ЛьвівВидавництво «Свічадо»

2012

Чарльз Мартін

РОМАН ПРО СЕРЦЕ

Титул оригіналу: When crickets cry.

All Right Reserved. This Licensed Work publishedunder license from Thomas Nelson.

Переклад з англійськоїОстапа Гладкого

Видавництво спирається на«Український правопис. Проєкт найновішої редакції»

Інституту української мови НАН України, 1999

Мартін Чарльз

М 80 Коли плачуть цвіркуни : Роман про серце / З англ. пер. О. Глад кий. – Львів : Свічадо, 2012 – 336 с.

ISBN 978-966-395-583-4 «Роман про серце» відомого сучасного американського письменника

Чарльза Мартіна – це роман про цінність і красу життя, про вірність, від-вагу й мужність, глибокі почуття, дружбу й кохання...

Колишній лікар-кардіолог, що виконував найскладніші операції на сер -ці, не зміг вилікувати свою кохану. Він живе сумним минулим доти, доки випадково не зустрічає важкохвору дівчинку. Даючи нове життя її серцю, він сам пробуджується до життя...

УДК 2-45ББК 86.37-49

Copyright © 2006 by Charles Martin© Видавництво «Свічадо», українське видання, 2012ISBN 978-966-395-583-4

УДК 2-45ББК 86.37-49 M 80

Стіву й Елейн

7

Пролог

Я натиснув на пружинну завісу, ледь відхиливши сітчасті двері, і зігнав двох колібрі, що змагалися за годівницю. Лопотіння їхніх крил стихло у гіллі кизилу, і світанок зустрів мене мандариновими прожилками, що проступили на видноколі. За мить до того Бог помалював небо мішанкою чорного й темно-синього, поплямивши його згодом хвилястими пасмами бавовни і покропивши блискучими цятками, дрібними і ледь більшими. Я повернув голову вбік, обвівши очима півколо, і вирішив, що небосхил скидається на перевернуту догори дриґом велетенську гранітну стільницю, що підпирає небо. Мабуть, Бог також тут п’є каву. Єдина різниця – Йому не треба читати лист у моїй руці: Він уже знає, про що в ньому йдеться.

Унизу ріка Талула плавно вливалася в озеро Бертон на пів-прозорому, нерухомому зеленому полотні, ще не потривожена антикварними водорізами й гідроциклами, що розсічуть її гладь і пристануть до берега вранці хвилина на сьому. Коли Бог поведе сонце вгору й на захід, де воно припече землю, поблиск води буде сліпучим та мальовничим.

Я вийшов з тильного ґанку, стиснувши лист у руці, і постри-бав босоніж по кам’яних східцях униз, до самого причалу. Я пі-шов уздовж дамби, відчуваючи прохолоду імли, що підступала до ніг і лиця, і видерся драбиною на дах споруди. Пірнувши в гамак, я повернувся лицем на захід, до озера, що визирало над моїм лівим коліном. Я засилив палець у невелике мідне кільце, прив’язане до кінчика короткої мотузки, і легко смикнув, розхитуючи себе.

Якщо Бог справді пив тут каву, то, мабуть, уже взявся за друге горня, тому що встиг відбілити небо, на якому зосталися лише прожилки.

Ема якось розповіла мені, що люди цілісіньке життя змага-ються з Богом, скажімо, прагнучи дістатися туди, де Його ніко -ли не було. Але на лихо, сказала вона, вони тратять свій вік на

8

пошуки й метушню, а опісля, осягнувши мету, усвідомлюють, що Він уже був там.

Я прислухався до тиші, знаючи, що вона не триватиме довго. За годину озеро заполонять сміхотливі дітлахи на автомобільних камерах, підлітки на воднолижних катерах і пенсіонери у човнах на понтонах, що зженуть канадських гусей і ляща, принадженого хлібними буханцями, які вкинули у воду шанувальники враніш-нього пташиного співу. Тепер вони стелилися через озеро, наче жовта цегляна дорога. Наприкінці дня на сотнях причалів, що врі-заються в озеро, жаровні кипітимуть пахощами хотдогів, гамбур-герів, вуджених устриць і гострих ковбас. А на дворах і доріжках, що збігають вниз до озера, люд різного віку з’їжджатиме з водя-них гірок, попиватиме м’ятний джулеп та «Маргариту» над кра-єм води і бовтатиме ногами, сидячи на другому поверсі стоянок для човнів. До дев’ятої вечора кожен власник будиночка на березі озера розпочне щорічну годинну канонаду, освітлюючи воду спа-лахами червоного, синього й зеленого дощу. Батьки поглядати-муть догори; їхні діти будуть хихотіти і галасувати; собаки гавка-тимуть і смикатимуть за ланцюг, вирізаючи жолобки на тильному боці дерева, що не пускає їх; коти шукатимуть прихисток; вете-рани поринуть у спогади, а закохані візьмуться за руки і тихцем прошмигнуть до тихої саги*, щоби, роздягнувшись, зануритися в безпечну глибінь води. Це звуки симфонії свободи.

Був День незалежности.На противагу решті мешканців Клейтону в Джорджії, я не мав

феєрверків, хотдогів і наміру запалити вогнями небо. Моя при-стань зостанеться тихою і темною, а жаровня стоятиме холодна, вкрита сажею, старим попелом і павутинням. Мені свобода вида-валася чимось далеким – наче запах, який відчув колись, але не міг пригадати. А якби міг, то спав би цілісінький день, наче новітній Ріп Ван Вінкль, і розплющив би очі завтра, щоб закреслити число в календарі. Але сон, як і свобода, приходив рідко, і ніколи не був міцним. Зазвичай недовгим: дві – три години щонайбільше.

* Cага – річкова затока, протока, рукав ріки.

9

Я лежав у гамаку, наодинці з кавою і вижовклими спогадами. Я поклав горня собі на груди і тримав у руці зім’ятий, нерозкри-тий конверт. Позаду мене туман здіймався з води мініатюрними вихорами, що вертілися повільно, наче привиди-танцюристи, й летіли крізь нависле гілля кизилу і крила колібрі, зникаючи десь на тридцять футів угорі.

Напис на конверті підказував мені, коли слід прочитати листа всередині. Якби я послухався, то це сталося б два роки тому. Я не прочитав його тоді й не прочитаю тепер. Мабуть, мені це не до снаги. Останні слова важко чути, коли знаєш напевне, що вони справді останні. А я знав напевне. Збігло чотири роки, поки я си-дів у цій глухомані. Мовчали навіть цвіркуни.

Я поклав руку на листа, розгладжуючи його на грудях, розпро-стуючи кутики конверта, наче невеликі паперові крила навколо ребер. Гірка підміна.

Навколо люд сидів у кріслах-гойдалках, попивав м’ятний джу-леп і запально сперечався про те, яка пора дня на цьому озері най-краща. На світанку тіні падають перед тобою, прагнучи дотяг-тися до нового дня. Ополудні ти стоїш на своїй тіні, впійманий між тим, що було і що буде. У сутінках тіні падають позаду тебе і вкривають твої сліди. З власного досвіду знаю, що люди, які ви-бирають сутінь, зазвичай приховують щось.

10

Розділ 1

Вона була мала як на свій вік. Їй минуло літ шість, а то й сім, а виглядала на чотири чи п’ять. Серце розбишаки в ті -лі порцелянової ляльки. Зодягнута в коротку жовту сукенку, жов-ті шкарпетки, черевички зі застібкою і солом’яний капелюшок, обв’язаний жовтою стрічкою, яка опускалася до пояса. Така не-посида, ніби хтось схрестив Елоїзу й Тигру. Вона стояла у центрі міста, на північно-західному розі Мейну й Савани, гукаючи на повні легені: «Лимон-а-а-а-а-а-ад! Лимон-а-а-а-а-а-ад, п’ятдесят центів!»

Лимонадний рундук був міцний та обшарпаний, але виглядав зліпленим нашвидкуруч. Чотири стовпці чотири на чотири і по-ловина однодюймового диктового листа слугували за стіл. Другу половину дикту підпирали два прямовисні шестифутові стовпці два на чотири, між якими висів плакат. Хтось пофарбував усю споруду жовтим, і плакат сповіщав великими друкованими літе-рами: «ЛИМОНАД – 50 ЦЕНТІВ – ДОБАВКА БЕЗКОШТОВ-НА». Але головне – не столик, і не плакат, не жовтий холодильник «Іглу», наповнений лимонадом, а прозорий пластиковий контей -нер унизу. П’ятигалоновий бутель для води стояв попереду – влас-на криниця, що сповнює бажання, куди ціле місто, видно, кидало зайві банкноти і нечутний шепіт.

Я спинився і простежив, як літня жінка під мереживною пляж-ною парасолькою перейшла Мейн-Стріт і кинула два четвертаки у пінопластову склянку, що стояла на столі.

– Дякую, Ені, – прошепотіла вона, беручи повне по вінця горня з простягнутих рук дівчинки.

– Нема за що, міс Блейклі. Ваша парасоля мені до вподоби.Лагідний вітерець зашурхотів хідником, затріпотівши жовтими

стрічками на спині дівчинки, і поніс той чистий, невинний голос далі вулицею.

Міс Блейклі сьорбнула напій і спитала:

11

– Тобі вже ліпше, дитино?Дівчинка визирнула з-під капелюшка.– Так, мем, ще б пак.Міс Блейклі перехилила горня, а дівчинка знову звернула по-

гляд на хідник. «Лимон-а-а-а-а-а-ад! Лимон-а-а-а-а-а-ад, п’ятдесят центів!». Її південна протягла вимова була гірко-солодка, м’яка й хрипка. Сповнена ніжної дівочости, вона привертала увагу, як феєрверки четвертого числа.

Я не можу сказати напевне, але коли міс Блейклі поставила горня і кивнула дитині, вона кинула щось подібне на двадцятидо-ларову банкноту в бутель з прозорого пластику під її ногами.

Отакий лимонад.Дівчинка, як виявилося, самотужки керувала машиною для за-

робляння грошей. Купа банкнот у пляшці росла, однак, як видава-лося, нікого не хвилювало, що в неї можуть «вирости ноги». Крім лимонадного плакату, не було жодних листівок чи пояснень. Оче-видно, вони були зайві. То була містечкова річ: усі просто знали. Тобто всі, опріч мене.

А ще раніше того ж дня, коли ми з Чарлі – моїм сусідом за озе-ром, але не за межами чутности, і колишнім шваґром, – саме за-чищали нижню і верхню решітку човна «Ґривет» 1947 року, у нас закінчився дрібний шмерґелевий* папір і водонепроникний лак. Ми підкинули монету, і я програв, а тому поїхав до міста, поки Чарлі рибалив на краю причалу і свистів до дівчат у бікіні, які верещали, осідлавши барвисті гідроцикли, що мчали поряд. Чарлі не часто сідав за кермо, але, не люблячи попускати собі, наполіг, щоб ми кинули жереб. Я програв.

Сьогоднішня подорож була особливою з огляду на час. Я рідко приїжджаю до міста вранці, особливо тоді, коли стільки людей юрмиться на хідниках, простуючи на роботу і додому. Чесно ка-жучи, я взагалі не буваю в місті. Я оминаю його і їду до сусідніх містечок, міняючи продуктові й господарські крамниці щокілька місяців. Я не буваю завсідником ніде.

* Наждачний.

12

Якщо я й приходжу сюди, то зазвичай удень, за п’ятнадцять хвилин до закриття, одягнутий по-місцевому у вилинялі джинси і бейсбольний кашкет з рекламою якогось знаряддя чи сільсько-господарського реманенту. Я розвертаю і припарковую авто, на-совую на лице кашкет, підношу догори комір і прикипаю очима до підлоги. Прошмигую досередини, купую все, що треба, і ви-скакую надвір, зливаючись з тлом і зникаючи під настилом. Чарлі називає це секретними закупами. Я називаю це життям.

Майк Гамерміль, колишній промисловець з Мейкону, найняв мене і Чарлі, щоби ми приготували його «Ґривет» 1947 року до десятої щорічної виставки антикварних і класичних човнів на озері Бертон наступного місяця. Це буде наш третій виступ за стільки ж років, і якщо ми колись захочемо перемогти хлопців з «Блю Рідж Боут Веркс», нам знадобиться шмерґелевий папір. Ми працювали над «Ґриветом» вже майже десять місяців, і були близькі до завершення, але нам ще треба налагодити зчеплення в моторі «Велвет Драйв» і покласти вісім шарів водонепроник-ного лаку на палубу та нижні ґратки, перш ніж ми зможемо спус-тити човен на воду.

Спраглий і сповнений цікавости, я перетнув вулицю і кинув свої п’ятдесят центів у склянку. Дівчинка притисла малим паль-чиком краник холодильника, аж зблідли щиколотки і затремтіла рука, і налила мені горня свіжого лимонаду з м’якушем і цукром.

– Дякую, – мовив я.– Мене звати Ені, – заговорила вона, закидаючи одну ногу по-

заду іншої, присідаючи, наче сонях і зазираючи під мого капелю-ха, щоб побачити очі. – Ені Стівенс.

Я переклав горня в другу руку, клацнув каблуками й випалив:– За зміну щира дяка; холод лютий, та й моторошно якось.Вона засміялася:– Ви це вигадали?– Ні, – покрутив я головою, – чоловік на ім’я Шекспір у творі,

що має назву «Гамлет».

13

Поки більшість моїх друзів переглядали «Волтонів» чи «Га-ваї 5-О», добру частину свого дитинства я присвятив читанню. У мене досі немає телевізора. Чимало мертвих письменників жив-лять мій мозок своїми повсякчасними нашіптуваннями.

Я ледь підніс капелюха і простягнув руку.– Різ. Моє ім’я – Різ.Сонце світило мені у спину, і моя тінь розтяглася на хіднику,

захистивши очі дівчинки від полуденного сонця, що п’ялося вгору і пригрівало все дужче.

Вона замислилася на хвилину.– Різ – гарне ім’я.Чоловік, що ніс дві продуктові сумки, поспіхом оминув нас

по хіднику, а тому Ені обернулася і закричала так голосно, щоби чули мешканці трьох кварталів:

– Лимон-а-а-а-а-а-ад!Він кивнув і сказав:– Доброго ранку, Ені. Скоро повернуся.Вона знову обернулася до мене.– То містер Потер. Працює он там. Він любить, коли в лимона-

ді більше цукру, так, як деякі мої покупці. Дехто любить більше цукру, ніж інші, тому що сам надто кислий.

Вона засміялася зі свого жарту.– Ти буваєш тут щодня? – спитав я, попиваючи малими

ковтками.У школі, в одну з довгих ночей, я дізнався таку річ: якщо ста-

вити правильні запитання, такі, що зачіпають проблему, але не звертаються до неї безпосередньо, люди зазвичай скажуть, те, що вас цікавить. Знати, що питати, коли питати і, найважливіше, як, – це передумова вельми доброї щиросердої розмови.

– Крім неділі, коли Сісі набирає живу приманку в рибальській крамниці Бутча. Решту шість днів вона працює тут.

Вона показала на господарську крамницю, де, повернувшись до нас спиною, за касою стояла фарбована блондинка, що бігала пальцями по клавішах, вибиваючи чиєсь замовлення. Їй не треба було повертатися, щоби бачити нас, адже трифутове квадратне

14

дзеркало, яке висіло над прилавком, дозволяло їй бачити все, що відбувалося біля рундука Ені.

– Сісі?Вона усміхнулася і показала ще раз.– Сісі – моя тітка. Вона мамина сестра, але моя мама ніколи би

не запхала руку в купу дощових черв’яків і мотиля. – Ені поміти-ла, що моє горня порожнє, налила мені друге і заговорила далі. – Отож, до обіду я стою тут майже щоранку. Згодом іду нагору, дивлюся телевізор і трохи сплю. А як же ви? Що робите ви?

Я розповів їй тривіальні речі, правдиві і не зовсім. Поки мій рот говорив: «Я працюю з човнами», – думки мої полинули деін-де, і я сказав собі: «Я не відкрию душу перед воронами, щоби ті клювали її: я не той, на кого скидаюся».

Очі її звузилися і дивилися кудись понад моєю головою. Ди-хання дівчинки було трішки важке, хрипке від слизу, утруднене повсякчасним відкашлюванням, яке вона приховувала, і напруже-ним. Балакаючи, вона відступила назад, намацуючи краї хідника ногою, і опустилася в розкладне парусинове крісло, приставлене до рундука. Вона склала руки і натужно задихала, поки її напнуті стрічки тріпотіли на вітрі.

Я стежив, як підносяться й опускаються її груди. Краєчок руб-ця з двома рядами дірочок від скобок, яким ще не минуло й року, на дюйм випинався над вирізом її сукенки – якраз над невеличким пуделком для пігулок, що звисало на ланцюжку з шиї. Мені не треба було казати, що в ньому.

Я постукав ногою по п’ятигалоновому бутлеві з води.– Навіщо ця пляшка?Вона легенько поплескала себе по грудях, показавши свого

рубця ще на один дюйм. Люди минали нас, але вона втомилася і вже не була така балакуча. Сивочолий пан в костюмі вийшов з агентства нерухомости за п’ять дверей далі вулицею, почимчи-кував нагору, хапнув горня, натиснув на краник у холодильнику, сказав: «Доброго ранку, Ені» і кинув долар в склянку, і ще один – у пластиковий бутель під моїми ногами.

15

– Вітаю, містере Оскар, – напівпошепки сказала вона. – Дя-кую. Бувайте.

Він плеснув себе по коліну:– Бувай, серденько.Вона позирнула на мене і стежила, як він далі прямує вулицею.– Він усіх називає серденьком.Я докинув свої п’ятдесят центів у склянку, а поки вона не диви-

лася, опустив у бутель двадцятидоларову банкноту.Упродовж останніх вісімнадцяти місяців, а може й більше,

я носив при собі кілька речей в одній з кишень чи на поясі, а са -ме – мідну запальничку «Зіпо», хоча я ніколи не курив, два ки-шенькові ножі з малими лезами, гаманець з голками різного роз-міру і всякими нитками та ліхтарик «Шурфайр». Кілька років тому я додав ще одну річ.

Вона кивнула на мого ліхтарика.– Джордж, місцевий шериф, носить ліхтарик, дуже подібний

до вашого. І одного разу я бачила такий у швидкій допомозі. Ви справді не полісмен і не фельдшер?

Я кивнув:– Справді.За кілька будинків доктор Сел Коен вийшов зі свого кабінету

і почвалав хідником. Сел – поважний мешканець Клейтона, якого знають і люблять усі. Йому минуло сімдесят п’ять, і він працю-вав педіятром, відколи склав останній іспит п’ятдесят років тому. У своєму невеликому двокімнатному кабінеті Сел бачив майже всіх мешканців Клейтона – від часу, коли були немовлятками, у середніх літах і аж до старости. Твідовий піджак і безрукавка до пари, краватка, придбана тридцять років тому, густі вуса й бро-ви, волосся в носі та вухах, довгі баки, великі вуха, люлька. І зав-жди – льодяник у кишені.

Сел почовгав до Ені, насунув на потилицю свого твідового капелюха і переклав люльку в ліву руку, коли вона простягну-ла йому горня. Він моргнув до неї, кивнув мені і почав повільно пити. Допивши до дна, він повернувся боком. Ені простягла руку в кишеню його пальта, витягнула льодяника й усміхнулася. Вона

16

стисла його обома руками і захихотіла, неначе знайшла те, чого не має ніхто на світі.

Він поправив капелюха, звісив люльку на нижній губі й по-чав обходити свій старий «Кадилак», припаркований біля хідни -ка. Перш ніж відчинити двері, він глянув на мене:

– Стрінемося в п’ятницю?Я кивнув, усміхнувшись.– Подумки я вже смакую їх, – мовив він, облизуючи губи й по-

хитуючи головою.– І я також, – не збрехав я.Він показав люлькою на мене і додав:– Прибережи мені місце, якщо першим потрапиш туди.Я кивнув, і Сел від’їхав як чоловік поважного віку – без по-

квапу, серединою дороги.– Ви знаєте доктора Коена? – спитала Ені.– Авжеж, – я замислився на мить, намагаючись придумати, як

саме висловити свою думку. – Ми… маємо спільну пристрасть до чізбургерів.

– О, – сказала вона, киваючи. – Ви маєте на увазі «Криницю».Я також кивнув у відповідь.– Щоразу, коли я йду до нього, він розповідає про мину лу п’ят-

ницю або чекає наступної. Доктор Коен полюбляє чізбургери.– Не тільки він, – мовив я.– Мій лікар не дозволяє мені їх їсти.Я не був згоден, однак не сказав їй цього. Принаймні прямо.– Це скидається на злочин – не дозволяти дитині їсти чіз-

бургери.Вона усміхнулася.– Саме це я говорила йому.Поки я допивав, вона стежила за мною, не виказуючи нетерп-

лячости чи тривоги. Звідкілясь я знав, попри гору грошей під но-гами, що навіть не діставши від мене й пенні, вона все одно до-ливала б мені лимонад, поки я не зжовкну або не піду геть. На жаль, мені відомо більше, ніж їй. Можливо, Ені покладає надію на пластикову пляшку (а в мене було відчуття, що її віра в Бога

17

може пересунути гору Еверест або спинити сонце), але без нового серця вона помре ще дитиною.

Вона знову зміряла мене поглядом з ніг до голови, а потім з голови до ніг.

– Який ви великий?– Зростом чи вагою?Вона піднесла долоню приблизно до рівня очей.– Зростом.– Шість футів.– Скільки вам років?– Людських чи собачих?Вона засміялася.– Собачих.Я замислився на хвилину.– Двісті п’ятдесят дев’ять.Вона зміряла мене поглядом.– Скільки важите?– За британською чи метричною системою?Вона закотила очі і сказала:– Британською.– Перед сніданком чи після вечері?Це спантеличило її, а тому вона, почухавши потилицю, огляну-

ла хідник згори донизу і тоді кивнула:– Перед сніданком.– Сто сімдесят чотири фунти.Вона знову спинила на мені свій погляд:– Який розмір черевиків ви носите?– Європейський чи американський?Вона стисла губи і знову спробувала приховати усмішку; а тоді

стала руки в боки.– Американський.– Одинадцятий.Вона глянула на мої ноги, мабуть, перевіряючи, чи я кажу

правду. Тоді розгладила свою сукенку, стала прямо і випнула впе-ред груди.

18

– Мені сім років. Я важу сорок п’ять фунтів. Ношу шостий розмір і маю три фути та десять дюймів заввишки.

Подумки я знову прошепотів: «О серце тигра в машкарі жі-ночій!»

– Отже? – спитав я.– Ви більші від мене.Я засміявся:– Тільки трохи.– Але… – вона піднесла пальця догори, неначе перевіряючи

напрям вітру. – Якщо в мене буде нове серце, то, каже мій лікар, я ще можу вирости.

Я повільно кивнув:– Шанси справді чималі.– І ви знаєте, що я зроблю з ним?– Зі серцем чи зростом?Вона замислилася на хвилину.– Із тим і тим.– Що?– Стану місіонером, як мама і тато.Думка, що після пересадки органу можна вирушити до джун-

глів Африки, за сотні миль від належного медикаментозного ре-жиму і профілактичного лікування чи будь-кого, досить компе-тентного, щоб їх забезпечити, була настільки неймовірною, що такі сподівання видалися мені, з височини власного досвіду, ціл-ковито марними.

Ені примружилася.– Вони на небі.Я трохи помовчав і зауважив:– Певен, що вони сумують за тобою.Вона натиснула великим пальцем на краник холодильника і по-

чала знову наповнювати моє горнятко.– О, я також сумую, але ще зустрінуся з ними. – Вона віддала

мені горнятко, а тоді піднесла вгору руки, наче врівноважуючи терези. – Через вісімдесят чи дев’яносто років.

Я ковтнув, вираховуючи таку неймовірність.

19

Вона знову глянула на мене – цікавість струменіла з цих при-мружених очей.

– А ким ви хотіли стати в дитинстві?Я випив останній ковток і глянув на неї:– Ти влаштовуєш це всім своїм покупцям?Вона заклала руки за спину і несвідомо клацнула каблуками,

наче Дороті з «Чарівника країни Оз».– Влаштовую що?– Допит зі стількома запитаннями.– Ну… думаю, що так.Я нахилився, зблизька заглянувши в її очі.– «Люба, ми собі музики і мрійники, що мріють».– Знову містер Шекспір?– О ні. Вілі Вонка*.Дівчинка щасливо засміялася.– Гаразд, – сказав я, – дякую тобі, Ені Стівенс.Вона знову присіла і відказала:– Прощавайте, містере Різе. Будь ласка, приходьте знову.– Обов’язково.Я перейшов вулицю і почав перебирати ключі, щоби відімкну-

ти свій «Субербан». Тримаючи ключ у руці, я дивився у лобове скло, пригадуючи всіх інших, достоту таких, і невгамовну надію, що струменіла від них, надію, яку не могла згасити жодна сила на землі й у пеклі.

І враз я пригадав, що колись був добрим фахівцем і навіть спіз-нав любов. Думка відбилася луною в моєму єстві: «Я став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів. Неначе віск, зробилось моє серце, розтануло в мене в нутрі».

Дужий вітер прилетів з пагорбів і подув на схід через Савана-стріт. Він залопотів уздовж старих цегляних будинків, угору хід-ником, до скрипливих флюгерів і мелодійних китайських дзво-ників, через лимонадний рундук Ені, де підхопив її пінопластову склянку і розсипав майже десять доларів копійками й банкнотами

* Власник фабрики шоколаду із книги «Чарлі і шоколадна фабрика» Роальда Дала – Прим. ред.

20

по вулиці. Вона зістрибнула зі свого складаного крісла і побігла навздогін за паперовими грошима на перехрестя.

Я побачив надто пізно, а вона не бачила взагалі.Хлібовоз, що саме минав мене на Мейн-стріт, втрапивши на

зелене світло, прискорився, здійнявши пил і випустивши білий дим. Я навіть чув, як радіо в кабіні грає блюграс, і бачив водія, що напихав рота тістечком, повертаючи на перехресті, і підніс дого-ри руку, щоби затулитися від сонця. Там йому мала впасти у вічі жовта сукенка Ені. Водій щосили натиснув на гальма, заблоку -вав задні колеса і почав розвертатися вбік, підстрибуючи на до-розі. Що більше вантажівка розверталася, то сильніше шини під-стрибували на асфальті.

Ені обернулася на шум і скам’яніла. Вона випустила з рук гро-ші, які пурхнули через вулицю, наче метелики-монархи, і втрати-ла владу над сечовим міхуром. Вона навіть не пискнула, тому що клубок у горлі придушив усі звуки.

Водій закричав: «О Боже милий, Ені!». Він крутнув кермо до краю і в’їхав тильним бампером у праву передню панель кузова припаркованої «Хонди Акорд». Вантажівка відскочила від «Хон-ди» саме перед тим, як плоский бік автофургона вдарив Ені про-сто в груди. Тіло гупнуло в порожній бік вантажівки зі звуком, що нагадував постріл гармати.

Вона спромоглася піднести руку, яка прийняла майже всю силу удару, і покотилася назад, як м’яч: капелюшок полетів в один бік, ноги і тіло – в другий. Воно спинилося, гупнувши, на тому боці вулиці біля пікапа «Форд» – ліве передпліччя зігнуте удвоє, наче зубочистка. Залишок того східного вітру підніс низ її сукенки і вкрив нею обличчя. Вона лежала нерухомо, головою донизу, і на її жовтій сукні почали виступати червоні плями.

Я підбіг до неї першим, трохи випередивши пані з-за каси, що дивилася божевільними очима і безладно лементувала. За мить зібралася юрба.

Очі Ені були заплющені, тулуб обм’яклий, а шкіра – напівпро-зора і біла. Язик забив горло і душив її, через що лице дівчинки посиніло, а тіло мертвотно зблідло. Не певний того, чи її хребет

324

Розділ 54

Минуло шість тижнів. Літній рій шукачів затишку давно вже повернувся додому, а інженери відкрили греблю, опус-тивши рівень води в озері на кілька дюймів. Тихий осад, що зді-йнявся після них, розплився по воді і приніс зі собою холодну обі-цянку довгої зими. Поки тривала потреба води зростала від Бер-тона до Атланти, рівень води опуститься ще більше до наступної весни, коли дощі поповнять її.

Після того, як мій дім було зруйновано, і життя, до я кого я звик, змінилося назавжди, я повернувся, постояв між руїнами і покопирсався руками у смітті. Зосталося небагато. Тим паче чо-гось цінного. Я знайшов декілька картин і трохи кухонного на-чиння, але мало всього решта. Як я розумію, шторм підніс усе, що колись належало мені, порозсипав його по навколишній землях чи кинув в озеро на півночі від нас. Вигляд зіпсованої речі, яка раніше була дорога мені, викликав в мене заціпеніння.

Сподіваючись знайти будь-яку річ, що належала мені, я круж-ляв далеко від дому і цілих три дні обшукував ліс. Більшість де -рев були зламані надвоє на висоті приблизно десять футів, і всі вершки позбивалися на землі, утруднюючи шлях. За кілька со-тень ярдів від дому я знайшов ванну Еми, що лежала на боці з трьома відламаними ніжками з чотирьох. Я погладив пальцями по краю, пригадав, як Ема прихиляла голову до обідка й усміха-лася до мене, поки пара йшла з її обличчя. Я залишу її. Минув ще день, і я спинив пошук. Транспортного ящика я так і не знайшов.

Коли минув тиждень, я оглянув озеро – тепер чисте від сміт -тя – і прислухався. Можливо, воно розповість мені щось. Я ди-вився вниз у воду, побачив власне відображення і вирішив, що це справді так.

Я об’їхав навколо озера до свого складу, стягнув парусину, чхнув від хмари пилу і навантажив причеп. До кінця дня я встиг зробити кілька рейсів і знову заробив на руках пухирі.

325

Терміт запропонував мені допомогу, а тому щодня, закінчивши роботу на пристані, він мчав через озеро, витягав на берег гідро-цикл і брався до роботи. З’явившись першого дня, він дав мені кілька журналів. Він похитав головою і відвів очі.

– Вони мені більше не потрібні. Надивився досить.Здебільшого він працював до опівночі. Він не знав втоми,

і Чарлі навчив його, як і мене, майструвати з дерева так, щоби, завершивши, отримати щось більше від суми всіх частин.

Поки Чарлі і Терміт працювали, щоби відбудувати майстер-ню і зробити каркас нової стоянки для човнів, я взявся за приби-рання. Мені знадобилася більша частина місяця. Урешті я найняв бульдозер і згріб усі залишки у велику купу. Я отримав дозвіл на спалення, повідомив пожежний відділ (який на всяк випадок при-слав машину), і тоді Терміт запалив купу, клацнувши запальнич-кою «Зіпо».

Вогонь палав три дні. З мого минулого зосталася сорочка на спині і річ, що висіла на шиї.

Ми так і не знайшли «Гакера». Побачили лише двигун і части-ну рульової колони на дні озера під колишнім причалом, але кор-пус, водоріз і все решта зникли у вихорі. Те саме сталося з біль-шістю наших інструментів. Ми знайшли електричні дроти, кілька викруток і все, що зберігалося в червоному ящику, але загалом приладдя вартістю п’ятнадцять тисяч доларів звіяло вітром.

На диво, двомісне судно, в якому вона, а згодом і ми з Чарлі провели чимало годин, застрягло серед гілля кизилу на пагорбі. Терміт допоміг мені стягнути його. Я залатав діру в його корпусі, відшліфував, поклав кілька шарів водонепроникного лаку і по-ставив сушитися.

Дім Чарлі витримав досить добре. Він був вбудований у край гори, і торнадо відскочило від нього й полетіло просто на мій. Чарлі травмувався, коли вибіг з дверей, щоби крикнути нам, од-нак його кинуло назад вітром.

З того дня, коли померло серце Ені, я ночував у спальному мішку в «печері» на тильному боці майстерні. Здебільшого, коли я запалював ліхтарика і освітлював свій невеличкий світ, з нічно-

326

го мороку вибігала Джорджія, перевіряла мого носа і тоді втіка -ла знову на бік Чарлі. Я чув, що субмарини глибоко в океані по-силають звукові маяки, щоби знайти одна одну. І між Чарлі та мною Джорджія виконує функцію зв’язкової.

Кисетовий шов, який я поклав на серце Ені, створив ажіотаж у медичному світі. Телефон Роєра аж тріщав, але я попросив не давати мого номера. Він сказав: «Настав час сісти на коня, що скинув тебе».

То була п’ятниця. Я виліз зі спального мішка і вийшов зі своєї нори. Ранкове сонце розрізало небосхил і полило повітря пома-ранчевим соком. Стоячи на дамбі, дивлячись, як лящі і карасі шмигають біля мене, я стежив, як моя тінь витягується у воді по-переду.

Я стрибнув у холодне озеро, умився і стояв, у чому мати на-родила, витираючись насухо, коли Сел зійшов униз сходами і ви-трусив люльку. Я вдягнувся і зустрів його на дамбі.

Він не дивився на мене, але розглядав озеро, методично наби-ваючи люльку. Він запалив її і задумливо пихкнув. Видихнувши, він заговорив:

– Тепер, коли твоя таємниця виявилася, я маю дещо сказати.Я підняв брови і чекав.– Я був єдиним лікарем тут… ну, дуже довго. Мабуть, надто

довго, – він подивився на мене, – і час передати естафетну палич-ку. Але… – він кивнув поважно і показав кінцем люльки на ме -не: – Я хочу передати її тому, хто з нею побіжить. Тому, хто ро-зуміє нову медицину і хто може запропонувати її цим людям.

Він окреслив периметр озера запаленою люлькою.– Я говорю про фахових працівників, що бувають лише в Ат-

ланті, Нешвілі і Нью-Йорку. – Він замовк. – Я заплачу тобі те саме, що заробляю. Шістдесят тисяч. Роєр каже, що то приблизно десята частина того, що ти заробляв в Атланті, але це непросто. Я ніколи не заробляв більше шістдесяти і, крім того, люди непо-далік не мають стільки грошей. І, наскільки я знаю, ти в медицині не заради грошей.

327

Він обернувся і почав іти вгору сходами, знову роздивляючись озеро.

– Тут люди потребують доброго лікаря, а ти, хлопче, лікар. Один з найкращих, яких я знаю. Я чекатиму звістки від тебе. Про-позиція чинна, поки ти не згодишся, – він витягнув хустинку із задньої кишені і витер очі. – Я бачив, що ти зробив з Ені. Я стояв у куті кімнаті.

Він похитав головою.– Не дозволь сумніву здолати тебе, – він штурхнув мене в гру-

ди. – Сумнів майже поборов мене, але… гаразд, якщо ти хочеш стати лікарем, тобто, бути лікарем, тобі доведеться впоратися з ним тепер. Тому що легше не буде, – він помовчав досить довго, щоби перевести дух. – Але така медицина, вона не заради тебе, а заради них.

Він довго дивився на озеро, а тоді оглянув порожній будинок моїх сусідів і хатинку Чарлі на тому березі.

– І заради них, – пошепотів він, – вона вартує того.Сел пішов геть, заліз у свій «Кадилак» і від’їхав.Я опустив ноги з дамби і подивився на той бік затоки, де сиді-

ла, гріючись на сонечку, Джорджія біля самих дверей Чарлі. Вона розляглася на килимку і усім своїм виглядом говорила: «Не тур-бувати». Джорджія ставала в пригоді для Чарлі, але не завжди так, як я передбачав. До його нового розкладу сну було важко звикнути, і тренування перед бертонським ралі наступного тижня стало ще важчим. У деякі дні нам щастило, і ми добиралися до озера ще до полудня. Час від часу я ходив сам. Хоча я не певен, що був коли-небудь по-справжньому самотнім на озері.

Приблизно о десятій Сінді причимчикувала до озера і звісила ноги поруч зі мною. Вона оселилася в будинку за кілька сотень ярдів далі дорогою. Мій сусід, брокер з Нью-Йорка, віддав мені його в оренду на наступні кілька місяців. Принаймні доти, поки ми знайдемо того, хто дасть Сінді позику на придбання чогось іншого. Цей процес пішов швидше, відколи я подзвонив у банк і сказав, що підпишуся під гарантіями.

328

Після операції вона приходила сюди щоденно приблизно о цій порі, щоби навідатися до мене. У певному сенсі, вона міряла мій пульс – перевіряючи, чи він ще досі в мене є. Вона рідко говори-ла багато, але я також відмовчувався. Вона сиділа кілька хвилин, усотувала сонце, глибоко дихала і зникала. У нас було спільне те, що об’єднує чи може об’єднати двох людей. Я часто помічав її тут і ввечері – вона самотньо ходила по дамбі. Думаю, тиша роз-раджувала її. Ми обоє потребували її.

Через кілька хвилин вона обернулася до мене і сказала:– Ваша черга чи моя?– Моя, – відповів я, знаючи дуже добре, що вона знала, чия

черга.Вона кивнула, приховала усмішку і відхилила голову назад, за-

плющивши очі за сонячними окулярами, одягнутими на маківку. Я попрямував кам’яною стежкою і вийшов на дорогу з жорстви, що вела звідти, де стояв раніше мій дім, і одного дня стоятиме знову. На порозі сусіда я скинув черевики і тихо прокрався до дверей головної спальні на першому поверсі. Вікна в цілому бу-динку були відчинені, і тихий вітерець приніс у дім свіже повітря. Я відхилив двері – там, лежачи в ліжку із заплющеними очима і порум’янівши від тепла безлічі ковдр, лежала Ені.

Я став на коліна поряд з її ліжком, і вона розплющила очі.– Уже пора? – спитала.Я кивнув.Вона розкрила рота. Я поклав дві піґулки їй на язика і потримав

склянку води, щоб запила. Вона моргнула ліниво і прошепотіла:– Я бачила сон.Я нахилився ближче.– Я зустріла вашу жінку. Вона ішла уздовж озера.Я кивнув.– То була одна з найулюбленіших її місцин. Тоді вона зроби -

ла щось дивовижне.– Що саме? – спитав я, міряючи її температуру і рахуючи

пульс.

329

– Вона стала на коліна поряд з водою, піднесла невеликого чов-ника і віддала його мені.

– Це не так дивно.– Ні, дивним було не це. А вітрило. Воно було зроблене з листа.

Написаного вам.Я ніколи не розповідав Ені про листи Еми. Крім Чарлі, про них

ніхто не знав.Я перевірив пов’язки Ені, підтягнув покривало їй до шиї і по-

правив постіль. Я поцілував її в чоло, вийшов і зачинив за собою двері. Ідучи тильними сходами, я натрапив на Чарлі, який ішов читати для Ені. Він тримав «Елоїзу» в одній руці, а другою нама-цував собі дорогу нагору по сходах.

Почувши мене, він зійшов з дороги і сказав:– Шукав тебе.– Та невже? – засумнівався я, знаючи з вигляду його волосся,

що він тільки-но прокинувся.– Так, – сказав він.Він простягнув руку, погладив пальцями моє лице, потримав

їх там хвилину і тоді стиснув мої щоки, намагаючись спрямувати моє лице й очі до його. Переконавшись, що привернув мою увагу, він розкрив книгу, яку ніс, і витягнув звідти конверта.

– Вона сказала, що я знатиму, коли найкраще віддати його тобі. І наскільки я можу судити, настав час.

Письмо Еми годі було сплутати. Я вихопив листа з його руки.– Вона дала тобі його? – спитав я недовірливо. – Коли?– Приблизно в той час, коли ми з нею поїхали до міста і від-

крили ту депозитну скриньку.– Ти знав про неї цілий час?– Еге ж.– І коли хотів мені сказати?Чарлі знизав плечима:– Я не хотів.Я втупився у конверт.– Ти маєш ще якісь таємниці, про які я мушу знати?Чарлі усміхнувся.

330

– Поки що ні, але в разі чого повідомлю.Я розірвав конверт і розгорнув листа.

Любий Різе. Якщо Чарлі дав тобі цього листа, то ти зустрів когось.

Я глянув на Чарлі зі зневірою.

Я просила Чарлі притримати лист, поки він не побачить, що ти бажаєш віддати своє ніжне серце комусь іншому. Не хвилюй-ся. У твоєму серці вистачить місця для любові до двох жінок, і коли ти потрапиш туди, дозволь Богові залагодити це питан-ня. Хай хто ця жінка, вона благословенна і заслужила це. Різе, ніколи не забувай, що ти народився і прийшов… лікувати скру-шених серцем. Я знаю. Я завжди знала.

Я глянув на озеро і почув шепіт Еми:

Різе, не затамовуй болю. Будь ласка, не живи більше в муках і стражданні. Пам’ятай, я одужала. Я є я. Потрапивши сюди, ти побачиш. Але між теперішнім і майбутнім принеси дар, яким є ти.

Учора я думала, якою стає вода, коли ми йдемо веслувати. Слід зникає, і брижі від весел допливають до берега і стира-ються назавжди. У житті на воді минулого немає. І попереду тільки майбутнє.

Я люблю тебе. І завжди любитиму. Смерть не може забрати це. А тепер іди. І живи там, де тече життя.

Завжди твоя, Ема.

Чарлі зиркнув на мене.– Ну?Він підніс очі і почав шукати на небі спалахи світла. Мотаючи

головою туди і сюди він запитав:– Що там?

331

Я усміхнувся, поклав листа у сорочку і підніс його руку до свого лиця, де його пальці намацали мою усмішку і натрапили на вологі сліди сліз, які стікали по зморшках. Я прошепотів:

– Чарлі… я можу бачити.Я зіскочив з ґанку, стрибнувши на купу вічнозелених голок

і помчав чимдуж. Я летів через ліс, не зважаючи на чіпке гілля, і перестрибував через повалені дерева, як бар’єри. Я сповз з не-великого пагорба і відчув, як земля втікає з-під мене. Десь угорі я сполохав ранішню голубку, що прошмигнула крізь верхи дерев, як реактивний літак. Я дійшов до того, що раніше було причалом, і стане ним знову, і опустив судно у воду. Я розстебнув сорочку, притисши листа до себе, закріпив ноги і щосили наліг на весла.

Човен стрибнув уперед. Я наліг ще раз. Ще три довгих, глибо-ких гребки, і Талула понесла мене. Я гріб, зігнувши спину, проти течії. Вода вирвалася, але я наліг сильніше і міцно вперся ногами. Легший без другого веслувальника, човен ковзав по воді, наче ві-тер. За лічені хвилини піт приліпив листа до моїх грудей.

Зігнувшись у пружину, приклавши коліна до грудей і про-стягнувши руки, набравши в легені стільки повітря, скільки вони могли вмістити – я опустив весла. Розпрямивши ноги і почавши довгий гребок руками, я видихнув. Цілковито розпрямившись, тіло наповнилося молочною кислотою, і я глитнув повітря так глибоко, як дозволяли легені. На вершині гребка я підніс весла і притягнув коліна до грудей, ще раз вбираючи повітря, поки на-хилявся вперед. Після кожного гребка я випорожняв себе, знову, знову і знову.

На воді з Емою, востаннє.Услід за нами з’явилися кола. Вони розросталися, пересіка-

лися і цілковито зникали. Сонце зігрівало наші спини, піт жалив очі і вітерець дув навстріч. За моїм плечем вода стелилася, як ви-лощене ебенове дерево. Я побачив усе майбутнє і далеке, сповне-не прощення, минуле. І в повітрі я почув відлуння Еминого сміху і відчув лагідний доторк її пальців до мого обличчя. Сонце було низьке і до болю яскраве. Немає людини, що була б наче острів.

332

Я поплив проти течії і підставив спину під вітерець, що сповіль-нить мене. Через три години я повернувся, виснажений і чистий.

За допомоги Чарлі, Ені – одягнувши капелюшок і жовту стріч-ку, що волоклася за нею – зійшла вниз пагорбом. Вони стояли на березі, не відводячи очей від ящика з цвіркунами. Після операції Чарлі і Терміт перенесли його і поставили на ґанку під самим ві-кном. Зважаючи на болісність операції і незвичність нового бу-динку та ліжка, ми подумали, що це покращить їй сон.

Тепер, на прохання Ені, Сінді і Чарлі перенесли ящика вниз до берега. Ені стояла поряд, а Чарлі перехиляв його на бік. Спершу повільно, а тоді всі разом, цвіркуни почали підстрибувати і випо-взати назовні. Досить скоро ящик спорожнів, і навколо нас земля ворушилася, краплини води на розжареній печі – п’ятдесят тисяч цвіркунів попрямували до сховку під деревами.

Я уважно прислухався разом з Ені. Вона глянула на мене, усміхнулася і прошепотіла: «Шшшшшш».

За секунди цвіркуни повилазили на дерева і заспівали. Ені за-плющила очі, усміхнулася і затанцювала, як балерина, пильную-чи, куди ступати. Глянувши на берег, я побачив відбиток її неве-личкої ніжки поряд з моєю.

Чарлі устав і попрямував до «Субербана». Це означало, що я купую вечерю – п’ять трансплантів. Я сказав п’ять, позаяк май-же не сумнівався, що Терміт з’явиться приблизно в той час, коли ми віддамо замовлення.

Чарлі крикнув з вікна водія:– Агов, Рубчику! Поспішай або я сяду за кермо!Я стояв, дивлячись на озеро, не бажаючи прощатися. За мить

я відчув, як хтось смикає мене за руку. То була Ені.– Різе? Ви йдете?Хвилину ми дивилися, як вода брижиться під вітром.Тоді вона нахилилася, стала навшпиньки і прошепотіла мені

на вухо:– Ви говорили, що скажете мені нині. Ви пообіцяли.Я ще раз кивнув, і крикнув до Чарлі і Сінді, що ми прийдемо

за мить.

333

Ені потягла мене за руку, і ми сіли на дамбі, звісивши ноги.– Суть пересаджування сердець у тому, – сказав я, – щоби зму-

сити їх забитися знову. – Я змовк, міркуючи, як сказати те, що мушу сказати.

Ені поплескала мене по стегні:– Усе гаразд, можете сказати мені. Тепер я велика дівчинка –

наступного тижня мені мине вісім.Серце тигра в тілі порцелянової ляльки.– Хай скільки я вчився, як готувався чи яка слава про мене

йшла як лікаря, найважче знати, що насправді я не маю сили зму-сити його битися знову. Це… чудо… якого я не розумію.

Ені прихилилася до мене і слухала. Сонячне світло відбивало-ся від води, освітило біле волоссячко на її ногах і усмішку на об-личчі. Я показав рукою через плече на шпиталь округу Рабун.

– Тієї ночі… Я не міг змусити забитися твоє серце. Ми зроби-ли все, з медичного погляду, що мали зробити. Роєр, той великий плаксивий плюшевий ведмідь, похитав головою і зафіксував час – 11:11 ночі.

Ені кивнула, пригадавши сон матері.– Він чекав, поки я погоджуся з ним. Так зазвичай роблять лі-

карі, коли хтось умирає. Але я не міг. Чи не хотів. Я просто знав, що ти не маєш померти тоді на тому столі. Я помру першим. – Я лагідно поплескав Ені по грудях. – Я нахилився і зашепотів до твого серця, промовивши одну річ, яку не говорив дуже і дуже довго. І після того твоє серце почуло мене.

Ені усміхнулася і притисла руки до серця.– Воно неначе чекало, поки я промовлю слова і нагадаю йому.

Тому що коли я їх сказав, з причин, які я не можу пояснити і ніко-ли не поясню, воно наповнилося, наче куля, загорілося яскраво-червоною барвою, і тоді, неначе й не спинялося ніколи, почало битися. Міцне, сильне і ритмічне.

Ені глянула на озеро – ціле життя було ще попереду.– Думаєш, воно спиниться колись?Я кивнув.

– Так… Але поки ти не доживеш віку. Усі серця спиняються, Ені. Має значення лише те, що ти робиш, поки воно ще б’ється.

Ені обійняла руками мої крижі і притисла щоку до грудей. Її руки зміцніли, і їх потиск увиразнював слова.

– Скільки я ще маю?Я глянув на неї, на її великі круглі очі, ніжну усмішку, на тен-

дітні паростки надії, що почали проростати. Я відгорнув тепер уже здорове волосся з її голови і сказав:

– Досить багато, щоби посивіти.Ені глянула через плече на «Субербан» і легенько смикнула

мене за руку.– Різе? Що то були за слова?Уже час. Я скинув медальйон Еми з шиї, глянув, як він кру-

титься, колишеться і відбиває відображення сонця у воді. Узяв його в долоню і погладив пальцями витертий напис. Коли врешті-решт сльоза вибігла з ока і покотилася по обличчі, я випростував ланцюжок, повісив його на шию Ені і дивився, як він лягає над самісіньким шрамом на її грудях.

335

Подяка

Дякую усім вам, хто читав мої книжки, позичав їх друзям чи перестав розмовляти зі мною. Ваші історії зворушили мене, і ті дні, коли слова не приходять до мене – а таке буває – я ношу їх з собою. Дякую.

Я вельми вдячний:Алену Арнольду, моєму видавцеві за його візію.Джені Баумґартнер, редакторові, за терпіння і Л. Б. Нортону,

моєму літературному редакторові, за талант.Гезеру Адамсу, Керолін Кредок, Аманді Бостік і цілому видав-

ництву «Томас Нельсон» – скидаю перед вами капелюха. Дякую, що допомогли переповісти мені всі історії, що вирують у моєму нутрі.

Керол Фіцджеральд – дякую за дотепність, ентузіязм і захоп-лення моїми історіями. Ти неймовірно підбадьорювала мене.

Крісові – агентові, радникові і другові. Ти найкращий.Стіву й Елейн – ви назавжди зостанетеся в моїх спогадах. Якщо

ви сподівалися вплинути на мене, то вам це вдалося.Джону Трейнеру, докторові медичних наук – другу й лікареві.

Без тебе цієї книги не було б написано. Дякую за опіку над цим твором, моєю сім’єю та мною. Ти воістину справжній цілитель. Дякую, що покинув юридичну школу.

Дейву – у цій історії стільки твоєї помочі, що ти не маєш і гад-ки. Дякую за телефонні дзвінки. І твоє життя.

Чарлі, Тоду, Джону і Тері – дякую за те, що тримали дзеркало, дивилися в нього разом зі мною і допомагали мені.

Моїй сім’ї – ви моє благословення. Я ніколи б не опинився тут без вас.

Чарлі, Джону Т. і Рівзу – Більш ніж щось інше…Крісті – …ти ж перевищила усіх їх.Господу – дякую ще раз – і за цих людей, і за те, що замінив

моє кам’яне серце.

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Чарльз Мартін

КОЛИ ПЛАЧУТЬ ЦВІРКУНИРоман про серце

Літературний редакторНаталя Малетич

Художньо-технічний редакторСвітлана Клим

Підписано до друку 20.07.12. Формат 60x84 1/16.Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 19,6.Ум. фарбовідб. 20,1. Обл.-вид. арк. 13,4.

ТзОВ Видавництво «Свічадо»Свідоцтво серія ДК № 1651 від 15.01.2004 р.79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22.Тел.: (032) 235-73-09, факс: (032) 240-35-08

e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com

Віддруковано у ТзОВ «Книгодрук».Свідоцтво № 787105 від 04.11.1997 р.Львівська обл., Пустомитівський р-н,

с. Кротошин, вул. Січових Стрільців, 35.