Міністерство освіти і науки УкраїниВище професійне гірниче училище м.Комсомольська

Захід підготували і провели викладач Гусарова В.В.

бібліотекар Гришко О.О.

м. Комсомольськ, 2014р.

Мета заходу:

- сформулювати в учнів цілісне уявлення про розвиток подій Великої Вітчизняної війни на території України та Полтавщини через призму історії і художнього слова;

- популяризація художньої та науково-публіцистичної літератури військово-патріотичної тематики, яку можна прочитати у бібліотеці ліцею.

Учасники заходу: учні училища, які проживають у гуртожитку навчального закладу.Місце проведення заходу: читальна зала бібліотеки.Обладнання: мультимедійна презентація «Україна у вогні», добірка віршів та пісень на військову тематику 40-х років, виставка художньої та військово – патріотичної літератури, комп’ютерний комплекс.Використані джерела: Бойко О. «Історія України у ХХ столітті», 1994.; Субтельний О. « Україна. Історія.», 1991.; матеріали сайтів.

План проведення заходу1. Вступне слово викладача історії Гусарової В.В.2. Презентація слайд-шоу «Україна у вогні» учня групи 3/12 Келеберда О.3. Виступи учнів з презентаціями прочитаних книг.4. Жінка на війні ( розповідь бібліотекаря Гришко О.О. ілюстрована слайдами).5. Полтавщина у роки війни ( доповідь учениці групи 5/13 Мельник Т.)6. Герої полтавської землі (презентація бібліотекаря).7. Заключне слово викладача історії.

Хід заходуВикладач історії: Шановні учні! Шановні колеги! Нещодавно Україна відзначила 67-му річницю визволення від німецько-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни та 70-і роковини від початку цих суворих випробувань, поневірянь для нашого народу.«Українське питання» у міжнародній політиці кінця 30-х років XX ст. набуло досить актуального значення. Для заспокоєння західних держав ще у 1936 р. Герінг підкреслював: «Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною.» А згодом « Генеральним планом Ост» передбачалось на час війни на сході – максимальне використання економічних і трудових ресурсів України та Кавказу (продовольство і нафта). Зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга висунуло ідею створення маріонеткової держави Великої України, за допомогою якої Німеччина могла б розпочати практичне розчленування СРСР…22 червня 1941 року плани Ш рейху почали втілюватися в життя, група армій «Південь» розпочала широкомасштабний наступ на східному фронті в напрямку Києва, Одеси . Розпочалися оборонні бої літа – осені 1941 року. Давайте

переглянемо, як це було…(перегляд учасниками заходу фрагментів документальних фільмів про оборону Києва, Одеси, Севастополя з коментарями вчителя).Презентація слайд – шоу «Україна у вогні» та коментар вчителя історії по запропонованим слайдам щодо нового порядку, встановленого загарбниками на тимчасово окупованих українських землях та рух опору.

Бібліотекар: За загальним визнанням Велика Вітчизняна війна по праву називається всенародною. І підтвердженням цього є партизанський рух та героїзм підпільників. Головні удари партизани завдавали по комунікаціях противника, перешкоджаючи перекиданню військ та бойової техніки, виводили з ладу важливі об’єкти, знищували представників керівництва окупаційної влади, проводили глибоку розвідку в тилу ворога. А партизанська так звана «рельсова» та «шляхова» війна сковувала та послаблювала німецькі війська. Фашистське командування вимушене було знімати з фронту значні військові частини, в тому числі бронетанкові,авіацію, і кидати їх проти партизан. Гітлерівський генерал Ноймар в донесенні від 28 квітня 1943 року в штаб груп армій «Південь» писав: «…діяльність партизан в усіх районах активізувалася, вони добре озброєні. На відстані 5 – 7 км від залізниці партизани – господарі ситуації. За останні дні були здійснені вибухи залізничного шляху на очах у німецьких солдатів, і не дивлячись на те, що патрулі проходять один за одним кожні 18 хвилин, вони встигають закласти міни під рейки». Якщо ви вважаєте, що партизанський рух така собі некерована організація, то ви дуже помиляєтесь. Уже в червні 1942 року почала діяти спеціальна школа, в якій готували командирів, комісарів, радистів, підривників, розвідників, медпрацівників та інших фахівців для партизанських формувань. А всі партизанські з’єднання були підпорядковані Державному комітету оборони. Успішне ведення партизанської війни було б неможливе без підпілля. Практично не було населеного пункту, підприємства, організації і, навіть, поліції де б не діяли підпільники, хоча доля їх часто була трагічною. За доносом зрадника підпільницю Лізу Стащук з тримісячною дитиною схопили фашисти. ЇЇ піддали жорстоким тортурам, але вона не проронила жодного слова. Тоді оскаженілий кат випустив у дитину цілу обойму із пістолета. Материнське серце не витримало. У старовинному місті Олевську, що на Житомирщині, на місці її страти стоїть пам’ятник, а на гранітній плиті викарбовані імена закатованих підпільників, і серед них ім’я Валі Стащук, якій виповнилося три місяці.

Викладач історії: Протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів; розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів; пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою; підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків. За ратні подвиги нагороджено більше 180 тис. партизан, 96 – присвоєно звання Герої Радянського Союзу, а двом відважним

партизанським – Сидору Ковпаку і Олексію Федорову – це звання присвоєно двічі.

І знову ті самі імена. С. Ковпак «Від Путивля до Карпат», Вершигора «Люди з чистою совістю», Сабуров «Відвойована весна». Ці три книги розповідають про одну і ту саму подію. Справа в тому, партизанські загони по території України організовувалися нерівномірно. І 11 листопада 1942 року Державний комітет оборони вирішив перекинути декілька партизанських з’єднаннь в правобережні області де проходили важливі залізничні та шосейні шляхи. На виконання цього завдання були направлені з’єднання С. Ковпака, Сабурова, Федорова та інших. З’єднання Ковпака і Сабурова рухалися паралельно. Вони пройшли 8 областей, 87 районів, 1240населених пунктів в тилу ворога. Ось саме про цей перехід згадують партизанські командири і Герої Радянського Союзу Петро Вершигора.

Бібліотекар: Зустрітися ще з однією цікавою людиною ви можете на сторінках книг Олексія Палажченка «Подвиг комісара» і «Партизанський комісар». Ці обидві книги про генерал – майора Семена Руднєва, комісара з’єднання Ковпака. Олексій Палажченко був особисто знайомий з Руднєвим, тому що теж партизанив під його командуванням. Семен Руднєв пройшов шлях від червоногвардійця, який штурмом брав Зимовий палац до політичного керівника з’єднання партизанських загонів Сумщини. Полум’яний агітатор, талановитий командир, людина дуже дієздатна і педант в хорошому розумінні цього слова. В будь – яких умовах був завжди чисто виголеним, мав свіжий комірець і підлеглі не знали коли ж комісар спить.

Не можу обійти увагою роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія». Це розповідь про підпільну молодіжну організацію яка називалася «Молода гвардія». І коли книги Сабурова, Ковпака, Вершигори, Палажченка це - мемуари, то «Молода гвардія» це і роман, написаний рукою майстра і документальна хроніка літописця. Олександра Фадєєва, показуючи героїчних учасників підпілля, не позбавляє цих хлопців і дівчат властивих їм рис. Так Олег Кошовий з його незламною вражаючою витримкою, з його вродженими організаційними якостями – цей самий Олег часто закохується. А до зухвалості безстрашна Люба Шевцова, яка навіть в хвилини смерті не стала на коліна і отримала кулю в обличчя, любила гарно одягатися і її золотаве волосся завжди було акуратно завите і старанно укладене. Ця книга цікава для читачів різного віку, але в першу чергу вона написана для тих, кого Олександр Пушкін назвав «резвой радостью», тобто для молоді.

Викладач історії: І підсумувати свою розповідь я хочу словами Олександра Довженка: «Партизани – наша слава, наша гордість. Партизани – це ті сини України перед якими скидатимуть шапки цілі століття, якими пишатимуться цілі

покоління, складатимуть про них думи і пісні. Це невмирущий символ безсмертя нашого доброго і чесного народу».

Виступи учнів: Ясінського Назара гр. 4 /12 з презентацією книги «Хорольська яма» та Стокоз Лідії гр. 5/11 з презентацією книги «А зорі тут тихі». Бібліотекар ліцею звертає увагу учнів на виставку літератури, яка є у бібліотечному фонді та присвячена ратному подвигу народу у роки війни. Учням пропонується переглянути фрагмент документального фільму про боротьбу радянських партизан у тилу ворога.

Викладач історії: Пліч о пліч з чоловіками , на суші, у повітрі, у тилу ворога ратний свій подвиг здійснювали жінки. І хоч говорять , що у війни не жіноче обличчя, але скільки їх було коханих, матерів, сестер, вдягнувших шинелі?!( на фоні слайдів йде розповідь про жінку на війні; лунають пісні тих років у виконанні гості).

Бібліотекар: Жінка і війна. Ці обидва слова жіночого роду. Але вони

не сумісні. В один день світ жінок розділився на минуле – те, що було ще вчора: останній шкільний дзвоник, нова сукня до випускного балу, перше кохання, мрії про майбутнє... – і війну. Війна поставила всіх перед вибором. І вибір між життям і смертю для багатьох жінок виявився простим, як дихання.

Жінки грізних сорокових років дійсно спасали світ. Вони, захищаючи Батьківщину, йшли в бій зі зброєю в руках. Воювали з ворогом в небі, зенітницями і радистами були теж, в більшості, жінки. Молоденькі медсестри перев’язували поранених, виносили їх з поля бою. Жінки поряд з чоловіками боролися з ворогом в партизанських загонах, а також кували перемогу в тилу: працювали біля станків, виготовляючи зброю, рили окопи, орали, сіяли, виховували дітей… Про тяжку працю жінки в тилу написав поет Михайло Ісаковський (вірш « Русской женщине» у виконанні бібліотекаря ліцею). Як же ці звичайні дівчата ставали солдатами. Вони готові були до подвигу, але не готові до армійських буднів. Не зразу і не легко давалась їм військова наука. Послухайте спогади жінок.

Студінська Н. «Стоїмо якось ми з подругою на посту, охороняємо склад. А в Уставі написано, що коли хтось підходить, треба його зупинити словами: «Стій! Хто йде? Стріляти буду». Подруга моя побачила командира полку і кричить: «Стій! Хто йде?». А потім тихо: «Ви мене вибачте, але я стріляти буду».

Роздайбіда С. «А я назавжди запам’ятала свій перший бій, хоча діяла автоматично: перев’язала одного пораненого, другого, третього. Аж тут почула крик: «Танк! Танк!» і побачила солдат, що бігли… Я неслась через ліс, спотикалась, падала, але не відчувала болю. А потім наді мною сміявся весь батальйон, тому що виявилось, що я тікала не від фашистського, а від свого танка.

Танасевська Л. «А коли я побачила першого пораненого – втратила свідомість. А коли вперше повзла під кулями за бійцем – кричала так, що здавалося, перекрикувала гуркіт бою. А потім нічого, звикла. Через десять днів мене саму ранило, так і осколок сама собі витягла і перев’язала».

Бібліотекар. Якою б жахливою не була дійсність, але і на війні жінка залишалась жінкою. Скрізь вона намагалась створити затишок: проліски в консервній банці, фіранки із солдатських онуч.

Ковтун А. «А у нас був добрий командир полку, беріг нас, турбувався. Під Москвою ще не зупинено наступ німців, самий страшний час для всіх, а він нам говорить: «Дівчата, Москва поряд. Я привезу вам перукаря. Я хочу щоб ви гарними були». Уявляєте, і, дійсно, привіз нам перукаря. Ми зробили зачіски, пофарбувалися і такі щасливі в бій пішли».

Бібліотекар: Про долю жінок Другої світової війни написано багато. В бібліотеці ліцею на цю тему ви можете прочитати книги Сергія Баруздіна «Повісті про жінок», Костянтина Лапіна «Девушка с винтовкой», а також чудову повість Бориса Васильєва «А зорі тут тихі». Свою думку про цю неї висловить Стокоз Л. (виступ учениці).

Про жінку на війні писали і поети. Декілька віршів ви вже почули в моєму виконанні. Послухайте, будь ласка, ще у виконанні наших дівчат (учениці груп кухарів декламують вірші Ю.Друніної).

Учень . Полтавщина двічі за роки війни опинялась в епіцентрі боїв – у 1941 та у 1943 роках, саме про події цих років і буде моя доповідь ( учень розповідає про запеклі бої осені 1941, окупаційний режим, звільнення населених пунктів області у вересні 1943; учні переглядають реконструкцію бою за с. Дмитрівка ).

Викладач історії: Представники 43 національностей прийняли участь у визволенні України, 11603 воїна за високу мужність та відвагу отримали звання Героя Радянського Союзу, серед них – 668 українців. Кавалерами Золотої Зірки стали 200 мешканців нашого краю. Саме про ратний подвиг та мужність тих, хто вижив у горнилі боїв подальша моя розповідь…

Полтавщина славна своїми героями. І в першу чергу героями Великої Вітчизняної війни. Це і керівник підпільної молодіжної організації «Нескорена полтавчанка» Ляля Убийвовк; тричі розстріляна зв’язкова Ольга Бондаренко,

Костянтин Ємельяненко, який повторив подвиг Олександра Матросова і багато – багато інших. Я ж хочу розповісти про людей не таких відомих, але не менш героїчних. Війна залишила свої рани не тільки в серцях тих, хто її пройшов, тих, хто вижив. А і в серцях підростаючого покоління, тих, хто все бачив, але нічого не міг змінити, тих хто водночас стали дорослими і в свої 10 – 11 років бачили більше, ніж ми, нині живущі, за все життя.

Голубу Володимиру Григоровичу не довелося побувати на фронтах Великої Вітчизняної, але війна його теж не обійшла. Герой моєї розповіді родом із Келеберди. Коли почалося форсування Дніпра, йому було 11років, але те, що він побачив будучи підлітком, залишилось в його пам’яті назавжди. Таємно від рідних він бігав із дому і ховався в осоці, щоб спостерігати за битвою на Дніпрі. Сьогодні він ділиться своїми спогадами. Плацдарм 18 км південніше Кременчука – так називалася ділянка форсування Дніпра на території сучасного Комсомольська. Із офіційних каналів відомо, що тут загинуло 32 тисячі чоловік.

Викладач історії: «Почалося все на світанку 29 вересня 1943 року, – згадує Володимир Григорович. – На територію Келеберди почали підтягуватися війська. В основному це були солдати – сибіряки. Молоденькі такі хлопчики 18 -19 років. Вони йшли, а гвинтівка їм до п’яток діставала».

Першою переправилась група із 252 – ї стрілецької дивізії – 8 чоловік. На Дніпрі є такий великий острів, який починається в районі Келеберди і закінчується уже біля Комсомольська. Саме туди переправились ці восьмеро сміливців, навіть змогли частково вибити німців і протриматися до ночі. А вночі 30 вересня уже почалося масове форсування Дніпра. Хоча поняття ночі було відносним. Німці вішали на парашутах освітлювальні прилади. І було видно як вдень. Наші солдати переправлялись на підручних засобах. В основному це були рибацькі човни. Але із 10 човнів до протилежного берега, в кращому разі, добиралось половина. Переправлялися на ворожий берег по 100 – 150 чоловік. З кожним світанком солдати знову йшли на штурм Дніпра. А німці, які вже пристрілялися, оборонялися з іншого берега. І так продовжувалося цілий місяць. А коли радянські війська переправились біля Волошино і в Кременчуці німці злякалися, що їх оточать і відступили. На Дніпрі було 24 переправи і всі вони дісталися великою кров’ю. Більш ніж 860 тисяч чоловік загинуло на цих переправах.

Коли німці відступили, підлітки школою, чоловік до 50, їздили на протилежний берег хоронити радянських солдат. Але поняття «хоронити» було відносним. «Ми викопували яму в глибину таку, щоб можна було самому вилізти, – згадує Володимир Григорович. – Клали в такі ями по 4 – 5 чоловік і присипали землею сантиметрів 15 – 20 над тілами. У нас були великі рюкзаки, в які ми збирали документи загиблих. Я в день до 40 чоловік закопував. А щоб на берег вийти, потрібно було ставати на тіла загиблих. І так ми їздили аж до глибокої осені».

Нелегко склалося життя Володимира Голуба після війни. Він закінчив школу, ремісниче училище, став столяром – краснодеревщиком. Потім армія. В Свердловську закінчив школу диверсантів. В 1953 році, працюючи в розвідці, попав в руки солдат УПА.

Ось як про це згадує Володимир Григорович: «Наші перехопили кур’єрів, які йшли із Заходу через кордон в Західну Україну. А далі замість них ішли ми. Ми брали ті відомості, які вони повинні були передати, коштовності. Два рази операція пройшла вдало, а третій раз виявився провальним ».

Бібліотекар: В районі Ворохти розвідників арештували. Вийшло так, що заступник командира УПА спустився з гір і його заарештувала міліція. Підозри відразу впали на новеньких. За ними почали слідкувати. Спецгрупі довелося підставити іншого хлопця, який також відлучався із табору – ходив до дівчини. «І тоді я побачив багато чого, – згадує наш герой. – Я знав, що вони уміють бити, але так знущатися, як над цим бідним хлопцем – це просто страшно… Він оправдовувався, що ходив до дівчини і нікого не видавав, але його ніхто не слухав. Його прив’язали до дерева, розділи і почали видавлювати яйця. У нього піна пішла з рота. І тоді не витримала моя радистка. Вона вихопила пістолет у того, хто стояв поряд. А в стрільбі у неї був просто талант. Вона вночі на спалах вибивала десятку. Могла стріляти, дивлячись через спину в люстерко і також вибивала десятку. От вона і застрелила тих, хто знущався з хлопця, а потім вистрелила собі в голову. А я не встиг. І попав на допити ».

Викладач історії: Значно пізніше Володимир Григорович дізнався, що перед такими завданнями їх кодували. Уже в Комсомольську у нього сильно заболів зуб і коли він прийшов в лікарню, то не зміг назвати ні свого імені ні прізвища, просто їх не пам’ятав. Зате тоді, в 53 році він не видав нічого – був закодований болем.

«Тоді за мовчання, - згадує Володимир Голуб. – мене прив’язали за зв’язані за спиною руки, суглоби просто тріщали, біль страшна! Але коли я непритомнів мене обливали водою і все продовжувалось знову. Мене проткнули наскрізь до землі штиком і покинули помирати. Врятувався я випадково: мимо проходив старшина, який знав що робити в такій ситуації. Опритомнів я у Львові. У нас в госпіталі працював хірург Амосов. Він мене і виходив, буквально зібрав по частинах. Зараз у мене немає семи ребер, пробита легеня, травмована голова».

Але тоді Володимир Григорович став на ноги і вирішив повернутися в стрій. Поїхав в Москву, почав тренуватися в загоні «Альфа» і попав в особисту охорону маршала Жукова. Пропрацював з ним майже рік, доки Жукова не зняли з посади міністра оборони, а охоронців розігнали по всій країні, без права повертатися на батьківщину, адже вони занадто багато знали. І в 1964 році Володимир Григорович поїхав на Урал, тільки через 10 років він отримав право повернутися на Україну. Правда дружина, з якою він познайомився на Уралі, вирішила залишитись в рідних

краях. А от двоє синів приїхали з батьком в м. Комсомольськ. В місті Володимир Григорович спочатку вчителював в середній школі №2, потім в нашому ліцеї, тоді він мав назву СПТУ№15, а в 1979році перейшов працювати на гірничо – збагачувальний комбінат.

Воістину, незвичайні люди живуть поряд з нами, а ми так мало знаємо про них.

(Лунає запис пісні із кінофільму «Білоруський вокзал»)

Бібліотекар: Герой моєї наступної розповіді теж зустрівся з війною в 10 років. Фашисти наступали стрімко і діти, які знаходились в літньому таборі опинилися за лінією фронту. В полі групу беззахисних дітей розстріляв із кулемета фашистський стерв’ятник, скинувши на останок дві бомби. Із 22 в живих залишилось двоє хлопців. 13 діб вони мандрували по лісах. Товариш Колі Печененка помер від голоду, а він ще 12 діб добирався до людей.

В серпні 1943 року він став партизаном. Іноді підлітку зручніше і без зайвих підозр можна виконати доручене партизанським командиром завдання. Але Колі не пощастило, він попав в руки фашистів. Не кожний дорослий міг винести те, що випало на долю цього хлопця. Партизанам вдалося викрасти юнака. Хлопець не міг рухатись, тортури зробили свою справу – повний параліч. Партизанський лікар вилікував обморожені ноги, але з паралічем справитись не міг.

Біля двох місяців паралізований хлопець лежав без руху в партизанській землянці. А 5 січня 1944 року табір оточили фашисти і всі, хто міг тримати зброю, зайняли оборону. Коля ніби стрепенувся, зміг виповзти, взяти гранату, зубами зірвав чеку і кинув її в фашистів.

З того моменту Коля знову був у строю. Руки і ноги його ще були дуже слабкими, але молодий організм переборов недугу і перемогу Микола Печененко зустрів в складі регулярної армії в Чехословакії.

Викладач історії: Після війни Микола Фомич закінчив Харківський автодорожній інститут, одружився і виховував разом з дружиною п’ятеро дітей. До 1971 року він працював головним інженером Артемівського авторемзавода. Але хвороба наздогнала його знову: повна нерухомість.

Але Миколі Фомичу не знайомі відчай і нудьга. Хоча і важко йому усвідомити, що не можна встати і піти на роботу, взяти в руки книгу або теплу руку дружини. І тоді наш герой придумав пристрій, який тримає в зубах. Це дає йому можливість вмикати телевізор, перегортати сторінки книжок і писати. Так він написав повість «Доля генерала», роман «Обпалені долею», пише вірші, листи. Листів йому доводиться писати дуже багато: з кимось його звела робота, з кимось бойові шляхи або лікарняна палата.

Коли я прочитала про Миколу Фомича Печененка, то дуже добре зрозуміла чому ж все таки ми перемогли.

Учениця: У жовтні 44-го на українські землі повернувся мир, вся етнічна українська територія була звільнена від фашистських загарбників. Але навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова на Україну та її населення ( демонстрація слайду по втратам у війні ). Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь – якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшених масштабів ( загальні збитки 40%). Таким чином , удруге за трохи більше як 10 років, Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів. І в той же час, Україна , як складова Радянського Союзу, стала однією з переможниць у війні. Повоєнна Україна виявилася дуже відмінною від тієї, якою вона була раніше…

Викладач історії: Шановні учні, пам’ятайте якою ціною далась Перемога старшим поколінням. Вшановуйте пам'ять тих, хто не повернувся з війни, загинув у тилу та концтаборах…

…Ми знову прийдемо до вічного вогню,Рокам ніколи пам’яті не стерти

Про тих, хто пережив страшну війну,І тих, хто залишивсь в обіймах смерті…

Захід завершується хвилиною мовчання.