Symposion, 1980; Ed.Horst Klusch. Sibiu, 1981.– Р. 215–232.

10. G.Duma. The Development of Colour on Unglazed Black Pottery with Coal Dust Added. Epitoanyag 12. 1962.– Р. 45.

11. Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery.– Budapest, 1987.– Р. 42.12. Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery…– Р. 39.13. Bobu Floresku, Florea: Ceramica neagra lustruita de la Marginea.– Bucarest,

1958.– Р. 20.14. Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery.– Budapest, 1987.– P. 60.15. Чугай Р.В. Народне декоративне мистецтво Яворівщини.– К., 1979.– C. 119.

Традиційна димлена кераміка не потребує поливи, тому має перева-ги над поливаною керамікою – вона економічно вигідніша. По-перше, не треба витрачатися на поливу, вартість якої становить левову част-ку ціни керамічної продукції. По-друге, димлена кераміка не потребує другого випалу, а отже вдвічі зменшується кількість дров і час випалу, збільшується міцність черепка. І по-третє, в процесі відновлювально-го випалу збільшується усадка випаленого черепка, що в свою чергу призводить до підвищення його водонепроникності (порівняно із ви-палом в окислювальному середовищі).

Тому надважливо у виробництві димленої кераміки дотримуватися традиційної, випробуваної часом і поколіннями, технології випалу.

94

Проблеми специфіки і морфологічної класифікації народного мис-тецтва підіймалися ще у другій половині ХІХ ст. Їх вирішен-

ням займалися у ХХ ст. вчені Готфрид Земпер1, Олексій Некрасов2, Мойсей Каган3 та ін. Проте вони досить довго не знаходили спіль-них принципів морфології мистецтва. У 60-х роках ХХ ст. М.Каган, незадовільно оцінюючи морфологічну структуру видів декоративно-прикладного мистецтва за матеріалами і техніками (прийняту в євро-пейському мистецтвознавстві за розробкою Я.Фельке у 1883 році), запропонував так звану функціональну концепцію, насамперед визна-чаючи як види одяг, посуд, меблі та ін.

Сьогодні морфологія декоративно-прикладного мистецтва базуєть-ся на різних принципах класифікації: за матеріалом – камінь, дерево, метал та ін.; за технологічними особливостями – ткацтво, вишивка, плетіння, розпис тощо; за функціональними принципами – меблі, по-суд, прикраси, одяг, іграшки4.

Морфологічна класифікація художньої кераміки грунтується на фун-кціональних та формотворчих ознаках. Для її повноцінного аналізу за-стосовується така диференціація:

ВИД – ПІДВИД – РІД – ТИПОЛОГІЧНА ГРУПА – ТИП – ВИРІБТобто вид кераміка поділяється на технічні підвиди: димлення, те-

ракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам’яна маса, шамот. В основу класифікації виробів покладено відповідний тип, типологічна група і найзагальніші відміни, виражені в 7 родах: садово-паркова, архі-

Розділ 3

ТИПОЛОГІЯ ФОРМ ДИМЛЕНИХ ВИРОБІВ

Типологія форм димлених виробів

95

тектурна кераміка, предмети для облаштування й оздоблення жит-ла, посуд, обрядові предмети, іграшки, речі особистого користуван-ня. Кожен з цих родів має свою специфіку і типологічну структуру. Українське гончарство димленої технології – підвид народної кера-міки, який у минулому задовільняв повсякденні потреби селянсько-го побуту; тому це, здебільшого – різноманітні взірці столового і ку-хонного посуду.

Характерною особливістю типології димленої кераміки є те, що за багатовікову історію її існування не виявлено зразків димлених кахель, тимчасом як теракотові і мальовані кахлі відомі в Україні в різні істо-ричні періоди, починаючи від другої половини XIV ст.5 Очевидно, цей факт ще раз підтверджує, що кахлі вважалися предметом «пансько-го», елітарного побуту в міському, а згодом і в селянському середови-щі, димлені ж вироби слугували лише для буденного вжитку.

Інтер’єр селянської хати. ТОКМ. Експозиція


96

Типологія виробів димленої кераміки

В и д К е р а м і к аТехнічний підвид Димлена кераміка

Рід посуд для варіння, споживання, зберігання, транспортування, харчових продуктів тощо

Типологічна група Т и п1. Миски «монети», блюда, миски, глибокі миски2. Макітри дійниці, «мучанники»3. Цідильники «друшляки», «сировники»4. Ринки циліндричні, стіжковидні, горщикоподібні5. Пасківники

6. Горщики горщики з двома вушками, горщики з одним вуш-ком, горщики без вух

7. Близнюки «двійнята», «трійнята», «чвірнята»8. Глеки гладуни, дзбанки9. Баньки тикви, корчаги з цідилком, тризливні куршілі10. Перснеподібний посуд баклаги (плесканки), колачі (куманці)11. Барильця12. Горнята горнятка, кухлі, чашки, гальби13. Фігурний посуд барани, леви, собаки

Р і д Предмети для облаштування і оздоблення житлаТипологічна група Т и п

1. Вазони горщикоподібні, тарелеподібні, вазоподібні 2. Вази вази для квітів, декоративні вази3. Світильники, каганці стоячі, овальні, човноподібні, горняткоподібні4. Попільнички тарілкоподібні, «постоли»

Р і д Обрядові предметиТипологічна група Т и п

Свічники Одинарні свічники, трійціР і д Іграшки

Типологічна група Т и п 1. Свистунці коники, баранці, зозульки тощо2. Мініатюрний посуд глечики, горщики, мисочки, близнята

Р і д Речі особистого користуванняТипологічна група Т и п

Прикраси намисто, сережки, кулони, браслетиКурильне приладдя люльки, мундштуки

Р і д Архітектурна керамікаТипологічна група Т и п

Димарі цілісні, з двох частин, з трьох частин


97

Найдавнішою і найбільшою морфологічно-функціональною струк-турою димленої кераміки є посуд – найхарактерніший рід керамічних виробів, місткостей різного призначення і величини, виготовлений за обертовим принципом на гончарному крузі6. Майстерність гончарів, яка передавалася з покоління у покоління, сприяла виробленню певних видів посуду, що досить часто сягали вершин досконалості. Димлені вироби за-ймали значне місце у побуті населення всіх етнографічних регіонів Укра-їни, вони існували у різні епохи і виявили у своїх формах та оздобленні народно-естетичні принципи краси. Димлені посудини використовува-ли для приготування їжі, зберігання і транспортування продуктів, тому вони не так багато декоровані, як, наприклад, розписні керамічні виро-би до святкового столу чи для прикрашення житла. Димлена кераміка скромно оздоблена невибагливими візерунками або й зовсім позбавлена орнаментації, проте відзначається напрочуд гармонійними та доцільними пропорціями форм, конструктивно й пластично досконалими.

Архаїчні форми українського гончарства, зокрема й димлених виробів, походять ще з епохи неоліту7, коли вже були закладені всі прототипи су-часного посуду, склалися його основні риси. Форми димленої кераміки під впливом внутрішнього процесу розвитку і культурних взаємозв’язків із сусідніми народами чи не найбіль-ше зберегли характерні особли-вості й зазнали лише незначних змін. Саме форма виробу – най-виразніший визначник його при-належності до того чи іншого ча-су, стилю, функціональної групи. Характер форми виявляється в її силуеті, через який ми пізнаємо особливості пропорцій та пласти-ку посудини.

Характерно, що важливу роль у сприйнятті силуету димленої ке-раміки відіграє суцільний чорний колір черепка, який не розчлено-

Миска. Глина, гончарний круг, лощення, димлення. м. Зборів Тернопільської обл.

1950-ті рр. ТОКМ. СКФ 585


98

ваний різнобарвними розписа-ми, тому дозволяє охопити річ в цілому, у всій її пластичній ви-разності.

Загалом форми цього ви-ду гончарства відзначаються плавністю профільного конту-ру, пружністю і легкістю; вони випробувані щоденним корис-

туванням, зручні і практичні. Так само прості і логічні візерунки на виробах. Кожна з димлених посудин, залежно від її призначення, має свою виробничу специфіку і давні традиції.

Різновидність посуду і багатство форм зумовлювались економічними побутовими та естетичними умовами життя українців. Народні майстри обирали собі якусь одну форму виробництва та спосіб оздоблення, які розвивали з роками, і внаслідок цього українська димлена кераміка, найчисельніші речові матеріали якої походять з ХІХ–ХХ ст., поєд-нує в собі як практичну доцільність, так і високі художні якості.

Найбільш давньою типологічною групою столового посуду більшість дослідників вважають миску, оскільки вона має найпростішу форму. Це плоскоподібні вироби із ледь піднятими стінками, силует і пластич-ні особливості яких є основою для різноманітних композицій. Найпо-ширеніший вид декору на димлених мисках – пролощені візерунки на внутрішній поверхні. У побуті ці посудини виконували роль повсяк-денного начиння для споживання їжі. Саме слово «миска» походить від латинського «mesa» – «стіл»8.

Архетипом мисок є посудини, глибокі товсті стінки яких підня-ті вгору або загнуті всередину. Найвиразнішу, спільну для багатьох форм, рису, що добре сприймається у силуеті виробу, має миска з ребром. Діаметр вінець цієї посудини переважно вдвічі більший за висоту, а стінки на середині висоти або у верхній третині утворю-ють грань (ребро). Нижня частина таких мисок формою нагадує широко розведений зрізаний конус, а над гранню стінки підніма-ються майже вертикально9.

Миска. Глина, гончарний круг, лощення, димлення. м. Зборів Тернопільської обл.

1950-ті рр. ТОКМ. СКФ 585


99

У ХІХ – на поч. ХХ ст. в Україні такі миски виразного силуету різ-них розмірів виготовляли практично у всіх осередках димленої керамі-ки – від Закарпаття до східних регіонів (Прикарпаття, Волинь, Поді-лля, Подніпров’я, Полтавщина). Із середини ХХ ст. форми мисок дещо змінюються: спрощується їх силует, а його лінії набувають більшої плав-ності. Поступово гончарі переходять на виробництво простих посудин без виступів на вінцях і без потовщення. Слід зазначити, що димлені миски заводська продукція витіснила значно раніше, ніж інші види посуду.

Зате до нас дійшла велика кількість друшляків10 («цідильників», «сировників»), які, по суті, і є мисками з дірочками на денці. Злам

Оксана Смеречинська-Мартинович. Таріль «Риба». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Соснівка Львівської обл. 2003 р. Власність автора


100

профілю проходить по середи-ні висоти виробу, а вінця прямі або ввігнуті всередину. Цей по-суд з двома загнутими вухами по боках або з однією боковою ручкою призначався для відці-джування рідин. У 30-ті роки ХХ ст. місця таких димлених «цідильників» зайняли метале-ві друшляки.

Макітри11 – одна з найпо-пулярніших типологічних груп кераміки. Форми макітер ви-значаються функціональним призначенням і також схожі на миски, але глибші. Денце посу-

дини вузьке (найбільше 35 см), стінки трохи розведені, а вінця за-вжди заокруглені і відігнуті назовні. Макітри виготовляли гончарі по всій Україні. У різних осередках ці вироби дещо відрізняються ліні-єю силуету (більш чи менш опуклі стінки) та розмірами. Інколи макі-три декорували під вінцями вдавленими прямими та хвилястими ліній-

Друшляк. Глина, гончарний круг, проко-лювання, ліплення, лощення, димлення.

м. Теребовля Тернопільської обл. 1920–30-ті рр. ТОКМ. СКФ 541

Степан Гарбузинський. Друшляк. Глина, гончарний круг, проколювання, ліплення, ритування, лощення, димлення. с. Гавареччина Львівської обл. 1979 р.

Приватна колекція родини Гарбузинських


101

ними орнаментами. Структура цього візерунка проста: напри-клад, між двома прямими ліні-ями – хвиляста («кривулька») тощо. Хоча частіше зустріча-ється саме пролощення вну-трішньої поверхні виробу. Ду-же рідко всередині посудини наносять центричний узор – наприклад, на денці пролощу-ють квітку, зірку, розетку, решітку тощо.

У східних областях макітри використовують для зберігання води і розчинення хліба, в західних – для тертя маку, сиру, часнику, розми-нання картоплі, зціджування молока тощо. Також ці глиняні вироби застосовували для зберігання продуктів, у них подавали страви до сто-лу – вареники, голубці, коржі з маком, пампушки, кутю, коливо. Тоб-то, макітра – посудина універсальна, її можна використовувати і як горщик, і як миску, і навіть як виріб ритуального призначення. Зраз-ки цього посуду були поширені ще у скотарсько-землеробських племен неоліту (буго-дністровська культура та культура стрічкової кераміки). Про давньослов’янське походження цього виду посуду свідчить і йо-

Макітра. Глина, гончарний круг, лощен-ня, димлення. с. Гавареччина Львів-

ської обл. 1960-ті рр. Приватна збірка

Дмитро Каганюк. Макітра. Глина, гонч. круг, ритування, лощення, димлення. 2005 р. м. Соснівка Львівської обл. НМЗУГвО


102

го термінологія – «макітра», «макотерт», «макортик», «макітрина», «макітерка» – від «мак» і «терти». Цілком можливо, що димлені ма-кітроподібні вироби і в найдавніші часи також мали різне застосування, адже у слов’янських мовах існують різноманітні назви цього посуду: західноукраїнська «дійниця», «дивниця», закарпатський «мучанник», білоруська «церлица», «макотра», російська «опарница» тощо12.

Характерно, що макітра, як ніякий інший гончарний виріб, широко застосовується у побуті і в наш час, вона є обов’язковим елементом по-суду кожної української господині не лише в селі, а й у місті. А димлені макітри, завдяки своїй художній оригінальності (адже їх зазвичай де-корували лощенням), користуються особливою популярністю. Їх більш охоче, ніж інший глиняний посуд, розкуповують на базарах та ярмар-ках і гончарі продовжують виготовляти ці вироби до сьогодні.

Різноманітну за формою і призначенням групу посуду становлять ринки. Це низенькі вироби різних розмірів із широким рівним дном, з прямими або у вигляді зрізаного конуса стінками і з одним (рід-ше двома) вухами. Колись ці посудини робили на трьох-чотирьох ніжках («лабках»), щоб зручно було ставити їх на вогонь13, але, від ХІХ ст., зустрічаються лише ринки без «лабок». За формою вони бувають циліндричні, стіжкоподібні та горщикоподібні. Відсутність декору пояснюється специфікою використання цих виробів – вони завжди були у кіптяві та диму.

Ринки поділяються на декілька типів. Ринки-«заминачки» призначе-ні для розминання картоплі, квасолі, вони нагадують невеликі макітер-ки. Ринки-«тулійки» з трубчастою ручкою використовували для сма-

ження шкварок, приправ тощо. Вони невеликі, з вивернутими назовні вінцями, іноді з носи-ком для виливання розтоплено-го смальцю.

Як бачимо, усі форми ринок продиктовані їх призначенням і всі вони були пристосовані до приготування їжі у печі, тож

Ринка-“тулійка”. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Чернігів.

Кінець XIX ст. ЧОІМ. КН 508.11


103

з її відходом із побуту вироб-ництво цих виробів у наші дні припинилося.

Окрему групу посуду скла-дають «джезви» або «тур-ки» – конусоподібні посудини з широким денцем, прями-ми вінцями і однією ручкою-держаком, призначені для ва-ріння кави. У димленій кераміці вони з’явилися у другій пол. ХХ ст. і походять, очевидно, зі східних культур. Виготов-ленням «джезв» займаються переважно молоді керамісти.

Горщики14 – широко пошире-на типологічна група глиняного посуду з одним або двома вушками, використовували їх для приготування і зберігання їжі. Оскільки призначення горщиків побутово-господарче, то більшість з них була простими (неполив’яними), найчастіше димле-ними. Тому горщик є кількісно переважаючим видом димленого начин-ня у всіх керамічних комплексах, де виготовляли димлену кераміку.

На теренах України горщиками користуються ще з епохи неоліту15, від того часу вони не виходять з ужитку і форми цих димлених виробів не зазнали істотних змін. Як відомо, у гончарстві форма посудини значною мірою залежить від її призначення. В Україні горщики використовува-ли для приготування і зберігання їжі, а відтак їх форма узгоджується з облаштуванням відкритого чи закритого типу вогнища, коли посудина обігрівається полум’ям з усіх боків. Тому в усіх регіонах України гор-щик має відповідну округлу (бочкоподібну) форму, що зовні нагадує пригоршні: масивний випуклий тулуб, прямі або відігнуті назовні чітко виділені вінця, порівняно невелике дно та отвір з покришкою. У верх-ній частині горщика, поєднуючи плічка та вінця, кріпились вушка; во-ни допомагали при повертанні і витяганні посудини з вогню.

Лідія та Андрій Уляницькі. Джезва. Глина, гончарний круг, ритування, ліплення, ло-щення, димлення. м. Червоноград Львів-

ської обл. 2005 р. Приватна збірка


104

У ХХ ст. варисту піч заміни-ла плита, що обігріває горщик лише знизу. Запровадження у побут пли-ти змусило гончарів розширити дно та отвір виробу і зробити його стінки більш вертикальними. Тому перший описаний варіант горщика є архаїчні-шим типом димленого посуду. Його прикрашали лощеним, рідше ритова-ним орнаментом, тимчасом як пізні-ший – лише лощеним.

Горщики виготовляли різних роз-мірів, наймасивніші з них мають вміст до 7 літрів і більше. Залежно від ве-личини вироби міняють свої обриси. Так, у великих посудин «пук» мен-ший за їх висоту, дно рівне верхові. У менших – «пук» більший за висо-ту, отвір – від дна. У більших виро-бах найширше місце припадає вище середини виробу, в менших – посе-редині. До великих горщиків, як пра-вило, робили два вуха, у менших – одне. Порівняно невеликі вушка контрастують з масивністю посуди-ни, сприяють виділенню її об’єму, гармонійно поєднуються з доскона-ло побудованою у пропорціях фор-мою. Силует виробу сприймається як єдиний об’єм, як одне ціле. Хо-ча з ХХ ст. усе частіше роблять гор-щики зовсім без вушок. Ці незначні зміни утворюють безліч варіантів, що робить кожен виріб унікальним.

Горщик. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Миколаїв Львівської обл.

1960-ті рр. Історико-етнографічний музей «Бойківщина» м. Самбір

Львівської обл. Експозиція

Горщик. Глина, гончарний круг, лі-плення, лощення, димлення. с. Га-вареччина Львівської обл. Друга

чверть XX ст. МНАПЛ


105

Залежно від застосування горщики називали «кашник», «кулешінник», «борщівник», «золінник» тощо. Гор-щикоподібні вироби кулястої опуклої форми з широкою горловиною, низень-кими вінцями і двома вухами по боках ще мали назву «баняк» або «казан».

Навіть у теперішній час селяни охоче продовжують використовувати димлені горщики у побуті, оскільки вважають, що борщ чи каша у таких гончарних посудинах смачніші, ніж у виробах фабричної продукції. Цьому існує просте пояснення: страва напо-внює пористі стінки посудини – звід-си і неабиякий аромат зготованих у димленій кераміці наїдків. Періодично неполив’яний посуд дезинфі-кували: господиня розпікала горщики, нагріваючи їх у печі, ставля-чи догори дном. Повністю вийшов з ужитку лише «бабник» – гор-щик із розширеним догори верхом, що служив для випікання білого солодкого хліба – бабки, поширеного у західних областях України. Зараз «бабник» витіснили металеві форми.

Окрему типологічну групу димлених виробів становлять «близ-нюки» («двійнята»16, «трійнята»17, «чвірнята») – посуд для пе-ренесення їжі в поле, розповсюджений по всій Україні. Це два або більше невеликих горщики, з’єднані між собою у двох місцях: у найширшій частині корпусу – за допомогою планок і під він-цями – ручкою-кільцем. Зверху «двійнята» накривали фігурною дерев’яною накривкою з прорізом для ручки. Декорували їх ло-щенням по всій поверхні.

Час виникнення цього посуду не визначено, відомо, що у серед-ньовіччі «близнята» ще не зустрічалися. У XVІІІ ст. виникла анало-гія «близнят» серед бондарного посуду, отже, можна припустити, що «близнюки» в Україні з’явилися приблизно в середині XVІІ ст. Мож-

Горщик. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення.

м. Бережани Тернопільської обл. 1960-ті рр. Бережанський краєз-

навчий музей. Експозиція


106

ливо, їх використовували не лише для носіння їжі в поле, а й як риту-альний посуд для освячування кількох різних страв на Великдень. Ці вироби особливо цінувалися у побуті не лише в зв’язку з їх функціо-нальним призначенням, а й завдяки художній оригінальності. «Близ-нюки» досконалої форми і декору були своєрідним предметом гордо-щів у господарстві. Сільські жителі користувалися ними і на початку ХХ ст., але згодом «близнята» зовсім перестали продавати на ярмар-ках, і гончарі фактично припинили їх виробництво – виготовляють ли-ше поодинокі сувенірні екземпляри.

Для зберігання і носіння рідин вживали димлені глеки – посуд з ву-зеньким рівним денцем, кулястим тулубом (черевцем) і високою цилін-дричною шийкою. З однієї сторони шийки іноді міститься лійка (зливок), а з протилежної відходить вухо, яке, круто заломлюючись, з’єднується з черевом і пластично збагачує обриси посудини. Таку форму продик-тували зручність при виливанні рідин та фактор місткості.

Порівняно з горщиком глек має чіткіше окреслення тулуба та ший-ки. Причому тут досить виразно простежуються різні за масшта-

Степан Гарбузинський. «Близнята». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, дим-лення. с. Гавареччина Львівської обл. 1984 р. Збірка родини Гарбузинських


107

бом величини, зокрема шийка ближ-че до середини прямує до звуження, тулуб – до розширення. Це формот-ворення надає виробам об’ємної чіт-кості та особливої художньої завер-шеності.

Глечик – одна з найулюбленіших на-родних посудин. Його виразний силует фактично завжди виступає у взаємо-дії з різноманітними лощеними, граві-рованими, штампованими та ліпними орнаментами. Хоча трапляються і зо-всім недекоровані варіанти.

На українських землях димлені глечики пов’язані з глибокою міс-цевою традицією. Найдавніші глекоподібні посудини були знайдені В.В.Хвойкою у дніпровських стоянках трипільського періоду18. А са-ме слово глек походить, ймовірно, від українського «глей» – «глина» та праслов’янського «глек» – «посу-дина з глини»19.

Як за застосуванням, так і за фор-мою глечики поділяються на два го-ловних типи. Перший називають гла-дун20 – це посудина з доволі широкою і високою шийкою, з одним чи з двома вухами або й зовсім без вух. Його ви-користовували у побуті для зберіган-ня молочних продуктів. Тому широ-ке горло посудини було необхідне для зручності відстоювання та збирання сметани, а також для полегшення мит-тя виробу. Щодо форми і функціону-вання цей виріб у різних центрах ви-готовлення має назви «гладущик», «гладунець», «довжанка», «зливок»,

Іван Бойко. «Близнята». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Гончарів-ка Тернопільської обл. 1990 р.

ТОКМ. СКФ 1605

Глек. Глина, гончарний круг, ліплен-ня, лощення, димлення. м. Теребов-ля Тернопільської обл. Поч. XX ст.

ТОКМ. СКФ 2033


108

«пивняк», «молочник», «купан» та ін. Зазвичай гладуни декорували техні-кою лощення та штампування.

Другий тип глека – дзбанок21, який вживають для зберігання рідин. На-родні гончарі виготовляли їх різних розмірів і форм, одні великі, з виче-ревком у центральній частині виробу, інші – менші, з вичеревком нижче се-редини. Дзбанки, порівняно з гладу-нами, мають дещо витонченішу фор-му, вужчу горловину, зливок і лише одне вухо. Декорували їх лощенням, штампуванням і гравіруванням.

Глечики є характерною і досить роз-повсюдженою типологічною групою димленого посуду в Україні. Гончарі вважають, що ці вироби будуть засто-совувати у господарстві і в майбутньо-му, оскільки у них найкраще відстою-ються і зберігаються молочні продукти, а завдяки повільному випаровуванню води крізь пори в глині рідина в димле-них глеках залишається завжди прохо-лодною навіть у спекотну пору року.

Форми дзбанків є перехідними від глеків до баньок, які також слугува-ли для зберігання і транспортування рідин – води, вина, олії тощо. Бань-ка22 – це куляста або грушоподібна посудина з вузьким рівним денцем та невисокою, дуже завуженою шийкою. Для зручності користування до неї крі-питься вухо. У більшості на шийці міс-

Глек. Глина, гончарний круг, ліплен-ня, лощення, димлення. с. Залісці Тернопільської обл. Кін. XX ст.

ТОКМ. Експозиція

Дмитро Каганюк. Дзбанок. Глина, гончарний круг, ліплення, ло-

щення, димлення. м. Соснівка Львів-ської обл. 2004 р. Приватна збірка


Дзбан. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, лощення, димлення. с. В’язова (?) Львівської обл. Кінець XIX ст. МНАПЛ. АП19817 Г1919


Тиквастий глечик. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, лощення, дим-лення, мотузка. Виявлено в с. Тарасів Чернігівської обл. Друга чверть XX ст.

НМУГвО. МГО КН 11557/К 11077. Aото Тараса Пошивайла


111

титься характерний вузенький валок, що є ніби продовженням верхнього краю вушка. Контури всіх частин ви-робу (тулуб, горловина, вухо) мають досить виразні круті згини.

Залежно від призначення баньки бу-вають різної величини та вмістимості. Взагалі пропорції й деталі цієї посудини багатоваріантні щодо зливу, прямих або розведених догори вінець, форми і крі-плення вуха та ін. Проте всіх їх поєднує одна найхарактерніша риса – контраст між масивним округлим тулубом та ву-зенькою шийкою. Таке поєднання різ-них об’ємів надає виробу особливої ви-разності, а мистецтвознавці вважають баньку однією з найкрасивіших форм у світовому гончарстві.

Димлені баньки завжди декорува-ли полірувальним камінчиком.

По всій Україні існують свої ре-гіональні назви-синоніми банькопо-дібних посудин: «корчага», «канта», «куршіль» – на Закарпатті, «бандур-ка» – на Волині, «тиква», «ковбуш-ка», «куман» – у східних областях.

Етимологи вважають, що сло-во «банька» походить від найхарак-тернішої ознаки – округлості тулуба, кулястості посудини23. Подібність її форми до гарбуза виправдовує похо-дження іншої назви – «тиква».

Українська банька має аналоги в античній давньогрецькій та римській

Іван Бібік. Банька. Глина, гончар-ний круг, ліплення, лощення, дим-

лення. с. Олешня Чернігівської обл. 2004 р. Власність автора

Банька. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення.

м. Бережани Тернопільської обл. XІX ст. Приватна збірка


112

кераміці24. Рідкісні екземпляри димлених корчаг відомі у черняхівській культурі півдня України25. У ХІХ–ХХ ст. на наших землях такі посу-дини були поширені скрізь, де проводились польові роботи.

На Закарпатті поруч із традиційними баньками зустрічаються дим-лені «корчаги», що мають особливу конструкцію шийки та вуха. Ший-ка внизу перегороджена пластинкою з 5–7 дірочками – «цідилком», яке фільтрує усе зайве, коли набирають воду з джерела чи з ріки. Ву-хо корчаг трубчасте (порожнисте). Отвір цих виробів закінчуєть-ся носиком, крізь який зручно смоктати воду. Всередині «корчаги» обов’язково брязкотять маленькі круглі камінці чи глиняні кульки, які закладали у виріб ще у процесі його виготовлення. Вони зчищали осад зі стінок посудини і запобігали утворенню кірки на поверхні во-ди. Аналогічні димлені корчаги виготовляли у сусідніх із Закарпат-тям Угорщині, Румунії, Чехії.

Інша форма баньки («куршілі») поширена у димленій кераміці захід-них областей України (Закарпаття, Тернопільська обл.). Вона наближена до античних «ойнохой» (що перекладається як місткість для розливан-ня вина). Це посудина із грушоподібним тулубом і розширеною догори горловиною, яку приминають у процесі формування виробу. Внаслідок цього утворюється шийка зі своєрідною формою вінець – двома-трьома зливами. Аналоги такого димленого посуду є у салтівській кераміці, рід-ше вони зустрічаються у давньоруському гончарному комплексі. Подібні форми типові і для димленої кераміки Угорщини та Словаччини.

Оригінальним явищем українського гончарства ХХ ст. є димлені баньки, які увінчує скульптура: зображення голови тварини чи люди-ни, або просто конусоподібна верхівка. Такий виріб з верхом у вигля-ді узагальнено вирішеної людської голови зі с. Плахтянка Київської обл. зберігається у музеї Івана Гончара26, також їх багато у Кам’янець-Подільському історико-краєзнавчому музеї. Ці скульптурні оздоби по-суду мало чим відрізняються від іграшок, які робили практично в кож-ному гончарному осередку, та й методи виготовлення їх майже ті самі: приблизне моделювання об’ємів, прийоми з’єднання між собою дета-лей та ін. Та завдяки їм кожен виріб набував унікальності і неповтор-ності, що властиво лише кращим творам народного мистецтва.


113

Банька. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Сокаль (?) Львівської обл. Середина XX ст. МНАПЛ. АП11727 Г996;

Теофіл Земський (?). Банька. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Буданів Тернопільскої обл. Поч. XX ст. МЕХП. ЕП 49445;

Банька. Глина, гончарний круг, зубчасте коліщатко, ліплення, лощення, димлення. с. Коболчин Чернівецької обл. Середина ХХ ст. МНАПЛ. АП17906 Г1782


Оксана Смеречинська-Мартинович. Баклага. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, димлення. м. Соснівка Львівської обл. 2008 р. Приватна збірка


115

За побутовим використанням до баньок близький «перснеподібний посуд» невеликих розмірів, що у своїх формах втілює архаїчні риси. Ця типологічна група призначена для зберігання і ношення води або міцних напоїв. До неї входять баклаги («баклажки», «плесканки») і колачі («куманці», «кумани», «обарінки»).

Баклага27 («плесканка») – нечисленна, але добре відома у всіх регіонах України, як у побутовій, так і в декоративній практиці, посудина. Вона кругла у поздовжньому розрізі, зі сплющеними боками, низьким горлом із накривкою та з чотирма дрібними ніж-ками, що утримують її у вертикальному положенні. Іноді збоку кріпиться вухо або два маленьких вушка, через які протягують пасочок для носіння. Зразки димлених баклажок відомі ще у чер-няхівській кераміці28. Вони були виготовлені на гончарному кру-зі і прикрашені концентричними колами та хвилястими лініями. У XIX – на поч. XXІ ст. форми баклаг і західних, і східних регі-онів України загалом однакові; різниця полягає лише в тому, що верхня частина основи в плесканках Івано-Франківщини дещо ви-тягнута і розширена догори, тоді як баклаги з Полтавщини мають форму круга і низьку пряму горловину. Аналоги посуду цього ти-пу можна зустріти серед дерев’яних бондарних виробів гуцулів.

Колач29 має порожнисту бублико-подібну місткість і ці ж самі ліпні де-талі, що й баклага (ніжки, вушка та шийка з отвором і накривкою). На-віть без оздоблення силует цього ви-робу відрізняється своєю особливою художньою декоративністю. Колач використовували для носіння рідин, головним чином міцних напоїв. Те-тяна Романець стверджує, що фор-ма колача бере початок від перснепо-дібного глечика. Вважають, що колачі походять від ранньоземлеробського

Баклага. Глина, гончарний круг, ло-щення, ритування, димлення. Во-линська обл. Поч. XX ст. Збірка

Юрія Лащука. НМУГвО


116

глечика, конкретніше – від його ан-тропоморфного різновиду30. Термін «колач» та «обарінок» перенесений із перснеподібних хлібних виробів за схожістю форми. Такі ж, але полива-ні і розписні посудини на Полтавщи-ні називають куманцями.

Димлений перснеподібний посуд (і баклаги, і колачі) декорували як ло-щеним орнаментом (с.Шпиколоси Львівської обл.), так і ритованими ві зерунками (м.Косів Івано-Фран-ківської обл.).

Тепер майстри виготовляють ці димлені вироби лише на конкурси та виставки народного мистецтва, а та-кож як предмети сувенірного харак-теру – усі вони вигідно виділяються своєю неординарною формою.

Щодо функціонального призна-чення з перснеподібним посудом спо-ріднені барильця31 – місткості для зберігання міцних напоїв. Їх також використовували для утримання во-ди під час польових робіт. Це цилін-дрична, у вигляді бочівочки, посуди-на із широкою чи вузькою шийкою, з ніжками або й зовсім без них, про-лощена по всій поверхні.

Об’єми місткості відзначаються простотою і цілісністю, у їх зовніш-ньому сприйнятті відчувається вну-трішня наповненість. За формою барильця тотожні з ідентичними ви-

Степан Гарбузинський. Барильце. Глина, гончарний круг, ліплення,

лощення, димлення. с. Гавареччина Львівської обл. 1992 р. Збірка

родини Гарбузинських

Оксана Смеречинська-Мартинович. Колач. Глина,

гончарний круг, ліплення, димлен-ня. м. Соснівка Львівської обл.

2008 р. Приватна збірка


Барило. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Кам’янець-Подільський. Середина XX ст. МНАПЛ. АП43214 Г1233

Оксана Смеречинська-Мартинович. Колач із свищиком. Глина, гончарний круг, лі-плення, лощення, димлення. м. Соснівка Львівської обл. 2004 р. Фонди МНАПЛ;

Лідія та Андрій Уляницькі. Колач. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Червоноград Львівської обл. 2003 р. Приватна збірка


118

робами з дерева та скла. Сьогодні зу-стрічаються лише сувенірні варіанти цього посуду.

Горнята32 (горнички) – типологіч-на група предметів для пиття молока, води, квасу тощо. Залежно від фор-ми вони поділяються на три типи: ци-ліндричні (горнятка), циліндрично-опуклі (кухлі), кулясті (чашки). Усі ці вироби мають збоку одне вухо і проло-щені з зовнішньої сторони черепка.

З другої пол. ХХ ст. димлені горня-та майже повністю вийшли з ужитку – їх замінили фабричні вироби з порцеля-

ни, скла, металу. Хоча окремі майстри продовжують їх виробляти. Виразною пластикою й оригінальністю задуму відзначається фігур-

ний посуд (лембики) – типологічна група декоративних місткостей для вина та інших напоїв у вигляді звірів і антропоморфних фігурок. Виготовлені вони технікою ліплення на основі точених форм: горщи-ка, барильця, плесканки та ін., які майстер доповнює та збагачує різ-номанітними ліпними деталями, а опісля ще й прикрашає лощенням, ритуванням, наколюванням тощо.

Найвірогідніше, фігурний посуд гончарі почали робити наслідую-чи форми металевих фігурних водоліїв у вигляді левів, драконів, ко-ней, вершників, що їх у XІІ–XVІ ст. виготовляли західноєвропейські майстри33. Отже, в Україні керамічні лембики з’явилися, ймовірно, не пізніше XVІІ ст.

Проте особливого розвитку виробництво фігурного посуду набуло саме у ХІХ–ХХІ ст.

Глиняні лембики мають цілком інше пластичне вирішення, ніж ме-талеві скульптури – обриси керамічних посудин більш узагальнені й стилізовані. За специфікою виготовлення відрізняються вони по формі та декором і від своїх скляних аналогів. Фігурні вироби з гли-ни здебільшого покривали поливою, однак у Національному музеї

Горнятко. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Гавареччина Львівської обл. Кінець 1970-х рр. МНАПЛ.

АП16618 Г1461


Оксана Смеречинська-Мартинович. Лембик «Львів». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Соснівка Львівської обл. 2008 р. Приватна збірка


120

ім. А.Шептицького у Львові та в приватній колекції Ярослава та Ярослави Мотик зберігаються унікальні димлені зразки анімаліс-тичного посуду гаварецького майстра Василя Архимовича34. Він на-вчився виточувати скульптурні тваринні зображення на крузі в гон-чара з Полтавщини, який приїздив у Гавареччину переймати секрети технології димленої кераміки. Випалені у відновлювальному режи-мі лембики В. Архимовича вражають відчуттям матеріалу й форми, вони чіткіше, ніж емальовані предмети, виявляють красу і структу-ру черепка. Крім дрібних деталей посудини декоровані пишною ре-льєфною фактурою, що нагадує шерсть («шуба»), яка гармонійно поєднується з гладкою поверхнею. Кожен із виробів неповторний за своїм характером і виконанням, образ тварини створено дуже просто, мінімальними засобами. Тут майстер проявив усе багатство фанта-зії, спостережливість, технічну досконалість. Вироби добре сприй-маються в об’ємно-просторовому плані, їх цікаво розглядати з усіх боків. Самобутньою пластичною мовою передані замислувато завер-нуті роги барана, які то виступають вперед, то відходять на задній план, досить експресивно закругляється хвіст у лева, а несподіва-

Лідія та Андрій Уляницькі. Фігурний посуд. Глина, гончарний круг, ліплення, ло-щення, димлення. м. Червоноград Львівської обл. 2003 р. Приватна збірка


Лідія та Андрій Уляницькі. Лембик «Баранець». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Червоноград Львівської обл. 2005 р. Приватна збірка


Яків Домарицький. Декоративний вазон. Глина, гончарний круг, ритування, ліплення, лощення, димлення. с. Сасів Львівської обл.

Друга пол. XX ст. МЕХП. ЕП 44305


123

не сполучення різних форм надає виробам особливої художньої ви-разності. Незважаючи на порівняно невеликі розміри (висота 20–35 см), витвори виглядають доволі монументально.

Нині порожнисті об’єми фігурного посуду рідко використовують за функціональним призначенням, та завдяки своїм декоративним якос-тям і творчому трактуванню лембики користуються неабиякою попу-лярністю і попитом, тим паче, що виготовити такий високохудожній виріб спроможний лише досвідчений і талановитий автор.

Облаштування житла димленою керамікою – рід побутових виро-бів, що виконують певні естетичні й утилітарні функції.

До однієї з його типологічних груп належать вазони – посудини для вирощування кімнатних рослин, які виготовляли у ХІХ–ХХ ст. Ці вироби поділяють на різноманітні форми і відповідно типи: гор-щикоподібні, тарелеподібні, вазоподібні тощо; але усі вони, як пра-вило, мають розширений верх, а іноді й хвилясті вінця.

Вазони прикрашали здебільшого лощенням35, хоча зустрічаються рідкісні взірці з ліпленим рельєфним декором, як, наприклад, твори Якова Домарицького із Сасова36.

Димлені вази37 – інша, менш по-ширена типологічна група обладнання житла, споріднена з вазонами. Най-давніші димлені вазоподібні посуди-ни, які використовували, ймовірно, у ритуальних цілях, відомі ще з часів бі-логрудівської культури38. Хоча їх ма-сове виробництво розпочалося лише наприкінці ХІХ–ХХ ст.

Форма і розміри сучасних дим-лених ваз досить різноманітні, тому розрізняють дві підгрупи цих виро-бів за їх призначенням – декора-тивні та для квітів. Невеликі, до 15 см, пролощені вертикальними сму-гами вазочки виробляв косівський

Мар’ян Бакусевич. Ваза. Глина, гон-чарний круг, ліплення, лощення, дим-лення. с. Гавареччина Львівської обл.

1980-ті рр. Приватна збірка


124

майстер Юрій Ілюк. Дмитро Вислинський з Гавареччини форму-вав дуже оригінальні вироби з ребристою шийкою і прикрашав їх гладженням39. Декоративні вази з гострим піддоном і замислува-тими лискованими візерунками сьогодні можна зустріти у бага-тьох магазинах-салонах.

До цього ж типу виробів відносять каганці та світильники40, які ви-користовували для освітлення житлових приміщень у ХІХ ст.

Вони бувають різних форм і, відповідно, типів: на високій ніжці-підставці з поперечним потовщенням та вушком збоку, в яке вкла-дали гніт (Івано-Франківська, Чернівецька обл. та східні облас-ті України); у Буданові (Тернопільщина) були поширені каганці овальної форми, лежачі; у Комарно (Львівщина) світильники мали вигляд човноподібних мисочок або малих горнят. Усі типи каганців прикрашали лощенням або гравіруванням. З впровадженням елек-трифікації населених пунктів у ХХ ст. виробництво димлених сві-тильників і каганців припинилося.

Лідія та Андрій Уляницькі. Декоративні вази. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. м. Червоноград Львівської обл. 2003 р. Приватна збірка


125

Натомість у ХХ ст. гончарі розпочали виготовляти не знаної досі типологічної групи керамічних виробів – попільнички. Існує два осно-вних типи цих димлених виробів: тарілкоподібні та «постоли».

Перший тип за силуетом нагадує тарілку із дископодібним ден-цем і вертикально піднятими стінками, що іноді мають фігурне за-вершення.

Інший тип попільничок – «постілець» своєю формою повторює од-нойменний вид гуцульського взуття. Виробництвом «постолів» у 50–70 рр. ХХ ст. займався косівський народний майстер Юрій Ілюк41.

Попільнички здебільшого позбавлені прикрас або декоровані ли-ше лощенням.

Обрядові предмети – рід виробів художньої кераміки, пов’язаний з обладнанням культових споруд, застосовується у релігійних обря-дах; також зустрічається у житлових приміщеннях. Із димлених гон-чарних виробів до нього належать свічники, яких багато виготовля-ли у ХІХ–ХХ ст.

Димлені свічники – це типологічна група, що складається з двох типів: свічник одинарний і трираменний підсвічник (трійця). Одинар-

Юрій Ілюк. Попільнички «Постоли», «Постілець». Глина, ліплення, лощення, димлення. м. Косів Івано-Франківської обл. 1970-80 рр. КМНМГ.

КН 2294/890, КН 2900/896


Степан Гарбузинський. Глечик і свічники. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Гавареччина Львівської обл. 1970-80 рр. Збірка родини Гарбузинських

Василь Архимович. Свічники. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Гавареччина Львівської обл. 1980 р. МНАПЛ. АП11626 Г987;

АП12277 Г1072


127

ні свічники42 виточують на гончарному кру-зі. Вони бувають доволі різноманітних форм і конфігурацій, але кожен з них має широку основу, яка слугує опорою і зверху виріб увін-чується шийкою-отвором для свічки.

Тектонічна особливість свічника-трійці43 полягає в тому, що від основи відходить по-рожнистий вертикальний стрижень, який розгалужується на три вітки, утворюючи підставки (гнізда) для свічок. Такі вироби найчастіше зустрічаються на Прикарпатті і в Карпатах.

Димлені свічники завжди відзначаються вишуканим силуетом. Їх оздоблюють лоще-ним декором, рідше ритованим.

У наш час свічники все частіше починають виконувати чисто декоративну функцію – прикрашають інтер’єр оселі.

Іграшки – рід керамічних виробів, фор-мованих на крузі або ліплених вільноруч, що функціонують як дитячі забавки. Вони ма-ють дуже древню багатовікову історію, яка вимірюється тисячоліттями. На території України знайдено керамічні скульптурки домашніх тварин, птахів і жіночі фігурки, що належать до кам’яного віку. Найдавніші димлені пам’ятки відносять до скіфо-сарматського періоду (VІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.): «Серед археоло-гічних знахідок, виявлених при розкопках скіфських і сарматських поховань, інколи трапляється дрібна пластика (здебільшого глиняні коники, колісниці й візки)44». Раніше фігурки, очевидно, мали об-рядове значення, та з плином часу їх магічна функція послабилася і трансформувалася в ігрову та декоративну.

Асортимент димлених іграшок ХІХ–ХХІ ст. досить обмежений, відомі, в основному, такі типологічні групи як свищики і мініатюр-ний посуд, що мало чим відрізняються від більш давніх.

Оксана Смеречинська-Мартинович. Свічник

«Ранок». Глина, гончар-ний круг, ліплення, лощен-ня, димлення. м. Соснівка

Львівської обл. 1990-ті рр. Власність автора


128

Свистунці – традиційні забавки у вигляді пташок45, коників46, баран-ців47 та ін., які робили майже в кож-ному осередку димленої кераміки. Основне у їх виготовленні – ство-рити порожнистий тулуб і кут за-ломлення повітря в ньому так, щоб іграшка свистіла. Пустотілий яй-цеподібний тулуб і коротенькі пря-мі ніжки, як правило, у всіх тварин однакові, різняться вони лише де-талями голови. Форми цих виробів досить спрощені, схематизовані й узагальнені, що є характерною ри-сою народного мистецтва.

В останні десятиріччя ХХ ст. ви-робництвом традиційних свищиків за-ймалися подружжя майстрів з Косо-ва Юрій та Розалія Ілюки, а Роман Мицкан з цього ж містечка виготов-ляє димлені фігурки різних фантас-тичних зооморфних істот, які не ма-ють прямих аналогій в українському народному мистецтві.

Мініатюрний посуд48 – типологіч-на група іграшок для дітей, що у змен-шеному вигляді досконало передають різні побутові форми: глечики, мисоч-ки тощо.

Їх виточують на гончарному крузі і прикрашають лощенням. Таким чи-ном, дитячий посуд своїми об’ємами та орнаментальною системою нага-дує місцеві димлені вироби.

Оксана Смеречинська-Мартинович. Свистунці «Баран-чик», «Рибка». Глина, ліплення, лощення, димлення. м. Соснівка

Львівської обл. 1990-ті рр. Приватна збірка

Свистунець «Пташка». Глина, ліплення, лощення, димлення.

м. Червоноград Львівської обл. Кінець 1990-х рр. Приватна збірка


129

Типовим прикладом цієї групи іграшок у 80–90-х роках ХХ ст. є посудини К.Гаврилюка з Рокити Волинської обл., Л.Цибульської з Ко-ломиї Івано-Франківської обл., І.Бойка з Гонча-рівки Тернопільської обл. та ін.

Речі особистого вжитку – рід димленої кера-міки, який не мав значного поширення і з’явився лише наприкінці ХХ ст. Його типологічна гру-па – прикраси – повторює традиційні типи ви-робів з металу та інших матеріалів: намисто, се-режки, кулони, браслети тощо.

Так, наприклад, глиняне намисто на зразок кора-лового шляхом нанизування вже випалених димле-них трубочок на нитку виготовляє Роман Мицкан з Косова; подружжя Ірина та Володимир Коваль зі Львова створюють оригінальні димлені прикраси з рельєфним зображенням геометричного, рослинно-го та зооморфного орнаменту у поєднанні з іншими матеріалами – бісером, шнурочками, шкірою, ме-талом, що користуються великим попитом.

Курильне приладдя – типологічна група, яку утворюють люльки, мундштуки тощо. Зразок дим-леної люльки, ліпленої вільноруч і прикрашеної тис-неним декором, зберігається у фондах МНАПУ49.

До архітектурної кераміки відносять димарі – досить рідкісна типологіч-на група предметів, що складається з однієї або декількох (двох-трьох) збір-них частин циліндричної форми висотою 70–100 см. Виробництвом дим-лених димарів, виточених на гончарному крузі і декорованих пальцевими защипами та наскрізними прорізами, займався майстер Іван Каченюк із с.Царівка Коростишівського р-ну Житомирської обл.50.

Таким чином, огляд форм димленої кераміки показує, наскільки ши-рокою є її типологія. Вона нараховує шість функціонально-родових відмінностей, близько 20 типологічних груп предметів і понад 50 їх типів. Переважна більшість з них має витоки з ранньоземлеробських

Іван Каченюк. Димар. Глина, гон-чарний круг, вирі-

зування, ритування, димлення. с. Ца-рівка Житомир-

ської обл. 1980 р. Фото Галини

Івашків


130

культур земель України та прилеглих до неї районах; усі вони пов’язані з традиційно-побутовим життям місце-вого населення.

Первісні форми димленої кераміки під впливом внутрішнього процесу розвитку і культурних взаємозв’язків із сусідніми народами зберегли низ-ку характерних особливостей і зазна-ли лише незначних змін. Така відносна стійкість форм димлених творів свід-чить про те, що вони були уміло й до-цільно застосовані і не було потреби їх міняти. До найбільш традицій-них і найпоширеніших типологічних груп димленої кераміки можна відне-сти горщики, глечики та макітри, що певною мірою зумовлено розвитком і значенням глиняного посуду в побу-ті українців. Проте, протягом ХХ ст. з’явилося багато варіантів виробів ін-новаційного напрямку – вази, попіль-

Люлька. Глина, відтискання у фор-мі, лощення, ритування, димлення. м. Бережани Тернопільської обл.

XVII–XVIII ст. ТОКМ. СКФ 1164

Люлька. Глина, ліплення, лощення, ритування, димлення.

м. Бережани Тернопільської обл. XVII–XVIII ст. ТОКМ.

СКФ 1159

Люлька. Глина, ліплення, лощення, ритування, димлення.

м. Бережани Тернопільської обл. XVIII ст. ТОКМ. СКФ 1152

Валентин Дробаха. Люльки. Глина, ліплення, лощення, димлення.

м. Червоноград Львівської обл. 1993 р. Приватна колекція


131

нички, джезви. Їхні форми часто не пов’язані з місцевою традицією й обумовлені модою та смаками замовника. Отже, загальною ознакою форм української димленої кераміки є художньо-осмислені, випробувані тисячоліттями, чіткі пропорції, взаємоузгоджені з доцільністю і функці-ональною спрямованістю, що засвідчує високомистецьку вартість і по-бутову значимість димлених виробів.

1. Земпер Г. Практическая эстетика.– Москва, 1970.– С. 111.2. Некрасов А.И. Русское прикладное искусство.– Москва, 1924.– С. 6.3. Каган М.С. О прикладном искусстве.– Москва,1961.– С. 27–30.4. Станкевич М.Є. Морфологія – наука про систему видів // Антонович Є.А.,

Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.– Львів, 1992.– С. 26.

5. Колупаєва А. Українські кахлі XIV – початку XX ст.– Львів, 2006.– C. 69.6. Станкевич М.Є. Художня кераміка // Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В.,

Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.– Львів, 1992.– С. 83.7. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–

ХХ ст.– К., 1959.– С. 40.8. Трубачев О.Н. Ремесленная терминология в словянских языках.– Москва: На-

ука, 1966.– С. 282.9. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.–

К.: Просвіта, 1996.– С. 57.10. МЕХП. ЕП 46931.11. ТОКМ 442.12. Романець Т.А. Стародавні витоки української народної кераміки.– К.: Про-

світа, 1996.– С. 53.13. МЕХП. ЕП 45926.14. МЕХП. ЕП 46934; 45954; 46922.15. Городцов В.А. Русская доисторическая керамика. Труды ХІ археологического

съезда.–М., 1901 – Т. 1.– С. 598.16. МНАПЛ. АП 12290 Г108417. ТОКМ інв. № 308.18. Данченко О.С. Народна кераміка Середнього Подніпров’я.– К.: Мистецт-

во, 1974.– С. 17.19. Трубачев О.Н. Ремесленная терминология в славянских языках.– М.: Нау-

ка, 1966.– С. 218.20. МЕХП. ЕП 46930.21. КМНМ інв. № 969.22. МЕХП. ЕП 79570; НЦМК «МІГ» КН. 2744. КС 234.


132

23. Трубачев О.Н. Ремесленная терминология в славянских языках.– Москва: Наука, 1966.– С. 289–292.

24. Романець Т. А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.– К.: Просвіта, 1996.– С. 69.

25. Хынку И.Г. Молдавская народная керамика.– Кишинев, 1969.– С. 7.26. НЦМК «МІГ» КН. 2258. КС 246.27. КМНМ інв. № 882.28. Симонович Е.О. Черняхівська кераміка Подніпров’я // Археологія.– 1983.–

№ 43.– С. 38–39; Василенко В.М. Русское прикладное искусство: истоки и ста-новления. I в. до н.э.– XIII в. н.э.– Москва: Искусство, 1977.– С. 60.

29. КМНМ інв.№ 875.30. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.–

К.: Просвіта, 1996.– С. 80.31. МНАПУ 167/94 КС 1146.32. МНАПЛ. АП 16617 Г 1460; КМНМ № 879.33. Даркевич В.П. Произведения западного художественного ремесла в Восточ-

ной Европе.– Москва: Наука, 1966.– С. 53.34. НМЛ інв.№ 54869 НК 1693; 54870 НК 1694.35. МЕХП. ЕП 79577; МНАПУ КН 2646 КС 238.36. МЕХП. ЕП 44303; 44305.37. МЕХП. ЕП № 877.38. Пастернак Ярослав. Археологія України: Первісна, давня та середня історія

України за археологічними джерелами.– Торонто, 1961.– С. 298.39. НМЛ інв. № 49453 НК 711.40. МНАПУ 1148/27 КС 7576.41. КМНМ інв.№ 890; 896.42. МНАПЛ. АП 16621 Г 1464.43. КМНМ інв.№ 270.44. Граков Б.Н. Скифы.– М., 1971.– С. 167.45. МНАПУ КВ 167/128 КС 1180.46. КМНМ інв № 884.47. МНАПУ КВ 167/130 КС 1182.48. НМЛ інв.№ 39596 НК 706; 39595 НК 707.49. МНАПУ КВ 167/126.50. МНАПУ КВ 261/1 КС 2385; КВ 261/2 КС 2386.

133

Загальні принципи декорування димлених виробів

Одним з найважливіших засобів художньої виразності українського димленого посуду є його темний (чорно-сірий) силует. Існує при-

пущення щодо ідеологічної зумовленості чорного забарвлення керамі-ки як кольору плодючої землі, символу достатку й родючості1. Також є версія, ніби сіро-чорні посудини наслідували металеві вироби (епо-ха міді й бронзи)2. Натомість О.Цісельська вважає, що чорний колір черепка був просто побічним явищем технологічного процесу3.

Очевидно, що колір димленого по-суду передовсім був результатом осо-бливої технології випалу. Але якщо порівняти звичайний випал і віднов-лювальний (менш зручний і більш ви-багливий), то в цьому прихована пев-на причина: прагматична, естетична, а можливо, й семантично-семіотична.

У всякому разі специфіка випа-лу димленої кераміки виключає бага-ті кольорові ефекти, за винятком тих, що виникають внаслідок контрасту лискучої і шершавої поверхні, тому її прикрашали лише чотирма графічно-пластичними способами: ритуванням,

Розділ 4

ОСОБЛИВОСТІ ДЕКОРУ ДИМЛЕНОЇ КЕРАМІКИ

Горщик. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Шпиколоси Львівської обл.

Поч. XX ст. МЕХП. ЕП 44506


134

штампуванням, рельєфним ліплен-ням та лощенням, що розраховані на світло-тіньове сприйняття.

Лаконічність кольору в цьому ви-падку вимагала більшої уваги до гра-фічного й пластичного декору, дода-вала цілісності узорам.

Правда, зустрічаються зразки дим-леного посуду, позбавлені будь-якого оздоблення (наприклад, ринки, іноді горщики та глечики), оскільки кера-міку для повсякденного користуван-ня не завжди декорували, особливо в минулому. Проте такі вироби виді-ляються вишуканим силуетом, кон-структивною і пружною формою.

Розквіт рясних візерунків на кера-мічних посудинах зафіксований у XVIII ст., ймовірно, його спричини-ли інспірації стилю бароко та поява багатоорнаментованої розписної фабричної продукції. Щоб витримати конкуренцію, народні майстри почали збагачувати й урізноманітнювати прийоми декорування.

Упродовж періоду розвитку укра-їнської димленої кераміки на її мис-тецькі якості (зокрема й оздоблення) мали вплив глибокі народні традиції, специфічні локальні риси, іншоетнічні елементи, соціально-економічні яви-ща та ін. Оскільки народні неполи-вані глиняні вироби з певних причин відносно недовговічні (вони часто б’ються, їх витісняв розписний ма-йоліковий посуд), художні особли-вості декору димлених творів гон-чарства визначатимуться на основі

Кухоль. Глина, гончарний круг, лі-плення, лощення, димлення. с. Буда-нів Тернопільської обл. 1960-ті рр.

МЕХП. ЕП 43426

Горщик Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, ритуван-

ня, димлення. с. Пістинь Івано-Франківської обл. Перша пол. XX ст. МЕХП. ЕП 46922

Особливості декору димленої кераміки

135

найчисельніших речових пам’яток, що походять з XIX–XX ст.

Перш за все слід відзначити, що основним елементом в оздобленні димлених виробів є лискована (гла-джена), заглиблена (гравірована, штампована) або ліпна (рельєфна) лінія чи смуга4. Вона буває як су-цільна, так і перервана, складена з кількох мотивів, які завжди витрима-ні масштабно стосовно цілого виробу. Лінії виражають не тільки узагаль-нені поняття художньої виразності предметів, а й створюють емоційний настрій: відчуття руху чи спокою, ди-наміки або статики тощо.

Загалом «розписи» димленої ке-раміки порівняно нескладні, вони ви-конані за допомогою найпростіших узорів. Проте, як відомо, чим менше у творі компонентів, тим важливіша роль кожного з них.

Зображення на димленому посу-ді переважно суто площинні і сміли-во окреслені, мають чіткий контур. Їх часто наносять, поєднуючи лощення із ритуванням5, штампом6 або з ре-льєфними наліпами7, однак зустрі-чається і окреме застосування якоїсь одної техніки декорування8.

Характерно, що оздоблення димле-ного посуду гончарі завжди органічно пов’язували з його формами. У цьому полягає висока художня цінність кера-

Банька. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, димлення.

с. Вороновиця Чернівецької обл. 1950-ті рр. Шкільний музей

с. Вороновиця

Мар’ян Бакусевич. Дитячий посуд. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Гавареччина Львівської обл.

1979 р. МНАПЛ. АП16614 Г1457


136

мічних виробів. Рисунок обов’язково лягає по формі, «стелиться» по ній. Декор підкреслює естетичну якість посудини, зокрема конструкцію та наповненість об’ємів, допомагає розкрити її тектонічну суть. Іноді проста лінія здатна змінити вираз виробу. Вона робить його стрункі-шим, коли тягнеться до плічок, і навпаки, приземкуватим, коли роз-міщена ближче до низу. У середній частині тулуба смуга фіксує його найбільшу ширину, підкреслює повномірність силуету. Тобто, лягяю-чи в тому чи іншому місці, декор наче «корегує» форму у бажаному напрямку, надає їй викінченості, завершеності.

Специфічною рисою в українській народній кераміці XIX–XX ст. є укладання орнаментальних мотивів і елементів на поверхні посуду за певними принципами й канонами, основаними на зіставленні окремих частин і цілого. Іноді народні майстри ділять виріб на поля, вибірко-во акцентуючи на головних архітектонічних частинах посуду (шийка, «пук» або денце), тимчасом як інші ділянки залишаються чистими. А часом декор вкриває повністю всю площу предмета. Членування цілої поверхні виробу властиве багатьом іншим галузям народного мисте-цтва – ткацтву, вишивці, деревообробництву, писанкарству тощо.

У кераміці мотиви декору іноді поділяються на центральні – при-крашають основну частину посуду і другорядні – замикають центральні. Найчастіше сама пластика гончарних виробів підказує оптимальне місцез-находження орнаментів.

Так, на відкритих формах посуду (миски, макітри) переважає компо-зиція з центральними мотивами (кві-ти, зірки), що містяться в центрі дна і, виділяючи його, створюють враження більшої глибини. Допоміжні елемен-ти – хвилясті або прямі лінії окрес-люють краї предмета.

Димлені вироби закритих форм прикрашають за різними схемами.

Іван Бойко. Миска. Глина, гончар-ний круг, ліплення, лощення,

димлення. с. Гончарівка Тернопільської обл. 1990 р.

ТОКМ СКФ 2270


137

У горщиків, глеків та баньок найпо-мітнішою є площина вичеревка, тож переважно саме її виділяють голо-вними мотивами декору. Дві менші площини на шийці та денці оздоблю-ють другорядними елементами9. На баклагах та куманцях основна орна-ментика міститься на дископодібно-му корпусі виробу10.

Специфіка композиції декору зу-мовлюється у такий спосіб ще й тим, що миски, плесканки і колачі розмі-щують у селянській оселі, здебіль-шого, на полицях чи мисниках. То-му центральна ділянка цих посудин є найбільш відкритою для сприйняття і з цієї причини її прикрашали найрясніше. Великі горщики і глеки зви-чайно зберігали на підлозі чи низьких лавах – тож найкращі візерун-ки розміщували у верхній половині корпусу.

Крім того характер і місце розташування орнаментів на ужиткових керамічних виробах певною мірою продиктовані їх функціональним ви-користанням у побуті. Так, наприклад, на димленому посуді ХІХ ст. візерунок часто нанесений по плічках таким чином, щоб до нього не торкався рогач або кочерга, виймаючи виріб з печі.

Детальнішу характеристику декору найбільш доцільно визначати, згрупувавши вироби за способами обробки поверхні.

Лощення

Найпоширенішою технікою декорування димлених виробів є ло-щення. Його застосовують гончарі всіх регіонів України. Лощені ві-зерунки привертають увагу насамперед своєю лискучою фактурою. Прогладжені місця виглядають дуже ефектно: вишукані, легкі та

Горщик Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення.

с. Погорілівка Чернівецької обл. 1960-ті рр. Музей історії села

Погорілівка. ПМіС-14


138

водночас динамічні штрихи, зигзаги, спіралі мерехтять ніжними срібляс-тими відблисками на чорних матових стінках посудин. Допоміжну роль ві-діграє тут гра світлотіней. Вражає витончене відчуття ритму, контрасти й чергування мотивів, а також над-звичайно живий характер візерунків, який відзначається невимушеністю виконання, що є характерною рисою народного мистецтва.

Технологія нанесення лискованого декору дійшла до наших днів майже без змін. Правда, гончарі тепер рідко застосовують шматок кістки чи полі-рувальні камінці як інструмент лощи-ло, їх все частіше заміняє металевий чи дерев’яний стек, уламок скла або навіть звичайна металева ложка.

Слід зауважити, що лощена по-верхня керамічних виробів властива й іншому підвиду неполив’яного по-суду – теракоти. Однак лискуван-ня на цеглисто-червоному черепку проявляється не так помітно і ви-разно, як на димленому, і має менш давні традиції11.

Головний художній ефект лоще-ного декору димленої кераміки тво-рить поєднання, а точніше контраст двох виражальних засобів: лискучого лінеарно-смугастого візерунка та ма-тового шершавого тла. У композиці-ях використовуються всі три можли-

Горщик. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Бу-данів Тернопільської обл. Середина

XX ст. ТОКМ СКФ 590

Глек. Глина, гончарний круг, ліплен-ня, ритування, лощення,

димлення. с. Пістинь Івано-Франківської обл. Кінець

XIX – поч. XX ст. МЕХП. ЕП 46930


139

ві співвідношення фону і зображення – рівновага, перевага рисунка над тлом і навпаки.

Протягом століть постійно працювала фантазія гончарів, вона від-кидала все випадкове та зберігала характерне і створила багату компо-зиційну систему орнаментально-декоративних форм лискування.

Домінуючим у чорно- та сіролощеній кераміці є геометричний ві-зерунок, хоч іноді й зустрічається рослинна та рослинно-геометрична орнаментика.

У більшості геометричний узор складають доволі прості елементи: прямі, хвилясті й ламані смуги, кола, еліпси, розтягнуті спіралі, зави-тки, меандри (безконечники), хрести, ромби, зірки тощо, які в мину-лому, ймовірно, мали магічне значення. Певну символіку несли хрест, ромб, круг12. На думку дослідників, вони здавна були оберегом від

Типологічна структура декору димленої кераміки

№ п/п

Техніки декорування Типи орнаментів Елементи та мотиви

візерунка

1.Лощення

(лискування, гладження)

геометричнийпрямі, хвилясті, ламані лінії, зигзаги, короткі риски, кола,

еліпси, спіралі, зірки, трикутни-ки, ромби, квадрати

рослинний стебла, пагінці, листочки, квіти, плоди, сосонки

2.Ритування

(рифлення, гравіру-вання)

геометричний цятки, риски, палички, кривулі, ромби, трикутники, квадрати

рослиннийстебла, завитки, листя,

пуп’янки, п’ятилисники, дзві-ночки, вазони, галузки, сме-

річки

3. Витискування (штампування) геометричний еліпси, зубці, трикутники, ква-

драти, ромби, розетки

рослинний листочки, квіти

4. Рельєфні наліпи геометричний прямі й хвилясті жгути, валки, смуги, завитки

рослинний виноградні лози, дубові листоч-ки, багатолисники

тваринний голови баранів, коней


140

злих сил та недоброзичливців13. Ри-сунок зірки пов’язаний, швидше всьо-го, з астральним культом. Зрозуміло, що семантичність цих зображень дав-но втрачена й останні декілька століть зведена до естетичного розуміння кра-си, гармонії, порядку та ін.

Іноді форми геометричного декору використовуються самостійно, проте частіше їхні комбінації стають осно-вою для складніших композицій.

Для оживлення рисунка, складено-го з однорідних орнаментальних еле-ментів, народні майстри користуються різними видами нюансів і контрастів, що утворюються внаслідок зміни на-прямку декоративних мотивів, зістав-лень прямих ліній з косими, верти-кальних з горизонтальними, прямих з хвилястими тощо.

Найбільш розповсюдженою, най-давнішою і найпростішою компози-ційною схемою обробки поверхні дим-лених виробів способом гладження є так зване смугасте лощення, яке ха-рактеризується чергуванням лиску-чих та матових ліній. Воно зазвичай вкриває всю поверхню посудини, ли-ше іноді залишає незайманою її верх-ню та нижню частини.

Цей нескладний, але виразний тип лискування, започаткований ще у первісну епоху, організовує зорове сприйняття гончарних виробів, під-креслює їх стрункість, округлість форм. У ХІХ – на поч. ХХІ ст. він зустрічається фактично у всіх осередках димленої кераміки на території

Горщик. Глина, гончарний круг, лі-плення, ритування, лощення, дим-

лення. с. Гавареччина Львів-ської обл. Перша пол. XX ст.

МЕХП (Збірка П.Лінинського). ЕП 84507. Фото Галини Івашків

Горщик. Глина, гончарний круг, лі-плення, лощення, димлення. с. Ко-болчин Чернівецької обл. Середи-

на ХХ ст. МНАПЛ АП3367


141

України. Причому смугасте лощення буває однорідним (коли смуги пара-лельно групуються у вертикально-му, горизонтальному чи скісному на-прямку) і комбінованим (поєднання вертикальних та горизонтальних лі-ній, схрещення тощо).

На мисках, друшляках переважа-ють горизонтальні пролощені лінії, на глечиках – вертикальні (від вінець до дна), на горщиках відоме застосування по-різному спрямованого гладження.

Суцільне лощенння, найбільш типове для західних регіонів Укра-їни (зокрема Львівщини та Івано-Франківщини), є дуже оригіналь-ним щодо декоративності, воно надає димленим виробам своєрідного мета-левого полиску по всій поверхні. Цей спосіб оздоблення використовували гончарі Дмитро Муц із Шпиколос; Степан Гарбузинський, Дмитро Ви-слинський14, Мар’ян та Володимир Бакусевичі15 з Гавареччини (Львів-щина); Федір Ковалюк, Юлія Ка-бин, Степан Влос із Кут16 (Івано-Франківщина) та ще ціла низка народних майстрів.

Часто в українській димленій кера-міці зустрічаються паралельно про-лощені смуги в поєднанні з іншими геометричними формами. Напри-клад, доволі розповсюдженим є укладання гладжених візерунків із рівних та хвилястих стрічок або прямих смуг і кругів, еліпсів, спіра-лей тощо17, тобто комбінування контрастних по формі елементів, що

Роман Гарбузинський. Горщик «на оказію». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення.

с. Гавареччина Львівської обл. 1900 р. Збірка Ярослава і Ярослави Мотик

Юрій Ілюк. Горщик. Глина, гончарний круг, ліплення, лощен-

ня, димлення. м. Косів Івано-Франківської обл. 1980-ті рр.

Збірка родини Ілюків


142

урізноманітнює й оживляє загальну композицію декору.

Орнаментальні зони і лисковані лінії можуть розміщуватись вертикально, від вінець до дна, як на виробах гон-чарів з Коболчина на Чернівеччині18 та Косова на Івано-Франківщині19, а також діагонально, як на посудинах з села Залісці на Тернопільщині20, Ро-кита на Волині21 та ін.

Іноді на плічках та шийці містить-ся більш складний основний орна-ментальний пояс, тимчасом як решта поверхні прикрашена простим візе-рунком з паралельних або схрещених

ліній22, отже можливий і горизонтальний поділ оздоблення.Для димленої кераміки типовим є сітчастий чи плетінчастий орна-

мент, що вкриває всю поверхню чи якусь окрему орнаментальну зону посудини лискованими смугами, які перпендикулярно або діагональ-но перетинаються.

Мотив сітки, нанесеної гладженням, зустрічається ще в добу нео-літу у буго-дністровській кераміці, де він використовується фрагмен-тарно, як заповнювальний узор23.

У ХІХ – на поч. ХХІ ст. решітка на димлених виробах скісна, пряма і хвиляста. Ця чітка геометрична схема декору, створена простими за-собами, ніколи не виглядає сухою й одноманітною. Лягаючи по формі, вона допомагає оптичному сприйняттю об’ємів гончарного посуду.

Плетінчасте оздоблення поверхні найчастіше прикрашає горщики, глеки і «близнята» Львівської, Тернопільської, Волинської, Черкась-кої, Київської, Полтавської та інших областей України, причому на Во-лині (Рокита), Тернопільщині (Струсів) та Черкащині (Канів) схре-щені скісні лінії неначе мереживом вкривають усю поверхню виробів, для Полтавщини (Хомутець) характерне поєднання сітки з іншими геометричними орнаментами.

Горщик. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення.

с. Залісці Рівненської обл. Поч. XX ст. МЕХП. ЕП 43904


143

Решітка зустрічається і на дерев’яних виробах південних районів Івано-Франківської обл. (ільчасте письмо)24.

Ще однією традиційно стійкою схемою в декорі димленої керамі-ки є стилізоване зображення «сосонки» («смерічки», «ялинки») у ви-гляді стовбура зі скісними піднятими або опущеними гілками. Чергу-ючись, вертикальні та косі полоси вносять у композицію своєрідний настрій. Неважко помітити, що співвідношення рисунка і фону у візе-рункові врівноважене.

Сосонку використовують як самостійний елемент, що вкриває всю площину посудини25, і в поєднанні з іншими візерунками26. Як прави-ло, це вертикальний мотив, хоча трапляється його діагональне та го-ризонтальне розміщення.

У трипільській кераміці (ІV–III тисячоліття до н.е.) відомі цілі «пей-зажі», у яких це зображення асоціюється з колосом пшениці або де-ревцем і має чітко виражений злаковий характер27.

На димленому посуді ХІХ – на поч. ХХІ ст. мотив смерічки ви-конує лише декоративну функцію. Ним оздоблюють вироби народні майстри Львівської, Івано-Франківської, Волинської та інших об-ластей України.

«Близнята». Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Гавареччина Львівської обл. Друга пол. XX ст. Збірка Ярослава і Ярослави Мотик


144

Схеми декору димленої кераміки Схеми декору димленої кераміки


145

Схеми декору димленої кераміки Схеми декору димленої кераміки


146

Сосонки є перехідною формою від геометричного до рослинного орна-менту. В основному на керамічних ви-робах можна спостерігати два процеси в розвитку декору. В одному випад-ку деякі види геометричних візерунків розвивалися в рослинні, в іншому – рослинні форми (завдяки схематиза-ції та стилізації) переходили в чисто геометричні28.

Інколи лощені орнаменти утворе-ні поєднанням рослинних та геоме-тричних елементів (особливо на ви-робах ХХ ст.). Однак комбінування різних за змістом і формою мотивів в одному узорі не розбиває його, а зба-гачує, створюючи ритмічний контра-пункт загальної композиції.

Порівняно з геометричною орна-ментикою лисковані рослинні візе-рунки на димленій кераміці менш чи-сельні. Вони з’явилися на території України, ймовірно, на рубежі XVII–XVIII ст. під впливом узорів фаян-сового посуду. Характерно, що про-лощені рисунки рідко відтворюють цілі рослини – частіше зустрічають-ся лише їх окремі частини: квіти, га-лузки, листочки, плоди тощо. Ком-позиційне розміщення мотивів на глиняних виробах буває осередко-ве і стрічкове. Для осередкової схе-ми типове розташування допоміжних елементів навкруг центральних, для

Глек. Глина, гончарний круг, ліплен-ня, лощення, димлення. с. Гавареч-чина Львівської обл. 1990-ті рр.

Збірка Ярослава Шеремети

Кубок. Глина, гончарний круг, лощення, димлення. м. Косів Івано-

Франківської обл. Поч. XX ст. МЕХП. ЕП 45965


147

стрічкової – по прямій лінії. Ці яви-ща спостерігаємо майже у всіх галу-зях народного мистецтва.

У декорі димленого посуду росли-ни виступають звичайно центральни-ми мотивами на дні миски або на виче-ревках дзбанків, баньок та ін. Однак ці типи керамічних виробів не прикра-шали за одною схемою.

Центричний малюнок мисок за-звичай використовується для вияв-лення основних конструктивних час-тин – дна, стінок, вінець. Якщо у лискованому геометричному узорі денце прикрашає зірка або розет-ка, то у рослинному – квітка, «ру-жа». Вінця оздоблюють кривульками, рядами цяток, листочками тощо. Кожен гончар оформляє їх у свій спосіб, а отже характер ри-сунка є ніби «автографом» майстра.

Найопуклішу частину гончарних виробів закритих форм найчастіше оперізує широка орнаментальна смуга у вигляді звивистої гілки з рядом окремих квітів, виноградних грон з листям та інших елементів.

У процесі лощення нанесення рисунка розпочинається з основного мотиву, який продовжують вліво і вправо. Так, наприклад, орнамен-тацію одновухих глеків, баньок, горщиків починають із протилежної від вуха сторони, а замикаючись, фігури не завжди точно збігаються – ось чому завершена композиція іноді не завжди симетрична.

Лискований візерунок переважно виступає у стилізованій манері і трактується гончарами площинно, тож не порушує форми поверх-ні посудини – рослинні елементи наче оповивають її, вони живі, рух-ливі, мінливі. Враження динаміки підсилюють світло-тіньові перели-ви гладженої структури.

Найвидатнішим майстром лощених рослинних узорів по праву вва-жають гончаря Теофіла Земського, що працював у ХІХ ст. у селі Бу-

Степан Гарбузинський. Миска. Глина, гончарний круг, лощення, димлення. с. Гавареччина Львів-ської обл. 1984 р. Збірка родини

Гарбузинських


148

данові Тернопільської обл. Його творам властива природна плавність і пишність ліній та складні орнаментальні рішення29.

Джерелом натхнення народних майстрів завжди була природа, во-на навчала ідеальних композиційних принципів, багатству різноманіт-них поєднань, давала матеріал для створення мотивів.

Незважаючи на стилізацію, рослинні елементи орнаменту збері-гають цілком реальний вигляд, їх легко впізнати, оскільки народні майстри обирають для своїх зображень лише найбільш типове і ви-разне. Вдалий рисунок дозволяє цілком відмовитись від імітації пер-спективи й об’єму.

Пролощеним мотивам ніколи не тісно, вони не губляться й на пло-щині димлених форм. Гра світла й тіні створює м’які оптичні переходи і надає лискованим виробам своєрідної мелодійності й ліризму.

Ритування

Найпростіші ритовані геометричні прикраси на димленому посуді, виконані по сирій поверхні черепка пальцем, цвяхом, патичком, гач-ком чи кісткою, мають більш давні традиції, ніж тонові лощені розпи-си. Їх коріння сягає глибин археологічних культур, що виникли в ран-ньому періоді неолітичної епохи30.

Різноманітні композиції програвірованих геометричних рисунків ХІХ – поч. ХХІ ст. створюють найпростіші елементи: смуги, кри-вульки, ямки тощо, які багато в чому схожі з аналогічними складови-ми декору різьблених дерев’яних виробів. Вони так само, як і в різьбі, творять незліченну кількість мотивів та схем, проте гончарі наносять візерунки на посуд без розмітки, вільними і нескованими рухами. Та це не позбавляє орнамент охайності, чіткої підпорядкованості ритмові.

Здебільшого керамічний декор складається з орнаментальних еле-ментів, що найкраще відповідають роботі гончарного круга, його обер-там. Тому «розпис» народних майстрів живий, впевнений, часто до-сягає віртуозності. Скомпонований із заглиблених графічних ліній, він розрахований на світло-тіньове сприйняття: зображення висту-


149

пають темним рисунком на сірувато-матовому фоні черепка. Тут до-мінує лише одна закономірність співвідношення тла і декору – фон переважає над загальною площею орнаменту. Така особливість надає візерункам вишуканості, легкості і делікатності, вони ніколи не пере-насичують поверхню виробів. Крім того, залишаючи чимало чистого поля, майстри тим самим зосереджують увагу на головних мотивах, що робить їх ще значимішими.

Найбільш поширеним видом ритованого декору є широкий по-яс геометричного орнаменту, який розміщений єдиною зоною на плічках або на найширшій частині тулуба горщиків, глечиків, ба-ньок чи на вінцях макітер і мисок. Його творять смуги простих та хвилястих ліній, цяток, скісних і вертикальних рисок, зубців. Усі ці елементи підкреслені рядами пря-мих стрічок31. Але у розмаїтому ба-гатстві композицій можна виділити основний мотив – сукупність ліній-них і хвилястих смуг.

Такий лінійно-хвилястий орнамент з’явився досить пізно на українських глиняних виробах – у неоліті, напри-клад, він ще не побутує. «Хвиля» у поєднанні з іншими елементами впер-ше зустрічається на вінцях черняхів-ських посудин для зберігання і при-готування їжі32.

Щодо походження цього візерунка мистецтвознавець Тетяна Романець, на противагу більшості дослідників, вважає, що не можна розцінюва-ти цю схему декору як найдавнішу в мистецтві народної кераміки, оскіль-ки її простота часто була результатом довготривалого відбору та спрощення складніших форм33.

Глек. Глина, гончарний круг, ліплен-ня, ритування, лощення, димлення.

м. Хотин Чернівецької обл. Поч. XX ст. Шкільний музей с. Вороновиця. Фото Олени

Козакевич


150

Узор лінійно-хвилястого типу ду-же характерний для періоду Київської Русі, Галицько-Волинського князів-ства, а також середніх віків. Він дій-шов у певних мистецьких формах і до наших днів. Більше того, цю систе-му орнаментування запозичили від українців й інші народи – скажімо, угорські гончарі називають її «orosz diszites» (руський орнамент)34.

Взагалі узор із ритмічно розміщених заглиблених смуг типові-ший для Центральносхідних земель України: Київщини, Полтав-щини, Черкащини, Чернігівщини, хоча до початку ХХ ст. його застосовували і в західних регіонах (наприклад, у Гуді та Драго-ві на Закарпатті).

Архаїчні зразки описаного декору на посуді ХХ ст. можна зустрі-ти хіба що на виробах Степана Кирніса, Тимофія Миколенка, Єфре-ма Тютенка та інших потомствених гончарів Пастирського осередку димленої кераміки, що на Черкащині.

В інших гончарних центрах на рубежі ХІХ–ХХ ст. схема цього ві-зерунка зазнала певних змін – коло традиційних композицій розши-рилося. У розпорядженні народних майстрів виник більш різноманіт-ний комплекс геометричних елементів: круги, трикутники, підківки, ромби, вкриті штриховкою; у концентричних смугах з’явились «со-сонки», «заячі вушка» тощо35. Однак, незважаючи на велике число мотивів, орнаментам й надалі притаманна стриманість, а тонкі граві-ровані лінії геометричних малюнків надають виробам граничної ясно-сті та мистецької виразності.

Іноді зустрічається зовсім інший характер заглиблюваного декору. Так, у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові зберігаєть-ся банька роботи гаварецького гончаря Дмитра Вислинського, прикра-шена лише ямками, втисненими пальцем по плічках виробу36. Ритмічно розміщені округлі заглиблення темними плямами виступають на поверхні світлішого черепка і перекликаються кулястою формою тулуба.

Лінійно-хвилястий декор на черняхівській посудині. І тис. до н.е.


Барило. Глина, гонч. круг, ліплення, ритування, лощення, димлення. с. Котельва Полтавської обл. Друга чверть XX ст. НМУГвО.

МГО КН 12333/К-11834. Фото Тараса Пошивайла


Дзбан. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, лощення, димлення. с. Вашківці Вінницької обл. 1960-ті рр. МЕХП. ЕП 47224


153

Досить часто на димлених посудинах ХІХ – поч. ХХІ ст. рито-вані візерунки геометричної форми доповнюють лисковані, і навпа-ки. Цими двома різними техніками оздоблювали свої вироби гонча-рі Косова37 та Пістині38 Івано-Франківської обл. В орнаменті цих осередків м’які, блискучі прогладжені зображення легко і гармо-нійно поєднуються з суворими контурними прорізами прямих, ла-маних та хвилястих смуг. Продумана ритміка елементів і вміле за-стосування лощення поруч із рифленням додають димленим творам високих художніх якостей.

Дещо вільніше трактування порівняно з геометричними елемен-тами властиве ритованим рослинним візерункам – цими зображен-нями прикрашали димлені посудини гончарі з Косівщини – Юрій Ілюк та Михайло Кікоть. Їх заглиблені рослинні орнаменти бага-то в чому пов’язані із загальними традиціями українського квіт-кового узору, коли майстер, беручи від натури лише загальні риси, тво-рить свій власний світ декоративних образів, сповнений поетичної уяви та фантазії.

Головним елементом у рослин-них мотивах є звивиста лінія – сте-бло, що на згинах виступає з квіта-ми, пуп’янками, листочками. Вигнуті паростки віток часто збагачені різни-ми відгалуженнями, що створює до-сить складні композиції. Квіти ніколи не зображають самостійно у ритова-них візерунках, їх завжди доповнюють пуп’янки, ягідки, плоди тощо. Лінійні зображення гончарі передають у сти-лізованій формі, простими прийомами вони прорисовують розгорнуті квіт-кові пелюстки то у вигляді звичайного п’ятилисника, то дзвіночка, то ще яко-

Дмитро Каганюк. Глечик. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, лощення, димлення.

м. Соснівка Львівської обл. 2005 р. Приватна збірка


154

гось суцвіття. Листя також має різні обриси – їх контури творять як зуб-часті, так і заокруглені штрихи.

Такі гравіровані рослинні пагони щедро заповнюють поверхню перс-невидного посуду – плесканок і ку-манців. Переважно оздоблення вкри-ває обидві площини виробів (задню і фронтальну), та іноді можна зустріти лише одну декоровану стінку.

Вільна манера виконання рисун-ка створює ілюзію, наче орнамент розміщений хаотично. Та насправді ритовані узори підкреслюють кра-су пропорцій посудин. Так, напри-клад, досить конкретним є розподіл форм димлених баклажок39: рифле-ним обідком відмічений стик дисків виробу, цим же способом прокресле-на шийка, а гірлянди квітучих гілок, що розходяться по всьому тулубу, до-помагають виявити його округлий чи овальний силует.

Так само, по формі, квіткові та лист кові мотиви огортають віночком бубликоподібний корпус колачів40, а ритовані прямі чи хвилясті лінії обля-мовують межу декорування.

Народні майстри ніколи не роблять попереднього розрахунку чи розмітки узору, ведучи рисунок по кругу, вони не думають про те, скільки разів по-вторяться мотиви і чи зійдуться вони. Гончарі знають, що завжди з’єднають

Михайло Кікоть. Плесканка. Глина, гончарний круг, ліплення, риту-вання, димлення. м. Косів Івано-

Франківської обл. 1970-ті рр. КМНМГ 882

Яків Домарицький. Декоративний вазон. Глина, гончарний круг,

ритування, ліплення, димлення. с. Сасів Львівської обл.

1874 р. МЕХП. ЕП 44303


155

кінці, розтягнувши чи скоротивши останні елементи. Проте це в жод-ному разі не позначається на естетичних якостях виробів, навпаки, по-дібний метод роботи додає декору свіжості, позбавляє його калігра-фічної сухості.

Окрім геометричної, рослинної та рослинно-геометричної орнамен-тації в димленій кераміці зустрічається й інше застосування заглибле-них зображень. Часто ритовані риски і ямки підкреслюють або сим-волізують очі, пальці, гриви та хвости звірів і птахів, як, наприклад, на іграшках-свистунцях41.

Іноді народні майстри загостреним інструментом виводять на поверх-ні керамічних виробів (найчастіше на свічниках та лембиках) точну да-ту їх виготовлення42 або свій підпис43, що значно допомагає у вивчен-ні розвитку форм і візерунків димленої кераміки, полегшує атрибуцію пам’яток. Така інформація міститься, здебільшого, на денці глиняних творів, хоча, трапляється, гравірований напис може вкривати стінки предмета: як приклад – вазон Якова Домарицького 1874 року виго-товлення44, що знаходиться у Музеї етнографії та художнього промис-лу ІН НАНУ (м.Львів).

Штампування (витискуваний орнамент)

Витискуваний орнамент димленого посуду, виконаний за допо-могою штампика-кілочка, орнаментального валика або зубчасто-го коліщатка, є досить споріднений із ритованими геометричними візерунками; однак штампованому декору властиві більш склад-ні й логічно побудовані композиції, а їх заглиблені зображення не продряпують, а відтискають за допомогою спеціального інстру-мента – дерев’яного циліндрика з вирізаним узором, смуги яко-го контррельєфом відбиваються на м’яких стінках сирих глиняних виробів. Спосіб нанесення не вимагає від майстра надзвичайних творчо-мистецьких здібностей (валик послідовно відтворює ви-карбувані на ньому малюнки), проте потребує певних технічно-ремісничих навиків.


156

Особливістю цієї техніки оздо-блення є чіткі рапорти рясних гео-метричних візерунків, що концен-трично розміщуються здебільшого на вінцях посудин.

Найтиповіші елементи витиску-ваного узору становлять горизон-тальні ламані, зубчасті лінії, хвиляс-ті полоси, цятки, ромби, трикутники та ін. Мотиви орнаментів нагаду-ють вишивку – це смуги квадра-тиків, ромбиків, овалів, поділених однією або кількома рисками. Час-то візерунок творять смуги зубців чи трикутників, що поєднуються з

поясками ламаних ліній або ямок. Поширені і розеткові узори, у яких розміщення елементів базується на променях, які прямують від центру по чотирьох осях симетрії: горизонтальній, вертикаль-ній та діагональних. Ці риски, що виходять з однієї точки, поді-ляють розетку на трикутні або прямокутні площини.

Значного збагачення орнаментам надає використання елементів, контрастних за розміром. Геометрична схема декору допомагає ви-значити пропорційне співвідношення між усіма величинами і сприяє цілісності та симетричності композиції.

Витискуваний візерунок, зародившись у первісну епоху, особливо розвинувся у черняхівському посуді45. Його застосовували як метод оздоблення у ХІХ–ХХ ст.

Технологічна специфіка цього декору сприяла стабільності моти-вів на димлених виробах – вони залишалися незмінними протягом тривалого періоду – адже гончарі часто користувались одним і тим самим орнаментальним інструментом десятиліттями, іноді й пере-давали його своїм наступникам. Традиційні витискувані візерунки на димленій кераміці ще у першій половині ХХ ст. виконував Де-нис Щербак з с.Шатрище на Сумщині, ними прикрашали вироби

Горщик. Глина, гончарний круг, лі-плення, штампування, димлення. м. Косів Івано-Франківської обл. Поч. XX ст. МЕХП. ЕП 45955


157

народні гончарі с. Драгове (Закарпаття), Городище (Полтавщина) та інших осередків. У Хмельницькій, Івано-Франківській, Волин-ській областях до початку ХХ ст. був поширений спосіб декоруван-ня стінок посуду відтисками кілочка, на торці якого вирізали зірки, решітки, круги з промінчиками, зубці та ін. На Косівщині цей тип декору називався «кілкування».

Крім цього у деяких керамічних центрах стінки димлених гор-щиків, глечиків і корчаг оздоблювали відтисками орнаментального коліщатка й валика, які поєднували з іншими технічними засоба-ми декорування. Наприклад, Іван Мазур з Коболчина Чернівець-кої обл. орнаментував вироби зубчастим штампом, чіткі й заглибле-ні сліди якого доповнював пролощеними спіралевидними смугами. Подібний декор використовували у ще одному буковинському осе-редку – Садгорі46.

Своєрідні зразки оформлення поверхні посуду зафіксувала Євгенія Спаська в етюді «Глечик з хрестиком» із циклу «Чернігівське гончарство»47. Дослідниця описує традицію, ко-ли гончарі мітили хрестиками глечи-ки, виготовлені у суботу на першому тижні Великого Посту (вважали, що в цьому посуді був найкращий «збір» молочних продуктів). Отже, на дим-лених виробах, прикрашених горизон-тальною смугою витисненого узору і вертикальними пролощеними лініями, гончар викреслював знак «хрещик» на горлі посудини. Тобто декоративний візерунок, нанесений штампуванням і лощенням, доповнювали ритовані зо-браження. На основі літературного і польового матеріалів ми встановили, що подібні посудини формували прак-тично у всіх місцевостях України48.

Банька. Глина, гончарний круг, ліплення, зубчасте коліщат-

ко, димлення. м. Косів Івано-Франківської обл. Поч. XX ст.



158

Наліпний рельєфний декор

Набагато пізніше, ніж усі інші способи оздоблення глиняних виро-бів, з’явився у димленій кераміці наліпний рельєфний декор. Як уже згадувалося, ця техніка була запозичена в Україні (як і по всій Євро-пі) з фаянсового виробництва XVIII – XIX ст. Хоча наліпи й рельєф побутували і раніше в народному гончарстві (наприклад, у лінійно-стрічковій49 та трипільській50 культурах), проте вони не залишили по-мітного сліду у мистецтві кераміки.

Наслідування орнаментів із фаянсового посуду аж ніяк не означа-ло простого копіювання фабричних взірців – народні умільці творчо переосмислювали декоративні мотиви й вони набували нового та ори-гінального звучання.

Основною рисою художньої виразності димлених виробів, при-крашених наліпним рельєфним орнаментом, є пластичність. Вона

творить особливу красу через спосіб трактування форми, що характеризу-ється м’якістю, плавністю, співроз-мірністю об’ємних елементів, вишу-каністю руху і т.ін.

Народні майстри іноді застосовують тип класичного рельєфа на гладкому тлі виробу, причому рельєфа не дуже високого, тож об’єми не надто сильно вирізняються над поверхнею посуди-ни, проте посилюють просторову ви-разність форми.

Наліпний декор на димлених виро-бах виступає у вигляді рельєфних пря-мих і хвилястих ліній, завитків, гілок з виноградними гронами й листям та ін. Усі ці елементи розміщуються або самостійно, або в’яжуться в орнамен-

Василь Бардачевський. Дзбанок. Глина, гончарний круг, ліплення,

лощення, димлення. с. Товсте Тернопільської обл.

Власність автора


159

тальні смуги й суцільні мотиви, і ви-ростають у руках майстрів оригіналь-ні композиції. Скільки б митець не працював, годі знайти дві зовсім од-накові форми – тут він справжній ху-дожник, творець, адже усі прикраси моделюються на ще вогкому предме-ті від руки, а це надає їм особливої пластичності, неповторності.

У наліпних рельєфних зображен-нях відчувається присутність автор-ської енергії й темпераменту, гончар легкими і вправними дотиками на-стільки підпорядковує собі матеріал, що створюється враження нерукот-ворності, досконалості витворів.

Такою досить складною технікою володіла лише невелика група майстрів, зокрема у ХІХ ст. нею прикра-шав керамічні вироби Яків Домарицький із с.Гавареччина Львівської обл. У його димлених вазонах основним засобом виразності худож-ньої мови є силует, який збагачують рельєфні фризи, розміщені з та-ким розрахунком, щоб підкреслити форму предмета51. Іноді на поверхні посудини автор укладав абстрактний пластичний візерунок, створений з прямих та закручених смуг чи джгутів глини52. Стінки цього вазона з протилежного боку вкриває гравірований напис «Jakób Domarycki Jassoroa Roku 1874», який, крім того що несе інформативний зміст, до-дає виробу декоративних якостей. На творах Я.Домарицького наліпні рельєфні зображення не займають багато площі, що уможливлює від-чуття краси матеріалу, його фактури.

Подібний стиль рельєфного декору використовував у другій пол. ХХ ст. гончар з цього ж осередку Василь Архимович. Дуже обережно, з великим тактом він накладав джгутики глини на гладку поверхню димленого фігурного посуду, імітуючи шерсть звірів. Так, на лембику у вигляді лева53 гриву творять фактурні наліпи, які вкри-

Яків Домарицький. Фрагмент декору вазона. с. Сасів

Львівської обл. 1874 МЕХП. ЕП 44303


160

вають верхню частину виробу, внизу вони переходять у ритований рисунок з хвилястих борозденок, що посилює декоративність образу.

Рельєфні зображення баранячих голів у поєднанні з закрученими вал-ками глини зустрічаються на стінках димлених банячків Степана Гарбузин-ського з Гавареччини, що знаходяться у фондах Музею народної архітектури та побуту у Львові54, а також у при-ватній колекції Ярослава та Ярослави Мотик. Ці посудини мають накрив-ку, верх якої увінчується скульптур-ним зображенням тварини. Такі сво-єрідні вироби користувались великою популярністю у споживачів і народний майстер часто виготовляв їх на замов-лення односельців.

Способом рельєфного наліплю-вання оздоблював свої твори уже згаданий майстер лощеного рослин-ного орнаменту Теофіл Земський із Буданова Тернопільської обл. Осо-бливими мистецькими якостями від-значається вазон роботи цього авто-ра на широкій основі (ніжці) і двома ручками-вухами, який зберігається у Львівському МЕХП ІН НАНУ55. Нижня частина виробу прикрашена вертикальними наліпами, що утворює на його лискучій поверхні різновисо-кий рельєф. Кожне з двох вушок ва-зона у місцях прикріплення до вмісти-

Василь Архимович. Лембик «Лев». Глина, гончарний круг, ліплення, димлення. с. Гавареччина Львів-

ської обл. 1970-ті рр. НМЛ 54869 НК 1693

Степан Гарбузинський. Декоративна посудина. Глина, гон-чарний круг, ліплення, димлення.

с. Гавареччина Львівської обл. 1980–90 рр. Збірка Ярослава

і Ярослави Мотик


161

лища переходить у два старанно проліплених дубових листочки знизу і в один чотирилисник зверху. З мистецького і технічного боку декор сприймається бездоганно, а тонкі пластичні перепади висот створю-ють враження монументальності посудини, незважаючи на її невели-кі розміри (висота 25 см).

Інших зразків димленого посуду з рельєфними наліпами у цьому осередку не виявлено, очевидно, їх виготовляв лише один майстер (Т.Земський), тож після його смерті виробництво припинилося. Хо-

Теофіл Земський. Вазон. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с. Буданів Тернопільської обл. Друга пол. XIX ст МЕХП. ЕП 43433


162

ча в Тернопільській обл. є інші при-клади декорування ужиткових виробів пластичними рослинними мотивами, наприклад, у вигляді виноградної ло-зи, що обвиває корпус баньки. Ви-пуклі зображення виноградних грон і листя підсилює ефект лощення, од-ночасно вони контрастують із вріза-ними у площину предмета контурними завитками. Поєднання усіх цих деко-ративних технік надає виробу особли-вої художньої виразності.

Загалом наліпні рельєфні візерун-ки відзначаються тонкою обробкою деталей, характер їх трактування ске-рований на максимальне виявлення специфіки матеріалу. Застосовую-чи цей спосіб декору, народні гонча-рі акцентують на пластичних якостях димлених виробів, а суцільна чорна

чи сіра поверхня черепка зорганізовує цілісне, органічне сприйнят-тя форми й орнаменту.

Майстри димленої кераміки ХІХ – поч. ХХІ ст. переконливо по-казали, якого розмаїття виражальних засобів декору можна досягти в гончарстві і без застосування поліхромії. Наповненість системи оздо-блення здобута насамперед великою кількістю різноманітних мотивів та варіантністю їх поєднань.

Характер декору та композиційні схеми, що зустрічаються на ви-робах, випалених відновлювальним методом, відповідають основним законам народної орнаментики: узагальненість, схематизація форм, графічність, упорядкованість, досконале відчуття ритму і внутрішня розробка елементів.

Домінуючими в орнаментальних мотивах є геометричні, рослинні та рослинно-геометричні види. Зображення тварин, птахів і людей

Лідія та Андрій Уляницькі. Лембик «Баранець». Глина, гончарний круг,

ліплення, лощення, димлення. м. Червоноград Львівської обл.

2002 р. Приватна збірка


163

як елемента орнаменту не характерні для вітчизняної димленої кера-міки. Це пояснюється утилітарним призначенням димлених виробів, що не відповідало світогляду українського народу у його ставленні до зооморфних та антропоморфних істот. Застосування відповідних технік і композиційних схем декору зумовлюється насамперед три-валою мистецькою традицією, побутовими та культурогенними умо-вами та смаком виробника.

1. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.– К., 1996.– С.91.

2. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки…3. Цисельская О. «Седая» керамика // Декоративное искусство СССР.– 1987.–

№ 4.– С.44-45.4. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва…– С. 98.5. МЕХП. ЕП 45963; 45965.6. МЕХП. ЕП 79580.7. МЕХП. ЕП 44303; 44305.8. МЕХП. ЕП 45943; 43900.9. МНАПУ КВ 1178/29.10. КМНМ інв.№ КН 2214/875.11. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.–

К., 1996.– С.104.12. Шеремета Р. Семантика хреста в українській кераміці // Другі наукові читан-

ня пам’яті Михайла Драгана. Сакральне мистецтво Бойківщини. Матеріали висту-пів 19-го листопада 1997 р.– Дрогобич: Відродження, 1997.– С.35.

13. Рыбаков Б.А. Прикладное искусство и скульптура // История культуры Древ-ней Руси.– Москва-Ленинград, 1951.– Т.II.– С.404.

14. НМЛ інв.№ 48034 НК-1307.15. МНАПЛ. АП 12275 Г 1070. 16. КМНМГП інв.№ 301.17. МЕХП. ЕП 46923.18. МНАПЛ. АП 17885 ХП 701. 19. КМНП інв.№ 877.20. МЕХП. ЕП 43900.21. МУНДМ К 236; К 288.22. МЕХП. ЕП 46922; 46930.23. Даниленко В.М. Буго-Дністровська культура // Археологія Української

РСР.– К., 1971.– Т.І.– С.88.24. Гоберман Д.Н. По Гуцульщине.– Ленинград: Искусство, 1979.– С.59.


164

25. НЦМК «МІГ» КН. 2254. КС 724.26. МНАПУ КВ 339/37 КС 2097.27. Мовша В.Т. Пам’ятки типу Коломийщина І // Археологія Української РСР.–

К., 1971.– Т.І.– С.195.28. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–

ХХ ст.– К., 1959.– С.88.29. ТКМ інв.№ 587.30. Чмихов М.О. Населення епохи неоліту-бронзи // Археологія та стародавня

історія України.– К., 1992.– С.110.31. МЕХП. ЕП 45943-45950.32. Баран В.Д. Черняхівська культура.– К.: Наукова думка, 1981.– С.81; 92.33. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки.–

К., 1996.– С.107.34. Лащук Ю.П. Закарпатська народна кераміка.– Ужгород, 1960.– С.47. 35. МЕХП. ЕП 45948.36. НМЛ інв.№ 41285/1 НК 954.37. МЕХП. ЕП 45965.38. МЕХП. ЕП 46923.39. КМНМГ інв.№ 882.40. КМНМГ інв.№ 875.41. КМНМГ інв.№ 884.42. ТОКМ інв.№ 585.43. НМЛ інв.№ 39599 НК 711.44. МЕХП. ЕП 44303.45. Брайчевський М.Ю. Мистецтво стародавніх східних слов’ян // Історія укра-

їнського мистецтва.– К., 1966.– Т.І.– С.127.46. МЕХП. ЕП 79570.47. Спаська Є. Глечик з хрестиком: Етюд з циклу «Чернігівське гончарство».–

К., 1926.– С.7.48. Шеремета Р. Семантика хреста в українській кераміці // Другі наукові науко-

ві читання пам’яті Михайла Драгана. Сакральне мистецтво Бойківщини. Матеріали виступів 19-го листопада 1997 р.– Дрогобич: Відродження, 1997.– С.58–61.

49. Захарчук Ю.М. Пам’ятки культури лінійно-стрічкової кераміки // Археоло-гія Української РСР.– К., 1971.– Т.І.– С.99.

50. Круц В.О. Пам’ятки лукашівського типу // Археологія Української РСР.– К., 1971.– Т.І.– С.200.

51. МЕХП. ЕП 44305.52. МЕХП. ЕП 44303.53. НМЛ 54869 НК 1693.54. МНАПЛ. АП 16623 Г 1466.55. МЕХП. ЕП 43433.

165

Пам’ятки ХІХ–ХХ ст. свідчать про поширення традицій димле-ної кераміки у значній частині етнографічних регіонів лісової сму-

ги* України: Подніпров’я, Слобожанщина, Полісся, Волинь, Поділля, Прикарпаття, Гуцульщина, Буковина, Закарпаття та ін., де вироби, ви-готовлені за відновлювальною технологією випалу, в різних осередках (на початку ХХ ст. діяло понад 30) мали свої відмінності.

Хоча локальні особливості окремих територіальних зон у димле-ній кераміці виражені не так яскраво, як, скажімо, у мальованому посуді, та все ж і тут можна прослідкувати й виділити низку певних спільних та відмінних рис, що виявляються у різноманітності форм і художньо-технічних засобів оздоблення, оригінальності декоративно-орнаментальних рішень, а також у кольорі черепка, забарвлення яко-го (залежно від складу місцевої глини і режиму випалювання) варіює від світло-сірих до насичених чорних тонів.

Очевидно, що чітко територіально розмежувати виробництво чор-но- або сіролощеного і полив’яного посуду неможливо, адже у біль-шості гончарних центрів навіть один майстер часто випалював вироби за різною технологією виготовлення.

Так, наприклад, на Гуцульщині та Покутті у ХІХ ст. набула по-ширення барвиста майоліка, проте поряд із нею побутувала скром-

* У процесі дослідження виявлено, що на виробництві сіро-чорної кераміки спе-ціалізувалися здебільшого гончарі лісової зони України, тоді як на південному сході переважав червоноглиняний неполив’яний посуд.

Розділ 5

РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ


166

на задимлена кераміка, яка має глиб-ші традиції. Тут відомими осередками виробництва димлених виробів були Коломия, Пістинь, Вертелка, Косів та Кути. Саме Кути славились як осно-вний центр збуту, а враховуючи, що у першій пол. ХІХ ст. робили переваж-но сіро-чорний посуд, стає очевидним факт розповсюдження цієї групи ке-раміки по всьому регіону.

Покутські димлені вироби описує Ванда Шрайбер у невеликому огля-ді «Покутська народна кераміка»: «Димлений посуд вживають до приго-тування їжі, він сріблисто-чорного ко-льору, видно орнамент у формі ліній, що іскриться на шорсткувато-чорному тлі»1. Форми дзбанків мають плавні обриси, дещо завужені донизу, узори на поверхні посуду зустрічаються ду-же рідко, переважно стінки предметів вкривають смуги пролощених ліній.

Майстри Косова та Пістині час-то поєднували гладжені візерунки з ритованим декором або з відтисками штампика-кілочка, характерним мо-ментом оздоблення було тло, густо за-сіяне крапками, що творило своєрід-ну фактуру поверхні, або спіралевидні кола (безконечники), які ефектно під-креслюють округлості тулуба.

У пам’яті людей збереглися імена гончарів, які володіли технологією від-новлювального випалу: Степан Влос,

Дзбанок. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення.

с.Джурів Івано-Франківської обл. Середина XX ст.

МНАПЛ. АП5257

Гончар Юрій Ілюк (1915–1995 рр.) із власними виробами. м. Косів

Івано-Франківської обл. 1990 р.

Регіональні відмінності

167

Йосип Ковалюк2 (Кути) та Юлія Ка-бин3 (Косів), однак їхні твори зали-шились майже непоміченими і збе-реглись лише у приватних колекціях. Більш відомі народні майстри кінця ХХ ст. – сім’я Кахнікевичів з Ко-ломиї, Михайло Кікоть і Юрій Ілюк з Косова та ін.; крім нескладних про-лощених геометричних візерунків в оздобленні вони застосовували рито-ваний рослинний декор, мотиви яко-го нагадують кольорові розписи міс-цевої майоліки.

Формою і орнаментом пов’язані з типовим гуцульським посудом вироби зі с.Бережонки Чернівецької обл., ке-раміка Хотина і Малинців має тради-ційну конфігурацію – в міру випуклий тулуб і висока розширена шийка, а для найпростішого візерунка з пролоще-них вертикальних або зигзагоподіб-них смуг характерною є досить вільна, дещо недбала і майже ескізна мане-ра виконання. Сміливо, з великою ви-нахідливістю розміщували абстрактні геометричні композиції на сіроглиня-них творах майстри зі Садгори.

Особливою популярністю на Буко-вині користувалися попелясто-сірі по-судини коболчинського осередку дим-леної кераміки. Тут набули поширення макітри із чітко горизонтальними він-цями, а характерною рисою оздоблен-ня є вертикально розміщені гладжені

Штампований декор на димленому посуді з Івано-Франківщини

Банька. Глина, гончарний круг, ліплення, зубчасте коліщатко,

лощення, димлення. с. Садгора Чернівецької обл. Середина XX ст.



168

орнаментальні мотиви, що підкреслю-ють стрункість силуету, – як на де-яких виробах Юрія Ілюка з Косова. Найбільш відомі майстри – Іван Ма-зур, Василь Гончар, Андрій Шевчук, Никифор Николайко4.

Наближені до коболчинських видо-вжені пропорції посуду властиві закар-патській димленій кераміці, яка на по-чатку ХХ ст. переважала в селах Гуда та Драгове5. Гончарний комплекс За-карпаття виділяється серед інших наяв-ністю своєрідних зразків банькоподіб-них посудин. Це корчага з трубчастим вухом і цідилком, вмонтованим у ший-ці, а також «канта» типу «ойнохойя» з двома або трьома зливами. Аналогіч-ні форми можна зустріти в Україні хіба що на Тернопільщині. Пропорції ми-сок з Гуди та Драгова (співвідношен-ня дна і висоти, профіль стінок) майже однакові з Подніпровськими, зокрема з київськими та черкаськими. Найха-рактернішим видом оформлення дим-леного черепка був ритований лінійно-хвилястий мотив. Крім нього вироби прикрашали лискуванням, штампу-ванням і рельєфними наліпами – таке використання різних способів декору-вання створювало різноманітні пер-спективи для творчості гончарів.

Вишукана плавність силуетів різ-номанітних димлених форм властива виробам Тернопільської обл. У цьому

Іван Мазур. Глек. Глина, гончарний круг, ліплення, зубчасте коліщат-ко, лощення, димлення. с. Кобол-чин Чернівецької обл. 1970-ті рр.

МНАПЛ. АП17885 ХП701

Іван Бойко. Горщик. Глина, гончар-ний круг, ліплення, зубчасте колі-

щатко, лощення, димлення. с. Гонча-рівка Тернопільської обл. 1990-ті рр.

ТОКМ СКФ1668


169

регіоні з відомих раніше осередків сіро-чорного посуду Струсів, Муж-нилів, Микулинці, Копичинці, Буданів, Залісці, Зборів нині діючим є тільки Гончарівка Монастириського р-ну (давня назва Вичілки), де пра-цює майстер Іван Бойко (1932 р.н.). Крім виготовлення теракотових ви-робів, вкритих прозорою поливою, він спеціалізується на кераміці, випаленій відновлювальним способом. Асорти-мент димлених творів Тернопільщини надзвичайно різноманітний, помимо традиційних форм у Буданові робили баньки типу «ойнохойя» (як і на За-карпатті), Струсів виділявся своєрід-ними посудинами для смаження дріж-джового тіста на олії – «тигельками»6. Деякі сіроглиняні вироби (особли-во з Микулинців) зовсім позбавле-ні декору, хоча багато гончарів, в то-му числі О.Сопіжак, В.Парубочий, Я.Жилавий, Г.Новацький, викорис-товували різні види геометричної та рослинної орнаментації. Основні еле-менти оздоблення – прямі й хвиляс-ті лінії, спіралі, зигзаги, завитки та ін. Особливих успіхів у створенні лиско-ваних рослинних і наліпних рельєфних візерунків добився талановитий май-стер Т.Земський з Буданова.

Плавні переходи форм, схожі до описаних вище, характерні для гон-чарства Меджибожа, Пе ре яслава-Хмельницького, Смотрича і Ка м’янця-Подільського, що на Хмель ниччині. У ХІХ–ХХ ст. ди мленою керамікою тут займалися Є.Мороз, Д.Грабовський,

Ринка. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлен-

ня. с. Струсів Тернопільської обл. XVIII – поч. XIX ст. МЕХП.

ЕП 44465

Дзбан. Глина, гончарний круг, ліплення, лощення, димлення. с.

Буданів Тернопільської обл. Серед-ина XX ст. МЕХП. ЕП 43419


170

Г.Пилипчук, А.Коробочка7 та ін. У їхній творчості переважають деко-ративні мотиви у вигляді орнаментального фризу, в якому ритмічно чер-гуються кола, безконечники, дуги, зубці.

Така ж конструкція об’ємів, як на Тернопільщині та Хмельниччині, характерна для виробів Бара (Вінниччина), де помимо простого чор-ного виготовляли мальований посуд.

Чимало осередків димленої кераміки існувало на Львівщині — Микола-їв, Потелич, Городок, Яворів, Лагодів, Шпиколоси, Гавареччина та ін.

Характерною рисою миколаївських виробів є їх тонкостінність і над-звичайна легкість.

Дзбанки, барильця і колачі, вишукані пропорції яких гармоніюють з лискучою поверхнею, виготовляв у 30-х рр. ХХ ст. Дмитро Муц8, а в середині ХХ ст. Михайло Замоцний, Григорій Бурбан, Федір Гевко із Шпиколос, подібний посуд робив Йосип Гусарський з Лагодова.

Микола Коробочка. Макітра. Глина, гончарний круг, дублювання, лощення, димлення. с. Ставиця Хмельницької обл. Перша пол. 1960-х рр. НМУГвО.

МГО КН-11729/К-11231. Фото Тараса Пошивайла


171

З діда-прадіда займалися вироб-ництвом димленої кераміки гончарі Гавареччини: Андрій Вердиба, Пав-ло Лісковський, Василь Пньовський, Дмитро, Мирон, Євген та Микола Вислинські, Василь Ахримович, Ро-ман і Степан Гарбузинські, Володи-мир і Мар’ян Бакусевичі та ін. За-вдяки праці цих гончарів Гавареччина стала центром виробництва димле-ної кераміки на Львівщинні, а про-даж продукції на ярмарках у Золочеві й Бродах сприяв поширенню виробів далеко за межами осередку.

Силует гаварецької кераміки спе-цифічний, він має тенденцію до різ-кого звуження у нижній частині, така особливість дещо споріднює ви-роби із димленим посудом Івано-Франківщини. Оригінальною є фор-ма цідилок, вона набагато глибша, ніж у друшляків з інших областей, а свіч-ники з кулеподібним стрижнем робо-ти В.Архимовича взагалі не мають ана-логів в українському гончарстві. Цей майстер виготовляв унікальний фігур-ний посуд у вигляді левів, баранів, со-бак, спосіб формування якого запо-зичив у гончарів з Полтавщини. При відновлювальній техніці випалу скуль-птурні зображенння тварин набули но-вого трактування, що відрізняється від поливаних лембиків виразнішою фак-турою, водночас виготовлення саме

Дмитро Муц. Колач. Глина, гончар-ний круг, ліплення, лощення, дим-

лення. с.Шпиколоси Львівської обл. 1930-ті рр. МЕХП. ЕП 44465

Дмитро Муц. Глечик. Глина, гончарний круг, ліплення,

лощення, димлення. с.Шпиколоси Львівської обл. 20.10.1930 р.



172

димлених звіроподібних місткостей у східних областях України не за-фіксовано. До кращих виробів осередку належать великі весільні гор-щики з двома вухами. Взірець такого типу посуду, виконаний у 1900 р., знаходиться у приватній колекції подружжя Мотик зі Львова, схожі по-

Гончар Мар’ян Бакусевич за лощенням посуду. с. Гавареччина Львівської обл. 1970-80 рр. (За: Українська світлина: Професіонали і аматори.–

Львів, 2007.– С.96)


173

судини зустрічаються у Закарпатській, Чернівецькій та Черкаській областях. В оздобленні сріблясто-чорних виробів Гавареччини мають місце мотиви сітки і сосонки, трапляються рельєфні налі-пи, однак переважає смугасте лощен-ня. Подібним способом оформляли по-верхню черепка в Кутах, Коболчині та інших місцевостях.

Відомими центрами димленої кера-міки на Волині у ХІХ–ХХ ст. були Кременець, Рокита та с.Залісці Турій-ського р-ну, проте цим видом гончар-ного виробництва займалися і в менш знаних осередках – Студянках, Ду-бечному та ін. Посуд волинської групи завжди можна легко впізнати по випу-клій кулястій формі тулуба, що є дуже характерною рисою для цього регіо-ну. Поряд із традиційними типологіч-ними групами кераміки (тонкостінні миски, горщики і глечики) тут виго-товляли особливі горшки з короткою шийкою і ручкою зверху для збору ягід у лісі – «набирахи». У Рокиті в 40-их рр. ХХ ст. виробляли сірі без загла-джування вироби, період перебуван-ня яких у печі був досить коротким9. За такої технології випалу сивий ко-лір черепка набував на диво багатої га-ми відтінків. У другій половині ХХ ст. почали застосовувати лискування. Де-корували посуд одним з архаїчних мо-тивів орнаменту – сосонкою, рідше

Глек. Глина, гончарний круг, ліплен-ня, лощення, димлення. с. Рокита

Рівненської обл. Поч. XX ст. МЕХП. ЕП 46930

Глечик. Глина, гончарний круг, лощення, димлення. с. Грядки (?) Рівненської обл. Середина XX ст.

Замок у Дубно. Експозиція


174

сіткою, а також діагонально розміще-ними лощеними лініями, що присутні і на димлених баньках зі с.Залісці. До найвідоміших майстрів димленої кера-міки Волині слід віднести Є.Лазарука, В.Балащука, С.Хавина, Т.Якимчука, П.Гаврилюка.

Чорно-сіра кераміка Полісся, так само як і волинська, відзначається ку-леподібністю закритих форм виробів, а також заокругленістю і присадкува-тістю стінок мисок. В основному дим-лений поліський посуд зберігає давні традиції і скупий на декор. Це пояс-нюється незначною схильністю гли-няних виробів цього регіону до оздо-блення взагалі. Проте іноді чорну кераміку прикрашали по всій поверх-ні геометричними візерунками з пря-мих і спіралеподібних ліній, нанесених загладжуванням. Такі риси характерні для гончарства Рівненщини (Бегень,

Грядки, Тучне)10, однак основний центр виробництва димлених виро-бів зосереджувався у Городні Столинського р-ну (тепер територія Бі-лорусі). Тут наприкінці ХІХ ст. налічувалося близько 500 гончарів. Значно меншими щодо кількості народних умільців були осередки в Рожані, Кобрині. У першій половині ХХ ст. у Городні працював відо-мий майстер І.Кисіль, який прикрашав класичні форми посуду вишу-каними орнаментальними композиціями з пролощених смуг, кіл і без-конечників. Його продукція розходилась далеко за межі майстерні по всьому сучасному українському Поліссі.

Тонке відчуття пропорцій і суворі, а заразом завершені геометрич-ні мотиви, близькі до згаданих вище, властиві гончарству с.Царівка Коростишівського р-ну Житомирської обл.11, де димленою керамі-

Дзбан. Глина, гончарний круг, лі-плення, лощення, димлення. Поліс-ся. На зламі XIX–XX ст. МЕХП

(Збірка П.Лінинського) ЕП 84437 (За: Івашків Г. Збір-ка кераміки Петра Лінинського.

Науково-мистецьке видання.– Львів: Інститут народознавства НАН Украї-

ни, 2010.– С.245, іл. 417)


175

кою займалися ще у 80-ті роки ХХ ст. (майстер Іван Каченюк). Він виготовляв найрізноманітніші форми виробів: вазони12, масло-бійки13, навіть комини14. Елементи декору тут досить прості: прямі смужки з хвилястих, вертикальних ліній, а також ліній, що пересі-каються і утворюють своєрідну решітку або спіралі. Зустрічається ритований і пальчастий декор.

Закриті форми виробів осередків Київщини — Малина, Луб’янки, Млачівки, Глинівки, Василькова, Плахтянки15, мають чітко окреслену конічність низу тулуба, для горщиків дуже характерна коротка шийка, а стінки майже без вигину підіймаються до найширшої верхньої час-тини корпусу, що надає силуетові певної сухості. У мисок рівні, також не вигнуті, стінки і вертикальні вінця, висота їх більша за діаметр дна (як і на Закарпатті). Плахтянські баньки з верхом у вигляді узагальнено виріше-ної людської голови не зустрічаються більш ніде по Україні, проте скульптур-не завершення у формі голови коня чи барана можна побачити на деяких де-коративних посудинах або накривках до близнят у гаварецькій кераміці.

Подібний до київської групи дим-лений посуд виготовляли в 40-х ро-ках ХХ ст. у Каневі Черкаської обл., тут його звали «синім» за холодно-чорний відтінок черепка і прикраша-ли пролощеною, переважно косо роз-ташованою сіточкою16.

Близько двох десятків гончарів, серед них найвідоміші Микола Цюп-ка, Єфрем Тютенко, Іван Корнюк, Степан Кирніс, Тимофій Миколен-ко, Дмитро Литвин, Андрій Дахно та ін. виробляли чорнолощену кера-

Опанас Сімороз. Банька з голо-вою людини. Глина, гончарний круг, ліплення, димлення. с. Плахтянка Київської обл. Друга пол. XX ст.

УЦНК «МІГ» 246 ІН 2258


176

міку у с.Пастирському Смілянського р-ну на Черкащині. Тут її та-кож іменували «синьою», але характер форм утвердився дещо інший. Асортимент продукції був досить різноманітним: горщики, глечи-ки без вушок, тикви, «близнята», цідилка, вазони для квітів та ін. Усі вони мають масивний корпус, випуклі боки, найширшу частину вище середини та конічний низ17. Порівняно з виробами Київської області пастирські гончарні форми зберігають округліший, наповне-ніший силует і ширше денце. До них близькою є чорна кераміка ра-йонів східного Поділля. Посуд у Пастирському лощили камінчиком по кругу, гладжених візерунків не утворювали, орнамент наносили вглиб по сирій глині18. Найпоширеніший декоративний мотив – між

двома прямими лініями хвиляста.Димлена кераміка Чернігівщи-

ни крім пролощеної поверхні посуду не має декору, зате вирізняється ви-шуканою архітектонікою форм. Її ви-готовляли в Олешні, Грабові, Олек-сандрівці. Одним із найвизначніших майстрів є Іван Бібік із Олешні, він продовжує виготовляти димлений по-суд і в першому десятилітті XXI ст.

Відточений профіль і чіткість си-луету притаманні чорно-сірій кера-міці зі Шатрищ Сумської обл., яку оздоблювали рясними прикрасами, створеними відтисками зубчастого коліщатка й орнаментального вали-ка19. Складний штампований декор з розеток, хрестиків, ромбів та ін-ших елементів доповнювали риту-ванням або гладженням. Поєднання сірого (або чорного) кольору із ло-щеною поверхнею і заглибленим узо-ром, що по-різному відбиває соняч-

Іван Бібік. Банька. Глина, гончар-ний круг, ліплення, лощення, дим-

лення. с. Олешня Чернігівської обл. 2004 р. Власність автора


177

ні промені, робить ці посудини неймовірно привабливими20. У цьому гончарному осередку виготовленням простих ужиткових глиняних ви-робів займалися Андрій і Василь Гончарівські, Петро Єськов, Ки-рило Остапець, Денис Щербак та ін. Схожі варіанти одночасного використання трьох різних технік оздоблення застосовували народ-ні майстри Гуди й Драгова.

Для посуду давнього центру димленої кераміки Городища Чернусь-кого р-ну Полтавської обл., що діяв ще у 60-ті роки ХХ ст., харак-терними є чепурні сіроглиняні горщики, глечики, тикви та миски, уся краса яких зосереджена в формі, а лискучі геометричні візерунки під-креслюють конструктивність виробу. Так, прямі полоси у поєднан-ні з іншими елементами вкривають поверхню мисок. Організовуючи узор, народні майстри створюють на дні посудини зображення, що нагадують променисте сонце – традиційний образ народного мисте-цтва. Цими мотивами оздоблювали свої твори Омелян Охрименко та Панас Котляренко. Не менш вражаючий декор на димлених виробах

Гончар Іван Бібік (1925 р.н.), мистецтвознавці Романа Мотиль, Ірина Штанкіна біля горна в с. Олешня Чернігівської обл. Березень 2007 р.


178

гончарів Кирила Дем’янченка, Пав-ла Симона та Івана Максюти з Хо-мутця Миргородського р-ну (також Полтавщина)21. Їх лощені «розписи», що суцільно вкривають площу пред-мета геометричними малюнками, до-сить самобутні: орнаментальний по-яс з хрестиків, цяток, кривуль тощо огортає плічка посудин, а приблизно дві третіх нижньої частини поверхні виробу займають прямі діагонально розміщені або схрещені лінії22. Опи-сані схеми декору виділяються рит-мікою та пропорційністю зображень і побутують лише в цьому осередку.

Хоч у гончарстві димлених виробів спостерігається варіювання форм та візерунків, типових для різних цен-трів його виробництва, однак окремі взірці глиняного посуду мають ана-логії не тільки в Україні, а й поза її межами. Отже, повну та об’єктивну характеристику української димленої кераміки можна здійснити, лише по-рівнявши вітчизняні вироби, випале-ні відновлювальним методом, із по-дібною продукцією сусідніх та більш віддалених країн.

Чорно-сіра кераміка зустрічаєть-ся у мистецтві різних континентів:

в Америці (Мексика, Аргентина, Бразилія, Перу), Африці (Ка-мерун, Кенія, Єгипет), Азії (Індія); проте, звісно, найбільшу по-дібність із димленим керамічним комплексом України виявляють вироби європейських народів: польського, чеського, словацького,

Носатка. Глина, гончарний круг, ліплення,лощення, димлення. Черні-гівщина. XIX ст. (?). ЧОІМ. И-6343

Тиквастий глечик. Глина, гончарний круг, ліплення, ритування, лощення, димлення. с. Городище Полтавської обл. Поч. XX ст. Приватна збірка

Олени Клименко. Фото Олени Клименко


179

угорського, болгарського, румунського, молдавського, російсько-го, білоруського та деяких інших.

Дуже наближеним до українського є сіроглиняний посуд Поль-щі, причому схожість полягає не лише у технології виготовлення і в типологічному ряді предметів, а й у спорідненості технік і видів декору. Особливо характерні для орнаментики польських «сиваків»

Баньки з різних регіонів України XIX–XX ст.: 1 – Тернопільщина (Буданів, МЕХП. ЕП 49445); 2 – Чернівеччина (Садгора МЕХП. ЕП 79570);

3 – Полтавщина (Хомутець МНАПУ КВ 710/23 КС 5183. Фото Г. Івашків); 4 – Лемківщина (МЕХП. ЕП 84442. Фото Г. Івашків); 5 – Хмельниччина

(Меджибіж); 6 – Чернігівщина (Олешня)

1

4

2

5

3

6


180

візерунки з лискованих ліній та зчіплених еліпсів23 зустрічаються на чорнолощених виробах Хмельниччини. Польські посудини також часто декорували вертикальними гладженими смугами від вінець до основи, як на Львівщині, та особливо на Івано-Франківщині; однак ця кераміка відрізняється від української своїми обриса-

1

2

3

4

Димлена кераміка зарубіжних країн: 1 – Польща; 2 – Чехія; 3 – Словаччина; 4 – Румунія (За: Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery.– Budapest, 1987)


181

ми – їй властива більш яйцеподібна форма тулуба із сильно за-вуженим денцем24.

Димлені вироби Волині й українського Полісся, як у формах, так і в оздобленні, збігаються з керамічним комплексом Білорусі. В осе-редках трьох регіонів об’єми тулуба мають тенденцію до округлості, орнамент наносять лише шляхом лощення, а найбільш поширені мо-тиви – спіраль, сітка, сосонка25.

Російські гончарі з Брянщини та Смоленщини також застосовува-ли виключно пролощений геометричний декор для оздоблення поверхні чорного посуду, колір якого прямує до синюватості26. Нескладний ха-рактер візерунків тут такий самий, як і в майстрів зі Східного Поділля – поздовжні, ледь вигинисті смуги, зигзаги; схожі й обриси предметів, що характеризуються чітким профілюванням і різкими переходами форм.

Можна прослідкувати певний зв’язок між конфігурацією димлено-го начиння Буковини та стрімким силуетом молдавських і румунських виробів, покаті плічка яких плавним вигином переходять у стінки по-суду. Лінійні та зигзагоподібні узори кераміки Чернівеччини і Руму-нії27 ідентичні, хоча на деяких румунських димлених посудинах трапля-ється використання простих рослинних мотивів28, що в українському гончарстві зустрічається значно рідше.

Плічка і вінця молдавських чорно-сірих глиняних виробів прикраша-ли заглибленим декором: відбитками нігтя, палички, штампика чи ко-

Димлена кераміка Німеччини. Національний баварський музей, м. Мюнхен. XVII ст. (?). Експозиція. Фото Наталії Карпенко


182

ліщатка29, тотожні зображення присутні в декорі кераміки різних об-ластей України: Закарпатської, Київської, Сумської.

Подібні особливості оздоблення має болгарський димлений по-суд (так звана фракійська кераміка)30, проте в Болгарії побутують дещо інші форми, найбільш характерна риса яких – досить вузь-ка і висока шийка31.

Серед чорноглиняних виробів Угорщини виділяються специфічні ти-пи посуду для рідин, у декорі слід відзначити добре розвинену орнамен-тацію рослинних лощених і рельєфних мотивів32. Видовжені пропорції угорських глечиків дуже подібні до закарпатських довжанок, а корча-ги з цідилком і баньки типу «ойнохойя», які виготовляли гончарі Гуди й Драгова (Закарпаття) та Буданова (Тернопільщина), мають аналоги в димленій кераміці і Угорщини, і Словаччини (див. рис. на с. 180).

Словаки використовували лише лінійні візерунки в оздобленні сивих виробів, як і в багатьох інших слов’янських народів (у тому числі й укра-їнського) у них надзвичайно розповсюдженим мотивом була сітка33.

Вертикальні та горизонтальні лощені лінії, що утворюють на поверх-ні виробів решітку, також дуже характерні для Богемської та Морав-ської чорної кераміки (Чехія)34.

Виробництвом димленого посуду займалися і на більш віддалених від України територіях: в Австрії, Німеччині, Данії, Хорватії, Туреч-чині, на Закавказзі, проте тамтешні форми і декор мають дуже мало

Димлена кераміка. м. Гродно (Білорусь). На зламі ХІХ–ХХ ст. Гродненський краєзнавчий музей. Експозиція. Фото Віктора Полещука


183

споріднених рис з українським гончарством, винятком є лише чорно-сірі вироби Верхньої Австрії та Німеччини, де випал проводиться тим самим способом, що й в Україні (без доступу повітря), однак харак-тер візерунків зовсім інший35. Це випливає з різного розуміння канонів краси з точки зору естетичних уявлень того чи іншого народу.

Порівнюючи пам’ятки димленої кераміки різних регіонів України, а також інших земель, неважко помітити, що вони дещо відрізняються між собою формою та орнаментацією, проте найхарактерніші риси за-галом є однаковими: взаємоузгодженість художньо-осмислених про-порцій форм і композицій декору, а також графічно-пластичні способи оздоблення і чорно-сірий силует виробів. Спорідненість ознак особли-во властива для кераміки суміжних областей України та сусідніх з нею країн. Це пояснюється не лише спільною історією цих територій і їхніми культурними взаємозв’язками, а й результатом використання одного й того ж матеріалу та ідентичних прийомів. Так, наприклад, користування кварцевим камінцем призводить до створення подібних декоративних зображень на поверхні глиняних виробів з різних місцевостей, а специ-фіка відновлювального випалу виключає появу кольорових ефектів.

Слід зауважити, що спільні особливості української сіро-чорної ке-раміки з гончарством інших країн свідчать про те, що творчість вітчиз-няних майстрів ніколи не була відособленою, замкнутою в межах свого району. Разом з тим у кожному гончарному осередку під впливом різних факторів історичного, соціально-економічного характеру, місцевих тради-цій та вимог функціонального призначення виробили специфічні локаль-ні відмінності. Зокрема, для виробів, що походять із центральносхідних регіонів України (Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Черкащини, Сумщини, Вінниччини), характерними є округлі посудини з широкими «пуками» і декором з суто геометричних елементів, тимчасом гончарство західних земель (Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини) від-значається більш стрункими формами, а в орнаменті, поряд із геометрич-ними, можна зустріти рослинні мотиви. Ці та інші регіональні відміннос-ті разом творять єдину цілісну систему української димленої кераміки, загальними ознаками якої є художньо-осмислена конструкція форм та візерунків, що узгоджені з функціональною доцільністю.


184

1. Szrajberowna W. Pokucka ceramica ludowa.– Lwów, 1931.– S. 5.2. Гоберман Д.Н. По Гуцульщине.– Ленинград: Искусство, 1979.– С. 95.3. Гоберман Д.Н. По Гуцульщине…4. Гоберман Д.Н. По Северной Буковине.– Ленинград: Искусство, 1983.– С. 171.5. Лащук Ю.П. Закарпатська народна кераміка.– Ужгород, 1960.– С. 47.6. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–

ХХ ст.– К., 1959.– С. 45–46.7. Гірник Г. Гончарні вироби Поділля.– Хмельницький, 1990.– С. 3; 6.8. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–

ХХ ст.– К., 1959.– С. 53.9. Архів МНАПЛ–РС-46.– С. 18.10. Архів МНАПЛ–РС-46.– С. 18.11. Данченко Л.С. Народна кераміка Наддніпрянщини.– К., 1969.– С. 131.12. МНАПУ КВ 261/91 КС 2475.13. МНАПУ КВ 261/14 КС 2388.14. МНАПУ КВ 261/1 КС 2385; КВ 851/46 КА 8754.15. Данченко Л.С. Народна кераміка Наддніпрянщини.–К., 1969.– С. 131.16. Данченко Л.С. Народна кераміка середнього Придніпров’я.– К., 1974.– С. 151.17. НЦМК «МІГ» КН 2646 КС 238.18. Корнієнко М. Димлене диво // Родовід.– 1991.– №2.– С. 28–31.19. Спаська Є. Глечик з хрестиком // Чернігівське гончарство.– К., 1926.– С. 5.20. МНАПУ 912/99 ИД 10141.21. Лащук Ю.П. Кераміка // Історія українського мистецтва.– К., 1970.– Т. 4.–

Книга друга.– С. 343.22. МНАПУ КВ 1178/29 КС 7888.23. Ганцкая О.А. Народное искусство Польши.– Москва: Наука, 1970.– С. 25.24. Reinfuss R. Garncarstwo Ludowe.– Warszawa, 1955.– S. 30.25. Елатомцева И. Художественная керамика Советской Белоруссии.– Минск, 1966.26. Зеленин Д.К. Об исторической общности культуры русского и украинского

народов // Советская этнография.– 1940.– №3.– С. 32.27. L’art populaire en Roumanie.– Bucuresti, 1964.– P. 2; 22.28. Florescu Bobu. Floera: Ceramica neagra lustruita de la Marginea.– Bucarest,

1958.– P. 10.29. Хынку И.Г. Молдавская народная керамика.– Кишинёв, 1969.– С. 68.30. Бакърджиев Г. Керамиката в България.– София, 1956.– Рис. 123–125.31. Ракарелски Х. Болгарское народное искусство.– София, 1969.– С. 19.32. Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery.– Budapest, 1987.– P. 70, 86.33. Plickova E. Pozdisovske hrncirstvo.– Bratislava, 1959.– Z. 53.34. Народна грнчарнjа у Чехословачкоj.– Београд, 1967.– С. 20.35. Kislinger M. Alte Bauernherrlichkeit.– Linz, 1957.– S. 108, 109.

187

ВИСНОВКИ

Українська димлена кераміка є давньою галуззю і складовою ві-тчизняного декоративно-прикладного мистецтва, її витоки сягають

найдавніших археологічних культур. Димлені вироби відомі в Україні з ІV–ІІІ тисячоліття до н.е. (період Трипілля). Історичний шлях україн-ської димленої кераміки з притаманною йому своєрідністю й неповтор-ністю охоплює кілька тисячоліть; він позначений етапами зародження, становлення, розквіту, згасання, часткового відродження і поступово-го занепаду, що відображає загальноєвропейську тенденцію розвитку гончарства. За час існування димленої кераміки на теренах України ви-робились і вкорінилися місцеві традиції, що дозволяє вважати її укра-їнською за суттю, а не лише географічно локалізованою.

Упродовж розвитку димлені вироби були народними за видами форм і орнаментальних мотивів, естетичними цінностями і соціаль-ним статусом виробників та споживачів, оскільки задовільняли по-всякденні потреби простого люду. Згасання промислів димленої кераміки у ХІХ – на поч. ХХІ ст. зумовлене конкуренцією про-мислової продукції, переорієнтацією смаків споживача і соціальни-ми змінами у суспільстві. Інспірація народних традицій української димленої кераміки знайшла своє відображення у творчості профе-сійних художників-керамістів кінця ХХ – поч. ХХІ ст.

Матеріальні пам’ятки свідчать, що народні майстри були добре обі-знані з технологією виробництва димлених виробів і максимально ви-користовували її можливості. Це дало змогу отримувати надзвичайно якісні за технічним рівнем виконання твори, які відзначаються багат-ством і оригінальністю форм та візерунків.


188

Технологія виготовлення димленої кераміки складається з таких ета-пів: відбір, переробка, підготовка сировини; формування (власне ви-готовлення виробу); сушіння; обробка поверхні (гладження, орнамен-тування тощо); випал. Кожен з них значною мірою впливає на якість, естетичний вигляд і художні особливості виробів. Як основний мате-ріал гончарі використовують глину з великим вмістом заліза. Головну роль в утворенні характерного чорного черепка в українській димленій кераміці відіграє спеціальна відновлювальна технологія випалу, коли у горні шляхом щільного закриття усіх отворів виникає безкисневе се-редовище. Вона є типовою для українського гончарства і проходить у таких самих печах, що й дві тисячі років тому.

Типологія творів димленої кераміки виявляє шість функціонально-родових відмін: посуд, предмети для обладнання житла, обрядові предмети, іграшки, речі особистого користування, будівельна ке-раміка. Кожна з них, згідно з конструктивними та утилітарними принципами, складає близько 20 типологічних груп і понад 50 ти-пів. Більшість форм сягає витоків віддалених археологічних ранньо-землеробських культур, що мали місце на землях України та при-леглих до неї районів, усі вони пов’язані з традиційно-побутовими умовами життя місцевого населення.

Типологічні групи димленої кераміки мають різний ступінь поши-рення та наповнення. До найбільш традиційних і поширених відносять горщики, глечики і макітри, що зумовлено розвитком і значенням гли-няного посуду в побуті українців. До виробів інноваційного напрямку належать вази, попільнички, джезви – їх форми часто не пов’язані з місцевою традицією й обумовлені модою та смаками замовника.

Загальною ознакою форм української димленої кераміки є художньо-осмислені, випробувані тисячоліттями, чіткі пропорції, взаємоузгоджені з доцільністю і функціональною спрямованістю, що засвідчує високомистецьку вартість та побутову значимість дим-лених творів гончарства.

Декор на поверхню виробів наносять чотирма графічно-пластичними способами, що розраховані на світло-тіньове сприйняття: ритуванням, штампуванням, рельєфним ліпленням та лощенням. Наповненість си-

Висновки

189

стеми оздоблення димленої кераміки ХІХ – поч. ХХІ ст. досягається завдяки великій кількості різноманітних мотивів та варіантністю їх по-єднання. Домінуючими видами орнаментальних мотивів є геометрич-ні, рослинні та рослинно-геометричні, дуже рідко зображали тварин і птахів. Композиційні схеми, які трапляються на димлених виробах, відповідають основним характеристикам народної орнаментики: уза-гальнення і схематичність форм, графічність, упорядкованість, до-сконале відчуття ритму та внутрішня розробка елементів. Мистець-кі якості декору димленої кераміки формувалися у тісному зв’язку з розвитком інших видів декоративно-прикладного мистецтва (тка-цтвом, вишивкою, деревообробництвом, писанкарством). Головною особливістю оздоблення гончарства димленої технології ХІХ – поч. ХХІ ст. є узгодженість візерунків з тектонікою виробу. Застосуван-ня відповідних технік і композиційних прийомів декорування зумов-люється насамперед тривалою мистецькою традицією, побутовими та культурогенними умовами, смаком виробника тощо.

У ХІХ–ХХ ст. традиції димленої кераміки поширені у значній час-тині етнографічних регіонів лісової смуги України: Подніпров’я, Сло-божанщина, Полісся, Волинь, Поділля, Прикарпаття, Гуцульщина, Буковина, Закарпаття та ін.

У багатьох осередках гончарство димленої технології під впливом різних факторів набуло своєрідних локальних рис, які виявляються у розумінні матеріалу, тектоніки, пропорцій та оригінальності декоратив-ного оздоблення. Разом з тим димлена кераміка України має спільні особливості з гончарством зарубіжних країн (Росії, Білорусі, Поль-щі, Словаччини, Чехії, Австрії, Болгарії, Румунії, Молдови), що свід-чить: творчість вітчизняних майстрів ніколи не була відособленою, за-мкнутою в межах свого регіону.

Головною загальною особливістю української димленої кераміки є взаємоузгодженість та художня осмисленість пропорцій форм і композицій декору, а також графічно-пластичні способи оздоблення та чорно-сірий силует, що зорганізовує зорове сприйняття виробів. А тому українська димлена кераміка не поступається естетичними якостями іншим глиняним виробам, вона відзначається різноманіт-


190

ністю і багатством конструктивних форм, а фантазія гончарів, не-зважаючи на обмеження у техніках і способах декорування, створи-ла велику кількість декоративно-орнаментальних рішень.

Художньо-технологічна, формально-типологічна, композиційна та естетична завершеність творів димленої кераміки, як окремого виду декоративно-прикладного мистецтва, дає можливість стверджувати, що українські димлені вироби є важливою складовою національної культурної спадщини.

Сьогодні українська димлена кераміка, як і багато інших промислів, на грані згасання. Проте мистецтво творення димлених виробів ще не загинуло. Запорука його існування і відродження – творчість народ-них майстрів. Їхні твори сповнені величезної життєдайної енергії, котра іде від нерозривного зв’язку митців з прадавніми традиціями народно-го мистецтва. Гончарство димленої технології – це не тільки унікаль-не мистецьке явище національної культури українців, а й джерело на-тхнення художників-керамістів.

191

SUMMARY

Smoked ceramic ware represent an ancient branch of craftsmanship be-ing important component of Ukrainian native decorative and applied art; the sources of ceramic artistry go back to immemorial past of archaeologi-cal cultures. Smoked earthenware had been known in Ukraine at the IV to III millennia BCE, i.e. in Trypillia period. Marked by its immanent origi-nality and uniqueness the historical course of Ukrainian smoked ceramics had covered several millennia; it has been designated with the stages of or-igin as well as formation, blooming, vanishing, partial revival and gradual decline that reflect all-European tendencies in the development of pottery. During the times of existence of smoked ceramics along the Ukrainian ter-ritories have emerged and rooted rich local traditions that enable the con-sideration of the earthenware art as Ukrainian one in its essence, not geo-graphically localized only.

Through their development the smoked ceramic products had been true folk artifacts according to the kinds of forms and ornamental motifs, aes-thetic values and social statuses of producers and users as object satisfying the everyday needs of common people. During XIX to early XXI cc. the decline of craftsmanship in smoked ceramics had been predetermined by competition of industrial production, reorientation of users' tastes and so-cial changes in society. Inspiration of folk traditions of Ukrainian smoked ceramics had found its reflection in creativeness by professional ceramic art-ists of the late XX and early XXI cc.

Material specimens of ceramic products witness the folk craftsmen's quite good knowledge in technology of smoked ware and their skill to use its pos-sibilities to maximal degree. Thus their abilities had resulted in creations of


192

extraordinary quality as for technical level of finishing and artworks marked with richness and originality of forms and ornamentation.

Productive cycle of smoked ceramics consists of such technological stag-es as selection, processing, preparation of raw stuff, formation or, namely, fabrication of ware, drying, treatment of surfaces (by polishing, ornamen-tation etc.), and burning.

Each process of mentioned ones has a considerable influence upon a quality, aesthetic appearance and artistic peculiarities of products. As their general material the potters have used a clay with greater contents of iron. In emergence of characteristic black potsherd of Ukrainian smoked ceramics the main part has belonged to especial renewing technology of burning, when in a furnace with all the orifices strictly closed arises an oxygenless medium. This practice is quite typical for Ukrainian pottery and is still used in the furnaces of the same construction as it had been two thousands years ago.

In typology of smoked ceramic ware one might discern six functional gen-der distinctions, i.e. earthenware, objects for dwelled interiors, ritual objects, toys, belongings of personal usage and building ceramics. Each of these, ac-cordingly to constructive and utilitarian principles has consisted of about 20 typological groups and more than 50 types. The greater part of forms goes back to the springs of remote in time early agrarian archaeological cultures that had existed in Ukraine and adjacent borderland regions. All peculiari-ties of Ukrainian smoked ceramic ware have been connected with tradition-al household conditions in the living of local population.

The typological groups of smoked ceramics are to some degree varied as for their spreading and contents. Among most traditional and wide-spread items one might mention pots, large makitra-pots, jugs, jars that had come in use due to development and meaning of smoked ware in Ukrainians' housekeeping. To items of innovational direction have belonged vases, ash-trays and cezves, forms of which often are not tied with local tradition but depend on the fashion and customer's taste.

As general and common feature of forms inherit in Ukrainian smoked ceramics one might consider distinct proportions, artistically conceived and approved by millennial practice as good as correlated with expediency and

Summary

193

functional predestination of ware. This feature has certified as high artistic value, so household meaning of smoked pottery creations.

The surfaces of items have been decorated in four graphical and plastic ways, namely by nuzzling, stamping, relief modeling and polishing counted upon light-and-shadow reception. Systemic completeness as for adorning of smoked ceramics thrugh XIX to early XXI cc. had been achieved owing to the great number of differentiated motifs and variability in combinations of those. Among dominating kinds of ornamental motifs there have been geo-metric ones as well as floral and connected floral-geometric elements; the images of animals and birds belong to rarities. Compositional arrangements met in adornments of smoked ware have responded to main characteristics of folk practice in ornamentation – generalizing and schematic projection of forms, graphical styling, orderliness, perfect sense of rhythm and internal elaboration of elements. The artistic qualities in decor of smoked ceramics had been formed in tight connection with the development of other kinds of applied decorative art (esp. weaving, embroidery, woodworking, painting of Easter eggs). The main peculiarity in adornment of pottery with technology of smoking at XIX to early XXI cc. is coordination of ornamental patterns with tectonics of an object. The usage of respective techniques and compo-sitional modes has been primarily prearranged by rather long artistic tradi-tion, household and culturogeneous conditions, crafsman's taste etc.

Through XIX and XX cc. traditions of smoked ceramics had been spread and alive in the significant part of ethnographic regions along the forest strap of Ukraine: Dnipro Basin Area, Slobidska Territories, Poli-sia, Volhynia, Podilia, Subcarpathia, Hutsul Land, Bukovina, Transcar-pathia and others.

Under the influence of various factors the pottery of smoked technology in many centres had got quite original local traits, that still might be seen in comprehension of materials, tectonics, proportions and singularity of deco-rative adornment. At the same time Ukrainian smoked ceramics has com-mon peculiarities with pottery of foreign countries (Russia, Byelorussia, Poland, Slovakia, Czechia, Austria, Bulgaria, Rumania, Moldova). The creativeness of homeland artists had never been isolated or closed by the borders of their regions.


194

Main common peculiarity of Ukrainian smoked ceramics has lain in re-ciprocal correlation and artistic sensibility of proportioned forms and deco-rative compositions as well as in the graphical plasticity of means for adorn-ment and black-and-grey silhouettes that organize quite adequate visual perception of objects. As a result of above-mentioned peculiarity the Ukrai-nian smoked ceramics in the aspect of aesthetic values - notwithstanding the absence of polychromy – does not give way to other clay products; it is notable owing to variety and richness of constructive forms while potters' imagination in spite of limitations as for techniques and means of adorn-ment had created a lot of decorative ornamental solutions.

Creative, technologic, formal, typological, compositional and aesthetic completeness of smoked ceramics as a separate kind of decorative applied art has enabled the claim that Ukrainian smoked ware belong to the most important components of national cultural heritage.

The smoked ceramics of Ukraine is as for now – as numerous tradition-al folk crafts – on the edge of disappearance. Nevertheless the art of cre-ation of smoked ceramic works is not dying away. The pledge of its survival and revival is lying in folk craftsmen's creativeness. Their creations are filled with enormous life-giving energy rooted in artists' indissoluble ties with the ancient traditions of folk art. Thus, the pottery of smoked technology is not mere unique phenomenon of Ukrainians' national culture, but the spring of inspiration for all ceramic artists.

Список використаних джерел

195

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

БОККМ – Борщівський обласний комунальний краєзнавчий музейІФКМ – Івано-Франківський краєзнавчий музейКМНМГ – Косівський музей народного мистецтва ГуцульщиниКМНМГП – Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і ПокуттяЛМІР – Львівський музей історії релігіїЛНБ НАН України – Львівська наукова бібліотека ім.В.СтефаникаМІМЗМ – Музей історії Михайлівського Золотоверхого монастиряМЕХП – Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН УкраїниМНАПЛ – Музей народної архітектури і побуту у ЛьвовіМНАПУ – Музей народної архітектури і побуту УкраїниМУНДМ – Музей українського народного декоративного мистецтваНМЗУГвО – Національний музей-заповідник українського гончарства в ОпішномуНМЛ – Національний музей у Львові ім. Андрея ШептицькогоПКМ – Полтавський краєзнавчий музейТОКМ – Тернопільський обласний краєзнавчий музей УЦНК «МІГ» – Український центр народної культури «Музей Івана Гончара»ХКМ – Хустський краєзнавчий музейЧОІМ – Чернігівський обласний історичний музей ім.В.ТарновськогоЧНІМЗ «СЧ» – Чернігівський національний історичний музей-заповідник «Стародавній Чернігів»

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акунова Л.Ф., Крапивин В.А. Технология производства и декорирования художественных керамических изделий.– М.: Высшая школа, 1983.– 204 с.

2. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво.– Львів, 1992.– 270 с.

3. Археологія Української РСР у 3-х томах.– К.,1971, 1986.4. Архів МНАПЛ – РС-46.– С. 18.5. Бакърджиев Г. Керамиката в България.– София, 1956.– Рис.123–125.6. Баран В.Д. Сложение славянской раннесреднневековой культуры и проблема рас-

селения славян // Славяне на Днестре и Дунае.– К.: Наукова думка, 1983.– 158 с.7. Баран В.Д. Черняхівська культура.– К.: Наукова думка, 1981.– 263 с., іл., табл.8. Березанская С.С. Северная Украина в эпоху бронзы.– К.: Наукова думка,

1982.– 211 с., илл.


196

9. Березанська С.С. Кераміка білогрудівської культури (за матеріалами розкопок біля с.Собківка).// Археологія.– Т. XVI.– К., 1971.– 45 с.

10. Біляшівський М. Про український орнамент // Записки Українського Нау-кового Товариства в Києві.– К., 1908.– Кн. ІІІ.

11. Біляшівський М.Ф. Дещо про українську орнаментику // Сяйво.– К., 1913.– № 3 (передрук в НТЕ, 1983, № 4.– С.52–55.)

12. Бобринський А.А. Гончарство Восточной Европы.– М., 1978.– С.217–219.13. Боренько Н. Західно-українська кераміка в збірці музею народної архітекту-

ри і побуту у Львові // Укр. гончарство.– С.350–355.14. Брайчевський М.Ю. Біля джерел слов’янської державності.– К.: Наукова

думка, 1964.– 355 с., іл.15. Брайчевський М.Ю. Походження Русі.– К.: Наукова думка, 1986.–224 с.16. Бутник-Сіверський Б.В. Українське радянське народне мистецтво (1917–

1941).– К., 1970.– 221 с., іл.17. Бушина Т. Декоративно-прикладне мистецтво Радянської Буковини.– К.:

Мистецтво, 1986.– 126 с., іл.18. Вакалерски Христо. Болгарское народное искусство.– София, 1969.19. Василенко В.И. Очерки кустарных промыслов Полтавской губернии.– Пол-

тава, 1900.20. Василенко В.М. Народное искусство. Избранные труды о народном творче-

стве Х–ХХ вв.– М.: Советский художник, 1974.– 294 с., илл.21. Василенко В.М. Русское прикладное искусство: истоки и становления. І в.

до н.э. – XIII в.н.э.– М.: Искусство, 1977.– 463 с., илл.22. Вербицький Л. Узори промислу домашніх виробів з глини селян на Русі (Гли-

няні вироби з Косова і Сокаля).– Косів, 1882.23. Волков Ф.К. Отличительные черты южнорусской народной орнаментики //

Труды III-го Археологического съезда.– К., 1978.– Т. 2.24. Галанина Л.К. Скифские древности Поднепровья (Эрмитажная коллекция

Бранденбурга).– М.: Наука, 1977.– 68 с., илл.25. Ганцкая О.А. Народное искусство Польши.– М.: Наука, 1970.– 185 с., илл.26. Герус Л.М. Українська народна іграшка ХІХ – початку ХХ ст.– Авторе-

ферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства.– Львів: 1997.– 20 с.

27. Гірник Г. Гончарні вироби Поділля.– Хмельницький: Поділля, 1990.– 8 с., іл.28. Гоберман Д.Н. По Гуцульщине.– Ленинград: Искусство, 1979.– 166 с.29. Гоберман Д.Н. По Северной Буковине.– Ленинград: Искусство, 1983.– 176 с.30. Голод І.В. Міське ремесло Західної України XIV-XVII ст. Курс лекцій.–

Львів: ЛАМ, 1994.– 196 с., іл.31. Голубець О. Традиції гончарного промислу у творчості художників-керамістів //

Українське гончарство. Вип. І.– К.– Опішне: Українське народознавство, 1993.– 90 с.32. Голубець О.М. Львівська кераміка.– К.: Наукова думка, 1991.– 120 с.


197

33. Городцов В.А.. Русская доисторическая керамика // Труды ХІ археологичес-кого съезда в Киеве.– Т.1.– К., 1901.– 598 с.

34. Граков Б.Н. Скифы.– М., 1971.– 96 с., илл.35. Гургула І.В. Народне мистецтво західних областей України.– К., 1966.– 77 с., іл.36. Гургула І.В., Чехович С. Народні майстри.– Львів, Книжково-журнальне

виробництво, 1959.– 53 с., іл.37. Даниленко В.Н. Неолит Украины.– К.: Наукова думка, 1969.– 259 с., илл.38. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. Этноисторические исследования.– К.:

Наукова думка, 1974.– 176 с., илл.39. Данченко Л.С. Народна кераміка Наддніпрянщини.– К.: Мистецтво, 1969.–

142 с., іл.40. Данченко Л.С. Народна кераміка середнього Придніпров’я.– К.: Мисте-

цтво, 1974.– 199 с., іл.41. Даркевич В.П. Произведения западного художественного ремесла в Восточ-

ной Европе.– М.: Наука, 1966.– 148 с., илл.42. Державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР.– К: Мис-

тецтво, 1976.– 130 с., іл.43. Долінська М. Майстри народного мистецтва Української РСР. Довідник.–

К., 1966.– 42 с.44. Елатомцева И. Художественная керамика Советской Белоруссии.– Минск,

1966.– 191 с., илл.45. Зарембский А.И. Народное искусство подольских украинцев.– Л., 1928.46. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии.– Полтава,

1894.– ІІ, 126, XIII, VI, ІІ.– С.17–18.47. Зеленин Д.К. Об исторической общности культуры русского и украинского

народов // Советская этнография. 1940.– №3.48. Земпер Г. Практическая эстетика.– М., 1970.– С. 111.49. Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия в VІІ–ІV вв. до н.э.– К.: На-

укова думка, 1983.– 379 с., илл.50. Ионов Н.Ф. Гончарный промысел Киевской губернии // Кустарная про мы-

шленность в Киевской губернии.– К., 1912.– С. 1–7.51. История культуры древней Руси. Домонгольский период.– Т.1.– Матери-

альная культура.– М., 1948.– 341 с.52. Івашків Г. Хрест в українській кераміці кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (на мате-

ріалах фонду народної кераміки МЕХП) // Українська хрестологія. Тези і резюме наукової конференції 24 жовтня 1996 р.– Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996.– С. 17–19.

53. Івашків Г. Декор української народної кераміки ХVІ – першої половини ХХ століть.– Львів, 2007.– 542с.

54. Історія українського мистецтва в 6-ти томах.– К., 1966–1970.55. Каган М.С. О прикладном искусстве.– М., 1961.– С. 27–30.


198

56. Коваль Я. Ти робись, робися горщику... // Жовтень.– 1988.– № 8.– С. 127–129.

57. Козак Д.Н. Пшеворська культура у Верхньому Подністров’ї та у Західному Побужжі.– К.: Наукова думка, 1984.– 96 с., іл.

58. Колупаєва А.В. Українські кахлі XVII – початку XX ст. (Історія. Типоло-гія. Іконографія. Ансамблевість).– Львів, 2006.– 384 с.

59. Колупаєва Агнія. Хрест та хрестоподібні мотиви на українських кахлях // Українська хрестологія. Тези і резюме наукової конференції 24 жовтня 1996 р.– Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996.– С. 28–30.

60. Корнієнко М. Димлене диво // Родовід.– 1991.– № 2.– С.28–31.61. Кошовий О.П. Будівельна кераміка України.– К.: Наукова думка, 1998.–

130 с., іл.62. Кравченко Н.М., Чмихов М.О., Черняков Т.І. Археологія та стародавня іс-

торія України.– К., 1992.– 375 с.63. Кравченко Я. Димлене диво // Пам’ятки України. 1989.– №1.– С. 32–33.64. Лащук Ю.П. Закарпатська народна кераміка.– Ужгород, 1960.– 85 с.65. Лащук Ю.П. Кераміка // Історія українського мистецтва.– Т.IV (Книга

перша) Мистецтво кінця XVIII – першої половини XIX ст.– АН УРСР – К., 1969.– С. 285–290.

66. Лащук Ю.П. Кераміка // Історія українського мистецтва.– Т.IV (кни-га друга) Мистецтво другої половини XIX–ХХ ст.– АН УРСР.– К., 1970.– С. 340–350.

67. Лащук Ю.П. Нові дані про кераміку XIV–XVI ст. (За матеріалами знахі-док на Верхньому Придністров’ї на Волині) // Середні віки на Україні. Вип.1.– К.: Наукова думка, 1971.– С.200–203.

68. Лащук Ю.П. Орнамент украинских гончаров XIV – начала ХХ в.в. // Де-коративное искусство СССР.–1963.– № 12.– С. 33–37.

69. Лащук Ю.П. Українські гончарі.– К., 1968.– 40 с., іл.70. Маєвський І. Гончарний промисел в Шатрищах // Пам’ятники Чернігівської

губернії.– К., 1862.71. Маковский С.К. Народное искусство Подкарпатской Руси.– Прага, 1925.– С.7.72. Максимов Е.В. Зарубинецкая культура на территории УССР.– К.: Науко-

ва думка, 1982.– 182 с., илл.73. Максимчук І. Домашня й кухонна посуда в Старім Самборі // Літопис Бой-

ківщини.– 1935.– № 5.– С. 28–32.74. Манучарова Н.Д. Декоративно-прикладне мистецтво Української РСР.– К.:

Акад. Архітектури УРСР, 1952.– 176 с.75. Манучарова Н.Д. Художні промисли Української РСР.– К.: Акад. Архітек-

тури УРСР, 1953.– 80 с., іл.76. Матейко К.І. До історії української народної кераміки // Матеріали з етно-

графії та художнього промислу.– Вип. І.– К.: АН УРСР, 1954.– С. 10–55, іл.


199

77. Матейко К.І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ–ХХ ст.– К., 1959.– 107 с.

78. Матейко К.І. Українська народна кераміка. Довідник по фондах Укра-їнського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР.– К., 1956.

79. Мовша Т.Г. Гончарный центр трипольской культуры на Днестре // Совет-ская археология.– 1971.– № 3.

80. Мотивы малорусского орнамента гончарного производства.– Издание Пол-тавского губернского земства.– Полтава, 1882.– Табл. 1–15.

81. Мотиль Р.Я. Українська димлена кераміка: регіональні відміни // Мистецтвоз-навство ‘99: науковий збірник.– Львів: Видав.СКІМ, 1999.– С. 127–138.

82. Мотиль Р.Я. Художні особливості декору димленої кераміки // Народознав-чі зошити, 1999.– № 2.– С. 212–223.

83. Мотиль-Шеремета Р. Професійні митці та гаварецька димлена кераміка // Регрес і регенерація в народному мистецтві. Колективне дослідження за матеріала-ми Третіх Гончарівських читань (Відп.ред М.Селівачов).– К.: Музей Івана Гонча-ра: Родовід, 1998.– С. 204–207.

84. Музей українського народного декоративного мистецтва УРСР.– К.: Мис-тецтво, 1970.– 13 с., іл.

85. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. За загаль-ною редакцією Я.П.Запаска.– Львів, 1969.– 190 с., іл.

86. Народна грнчарнjа у Чехословачкоj.– Београд, 1967.– Z. 20.87. Некрасов А.И. Русское прикладное искусство.– М., 1924.– С. 6.88. Олейников П. Гончарное производство Киевской губернии // Отчёты и ис-

следования по кустарной промышленности в России.– Т.VI.– К., 1900.89. Островский Г. Гавареччина: два художника и промысел // Декоративное ис-

кусство СССР.– 1984.– №7.– С. 30–33.90. Островский Г. Ярослава Мотыка // Декоративное искусство СССР.–

1982.– № 4.– С. 17.91. Павлуцький В. Історія українського орнаменту.– К., 1927.– 27 с., табл.92. Пассек Т.С. Трипільська культура.– К.: АН УРСР, 1941.– 84 с., іл.93. Пастернак Ярослав. Археологія України: Первісна, давня та середня історія

України за археологічними джерелами.– Торонто, 1961.– 400 с.94. Петренко В.Г. Правобережье Среднего Поднепровья в ІV–ІІІ в.в. до н.э.–

М., 1967.– С. 48. 95. Поверин А. Гончарное дело. Чернолощеная керамика.– Москва: Культура и

традиции, 2002.– 96 с.96. Політологія. Етнологія. Соціологія: Доповіді та повідомлення ІІІ Міжнарод-

ного конгресу україністів.– Харків: Око, 1996.– 420 с.97. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Украї-

на.– К., 1993.– 394 с., іл.


200

98. Приходнюк О.М. Археологічні пам’ятки Середнього Придніпров’я в VI–ІХ ст. н.е.– К.: Наукова думка, 1980.– 152 с., іл.

99. Проблемы изучения Черняховской культуры.– М., 1971.– С. 77–81.100. Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии // Кустарные

промыслы Подольской губернии.– К., 1916.– С. 9–118.101. Рабинович М.Г. Материалы и исследования по археологии СССР.– Москва-

Ленинград, 1949.– С. 62.102. Ракарелски Х. Болгарское народное искусство.– София, 1969.– С. 19.103. Романець Т.А. Різновид гончарного посуду // Народна творчість та етно-

графія.– 1986.– № 1.104. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної керамі-

ки.– К.: Просвіта, 1996.– 129 с.105. Романюк С. Білий камінь проти чорної кераміки, або Історія одного соціаль-

ного антагонізму // Пам’ятки України.– 1989.– № 1.– С. 34–35.106. Рыбаков Б.А. Календарь ІV в. из земли полян // Советская археология.

1962.– №14.– С. 79–84.107. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ в.в.– М.: На-

ука, 1982.– 591 с., илл.108. Рыбаков Б.А. Прикладное искусство и скульптура // История культуры

Древней Руси.– Москва-Ленинград, 1951.– Т. II.– С. 404.109. Рыбаков Б.А. Ремесло древней Руси.– Москва, 1948.– 792 с., илл.110. Седов В.В. Восточные славяне в VІ–ХІІІ в.в.– М.: Наука, 1982.– 327 с., илл.111. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян.– М.: Наука, 1979.– 155 с.112. Селівачов М. Де придбати коболчинський глечик? // Київ.– 1985.– №1.–

С. 159–169.113. Семенов С.А., Коробкова Г.Ф. Технология древнейших производств. Мезо-

лит-энеолит.– Ленинград, 1983.– С. 223–224.114. Середні віки на Україні. Вип. 1.– К., 1971.– 226 с.115. Симонович Е.О. Черняхівська кераміка Подніпров’я // Археологія.– 1983.–

№ 43.– С. 38–39.116. Славін Л.М. Скіфо-сарматське мистецтво // Історія українського мисте-

цтва.– Т. 1.: Мистецтво найдавніших часів та епохи Київської Русі – АН УРСР.– К., 1966.– С. 41–79.

117. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период.– К., 1975.– С. 94–158.

118. Соломченко О.Г. Народні таланти Прикарпаття.– К.: Мистецтво, 1969.– 158 с., іл.

119. Спаська Є. Глечик з хрестиком // Матеріали до етнології і антропології.– Т. XXI–XXII, Ч. І.– Львів, 1929.– С. 41.

120. Спаська Є. Глечик з хрестиком: (Етюд з циклу «Чернігівське гончарство»).– К., 1926.– 7 с., мал.


201

121. Спаська Є. Подорожі по Чернігівщині, уривки з щоденників 1921–1926 рр., головним чином про чернігівське гончарство.– Відділ рукописів ІМФЕ НАН Укра-їни.– Ф. 48-3/22. 61 с.

122. Станкевич М.Є. Українське художнє деревообробництво XVII-XX ст. (Кон-цепція декоративності. Історія. Типологія. Художні особливості).– Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства.– Львів, 1995.– С. 272.

123. Сумцов Н.Ф. Культурные переживания.– К., 1890.– 32 с.124. Тереножкин А.И. Предскифский период на Днестровском Правобережье.–

К., 1961.– 52 с.125. Тиханова М.А. Культура западных областей Украины в первый век нашей

эры, «Материалы исследования по археологии СССР».– Т. 1.– № 6.– Москва-Ленинград, 1941.– 265 с.

126. Тищенко А.Р. Древнерусская и украинская керамика X–XVII вв. (Особен-ности и принципы декорирования).– Автореферат диссертации на соискание учёной степени кандидата искусствоведения.– К., 1969.– 41 с.

127. Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII–XVIII ст.) – К.: Либідь, 1992.– 189 с., іл.

128. Третьяков П.П. У истоков древне-русской народности.– Л., 1970.– С. 78–99.129. Трубачев О.Н. Ремесленная терминология в славянских языках (Этимология

и опыт групповой реконструкции).– М.: Наука, 1966.– 416 с., илл.130. Украинское народное творчество. Серия VI. Гончарные изделия. Вып.I. Типы

украинской гончарной посуды.– Полтава, 1913.– С. 12–16.131. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П.Павлюка,

Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва.– Львів: Фенікс, 1994.– 608 с., іл.132. Українське народне гончарство: Програма-запитальник для дослідження тра-

диційного гончарства та збирання етнографічних матеріалів (Пошивайло О.М.; – Опішня, 1988.– 26 с.

133. Українське народне мистецтво. Кераміка і скло.– К., 1974.– 214с., іл.134. Фриде М. Гончарство на Юге Черниговщины // Материалы по этнографии.–

Т. 3.– Вып. I.– Л., 1926.– С. 45–58.135. Фріде М. Форма і орнамент посуду з Поділля // Науковий збірник Ленін-

градського товариства дослідників української історії, письменства та мови.– К., 1928.– С. 81–92.

136. Хынку И.Г. Молдавская народная керамика.– Кишинёв, 1969.– 144 с., илл.137. ЦДІА України.– Ф. 128.– Оп.1.– Од.сх.968.– С. 16, 23.138. Цигилик В.А. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери:

племена липицької культури.– К.: Наукова думка, 1975.– 176 с., іл.139. Цисельская О. «Седая» керамика // Декоративное искусство СССР.–

1987.– № 4.– С. 44–45.140. Цісельська О. Світ на крузі // Дзвін.– 1990.– № 12.– С. 93–94.141. Чугай Р.В. Народне декоративне мистецтво Яворівщини.– К., 1979.– 143 с., іл.


202

142. Шеремета Р. Семантика хреста в українській кераміці // Другі наукові чи-тання пам’яті Михайла Драгана. Сакральне мистецтво Бойківщини. Матеріали ви-ступів 19-го листопада 1997 р.– Дрогобич: Відродження, 1997.– С.58–61.

143. Шеремета Р. Хрест у культурно-історичних традиціях українського гон-чарства // Українська хрестологія. Тези і резюме наукової конференції 24 жовтня 1996 р.– Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996.– С. 35–36.

144. Шмагало Р. Гончарний промисел і підприємництво: погляд крізь століття (З досвіду діяльності навчальної майстерні гончарства в с.Олешні на Чернігівщині) // Народознавчі зошити.– 2004.– № 1–2.– С. 110–115.

145. Щегельський І.І. Техніка обробки керамічного посуду VII ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. в Середньому Подністров’ї // Археологія.– 1984.– № 54.– С. 17.

146. Юр М. До питання про співвідношення «народних», «стильових» форм у дерев’яних мальованих виробах другій пол. ХІХ – поч. ХХ ст.// Другі Гончарівські читання. Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології: Примі-тив, фольклор, аматорство, наїв, кітч...– К.: Родовід, 1996.– С. 130–138.

147. Ciesla-Reinfussowa. Siwaki z Bialej Podlaskiej.–RSzL, 1954.– № 5– S. 275–295.148. Grochowski M. O garncarzach na Huculszczyznie // Tydzien, 1904.– № 41–

45.– S. 326–327, 345–396.149. Czekanowski J. Wstęp do historji słowian.– Lwów, 1927.– 117 s.150. Dzieduszycki W. Hausindustrie, Thonindustrie (die Osterreichisch-Ungarische

Monarchie in Wort und Bild).– Galizien, Wien, 1898.– P. 532–534.151. Florescu Bobu. Floera: Ceramica neagra lustruita de la Marginea.– Bucarest,

1958.– P. 39–47.152. G.Duma; The Development of Colour on Unglazed Black Pottery with Coal Dust

Added. Epitoanyag 12. 1962.– 45 p.153. Kislinger M. Alte Bauernherrlichkeit.– Linz, 1957.– S. 109.154. L’art populaire en Roumanie.– Bucuresti, 1964.– P. 22.155. Plickova E. Pozdisovske hrnčiarstva.– Bratislava, 1959.– Z. 53.156. Reinfuss R. Garnciarstwo Ludowe.– Warszawa, 1955.– S. 13–30.157. Szabadfalvi Jozsef. Hungarian Black Pottery.– Budapest, 1987.– 94 p.158. Szrajberowna W. Pokucka ceramica ludowa.– Lwów, 1931.– 50 s.159. Werner E. «Zur Entstehung und chemischen Structur ‘schwarz’ farbender Pigmente

bei unglasierter Irdenware» // Berichte und Referate 13. internationales Hafnerei – Symposion, 1980; Ed.Horst Klusch. Sibiu, 1981.– P. 215–232.

Предметний покажчик

203

Aсортимент – 31, 38, 59, 125, 174Баклага – 96, 114-116, 135Банька – 17, 26, 56, 73, 87, 96, 111, 112, 113, 133, 148, 155, 160, 165-167, 172, 173, 175, 177, 180Барильце – 96, 116, 117, 149, 168Близнюки – 96, 105-107, 126, 140, 141, 173,174, 176Ваза – 14, 17, 25, 26, 29, 31, 43, 96, 121, 122, 129, 184Вазон – 96, 121, 137, 152, 153, 157-159, 173, 175Візерунок – 11, 32, 38, 41-43, 74, 77, 97, 98, 101, 122, 132, 135-137, 139, 141, 143, 145-147, 151, 153, 155, 157, 160, 164, 165, 167, 172, 174-176, 178-181, 185, 187Виготовлення – 10, 14, 16, 28, 31, 37, 66, 69, 73, 75, 77, 80, 84, 88, 108, 112, 118, 126, 153, 163, 165, 175, 177, 186Випал(-ювання) – 7, 9, 14, 15, 25, 29, 36, 37, 39, 44, 57, 66, 69, 74, 77-80, 84, 85, 87-93, 131, 163, 164, 169, 171, 181, 186Виробництво – 8, 10, 21, 22, 32, 35-40, 43, 45, 51, 55, 56, 61, 66, 69, 71, 84, 90, 93, 98, 99, 106, 121, 123, 127, 129, 156, 159, 163, 164, 167, 171, 172, 176, 180, 185Гладун – 96, 108

Глек(глечик) – 7, 16, 21, 24-26, 29, 31, 32, 34, 38, 40, 42, 43, 45, 71, 73, 96, 106-108, 110, 115, 116, 126, 128, 132, 135, 136, 139, 140, 144, 145, 147, 151, 155, 166, 169, 171, 174-176, 180, 186Глина – 28, 31, 32, 37, 43, 45, 46, 66, 67, 69, 71, 73, 76, 77, 79, 84, 87, 89, 90, 107, 108, 120, 157, 158, 163, 174, 186Гончар – 9, 10, 16, 17, 36, 40-53, 55, 56, 58, 61, 62, 69, 71, 73-75, 77, 80, 82, 88, 90, 97, 99, 102, 104, 108, 120, 123, 133, 135-137, 139, 145, 146, 148, 151, 153, 155, 157, 164, 166, 167, 169, 170, 172, 173, 175, 176, 179, 180, 186, 188Гончарний круг – 21, 26, 28, 29, 32, 35, 36, 38, 39, 41, 43, 57, 59, 71-75, 88, 97, 115, 125-127, 146Гончарство – 8-11, 14, 38, 39, 44, 45, 55-57, 59, 61, 62, 89, 95, 97, 98, 103, 111, 112, 133, 155, 156, 160, 167, 169, 172, 176, 179, 181, 185-187Горн – 8, 15, 28, 31, 32, 35-37, 39, 78, 79, 80, 82, 83, 85, 86, 88-90, 175, 186Горнята – 7, 26, 28, 29, 35, 96, 118, 122Горщик – 7, 16, 17, 21-26, 28, 29, 31, 32, 34, 35, 37-44, 50, 59, 66, 71, 73, 79, 80, 84, 88, 90, 92, 96, 101, 103-105, 107, 118, 128, 131, 132, 135, 136, 138, 140, 145, 147, 154, 164, 170, 171, 173-175, 186

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК


204

Графіт – 8, 16, 29Денце – 44, 100, 101, 103, 106, 108, 134, 135, 145, 153, 174, 179Дзбан – 39, 40, 41, 56, 79, 96, 108, 109, 145, 150, 156, 164, 167, 168, 172Джезва – 51, 103, 129, 184Декор – 9, 10, 14, 25, 29, 32, 35, 37, 39, 42, 51, 74, 77, 98, 102, 106, 120, 125, 127, 132-138, 140-148, 153-157, 159, 161, 163, 165, 167, 172-177, 179-181, 186, 187Димар – 96, 127Зигзаг – 21, 136, 137, 167, 179Зубчасте коліщатко – 40, 77, 153, 174Іграшка – 73, 94-96, 125, 126, 153, 186Історія – 7-11, 56, 95, 125, 181Кераміка – 7-10, 14-17, 20-30, 32, 35, 36, 38-41, 43-47, 49-52, 55-57, 59, 61, 66, 74, 77, 80, 84, 87-90, 93-98, 100, 103, 112, 120, 121, 123, 126-129, 131, 132, 136, 137, 139, 140, 147, 148, 152, 156, 160, 163-165, 167-169, 171, 172, 174-176, 178-181, 185-188Колач – 96, 115-117, 135, 152, 168, 169Колір – 7, 14-16, 28, 34, 66,78, 80, 84, 87, 89, 90, 98, 131, 133, 163, 171, 174, 179Комплекс – 10, 32, 103, 112, 148, 166, 176, 179Композиція – 22, 39, 50, 57, 98, 135, 137, 138, 140, 141, 144-148, 151, 153, 154, 157, 165, 172, 181, 187

Конструкція – 32, 32, 36, 39, 78, 79, 112, 168, 181Корпус – 25, 26, 35, 105, 135, 152, 160, 173, 174Корчага – 17, 20, 22-25, 28, 38, 39, 43, 96, 111, 112, 155, 166Кубок – 17, 22, 26, 28, 29, 31, 38, 144Культура – 10, 11, 14-20, 24-36, 40, 41, 56, 57, 74, 101, 103, 112, 121, 128, 146, 156, 185, 186, 188Куманець – 96, 111, 115, 116, 135Кухоль – 23, 25, 26, 38-40, 96, 118, 132Лембик – 51, 118-121, 153, 157, 158, 160, 169Лінія – 15, 21, 23-25, 29, 32, 35,37, 40, 77, 99, 100, 111, 115, 133, 135, 137-140, 145-148, 151, 152, 154-156, 164, 167, 172-174, 176, 178, 180Ліплення – 28, 39, 132, 186Лощення (лискування) – 8, 16, 23, 24, 35, 39, 44, 74, 76, 77, 135, 137-139, 145, 151, 155, 160, 166, 171, 179, 186Люлька – 96, 127, 128Майстер – 7, 9, 29, 31, 38-41, 45, 46, 49-51, 55, 56, 59, 62, 71, 73, 76, 77, 79, 80, 88, 90, 98, 116, 118, 120, 122, 123, 126, 127, 134, 138, 139, 141, 145, 146, 148, 151-153, 156-160, 163-167,169, 172-175, 179, 181, 185, 187, 188Макітра – 42, 43, 96, 100-102, 126, 134, 147, 165, 168, 186Матеріал – 44, 49, 66, 69, 89, 94, 120, 127, 157, 160, 181, 187

Предметний покажчик

205

Миска – 16, 17, 20, 22, 24-26, 28, 29, 31, 32, 34, 35, 38, 39, 41-43, 87, 96-101, 134, 135, 139, 145, 147, 172, 173, 175Мистецтво – 7-11, 55, 56, 62, 94, 112, 116, 126, 136, 145, 147, 156, 176, 185, 187, 188Мотив – 7, 40, 42, 50, 133-138, 140, 141, 143, 145-148, 152-154, 156, 157, 159, 165, 166, 168, 171, 172, 174, 175, 179-181, 185, 187Накривка – 105, 115, 158, 173Наліпи – 15. 20, 22, 24, 35, 133, 137, 156-159, 166Начиння – 98, 103, 179Обробка – 22, 28, 66, 68, 74, 80, 88, 135, 138, 160, 186Обрядові предмети – 96, 123, 186Оздоблення – 8, 38, 40, 77, 88, 95-98, 115, 132, 133, 139,140, 152, 154, 156, 163-165, 167, 171, 175, 179-181, 187Орнамент (-ика, -ація) – 8, 14, 20-22, 24, 25, 29, 32, 35, 39, 41-43, 74-77, 97, 101, 104, 107, 116, 127, 134, 135, 137, 141, 144-148, 151-154, 156, 158, 160, 161, 163, 165, 167, 174, 177, 179, 181, 187Осередок – 8, 10, 38, 44, 46, 51, 55, 61, 69, 99, 100, 112, 126, 139, 148, 151, 155, 157, 159, 163-165, 167-173, 175, 176, 181, 187Пам’ятка – 7, 10, 11, 14, 20-22, 25, 26, 28, 32, 34, 38, 125, 133, 153, 163, 181, 185

Період (-изація) – 10, 20, 23, 25, 32, 35, 36, 38, 39, 41, 45, 56, 57, 59, 61, 74, 77, 80, 90, 95, 107, 125, 132, 146, 148. 154, 171, 185Перснеподібний посуд – 96, 115, 116Плесканка – 96. 115, 118, 135, 152Піч – 21, 32, 37, 39, 46, 51, 78-80, 84, 87, 88, 103-105, 135, 186Плічка – 17. 21, 23, 38, 103, 134, 135, 140, 147, 148, 176, 179Полива – 35, 37, 40, 93, 120, 167Посуд(-ина) – 7-9, 14-17, 20-26, 28-32, 34-46, 55, 57, 59, 61 ,69, 71, 73, 75-80, 87-90, 94-101, 103-108, 111, 112, 115, 116, 118, 120, 121, 126, 127, 129, 131-133, 135, 136, 138, 140, 143, 145-148, 151, 153, 155-159, 161, 163, 165-181, 186Прикраси – 41, 94, 96, 123, 127, 146, 157, 174Продукція – 32, 38, 44, 46, 66, 73, 79, 80, 87, 90, 93, 99, 105, 132, 169, 172, 174, 176, 185Промисел – 9, 10, 40, 45, 46, 52, 61, 185, 188«Пук» – 44, 104, 134, 181Регіон – 8, 11, 14, 26, 35, 42, 87, 88, 97, 99, 103, 115, 135, 139, 148. 163, 164, 167, 171, 172, 177, 179, 181, 187Ремесло – 7, 20, 36-38, 44-46, 49, 50, 55, 59, 61Рельєф – 156, 158Ринка – 96, 102, 132, 167


206

Ритування – 20, 44, 77, 118, 131, 133, 137, 146, 186Свічник – 51, 96, 123-125, 153, 169Свистунець – 52, 73, 96, 126, 153Силует – 39, 77, 80, 97-100, 104, 107, 115, 123, 125, 131, 132, 134, 150, 157, 166, 169, 173, 179, 181, 187Сітка – 24, 140, 141, 171, 179, 180Сковорідка – 36, 38, 87Смуга – 16, 20, 21, 29, 35, 40, 42, 122, 133, 134, 137, 139, 140. 145-148, 151, 153-155, 157, 164, 165, 172, 178, 179Сосонка – 137, 141, 144, 171, 179Сушіння – 66, 73, 76, 81, 186Схема – 7, 9, 39, 135, 138, 140-143, 145-148, 154, 160, 161, 176Таріль – 87, 99, 123Температура – 73, 80, 87, 90Технологія – 8. 31, 32, 39, 40, 56, 59, 62, 66, 77, 78, 80, 84, 87, 88, 90, 93, 95, 120, 131, 132, 136, 161, 163, 175, 185-188Тиква – 96, 111, 174, 175Тип – 6, 17, 20, 21, 23, 25, 26, 31, 32, 35, 37, 39, 40, 66, 69, 71, 78, 80, 84, 94, 96, 102-104, 107, 108, 121-123, 125, 127, 129, 137, 138, 148, 156, 166, 167, 170, 180, 186

Типологічна група – 39, 94, 96, 98, 100, 103, 105, 108, 115, 118, 121, 123, 125-128, 171, 186Типологія – 10, 94-96, 127, 186Тулуб – 24, 29, 41, 103, 106, 107, 111, 112, 126, 134, 147, 151, 152, 164, 165, 171, 173,179Узор – 7, 39, 101, 132, 133, 137, 140, 144, 146, 148, 151-155, 164, 175, 179Художні особливості – 10, 44, 132, 186Фактура – 77, 120, 135, 157, 164, 169Форма – 7, 8, 10, 11, 17, 20, 22, 23, 25, 26, 28, 29, 32-34, 37-44, 46, 50, 51, 57, 59, 71, 77-79, 88, 94, 97-100, 102, 103, 105-108, 111, 112, 115, 116, 118, 120-123, 125-129, 132, 134, 135, 137-140, 144-146, 148, 151-153, 156, 157, 160, 163-167, 169, 171-173, 175, 176, 179-181, 184, 185, 187, 188Шийка – 20, 21, 23-25, 29, 31, 35, 38, 79, 106-108, 111, 112, 115, 116, 122, 125, 152, 165, 171, 180Штамп(-ування) – 20, 22, 32, 77, 108, 132, 133, 137, 153, 155, 166, 179, 186Явище – 7, 10, 16, 57, 78, 90, 112, 131, 188

ЗМІСТ

Вступ ............................................................................................. 5

Димлена кераміка на теренах України: історія та сучасність ...........12

Витоки ................................................................................ 14Пам’ятки скіфо-сарматської доби (VІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) .............................................. 20Ранньослов’янська кераміка (кінець ІІІ ст. до н.е. – ІХ ст. н.е.) ..................................... 25Гончарний посуд у період Княжої доби ............................... 36Керамічне виробництво у ХІV–ХVІІ ст. ........................... 39Традиції димленої кераміки ХVІІІ – першої пол. ХХ ст. .............................................. 43Новаторство у керамічних виробах другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст. .......................................... 45

Матеріал та технологія виготовлення димленої кераміки ...............66

Типологія форм димлених виробів ................................................94

Особливості декору димленої кераміки ........................................133

Загальні принципи декорування димлених виробів ............133Лощення ............................................................................137Ритування ........................................................................ 148Штампування (витискуваний орнамент) ...........................155Наліпний рельєфний декор ................................................158

Регіональні відмінності ................................................................165

Висновки .....................................................................................185

Перелік умовних позначень .........................................................195

Список використаних джерел ......................................................195

Предметний покажчик ............................................................... 203

Національна академія наук УкраїниІнститут народознавства

Наукове видання

МОТИЛЬ Романа Ярославівна

Українська димлена кераміка XIX – початку XXI ст.Історія. Типологія. Художні особливості

Редактор: Ольга КОЗАКЕВИЧ

Переклад англійською мовою Олега КОШОВОГО

На c. 6, 185, 186 – Ярослава МОТИКИНа форзацах – ілюстрації Святослава ФОТА

Оформлення палітурки Романа ЯЦІВА

Формат 60х90/16. Папір офсетний.Друк офсетний. Гарнітура Academy

Обл. вид. арк. 5,23

Інститут народознавства НАН України79000, м.Львів, пр. Свободи, 15

[email protected]

Віддруковано з готових діапозитивів у ПТВФ «Афіша»79058, м.Львів, Замарстинівська, 53

Мотиль - Українська димлена кераміка

Documents

typology of art

artistic peculiarities

art scholars

peculiarities of forms

hungarian black pottery

aesthetic preconditions

museum custodians

precise definition