Випуск 1 (34) 2015 Ювілейний, присвячений 65-річчю доктора...

1

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВАФАКУЛЬТЕТ РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

Writings in Romance-Germanic Philology

Збірник засновано в 1997 р.Виходить 2 рази на рік

Випуск 1 (34) 2015

Ювілейний,присвячений 65-річчю

доктора філологічних наук, професораКолегаєвої І.М.

ОдесаКП ОМД

2015

ЗАПИСКИ З РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ. – ВИП. 1 (34) – 2015

2

ББК 81.43:47-91я43УДК 811.11:13(067) З 32

Засновник: Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Редакційна колегія:Головний редактор: Колегаєва І.М. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри лексикології і стилістики англійської мови Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаБабелюк О. А. – доктор філологічних наук, професор, професор кафедри іноземних мов і перекладознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, УкраїнаГолубенко Л. М. – кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри німецької філології Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаДомброван Т. І. – доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри граматики ан-глійської мови Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаЖаборюк О. А. – доктор філологічних наук, професор, професор кафедри граматики англійської мови Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаКарпенко О. Ю. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри граматики англійської мови Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаМатузкова О. П. – доктор філологічних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та прак-тики перекладу Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаМорозова І. Б. – доктор філологічних наук, професор, професор кафедри граматики англійської мови Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаПетлюченко Н. В. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри герман-ських і романських мов Національного університету «Одеська юридична академія», УкраїнаСилантьєва В. І. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри зарубіжної літератури Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, УкраїнаГартон С. – професор Інституту мов та соціальних наук Астонського університету, Ве-лика БританіяВольдан А. – професор Інституту славістики Віденського університету, АвстріяБудняк Д. – професор Природничо-гуманітарного університету в Седльцах, ПольщаВідповідальний секретар: Строченко Л.В.кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри лексикології і стилістики англійської мови Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.Відповідальний за випуск: Строченко Л.В.Технічний секретар: Єрьоменко С.В.кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри теорії та практики перекладу Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Збірник містить статті з питань романо-германської філології, перекладу і викладання іноземних мов.

Рекомендовано до друку та поширення через мережу Internet Вченою радою Одеського національного університету імені І.І. Мечникова (Протокол № 8 від 28.04.2015х)

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: Серія КВ № 16374-4846ПР від 17.12.2009 р.

Постановою Президії ВАК України № 1-05/5 від 01.07.2010 р. збірник внесено до переліку фахових видань України з філологічних наук (мовознавство).

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, 2015

3

КОЛЕГАЄВА ІРИНА МИХАЙЛІВНАДоктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри

лексикології і стилістики англійської мови Одеського національного університету імені І.І.Мечникова


4

БІОГРАФІЯІрина Михайлівна Колегаєва (Савченко) народилась 9 березня

1950 р. у м. Миколаїв у сім’ї викладачів Одеського державного університету імені І.І.Мечникова: Михайла Івановича Савченка, доцента кафедри мінералогії і Віри Пантелеївни Мазур, старшого викладача кафедри економічної географії. Закінчила Одеську середню школу № 121. В 1967 вступила і в 1973 році з відзнакою закінчила Одеський державний університет, факультет іноземних мов (тепер це Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, факультет романо-германської філології), отримала диплом філолога, викладача англійської мови і літератури.

Наукову діяльність розпочала як учениця, а згодом послідовниця про-фесора Валерії Андріївни Кухаренко в межах аспірантури при кафедрі лексикології і стилістики англійської мови ОНУ імені І. І. Мечникова, досліджуючи індивідуальний стиль Френсіса Скотта Фіцджеральда. Канди-датська дисертація на тему «Мова романів Ф.С.Фіцджеральда» (спеціальність 10.02.04) була захищена в 1978 році в ОНУ імені І. І. Мечникова.

Деякі з основних ідей, що були сформульовані в кандидатській дисертації, а саме погляд на текст як на комунікативний феномен, було плідно розро-блено в подальших дослідженнях. У 1992 році в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка була захищена докторська дисертація на тему «Текст у процесі наукової та художньої комунікації» (спеціальність 10.02.04 – германські мови). В 1994 році І.М.Колегаєвій було присвоєне вче-не звання професора.

Напрямами наукової діяльності проф. Колегаєвої І.М. є розробки в галузі комунікативної лінгвістики тексту (художнього, наукового, газетного), зіставне вивчення художнього/наукового/чат дискурсів. Особисто нею вве-дено у науковий обіг такі терміни та поняття, як мегатекст, комунікативні статуси тексту, комунікативна вторинність як відтворена комунікація, куль-турна парадигма художнього твору як сукупність всіх трансформаційних варіантів твору (адаптацій, перекладів, екранізацій, сіквелів та приквелів до первинного твору), які обертаються у комунікативному просторі соціуму.

Основні результати узагальнені в наукових працях, зокрема в монографії «Текст как единица научной и художественной коммуникации» (1991), навчальнім посібнику «Practice in Text Analysis» (2005) (у співавторстві з К. О. Горшковою, Н. Г. Шевченко), у колективній монографії «Одеська лінгвістична школа: координати сучасних пошуків» (2011) (Розділ «Мегатек-стова структурованість прози Оксани Забужко), а також численних статтях та доповідях на всеукраїнських та міжнародних конференціях (понад 80 одиниць).

З 1999 р. І. М. Колегаєва очолює спеціалізовану вчену раду Д 41.051.02 із захисту кандидатських і докторських дисертацій з германського і українського мовознавства (спеціальності 10.02.01 та 10.02.04). В 1997 р. започаткувала фахове наукове видання «Записки з романо-германської філології», в якому дотепер є головним редактором.

Професор І.М.Колегаєва створила власну наукову школу з теорії комунікативної лінгвістики. Під її керівництвом захищено 3 докторські і 24

5

кандидатські дисертації. Багато часу вона приділяє підготовці майбутніх фахівців-філологів і молодих учених.

З 1973 року і по теперішній час працює на кафедрі лексикології і стилістики англійської мови ОНУ ім.І.І.Мечникова, спершу як ви-кладач, потім як доцент, потім як професор і згодом як завідувач ка-федри. І.М.Колегаєва читає базові лекційні курси із стилістики англійської мови, теорії мовної комунікації, спецкурси із основ сучасної когнітивістики, організації наукової праці, стилістичної компаративістики. І.М.Колегаєва – Відмінник освіти (2000 р.), нагороджена відзнакою Верховної Ради України (2005 р.).

У період з 1998 по 2006 роки І.М.Колегаєва обіймала посаду декана по роботі з іноземними студентами, аспірантами і стажистами Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

В 1981-1982 роках І.М.Колегаєва працювала перекладачем на будівництві металургійного комбінату в місті Карачі, Пакістан.

Громадська діяльність проф.Колегаєвої І.М. спрямована на укріплення зв’язків ОНУ імені І.Мечникова із фаховими міжнародними організаціями: в 90х рр. вона очолювала регіональні філії асоціацій IATEFL та TESOL, які об’єднують викладачів англійської мови (із штаб-квартирами у Великій Британії та США, відповідно). У 1993 – 1995 рр. активно сприяла створен-ню офісу British Council (Британської Ради) в Одесі, в 2002 р. започаткува-ла і очолила Американський ресурсний центр в ОНУ імені І. І. Мечникова. Центр співпрацює із Департаментом культурних зв’язків Посольства США в Україні. У 2007 на запрошення Кенйон Коледжа (Canyon College) в Огайо США читала лекції студентам і місцевій громаді з питань історії України, ролі жінки в українській і радянській культурі.

І.М.Колегаєва має спеціальну освіту в галузі кіномистецтва, в 1967 році закінчила студію-школу молодого актора при Одеській кіностудії, знялась у десяти художніх фільмах 1960-80х років.

І.М.Колегаєва одружена. Чоловік, Лектоваров Сергій Семенович, довгі роки моряк дальнього плавання, нині пенсіонер. Дочка, Валерія Колегаєва 1973 року народження, син, Костянтин Лектоваров 1985 року народження і онук, Олексій Оплачко, 1997 року народження.

Життєве кредо Ірини Колегаєвої: «Можеш допомогти - допоможи. Для цього тебе у світ Божий впустили».

БІОГРАФІЯ


6

НАУКОВА ШКОЛА

Докторські дисертації, виконані під науковим керівництвомпрофесора Колегаєвої І.М.

1. Карпенко Олена Юріївна. Когнітивна ономастика як напрямок пізнання власних назв. – Київ, 2006.

2. Домброван Татьяна Ивановна. Синергетическая модель развития английского языка. – Одесса, 2014.

3.Матузкова Елена Прокопьевна. Английская идентичность как линг-вокультурный феномен: когнитивно-дискурсивный аспект. – Одесса, 2015.

Кандидатські дисертації, виконані під науковим керівництвом професора Колегаєвої І.М.

4. Орленко Оксана Владиславовна. Авторизация художественного тек-ста (на материале британской прозы XVIII–XX в.в.). – Одесса, 1995.

5. Розанова Елена Абрамовна. Композиционно-речевые формы в ан-глоязычной художественной и публицистической прозе (сравнительное ис-следование на материале произведенийXIX–XXв.в.). – Одесса, 1996.

6. Кашуба Марина Валентиновна. Нарративный и фабульный хроно-топ англоязычного художественного текста (на материале произведений с повествованием от первого лица). – Одесса, 1996.

7. Воронюк Ольга Васильевна. Паронимическая аттракция в заголовке текстов англоязычной массовой коммуникации. – Одесса, 1998.

8. Калинюк Елена Алексеевна. Композиционно-речевая форма «описа-ние» в научно-фантастическом тексте (на материале научно-фантастических произведений английских и американских авторов ХХ в.) – Одесса, 1999.

9. Аль-Саид Мохамед. Хронотоп газетного дискурса (лингвокогнитивное исследование на материале информационных сообщений англоязычных газет). – Одесса, 2001.

10. Степанюк Неля Васильевна. Способы интеграции инокодовых со-общений в текст (на материале научной и художественной англоязычной прозы). – Одесса, 2002.

11. Попик Ирина Петровна. Лексико-семантическое поле «жестикуля-ция» в языке и речи (на материале англоязычных словарей и текстов). – Одесса, 2004.

12. Дученко Лариса Владимировна. Жанрово-лингвистические особен-ности темпорально-повествовательной структуры художественного текста (на материале англоязычной детективной прозы ХХ в.). – Одесса, 2004.

13. Онищук Ирина Юриевна. Эмоциогенность концепта ВАМПИР в ан-глийском языке и речи (на материале словарей и англоязычных романов-триллеров). – Одесса, 2006.

7

14. Набока Елена Николаевна. Библеизмы из Евангелия от Матфея в языке и речи (на материале англоязычных словарей и газетных текстов). – Одесса, 2006.

15. Вит Юлия Валериевна. Англоязычная офтальмологическая терми-нология: лингвокогнитивный аспект. – Одесса, 2006.

16. Строченко Леся Василівна. Лексико-семантичне поле «коштовне каміння» в англійській мові та мовленні (лінгвокогнітивне дослідження на матеріалі словників і текстів). – Одеса, 2008.

17. Реконвальд Наталия Валериевна. Англоязычный чат как разновид-ность компьютерно-опосредованной коммуникации (прагмалингвистиче-ское исследование). – Одесса, 2008.

18. Насталовська Ірина Вікторівна. Текстова парадигма оригінального та адаптованого текстів (на матеріалі англомовних художніх текстів). – Оде-са, 2009.

19. Олейникова Галина Александровна. Композиционно-речевые сред-ства выражения иномирия в англоязычном научно-фантастическом тексте. – Одесса, 2010.

20. Загребельная Наталия Вячеславовна. Лексико-семантическое поле «водное транспортное средство» как фрагмент англоязычной наи-вной и профессиональной картины мира. – Одесса, 2012.

21. Цобенко Ольга Василівна. Англомовне лексико-семантичне поле «ювелірні прикраси». – Одеса, 2012.

22. Колесникова Елена Ярославовна. Кумулятивный образ художе-ственного текста: когнитивный и функциональный аспекты (на материале англоязычной литературы конца ХХ – начала ХХI ст.). – Одесса, 2013.

23. Завгородний Сергей Григорьевич. Вербализация концепта CHESS/ШАХМАТЫ в современной англоязычной картине мира (лингводискурсив-ное исследование на материале словарей и текстов). – Одесса, 2013.

24. Томчаковский Александр Георгиевич. Англоязычная лексикографи-ческая статья как поликодовое сообщение (на материале англоязычных толковых словарей). – Одесса, 2013.

25. Поздняков Денис Александрович. Англоязычная вербализация кон-цепта «INSANITY» (на материале словарей и художественных текстов). – Одесса, 2013.

26. Игина Елена Владимировна. Англоязычный анималистический дис-курс. – Одесса, 2014.

27. Красницька Катерина Вікторівна. Вербалізація концепту СТОРО-НИ СВІТУ в англомовній картині світу. – Одеса, 2015.

НАУКОВА ШКОЛА


8

УДК 81’25’22-13:81’42Андрейчук Н.І.

ПОТЕНЦІАЛ ЛІНГВОСЕМІОТИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧИХ СТУДІЙ

Стаття присвячена розгляду лінгвосеміотичної інтерпретації як методу аналізу тексту. Запропоноване лінгвосеміотичне бачення комунікативного процесу ґрунтується на його тлумаченні як процесу кодування, декодування та перекодування структур смислу із застосуванням лінгвокультурного простору як моделі життєвого світу людини, яка одночасно слугує моделлю інтерпретації. Постулюється, що лінгвокультурний простір як лінгвосеміотична категорія може бути використа-ний для тлумачення репродуктивної інтерпретації як методу перекладознавчо-го аналізу. Сформульовано низку канонів, які є визначальними для застосування лінгвосеміотичного підходу у перекладознавчих студіях.Ключові слова: лінгвосеміотична інтерпретація, життєвий світ людини, лінгвокультурний простір, закодований/декодований/перекодований текст, репро-дуктивна інтерпретація.

Андрейчук Н. И. Потенциал лингвосемиотической интерпретации для разви-тия переводоведческих исследований. Статья посвящена изучению лингвосеми-отической интерпретации как методу анализа текста. Предложенное лингвосеми-отическое рассмотрение коммуникативного процесса основывается на его пони-мании как процесса кодирования, декодирования и перекодирования структур смысла с применением лингвокультурного пространства как модели жизненного мира чело-века, которая одновременно служит моделью интерпретации. Постулируется, что лингвокультурное пространство как лингвосемиотическая категория может быть использовано для рассмотрения репродуктивной интерпретации как метода перево-доведческого анализа. Сформулировано каноны, которые являются определяющими для применения лингвосемиотического подхода в переводоведческих исследованиях.Ключевые слова: лингвосемиотичекская интерпретация, жизненный мир человека, лингвокультурное пространство, закодированный/декодированный/перекодорован-ный текст, репродуктивная интерпретация.

Andreichuk N.I. Lingual-and-semiotic Text Interpretation and Its Potential for Translation Studies Development. The paper studies linguosemiotic interpretation as a method of text analysis. The suggested linguosemiotic approach to the defining of the communicative process is based on the claim that it is the process of coding, decoding and recoding of sense structures applying linguocultural space. The latter is viewed as a model of human life-world which also serves as a model of interpretation. Linguocultural space as a linguosemiotic category is reckoned to be an effective tool for studying reproductive interpretation as a method of translation analysis. The author formulates basic canons of applying linguosemiotic approach in translation studies.Key words: linguosemiotic interpretation, human life-world, linguocultural space, encoded/decoded/recoded text, reproductive interpretation.

Вербальне перекодування засобами іншого вербального коду веде до появи численних іншомовних перекладів еталонного твору

(І.М.Колегаєва).

9

АНДРЕЙЧУК Н.І. ПОТЕНЦІАЛ ЛІНГВОСЕМІОТИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ...

Сучасна лінгвістика має у своєму арсеналі низку наукових розвідок, які стосуються загальних підходів та принципів дослідження мови та ін-струментарію, яким оперують мовознавці. Однак питання методології мо-вознавчих досліджень для багатьох науковців зводиться лише до строго-го дотримання традиційних настанов та „посилання на авторитети”. Отож, не можна не погодитись з О. Селівановою, що така галузь лінгвістики як лінгвометодологія потребує зараз особливої уваги, оскільки вона спрямо-вана на з’ясування природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад і способів опису й аналізу мови та її продуктів [7, 28]. Одним з основних завдань лінгвометодології є обґрунтування зв’язку пізнавальної здатності людини з мовою, мовлен-ням та комунікацією. Засадничим для цього обґрунтування може стати тлумачення життєвого світу людини як „проміжного світу” – когнітивного середовища, у якому відбувається процес знакотворення, тобто встанов-люється звʼязок між світом речей і світом мови1 . Життєвий світ людини детермінований знакотвірною діяльністю соціуму в цілому і кожним його членом, як творчою мовною особистістю, зокрема. Навколишня дійсність відображається свідомістю, видозмінюється у мисленні і репрезентується у мові. Мова має дві знакові форми: мовлення і мислення. Втілення думки у мовленні є лише переведенням однієї форми знаків у іншу. Ще до того як мисленнєвий вміст передається через мовлення, він уже повинен існува-ти у знаковій формі. Його утворення є процесом пізнання, id est процесом формування життєвого світу людини. У діяльності мислення відбувається формування семіотичної моделі світу, яке стає можливим лише завдяки знакам. Відображений у свідомості людини світ перетворюється в образ світу, що становить початкову точку творення знака. Таким чином, життє-вий світ людини як лінгвосеміотична категорія є результатом накопичен-ня інформації про світ, що супроводжується утворенням мовних знаків.

Запропоноване тлумачення життєвого світу людини як середовища ко-

1 Е. Гуссерль ввів це поняття у роботі „Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія” [4], перша частина якої вийшла в січні 1936 року у Бєлграді, а повне видання – лише після смерті автора. Ще у травні 1935, читаючи у Празі лекції „Криза європейського людства і філософія”, Е. Гуссерль звертається до теми „наук про дух”, предметом інтересу яких є „люди як особистості, їхнє особистісне життя і діяльність і, відповідно, її продукти”. Життя розглядається не у фізіологічному сенсі, а означає життя, що створює продукти духа – „культуротвірне життя в єдності визначеної історичності”. Основою суб’єктивної роботи думки дослідника є „оточуючий життєвий світ; він постійно передбачається як ґрунт, поле його діяльності, в якому тільки і мають смисл його проблеми і способи мислення” [5]. Розвиваючи ідею життєвого світу у „Кризі європейської науки”, Е. Гуссерль стверджує, що він є смисловим фундаментом усякого людського знання. Він породжується життєвою активністю трансцендентального Я, є теоретичним узагальненням на основі очевидностей первинного досвіду, тобто самого життєвого світу, котрий надає матеріал, у тому числі й для філософських побудов [4, 152] Отже, світ у феноменології постає як особливий життєвий світ, що формується із суджень про світ (doxa). На думку Ф. Бацевича, таке розуміння близьке до ідей неогумбольдтіанства щодо проміжного світу, який складається із значень мови і перебуває між свідомістю людини і об’єктивним світом речей [3, 144].


10

дування (знакотворення) та декодування (інтерпретації) смислів робить цю категорію визначальною для розуміння процесів комунікації. Кодування та декодування є основою комунікації, яка у сучасному мовознавстві розгля-дається як процес, у якому учасники оперують кодами (Г. Бурова, Дж. Ділі, І. Добичіна, І. Колегаєва, Н. Мечковська, М. Нікітін, Р. Якобсон). Лінгвосеміо-тичне тлумачення коду передбачає виокремлення трьох аспектів: 1) код як встановлення відношення між знаком і об’єктом; 2) код як відношення між об’єктами в тексті, що забезпечує розкриття смислу мовного знака; 3) код як відношення знаків у тексті, що відображають соціально, історично та куль-турно зумовлені зв’язки об’єктів, визначальні для даного типу дискурсу – лінгвокультурний код (далі ЛКК). ЛКК є інтерсуб’єктивними феноменами, які вкорінені в історію та життя суспільства і становлять найважливішу частину системи конвенцій, що склалися в культурі етносу. Інтерпретаційна модель, котра дає змогу виявити структури смислу через варіативність мовних кодів, становить лінгвокультурний простір (далі ЛКП) носія мови кон-кретної епохи. Оскільки життєвий світ людини є знакотвірним середови-щем, то ЛКП як модель інтерпретації знаків є моделлю цього світу [2, 17 – 27].

Лінгвосеміотичне бачення комунікативного процесу ґрунтується на його тлумаченні як процесу кодування та декодування структур смислу із за-стосуванням ЛКП як моделі життєвого світу людини, яка одночасно слугує моделлю інтерпретації. Інтерпретацію розглядаємо як пізнавальну проце-дуру, яка має на меті розуміння. З опорою на ідеї Еміліо Бетті2 вважаємо, що об’єктом інтерпретації у герменевтичному сенсі є суб’єктивність іншо-го. Вона визначає смисловмісну форму, у якій об’єктивований „дух”, котрий таким чином стає доступним для іншого „духу” (інтерпретатора). Поняття інтерпретації Е. Бетті узагальнює у 4 канонах (формулювання канонів цит. за [9, 92]). Перший канон стосується предмету інтерпретації: смисловмісні форми є автономними і мають власну логіку розвитку. Цей канон тлумачимо як автономність закодованого тексту. Другий канон стосується когерент-ності значення: взаємозв’язки елементів між собою та між елементами і ці-лісною формою дозволяють взаємне виділення та тлумачення елементів стосовно цілого та навпаки. Цей канон співвідносний з нашою ідеєю сто-совно зв’язку базових, лінгвокультурних та гіперкодів у дискурсі3. Третій ка-нон Бетті формулює таким чином: слід адаптувати та інтегрувати розумін-ня у відповідності до власного розумового горизонту, щоб реконструювати

2 Еміліо Бетті (1890 – 1968) народився в Камеріно, Італія. Мав докторські ступені з права та філософії. Викладав право у низці італійських університетів, а з 1917 року – у Франкфуртсь-кому університеті в Німеччині. Там він вивчав теорії інтерпретації Вільгельма Дільтея і вони стали опоровими для його підходу. В Німеччині він опублікував низку статей, які зробили його відомим як герменевта. У 1948 році Бетті повернувся в Італію, де викладав право у Римському університеті, а згодом заснував і очолив Інститут інтерпретативної теорії. Жодна з основних робіт Бетті не була перекладена англійською мовою. Окремі уривки були перекладені Сюзанною Но-укс та Джозефом Бляйхером. Вклад Бетті у герменевтику в основному відомий з аналізу, який знаходимо у працях Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Еріка Хірша, Річарда Палмера та інших вчених. 3 До категорійної системи лінгвокультурного простору належать мовні коди трьох типів: а) базові коди – окремі знаконосії (імена денотатів); б) лінгвокультурні коди – дискурсно зумовлені зв’язки однорідних субкодів (денотативних полів); в) гіперкоди – ідеологічні пресупозиції тексту [2, 101].

11

творчий процес автора тексту. Цей канон відповідає нашому тлумаченню ЛКП як моделі інтерпретації: в межах „горизонту”, визначених нашим жит-тєвим світом. Четвертий канон: співвідносність значення. Тут Бетті на-голошує, що слід працювати дуже зосереджено (give one’s full attention and intellectual openness), щоб уникнути „насильства” над інтерпретацією (to avoid violence to the process of interpretation). А, щоб повністю зану-ритися у процес, слід мати відповідні фонові знання, зокрема стосовно питань свободи, освіти, рівності та мовної спільноти [9, 92]. У цьому ка-ноні знову наголошується на „інтелектуальній відкритості” по відношен-ню до інтерпретованого тексту, тобто певної конгеніальної налаштова-ності стосовно предмета. У нашому тлумаченні цей канон співвідносить-ся зі спрямованістю інтерпретації на реконструювання ЛКП відправника.

Канони Е.Бетті об’єднують його з традиціями Ф. Шляєрмахера та В. Дільтея. Вони привертають увагу до залежності адекватності інтер-претації від відношення між об’єктом (суб’єктивністю автора) і суб’єктом (суб’єктивністю інтерпретатора). Його програма також визначає спектр герменевтичних завдань, вказуючи, що у різних галузях, інтерпретативна діяльність може бути різною: а) репродуктивна інтерпретація, яка вико-ристовується при перекладі, у театральних виставах та музиці; б) норма-тивна інтерпретація, яка „працює” у юриспруденції, теології і психології; в) феноменологічна інтерпретація, яка охоплює історію та освіту [9, 92]. Попри дискусійність цієї класифікації4, плідним для цього дослідження, яке спрямоване на виявлення потенціалу методу лінгвосеміотичної ін-терпретації для перекладацьких студій, вважаємо термін репродуктивна інтерпретація. Фактично, праця перекладача включає, перш за все, ре-продуктивну інтерпретацію. Закодований текст уводить у дію сукупний ме-ханізм керування процесом його інтерпретації. Лінгвосеміотичний аналіз тексту забезпечується застосуванням трихотомії інтерпретант, яка містить такі механізми а) встановлення зв’язку з конкретними „денотативними подіямиˮ (подієва інтерпретанта); б) ідентифікація ментального стереоти-пу, представленого сукупністю когнітивних структур зі знаковим втіленням у тексті певного жанру (поняттєва інтерпретанта); в) зʼясування оцінки по-відомлення через встановлення конотату зв’язків основних денотативних полів тексту (культурна інтерпретанта) (детальніше див. [1]). Застосування цієї трихотомії відображає не лише аналіз лінгвістичних параметрів тек-сту, але й рух і структурування смислів у свідомості відправника (автора) і отримувача. Перекладач шляхом аналізу лінгвокультурного кодування тексту (лінгвістичних механізмів тексту) відтворює ЛКП автора. Його влас-ний ЛКП визначає вибір засобів перекодування тексту. І.М.Колегаєва при-вертає увагу до факту, що за умов появи у ланцюжку „автор – твір – читач” додаткової комунікативної фігури: чи то коментатора чи то перекладача відбувається комунікативна трансформація повідомлення [6, 11]. При цьо-му цільовою настановою перекладача є звести до мінімуму розбіжності у

4 Дискусійним, зокрема, є виокремлення феноменологічної інтерпретації, адже вся герме-невтика Е.Бетті побудована на засадах феноменології.



12

мовно-культурних тезаурусах автора і його іншомовних читачів. Згадані те-зауруси співвідносять з нашим тлумаченням лінгвокультурного кодування.

Таким чином, лінгвосеміотична інтерпретація, яка спрямована на рекон-струювання ЛКП автора, через аналіз кодування тексту, використовується перекладачем для забезпечення адекватного перекодування тексту. Отриму-вач (читач) має справу з перекодованим текстом, який інтерпретує у відповід-ності до власного ЛКП. Інтерпретатор-перекладознавець працює з двома (чи, у випадку множинності перекладів, з більшою кількістю) текстів (див. Рис.1).

Перекладознавчий аналіз спрямований на зіставне вивчення лінгво-культурного кодування тексту оригіналу та перекладу. Він відрізняється від тих проектів методологічної герменевтики, у яких об’єкт інтерпрета-ції – це інший суб’єкт, який виступає не як річ, а як співрозмовник, учас-ник суб’єктивного життя самого інтерпретатора. Однак і для герменевта, і для семіотика, і для перекладознавця предметом інтерпретації є „смис-ловмісна формаˮ (репрезентамен), у якій об’єктивований „духˮ (інтерпре-танта), який доступний для іншого „духуˮ інтерпретатора-отримувача).

Підсумовуючи, сформулюємо низку канонів, на які, на нашу думку опирається застосування лінгвосеміотичного підходу у перекладознав-чих студіях: 1) канон комунікативної інтенції автора, яка втілена у „ви-хідних” лінгвокультурних кодах; 2) канон відтворення „вихідних” кодів з використанням лінгвокультурного простору як моделі інтерпретації; 3) третій канон − герменевтична „конгеніальна установкаˮ по відношен-ню до предмета, яка вимагає адекватного рівня компетенції інтерпре-татора-перекладача стосовно ЛКП автора; 4) четвертий канон – канон повноти відтворення. В методологічному аспекті він означає, що праг-нення до об’єктивності інтерпретації (в сенсі другого канону) не означає прагнення позбутися власного лінгвокультурного простору перекладача.

Рис. 1. Лінгвосеміотичний підхід до репродуктивної інтерпретації.

13

Запропоновані вище канони узгоджуються з концепцією відкритос-ті тексту для перекладу у семіотичних студіях. Оскільки текст є просто-ром знакової реальності, то він завжди може бути декодований з вико-ристанням троїстої за своєю природою інтерпретанти і повторно за-кодований з використанням іншої системи кодів. З розбіжностями у способах кодування можуть бути пов’язані невідповідності в перекладі.

Наведені вище міркування дозволяють зробити висновок, що оскіль-ки переклад як один із найважливіших культурних процесів, починаючи від Р. Якобсона, розглядається як інтерпретація знаків [8, 260 – 266], то лінгвосеміотичний підхід має великий потенціал для перекладознав-чих студій. Розвиток ідей кодування/декодування/перекодування тек-сту має безпосередній стосунок і до тлумачення процесу перекладу. Інтерпретативна природа кодів забезпечує здатність перекладача „від-читувати” їх та відтворювати в іншомовній версії. Таким чином, по-при відсутність експліцитно вираженого розуміння, ідеї, випрацювані лінгвосеміотикою, є плідними для розвитку перекладознавчих студій.

ЛІТЕРАТУРА1. Андрейчук Н. І. Інтерпретанта як людський чинник мовного семіозису / Н. І. Андрейчук

// Мовознавство. – 2012. − №3. – С. 65-74.2. Андрейчук Н. І. Семіотика лінгвокультурного простору Англії кінця XV – початку XVІІ

століття: монографія [Текст] / Н. І. Андрейчук. – Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2011. – 280 с.

3. Бацевич Ф.С. Філософія мови : Історія лінгвофілософських учень : підручник / Ф. С. Баце-вич. – К. : ВЦ «Академія», 2008. – 240 с.

4. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология / Эдмунд Гус-серль. – СПб. : Владимир Даль, 2004. – 400 с.

5. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия / Э. Гуссерль // Вопросы философии. – 1986. – № 3. – С. 101-116.

6. Колегаєва І.М. Літературний твір й іншомовна читацька аудиторія (комунікативні ас-пекти текстових трансформацій) / І.М.Колегаєва //Щорічні записки з українського мо-вознавства. Opera annua in linguistica ucrainiana. Fascicullum 3.– Одеса, 1996. – Вип.3. – С. 9-22.

7. Селіванова О. Методи дослідження тексту в сучасній лінгвістиці / О.Селіванова //Світ свідомості в мові. Мир сознания в языке: Монографічне видання. – Черкаси: Ю.Чабаненко, 2012. – С.327-346.

8. Jacobson R. On Linguistic Aspects of Translation / Roman Jacobson // Selected Writings. Word and Language. – The Hague: Mouton & Co. Printers, 1971. – P. 260-266.

9. Pressler Ch.A. Sociology and Interpretation: from Weber to Habermas / Charles A.Pressler, Fabio B. Dasilva. – Albany: State University of New York Press, 1996. – 208 p.

REFERENCES1. Andreichuk, N. (2012). Interpretanta yak liudskyi chynnyk movnoho semiozysu. Movoznavs-

tvo, (3), 65-74.2. Andreichuk, N. (2011). Semiotyka linhvokulturnoho prostoru Anhlii kintsia XV – pochatku

XVII stolittia: Monohrafiia. Lviv: Vyd-vo Lvivskoi politekhniky.3. Batsevych, F.S. (2008). Filosofiia movy : Istoriia linhvofilosofskykh uchen : pidruchnyk. Kyiv:

«Akademiia».4. Gusserl’, Je. (2004). Krizis evropejskih nauk i transcendental’naja fenomenologija. SPb. :

Vladimir Dal’.5. Gusserl’, Je. (1986). Krizis evropejskogo chelovechestva i filosofija. Voprosy filosofii, (3),

101 – 116.



14

6. Kolehaieva, I.M. (1996). Literaturnyi tvir i inshomovna chytatska audytoriia (komunikatyvni aspekty tekstovykh transformatsii). Shchorichni zapysky z ukrainskoho movoznavstva. Opera annua in linguistica ucrainiana, (3), 9 – 22.

7. Selivanova, O. (2012). Metody doslidzhennia tekstu v suchasnii linhvistytsi. Svit svidomosti v movi. Myr soznanyia v yazuke: Monohrafichne vydannia, 327 – 346.

10. Jacobson, R. (1971). On Linguistic Aspects of Translation. Selected Writings. Word and Language. The Hague: Mouton & Co. Printers, 260 – 266.

11. Pressler, Ch.A., Dasilva, Fabio B. (1996). Sociology and Interpretation: from Weber to Habermas. Albany: State University of New York Press.Стаття надійшла до редакції 12.03.2015 р.

15

БАБЕЛЮК О. А. ПОЕТИКА СПОНТАННОСТІ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОГО...

УДК 811. 111’’ 42 (043. 3)Бабелюк О. А.

ПОЕТИКА СПОНТАННОСТІ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОГО НАРАТИВУ

У статті окреслено специфіку текстуального простору постмодерністського наративу в рамках поетики спонтанності, уточнено дефініції основних понять постмодерністської поетики. Визначено, що ключовими поетикальними засобами і прийомами постмодерністського наративу є наративна ризома, трансформовані оповідні техніки потоку свідомості, «начерку», імажизму, гіпертекст, оцифрована текстуальність, які в межах спонтанного письма створюють наративний хаос, квазіреальність, та безкінечні мовні імпровізації. Простежено і схарактеризова-но етапи становлення американської постмодерністської прози малої форми у поетологічному аспекті. Ключові слова: поетикальні засоби і прийоми, постмодерністський наратив, нара-тивна ризома.

Бабелюк О. А. Поэтика спонтанности постмодернистского наратива. В статье описана специфика текстового пространства постмодернистского наратива в рамках поэтики спонтанности, уточнены дефиниции основных понятий постмо-дернистской поэтики. Определено, что ключевыми средствами и приёмами пост-модернистского наратива являются наративная ризома, трансформированные на-ративные техники потока сознания, «начерка», имажизма, гипертекст, цифровая текстуальность, которые в рамках спонтанного письма создают наративный хаос, квазиреальность и бесконечные языковые импровизации. В статье также исследова-ны этапы становлення американской постмодернистской прозы малой формы, дана характеристика каждому из них.Ключевые слова: поэтикальные средства и приёмы, постмодернистский наратив, наративная ризома.

Babelyuk O.A. Poetics of spontaneousness in postmodern narrative. The article focuses on specific features of textual space of postmodern narrative and on definitions of basic notions of postmodern poetics. It is proved that the key poetic means and devices of postmodern narrative are narrative rhizome, transformed narrative technics, hypertext, digitised textuality, which in the process of spontaneous writing lead to narrative chaos, quazireality and language improvisation. The research also traces stylistic means and compositional devices typical for American short story as a literary genre, viewed from their evolutionary perspective within three consecutive periods in its development − prepostmodern, postmodern, and postpostmodern.Key words: poetic means and devices, postmodern narrative, narrative rhizome.

Увесь сенс сучасної поезії, танцю, вистави, прози, музики полягає в елементі імпровізації,

спонтанності і відкритої форми.Аллен Гінзберг

Постановка проблеми у загальному вигляді, її актуальність та зв’язок з науковими завданнями. «Ситуація постмодерну» [28] постулює сприй-няття світу як грандіозного звалища нагромаджених людством артефактів, традицій, образів, стилів. Відповідно у постмодерністській літературній


16

традиції наголос робиться на жанровій гібридності, фрагментарності, гетерогенності суперечних тверджень, поліфонічності і «відкритості» ху-дожнього твору та запереченні великих наративних форм загалом. Усе це перетворює постмодерністський наратив на випадковий бріколаж тексто-вих фрагментів та структурний хаос як спосіб його організації.

Практика спонтанної імпровізації, започаткована у США після Другої світової війни, опиралася на «психічний автоматизм» як засіб донесен-ня до свідомості можливостей, заборонених ідеологією. Письменники-постмодерністи сподівались, що «спонтанний мистецький твір зможе ста-ти засобом зв’язку між «відкритою» цариною несвідомого та обмеженим ідеологією світом свідомості» [22, 35]. що радикально змінило традиційні форми подачі і сприйняття текстової інформації.

Новітні принципи побудови постмодерністського наративу уприрод-нилися у ризоматичній побудові текстуального простору та появі нових, специфічних засобів і прийомів його текстотворення [3,10]. Серед них наративна ризома, симулякр (образ відсутньої дійсності), різноманітні форми пастишу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів), гіпертексту (аналог комп’ютерної літератури з численними відсиланнями), оцифрована текстуальність (взаємодія комп’ютера і тексту), трансформовані оповідні техніки (потоку свідомості, «начерку», імажизму), які, за нашими спостереженнями, виступають ключовими поетикальними засобами і при-йомами постмодерністського текстотворення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ґрунтовний аналіз праць із поетики постмодернізму (Р. Барт, Л. І. Бєлєхова, Т. Н. Денисова, М. Н. Еп-штейн, І. П. Ільїн, І. С. Скоропанова, L. McCaffery) дає підстави твердити, що з позицій епістемології постмодерністська поетика є сферою, що інтегрує стилістику, наратологію, семіотику, а постмодерністський текстуаль-ний простір постає як «знакова діяльність, робота і гра» [5], тобто як без-перервний процес конструювання знаків.

Постмодерністський художній текст неодноразово ставав предме-том зацікавлень як вітчизняних, так і зарубіжних учених, зокрема в межах дослідження мовних особливостей розгортання змісту у поетичних текстах [8; 22], виявлення креативного потенціалу постмодерністської прози [1; 7; 29; 30], її семантико-синтаксичних [7; 25], структурних [14] та лінгвостилістичних [16; 19; 20] рис. Проте проблему визначення ключових поетикальних засобів і прийомів постмодерністського текстотворення все ще системно не розв’язано. Це пояснюється тим, що, з одного боку, постмодерністський наратив є надто строкатим за своїми поетикальними характеристиками, а з іншого, – для кож-ного етапу розвитку постмодерністського наративу характерні свої специфічні прийоми текстотворення, які увесь час змінюються.

Мета статті – окреслити специфіку текстуального простору постмодерністського наративу в рамках поетики спонтанності. Зазначена мета передбачає розв’язання таких завдань: визначити провідні засоби і прийоми постмодерністського наративу, а також простежити і схарактери-зувати етапи становлення американської постмодерністської прози малої форми з погляду постмодерністської поетики.

17

Виклад основного матеріалу. Постмодерністське світобачення (сприй-няття світу як абсурдного та непередбачуваного) вплинуло на оповідні техніки і принципи побудови постмодерністського наративу руйнуванням всіх усталених правил і закономірностей їхнього застосування [3, 7]. Як наслідок у сучасній лінгвопоетиці сформувався новий лінгвосинергетичний підхід до трактування поетикальних засобів і прийомів як цілеспрямованих способів комбінації виражально-зображальних засобів різних мовних рівнів (фонографічного, морфологічного, лексичного, синтаксичного, текстового) з постійною динамічною зміною їхніх функцій: підсиленням, зміщенням чи узагальненням [1, 4]. Завдяки своїй набутій таким чином мінливості вони створюють особливий текстуальний простір, «спонтанне письмо, не ску-те правилами, які структурують свідоме сприйняття» [31, 56], де панують наративний хаос, квазіреальність, створена безкінечною мовною грою, та різноманітні мовні імпровізації. На думку дослідників «позитивною рисою імпровізацій є те, що вони походять зі світу нових цінностей їх недоліком є зсув смислу, часто до повного його руйнування» [31, 57].

Принагідно зауважимо, що прийоми традиційної поетики стають постмодерністськими тільки у взаємному ігровому поєднанні і тільки в межах постмодерністського світогляду, що передбачає множинність інтерпретацій, відкритість вільного пошуку смислу та інтелектуального експерименту, ігрове моделювання реальності, на базі якого створюється і прочитується художній твір.

Як відомо, найважливіша відмінність постмодерністського наративу від модерністського пов’язана з тим, що епістемологічна домінанта модернізму – як я бачу світ? – перетворилася на онтологічну – як світ улаштований? що це за світ? – [8, 1]. Для художньої епічної літератури це виявилося у пріоритеті стилю над сюжетом: важливим стало не те, про що розповісти, а те, як розповісти, тобто актуалізувався наративний аспект. Стиль перетво-рився на рушійну силу твору, час від часу замінюючи собою сюжет. Авторсь-ка роль поступилася ролі спостерігача, якого ототожню ють з оповідачем/на-ратором, що зумовлено впливом «наративної філософії» [28]. Функції нара-тора полягають у тому, що не автор відповідає за правдивість переказаної історії, події, а сам наратор.

Щодо «авторства» тексту, то концептуальні положення представників наукової школи на чолі з М. Фуко сягають ідей Р. Барта, які дослідник на-магався витлумачити через поняття деконструкції. Найбільш цитованою і дослідженою в цьому аспекті є його праця «La mort de l’auteur» («Смерть автора»), де на місце автора Р. Барт ставить фігуру письма і проголошує індиферентність останнього, відсутність у ньому будь-якої ідентичності, цілковиту нейтральність, тобто розуміє письмо як «деструкцію будь-якого голосу» [5, 326]. «Чим швидше автор відсторонюється, тим більш марними стають зусилля «розшифрувати» текст [...]; письмо повсякчасно породжує смисл, але останній одразу зникає, відбувається систематичне вивільнення смислу» [там само].

Згодом зазначені теоретичні постулати ляжуть в основу естетики спонтанності, яка, ставлячи під сумнів соціальну владу панівної англо-



18

американської традиції у США, постулювала «відкриті», «поліфонічні» фор-ми. У книзі «Jazz Text» Ч. Хартман зазначив, що відкрита форма спонтанно-го мистецтва втілює концепт поліфонії М. Бахтіна [26, 73]. Поліфонічною є така наративна форма, за якої автор постає у тексті не як цілісна особистість чи «суб’єкт», а як множинність голосів і особистостей, які виражають різні погляди та світосприйняття [26, 74; 6; 18]. За таких умов голос автора – це поліфонічна сума усіх голосів.

Таким чином, постмодерністський наратив твориться шляхом постійної трансформації наративних форм у різні «голоси», руйнуванням лінійності та однозначності текстової інформації, що зумовлюють ризоматичний стиль викладу – невизначеність між порядком подій наративу і порядком їхнього «розповідання» і як наслідок – знищення фабули і створення осо-бливого типу «нелінійного письма» (Ж. Деррида) [24, 84] чи «діалогу текстів» (Ю. Кристєва) [15, 47]. Так класичний художній твір трансформується у ри-зоматичний.

Тому саме наративну ризому вважаємо ключовим поетикаль-ним прийомом творення постмодерністського наративу, специфіка якого полягає у перерваності сюжету, коли лінійний зміст втрачається, і читач може доусвідомлювати смисл оповідання самостійно.

Поняття ризоми було введено у філософію постмодернізму 1976 р. Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі у спільній роботі «Rhizome» («Ризома») [23] як противагу поняттю структура для фіксації принципово позаструктур-ного і нелінійного способу організації цілісності, що залишає відкритою можливість для іманентної автохтонної рухливості і відповідно реалізації її внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурації [9, 20].

Відомо, що ризома – це специфічна форма кореневища, яка не має чітко вираженого центрального підземного стебла [там само]. На відміну від будь-яких видів кореневої організації, ризома – не лінійний «корінь», а радикально відмінна від кореня рослин потенційна нескінченність, що імпліцитно містить у собі «приховане стебло» [там само]. Принципова різниця полягає в тому, що це стебло розвивається у будь-якому напрям-ку й приймати будь-які конфігурації. Ризома може бути зламана в якомусь місці, може переміститися на іншу лінію [9, 71]. Зміни, злами в ризомі вини-кають щоразу, коли сегментарні лінії зненацька виявляються на лініях зник-нення. Ці лінії постійно переходять одна в одну.

У літературознавстві це явище було метафорично охарактеризо-вано Х. Л. Борхесом як «сад, у якому розходяться стежки» та У. Еко як «літературний ліс», де автор довільно змінює напрям сюжетних ліній, а читач прокладає свій «шлях» згідно з теж довільно обраним ним інтерпретативним напрямом, а сама ризома стає метафорою постмодерністського освоєння світу як хаосу.

Говорячи про постмодерністський наратив у царині його структуруван-ня як мегатексту [12; 13; 13], слід відзначити складність його гетерогенної ризоматичної структури.

Мегатекст, за визначенням І. М. Колегаєвої, – це комунікативно гете-рогенне ціле основного тексту та допоміжного тексту [13, 75]. Ці частини

19

вирізняються прагматичним спрямуванням, комунікативною валідністю та облігаторністю своєї присутності у мегатексті. Основний текст є абсо-лютно облігаторним, він ціннісно домінує над допоміжним, прагматично спрямований на передачу повідомлення як такого. Допоміжний текст – це множина (від 1 до 7-8 типів) текстових повідомлень, які факультативно су-проводжують основний текст, зазвичай є ціннісно другорядними і прагма-тично допоміжними, тобто спрямованими на оптимізацію функціонування основного тексту. Вичерпний перелік допоміжних повідомлень включає передмову/післямову, зміст, анотацію, резюме, виноску, коментар, глосарій, бібліографічний перелік, присвяту, епіграф.

Постмодерністський наратив, завдяки своїй ризомній структурі, ускладнює взаємодію основного і допоміжних текстів, нівелюючи домінантність основно-го тексту і факультативність допоміжних, створюючи орієнтир на деструкцію, хаос. До прикладу, назва збірки оповідань Дж. Барта «On with the Story. Stories» («Продовжуємо розповідь. Оповідання») [32] (допоміжний текст) стає ключовою фразою не тільки для решти оповідань збірки (основного тексту), відкриваючи та завершуючи її, але й рухає текстове розгортання всередині історій (основний текст): то як запитання On with the story, okey? (Ну що ж, продовжуємо розповідь?), то як стверджувальне речення «On with the story» («Продовжуємо розповідь»), але вже з іншою комунікативною метою – як заголовок одного з оповідань (додатковий текст). Саме тут наявні роздуми про дивне переплетення реальності та художнього вимислу. Запропонована заголовком оповідання спроба продовжити розповідь перетворюється для головної героїні на своєрідну подорож у власне життя, що постає як фіктивне на сторінках книги, яку вона читає. Завершується збірка оповіданням «5, 4, 3, 2, …», перший рядок якого розпочинається сполучником «on», що є частиною фрази «…with the story», а далі наведено численні уривки фраз незаверше-них чи нерозпочатих історій.

Отже, ризомну структуру постмодерністського наративу як мегатек-сту становить сукупність не пов’язаних між собою хаотичних фрагментів основного та додаткових текстів, проте у кожному з них містяться зв’язки з попередніми, хоча ці зв’язки безструктурні, множинні, заплутані й постійно обриваються, що, своєю чергою, зумовлює амбівалентність постмодерністського письма.

Окремо слід наголосити ще й на інтерсуб’єктивному факторі постмодерністського наративу [4, 15; 7], адже автор, текст та його реципієнт локалізовані у хронотопі (у просторі й часі). «Смерть автора» зумовила ба-гатоголосся естетичних суб’єктів, з якими вступає в діалогічне спілкування авторське «я». У межах такого творчого хронотопу складаються специфічні стосунки автора з персонажами художнього твору. Постмодерністський герой не лише потенційно дорівнює авторові, а й сам стає суб’єктом свідомості, коли віддзеркалює не індивідуальність, а ідею. Звичайно, персонажі художнього твору – це можливі аспекти життя самого автора, роз-гортання його власних можливостей, у зв’язку з чим він може передбачити вчинки своїх героїв. З особистим досвідом письменника пов’язане не лише те, що було дійсно пережито, але й те, що він бажав і навіть уявляв, оскільки



20

уява є частиною його самого [21, 91]. Письменники-постмодерністи можуть використовувати факти зі своєї біографії в художньому творі, але не за ради неї самої, а для творення власної моделі світу, власного світовідчуття.

Узагальнюючи різні погляди на принципи побудови постмодерністського наративу в рамках постмодерністської поетики, можна виділити такі головні його ознаки: 1) преференції наратива (спонтанного письма) у відношенні автор – наратор – читач; 2) відсутність статики тексту; 3) трансформація наративних форм постмодерністського повістування.

Формування поетикальних засобів і прийомів постмодерністського на-ративу в межах жанру американської постмодерністської прози малої фор-ми сягає ще ХVІІІ ст. Їхня трансформація пов’язана з допостмодерністським, постмодерністським та постпостмодерністським періодами еволюції жанру американського оповідання протягом ХХ – ХXІ століть. Охарактеризуємо кожен із них детальніше.

Допостмодерністський період (1930-ті – 1950-ті рр.) у жанрі аме-риканського оповідання позначився напрацюванням нових наратив-них форм, коли монологічна домінанта трансформувалася у діалогічну (інтертекстуальну): автор перестає бути категорією самовираження, цен-тром стає сам текст або письмо, що твориться читачем «тут і зараз» і ґрунтується на запереченні традиційних логічних норм формулювання дум-ки та побудови твору. Письменики засуджують «фрагментарну безглуздість сучасного життя, його смислові лакуни, петлі, збочені інстинкти, н

Випуск 1 (34) 2015 Ювілейний, присвячений 65-річчю доктора...

Documents