ПРИВАТНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

УНІВЕРСИТЕТ КОРОЛЯ ДАНИЛА

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

ШЕВЧУК ЛЮБОМИР ВАСИЛЬОВИЧ

Гриф____

Прим. №____

УДК 340.12 (477)

ДИСЕРТАЦІЯ

ДИНАМІКА ЗМІСТУ ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ

КОНСТИТУЦІЙНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ

ДОСЛІДЖЕННЯ

081 «Право»

12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Луцький Андрій Іванович,

доктор юридичних наук, доцент,

ректор Університету Короля Данила

Івано-Франківськ – 2019

2

АНОТАЦІЯ

Шевчук Л.В. Динаміка змісту правової ідеології в українському

конституційному законодавстві: історико-правове дослідження. – На

правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія

політичних і правових учень. – Приватний вищий навчальний заклад

Університет Короля Данила, Івано-Франківськ, 2019.

У роботі дисертантом поставлені та вирішені наступні завдання:

проаналізовано наявну джерельну базу та історіографію досліджуваної

проблеми; розкрито методологічні засади та визначено оптимальний

категоріально-понятійний апарат дослідження; виокремити ідеологічний

зміст конституційних актів Пилипа Орлика; виявлено ступінь ідеологічного

наповнення конституційних проектів ХІХ століття; визначено зміст правової

ідеології доби Української національно-демократичної революції (1917-

1921р.р.) шляхом компаративного аналізу конституційних проектів УНР та

ЗУНР; розкрито особливості формування правової ідеології України в роки

незалежності; висвітлено ідеологічне наповнення національної Конституції

та шляхи уніфікації сучасної ідеологічної парадигми; досліджено ступінь

взаємодії понять «правова ідеологія» та «державна ідеологія» у процесі їх

конституційного закріплення.

Встановлено, що ідеологічна складова визначає зміст українського

конституційного законодавства з XVIII століття до сьогодення, що засвідчує

зроблений у дисертації аналіз історіографії та джерельної бази проблеми.

Адже саме завдяки ідеологічному наповненню вітчизняні конституційні акти

протягом історії відігравали роль вагомих політичних документів, у яких

були викладені державотворчі устремління кращих представників

українського народу, а не лише закладені ті чи інші юридичні норми й

принципи.

3

Дисертантом доведено, що провідною методологічною засадою

дослідження є застосування ідеологічного змісту, органічно притаманного

для українського конституційного законодавства різних історичних епох, з

метою обґрунтування теоретичних принципів українського державотворення.

Відповідно до цієї засади було здійснено класифікацію понятійно-

категоріального апарату дослідження, в основу якого покладено принцип

диференціації понять «правова ідеологія» та «державна ідеологія», що

дозволило забезпечити максимально коректне застосування у дослідженні

політично-правових та власне правових понять і категорій.

З’ясовано, що така необхідність зумовлена передусім історичними

особливостями становлення українського конституційного законодавства,

оскільки в умовах перманентної боротьби за політичну незалежність та

суб’єктність його творцям важливо було не тільки створити ефективні

правові моделі потенційного функціонування державного механізму, але й

забезпечити всебічне правове обґрунтування фундаментальних політичних

понять і категорій, що стало підставою належної легітимізації процесу

вітчизняного державотворення.

Історично-правове значення Конституції П. Орлика полягає у тому, що

вона реалізувала потребу правової фіксації на найвищому рівні таких

ідеологічно зумовлених традиційних елементів українського

конституціоналізму: народовладдя, договірних відносин влади і народу, а

також здатність органічно сприймати й імплементувати у власне

конституційне законодавство європейську традицію правотворення з

історично притаманним їй християнським аксіологічним каркасом.

Ідеологічний контекст проектів українського конституційного

законодавства у ХІХ столітті, зважаючи на політичні обставини, а саме

бездержавний статус українських земель у цей період, мав виразне політичне

забарвлення, а вітчизняна конституційно-правова парадигма, закладена у

них, пройшла складну еволюцію від можливості відстоювання лише

федералістсько-автономістського статусу у складі великих імперських

4

утворень до відстоювання необхідності самостійного політичного розвитку і

його належного конституційно-правового забезпечення.

Компаративний аналіз конституційного законодавства періоду

Української національно-демократичної революції (1917-1920 р.р.) засвідчив

його виразний соціальний характер, що став наслідком впровадження

демократичної ідеології у вітчизняне законодавство, адже у конституційних

проектах УНР та ЗУНР було гарантовано забезпечення прав національних

меншин, право осіб на здобуття громадянства, вибір місця проживання,

соціальний захист, рівні виборчі права для усіх категорій громадян, тощо.

Послідовність дотримання творцями українського конституційного

законодавства цього періоду демократичних ідеологічних засад також

зумовила їх повну відповідність тодішнім міжнародно-правовим стандартам

правової держави.

Ефективне застосування історико-хронологічного методу показало

свою доцільність, адже завдяки тому, що процес формування правової

ідеології в Україні в роки незалежності у дослідженні було поділено на три

етапи нам вдалося розкрити процес поступової імплементації ідеологічної

парадигми у вітчизняне правове поле, що сприяло виконанню правовою

ідеологією однієї з найважливіших своїх функцій – легітимізації влади в

Україні. Найважливіше, що вдалося автору довести зводиться до констатації

того, що формування правової ідеології у незалежній Україні

характеризується певними об’єктивними ознаками, які притаманні для

суспільств транзитивного типу, з превалюючим багажем тоталітарної

правової системи.

Уніфікація правової ідеології є важливою, з нашої точки зору, ще й

тому, що вона повинна поставати як монолітна система здатна виконувати

завдання позитивних соціальних змін та водночас правового забезпечення

цього процесу. Уніфікації водночас потребує і зміст правової ідеології, що

незважаючи на велику кількість компонентів (стратегія законодавства,

принципи правового регулювання, захист прав людини, судово-правова

5

реформа, тощо) мусить базуватися на безумовному пріоритеті реалізації прав

і свобод людини і громадянина, як політичних, так і соціальних та

економічних.

Важливість уніфікації правової конституційної ідеології також полягає

у тому, що завдяки зрозумілій ідеологічній матриці неухильно відбувається

процес утвердження цивілізованих стандартів рівня та якості життя,

збільшується рівень демократизації влади, тощо. Уніфікація в кінцевому

результаті, що є одним із концептуальних положень дисертаційного

дослідження, повинна призвести до гармонізації українського законодавства

з найкращими світовими зразками правотворчості, що дозволить якісно

інтегруватися у світові політичні та правові інституції. Уніфікація і

гармонізація є тими ідеологічними підвалинами універсалізації

національного права, що забезпечують достатньо комфортні умови для

правової інтеграції у європейські та світові структури. Вони свідчать про

загальносуспільне інтеграційне призначення держави, демонструють

принципову відкритість державних інституцій.

Встановлено, що взаємодія понять «правова ідеологія» та «державна

ідеологія» виявляється у першу чергу у тому, що сутність правової ідеології,

її потенціал, ресурси та можливості полягають у нормативно-правовому

врегулюванні стратегічно орієнтованих і тактично здійснюваних заходів

щодо реалізації правової політики, утвердження та розвитку української

державності, зміцнення міжнародного авторитету України, її політично-

правового позиціонування в європейському та світовому просторі.

Ключові слова: правова ідеологія, державна ідеологія, конституційний

акт, конституціоналізм, державотворення, правотворення, ідеологічний

вплив, ідеологічна взаємодія, конституційний проект, динаміка правової

ідеології.

6

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА

Статті у наукових фахових виданнях України:

1. Шевчук Л. В. Парадигма правової ідеології та її місце в побудові

правової держави в Україні. Науково-інформаційний вісник Івано-

Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія :

Право. 2016. № 2 (14). С. 59-64.

2. Шевчук Л. В. Конституція України як правова основа державної

ідеології. ПРАВО І СУСПІЛЬСТВО. № 3 частина 2 / 2017. С.44-47.

3. Шевчук Л. В. Ідеологічні засади «Пактів і Конституції прав і

вольностей Війська Запорозького» 1710 р. Науково-інформаційний вісник

Університету Короля Данила: Журнал. Серія Право. Івано-Франківськ: Івано-

Франківський університет права імені Короля Данила Галицького, 2017. №.

4 (16). С. 78-82.

4. Шевчук Л. В. Відображення правової ідеології в конституційних

актах Західноукраїнської Народної Республіки. Науково-інформаційний

вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила

Галицького. Серія Право. 2018. №5(17). С. 88 - 92.

Статті у наукових періодичних виданнях інших держав:

5. Шевчук Л.В. Идеологическое содержание конституционных

проектов Приднепровья. Право и закон. 2018. № 3. С. 41–47. (Кыргызская

Республика).

Друковані тези, доповіді та інші матеріали наукових конференцій:

6. Шевчук Л. В. Правова ідеологія соціальної правової держави.

Проблеми формування національної правової системи України та її адаптація

до європейського права: матеріали Міжнародної науково-практичної

конференції (м. Івано-Франківськ, 5-6травня 2017 року). – Івано-Франківськ:

7

Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського університету права імені

Короля Данила Галицького, 2017. С. 281-284.

7. Шевчук Л. В. Ідеологічні аспекти конституційних проектів

української держави ХІХ століття. Актуальні проблеми законодавства

України: пріоритетні напрями його вдосконалення: Матеріали міжнародної

науково-практичної конференції (м. Одеса, Україна, 12–13 жовтня 2018 р.). –

Одеса: ГО «Причорноморська фундація права», 2018. С. 11–15.

8. Шевчук Л. В. Історичний досвід українського конституціоналізму

крізь призму еволюції правової ідеології. Концептуальні проблеми розвитку

сучасної гуманітарної та прикладної науки: матеріали ІІ Всеукраїнського

науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 20-21квітня

2018 року). – Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету

Короля Данила, 2018. С. 276-278.

8

ANNOTATION

Shevchuk L.V. Dynamics of Legal Ideology Content in the Ukrainian

Constitutional Legislation: Historical and Legal Research. - Manuscript

copyright.

Thesis for acquiring the scientific degree of Candidate of Legal Sciences in

specialty 12.00.01 – ―Theory and History of State and Law; History of Political

and Legal Doctrines‖. - Private higher educational institution ―King Danylo

University‖, Ivano-Frankivsk city, 2019.

The author of this thesis set and solved the following tasks therein: he

analyzed the existing basis of sources and historiography of the problem studied;

revealed the methodological foundations and determined the optimal categorical-

conceptual apparatus of research; singled out the ideological content of Pylyp

Orlyk’s constitutional acts; defined the degree of ideological filling of

constitutional projects of the nineteenth century; established the legal ideology

content of the Ukrainian National Democratic Revolution (1917-1921) by means

of comparative analysis of the constitutional projects of the Ukrainian People's

Republic and Western Ukrainian People's Republic; revealed the peculiarities of

legal ideology formation in Ukraine during the years of independence; highlighted

the ideological filling of the National Constitution and ways of unification of the

modern ideological paradigm; investigated the degree of interaction between "legal

ideology" and "state ideology" notions in the process of their constitutional

consolidation.

It has been established that the ideological component determines the

content of Ukrainian constitutional legislation from the eighteenth century till the

present, which is demonstrated by the analysis of historiography and source base of

the problem, carried out in the thesis. Exactly owing to the ideological filling, the

national constitutional acts played the role of important political documents

throughout history, for they presented the state-forming aspirations of best

representatives of the Ukrainian people, not only certain legal norms and

principles.

9

The author of the thesis proved that the leading methodological bedrock of

research is applying the ideological content that is organically inherent for the

Ukrainian constitutional legislation of different historical epochs, in order to

substantiate the theoretical principles of Ukrainian state formation. Based on this

bedrock, the classification of conceptual-categorical apparatus of research was

carried out, and it was grounded on the differentiation principle of "legal ideology"

and "state ideology" notions, thus enabling to ensure the most correct application

in the study of political-legal and, in particular, legal concepts and categories.

It has been concluded that such necessity was primarily caused by the

historical peculiarities of formation of the Ukrainian constitutional legislation,

since under the conditions of permanent struggle for political independence and

subjectivity, its creators found it important not only to create the effective legal

models of potential functioning of the state mechanism, but also to provide a

comprehensive legal substantiation of the fundamental political concepts and

categories, which became the reason for proper legitimization of national state

formation process.

The historical-legal significance of P. Orlyk’s Constitution consists in the

fact that it realized the need in legal fixation at the highest level of the following

ideologically stipulated traditional elements of Ukrainian constitutionalism: the

rule of the people, democracy, contractual relations between the government and

the people, as well as the ability to organically perceive and implement the

European tradition of law formation with the historically inherent Christian

axiological framework into its own constitutional legislation.

The ideological context of the Ukrainian constitutional draft laws in the

nineteenth century, given the political circumstances, namely the stateless status of

Ukrainian lands during this period, had a clear political coloring, whereas their

national constitutional-legal paradigm underwent a complex evolution, starting

from the possibility of standing up for purely federalistic-autonomous status,

10

incorporated in great imperial entities, and ending with upholding the need in

independent political development and its proper constitutional-legal support.

The comparative analysis of constitutional legislation of the Ukrainian

National Democratic Revolution period (1917-1920) showed its apparent social

character, caused by introduction of democratic ideology in the national

legislation, as the constitutional projects of the Ukrainian People's Republic and

Western Ukrainian People's Republic guaranteed securing of rights of national

minorities, right to citizenship, choice of residence, social protection, equal

suffrage for all categories of citizens etc.

The sequence of obeying the democratic ideological foundations by

Ukrainian constitutional legislation within this period also led to their full

compliance with international legal standards of law-governed state of those times.

The effective application of historical-chronological method proved to be

useful, because the process of legal ideology formation in Ukraine in the years of

independence was divided into three stages in our research, and we managed to

open the process of gradual implementation of the ideological paradigm in the

national legal field, which contributed to performing of the most important

function by legal ideology – power legitimization in Ukraine. What’s most

important proven by the author, was stating the fact that legal ideology formation

in independent Ukraine is characterized by certain objective features, which are

typical for societies of transitive type, with the prevailing baggage of totalitarian

legal system.

In our opinion, the unification of legal ideology is also important for the

reason that it must serve as a monolithic system, capable of fulfilling the tasks of

positive social changes and at the same time – providing legal support for this

process. The content of legal ideology also needs unification; in spite of large

number of its components (legislation strategy, principles of legal regulation,

protection of human rights, judicial-legal reform and so on), it should be based on

the absolute priority for exercising human/citizen rights and freedoms, both

political and social-economic ones.

11

The significance of unification of legal constitutional ideology also lies in

the fact that thanks to understandable ideological matrix, the process of

establishing the civilized standards of life level and quality is constantly going on,

besides, the level of power democratization is steadily growing. Ultimately, the

unification, being one of conceptual provisions of my thesis, shall lead to

harmonization of the Ukrainian legislation with the best models of law-making in

the world, thus allowing to qualitatively integrate into the world political and legal

institutions. Unification and harmonization are those ideological underpinnings of

national law universalisation, which ensure sufficiently comfortable conditions for

legal integration into European and world structures. They indicate the general

social integration purpose of the state, demonstrate the principal openness of state

institutions.

It has been established that the interaction between the notions of "legal

ideology" and "state ideology" is primarily manifested in the fact that the essence

of legal ideology, its potential, resources and opportunities consist in normatively

legal regulation of strategically oriented and tactically implemented measures

related to execution of legal policy, approval and development of Ukrainian

statehood, strengthening the international reputation of Ukraine, its political-legal

positioning in the European and world space.

Key words: legal ideology, state ideology, constitutional act,

constitutionalism, state formation, state formation, law-making, ideological

influence, ideological interaction, constitutional project, dynamics of legal

ideology.

12

Spysok publikatsii zdobuvacha

1. Shevchuk L. V. Paradyhma pravovoi ideolohii ta yii mistse v pobudovi

pravovoi derzhavy v Ukraini. Naukovo-informatsiinyi visnyk Ivano-Frankivskoho

universytetu prava imeni Korolia Danyla Halytskoho. Seriia : Pravo. 2016. № 2

(14). S. 59-64.

2. Shevchuk L. V. Konstytutsiia Ukrainy yak pravova osnova derzhavnoi

ideolohii. PRAVO I SUSPILSTVO. № 3 chastyna 2 / 2017. S.44-47.

3. Shevchuk L. V. Ideolohichni zasady «Paktiv i Konstytutsii prav i volnostei

Viiska Zaporozkoho» 1710 r. Naukovo-informatsiinyi visnyk Universytetu Korolia

Danyla: Zhurnal. Seriia Pravo. Ivano-Frankivsk: Ivano-Frankivskyi universytet

prava imeni Korolia Danyla Halytskoho, 2017. №. 4 (16). S. 78-82.

4. Shevchuk L. V. Vidobrazhennia pravovoi ideolohii v konstytutsiinykh

aktakh Zakhidnoukrainskoi Narodnoi Respubliky. Naukovo-informatsiinyi visnyk

Ivano-Frankivskoho universytetu prava imeni Korolia Danyla Halytskoho. Seriia

Pravo. 2018. №5(17). S. 88 - 92.

5. Shevchuk L.V. Ydeolohycheskoe soderzhanye konstytutsyonnыkh proektov

Prydneprovia. Pravo y zakon. 2018. № 3. S. 41–47. (Kыrhыzskaia Respublyka).

6. Shevchuk L. V. Pravova ideolohiia sotsialnoi pravovoi derzhavy. Problemy

formuvannia natsionalnoi pravovoi systemy Ukrainy ta yii adaptatsiia do

yevropeiskoho prava: materialy Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii

(m. Ivano-Frankivsk, 5-6travnia2017 roku). – Ivano-Frankivsk: Redaktsiino-

vydavnychyi viddil Ivano-Frankivskoho universytetu prava imeni Korolia Danyla

Halytskoho, 2017. S. 281-284.

7. Shevchuk L. V. Ideolohichni aspekty konstytutsiinykh proektiv ukrainskoi

derzhavy KhIKh stolittia. Aktualni problemy zakonodavstva Ukrainy: priorytetni

napriamy yoho vdoskonalennia: Materialy mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi

konferentsii (m. Odesa, Ukraina, 12–13 zhovtnia 2018 r.). – Odesa: HO

«Prychornomorska fundatsiia prava», 2018. S. 11–15.

13

8. Shevchuk L. V. Istorychnyi dosvid ukrainskoho konstytutsionalizmu kriz

pryzmu evoliutsii pravovoi ideolohii. Kontseptualni problemy rozvytku suchasnoi

humanitarnoi ta prykladnoi nauky: materialy II Vseukrainskoho naukovo-

praktychnoho sympoziumu (m. Ivano-Frankivsk, 20-21kvitnia 2018 roku). –

Ivano-Frankivsk: Redaktsiino-vydavnychyi viddil Universytetu Korolia Danyla,

2018. S. 276-278.

14

Зміст

ВСТУП 15

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

ДОСЛІДЖЕННЯ

23

1.1. Історіографія проблеми та джерельна база 23

1.2. Методологічні засади дослідження та категоріально-понятійний

апарат

40

Висновки до розділу 1 59

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

62

2.1. Ідеологічний зміст ―Пактів і Конституції прав і вольностей Війська

Запорозького‖

62

2.2. Конституційні проекти ХІХ ст. та їх ідеологічне наповнення 84

2.3.Зміст правової ідеології доби Української національно-

демократичної революції 1917-1921 рр.

103

2.3.1. Конституційні проекти Наддніпрянщини 103

2.3.2. Конституційні проекти ЗУНР 114

Висновки до розділу 2 129

РОЗДІЛ 3. ПАРАДИГМА ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ СУЧАСНОГО

УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

133

3.1. Формування правової ідеології України в роки незалежності 133

3.2. Відображення ідеології в національній Конституції та шляхи

її уніфікації

150

3.3.Взаємодія понять правова ідеологія та державна ідеологія і їх

конституційне закріплення

166

Висновки до розділу 3 185

ВИСНОВКИ 188

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 192

ДОДАТКИ 212

15

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасних умовах системних політично-

правових трансформацій, що супроводжують процеси становлення й

утвердження української державності протягом історії, зростає роль

наукових досліджень з історії національного державотворення. Саме у цьому

контексті є актуальним науково-теоретичний пошук найприйнятніших

способів імплементації ідеологічної складової у політично-правову модель

України. Таке дослідження уможливить об’єктивно вивчити й узагальнити

історично зумовлені закономірності динаміки втілення змісту правової

ідеології в українському конституційному законодавстві, як в історичній

ретроспективі, так і на сучасному етапі виникнення та розвитку окремих

державних й правових інститутів, а на підставі наукових результатів дійти

висновків та пропозицій, важливих для української юридичної науки і

практики сучасного державного будівництва.

У цьому процесі сутнісній складовій правової ідеології в українському

конституційному законодавстві належить, як доводиться у дослідженні,

провідне місце, оскільки вона виступає важливим регулятором суспільних

відносин і безпосередньо впливає на збільшення гнучкості системи права у

напрямку збільшення її ефективності для подолання актуальних соціально-

правових викликів сучасності.

Актуальність теми дисертаційного дослідження безперечно зумовлена

станом її розробки, недоліками і здобутками, які вимагають об’єктивного й

всебічного їх аналізу, глибокого осмислення важливої історично-правової

проблеми наповнення ідеологічним змістом конституційних актів України з

початку XVIII століття до наших днів. Цілком закономірно, що різні аспекти

історичного досвіду ідеологізації вітчизняних державно-правових інститутів

привертали увагу різних дослідників, в тому числі істориків держави і права.

Слід зазначити, що окремі аспекти вивчення динаміки змін сутнісного

ідеологічного наповнення конституційних актів України різних історичних

епох неодноразово виступали предметом наукових досліджень різних

16

учених: вітчизняних (О. Алфьоров, В. Верстюк, О. Вовк, М. Возняк,

М. Грушевський, Ю. Данилюк, М. Драгоманов, Ю. Калиновський,

Р. Калюжний, С. Кащенко, Г. Ковальчук, С. Кондратюк, М. Костомаров,

А. Крусян, І. Логвиненко, А. Луцький, М. Луцький, С. Макарчук,

Х. Машталір, Л. Мельник, Р. Мінченко, П. Музиченко, І. Нагаєвський,

М. Недюха, С. Рабінович, О. Романенко, О. Скакун, А. Слюсаренко,

В. Солдатенко, М. Стахів, О. Струкевич, Б. Тищик, В. Толстенко,

О. Трохимчук, В. Ульяновський, І. Усенко, Ю. Фігурний, О. Фрицький,

В. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Яблонський та ін.), російських (А. Байков,

А. Бєсєдін, Ю. Власова, Ю. Давидов, В. Ентін, Н. Іванов, Б. Кістяковський,

І. Ліхачов, В. Лофитський, А. Малько, Н. Матузов, В. Нерсесянц, М. Нечкіна,

В. Сальников, Г. Семігін, А. Сиротін, В. Стрекозов, П. Струве,

Ю. Тихомиров, Т. Хабрієва, В. Хропанюк та ін.) і зарубіжних (Х. Аттаназіо,

Х. Бехруз, Д. Бовуа, Ж. Зіллер, Н. Редліч, Б. Шварц та ін.).

Однак питання динаміки змісту правової ідеології в українському

конституційному законодавстві не виступали предметом окремого

комплексного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження виконане відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри

теорії та історії держави і права Приватного вищого навчального закладу

Університету Короля Данила за напрямами «Трансформація правової

системи України в умовах розвитку правових систем сучасності (теоретико-

правовий та історико-правовий аспекти)» (державний реєстраційний номер

0116U002342) та «Закономірності розвитку і функціонування правової

держави» (державний реєстраційний номер 0111U006673).

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є комплексне історико-

правове дослідження динамічних змін ідеологічної складової українського

конституційного законодавства періодів з XVIII століття до сьогодення.

На основі мети сформульовано наступні задачі дослідження:

17

– проаналізувати наявну джерельну базу та історіографію

досліджуваної проблеми;

– розкрити методологічні засади та визначити оптимальний

категоріально-понятійний апарат дослідження;

– виокремити ідеологічний зміст конституційних актів Пилипа Орлика;

– виявити ступінь ідеологічного наповнення конституційних проектів

ХІХ століття;

– визначити зміст правової ідеології доби Української національно-

демократичної революції (1917-1921 рр.) шляхом компаративного аналізу

конституційних проектів УНР та ЗУНР;

– розкрити особливості формування правової ідеології України в роки

незалежності;

– висвітлити ідеологічне наповнення національної Конституції та

шляхи уніфікації сучасної ідеологічної парадигми;

– дослідити особливості взаємодії понять «правова ідеологія» та

«державна ідеологія» у процесі їх конституційного закріплення.

Об’єктом дослідження є процеси історичної еволюції становлення

правової ідеології в українському правовому законодавстві та відображення

динаміки її наповнення.

Предметом дослідження є конкретизація змісту правової ідеології

українських конституційних проектів періодів з XVIII століття до наших

днів.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використано

комплекс теоретичних методів наукового пізнання, зокрема: метод наукового

аналізу – при з’ясуванні концептуальних методологічних засад дослідження,

його понятійно-категоріального апарату, а також історіографії проблеми та її

джерельної бази (підрозділи 1.1, 1.2); історично-правовий – при з’ясуванні

ідеологічного змісту конституційних актів Пилипа Орлика, а також

ідеологічного наповнення конституційних проектів ХІХ століття

(підрозділи 2.1, 2.2); порівняльно-правовий – при порівняльному аналізі

18

конституційних актів Наддніпрянщини та ЗУНРу (підрозділи 2.3.1, 2.3.2);

системно-структурний – при розкритті специфіки формування правової

ідеології України в роки незалежності (підрозділ 3.1); формально-юридичний

– при вивченні способів відображення ідеології в національній конституції

України та шляхів уніфікації ідеологічної парадигми у національному

законодавстві (підрозділ 3.2); синергетичний метод дав змогу встановити

рівні взаємодії понять «правова ідеологія» та «державна ідеологія» через

закономірності розвитку конституційних явищ і процесів та випадкові

взаємозв’язки між ними (підрозділ 3.3); метод узагальнення – використаний

для створення цілісної картини історичної еволюції правової ідеології в

українському конституційному законодавстві та вивчення динаміки її змісту,

починаючи з XVIII століття до сучасного періоду (розділи 1-3), а також для

узагальнення результатів дослідження (висновки).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що

дисертація є одним з перших в Україні комплексних досліджень, у якому

розкрито процес історичної еволюції змісту правової ідеології в українському

конституційному законодавстві та динаміку його становлення як внутрішньо

притаманну українським конституційним актам характеристику. У дисертації

сформульовано низку нових концептуальних положень, висновків та

пропозицій, які мають важливе теоретичне та практичне значення, зокрема:

вперше:

– на основі дослідження головних історичних етапів становлення

українського конституційного законодавства обґрунтовано, що цим

конституційним актам притаманна ідеологічно зумовлена внутрішня

динаміка, яка здатна набувати конкретного змісту у відповідності до певних

історичних обставин та викликів;

– встановлено, що динаміка змісту правової ідеології, притаманної

українському конституційному законодавству була спрямована на

збереження національної ідентичності та політичної незалежності, оскільки в

умовах перманентної боротьби за незалежність його творцям важливо було

19

не тільки створити ефективні правові моделі потенційного функціонування

державного механізму, але й забезпечити всебічне правове обґрунтування

фундаментальних політичних понять і категорій, що стало підставою

належної легітимізації процесу вітчизняного державотворення;

– доведено, що формування правової ідеології України в контексті

створення ефективної ідеологічної парадигми потребує уніфікації, оскільки

завдяки зрозумілій ідеологічній матриці неухильно відбувається процес

утвердження цивілізованих стандартів рівня та якості життя, збільшується

рівень демократизації влади, тощо;

удосконалено:

– науково-теоретичні підходи дослідження динаміки змісту правової

ідеології в українському конституційному законодавстві, зокрема, здійснено

класифікацію понятійно-категоріального апарату дослідження, в основу

якого покладено принцип диференціації понять «правова ідеологія» та

«державна ідеологія», що дозволило забезпечити максимально коректне

застосування у дослідженні політико-правових та власне правових понять і

категорій;

– дослідження ідеологічного наповнення конституційних актів XVIII –

XIX століття ідеологічними демократичними засадами, що зумовило їх повну

відповідність тодішнім міжнародно-правовим стандартам правової держави;

– обґрунтування змісту правової ідеології доби Української

національно-демократичної революції 1917-1921 років, провідники якої

стояли на засадах демократичного конституціоналізму, насамперед

відстоюючи право на самовизначення української нації як титульної в УНР, з

додержанням прав усіх національних меншин. Це, на погляд автора,

промовисто засвідчує здійснений аналіз конституційних проектів, які в силу

несприятливих політичних обставин не були реалізовані;

дістало подальший розвиток:

– вивчення процесу формування правової ідеології України в роки

незалежності, який характеризується певними об’єктивними ознаками, що

20

притаманні для суспільств транзитивного типу, з превалюючим багажем

тоталітарної правової системи. Перехід від цієї системи до демократичних

державно-правових відносин у вітчизняних правових реаліях потребує

динамічного посилення ідеологічної складової з метою уникнення

дезінтеграції політико-правових інститутів та інституцій громадянського

суспільства, на яких покладено функції формального і неформального

контролю, щодо визначення ступеня демократичності тих чи інших

конституційних актів;

– положення про детермінуючу роль правової ідеології в контексті

гармонізації й уніфікації вітчизняного законодавства, оскільки, незважаючи

на велику кількість компонентів (стратегія законодавства, принципи

правового регулювання, захист прав людини, судово-правова реформа, тощо)

цей процес повинен базуватися на безумовному пріоритеті забезпечення прав

і свобод людини і громадянина;

– вивчення процесу взаємодії понять правової та державної ідеології та

шляхів їх конституційного закріплення, яке проявляється в першу чергу у

тому, що сутність правової ідеології, її потенціал, ресурси та можливості

полягають у нормативно-правовому врегулюванні стратегічно орієнтованих і

тактично здійснюваних заходів щодо реалізації правової політики,

утвердження та розвитку української державності, зміцнення міжнародного

авторитету України, її політично-правового позиціонування в європейському

та світовому просторі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані та обґрунтовані в роботі положення, висновки та пропозиції

можуть бути використані як методологічна основа для проведення

подальших наукових досліджень у сфері вивчення правової ідеології як

історично притаманної характеристики українського конституційного

законодавства. Отримані результати можуть також бути використані при

проведенні правової реформи в Україні.

21

Матеріали дисертації використовуються в навчальному процесі

Університету Короля Данила при викладанні курсів «Історія держави і права

України», «Теорія держави і права», «Правова ідеологія», «Конституційне

право України», (акт впровадження від 21.02.2019), а також в науково-

дослідній та експертно-аналітичній роботі Науково-дослідного інституту

імені академіка УАН І.М. Луцького (довідка про впровадження

від 06.02.2019) при виконанні наукових програм розвитку Університету

Короля Данила, Прикарпатського регіону та України відповідно до плану

проведення наукових досліджень, при підготовці науково-практичних

експертних висновків, зауважень і пропозицій до законопроектів в зазначеній

сфері.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки

дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і

права Приватного вищого навчального закладу Університету Короля Данила,

де було виконано дисертацію, а також оприлюднені на трьох конференціях і

наукових семінарах, а саме: Міжнародній науково-практичній конференції

«Проблеми формування національної правової системи України та її

адаптація до європейського права» (м. Івано-Франківськ, 5-6 травня 2017 р.);

ІІ Всеукраїнському науково-практичному симпозіумі «Концептуальні

проблеми розвитку сучасної гуманітарної та прикладної науки» (м. Івано-

Франківськ, 20-21 квітня 2018 р.); Міжнародній науково-практичній

конференції «Актуальні проблеми законодавства України: пріоритетні

напрями його вдосконалення» (м. Одеса, 12-13 жовтня 2018 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 8 наукових публікацій, з

яких 4 статті – у наукових фахових виданнях України, 1 стаття – у науковому

періодичному виданні іноземної держави, а також 3 тези доповідей на

наукових та науково-практичних конференціях і симпозіумах.

Структура дисертації обумовлена специфікою досліджуваної

проблематики, а також метою та завданнями дослідження. Робота

складається зі вступу, трьох розділів, що містять десять підрозділів,

22

висновків, списку використаних джерел (217 назв використаної літератури на

19 сторінках) і додатків. Повний обсяг дисертації становить 215 сторінок, з

них основний зміст 177 сторінок, два додатки на 4 сторінках.

23

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Історіографія проблеми та джерельна база

Створення моделі сучасного українського конституціоналізму, аналіз

існуючого конституційного законодавства і пропозиції щодо його

реформування, конкретизація принципів, що детермінують основні напрямки

розвитку сучасного конституціоналізму, удосконалювання механізму

забезпечення конституційної законності як мети функціонування

конституціоналізму, прогнозування тенденцій розвитку українського

конституціоналізму з урахуванням світових стандартів і закордонного

досвіду мають важливе значення для здійснення конституційної і політичної

реформ в країні, спрямованих на створення в Україні демократичної,

соціальної, правової держави, дієздатних структур громадянського

суспільства. Важливим у контексті нашого дослідження вони є передусім

тому, що дозволяють методам здійснення історичної ретроспективи

відстежити динамічні зміни і доповнення у процесі формування змісту

правової ідеології в українському конституційному законодавстві.

Метою функціонування системи конституціоналізму є конституційна

законність як режим точного і неухильного дотримання конституції та інших

конституційно-правових актів усіма суб'єктами, яким вони адресовані,

реальна дія ієрархії нормативно-правових актів, у системі яких конституція

має вищу юридичну силу.

Обґрунтованою у зв'язку з розкриттям сутності конституціоналізму є

думка І. Кравця про виділення ліберально-демократичного підходу в

дослідженні сутності конституції. Так, виходячи з історії становлення

конституціоналізму, виправданим буде розгляд сутності конституції не

тільки з позицій класичного лібералізму, що зародився в Англії у XVII ст. у

ході боротьби «третього стану» (буржуазії) за свої політичні права та

ґрунтувався на ідеях «батька класового компромісу» Дж. Лок-ка та інших

24

ідеологів епохи Просвітництва, але й з урахуванням ідей демократії.

Демократичний лібералізм є своєрідним етапом у розвитку ліберальної течії,

«інтелектуальний перелом у французькій ліберальній думці» здійснив А.

Токвіль, який заявив про історичну неминучість переходу до демократичного

лібералізму [21, с 112-113]. Визнаючи для Європи, слідом за Америкою,

неминуче настання віку демократії, основною проблемою він вбачав

проблему збереження свободи в рамках невідворотної демократії,

пропонуючи для цього зробити демократію ліберальною, ґрунтуючись на

американському досвіді.

Виокремлення ліберально-демократичного напряму в дослідженні

сутності конституції та конституціоналізму є виправданим. В основі цього

напряму лежить договірно-компромісна концепція, заснована на доктрині

«суспільного договору», сформульована в роботах Т. Пейна, Г. Гроція, Т.

Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо. Згідно з їхніми ідеями

основою державного ладу є згода народу підкорятися створеному уряду для

підтримання миру між людьми.

Ліберально-демократичний підхід до розуміння сутності конституції

виявився при створенні перших конституцій Європи та Америки. За

визначенням американських учених-конституціоналістів Н. Редліха, Б.

Шварца і Д. Аттаназіо, в американському праві «слово конституція має більш

обмежене значення; вона є писаною угодою, що триває від першого

покоління американців до майбутніх поколінь» [217, с. 1].

Конституція України 1996 р. закріплює державницьку ідеологічну

модель сучасного конституціоналізму в Україні. Однак процес практичної її

реалізації свідчить про необхідність здійснення конституційної і політичної

реформ. Здійснення політичної реформи неможливо без її конституційного

забезпечення, що у свою чергу спричиняє можливість внесення змін і

доповнень у Конституцію України. Варто також враховувати, що політична

реформа — це складний політико-правовий процес, що, виходячи з його

сутності і змісту, зажадає істотних змін не тільки Конституції, але і ряду

25

конституційних законів. Ці зміни повинні здійснюватися на науково-

теоретичній основі з метою найбільш ефективної реалізації новаційних

аспектів політичної реформи.

У сучасній юридичній літературі виокремлюють різні підходи до ро-

зуміння ідеологічної сутності конституції. Найбільш типові, тобто поширені

серед сучасних науковців підходи до визначення сутності конституції

виокремлює Ж. Овсепян. Так, досліджуючи розвиток наукових уявлень про

поняття і сутність конституції, учена виділяє п'ять основних напрямів у

трактуванні цього феномена: формально-юридичний (або нормативістський)

напрям; природно-правова (або договірно-правова) теорія; соціологічна (або

лассальянська) концепція конституції; класово-вольова теорія права,

конституції; інституціоналістський напрям. Солідаризуємось також із

думкою згаданого вище дослідника, що при визначенні суті конституції

(оцінюючи її як фактичну реальність, як юридичний документ) слід

розрізняти належне і реальне (суще). Звичайно, з позиції відомого

твердження, що якщо в суспільстві немає розділення влади, не

забезпечуються права і свободи, то немає і конституції, а значить і немає

сенсу говорити про суть того, чого немає в природі. Але конституція з

позиції "сущого" дійсно відображає співвідношення політичних сил в

суспільстві, яке дозволило прийняти її у відповідній редакції. У цьому

тексті може бути і розділення влади, і монополізація влади, можуть бути

визначені різні типи відносин між головними суб'єктами політики

(державою, народом, людиною) від патерналістського до рівноправного і

взаємновідповідального. Конституційні норми задають юридичні межі

політичному процесу. В період прийняття конституції може бути гостре

протистояння між різними політичними силами, може повна підтримка

основних ідей конституції. Крім цих напрямів, ученою запропоновано

шостий напрям — «соціально-генетичний напрям у дослідженні сутності

конституції», до якого віднесено визначення, в яких підкреслюється така

26

сутнісна риса конституції, як обмеження державної влади, що безумовно має

виразне ідеологічне наповнення [126, с 28].

Виявлення суті конституції дозволяє нам визначити наявність такого

прояву демократії як конституціоналізм. Адже можна мати конституцію без

конституціоналізму. Але неможливий конституціоналізм без конституції. Ж.

Овсепян відзначає і на нашу думку слід погодитися з таким визначенням, що

конституціоналізм є комплексною суспільно-політичною і державно-

правовою категорією, основи якої складають ідеали конституційної

демократії, наявність певних інститутів влади, політичного режиму, що

відповідає конституції, і системи захисту цінностей демократії, прав і свобод

людини і громадянина, конституційного ладу в цілому [126, с. 30].

Конституція в сучасній державі є основою правової системи, тобто

визначає її нормативну складову (законодавство і інші джерела права),

систему державних установ, правову ідеологію, що особливо важливо в

контексті нашого дослідження, правову свідомість. Таким чином

Конституція визначає усю парадигму правових стосунків, а значить вона

впливає і на усю сукупність політико-правових стосунків.

І. Кравець розглядає три основні підходи до вивчення ідеологічного

наповнення конституції: ліберально-демократичний, марксистсько-

ленінський і теологічний. Останній є певним поєднанням ідей світського і

божественного права. Уявлення про конституцію асоціюється із зведенням

божественних правил, за якими необхідно жити суспільству [78, с 158].

Концептуальна парадигма сучасного українського конституціоналізму

ґрунтується на з'ясуванні сутності та змісту цього соціально-правового

феномена. Історико-теоретичний аналіз конституціоналізму, його

гносеологічні витоки і теоретичні підходи дають підстави стверджувати, що

телеологічно конституціоналізм є теорією, ідеологією і практикою

обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського

суспільства, прав, свобод та інтересів особи.

27

Використовуючи сутнісний методологічний підхід, сутність конститу-

ціоналізму слід розглядати як об'єктивну, пізнавану внутрішню константу

конституціоналізму, квінтесенцію його змісту, концентроване вираження

його соціальної спрямованості, що опосередковується в його меті.

Із наведеними класифікаціями напрямів у дослідженні сутності кон-

ституції в контексті визначення сутності конституціоналізму в цілому важко

погодитися через такі причини: по-перше, здається, визначаючи сутність

конституції, як детермінанту сутності конституціоналізму, доцільно

відрізняти основні науково-теоретичні напрями її дослідження від основних

наукових концепцій праворозуміння, до яких традиційно відносять

нормативістську (формально-юридичну), легалістську, природно-правову,

соціологічну, інституційну та ін. [79, с. 315].

При цьому справедливою видається думка Т. Хабрієвої та В. Чиркіна

про те, що не можна стверджувати абсолютну невірність марксистсько-

ленінської концепції («позиції соціалістів»), оскільки вона може бути

застосованою до аналізу ряду конституцій, які закріплювали перехід влади

від одних соціальних сил до інших (наприклад, конституції, прийняті після

російської революції 1917 p. — Конституції СРСР, Конституція КНР 1954 p.

тощо) [193, с. 42].

Незважаючи на наявність досліджень окремих аспектів конституційних

явищ і процесів в Україні сьогодні відсутнє комплексне дослідження

природи конституції з точки зору саме доктрини конституціоналізму та з

урахуванням сучасних тенденцій їх розвитку як політико-правових

феноменів. Хоча формально сьогодні конституціоналізм розкривають як

комплексне явище, однак проблеми реалізації та його структурні елементи

розглядають переважно у доктринальній площині, що часто не відповідає

природі речей, оскільки наукові висновки і положення не забезпечуються

дослідженням конкретного політико-правового досвіду та тенденцій

розвитку конституційних явищ і процесів. За таких умов природа конституції

визначається переважно через призму співвідношення формальної і

28

матеріальної конституції, що, як свідчить стан доктрини, має наслідки:

практика правління і стан методології наукових і прикладних досліджень у

сфері конституційного права не дають змогу вирішити теоретичні і практичні

завдання, що є conditio sine qua non для запровадження в Україні реального

конституційного правління [145, с. 16].

Інший дослідник, А. Селіванов висловлює думку про необхідність дуже

обережного підходу до змін, модернізації Конституції чи прагнення

прийняти нову Конституцію. На жаль, недостатньо обізнані в правознавстві,

зокрема в галузі конституційного права, політики починають свою діяльність

не з реалізації програм та передвиборних обіцянок, які мали б на меті

реалізацію та виконання чинної Конституції, а з заяв та дій, спрямованих

на зміну чинної чи прийняття нової Конституції.

Слушною є думка автора про поширення принципів змагальності,

безперервності судового процесу, гласності й на діяльність

Конституційного Суду України. Деякі авторські положення, пов’язані

з критикою рішень Конституційного Суду, вважаємо дискусійними. Так,

академік А. Селіванов заперечує стосовно того, що суд творить право, а його

рішення є джерелом права. Видається, у цьому питанні автор відходить

від інтегрального підходу, що поєднує юснатуралістичний

та позитивістський, віддаючи перевагу останньому. На наш погляд, рішення

Конституційного Суду, вочевидь, повинні мати прецедентний характер,

і їх можна розглядати саме як одне з джерел права в Україні. Водночас

зауважимо, що нині прецедентний характер мають, наприклад, рішення суду

ЄС та Європейського суду з прав людини, виступаючи джерелом

як національного права, так і права ЄС.

У монографічній праці ―Верховенство права в конституційному

правосудді: аналіз конституційної юрисдикції‖ А. Селіванов намагався

теоретично пояснити призначення Конституційного Суду України та

розкрити засади сучасного конституційного правосуддя. У цьому контексті

він аналізує державну владу як явище, що має бути контрольоване

29

суспільством. Автор визначає її як правлячу в суспільстві систему, що

складається з інститутів (органів, посадових осіб, апарату чиновників та

інших суб’єктів), ними встановлених правових механізмів, політико-

правового режиму, панівного в державі, та встановленої правовідносинами

підпорядкованості організації управління суспільними процесами [148].

Р. Мінченко намагається розкрити політико-правову природу сучасної

державності, розробити визначення поняття ―державність‖ та проаналізувати

основні напрямки і форми еволюції української державності в контексті

демократизації взаємовідносин між державною владою і людиною та

інститутами громадянського суспільства. Актуальність цієї роботи

виявляється і в тому, що було встановлено тенденції державно-правового

будівництва та становлення інститутів демократичної державності, здійснено

науковий прогноз щодо еволюції конституційної моделі державної влади в

Україні [104].

У монографічній праці Б. Ковальчука ―Легітимність державної влади в

правовій теорії та державно-правовій практиці‖ розглянуто проблеми

генезису легітимності, природно-правову модель, правову сутність

легітимності, її поняття, джерела, критерії. Особливу увагу акцентовано на

механізмі легітимації публічної влади в умовах функціонування сучасної

демократичної, правової держави та аспектах взаємодії громадянського

суспільства і публічної влади [55].

На загальнотеоретичному рівні І. Процюк в монографії ―Поділ

державної влади в умовах різних форм державного правління‖ досліджує

моделі поділу державної влади за різних форм державного правління,

враховуючи їх специфіку, переваги та недоліки. Для ґрунтовного аналізу

автор використав сучасний методологічний арсенал. У роботі, зокрема,

сформульовано критерії поділу державної влади. Відтак виділено можливі з

теоретичного погляду та ті, що реалізовані на практиці, моделі поділу

державної влади. Окрім того, доведено, що можливі різні моделі поділу

державної влади, не тотожні довільному розмежуванню компетенції вищих

30

державних органів. Заслуговує на увагу і такий аспект розглядуваної праці:

тут проаналізовано становлення форми державного правління та моделі

поділу державної влади в незалежній Україні, а також основні напрямки її

вдосконалення [139].

Проявам демократизації державної влади, чинникам трансформації

державної влади, інформаційній відкритості та загальній характеристиці

форм безпосередньої та представницької демократії в аспекті

функціонування державної влади в Україні присвячена монографія

―Демократичні засади організації і функціонування вищих органів державної

влади України‖ за загальною редакцією Ю. Барабаша. Творчий колектив

кафедри конституційного права України Національного університету

―Юридична академія України імені Ярослава Мудрого‖ спробував дослідити

один з важливих аспектів демократичного буття, а саме: додержання

принципів демократії під час формування та в процесі функціонування

вищих органів державної влади нашої країни. Автори розглядали такі

важливі теоретико-методологічні питання, як ідеологічний аспект демократії

та його конституційно-правові виміри, значущість контролю для

забезпечення ефективного функціонування державного механізму на

демократичних засадах та не продемонструвати багатофакторності політико-

правового середовища, у якому демократії в молодій Україні доводиться

завойовувати право на життя. Спеціальний блок дослідження розглядає, як

демократія стає основою формування вищих органів влади, і в який спосіб

мають діяти органи законодавчої, виконавчої та судової влади, щоб

називатися демократичними інституціями [29].

Джерелом права в ідеальному значенні виступає правосвідомість і

пов’язані з нею природне право, правова ідеологія, праворозуміння, правовий

менталітет, правова культура та правове виховання. Зазначені правові явища

є специфічним джерелом, формою існування права на ідейному рівні

правової реальності, що охоплюють сукупність поглядів, почуттів, емоцій,

ідей, теорій, концепцій, уявлень і настанов та характеризують відношення

31

людей до права та інших правових феноменів, які існують у суспільстві. Ідея

передує праву, спершу з’являється саме уявлення про належне право, яке

необхідно інституціонально закріпити та підтримувати силою держави, а вже

потім формується реальна правова система. На відміну від закону, як

джерела права, ідея права має лише потенційну реальність, але ця

потенційність є настільки істотною, що задає нормативної сили позитивному

праву. Ідеальний зміст джерел права невіддільний від матеріального, так як

бажане (ідеальне) право нерозривно пов’язане з наявними потребами та

реальними умовами існування суспільства. Суспільні потреби повинні бути

усвідомлені і скориговані законодавцем у відповідності з дійсним рівнем

правосвідомості та політичною орієнтацією суспільства. Усі ці обставини і

складають джерело права в ідеальному значенні.

У матеріальному значенні джерелом права є суспільство, а саме, його

соціально-економічний, культурний розвиток, соціальні, політичні та

економічні умови, які обумовлюють існування правових норм (засоби та

способи виробництва, а також форми власності, що засновані на економічних

відносинах) [7, с. 132]. У даному випадку джерело права зводиться до

взаємодії права та економіки. При цьому визначальна роль відводиться саме

економічному базису, до якого джерело права, як і правова реальність, є

близькими за своїм організуючим регулятивним призначенням [49, с. 160].

Аналізуючи матеріальне розуміння джерел права, можна виокремити два

основних підходи взаємодії права і економіки: пріоритет права над

економікою або економіки над правом; відсутність пріоритету права або

економіки. Суть першого підходу зводиться до того, що право виникає

внаслідок існування економічних відносин, його основне призначення

зводиться виключно до обслуговування матеріальних відносин у суспільстві,

адже економічні відносини можуть функціонувати лише у визначеній

правовій формі, тобто право виступає джерелом цих відносин. Право

виступає способом саморегулювання економіки, адже воно здатне

забезпечити юридичну свободу виробничих відносин. Згідно з другим

32

підходом пріоритет права чи економіки відсутній взагалі, а первинним

чинником виступають інтереси суспільства, які втілюються спочатку у праві,

а потім у економіці, або ж навпаки [49, с. 160-161].

У формально-юридичному значенні під джерелами права розуміють

форми його вираження [7, с. 133], до яких належать акти, прийняті

уповноваженими на те органами державної влади, що виступають формою

вираження й закріплення правових норм, та на основі яких виникають,

змінюються чи припиняються правові відносини. Іншими словами, це форми

зовнішнього виразу об’єктивно існуючих правових норм і принципів [11, c.

165]. Під юридичним джерелом права мається на увазі саме офіційні форми

зовнішнього вираження його змісту [122, с. 400]. Таким формам притаманна

офіційна визначеність, тобто норми права містяться в офіційно визнаних

державою джерелах права, які виступають формами існування правових

норм. Результат ідеологічного усвідомлення об’єктивних потреб суспільства

за допомогою правотворчих процедур отримує своє вираження у

нормативних актах, які є юридичним джерелом права. У цьому випадку

форма і джерело права співпадають за своїм змістом [95, с. 11]. У формально-

юридичному розумінні, джерела права ототожнюються з позитивним правом,

як реально існуючим (в нормах, законах або в інших офіційних документах)

нормативним регулятором, на основі якого державою визначається

юридично дозволена й недозволена поведінка учасників правовідносин, і

виносяться судами та іншими державними органами юридично обов’язкові

імперативні рішення. Позитивне право існує виключно у вигляді реальних

правових інститутів і формалізованих юридичних норм, які містяться у

нормативно-правових актах або інших загальнообов’язкових юридичних

документах [191, c. 139].

Проблематика джерел конституційного права вперше почала системно

досліджуватися В. Ф. Мелащенком, який писав, що джерела права - "... це

сила, що створює право, перетворює його в життєву об'єктивність" [99, с.

134]. Джерела конституційного права В. Ф. Мелащенко розумів у

33

матеріальному, політичному, соціально-психологічному і аласне

юридичному значенні, як акти нормативного характеру, які містять норми

конституційного права.

Інші теоретики конституційного права В. Погорілко і В. Федоренко

вважають, що категорія "джерело конституційного права України (у його

юридичному значенні) - це зовнішня форма об'єктивації встановлених чи

санкціонованих Українським народом або державою, чи суб'єктами

місцевого самоврядування норм, які мають певну юридичну силу" [130, с.

323].

Нині теоретичні основи джерел конституційного права України,

розроблені свого часу В. Погорілком і В. Л. Федоренком знаходять свій

розвиток і деталізацію в наукових дослідженнях інших вітчизняних

правознавців. Так, С. Резніченко дослідив юридичну природу договору,

О. Назаренко - міжнародного договору, О. Сав'як - правового звичаю в

системі джерел конституційного права України, але при цьому кожен з

правознавців удосконалював методологічні підходи щодо удосконалення

категорії "джерело конституційного права України" [197, с. 31].

Так, О. Васильченко вбачає, що під терміном "джерело

конституційного права" розуміється спосіб існування найбільш суттєвих і

загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють

власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного

характеру [10, с. 14].

Тобто сучасні джерела конституційного права України об'єктивізують і

унормовують політико-владні інтереси основних суб'єктів національного

конституцінного джерелоправотворення в передбачених Конституцією та

законами України юридичних формах буття конституційно-правових норм

[196, с. 80].

На думку В. Погорілка та В. Федоренка джерело конституційного

права України у його юридичному значенні - це зовнішня форма об'єктивації

встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою чи

34

суб'єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які

мають юридичну силу [131, с 43]. При цьому вони наводять і юридичні

ознаки джерел конституційного права України: джерела конституційного

права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-

правових відносин і є основою для формування інших галузей права; за

предметом правового регулювання джерела конституційного права

відрізняються від галузевих тим, що вони регулюють владні суспільні

відносини політичного характеру; за суб'єктами правотворення відрізняються

від галузевих чітко окресленим колом цих суб'єктів (український народ,

держава та суб'єкти місцевого самоврядування); за функціями здійснюють

здебільшого установчу і регулятивну функції, рідше - охоронну; за формою

джерела конституційного права є зовнішнім проявом буття об'єктивно

існуючих конституційно-правових норм; за способом і засобами

правотворення встановлені чи санкціонуються народом України, державою

чи суб'єктами місцевого самоврядування; мають найвищий ступінь

гарантованості і забезпечуються всіма заходами державного впливу, що

передбачені чинним законодавством; утворюють певну органічну систему,

яка має структурні, функціональні та генетичні зв'язки між усіма її складо-

вими елементами; на відміну від галузевих, система джерел конституційного

права України представлена найбільшою кількістю видів джерел, які можуть

бути класифіковані за всією сукупністю критеріїв поділу джерел права в

цілому; пприведення джерел конституційного права України у відповідність

до правових стандартів ЄС, в силу їх системоутворюючого характеру,

сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства

ЄС, що є необхідною вимогою до європейської інтеграції України [131, с 43-

44]. Як бачимо, акцент в даному підході теж робиться на зовнішньому виразі

та об'єктивації саме конституційно-правових норм. Виділяється доволі багато

ознак, серед яких, на нашу думку, особливо варто акцентувати на тому, що

джерела конституційного права є основою для формування інших галузей

права, мають найвищий ступінь гарантованості.

35

В. Шаповал зазначає, що при характеристики галузі конституційного

права також знаходять вияв у джерелах (формах) конституційного права, і

найголовнішим джерелом об'єктивно є Конституція як основний закон [202, с

16].

Також до джерел конституційного права він відносить конституційні

закони, статути територіальних автономій, парламентські регламенти,

конституційно-правові (державно-правові) договори, судові рішення

прецедентного значення (в країнах англосаксонської сім'ї правових систем),

рішення органів конституційної юрисдикції, правові звичаї, конституційні

угоди. Зустрічається також і думка, що джерела конституційного

(державного) права є надзвичайно різноманітними за формою і значенням у

правовому регулюванні здійснення державної влади, і це визначає складний,

а часом і суперечливий характер самого конституційного права [61, с 30].

При цьому зазначається, що у правовій доктрині під джерелами права

розуміються зовнішні форми вираження права, і традиційно виокремлюються

три групи юридичних джерел: по-перше, нормативно-правові акти, по-друге,

звичаї і, по-третє, судові прецеденти, а також іноді внутрішньодержавні та

міжнародні договори, і ця схема може застосовуватися також і до

конституційного права. Автори вказують, що останньому притаманні деякі

специфічні особливості, що стають особливо помітними в останнє

десятиліття: визнання джерелом права загальних принципів права; постійне

зростання значення норм, створюваних поза межами національної держави, і

навіть не завжди за її вирішальною участю, але обов'язкових для тієї або ін-

шої конкретної держави. Маються на увазі не лише міжнародні нормативно-

правові акти, а й формування нових правових систем, таких як європейське

право (право ЄС). Також під джерелами конституційного права розуміються

нормативні акти, в яких містяться норми, які регулюють конституційно-

правові відносини [62, с 7].

36

А. Георгіца вважає, що форми (джерела) конституційного права будь-

якої держави - це засоби виразу правил поведінки учасників конституційно-

правових відносин і надання їм обов'язкової сили [19, с 29].

Проблема полягає в тому, що здебільшого Конституція України як

Основний Закон держави розглядається з позиції позитивізму, що тягне за

собою сприйняття Конституції України суто як тексту, що має найвищу

юридичну силу в ієрархії нормативно-правових актів. Звичайно, галузь

конституційного права України активно розвивається та формується,

орієнтуючись на демократичні засади та відродження власної правової

традиції. Отже, джерела галузі набувають нового змісту й форми.

Також сьогодні підсилюється актуальність переосмислення поглядів на

місце та значення міжнародно-правових актів як джерел досліджуваної

галузі, змістом яких здебільшого є загальновизнані принципи права. Дружнє

ставлення до міжнародного права, яке закріплене на рівні ст 9 Конституції

України, зараз практично починає застосовуватись у судових рішеннях, а

також активно використовується в напрацюванні концепцій різних напрямків

реформ, розробленні законопроектів тощо. Звичайно, повноцінними такі

випадки назвати складно, проте певні зрушення помітні.

Крім того, правові позиції Конституційного Суду України та рішення

Європейського суду з прав людини фактично уособлюють юрисдикційну

доктрину, яку в контексті сучасних джерел конституційного права потрібно

підіймати на новий рівень дискусії.

Тут наявна певна складність з офіційними перекладами рішень

Європейського суду з прав людини (їх однозначним розумінням) і, скажімо,

навичками застосування цієї практики, наприклад, у рішеннях українських

судів. Уже хрестоматійним є випадок, коли суддею під час розгляду справи в

період Революції Гідності було процитовано позицію держави з одного

рішення Європейського суду з прав людини.

Правові позиції Конституційного Суду України останнім часом

починають формувати нову доктрину, якою орган конституційної юрисдикції

37

фактично реалізовує своє головне завдання - забезпечення верховенства

Конституції. Окремо зазначимо, що запровадження інституту конституційної

скарги впливає на те, що юрисдикційна доктрина органу конституційної

юрисдикції почне розвиватися ще більш методологічно.

У літературі також точаться дискусії щодо питання визнання правової

доктрини. Другорядний вплив доктринальних положень на формування

первинних джерел права сьогодні також дещо помітний. Наприклад, можна

назвати наукові висновки в конституційному провадженні, функціонування

науково-методичних рад при деяких судах, діяльність Конституційної комісії

й інших дорадчих і консультативних органів, у складі яких переважна

більшість - це науковці. Ще менше уваги на рівні доктринальних розробок

присвячено проблемі загальних принципів права як сучасного джерела

конституційного права.

У вітчизняній системі джерел права найважливіше положення посідає

Конституція України. Традиційно у вітчизняній літературі зазначається, що

конституція – це єдиний правовий акт, за допомогою якого народ або органи

держави, що виступають від його імені, встановлюють основні принципи

устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають

статус державної влади і місцевого самоврядування, механізми їх здійснення,

закріплюють права і свободи людини і громадянина. [64, с. 89] Конституція

України – особливий елемент правової системи України, якому належить

правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Конституція є

фундаментальним правовим актом країни. Конституція оформлює

національну правову систему, визначає систему засадничих цінностей та

принципів, що лежать в основі національної правової системи. Важливою

складовою конституції є пряма дія конституційних норм, що дозволяє

урівноважувати функції законодавства і правосуддя у випадку правової

невизначеності, колізій між нормами конституції та нормами поточного

законодавства.

38

На думку П. Стецюка природа конституції як форми закріплення

владних відносин визначається такими рисами: конституція як соціальне і

політико-правове явище є винятково продуктом (витвором) європейської

цивілізації загалом, логічним наслідком розвитку європейської правової і

політичної культури; основна причина виникнення конституцій – потреба

правової фіксації на найвищому рівні зміни владних відносин (відносин

державного владарювання) в процесі переходу суспільства від феодалізму

(чи тоталітарного режиму) до демократії та створення правових основ

подальшого демократичного розвитку суспільства і держави; поява

(виникнення) українських конституцій (починаючи від ХVIII cт. і до наших

днів) загалом відповідає процесам, що відбувалися в інших європейських

країнах [161].

Українські правознавці розвивають ідеологічно зумовлені погляди на

сутність і зміст джерел конституційного права України. Головні з них ми

проаналізували у підрозділі, і можемо констатувати, що усі вони тієї чи

іншою мірою відображають динамічний характер змісту правової ідеології в

українському конституційному законодавстві, а саме ті його найважливіші

аспекти, що безпосередньо впливають на процес становлення правових

відносин у незалежній Україні.

Сучасні джерела конституційного права формують сучасне

конституційне право України як галузь, що насамперед гарантує права

людини, демократичні цінності та верховенство права через обмеження

державної влади. Такий підхід узгоджується із західною доктриною

сучасного конституціоналізму. Крім того, сучасні процеси формування нових

тенденцій розвитку національної правової системи України дають підстави

переосмислити застарілі погляди на низку ключових питань, зокрема галузі

конституційного права, що стосується як методології, так й практики її

реалізації. Нині виникає потреба в дослідженні принципів права в системі

джерел галузі, оскільки саме принципи дають підстави говорити про те, що

39

конституційне право - це гарантія прав людини через обмеження державної

влади, що найперше має бути втілене у сфері публічного права.

Отже, беручи до уваги проаналізовані положення, можна зробити

висновок, що поняття "джерело конституційного права України"

сформувалося історично і залишається однією з найбільш багатозначних і,

водночас, суперечливих категорій сучасної юридичної науки. Нині під ним

розуміють сутність і дух Конституції України; історичні пам'ятки

українського конституціоналізму та протоконституціоналізму; концепції,

теорії та доктрини української та зарубіжної конституційно-правової думки;

національні традиції конституційного правотворення та державотворення;

політичну волю та легітимні інтереси суб'єктів конституційно-правових

відносин; діяльність учасників конституційного процесу та результати цієї

діяльності; юридичні форми закріплення та існування конституційно-

правових норм; об'єктивне відтворення в матеріальному світі системи

конституційного права тощо. Ці значення джерел конституційного права

відображають матеріальні та формально-юридичні аспекти їх буття та

дієвості. Узагальнюючи усі матеріальні та формальо-юридичні аспекти

джерел національного права загалом, можна зробити висновок, що під

сучасними джерелами конституційного права України слід розуміти

політичну волю та законні інтереси народу України, Української держави,

територіальних громад України, а також інших суб'єктів конституційного

правотворення, реалізовані у передбачених Конституцією та законами

України юридичних формах.

40

1.2. Методологічні засади дослідження та категоріально-

понятійний апарат

В Україні на сучасному етапі її розвитку не створений ефективний

механізм забезпечення конституційної законності. Так, наприклад, необхідні

суттєві перетворення у сфері конституційної юстиції, яка може істотно впли

вати не тільки на охоронні, але і на всі інші елементи конституціоналізму

(нормативні, ідеологічні, культурно-правові, регулятивні). Важливим

засобом забезпечення конституційної законності є інститут конституційної

відповідальності, який також не досить розроблено в юридичній літературі,

що негативно відбивається на державно-правовій практиці. Необхідно,

насамперед, теоретично обґрунтувати і законодавчо закріпити коло суб'єктів

такої відповідальності, підстави її застосування, процесуально-процедурний

механізм реалізації та наслідки.

Сутність і багатогранний зміст конституціоналізму обумовлюють

комплексний підхід до його принципів з гносеологічної, онтологічної і

функціональної позицій (відповідно, гносеологічна, онтологічна і

функціональна характеристика принципів конституціоналізму.

Гносеологічна характеристика принципів конституціоналізму полягає в

розгляді детермінованості їх змісту соціально-юридичною дійсністю

відповідно до досягнутого в суспільстві рівня її пізнання. У гносеологічному

плані принципи конституціоналізму виступають особливими правовими

поняттями. Причому ці поняття мають тенденцію змінюватися і розвиватися

відповідно до розвитку суспільного пізнання. Принципи конституціоналізму

виникають лише на певному етапі правогенезу, безпосередньо пов'язаному з

появою розвиненого юридичного мислення, досягнення певного рівня

розвитку правових знань у суспільстві. Саме тому передумови

конституціоналізму, його основні елементи та інститути виникають значно

41

раніше, ніж наукові уявлення про них і, зокрема, принцип и

конституціоналізму на рівні їх сутності.

Генезис науково-практичної парадигми конституціоналізму, сутність

цього політико-правового феномену обумовлюють його зміст, який

об'єктивує конституціоналізм, забезпечує можливість його «існування» і

втілення в конституційно-правовій дійсності. [80, с. 146]

Гносеологічний підхід до принципі в конституціоналізму дає змогу

додати цьому феномену науковості та активізувати його результативність.

Маючи високий ступінь наукової абстрактності порівняно з більш

конкретними елементами змісту конституціоналізму (конституцією і

конституційним законодавством, конституційною правосвідомістю,

конституційними правовідносинами і конституційним правопорядком),

принципи конституціоналізму сприяють не тільки функціонуванню системи

конституціоналізму, а й визначають напрями її подальшого розвитку.

З онтологічних позицій принципи конституціоналізму опосередковано

основоположними ідеями, керівними началами, які отримали загальне

визнання в наднаціональній (світовій, регіональній) і національній

конституційній практиці та у правовідносинах, тобто конституційними

принципами. Такими принципами є: народовладдя, юридична рівність, поділ

влади, забезпечення і гарантованість прав і свобод особи, верховенство права

тощо. Ці принципи відображено в законодавстві України [80, с. 147].

Поставлена мета чіткого визначення змісту конституціоналізму,

вираженого в евристично-конкретних категоріях, детермінує необхідність

системно-структурної його характеристики, що дає змогу відшукати

внутрішню логіку, взаємозв'язаність і обумовленість елементів змісту, а

також параметри розвитку цілісної системи конституціоналізму.

Тому найпліднішим є системне дослідження конституціоналізму, що

дасть змогу, по-перше, інтегрувати, синтезувати теоретичні та практичні

знання в цій області, які на сьогодні є поліелементним набором, а не

цілісністю (системою); і, по-друге, підготувати основу і передумови для їх

42

подальшого аналізу і диференціації, але вже на якісно іншому рівні їх

інтеграції.

Системний підхід до розуміння конституціоналізму обумовлює

необхідність звернення до теорії політико-правових систем. Витоки цієї

теорії можна прослідкувати в діалектичних поглядах Гегеля (не приписуючи

філософу розробку сучасних принципів системності). Ідеї системності Гегеля

виражено в його «вченні про буття», «вченні про сутність» . Розробка ідей

системності (системного підходу, системного методу, системних досліджень)

від «системних ідей» Гегеля і до «сучасного системного руху» - має

методологічний характер дає «можливість виявлення субстанціонально-

змістовної і а організаційної «багатошаровості» систем, глибокого

діалектичного зв'язку і взаємозалежності субстанціонально змістовних

частин, структур і функціонування явищ буття як складних цілісних

організмів» [80, с. 106].

Елементи системи конституціоналізму, взаємодіючи між собою,

створюють властивості системи, які не зводяться до суми властивостей її

компонентів (елементів), що можна назвати емерджентністю системи. До

таких властивостей конституціоналізму належать його правова

характеристика, принципи конституціоналізму. Отже, системні

представлення конституціоналізму основану на якісних характеристиках:

аутотентичності, тобто елементи конституціоналізму породжуються самою

системою і не можуть існувати (як елементи конституціоналізму) поза цією

системою, оскільки за рамками системи вони втрачають свої сутнісно якісні

характеристики складових конституціоналізму; взаємозв'язаності елементів,

тобто наявність об'єктивно обумовленого зв'язку між всіма елементами

системи; емєрджентності, тобто наявність у системи конституціоналізму

властивостей, які виникають в результаті взаємодії елементів цієї системи;

інгегративності: як інтеграційне явище, вичленення з якого окремих

елементів є практично неприпустимим, оскільки може призвести до

руйнування цілісності системи; впорядкованості, тобто всі елементи

43

впорядковано в певній послідовності, обумовленої характером

взаємовідносин між елементами; складності, тобто кожен елемент системи

сам по собі є складним утворенням, яке має самостійне політико-правове

значення; відкритості системи: система взаємодіє з соціальними, правовими,

політичними, економічними та іншими середовищами; функціональності,

тобто конституціоналізм — це функціонуюча система, що обумовлює її

динамічний розвиток; багаторівневості, тобто складається з двох рівнів, що

відображають сутність, зміст і функціональність конституціоналізму [80, с.

107].

Здається, що при розкритті еволюції і реалій сучасного

конституціоналізму в Україні необхідно враховувати наступні теоретико-

методологічні рівні дослідження. По-перше, створення категорії сучасного

українського конституціоналізму на основі інтегрованих філософських,

правових і політичних знань та освоєння, в необхідних випадках, і рецепції

досвіду американського і західноєвропейського конституціоналізму. По-

друге, відображення прямої залежності між конституційними ідеями і

теоріями, конституцією і конституційним законодавством (позитивним

правом) і конституційними реаліями (фактичною конституцією). По-третє,

виявлення проблемних питань теорії і практики сучасного українського

конституціоналізму [83, с. 194].

Відсутність уніфікованого розуміння поняття «джерело конституцій-

ного права» та низки інших взаємозв'язаних понять (таких як конституційно-

правова норма та предмет регулювання конституційного права) та нечіткість

критеріїв, за допомогою яких можна віднести певні джерела права до

конституційно-правових зумовлює необхідність дослідити підходи до

розуміння цих понять та удосконалити такі. Саме тому необхідно з'ясувати,

що ж розуміється під джерелом права як в загальній теорії права, так і

конкретно в рамках права конституційного.

На підставі аналізу доктринальних досліджень зроблено узагальнення

існуючих підходів щодо визначення конституціоналізму. Так, зазначено, що

44

в сучасній зарубіжній юридичній літературі конституціоналізм розглядається

традиційно як сукупність принципів, методів, інституційних та правових

механізмів, що використовуються з метою обмеження влади держави як

протилежність свавільному правлінню та необмеженій владі.

У сучасній українській юридичній науці склалися три основні підходи

до визначення конституціоналізму: політико-ідеологічний, філософсько-

історичний та юридичний. На основі здійсненого дослідження констатовано,

що для юридичного визначення сучасного конституціоналізму необхідним є

пізнання сутності цього феномена [81].

Встановлено, що сучасний стан наукових досліджень за

проблематикою конституціоналізму характеризується відсутністю

комплексного монографічного дослідження сучасного українського

конституціоналізму при фрагментарному вивченні окремих інститутів,

принципів та складових елементів змісту конституціоналізму (зокрема,

конституції, конституційного законодавства, конституційних правовідносин,

конституційної правосвідомості, конституційного правопорядку). При цьому

з’ясовано, що актуальною науковою проблемою є формулювання правової

категорії (дефініції) конституціоналізму.

Право як і держава являє собою невід’ємний компонент суспільного

розвитку, соціального перетворення, необхідний інструмент забезпечення

законності, свободи й справедливості, і у цьому своєму сенсі вони

розвиваються та удосконалюються за відповідними, об’єктивно існуючими

природними загальнолюдськими ідеалами й цінностями Безпосереднє їхнє

втілення відбувається завдяки відповідним функціям держави та механізму

державного впливу на широке коло суспільних відносин, свідомість і

поведінку людей за допомогою ідеологічного ціннісно орієнтованого

правового чинника щодо дотримання принципів права, що ґрунтуються на

ідеалах справедливості, свободи, рівності, відповідальності й відображають

духовно-гуманістичну сутність, «дух права».

45

Так, на думку Ю. М. Тодики та В. С. Журавського «конституціоналізм

у політичному розумінні — це особливий характер відносин між державою і

суспільством. Він є оформленням суспільної згоди щодо відповідних

цінностей, принципів та механізмів» [65, с. 5].

С. Шевчук розглядає конституціоналізм як «режим функціонування

державної влади відповідно до Конституції, причому термін

«конституціоналізм» у суспільстві, у якому існує конституційна держава

(діяльність держави спрямовується тільки для забезпечення певних,

нормативно визначених суспільних цілей згідно із загальновизнаними

правовими принципами та нормами), розуміється в широкому сенсі — як

Конституція, що заснована на ідеології конституціоналізму» [212, с. 137].

На думку Ю. А. Тихомирова конституціоналізм це складне явище,

котре містить у собі наступні елементи: а) конституційні ідеї та категорії, що

відображають первинні базові цінності суспільства; б) масова конституційна

свідомість громадян, населення у цілому; в) конституційні норми, акти та

інститути як нормативно структуроване вираження двох вищезгаданих

елементів; г) конституційний порядок як процес і стан реалізації

конституційних норм [172, с. 56].

В. Ф. Мелащенко також розглядає конституціоналізм як «складне

системне утворення», елементами якого є: фактична і юридична конституція,

конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна

правосвідомість, конституційна законність і правопорядок [63, с. 23].

А. Шайо, розглядає конституціоналізм в аспекті самообмеження влади,

визначає його як сукупність принципів, порядку діяльності та інституційних

механізмів, які традиційно використовуються з метою обмеження державної

влади [199, с. 82]. Представляє інтерес точка зору, відповідно до якої

конституціоналізм варто розуміти в широкому і вузькому змістах. При цьому

у широкому змісті конституціоналізм — це теорія конституції, історія і

практика конституційного будівництва в тій чи іншій країні, групі країн,

світовому співтоваристві в цілому. У вузькому змісті — цілісна система

46

знань про ґрунтовні загальнолюдські політико-правові цінності, що

знаходять своє відображення в демократичних конституціях і демократичній

конституційній теорії, їх змісті, формах, методах і ступені реалізації [215, с.

440].

Огляд різних характеристик конституціоналізму приводить до

висновку: насамперед у них присутні, в якості одного з елементів змісту цієї

дефініції, конституційні норми, конституція, але не як щось застигле,

статичне, а конституція узята разом з її доктринальними основами, системою

політико-правових цінностей, що відображають концепцію, філософію,

сутність конституції, а також практикою її здійснення. Крім цих складових

конституціоналізму як політико-правової системи, важливе значення мають

такі елементи, як конституційна правосвідомість, конституційні

правовідносини і конституційна законність, на встановлення якої в

остаточному підсумку спрямована дія цієї складної системи.

Конституціоналізм — це складна політико-правова система, що

базується на ряді основних принципів, вироблених людством у процесі свого

розвитку, що стали світовими стандартами будівництва і формування

демократичної держави і громадянського суспільства та які сприйняти в

Україні на сучасному етапі її розвитку [83, с. 192].

На факт відсутності в Україні правової ідеології, так само як і на

ідентифікацію Конституції України як ідеологічного документа не могло не

вплинути ототожнення в Основному Законі понять «політична влада народу»

як джерело державної влади і «державна влада» як влада, що здійснюється

органами держави. Адже загальновідомо, що будь-яка державна влада є

політичною, тоді як політична влада не завжди є державною.

«Деідеологізована держава, – стверджує російський дослідник Н.А. Боброва,

– є таким же абсурдом, як і деідеологічна політика» [8, с. 113].

Передусім це позначається на раціональних засадах правової

державності, оскільки цілі правового розвитку випадають з поля зору

державних структур, органів місцевого самоврядування, політиків, а значить,

47

і громадян країни. Будь-яка держава має, передусім, дбати про утвердження

концептуальних засад права, зміцнення правової системи як основи

державності, що і має бути основним змістом правової (конституційної)

ідеології, принаймні, в її першому читанні. Це означає, що правова ідеологія

має розглядатися не лише як структурний компонент вітчизняної правової

свідомості, а як основа чинного законодавства, яка виконує у цьому сенсі

низку життєво важливих функцій. Зокрема, цілеорієнтує законотворчу та

законодавчу діяльність, підпорядковуючи завданням формування правової

держави та громадянського суспільства, працює на спроможність права,

правової норми поставати засобом адаптації людини до нових соціальних

відносин, що формуються в країні, інтеграції різнорідних за своєю природою

складових українського суспільства в єдиний соціальний організм. У цьому

сенсі правова ідеологія дозволяє унормувати в концептуальному сенсі процес

політичної зміни влади, забезпечити послідовне наступництво влади, адже

кожна політична партія чи блок, коаліція політичних партій будуть

керуватися пріоритетами, визначеними правовою ідеологією, а остання

спроможна постати феноменом, який має власну сутність, закономірності

становлення та розвитку, особливості функціонування відповідно до

вітчизняної специфіки – політичної, соціальної, культурної, етнонаціональної

тощо.

У своїй більшості сучасні визначення сутності конституції відобража-

ють ліберально-демократичну концепцію. Цей висновок підтверджено в тезі

про те, що «в сучасній юридичній літературі... думки правознавців в

основному сходяться в тому, що конституція є вираженням загальної волі та

інтересів народу, продуктом загальної злагоди всіх класів і груп, що

становлять суспільство і створюють свою державність для досягнення

спільної мети» [94, с 2]. Так, на думку українських конституціоналістів,

Конституція України за своєю суттю «є багатогранним явищем: юридичним,

політичним, економічним, соціальним, ідеологічним тощо». Розкриваючи ці

характеристики, зазначається, що «політичний характер Конституції

48

визначається ступенем реальності вираження в ній співвідношення

суспільних сил, які склалися на момент її прийняття. Вона є своєрідним

договором, який не тільки фіксує, але й погоджує політичні інтереси

соціальних груп». Наприкінці робиться висновок, що «сутність Конституції

України визначається, перш за все, забезпеченням рівноваги політичних

інтересів, реалізації наданих суб'єктам прав і обов'язків, а також створенням

умов для єдності змісту і структури правового регулювання в суспільстві»

[66, с 50-51].

Заслуговує на увагу у зв'язку з розкриттям сутності конституціоналізму

точка зору, згідно з якою «сутність конституції полягає в затвердженні

демократичних цінностей, гуманізму, в забезпеченні прав особи, законності і

правопорядку». При цьому підкреслюється, що «конституція не може бути

результатом згоди всіх... конституція повинна створювати правові

можливості для політичних сил різної орієнтації, в рамках закону легально

виражати ідеї, пропагувати свої цінності». Далі йде теза, яка не є

традиційною для вітчизняної конституційної науки, а саме: «Вона повинна

створювати можливості політичного й економічного, соціального вираження

не тільки для більшості, але й для меншості» [179, с 16]. Думається, що у

цьому випадку визначається не сутність конституції, а визначаються цілі та

функції (завдання) Основного Закону в системі сучасного

конституціоналізму.

Багатоманітність дефініцій правової ідеології в літературі вказує на

складність самої правової категорії, її неоднозначність, з одного боку, а з

іншого – на проблему розгляду цього феномена із завданням уніфікації

сутності правової ідеології. Систематизувавши трактування поняття «правова

ідеологія», основний їх зміст пропонуємо подати так: це важливий елемент у

структурі правової свідомості; це сукупність систематизованих теоретично

обґрунтованих юридичних знань, ідей, оцінок права, теорій, поглядів,

принципів тощо; це рівень свідомості, що відображає явища правової

дійсності; це основний системоутворювальний елемент правової системи

49

суспільства; це одна з форм державної ідеології, що являє собою

раціоналізоване відображення правового буття; це раціональні, логіко-

понятійні уявлення про право.

У літературі виділяють такі сутнісні риси правової ідеології:

системність: по-перше, ідеологія сама по собі є сукупністю концептуальних

ідей, що реалізуються за допомогою програми дій (у результаті ідеологічної

діяльності держави); по-друге, ідеологія є вищою точкою ідеологічної

системи (задає стратегічний напрям і межі дій носіїв ідеології); духовно-

практична освіта. Про духовно-практичний характер ідеології свідчить

характер вияву свідомості; її місце в структурі суспільної свідомості (правова

ідеологія є раціональним компонентом правосвідомості); її

цілеспрямованість, орієнтація на практичну актуалізацію; змістовий аспект:

являє собою сукупність уявлень, понять, суджень, складових переконання та

різні теорії; зачіпає всі сторони життєдіяльності суспільства й держави, що

знаходяться у сфері правового регулювання; закріплює певний

гносеологічний ідеал, до якого має прагнути суспільство й держава у своєму

розвитку, тим самим є певним організаційним, мобілізаційним та

інформаційним базисом цього розвитку; незважаючи на деяку статичність

нормативного закріплення, розвивається паралельно поточним суспільним

реаліям; функціональний аспект: виконує інтегрувальну, пізнавальну,

організувальну, виховну функції; цільовий аспект: або санкціонує наявні в

суспільстві форми панування і влади, або обґрунтовує їх перетворення [198,

с. 51-53].

У сучасній юридичній літературі відмічається, що правова ідеологія як

складова загальної ідеології не тільки виробляє певне розуміння соціальної

дійсності, перспектив її розвитку, а й сприяє утвердженню певного

громадського порядку, пропонує цінності, ідеали, норми права, які

узасадничують Україну як країну, перспективи її розвитку 184, 280.

Необхідність ідеології, у тому числі й правової, обумовлюється також

функціональним призначенням держави, принаймні, одним з них –

50

ідеологічним. Сутність ідеологічної функції держави деякі дослідники

(Клименко А.І.) вбачають у підтримці певної ідеології, оскільки «будь-яка

форма державно-організованого людського співжиття передбачає державну

ідеологію як консолідуючу ідейно-ціннісну основу свого існування» [72, с.

87]. Де-юре, як стверджує А.С. Сиротін, ідеологічна функція держави

здійснюється в процесі законотворення, законодавчої діяльності, а також

правозастосування, юридичної практики у цілому [115, с.29]. Як структурний

елемент правової політики держави, правова ідеологія безпосередньо входить

у площину прийняття нормативно-правових актів. Вона слугує ідеологічним

забезпеченням ефективності їхньої реалізації, спрямована на утвердження,

поширення та розвиток юридичної практики як «професійної діяльності

юридичного характеру, що здійснюється компетентними суб’єктами у межах

своїх повноважень відповідно до чинного законодавства» [77, с. 100].

Виходячи з існуючих конституційно-правових реалій, ґрунтуючись на

ідеях класичного та демократичного лібералізму та враховуючи сучасні

конституційні науково-теоретичні розробки вітчизняних і зарубіжних учених

про сутність конституції, сутність конституціоналізму слід розглядати,

виходячи з концептуальної ідеї про демократичне обмеження публічної

влади на користь громадянського суспільства, прав та свобод людини, перш

за все, правом і конституцією, заснованою на ньому. Первісно основний

закон у контексті конституціоналізму повинен бути проявом

(«породженням») суверенітету народу, його установчої влади у суспільстві.

У зв'язку з цим вірною уявляється думка В. М. Шаповала про те, що

«ключову роль у становленні практики конституціоналізму відіграла теорія

установчої влади, за якою конституція визнається актом первинної

установчої влади, що безпосередньо належить народові» [201, с 49]. Саме на

теорії установчої влади засновано правову позицію Конституційного Суду

України, висловлену в його Рішенні від З жовтня 1997 р. у справі про

набрання чинності Конституцією України, а саме: «Конституція України як

Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої

51

влади, що належить народу. Установча влада щодо так званих встановлених

влад є первинною...» [141].

Конституціоналізм як соціальне явище відображає еволюцію поглядів,

ідей, доктрин про природу конституції та політичної практики втілення таких

ідей у життя. Сутністю конституціоналізму є обмеження сваволі публічної

влади та здійснення судового контролю за актами органів публічної влади на

предмет їх відповідності засадам верховенства права, а саме –

неприпустимість свавільного втручання у приватну сферу індивіда, а також

діяльність органів публічної влади у суворо визначених конституцією і

законом межах тощо. Зроблено висновок про те, що конституціоналізм є

багатовимірним політико-правовим феноменом і складною структурою. На

тип конституціоналізму суттєво впливає конституційна традиція, оскільки

вона відображає тяглість конституційних явищ і процесів. На відміну від

консервативного тлумачення конституційна традиція відображає те, що

певний тип конституціоналізму не лише відтворює сталі принципи, норми і

процедури, а також має свою динаміку і його зміст трансформується із

розвитком суспільно-політичних інститутів. За критерієм конституційної

традиції у роботі виділено західний, незахідний і перехідні типи

конституціоналізму [145, с. 23].

Відсутність офіційної державницької ідеології (як ідеології держави)

спонукає не до консолідації суспільства, а до його розшарування за

національними, мовними та культурними ознаками. Розмежування держави

за наведеними параметрами неухильно призводитиме до взаємної

опозиційності, протидії чи навіть протистояння виокремлених

(відсепарованих) національнокультурних сегментів поки що цілісної держави

[103, с. 28]. Зрештою, це ми спостерігаємо протягом історії української

незалежної держави. Тобто, практично, вже два десятиліття. Й така

тенденція, на превеликий жаль, буде чинною, доки наше суспільство не

зможе скористатися значними українськими політико-правовими традиціями

52

задля створення та втілення в життя такої концепції національної (державної)

ідеології, яка б максимально відповідала власним традиціям і власному духу.

Нині покликання ідеології, серед іншого, полягає в тому, щоб стояти на

сторожі державних інтересів, оскільки саме вона володіє тими світоглядними

та ціннісно-орієнтаційними функціями, що дозволяють повною мірою

виражати інтереси держави. При цьому, втілена в ідеології політична ідея є

одночасно й нормою, спрямовуючою погляди громадян у чітко визначене

ціннісно-смислове русло. Ідеї-норми, або ідеологеми, підкоряють собі

офіційне та неофіційне життя, є присутніми в політиці та науці, моралі та

праві тощо. Вони представляють собою жорсткі нормативні структури, які не

допускають у свої внутрішньо смислові та ціннісні межі нічого з того, що

могло б вплинути на стійкість і стабільність того соціального порядку, на

охороні якого вони стоять [4, с. 125, 126]. Наприклад, державно-національна

ідеологія покликана задовольняти потреби різноманітних соціальних

прошарків населення, обґрунтовувати процес державного будівництва.

Відсутність державної ідеології, що одухотворює й активізує народ, що

консолідує суспільну свідомість і соціальні інститути, негативно

відбивається не лише на стані економіки та культури, але й суспільної

психіки. Існування суспільства без державної ідеології ускладнює не лише

політичу й соціальну сфери, а й криміногенну ситуацію [150, с. 625, 626].

Основою любої самодостатньої та ефективної державно-патріотичної

ідеології зазвичай виступає національна свідомість. Національна (державна)

ідеологія, у свою чергу, є невід’ємною складовою будь-якої повноцінної

державної системи загалом. Усвідомлення приналежності громадян до

політичної нації є обов’язковою умовою для зміцнення й розвитку держави.

Розвиток повноцінної й самодостатньої ідеології має ґрунтуватися на

дотриманні морально-етичних принципів. В іншому випадку вона або

нівелюється, або може набути тоталітарного характеру.

Саме в державній ідеології концентровано віддзеркалюються основні

загальнонаціональні цінності й загальнодержавні інтереси, внутрішні та

53

зовнішні пріоритети держави, місце громадян у їх реалізації тощо. Відмова ж

від ідеології, або деідеологізація, не сприяє зміцненню суспільної свідомості

народу, бо створює у ній порожнечу. Державна ідеологія має подолати в

масовій свідомості комплекс другосортності власної держави та згуртувати

народ у боротьбі за його гідність і належне місце у світовому співтоваристві

[30, с. 13]. У зв’язку з певними ризиками деідеологізації та її негативних

наслідків постає завдання визначення й обґрунтування змісту державної

ідеології як загальнолюдської ідеології, що базується на всесвітньо визнаних

морально-етичних і правових принципах й ідеалах. Це передбачає

необхідність дослідити роль і призначення правового впливу, що

уможливлює реалізацію ідеологічної (виховної) функції права, мета якої –

духовне формування особистості [177, с. 20]. Завдання держави має полягати,

серед іншого, в тому, щоб створювати належні умови для формування

громадянського суспільства, а також – у розвитку в свідомості громадян і

суспільства, загалом, ціннісних духовних орієнтирів.

Ідеологія як система теоретичного знання, що стверджує певні цінності

й факти, зазвичай виступає важливим чинником і передумовою соціального

розвитку [18, с. 71]. Крім того, у сфері ідеології та через ідеологію знаходять

відображення потреби та інтереси соціальних груп, класів, народів, держави,

світового співтовариства в цілому. Звичайно, елемент індивідуального,

особистісного присутній і в ідеологічному відображенні правової дійсності:

та чи інша ідеологічна доктрина створюється і формулюється, як правило,

окремими людьми-вченими, філософами, суспільно-політичними діячами, а

далі стає надбанням багатьох конкретних людей, які досягають у своїй

свідомості системного цілісного відображення держави й права.

Ідеї, які повинні міститися у правовій ідеології, являють собою ціннісні

орієнтири, які виявляють активний вплив на правомірну поведінку людини і

розвиток суспільних відносин. Ці ідеї мають великий вплив на правотворчий

процес, виступають по відношенню до правових норм оціночними

орієнтирами.

54

Відповідно, за ознакою ціле орієнтування правова (конституційна)

ідеологія постає сукупністю концептуально обґрунтованих ідей, принципів і

положень, стимулів і мотивів, морально-етичних і правових норм, які,

ґрунтуючись на визначених Основним Законом правах і свободах людини,

сприяють утвердженню України як демократичної країни, правової держави

й громадянського суспільства. Будучи уособленням права, правова ідеологія

як сукупність пов’язаних між собою переконань, настанов, правових поглядів

і норм осмислює соціальну реальність під кутом зору його нинішнього і

уявного (ідеального, ціле досяжного) станів, шляхів їх досягнення,

відповідно до якого формує правосвідомість суспільства, сприяє

утвердженню певного правового порядку, правовідносин, впливає на всі

сторони соціального життя – економіку, політику, культуру, мораль, характер

та особливості функціонування політичного режиму тощо.

Відповідно до європейського досвіду можна виділити три рівні

правової ідеології: теоретико-концептуальний рівень, на якому

обґрунтовуються цінності, ідеали, пріоритети соціального розвитку, а сама

правова ідеологія має поставати внутрішньо несуперечливою теорію;

нормативно-правовий рівень, основним завданням якого є переведення цілей

та завдань соціального розвитку відповідно до вимог закону; поведінковий

рівень як результат впровадження в масову та індивідуальну правову

свідомість основних положень правової ідеології, завдячуючи чому ідеологія

спроможна постати гнучким інструментом управління, посилюючи потенціал

держави масовою соціальною енергією [110, с. 14].

Класифікацію правової ідеології можна здійснювати за критеріями

некласичного та постнекласичного типу соціально-правової дії, яка

характеризує спроможність не лише до класичного способу владарювання, а

й до розроблення зовнішньо орієнтованої правової (конституційної) ідеології

як спроможності до позиціонування та конструювання соціально-

політичного та правового простору України як суб’єкта міжнародного права,

впливового гравця міжнародної політики [113, с. 14].

55

Також заслуговує на увагу класифікація конституціоналізму за

ступенями (субнаціональний, національний і супранаціональний), яка

ґрунтується на організації влади за вертикальним принципом, тобто

розподілом владних повноважень між рівнями публічної влади та участі

народу в управлінні суспільними справами. Так, субнаціональний

конституціоналізм виступає у формі місцевого самоврядування,

адміністративно-територіальної автономії та суб'єктів федерації.

Національний конституціоналізм тісно пов'язаний із концепцією держави-

нації. Супранаціональний конституціоналізм проявляється у формуванні

наднаціональних об’єднань, яким національні держави делегують частину

своїх суверенних повноважень. Сьогодні проявом останнього є європейський

конституціоналізм, оскільки він виражає тенденцію до поглиблення

інтеграції європейських країн та забезпечує легітимацію правопорядку

нового типу, а також відображає нові тенденції конституціоналізації

відносин на міждержавному рівні.

Відтак, правова ідеологія може розглядатися як особливий тип

інтелектуально-духовного, концептуального в своїй сутності осягнення

правової дійсності, виходячи з національних інтересів як відправних і

визначальних щодо функціонування права як у державі, так і суспільстві,

його основних сферах з людиною включно. Зазначене дозволяє забезпечити

однакове прочитання та застосування положень Конституції України, норм

закону у країні в цілому, що дозволяє утвердити конституційну норму як

цінність, однаково важливу як для держави, суспільства, так й для окремого

громадянина. Звичайно, це процес, що потребує значних зусиль різних

суб’єктів діяльності – політичних, владних, наукових, громадянських тощо,

однак підпорядкувати цей процес конституційно визначеним цілям (ст.1

Основного Закону) спроможна лише правова (конституційна) ідеологія. І цей

процес можливий лише настільки, наскільки він може бути забезпечений

зусиллями держави, суспільства, окремих громадян, що дозволяє його

розглядати як різноспрямований і взаємодоповнювальний водночас: держава

56

забезпечує законодавчу діяльність, суспільство, його самоврядні організації,

окремі громадяни – контроль за органами влади та органами місцевого

самоврядування. У цьому полягає складність формування правової ідеології

– ні держава, ні суспільство, ні окремі громадяни не спроможні самі по собі

запропонувати готовий варіант правової ідеології: остання може постати

лише як результат спільних, принаймні, партнерських, солідарних дій.

Зазначена особливість формування правової ідеології значною мірою

пояснює факт її відсутності в Україні. У цьому сенсі правова ідеологія може

бути визначена як сукупність правових, конституційних у своїй сутності

ідей, які знаходять обґрунтування на концептуальному чи доктринальному

рівнях (що є обов’язковою умовою ідеологічного відображення дійсності) у

частині реалізації цілей та завдань розвитку країни, формування людини як

правової істоти, утвердження правових цінностей (порядку та

справедливості, верховенства права, пріоритету прав і свобод людини та

громадянина тощо), стандартних оцінок і правових установок в діяльності

різних соціальних суб’єктів – державних і суспільних, індивідуальних і

колективних [114, с. 28].

Отже, виходячи з існуючих конституційно-правових реалій, ґрунтую-

чись на ідеях класичного та демократичного лібералізму та враховуючи

сучасні конституційні науково-теоретичні розробки вітчизняних і зарубіжних

учених про сутність конституції, сутність конституціоналізму слід

розглядати, виходячи з концептуальної ідеї про демократичне обмеження

публічної влади на користь громадянського суспільства, прав та свобод

людини, перш за все, правом і конституцією, заснованою на ньому. Первісно

основний закон у контексті конституціоналізму повинен бути проявом

(«породженням») суверенітету народу, його установчої влади у суспільстві.

У зв’язку з цим вірною уявляється думка В. М. Шаповала про те, що

«ключову роль у становленні практики конституціоналізму відіграла теорія

установчої влади, за якою конституція визнається актом первинної

установчої влади, що безпосередньо належить народові» [201, c. 49]. Саме на

57

теорії установчої влади засновано правову позицію Конституційного Суду

України, висловлену в його Рішенні від 3 жовтня 1997 р. у справі про

набрання чинності Конституцією України, а саме: «Конституція України як

Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої

влади, що належить народу. Установча влада щодо так званих встановлених

влад є первинною...» [141].

Повністю релевантною правовій ідеології є демократично-правова

сутність сучасного українського конституціоналізму. При цьому

аргументується та визначається, що демократизм як прояв сутності

конституціоналізму опосередкований народовладдям при забезпеченні

балансу між повагою волі більшості, захистом прав меншості та прав і

свобод людини. Виміром демократичності як вираження сутності

конституціоналізму є народовладдя, яке спрямоване на забезпечення прав та

свобод людини, визнання її цінності та індивідуальної свободи, що є

можливим тільки за умови існування поряд із народовладдям влади права.

Правова сутність конституціоналізму опосередкована функціонально-

інструментальною значущістю та роллю права, яке має інструментальну

цінність щодо створення нормативно-правової основи системи

конституціоналізму. Крім того, право є тією владою (влада права), що дає

змогу обмежувати публічну владу, оскільки безмежна влада може

пригнічувати права людини, скасовуючи тим самим гуманістичні основи

конституціоналізму.

Теоретичне призначення принципі в полягає в тому, що вони сприяють

формуванню змісту конституціоналізму, дотаючи йому цілісності і єдиної

спрямованості, оскільки всі елементи — складові змісту (конституція і

конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна

правосвідомість і конституційний правопорядок) — мають і очно відповідати

цим принципам, ґрунтуватися на них. Ці самі принципи є основоположними і

для інституціонально-нормативної системи конституціоналізму.

58

Практичне призначення принципі в конституціоналізму полягає в їх

безпосередньому впливі на конституційні реалії, в необхідності їх

застосування при формуванні нормативної основи (конституційного

законодавства) і функціонального механізму конституціоналізму, а також

при організації й реалізації публічної влади як його інституціональної

складової, цілеспрямованих на реалізацію мети сучасного

конституціоналізму — забезпечення та охорону конституційно-правової

свободи людини.

Таким чином, правова (конституційна) ідеологія забезпечує процес

формування безпечного соціального та політико-правового простору,

виходячи з утвердження та реалізації прав і свобод людини як відправних,

основоположних до пошуку адекватних відповідей на виклики, ризики та

небезпеки глобалізованого світу, що дозволяє не лише використати її

потенціал як складової вітчизняної правової системи, а й розглядати усталені

юридичні, психологічні та соціальні механізми реалізації прав людини в

їхньому підпорядкуванні обраній моделі державотворення, а також

можливостям реалізації зовнішньополітичних цілей.

59

Висновки до І розділу

На підставі здійсненого у розділі аналізу джерел та історіографії

поставленої у дослідженні проблеми вдалось з’ясувати, що внаслідок

історичної еволюції української правової парадигми з початку ХVІІІ століття

до наших днів було закладено фундаментальні основи вітчизняної

конституційної моделі, яка увібрала у себе водночас і світові стандарти

процесу демократичного правотворення, і визначальні риси правової

ментальності українців.

Трактування ідеологічної сутності конституціоналізму в контексті

історичної еволюції цього процесу сучасними українськими правознавцями

характеризуються поліваріативністю, однак фактично зводяться до

ідеологічного обґрунтування необхідності обмеження державної влади.

Шляхом компаративного аналізу історіографічного матеріалу було з’ясовано

ідеологічний характер та зміст поняття «державність», політико-правову

природу сучасної державності, а також основні напрями і форми її еволюції в

контексті розвитку і становлення правових інститутів з XVIII століття до

наших днів.

Застосована дослідницька методологія уможливила констатацію того,

що на динаміку та інтенсивність вираження ідеологічної складової процесів

демократизації державної влади безпосередньо впливають демократичні

принципи, що визначають функціонування вищих органів державної влади,

які у свою чергу, значною мірою, формують державну ідеологію.

Залучивши принципи наукового синтезу, вдалося довести, що

ідеальними підвалинами джерел права виступають правовий менталітет,

правова культура та правове виховання, які власне у гармонійному поєднанні

мають істотний потенціал, що увиразнює ці ідеальні характеристики як

невід’ємну частину матеріальних джерел права, які у свою чергу випливають

з наявних потреб та реальних умов існування суспільства й зумовлюють

конституційну законотворчість, демаркуючи її історичну еволюцію.

60

Значна кількість авторів, аналізуючи матеріальне розуміння джерел

права, зводять його до визначення певних пріоритетів між економічною й

ідеологічною складовою процесу право і державотворення. Ці підходи

стосуються визначення першочерговості однієї з цих складових, однак

вважаємо таку постановку питання надміру спрощеною, адже первинними з

нашої точки зору, у процесах конституційного правотворення мають

виступати інтереси суспільства, а пріоритетність ідеологічної чи економічної

складових повинна, на наш погляд, залежати передусім від конкретних

історичних обставин. Тільки у цьому випадку джерела конституційного

права здатні виконувати об’єктивуючи та нормотворчу функцію в контексті

захисту політико-правових інтересів основних суб’єктів національного

конституційного процесу.

Обґрунтовуючи методологічні засади дослідження українського

конституціоналізму в історичній ретроспективі нами було з’ясовано, що

категоріально-понятійний апарат, який допомагає розкривати еволюцію

вітчизняного конституціоналізму складається передусім з філософсько-

правових і політичних понять, що є ментально зумовленою рецепцією

західноєвропейського досвіду, а також по суті цей апарат відображає

наявність прямої залежності між конституційними теоріями та ідеями з

одного боку, та між різними підходами до творення конституційного

законодавства з іншого.

Відтак, здійснивши аналіз понятійно-категоріального апарату, нами

було зроблено узагальнення існуючих підходів щодо визначення

конституціоналізму, який традиційно дефініюється як сукупність принципів,

методів та інституційно-правових механізмів, що застосовуються з метою

обмеження влади держави за допомогою ідеологічних важелів впливу.

При цьому слід зазначити, що досліджуваний понятійно-

категоріальний апарат не можна вважати вичерпним, оскільки його

ідеологічна складова перебуває у процесі динамічного становлення,

підтвердженням чого є факт відсутності в Україні гармонійно уніфікованої

61

правової та як наслідок державної ідеології. Такий стан речей перешкоджає

насамперед утвердженню концептуальних засад права у процесі

конституційної правотворчості, та, як наслідок, не дозволяє втілити основні

засади конституційної ідеології, основне призначення якої розуміється нами

перш за все як засобу демаркації предметних полів українського

конституціоналізму на сучасному етапі. Наявність ідеологічного підґрунтя у

процесі державотворення має значення також і в контексті створення

своєрідного балансу, що уможливить політичне, економічне та соціальне

вираження не тільки представникам титульної нації, але й національним

меншинам.

Визначальним завданням ідеологічного наповнення конституційно

правового процесу є обґрунтування необхідності демократичного обмеження

публічної влади на користь громадянського суспільства, прав і свобод

людини, що має в історії українського державотворення численні

підтвердження, які стануть предметом нашого розгляду у наступних

розділах.

62

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

2.1 . Ідеологічний зміст “Пактів і Конституції прав і вольностей

Війська Запорозького”

В історії української політико-правової думки, завжди, на наш погляд,

орієнтованої на західноєвропейські цивілізаційні стандарти, процеси

пов’язані із конституюванням української державності та наповненням

ідеологічним змістом вітчизняного державотворення загалом, отримували

протягом історії різноманітні форми вираження. Однією з таких форм є

конституційний проект П. Орлика, який оцінюється істориками і

правознавцями як одне з найбільш вдалих втілень конституціоналізму у

тогочасній Європі, і виступає об’єктом дослідження власне у цьому

підрозділі роботи.

Проблема визначення сутності конституції досліджується з часів

появи перших конституцій, проте і сьогодні вона залишається актуальною і

далеко не вичерпаною. Крім того, як слушно зазначив В. М. Шаповал, «у

фаховому середовищі набули поширення перекручення щодо самого

феномена конституції. Тому існує потреба визначитися з низки питань, так

або інакше пов'язаних із сутністю цього феномена» [201, с. 4].

Унікальність Конституції П. Орлика, насамперед, – у її формальному

відображенні історико-правового процесу в Україні поч. ХVІІІ ст.

Український народ в умовах комплексної дії економічних, соціальних,

культурних, геополітичних чинників підійшов до потреби переходу від

традиційного українського суспільства, яке ґрунтувалося на ототожненні

владних відносин і відносин власності, корпоративності й заздалегідь

визначеного статусу членів суспільства, до прогресивнішої демократичної

системи.

63

Внаслідок революційних змін, викликаних Національно-визвольною

війною, в Україні розпочалися процеси формування нової державності. А

вони у правовій сфері, на думку дослідників історії держави і права,

здійснюються як «…перехід від норм звичаєвого права, до норм, створених

державою…». [107]. Даний природно-історичний процес в Україні поєднався

з ідеологічними позиціями старшинства щодо правового регулювання

взаємин та договірності. Пригадаємо, що у внутрішньополітичному аспекті

договірність у Гетьманщині сприймалася як взаємна присяга гетьмана і

Війська на дотримання своїх чітко окреслених обов’язків стосовно

контрагента. Орієнтація на соборність простежується від самих витоків

Української козацької держави. Вже восени 1648 р. гетьманський уряд

звернувся до турецького султана з пропозицією прийняти під свою

протекцію «...Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією (галицькою) Руссю

аж по Віслу...» [32].

Зруйнування на теренах України політичної системи Речі Посполитої

поставило на порядок денний потребу регулювання взаємин між власною

державною центральною владою і суспільством, між ними та царем як

протектором і сувереном, між суспільними станами та верствами. Запозичити

чи використати у цій справі козацьке звичаєве право було неможливо.

Регулювання суспільно-політичних відносин за допомогою козацької

традиції могло здійснюватися лише до того часу, поки політична

окремішність не виходила за межі станового автономізму. З побудовою

власної держави неспроможність традиції компенсується витворенням

державних конституційних норм.

Українська історіографія у своєму спадку має численні праці з

вивчення Конституції П. Орлика. Причому, домінуюча частина поглядів

розвиваються в державницькому руслі, підкреслюється важливість даного

документу для побудови української правової держави, або ж для розвитку

національної думки та українства. Разом з тим, в історіографічному розрізі

простежується ряд не те щоб різнотечій, стільки оцінок по ступені

64

важливості документу в контексті українського та європейського

конституціоналізму.

Звертаючись до раннього періоду української історіографії даної

тематики згадаємо, що М. Костомаров, Д. Яворницький та В. Різниченко

називали документ П. Орлика договором. Натомість М. Грушевський

визначав його як конституційну хартію та порівнював з англійською

«Великою хартією вольностей 1215 р.». В еміграції політико-правовий зміст

документу вивчав Д. Дорошенко. Історик оцінював його як договір, який за

відродження самостійної української держави мав стати її конституцією.

«При тім списано інтересні постанови, яке має бути правління гетьманське,

хоч сі постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки сим людям

не удалося ніколи, але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей, що

зв’язали свою долю з визволенням України. В постановах сих багато нового,

що могло б бути важним кроком наперед», – зауважує М. С. Грушевський.

[25].

Н.Полонська-Василенко так характеризує цю подію: «Ця конституція,

в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної

верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час

маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом.

До цього можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи

може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали

поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав

середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити

всі середовища схилятися перед нею. Гетьманування П. Орлика пройшло

поза Україною, але в боротьбі за її незалежність» [133, с. 315].

У 1929 р. дослідник історії українського права М. Василенко, вивчаючи

текст конституції П. Орлика, встановив, що цей документ наближався до

конституцій нової доби, котрі мали тенденцію до обмеження влади. Тим не

менше, науковець не наголошував на загальноєвропейській важливості

документу, називаючи його першим конституційним актом України. Вчений

65

підкреслював його органічний зв'язок з устроєм Гетьманщини, називаючи

Конституцію головним нормативним документом, який мав служити

організації владних відносин в державі після розриву з Росією [165].

Наприкінці ХХ на початку ХХІ ст. в українській історіографії

відбувається поширення погляду на «Пакти…» П. Орлика не лише як на

перший конституційний проект України, але й всієї Європи. Згодом стає

помітною тенденція до бачення конституції як першого в світовій історії

конституційного проекту, який базувався на засадах демократизму. Так,

Г. Ковальчук в одній із своїх наукових публікацій, чітко визначає: «Пилип

Орлик, майбутній гетьман України в екзилі – автор першої європейської

Конституції в сучасному розумінні, яка мала назву «Пакти й Конституції

законів та вольностей Війська Запорозького» [56].

Загалом більшість українських істориків недавнього часу і сьогодення

даний політико-правовий документ визначають як Конституцію Війська

Запорозького, яка має значну історичну цінність в демократичній правовій

думці української держави та може розумітись як перша українська

конституція. Такого погляду дотримуються українські історики: І.

Крип’якевич, Л. Мельник, О. Пріцак, О. Оглоблін, В. Смолій та В.

Степанков, О. Струкевич, А. Слюсаренко і М. Томенко, О. Субтельний, В.

Замлинський, В. Горобець, Т. Чухліб та інші.

Слід додати, що в даний період поширюється визначення і розуміння

«Пактів…» П. Орлика як Конституції. До прикладу історики О.Лукашевич і

К. Мажурин, працюючи над Конституцією Орлика в середині 90-х рр. ХХ ст.,

визначали її як договірно-законодавчий акт, деякі пункти якого мають

конституційне значення. Звернувся до осмислення проблеми в кінці 90-х рр. і

український історик Л.Г. Мельник. Науковець в процесі досліджень

зосередив увагу на проблемі українсько-турецьких взаємовідносин в

контексті політики П. Орлика [101]. Що ж до Бендерської конституції, то

дослідник іменує її «першою конституцією України» [100].

66

Даючи оцінки ряду функцій документу вважає, що «…конституція

Орлика не являє собою акту, який би містив точно сформовані норми. В

багатьох місцях питання про норми лише ставляться, формулювання ж їх

надається самому гетьману…» [100]. З погляду історика, юридична думка у

старшини тих часів ще недостатньо викристалізувалася, проте вже відбувався

процес перехоплення керівної ролі старшиною в державних справах,

особливо це мало актуалізуватися після визволення Гетьманщини від впливів

Росії. Тим не менше, Л. Мельник «Пакти…» П. Орлика визначає як першу

Українську Конституцію з надзвичайно високим ступенем демократичності

як на той час, підкріплюючи думку передбаченим У ній широким колом

виборності посад «від нижчих до вищих» на Гетьманщині [100].

Вивчення «Пактів…» П. Орлика в 90-ті рр. ХХ ст. дало можливість

вважати цей історичний документ конституційним актом, договором між

тогочасними українськими політичними силами. Разом Із тим більшість

дослідників наголошують, що Бендерська конституція – не суто

емігрантський витвір, а досить реальне відображення поступального

розвитку української політичної та правової теорії і практики, яка

розроблялася її авторами (крім П. Орлика в її розробці брали участь

наближені гетьмана, представники козацької старшини: Андрій

Войровський, Костянтин Гордієнко, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський,

Федір Мирович, Іван Максимович та інші) як юридичний документ, що

регулюватиме засадничі конституційні питання в Українській гетьманській

державі після її остаточного виходу зі складу Московії [190].

Охоплюючи в загальних рисах часи 90-х рр. ХХ ст., як один з періодів

розвитку української історіографії необхідно відзначити, що саме в даний час

відбувається відродження поглиблених досліджень Конституції П. Орлика,

як в спеціальних дослідженнях так і працях науковців, які в контексті

торкались даного питання. Саме в останньому варіанті ряд питань політичної

та правничої діяльності П. Орлика висвітлював В. Ульяновський [187].

67

Про процес складання конституції свідчать архіви Григора Орлика, в

яких збереглися оригінальні тексти і записи його батька Пилипа: «Я один

зложив найбільшу частину договору (Конституції. – В. А.) і зредагував цілий

договір. Я зложив це за першим планом...» Хто брав участь у виробленні

Конституції? «Поміж особами, – писав П. Орлик, – що обмірковували точки

цього документа, були Войнаровський, Гордієнко, Ломиковський,

Максимович, Іваненко, Карпенко, і ще деяких прізвищ не пригадую...» [92].

Отже, як ми бачимо, погляди більш авторитетних вчених схиляються

до того, щоб вважати «Пакти і Конституції» лише талановитим твором

людей, котрі попередили час на майже 70 років (а саме через стільки часу

з'явилися перші конституції Європи та США). Але, приймаючи до уваги

історичні обставини епохи Північної війни, було б занадто ризиковано

розглядати цей документ як такий, що приніс би українському народові

реальну користь. Остання сторінка україномовного оригіналу Конституції П.

Орлика, що зберігається у РДАДА (м. Москва) з оригінальним підписом П.

Орлика та печаткою Війська Запорозького.

Україномовний оригінал Конституції було віднайдено у Російському

державному архіві давніх актів співробітниками Центрального державного

історичного архіву України, м. Київ у жовтні 2008 року. Віднайдений

комплекс документів включає оригінальний текст Конституції, складений

староукраїнською мовою, а також оригінальний підтверджувальний диплом

Карла ХІІ на обрання П. Орлика гетьманом. Автентичність цих документів

підтверджується власноручним підписом гетьмана П. Орлика та печаткою

Війська Запорозького на рожевому воску з червоною стрічкою, а також

власноручним підписом шведського короля Карла ХІІ на

підтверджувальному дипломі і місцем, де раніше була королівська печатка,

що, на жаль, не збереглася. Текст Конституції підготовлений до видання в

часописі «Архіви України». [14] Також його буде вміщено до повного

академічного видання Конституції [43].

68

У 2009 році київський історик О. Алфьоров виявив у Російському

державному архіві давніх актів копію Конституції, яку було зроблено у

першій чверті ХІХ ст. з метою публікації Д. М. Бантишом-Каменським.

Копію цього архівного документа Алфьоров передав до Музею гетьманства у

Києві. [2, с. 12] У 2010 році Алфьоров випустив цю копію друком, при чому у

передмові звернув увагу читачів на те, що у виданні представлено копію.

Деякі дослідники «Бендерської конституції» зазначали, що її статті

видаються зібраними без жодного логічного змісту і впорядкування. Але

детальніше вивчення цього документа, на думку О. Субтельного, показує, що

його 16 пунктів досить чітко розбиваються на чотири логічно змістовні

категорії [168] .

Так, питанням політичної діяльності П. Орлика в еміграції і проблемою

сприйняття Бендендерської Конституції Францією зайнялась французька

дослідниця Даніель Бовуа. Вона своєю публікацією в Українському

археографічному щорічнику за 2004 р. фактично піддає критиці ряд доробків

сучасних українських істориків, які бачать «Пакти…» Орлика першим

демократичним конституційним актом в контексті світового

конституціоналізму. Науковець, фіксуючи прерогативу власних інтересів

Орлика над державними та відкидаючи світову першість Конституції 1710 р.,

незгідна особливо із висловлюванням колишнього міністра юстиції Сергія

Головатого, який не вагаючись, заявив на весь світ у передмові, що

«…конституція Пилипа Орлика випередила ідеї Французької революції на 80

років…» [9]. Дана думка була свідомо проілюстрована автором для

розуміння проблемності оцінки українською історіографією Конституції П.

Орлика як акту, що претендує на першість в історії світового

конституціоналізму, зважаючи хоча б на випадок із Францією. На думку

автора, «Пакти…» П. Орлика 1710 р. можна визначати як перший

конституційний акт в Східній Європі, а в більш об’єктивному баченні на

Україні.

69

Конституція П. Орлика починається з стислого огляду історії «народу

бойового стародавнього козацького». Колись цей народ був такий могутній,

що загрожував навіть «Східній державі», тобто Візантії, але через гріхи свої

потрапив під панування Польщі. Заради пригнобленої віри «славної пам'яті

Богдан Хмельницький» підняв повстання проти поляків і, з тієї самої

причини, прийняв зверхність Москви. Але це призвело до спроб останньої

знищити традиційні права та вольності козаків. Тому Мазепа, ―поставши

правдою та ревністю за цілість Вітчизни‖, спробував зарадити лихові,

порвавши відносини з Москвою й уклавши союз зі шведами. Щоб завершити

його справу, Військо Запорозьке обрало своїм гетьманом П. Орлика.

Повна назва документа – «Договір та Встановлення прав і вольностей

Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між

Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною

старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за

давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами

вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою

присягою». Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської

назви – Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis

(Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького).

За своєю формою Конституція була побудована за зразком угод, які

польська шляхта укладала із своїми виборними королями. Вона складалася з

16 статей, дуже різних за своїм обсягом, змістом і значенням, які, на думку О.

Субтельного, стосувалися переважно питань практичної політики, а не

принципів. Однак за цими умовами проглядалися політичні погляди та

інтереси не лише мазепинських емігрантів, а й багатьох їхніх однодумців, що

залишилися на той час в Україні. Цей конституційний акт, розроблений

невеличкою групою українських дисидентів-вигнанців, не був звичайною

теоретичною вправою чи намаганням відірваних від тодішніх українських

реалій ідеалістів видати бажане за дійсне. Адже на час появи Конституції,

уже йшли практичні приготування до нового походу проти російського царя.

70

Отже, ―Бендерська конституція‖ фактично проголошувала, які реальні

радикальні зміни мазепинці планували запровадити в Гетьманщині після

переможного повернення з еміграції [168].

Як політичний документ декларативні положення Конституції мали

значення маніфесту «мазепинського» руху, тобто як програми борців за

українську незалежність початку XVIII ст. Цьому присвячено преамбулу та

перші три параграфи. Ця програма зводилися до таких позицій: державна

незалежність України, православна віра як державна релігія, вічність та

недоторканість встановлених кордонів, затвердження швецької протекції над

Україною (фактично союзу двох держав), необхідність встановлення дружніх

і союзних відносин з Кримським ханством.

Важливе значення в тогочасній ідеологічній боротьбі козацької

старшини з московськими урядовцями мало твердження П. Орлика про те,

що Б. Хмельницький звільнив український народ з під влади Речі

Посполитої, повернув йому державний статус та добровільно прийняв

протекторат Московської держави, сподіваючись на дотримання сторонами

прийнятих на себе зобов'язань. Але після смерті гетьмана московські

урядовці почали порушувати досягнуті домовленості та давні права і привілеї

козацтва, що призводило до того, що Військо Запорозьке «...мусило власною

кров'ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і

вольностей, захист яких сам Бог, месник беззаконня, милостиво

підтримував…» [128].

Після прийнятої на козацькій раді у квітні 1710 р. Конституції гетьмана

України П. Орлика, це була повноцінна, новітня, європейського зразка

Конституція. Вона складалася з восьми розділів і 85 статей. За формою

правління вона передбачала утворення парламентської форми правління.

Однак у життя ця доволі демократична Конституція уведена не була,

оскільки вже 30 квітня 1918 р. засідання Центральної Ради було примусово

припинене за наказом німецького окупаційного командування [194, с. 52–60].

71

Вдаючись до короткого аналізу статей конституції, можна переконливо

стверджувати, що ідеологічним змістом наповнені практично усі складові

частини, правові положення, Конституції. Так зокрема, у статті першій,

зазначається, що православна віра, заради якої Б. Хмельницький в свій час

прийняв московське заступництво (цей пункт неодноразово повторюється),

має бути в країні панівною релігією. Жодна інша віра, особливо іудаїзм, не

допускатиметься. Прагнення українців порвати з Москвою підкреслювалося

рекомендацією: щоб піднести престиж Київського митрополита й усунути

московський вплив, українці повинні знову перейти під зверхність

Константинопольського патріарха, оскільки «звитяжний» народ козацький

був просвітлений у столиці апостольській константинопольській‖ [155].

Послідовні 16 статей Конституції передбачали: установлення

національного суверенітету; визначення кордонів Української держави;

забезпечення демократичних прав людини; визнання трьох складових

чинників правового суспільства, а саме – єдності і взаємодії трьох гілок

влади: а) законодавчої (виборної) генеральної ради, що мала скликатися

тричі на рік: перша – на Різдво Христове, друга – на Великдень і третя – на

свято Покрови Пресвятої Богородиці; б) виконавчої (гетьман, обмежений

законом у своїх діях, генеральна старшина й обрані представники від

кожного полку); в) судової (підзвітної і контрольованої).

Такими в Конституції визначалися принципи побудови української

держави. Кожна ж зі статей формулювала конституційні норми в усіх галузях

державного та суспільного життя за головної умови – відторгнення

майбутньої Української держави від Московської імперії.

Одним із ключових моментів Конституції стало визнання кордонів

України та забезпечення їхньої цілісності: «…Як кожна держава складається

і затверджується непорушною цілісністю кордонів, – записано в ній, – так і

Мала Росія, Вітчизна наша щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від

Речі Посполитої Польської і від Московської держави, які відійшли в

гетьманську область, не були насильно змінені і порушені...»[67, с. 29].

72

Гетьман як керівник держави зобов’язувався Конституцією чинити

всіляку поміч Запорозькому Низовому війську. Цей документ визначав права

усіх верств населення України: козацтва, селян, міщан, купецтва, усієї

людності на території полків.

Державний скарб відокремлювався від гетьманського. На утримання

гетьмана виділялися суворо визначені окремі землі та кошти. Полковники й

сотники обиралися демократично – вільними голосами козаків чи сотні.

Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з

найдемократичніших серед усіх тогочасних державних актів, є пункти, котрі

обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради – своєрідного

козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й

полковники, а й представники Запорожжя та полків по одній заслуженій

особі від кожного. Конституція підкреслювала, що в державі мала бути

навічно утверджена єдина християнська віра і що Україна на обох берегах

Дніпра стає вільною від іноземного панування.

П. Орлик як гетьман не мав достатньо можливостей для запровадження

Конституції в життя повною мірою, проте вона не лишалася лише пам’яткою

суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років (від 1710 до

1714) була нормативним документом на всій Правобережній Україні.

Конституцію України одразу після її прийняття визнали уряди Швеції

та Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим

правовим рівнем. Учені й політики нині небезпідставно вважають, що,

втіливши ідеї її натхненника І. Мазепи, вона як державний акт

республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької

революції. Українська Конституція стала реальною моделлю вільної,

незалежної держави, яка б засновувалася на природному праві її громадян на

свободу і самовизначення.

Продовжуючи аналіз документа, насамперед зазначимо, що

Конституція дозволяє нам визначитися з питанням про сприйняття

старшинами рівня політичної окремішності та суб’єктності України на

73

міжнародній арені. З погляду реалізації ідеї державності, дане питання

розглядається нами як центральне, і документ дає всі підстави стверджувати,

що політична еліта України була зорієнтована на вибудування суверенного

суспільства. Цінність суверенітету – як складова ідеологічного комплексу

українських старшин – чітко представлена вже в преамбулі Конституції. Тут

ми, зокрема, зустрічаємося з таким виявом налаштованості на суверенітет, як

чітке політико-ідеологічне та історичне обґрунтування потреби

національного визволення.

Автори Конституції своє обґрунтування розпочинають з того, що народ

хозарський (або ще: козацький, руський: для авторів документа всі три

етноніми є назвою українського народу) здавна був вільним, державним та

рівноправним на міжнародній арені: «Отак і народ козацький, давній та

відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою,

широкими володіннями та героїчними діяннями, яких не лише сусідні

народи, а й сама Східна (Візантійська) імперія на морі й на суші боялась

настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити

цей народ, поєднався з ними міцним союзом...» [67, с. 31].

Апелюючи до природного права кожного народу на свободу,

культурно-релігійну самобутність та влаштування суспільного життя за

власними уявленнями, автори Конституції обґрунтовували право українців

на звільнення від тогочасних польських властей: «...Народ Козацький, що

доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню

свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі

вольності під проводом палкого борця, найвідважнішого керманича вічної

пам’яті Богдана Хмельницького...» [67, с. 32].

Неодмінною складовою зорієнтованості на суверенітет є турбота про

територіальну цілісність та недоторканість кордонів своєї країни. У

політичній культурі українських старшин ці прояви набули особливої

значущості і виросли до окремої ідеологічної цінності – соборності. Її

виокремлення передусім пов’язане з її самоочевидністю, наочністю та

74

природно-історичним прагненням еліти зібрати під власні знамена території,

заселені своїм етносом. Дана орієнтація супроводжувала українську еліту і за

часів найбільшої воєнної могутності, і за часів втрати будь-якої

спроможності самостійно її реалізувати.

Природно, що ідея соборності однією з перших представлена у

Конституції П. Орлика: «Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє

завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала

Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської

Речі Посполитої, Славетної Порти Оттоманської і Московського Царства,

зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана

Хмельницького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно

встановлені та підтверджені силою договорів». Гетьману ставилося в

обов’язок, опираючись на протектора, всіма можливими засобами домагатися

втілення цих завдань: «Обов’язком Ясновельможного гетьмана під час

(складання) угод його Священної Королівської Величності, короля Швеції,

нехай стане турбота про це і нехай він чинить твердо, наскільки вдасться,

коли справа вимагатиме протидії» [166].

Повну реалізацію суверенітету як ідеологічної цінності, насамперед у

внутрішньополітичному аспекті, передбачав Переяславсько-Московський

договір 1654 р. Він налаштовував старшинську еліту на застосування в

Україні виключно норм власного права при власній судовій системі:

«Насамперед звели Твоя Царска Величносте підтвердити права і вольності

наші військові, як од віку бувало у війску Запорозькому, що своїми правами

судилися і вольності свої мали в добрах і судах, щоб ні Воєвода, ні Боярин, ні

Стольник в суди військові не вступався, але від старійших своїх щоб

товариство суджені були: де три чоловіки козаків, тоді два третього повинні

судити» [166].

Продовжуючи аналіз документа дослідник О. Струкевич, зауважує,

«…ми можемо стверджувати, що ідея конституціоналізму вперше на

європейському континенті була втілена у життя в Українській козацькій

75

державі…» [167]. Та все ж науковець не дивиться на Конституцію як на таку,

що можна стояти поверх європейських конституцій. Історик висуває цікаву

думку, що демократичні конституції виникали і втілювались у практику в

результаті революційних перетворень. До прикладу, так сталось в США чи в

європейських державах у ході власних державних перетворень. Питання

функціонування Бендерської конституції він залишає відкритим.

Якщо до цього додати і висунуту перед царем вимогу про збереження

усіх прав і вольностей для усіх інших станів, то ми отримаємо сприйняття

старшинами українського соціуму як соціуму верховного і повновладного на

своїй території у здійсненні власного права щодо усіх актуальних тоді

аспектів внутрішньої політики: судівництва, адміністрування, майнових

стосунків.

Яскравим проявом зорієнтованості на суверенітет є природна потреба

виступати суб’єктом міжнародної політики. Автори Конституції такий стан

речей сприймали настільки природним, що навіть і не прагнули якось

особливо декларувати право України бути рівноправним суб’єктом

міжнародного життя. Через це документ більше зосереджений на питаннях

втілення, а не декларування цього права. Це чітко фіксується фактом

наявності у Конституції пункту 3 про необхідність встановлення

братерського союзу з Кримом.

Твердження про зорієнтованість на суверенітет потребують детального

розгляду теми протекції, яка звучить уже в преамбулі. Щоб відповісти на це

питання, необхідно врахувати, що тодішні міжнародні і міждержавні

взаємини ґрунтувалися на прагненні кожної держави поставити собі в

залежність усі сусідні народи. Звідси уявлення про гарантоване від нападу

сусідів життя набували егоїстичного змісту. Щоб залишатися у безпеці, тобто

не стати об’єктом насильства ззовні, потрібно самому підкорити, ослабити,

тримати у страху своїх сусідів.

Тому повівши боротьбу за своє окремішнє політичне існування,

українська політична еліта, щоб убезпечити себе від зовнішньої агресії, а

76

отже і гарантувати своє панівне становище у суспільстві, могла діяти двома

шляхами: або мобілізувати суспільство на подолання усіх ймовірних

зовнішніх ворогів і таким чином позбавити їх можливості нападати, або

знайти покровителя, який гарантував би можливість об´єднаного захисту від

потужніших нападників. Оскільки заново створений соціально-політичний

організм не мав достатніх сил для гарантування власної безпеки першим

шляхом, альтернативою залишалося шукати протектора-оборонця. Така

ідеологічна орієнтація була природною і повністю відповідала тогочасним

уявленням про міждержавні стосунки та засоби захисту власних інтересів.

Зорієнтованість на конституційну норму знаходила свою реалізацію і у

підпорядкуванні їй гетьманської інституції у справі правосуддя. Якби хтось з

«військових урядників» будь-якого рангу вчинив злочин «чи то гонор

Гетьманський насмілився образити», гетьман ні в якому разі не міг їх

покарати «приватною своєю помстою чи владою», а зобов’язувався передати

справу на розгляд Генерального суду, який і визначав би факт вини та форму

покарання.

Нарешті, Конституція П. Орлика утверджувала провідну роль права у

відкритому політичному змаганні гетьмана та старшин. Представники

останньої отримували правовий захист у всіх випадках, коли вони приватно

чи публічно вказували б гетьману на хиби його політики: «…Тоді тая ж

Старшина Генеральна, Полковники і Генеральні радники, спроможні будуть

вільними голосами чи то приватно, чи, коли нагальна і невідкладна потреба

вкаже, публічно на Раді Його Вельможності виговорити і про порушення

прав і вольностей отчистих нагадати, без ущемлення і найменшого

пошкодження високого рейментарського гонору; про які виговори не має

Ясновельможний Гетьман вражатися і помсти чинити, але непорядки

виправити старатиметься» [165].

Однак звернемо увагу на ще одне важливе питання. Воно стосується

правосвідомості населення. Глибше ознайомлення з Конституцією П. Орлика

свідчить, що тоді правосвідомість населення, передусім середньої верстви

77

(рядових козаків, селян-продуцентів, міщан-ремісників) була значно вищою,

ніж сучасних українців, котрі ще не оговталися від перебування під пресом

московського тоталітарного режиму. Це пояснюється високим рівнем, як на

той час, освіченістю українців і давніми (ще від княжої Руси-України)

демократичними традиціями. Таке умовне порівняння дає підставу вважати,

наскільки ще залишається низьким відповідно до сучасних потреб рівень

правосвідомості наших громадян. За роки незалежності в Україні, на жаль,

ще надто мало зроблено і робиться для правового виховання населення,

формування його правосвідомості й «правового почуття» [157 с. 7–8].

На сьогодні однією з найбільших і найскладніших проблем

національної ідеології є труднощі у процесі охоплення різноманітними

формами правового просвітництва всього суспільства, населення різних

вікових груп, соціальних категорій, різних рівнів теоретичної підготовки. До

цього процесу мали б бути максимально залучені телебачення, радіо, преса,

науково-популярні видання та ін. Для його стимулювання необхідна

ґрунтовна державна програма з відповідним фінансовим забезпеченням [57].

Відтак Конституція П. Орлика відображає не лише спробу правової

організації державної та правової традиції українського народу, а й зміни

владних відносин. Значення цього процесу стосовно інших народів у тому ж

столітті узагальнено описав Т. Прейн, ствердивши, що «…незалежність

Америки, якщо її розглядати тільки як відокремлення від Англії, була б

справою невеликого значення, якщо б вона не супроводжувалась революцією

в принципах і практиці управління…» [88, с. 7].

Таким чином, можемо стверджувати, що ідея конституціоналізму

вперше на Європейському континенті була реалізована в Українській

козацькій державі не випадково, а закономірно: внаслідок реалізації

тогочасної загальноєвропейської потреби у регулюванні стосунків, що

вийшли за межі традиції, як це було зроблено і європейськими суспільствами

(включаючи й цивілізаційно похідне від них суспільство США) у ході

власних революційних перетворень.

78

Сучасна правова наука, на наш погляд, дає можливість вирішити

сумніви з приводу визначення правової сутності документа. Під

конституціоналізмом правовики розуміють суспільно-політичну і

правотворчу діяльність, зміст якої визначають такі три обов’язкових

компоненти, як права і свободи громадян, представницьке правління,

принцип розділення властей [58]. Оскільки документ, іменований «Пакти й

конституції прав та вольностей Війська Запорозького», принаймні, у зародку

містить всі три складові, то ми маємо достатньо підстав, щоб називати його

конституцією.

В історіографії неодноразово наголошувалося на тому, що укладеним

під Бендерами договором уперше в письмовій формі передбачалося

врегулювання політико-правових відносин між носіями вищої верховної

влади в Україні та суб’єктами національної політичної системи; що він

створювався насамперед в інтересах козацької старшини, матеріальний

статок якої фактично перетворював її на основного реального конкурента

українському абсолютизмові на політичному полі. З цим не можна не

погодитися. Однак це лише один бік проблеми. Головне, на чому слід

акцентувати увагу, – те, що, по суті, «Договори і постанови прав і вольностей

військових...» відбивають цілий пласт політичного життя суспільства, яке

після Полтавської катастрофи постало перед новими викликами, і від

пошуків адекватної реакції на які залежала не лише доля сучасного подіям

покоління, але й вся подальша еволюційна перспектива української

державності. Отже, прив’язка цієї пам’ятки до кола українських емігрантів,

яким перемога російської армії перекрила шлях до безпосередньої активної

участі у формуванні політичного простору батьківщини, є вельми умовною і

засвідчує хіба що територіальний ареал її створення та новий політичний

статус її укладачів [57, с. 26].

Усе це помітно актуалізує питання про джерела та ідеологічні засади

політико-правової пам’ятки 1710 р. Частково його порушив у своїй розвідці

М. Василенко, вказавши на формальну відповідність укладеного під

79

Бендерами договору до поширених у політичній практиці Речі Посполитої

так званих «pacta conventa», що регулювали відносини між королем і

шляхтою, яка делегувала йому владні повноваження, й оформлювалися

одночасно з принесенням елекційної присяги. На початку XXI ст. О. Кресін

цілком резонно запропонував розглядати теоретичний спадок української

політичної еміграції постмазепинської доби «у контексті розвитку політично-

правової теорії і практики в Україні другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ

століть». Тим самим в ідейно-правову основу пам’ятки закладався втілений у

формі договорів комплекс дипломатично-правових документів, якими

визначалися характер і регламентованість міждержавних відносин козацької

України з країнами східноєвропейського регіону, насамперед Росією, Річчю

Посполитою, Кримським ханством та Османською імперією, і які водночас

відбивали засадничі принципи зовнішньополітичних доктрин і

державотворчих програм українських гетьманів, а також віддзеркалювали

загальний стан внутрішніх соціальних процесів і рівень розвитку політичної

свідомості суспільства [57, с. 27-28].

Однак, на наш погляд, було б неправомірним обмежуватися лише цією

стороною проблеми. Перерваність (після С. Оріховського, С. Наливайка, І.

Вишенського) української традиції створення писемних суспільно-

політичних проектів, які б викладали бачення українською інтелектуально-

політичною елітою перспектив існування національної політичної

організації, форм влади та розмежування управлінських обов’язків тощо,

цілком логічно спрямовувала останню на пошук нових джерел, які б живили

її державотворчі потенції. Таким потужним ідейноідеологічним струменем

для козацької старшини другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., без

сумніву, мав стати інтелектуальний багаж Києво-Могилянської академії,

професура якої регулярно ретранслювала та продукувала передові для свого

часу політико-правові ідеї, що ґрунтувалися на поширених у ранньомодерній

Європі концепціях природного стану та природного права, договірного

80

характеру походження суспільства та держави, теоріях поділу влади та

конституційного обмеження абсолютистської форми правління тощо.

Документ створено 1710 р. у молдавському місті Бендери за складних

політичних умов: поразка українських і шведських військ під Полтавою і

смерть гетьмана Івана Мазепи, пошуки політичної й військової опори у

відстоюванні незалежності України, необхідність зміцнення підупалих у

середовищі козацтва визвольних ідей були тими спонуками, якими

керувалися творці цього документа. Ці чинники відбилися на змістових

складниках тексту, його структуруванні та загальній тональності. Цим

зумовлене і введення до тексту розлогих історичних екскурсів, покликаних

сформувати визначальну ідеологему документа – історичну закономірність

буття України як самостійної й непідлеглої держави. Для цього необхідно

було посилити позитивну оцінку минувшини українського козацтва,

утвердити думку про можливість і неминучість кращого майбутнього

українського народу. Такі настанови творців «Договорів...» , попри правову

зорієнтованість пам’ятки (виклад засад суспільного устрою України, прав і

обов’язків громадян тощо), спонукали їх і до обґрунтування морально-

етичних основ буття соціуму, використання оцінок і суджень, які зробили

текст синтетичним, із використанням ознак ділового (юридичного і

літописного жанрів), публіцистичного й художнього стилів.

Зміст джерела є виразно українськоцентричним, оскільки з перших

рядків підпорядкований обґрунтуванню історично закономірної події –

утвердження незалежної України, непідлеглої сусіднім державам. У тексті

проступає виразне прагнення охопити чітко сформульованими правовими

положеннями різні сторони буття соціуму: віра і церква (православна

східного обряду з кінцевою метою встановлення єдиновір’я, недопущення

поширення чужої віри, відновлення втраченої помісності й прямого

підпорядкування Константинопольському престолу); політичний устрій

(військова республіка з відповідно ієрархізованою структурою та формами

управління); засади й правила судочинства, права та обов’язки представників

81

різних верств та ін. У «Договорах...» передбачено реалізацію моделі

справедливого суспільного устрою з виразною підтримкою незахищених

членів соціуму (вдів, сиріт, старих козаків), шануванням заслужених перед

громадою і військом козаків і старшин, демократичними формами обрання

(делегування) керівників різного рангу як основи устрою держави,

обмеженням авторитаризму в діяльності чільників козацької держави,

насампeред, гетьмана і полковників. Показово, що стосовно гетьмана домінує

визначення обов’язків, а не прав (зокрема, як обов’язок окреслено настанову

піклуватися про підданих), із промовистим наголошенням на обмеженні

можливостей одноосібно здійснювати судочинство чи використовувати

кошти громади та ін.

Пам’ятка дає змогу змоделювати ієрархію актуальних на час її

створення національних, державотворчих і соціальних проблем, на

розв’язання яких вона спрямована, і водночас виявити націлені в майбутнє

державницькі ідеї; тому вона об’єднує минуле, актуальний для її творців час і

перспективу майбутнього.

Пам’ятка невелика за обсягом – усього 21 сторінка скоропису (почерк

розбірливий, з бароковим оздоблювальним написанням окремих літер;

надрядкове написання літер, частин слів та окремих слів; титли, інші

діакритичні знаки; числа позначено літерами; описки поодинокі). Попри

невеликий обсяг оприявлений оригінал є особливо цінним для мовознавців,

оскільки розвіює сумніви й припущення щодо відповідності відомих з

середини XIX ст. копій автентичному текстові; адже дотепер лінгвісти

послуговувалися лише копіями і на їх підставі робили висновки про мову

пам’ятки. Можливість спиратися на оригінал пам’ятки, а не на копію, завжди

зміцнює позиції дослідників, нерідко уповажнює на уточнення висновків,

сформульованих на підставі копій, у чому переконує, зокрема, зіставлення

копії «Договорів...» з оригіналом. Так, відома копія, яку оприлюднив М.

Маркевич 1842 р. і яку повторно надрукував О. Бодянський 1859 р., засвідчує

низку відмінностей порівняно з оригіналом, що впливає на оцінку мови

82

аналізованого тексту загалом. Зауважимо, що відмінності між копією та

оригіналом у відтворенні мовних особливостей вимагають спеціальної

докладної студії з укладанням повного реєстру розбіжностей та поясненням

причин їх виникнення; наразі наведемо (для прикладу) найважливіші

наслідки деґресії переписувача (переписувачів?) під час копіювання пам’ятки

[154, с. 132-135].

Саме в Конституції П. Орлика 1710 р. – юридичні витоки багатьох

явищ, зокрема сучасного суверенітету українського народу, розподілу влад,

парламентаризму тощо. Тому звернення до історичного досвіду цього

документа – це звернення до державних і правових ідей, які становлять

історико-правову основу для загальнонаціональної ідеї політичного

характеру, ідеї, що виражає саму суть духу українського народу.

Дослідник О. Трохимчук зазначає: «Колективний автор Конституції (П.

Орлик та козацька старшина) - прагнув зв'язати воєдино уривки своєї

минувшини та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші

здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже

тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня

самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Цей

документ постав як оречевлена ідея української держави - Гетьманщини і

водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави» [183, с 50].

Цінність «Договорів...» як пам’ятки української мови є незаперечною,

оскільки в ній відтворено взаємодію різних мовних кодів і течій, які

формували строкату й водночас органічну цілість української книжної мови

XVI–XVII ст. в її офіційно-діловому різновиді. В її структурі відбилися

зміни, яких зазнавали і писемна традиція попереднього періоду, і

церковнослов’янська (з відчутним проникненням народних розмовних

елементів аж до свідомого перекладу українською мовою окремих текстів, як

Четьї Мінеї 1489, Пересопницького Євангелія 1556–1561 рр.), і діалектно

диференційована народна мова та впливи інших мов, насамперед польської,

латинської, російської. Тому кожен такий текст, окреслений у просторі й

83

часі, є цінним інформаційним надбанням, оскільки відтворює співвідношення

інтенсивності впливу різних джерел, забезпечує лінгвістичні студії

надійними свідченнями про еволюцію мови у визначених локусі й хроносі

[155, с. 25].

Таким чином, на сьогодні ми не маємо повного історіографічного зрізу

накопиченого світовою науковою думкою досвіду щодо з’ясування

сутнісного змісту, лабораторії дослідження та конкретно-історичного

вписання у контекст політико-правової культури доби пам’яток подібного

типологічного ряду. Зауважимо, що відсутність такої розробки, як і

узагальнення дослідницьких підходів до аналізу самої української пам’ятки

початку ХVІІІ ст., значною мірою ускладнює вироблення сучасної загальної

концепції щодо оцінки значення «Договорів і постанов...» в

інтелектуальному спадку епохи, яка сама, до речі, на сьогодні вивчена також

лише схематично. З певністю можна говорити про існування декількох

інтерпретаційних моделей, вироблених на окремих часових відрізках

історіографічного процесу, що ґрунтуються на різних наукових парадигмах і

методиках і несуть на собі відбиток сучасних їм суспільно-політичних

викликів. Їх загальною вадою є насамперед виокремлення пам’ятки із

супутнього їй суспільно-культурного контексту та притаманного на той час

соціуму рівня політичної та правової свідомості, а отже, певна

суб’єктивізація або ж ідеалізація її історичного значення.

Отже, зазначений документ - Конституція тієї самостійної Української

держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні однодумці й

послідовники. Серед основних державно-правових ідей, що мали велике

значення для формування політичного світогляду українського народу, слід

особливо відзначити ідеї самостійності України та права українського народу

на власну державу, ідею відокремлення судової гілки влади, розподіл влади

на три гілки, хоча, звичайно, державна влада залишалася єдиною верховною

владою, яка здійснювала державні функції та ідею щодо гетьмана, який

повинен пильно дбати, щоб «на рядовий і простий народ не покладали

84

надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог». Крім того, «Пакти й Консти-

туція прав і вольностей Війська Запорозького...» містять низку

демократичних і прогресивних ідей: закріплення прав і свобод особи,

справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціально

незахищених верств населення тощо. Був ще один важливий правовий

принцип -верховенства закону в державі. Його виконання - основний

обов'язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян.

Таким чином, визначаючи ідеологічний зміст «Пактів і Конституції

прав і вольностей Війська Запорозького» слід зауважити, що вона була

першим документом, що чітко розмежовував три гілки державної влад і

ґрунтувався на договірному принципі. Ідеологічна основа Конституції

забезпечувалася ідеями природнього права, які орієнтувалися на дотримання

соціальних і правових свобод [211, с.278].

Конституція П. Орлика, може стати вагомим прикладом при

формуванні чіткої правової ідеології сучасної української держави, оскільки

ґрунтувалася на широких демократичних принципах народоправця, а також

морально-правових засадах [206, с. 81].

2.2. Конституційні проекти ХІХ ст. та їх ідеологічне наповнення

Розглядаючи конституційні проекти ХІХ століття в контексті історико-

правового дослідження та крізь призму їх ідеологічного наповнення, слід

насамперед зазначити найважливішу політичну і водночас правову рису що

характеризує ці законодавчі спроби, а саме те, що усі вони були створені у

період бездержавності України, і як наслідок не могли бути реалізовані в

реальному політичному й правовому полі, при цьому їх значення на наш

погляд не слід применшувати, оскільки вони є дійсними передумовами

сучасного конституційного процесу в Україні, а завдяки власне ідеологічній

складовій можуть бути частково імплементованими у законодавчий простір

сьогодення.

85

Висвітлення проблематики заявленої у підрозділі, здійснюємо за

хронологічним принципом, який з нашої точки зору дозволяє відстежити

історичну та правову еволюцію конституційних проектів ХІХ століття.

Ідеологічну основу ми вбачаємо уу конституційних проектах українських

декабристів, членів Кирило-Мефодіївського товариства та громадівців під

проводом М. Драгоманова.

Спроба наукового аналізу законодавчих актів декабристів робить

необхідним і логічно обґрунтованим історичний та правовий розгляд цих

документів.

Чільне місце серед численних течій політико-правової думки, які

прокладали собі шлях на теренах України, першої чверті XIX ст. займають

погляди лідерів декабристів, сконцентровані і викладені в їх конституційних

проектах. У «Руській Правді» П.І. Пестеля знайшли своє відображення

прогресивні для того часу ідеї влаштування державницького житія у

суспільстві, організаційно-правові форми існування якого передбачалося

влаштувати на модерних засадах. Без вивчення та всебічного й

неупередженого аналізу з сучасних позицій процесів зародження,

становлення, розвитку й еволюції державно-правових поглядів декабристів

картина розвитку політико-правових вчень на теренах України

сприйматиметься неповною. Викладене дає цілком достатні підстави вважати

необхідним й актуальним проведення історико-правового дослідження

процесів формування конституційно-правових поглядів і політико-правової

доктрини декабризму та їх впливів на подальший розвиток вчень про

державу та право в Україні [125, с. 160].

По-перше, у зв'язку з наявністю в «Руській Правді» й Конституції

декількох варіантів важливо вирішити неминуче виникаюче питання про

вибір матеріалу для порівняння. Такий вибір не представляється повністю

однозначним, і- через неможливість скористатися рядом документів,

особливо, дослідників редакцій робіт Пестеля і Муравйова, що не потрапили

до рук. Більшість цих рукописів була або знищена членами таємних

86

товариств, або ретельно захована і згодом не знайдена, а, отже, уявлення про

зміст ми не можемо одержати безпосередню з тексту. Подібне впродовж усієї

історії таємних товариств відбувалося не один раз і було пов'язане з

напруженою ситуацією в країні: хвилювання у Семенівському полку, арешт

Раєвського, заборона таємних товариств, і, нарешті, саме повстання

14.12.1825 року. Крім цього, частина документів була знищена або втрачена

вже безпосередньо Слідчим комітетом. Інформація про витоки

конституційних поглядів лідерів декабристів міститься в свідченнях і

спогадах самих декабристів, їх близьких і знайомих, в справах Слідчого

комітету й інших джерелах. У той же час, ці дані вкрай неповні, носять

суб'єктивний характер, грішать неточностями, а тому повністю відновити

втрачені документи не є можливим.

По-друге, важливо і достатньо цікаво дослідити розвиток основних

положень проектів на всьому протязі роботи над ними, а також

закономірності таких змін у зв'язку з впливом різних чинників:

обговореннями в таємних товариствах, змінами політичної ситуації в країні

та ін. По-третє, як уявляється, необхідно надати увагу й питанню авторства

конституційних проектів - бо вони все ж таки є не одноосібними розробками

кого-небудь з декабристів, названих вище, а плодом колективних зусиль

декількох осіб [125, с. 161].

Із всіх вище конституційних проектів ХІХ століття «Руська Правда» є,

на наш погляд, найрадикальнішою за своїми визначальними домінантами.

Крім всього іншого, це - ще і єдиний проект, який став реальною програмою

товариства декабристів, оскільки загальні положення «Руської Правди» були

проголошені й прийняті в якості програми Південного товариства у січні

1823 р. на з'їзді у Києві [124, с. 354-356].

В той же час слід зазначити, що текст «Руської Правди» не є

результатом одноосібної роботи П. Пестеля: «Правда» не тільки

неодноразово обговорювалася на засіданнях і з'їздах керівників Південного

товариства, але й до самої роботи над текстом притягувалися окремі його

87

члени. Юшневський зізнавався на слідстві, що він подекуди «переправляв

склад», але, очевидно, йшлося не тільки про стиль у вузькому значенні слова,

а й про роботу над змістом; вносили свої поправки й інші декабристи; як

зазначала М. Нєчкіна, окремий розділ було доручено писати Сергію

Муравйову-Апостолу [123, с.9].

Також варто відзначити, що «Руську Правду» не можна повною мірою

назвати конституцією, основним законом, бо як по своїй формі, так і за

змістом вона повною мірою такою не є - швидше, це конституційно-правовий

твір. Та і в самому тексті документа міститься пряма вказівка на мету його

створення: він виступає як «наказ» Тимчасовому уряду, а також являє собою

«маніфест російського народу», у чому ми власне і вбачаємо його

ідеологічно-правову цінність.

«Руська Правда» збереглася у вигляді єдиного списку, зробленого

рукою самого Пестеля, й міститься в томі № 10 Слідчої справи декабристів.

За проектом вона включала десять глав, але, у кінцевому результаті, було

написано всього п'ять. Тому уявлення про багато які з важливих питань,

наприклад про організацію верховної влади, доводиться одержувати з

«Конституції. Державного Заповіту» короткого викладу основ «Руської

Правди» для Товариства Об'єднаних Слов'ян, записаного Бестужевим-

Рюміним під диктування П. Пестеля, і заснованого на першій редакції, - а

також із мемуарів і свідчень декабристів, серед яких істотне місце займають

спогади про Київський з'їзд 1823 року [125, с. 159].

За часом написання перша редакція повніша бути віднесена до періоду

1822-1823 pp., а друга - до 1824 p., коли Пестель дав остаточну назву своєму

творові - «Руська Правда». Згодом декабристи настільки звиклися з цією

назвою, що вживали її й по відношенню до ранішніх робіт П. Пестеля. 1825

рік випадає із роботи над проектом (хоча слід зазначити, що таке датування

грунтується на роботах М. Нєчкіної і не є єдиним. Наприклад,

Б. Сироєчковський пов'язує написання останньої редакції з 1825 роком), в

88

цей час, за словами самого автора, він лише дещо підправляв текст, нічого

корінним чином не змінюючи [125, с. 160].

Крім двох вище зазначених редакцій існував і ще один, ранішній

варіант, що послужив предтечі подальшим творам. Він датується 1820-м

роком, і про нього відомо зі свідчень Микити Муравйова на слідстві. Основні

положення проекту мають наступний зміст та повністю вкладаються в

демократичну, ідеологічну парадигму: звільнення селян від кріпосної

залежності з наділом їх громадською землею, але із збереженням ряду

повинностей; активне виборче право, яке обмежувалося досить значним

майновим цензом; триступенева система виборів: село - місто повіту -

губернське місто, в останньому випадку утворювалися «Губернські Списки

Ста осіб», обираючи як «Народне Віче» (верховні представницькі збори всієї

держави, виконуючі законодавчі функції), так і «обласні віча»; «імператор»,

швидше за все, який здійснює виконавчу владу, а також наділений правом

суспенсивного вето у законодавчій владі; існування так званої «наглядової

влади» (охорона конституції і контроль за дотриманням законів органами

державної влади), функції якої були покладені на «Сенат», прообраз

Верховного Собору «Руської Правди». Також слід зазначити відсутність у

даному проекті будь-якої згадки про стани, очевидно, вони скасовувалися.

Що ж до рукописів, що дійшли до нашого часу, то їх можна датувати

таким чином: перший варіант, за власним визнанням автора був початий під

час перебування на військових зборах у Мінську восени 1821-го, а

закінчений, напевно, у середині-кінці 1823 року; термін написання другого

обмежується кінцем 1824 року; якщо ж говорити точніше, то його можна

приурочити до осені 1824 року (до цього часу повинен був знайти свій вплив

той комплекс життєвих вражень, який завершився петербурзькими

суперечками і розбіжностями з Пестелем; до того ж мала місце необхідність

написання нового варіанту Конституції, котрий міг стати складовою

частиною програми об'єднаного товариства у зв'язку з планом, висунутим на

89

тих же петербурзьких нарадах); у свою чергу, третій - на початку 1826 р. в

Петропавловській фортеці, на прохання Слідчого комітету [125, с. 159].

Логічним продовженням конституційних змагань була діяльність

Кирило-Мефодіївців, які також знаходилися на ідеологічних засадах

демократії, про що свідчать їх програмні документи, які мають велике

історико-правове значення.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства у середині 40-х років

ХІХ століття була однією з визначних суспільно-політичних подій в історії

українського народу. Проте, незважаючи на це, всебічно вона ще не

досліджена, зокрема це стосується питань формування федералістських

поглядів кирило-мефодіївців.

Члени Кирило-Мефодіївського товариства у своїх програмних

документах виступали за радикальні зміни в Україні, за демократизацію її

суспільного життя, за відновлення державності й незалежності. У записі

очної ставки П. Куліша та Г. Андрузького у ІІІ відділенні 15 травня 1847 року

можна прочитати слова останнього, що "…Куліш був непоміркованим

представником малоросійської партії у Слов’янському товаристві, яка мала

за мету відновлення гетьманщини, якщо можна окремо, а якщо ні, то в

слов’янщині…" [52, с. 59].

Водночас кирило-мефодіївці бачили, і таку позицію ми вбачаємо їх

ідеологічною платформою, що самостійне, незалежне існування України як

держави вельми проблематичне. В. Білозерський взагалі вважав, що окреме її

існування неможливе, бо вона знаходиться "між кількома вогнями", на неї

будуть тиснути сусідні держави, і Україна може зазнати ще "гіршої долі, ніж

її зазнали поляки" [53, с. 392].

Відтак, кирило-мефодіївці виступали за відновлення української

державності, проте розуміли, що занадто багато є перешкод на шляху

здійснення їхніх задумів. Українські землі були поділені між двома

імперіями. З болем писав М. Костомаров у програмному документі

90

товариства – "Книзі буття українського народу", що "…розділ України єсть

найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії…" [53, с. 167].

Здавалося, що кирило-мефодіївці повинні були виступити

прибічниками ідеї національної держави. Проте з об’єктивних причин, на які

ми вказували вище, вони змушені були шукати іншу форму державного

устрою, яка б забезпечила незалежне існування України як держави. Їхній

вибір був зроблений на користь федерації, тим більше, що федералістські ідеї

були поширені серед діячів слов’янського відродження і учасників

революційних рухів у багатьох європейських країнах, серед представників

ліберальних кіл дворянства і буржуазії. До того ж, федералізм як форма

державного устрою був вже давно відомий у світі [144, с. 69].

Власна ідеологічна парадигма підводила членів Кирило-

Мефодіївського товариства до думки про федеративну форму побудови

великої слов’янської держави.

В автобіографії М. Костомаров зазначав, що "…всі слов’янські народи

з’єднаються між собою у федерацію подібно до стародавніх грецьких

республік чи Сполучених Штатів Америки" [75, с. 474]. У протоколі допиту

кирило-мефодіївця Г. Андрузького теж йде мова про це, тому що він

визначав головну мету товариства як намагання об’єднати слов’ян, беручи

"за взірець Сполучені Штати чи нинішню конституційну Францію" [52, с.

501].

Федералістські погляди кирило-мефодіївців, без сумніву, формувались

й під впливом відповідних ідей декабристів, які було розкрито вище. Серед

останніх на засадах федералізму стояв М. Муравйов. Слід зазначити, що в

його "Конституції" переплітались імперська та федералістська ідеї. Свого

часу П. Струве вказував на те, що американський дух конституції М.

Муравйова поєднувався з московською і навіть давньоруською

термінологією [164, с. 57].

Ідею слов’янської федерації висували і члени Товариства Об’єднаних

Слов’ян. Один із керівників цього товариства І. Горбачевський, формулюючи

91

головну мету організації, зазначав, що потрібно звільнити усі слов’янські

народи, знищити суперечності, які існували між ними, чітко визначити

кордони кожної держави, ввести демократичне представницьке правління і

об’єднати усі ці держави у федеративний союз, створити конгрес для

управління справами Союзу. У центрі Союзу планувалось побудувати місто,

яке стало би столицею федерації. Цей федеративний союз члени товариства

бачили за подобою грецького, але більш удосконаленим. Після об’єднання з

Південним товариством вони продовжували відстоювати цю ідею. М.

Бестужев-Рюмін змушений був пообіцяти, що після звільнення Росії від

тиранії, вона допоможе звільнити Польщу, Богемію, Моравію та інші

слов’янські землі та з’єднає їх федеративним союзом [41, с. 19].

Одним із перших дослідників, хто звернув увагу на наступність у

федералістських поглядах декабристів і кирило-мефодіївців, був історик В.

Семевський, який знайшов спільні риси у федералістських задумах названих

борців за волю [149, с. 125-126].

У Статуті Кирило-Мефодіївського товариства зазначено, що "…

духовне і політичне об’єднання слов’ян є істинне їх призначення, до якого

вони повинні прагнути" [53, с. 150]. Цю ж саму ідею знаходимо й у "Книзі

буття українського народу". У відозві "Брати українці!" теж іде мова про

об’єднання слов’ян. У пункті 1 відозви записано, "що усі слов’яне повинні з

собою поєднатися" [53, с. 170]. Заклик до єднання лунає й у відозві "Братья

великороссияне и поляки!": "… і да стане метою життя їх і діяльності

кожного з вас: слов’янський союз, загальна рівність, братерство, мир і любов

господа нашого Іісуса Христа" [53, с. 172].

Питання про долю слов’янських народів знайшло відображення у

поясненнях В. Білозерського до Статуту Кирило-Мефодіївського товариства.

Документ складається із преамбули і основних засад товариства, де

перераховані соціально-політичні завдання членів організації. В.

Білозерський зазначає: "Релігія Христова дала світові новий моральний дух,

яким він не був пройнятий до того часу. Спаситель відкрив людству любов,

92

мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів і нові цілі, вказані

народам для здійснення в них великих ідей людської єдності" [53, с. 390].

Річ у тім, що на початку ХІХ ст. хвиля національно-визвольного руху

охопила слов’янські народи. Зросла їх національна свідомість, національна

інтелігенція вела пошук шляхів для подальшого розвитку свого народу, для

збереження національних мов, культур, традицій, звичаїв тощо. Я. Коллар, Л.

Штур, Л. Гай висунули ідеї слов’янської єдності. В. Білозерський вказує,

яким чином можна втілити у життя ці сподівання. Він пише: "Єдиний засіб,

представлений розумом і схвалений серцем, для повернення народних прав

полягає в з’єднанні слов’янських племен в одну родину під захистом закону,

любові й свободи кожного" [53, с. 392].

У "Книзі буття українського народу" проголошено, що усі слов’янські

землі стануть республіками, в тому числі й Україна. У параграфі 109

зазначено: "Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі

слов’янським" [53, с. 169].

Розвиток ідеї слов’янської федерації продовжено у відозві "Брати

українці!", автором якої є М. Костомаров. У ній конкретизоване питання

щодо суб’єктів федерації. У відозві чітко записано, що суб’єктами федерації

стануть республіки, які будуть проголошені на слов’янських землях. У пункті

2 вимагалося, щоб "кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і

управлявся не змісимо з другими", тобто кожний слов’янський народ

повинен мати свою суверенну державу з республіканською формою

правління, представницькими органами влади, з "правителем, вибраним на

года", з депутатами, обраними народом "не по роду, не по достатку, а по

розуму і просвіщенності" [53, с. 170].

У цій же відозві конкретизована структура державної влади у

федерації. М. Костомаров запропонував у центрі формувати вищий

представницький орган влади, тобто, "щоб був один сейм або рада

слов’янська, де б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих і там

розважали б і порішали такі діла, котрі належали б до цілого союзу

93

слов’янського". Главою федеративної держави буде "правитель", якого

будуть обирати громадяни [53, с. 170]. Під терміном "правитель" можна, на

нашу думку, розуміти президента федерації. До речі, саме так трактує цей

термін український дослідник М. Возняк [15, с. 83].

Доповнюють характеристику ідеї слов’янської федерації проекти

конституцій члена товариства Г. Андрузького. У двох перших проектах

"Досягнення можливого ступеня рівності і свободи переважно в слов’янських

землях" та "Ідеалі держави" він досліджує питання про форму державного

правління та основні засади майбутньої української держави. Вже після

арешту Г. Андрузький розробляє ще один проект конституції. У цьому

проекті він відстоює проголошення республіканської форми правління і

федеративного державного устрою. Г. Андрузький бачить майбутню

федерацію як союзну державу із 7 штатів, а саме: України з Чорномор’єм,

Галичиною і Кримом; Польщі з Познанню, Литвою і Жмуддю; Бесарабію з

Молдовією та Валахією; Остзею; Сербію; Болгарію; Дон [52, с. 570].

Як бачимо, до складу слов’янської федерації не включена Росія. На

нашу думку, це пов’язано, насамперед, з часом розробки проекту конституції

республіки — періодом революцій 1848 — 1850 рр. у Європі, під час яких

Російська імперія виступила як контрреволюційна сила, яка придушувала

волелюбні виступи європейських народів. Г. Андрузький визначив основні

органи влади на федеральному рівні та на рівні суб’єктів федерації.

Таким чином, кирило-мефодіївці збагатили українську політичну

думку, непересічно поєднавши національну і слов’янську ідеї. Слов’янська

федерація не несла в собі якоїсь загрози для сусідніх народів, якогось

насилля над ними. Навпаки вона повинна була стати гарантом суверенності

для держав, які увійшли б до її складу. Члени Кирило-Мефодіївського

товариства протягом усього життя свято вірили в можливість створення

великої слов’янської федерації. Слушною на наш погляд є оцінка дослідника

А. Карасевича, який констатує, що містичну віру того покоління в те, що із

знищенням деспотичного, політичного й "панського" соціального ладу

94

кожний народ приверне собі первісну моральну чистоту і буде з другими по-

братерському жити без зазіхань на їхнє національне добро, спростував лише

дальший історичний процес [48].

І хоча ідеї товариства, зокрема державно-правові, як згадував М.

Костомаров, перебували на початковому етапі формування і знаходилися у

стані «немовляти», проте «вони були глибоко закорінені як дороговкази у

житті» [74].

При визначенні проблеми прав і свобод людини в слов’янських дер-

жавах за основу бралися християнські заповіді, зокрема визначення

взаємовідносин, з одного боку, людини, а з другого — влади і держави.

Основна думка кирило-мефодіївців полягала в тому, що людина

народжується з правами, які даровані їй Богом. З огляду на ці позиції, Устав

Кирило-Мефодіївського товариства закріплював рівність усіх громадян

слов’янського світу, незалежно від релігійної приналежності і соціального

стану. Особливо підкреслювалось, що «…суспільство буде старатися

заздалегідь про викорінення рабства та всілякого гноблення нижчих класів»

[96].

Такий підхід давав однозначну відповідь на питання, що первинне —

людина чи держава, і хто кому повинен служити? У програмних документах

товариства відповідь на це питання є однозначною — перш за все людина, а

держава з її органами є лише допоміжним знаряддям, хоча і дуже важливим,

навіть основним, у забезпеченні і захисті прав і свобод людини.

Проаналізована позиція не була притаманною російським

панславістам. Протягом майже півтора століття вони вважали, що права і

свободи людини і громадянина милостиво надаються народові монархом, а

пізніше — державою [192].

Визволення українського народу мислилося соборно, разом з

визволенням усіх слов’янських народів Росії, Польщі, Чехії, Хорватії, Сербії і

Болгарії. Причому братчики були переконані в особливій месіанській ролі

України в тому, що саме Україна повинна власним прикладом показати шлях

95

до свободи і незалежності, встановивши у себе республіканську форму

правління, яка мала стати державною формою в усіх слов’янських країнах.

«... Встане Україна зі своєї могили і знову озветься до братів слов’ян, і

почують заклик її, і повстане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні

царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні

превосходительства, ні пана, ні боярина, ні селянина, ні холопа — ні у

Великій Росії, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні в сербів, ні

у болгар» [73, с. 30].

У документах товариства йшлося про втілення в життя ідеї визволення

і єднання слов’янських народів. А невдовзі ця ідея, як зазначав М.

Костомаров, «…у нашій уяві не обмежувалася в образах, у яких, як нам

здавалося, вона повинна була втілитися для майбутньої історії…». Майбутнє

ж члени товариства вбачали у федеративному устрої. «Усі слов’янські

народи нам бачилися об’єднаними між собою у федерації — подібно до

стародавніх грецьких республік чи Сполучених Штатів Америки, — з тим,

щоб усі перебували в міцних зв’язках між собою, але кожна щоб свято

зберігала свою автономію… В усіх частинах федерації передбачались

однакові основні закони й права, однакові одиниці міри, ваги, однакові

монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, загальне скасування

кріпаччини та рабства у будь-якому вияві, єдина центральна влада, яка відала

б стосунками поза союзом, військом і флотом, але певна автономія кожної

частини стосовно внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства

і народної освіти…» [76, с. 474].

При об’єднані у федерацію усі республіки мали бути рівними, їм

забезпечувалась широка автономія («самостійність»), кожна була повинна

мати свій обраний народом верховний законодавчий орган — сейм, місцеві

органи влади також мусили бути виборними. Для керівництва загально-

федеративними справами, передусім зовнішніми зносинами, армією і

флотом, повинен був існувати «загальний слов’янський собор» з

представників усіх народів. Він мав збиратися у Києві. У всіх частинах

96

федерації повинні бути однакові основні закони і права, абсолютна рівність

громадян, мали бути ліквідовані стани, дворянські та інші привілеї, смертна

кара й тілесні покарання, забезпечена свобода віросповідання, запроваджене

обов’язкове навчання народу, єдину систему мір, ваги, монети, свободу

торгівлі і усунено митні кордони [23, с. 21].

Слід зазначити, що у науковому обігу знаходиться й інша,

альтернативна точку зору. Безумовно має право на існування думка про те,

що передбачене в програмних документах створення спеціального

центрального органу не є об’єднанням слов’янських країн у формі федерації,

оскільки остання є самостійним державним утворенням з кількох суверенних

держав, інакше кажучи, держави-члени утворюють центральну державу —

федерацію, яка сама стає державою. А створення загальної «ради

слов’янської» ще не означає, що створюється загальна для всіх слов’янських

країн центральна держава. Це лише орган для вирішення спільних питань

[192].

В той же час неможливо не звернути увагу на ту обставину, що

ретельно виписані державні структури слов’янського союзу — це, по-перше,

наявність «сейму або ради слов’янської», яка мала розв’язувати проблеми,

що належали до цілого союзу, а по-друге — що в союзі мав бути правитель,

«вибраний на роки». Така структура дає підстави принаймні для двох

висновків: слов’янський союз мав бути сталим, постійно діючим державним

утворенням, в якому передбачалось чітко розмежувати компетенцію між

окремими країнами і союзом в цілому. Це є переконливим свідченням

наявності федералістських засад в організації слов’янського союзу.

М. Костомаров висував ідею федеративного державного устрою перш

за все як альтернативу само державності, формою державного устрою є

унітарна держава, яка ніякої самостійності окремим своїм частинам не надає.

Ідея саме такого федеративного державного устрою переслідувала і

практичну мету — цивілізованого виділення України із складу Російської

імперії, але із збереженням з нею тісних політичних, економічних і

97

культурних зв’язків, що відповідало як прагненням українського народу до

самостійності, так і традиційним україно-російським зв’язкам. Що ж

стосується сутності запропонованої моделі федерації слов’янських народів,

то суб’єктами федерації мали стати незалежні держави, що є характерним для

класичних федерацій. В той же час питання, загальні для всіх суб’єктів

федерації, мали вирішуватися єдиним загальнодержавним органом, що

більше відповідає сутності конфедерації [192].

Учасник Кирило-Мефодіївського товариства Г. Андрузький в «Начерку

Конституції Республіки» також закладав ідею слов’янської федерації, до

складу якої мали входити сім автономних штатів зі своїми президентами.

Передбачалася також посада президента як глави всієї федерації. Начерк не

виключав наявності представницьких органів, наділених законодавчими

повноваженнями на рівні як штатів, так і федеративної держави [153]. На

жаль, автор не торкався питань щодо порядку організації парламентських

установ і порядку посідання посади як президента слов’янської федерації, так

і президентів штатів, а також строків їх повноважень [143].

Відтак слов’янська ідея стала об’єднуючою для всіх членів Кирило-

Мефодіївського товариства. Виступаючи проти існуючого державного ладу,

проти самодержавства, кріпаччини, вимагаючи радикальних змін у

суспільно-політичному житті українського народу, кирило-мефодіївці

висувають ідею повернення української державності, поєднавши її з вимогою

створення федерації слов’янських держав.

Важливим продовженням цієї ж ідеї конституціоналізму в історично-

правовому сенсі є ідеологічні доробки М. Драгоманова та М. Грушевського,

що містить магістральні конституціональні положення. У контексті нашого

дослідження вважаємо доцільним здійснити компаративний аналіз цих

конституційних напрацювань, які були здійснені як реакція на тривалу

політичну кризу, що охопила Російську імперію в останні десятиліття її

існування.

98

Драгоманівська концепція політичної самостійності України справила

значний вплив на формування конституційно-правових ідей М.Грушевського

та інших провідних діячів української революції 1917–1921 рр. М.

Грушевському, як спадкоємцеві політико правових ідей М.Драгоманова —

«його політично «значного» учителя», безперечно, була відома одна з

основних праць Драгоманова — «Вольный Союз — Вільна спілка», і він

використав її, розробляючи власний конституційний проект та «Декларацію

про автономію України», яка призначалася для прочитання в Державній Думі

Росії. Ми погоджуємося з думкою Т. Приймака, що ідеї Грушевського

«…сильно нагадують драгоманівський проект федерації — Вільної спілки…»

[135, с. 135].

У всіх принципових питаннях обидва проекти дуже подібні. Як і

Драгоманов, Грушевський обстоює принципи політичної свободи і

демократії, вживаючи, з огляду на цензуру, для їх означення терміни

«прогресивний», «раціональний», «репрезентативний уряд» і т. ін.

Суспільство, вказує М. Грушевський, уже «жадає» загального, рівного,

безпосереднього, «тайного» голосування, а уряд ще й досі виявляє свою

зневагу до найосновніших громадянських прав [24, с. 17–18].

В обох проектах передбачена послідовна децентралізація влади і

широке місцеве самоврядування, адже, як зазначає Грушевський, «…тільки

децентралізація може забезпечити успішний економічний і культурний

розвій провінцій…» [24, с. 25–26]. Драгоманов і Грушевський одностайно

пропонують здійснити реформу адміністративно-територіального устрою

Росії, скасувавши її поділ на губернії, які повинні бути замінені автономними

областями, оскільки «…нинішні губернії, викроєні для чисто

адміністративних цілей і з канцелярських міркувань, часто цілком

випадкових…» [33, с. 314], не віддзеркалюють ні національного, ні

економічного, ні навіть історичного поділу [24, с. 31–32].

М. Драгоманов та М. Грушевський майже однаково виписують

повноваження обласних органів самоврядування (дум — у Драгоманова і

99

сеймів — у Грушевського). Вони є досить широкими й охоплюють такі

сфери, як законодавство, місцеве господарство, благоустрій (шляхи

сполучення, публічні споруди, пошта тощо), добробут (оздоровлення,

продовольство, страхування і т.ін.), шкільна і вища освіта, охорона

громадського порядку та ін. [33, с. 281–285, 322–325]. На думку М.

Грушевського, компетенція органів самоврядування областей з великою

кількістю населення (малася на увазі, зокрема, Україна) була б ще

значнішою.

Спільною рисою проектів є послідовне закріплення прав національних

меншин. М. Драгоманов, зокрема, пропонував, щоб закони про виборчі сходи

і округи передбачали можливість представництва меншин, особливо

необхідного «…в округах зі змішаним національним складом…», наводячи

при цьому, як приклад, англійський закон 1867 р., за яким «…в округах, де

обирається понад 3 депутати, жодний виборець не може подавати голос

більше ніж за двох кандидатів, так що меншість має завжди в крайньому разі

одного представника на 3 обраних від більшості…» [33, с. 320].

М. Грушевський висунув дещо іншу формулу: від одного виборчого

округу можна було обирати не лише одного кандидата до обласного сейму, а

й тих, хто посів 2-3 місця за кількістю отриманих голосів виборців. Один

депутат до загальнодержавного парламенту обирався б від чотирьох

депутатів обласного сейму [24, с. 31].

Увагу авторів обох конституційних проектів було звернуто на

підтримку поневолених Російською імперією народів, що супроводжувалося

критикою аполітичного культурництва, політичної пасивності

консервативних українофілів [24, с. 23]. Порівняно з драгоманівським

конституційний проект Грушевського має ряд суттєвих відмінностей.

Якщо за проектом М. Драгоманова законодавчу владу в Росії мав

здійснювати двопалатний парламент [33, с. 285], то Грушевський пропонував

варіант однопалатного парламенту [24, с. 24–25].

100

При цьому він зазначав, що верхня палата скомпрометована практикою

європейських країн як застаріла і нераціональна. З цією думкою не можна

погодитися. Так, Ж. Зіллер вважає, що саме «однопалатні парламенти є

відхиленням від європейської традиції, у якій необхідність подвійного

представництва, пов’язана з соціальною чи географічною різноманітністю,

супроводжується, як правило, ідеєю, що законодавча процедура, котра

вимагає участі двох палат, є гарантією гласності та врахування позицій

меншості» [40, с. 76]. За Драгомановим гласні першої палати — Державної

Думи — мали обиратися на основі загального виборчого права, а другої —

Союзної Думи («як представниці областей») — обласними думами.

Важливою й актуальною є думка Драгоманова про призначення «союзних

палат» (зразком яких він вважав сенат США і раду кантонів Швейцарії), яке

полягає «в тому, щоб зупиняти рішення і дії як центрального уряду, так і

державних палат, які суперечать інтересам кожної з областей» [33, с. 286,

326]. Наголосимо, що вибір М. Драгомановим як прикладу для наслідування

США і Швейцарії зумовлений, зокрема, тим, що в цих державах кожний

суб’єкт федерації (відповідно — штат чи кантон) має рівну кількість

представників у «союзній палаті», незалежно від кількості населення [200, с.

24–25].

Аналіз обох варіантів показує, що М. Грушевський, по суті, пропонував

обмежитись однією палатою з тих самих міркувань, з яких М. Драгоманов

передбачав створення другої палати, — для захисту інтересів самоврядних

областей, які делегують своїх представників до законодавчого органу

держави [24, с. 24–25].

Оскільки за проектами і М. Драгоманова, і М. Грушевського більшість

областей були б невеликоросійськими за складом населення, враховуючи, що

так звані «інородці» становили більшість населення Росії, наслідком

реалізації цих пропозицій мало б стати домінування представників

пригноблених народів у сформованому, згідно з цими проектами, парламенті

Росії. Це призвело б до створення конституційно-правових передумов для

101

ліквідації національного гноблення і поступового досягнення рівноправності

всіх народів Росії.

У проектах передбачалися різні форми територіальної автономії.

Критерієм запропонованого Драгомановим поділу Росії на області була

сукупність «географічних, економічних та етнографічних (кожна з областей

повинна була «охоплювати собою краї, однорідні за характером…

населення», а не виключно національний принцип, як у М. Грушевського.

Дещо пізніше М. Грушевський писав з цього приводу: «Своєю метою він

ставив перебудову сучасної Росії на федеративних засадах, з національно-

територіальною автономією в основі (у самого Драгоманова, проте, цей

принцип національно-територіальної автономії невдало затемнювався ідеєю

автономії обласної)» [22, с. 12–13].

Вчені вже привертали увагу до думки М. Драгоманова про те, що

національні прагнення можуть знайти щасливий вихід у формі автономії,

коли нація суцільно населяє певну територію, адже «…в цьому випадку

обласна автономія чи сума обласних автономій може стати автономією

національною…» [152, с. 116]. М. Драгоманов писав, що він «завше був і

єсть прихильником політичної автономії українців у формі автономії

земської: громад, повітів і країн, в котрій… найліпше може виявитись і

автономія національна» [34, с. 471].

В сукупності Поліська, Київська, Одеська, Харківська області, які

пропонувалося утворити на українських етнічних землях у проекті

М. Драгоманова, враховуючи можливість їхнього об’єднання для вирішення

спільних завдань, хоча спочатку і не де-юре, але де-факто утворили б

національно територіальну автономію всієї України. Тому ми повністю

поділяємо думку, висловлену Б. Кістяківським про необгрунтованість

протиставлення поглядів М. Драгоманова і М. Грушевського на проблему

національно-територіальної автономії України [54].

Підсумовуючи, можна зазначити, що конституційний проект Пестеля -

«Руська Правда» - являв собою революційнім проект буржуазного

102

перевлаштування кріпосницької Росії. Як відомо, автор іншого проекту -

М.М. Муравйов у своїй Конституції пропонував встановлення

конституційної монархії, введення рівності громадян перед законом,

ліквідацію станів, надання свободи слова, друку, віросповідань, скасування

кріпацтва і наділення селян двома десятинами землі на двір, однак при

загальному збереженні поміщицької власності на землю, і, до того ж

запроваджував високий майновий ценз для зайняття державних посад.

Пестель же передбачав повне знищення кріпацтва і самодержавства фізичне

знищення членів царської родини, проголошення замість абсолютистської

держави республіки. У цілому проект Пестеля став найрішучішим з усіх

конституційних проектів, створених революціонерами-дворянами, значення

якого виходить далеко за рамки XIX століття. Наше дисертаційне

дослідження є частиною цього напрямку і здійснюється з тим, щоб проблема

зв'язку політико-правової доктрини декабризму з розвитком української

державницької думки була висвітлена якнайповніше.

Таким чином, незважаючи на короткочасний строк існування Кирило-

Мефодіївського товариства, певну недосконалість і розпорошеність

державно-правових ідей, головне, що було зроблено братчиками, — це

обґрунтування ідеї та концепції української самостійної держави,

побудованої на демократичних засадах, як закономірного і неминучого

розвитку України. Щодо форми правління слов’янських народів, то

програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства передбачали

республіканську форму правління з переважанням парламентських

елементів. У цьому питанні кирило-мефодіївці розвивали республіканські

традиції декабристів. Головна ідея полягала в духовному і політичному

об’єднанні слов’ян. При цьому кожний народ мав рівні права здобути повну

незалежність, встановити «народне правління» (республіку), а також

запровадити свої законодавство, право власності, освіту тощо [210, с.14].

Виходячи із здійсненого у підрозділі аналізу необхідно зазначити, що

розвиваючи ідеї М. Драгоманова в нових історичних умовах,

103

М. Грушевський зміг чіткіше, відвертіше і рішучіше сформулювати

прагнення українського народу, щоб за зразком регіонального

самоуправління була організована вся оновлена Російська федерація,

невідємною складовою якої політик вбачав Україну, оскільки лише

національно-територіальна автономія здатна нейтралізувати внутрішньо

державні протиріччя на національному грунті. Така постановка питання про

національно-територіальну автономію України в складі демократичної

федеративної Росії стала можливою і завдяки конституційному доробку М.

Драгоманова, актуалізованому М. Грушевським у зв’язку з піднесенням

українського національно-визвольного руху на початку ХХ ст.

2.3.Зміст правової ідеології доби Української національно-

демократичної революції 1917-1921 рр.

2.3.1. Конституційні проекти Наддніпрянщини.

Розглянувши конституційні проекти XVIII-XIX століття, які в історії

українського державотворення мали дуже вагоме значення і значно

випереджували свою епоху, оскільки базувалися на демократичних засадах,

переходимо до розгляду законодавчих напрацювань періоду української

революції, які ухвалювалися в дуже не простий період реальної збройної

боротьби за утвердження національної незалежності, і тим не менше їх

автори, як показує здійснене дослідження, не піддалися на спокусу

політичного авантюризму залишаючись на принципах демократичного

конституційного творення.

Ведучи мову про ідеологічний зміст конституційних проектів

Наддніпрянщини, відразу ж зазначимо, що для зручності розгляду вважаємо

необхідним розділити конституційний процес в УНР у цей час на три,

нетривалі за часом, але проте вагомі за історико-правовим наповненням

104

етапи: період від створення української центральної ради до більшовицького

перевороту в Петрограді і проголошення третього Універсалу (березень-

листопад 1917 року); від проголошення третього універсалу до державного

перевороту під керівництвом гетьмана П. Скоропадського (листопад 1917

року – квітень 1918 року); від гетьманату Скоропадського до вимушеної

еміграції діячів української революції внаслідок ліквідації УНР (травень 1918

року – 1920 рік.)

Період національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. започаткував

новітній етап розвитку вітчизняного конституціоналізму. Як стверджує

А. Крусян, «…формування парадигми українського конституціоналізму та

створення української моделі конституціоналізму…» відбулося в період

1917–1921 рр. [80, с. 43].

Перший етап конституційного процесу розпочався після ухвалення

Українською Центральною Радою 10 червня 1917 р. І Універсалу – політико-

правового акта, що проголошував право України на автономію у складі

федеративної Росії. 20 червня УЦР створила конституційну комісію для

підготовки проекту конституції України у складі восьми осіб. До комісії

увійшли її члени , що репрезентували політичні партії та громадські

організації: М. Левицький – голова комісії, М. Шраг, Є. Касьяненко, Б.

Бабич, С. Єфремов, М. Стасюк, В. Бойко, О. Чайківський [185, с. 107].

Слід зазначити, що УЦР не надала належного значення професійній

складовій формування конституційної комісії – жоден із членів комісії не мав

юридичної освіти та досвіду роботи у державних установах. 23 червня 1917

р. УЦР ухвалила інструкцію про конституційну комісію, згідно з якою до

складу комісії повинно входити 100 осіб – представників від національних

груп, політичних партій, громадських організацій, територіальних одиниць.

Особливим чином УЦР звертала увагу на національне представництво у

складі комісії. Згідно з інструкцією право на представництво у складі комісії,

окрім українців, мали національні меншини, частка яких у населенні України

складала не менше 1 % [185, с. 120]. Так, за національною ознакою до складу

105

комісії повинні увійти від українців – 71 особа, від росіян – 11, від євреїв – 8,

від німців і поляків – по 2, від білорусів, татар, чехів, молдаван, греків і

болгар – по одному представнику [185, с. 125]. Окрім цього, УЦР зважала на

територіальне, партійне та професійне представництво у складі комісії. За

партійною належністю члени комісії були представниками переважно лівих

соціалістичних партій. Варто звернути увагу на ту обставину, що до складу

комісії мали увійти лише 12 осіб від Всеукраїнського правничого товариства

– фахівців у галузі державного права. Керівним органом комісії стала

створена УЦР президія у складі 30 осіб. Відповідно до інструкції

конституційна комісія могла приймати рішення за умови присутності не

менше 55 членів. Свою роботу комісія мала розпочати не пізніше 10 липня

1917 р. [185, с. 126].

Спираючись на ідеї М. Грушевського, конституційна комісія розробила

перший проект тимчасової Конституції України – «Статут вищого

управління України». 29 липня 1917 р. цей проект, що складався із 21 пункту,

затвердила УЦР. Проект закріплював автономний державно-правовий статус

України у складі федеративної Росії та тимчасові вищі органи державної

влади – Українську Центральну Раду і Генеральний Секретаріат. Згідно з

проектом остаточно питання української державності повинні були вирішити

Всеросійські та Українські Установчі Збори [26, с. 100]. Статут не

врегульовував територію Української автономії, не передбачав джерела

фінансування органів державної влади України. За оцінкою І. Нагаєвського,

Статут мав ознаки політичної декларації [108, с. 83].

З огляду на обсяг та зміст «Статуту вищого управління України», цей

документ слід кваліфікувати як тимчасову малу Конституцію України. Проте

Тимчасовий уряд Росії відмовився санкціонувати запропонований УЦР

конституційний проект. 17 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив

«Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріату Тимчасового Уряду на

Україні» – конституційний акт, що закріплював автономію України у межах

п’яти губерній: Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і

106

Чернігівської. Територія автономії могла бути розширена, якщо на цьому

буде наполягати земське самоврядування тих повітів, де переважну частину

населення складали етнічні українці. Найсуттєвішим недоліком Інструкції

було те, що вона не надавала законодавчих повноважень УЦР [185, с. 213–

214].

Важливе значення для конституційного процесу мало прийняття УЦР 1

серпня 1917 р. регламенту – «Розкладу роботи Малої Ради і її комісій».

Розклад передбачав удосконалення парламентських процедур з питань

законотворчої та законодавчої діяльності. Так, законопроекти на розгляд

Малої Ради могла вносити лише спеціально створена Малою Радою комісія.

Кворум для розгляду законопроектів Малою Радою складав не менше 2/3 від

її загального складу. Законопроекти розглядалися після доповіді комісії.

Розклад урегульовував питання проведення парламентських дебатів та

порядок проведення голосування по законопроектах [185, с. 208–210].

Восени 1917 р. конституційна комісія продовжила роботу з розробки

проекту Конституції України. 30 жовтня 1917 р. під час сьомої сесії УЦР М.

Грушевський виступив із доповіддю «про роботу комісії по виробленню

автономного статуту України» [185, с. 374]. Згідно з проектом суверенна

влада в Україні повинна належати Українським Всенародним Зборам.

Частина влади визнавалася за федеральним парламентом Росії [185, с. 374].

Таким чином на першому етапі діячами української революції було

запропоновано демократичний проект конституції, який щоправда в умовах

перманентних військових дій не зміг бути втіленим на практиці, оскільки

демократична процедура його ухвалення, зважаючи на політичні події, не

встигла завершитись, і виходячи з обставин фактично розпочався наступний

етап.

7 листопада 1917 р. внаслідок організованого більшовиками

державного перевороту Тимчасовий уряд було ліквідовано. Це стало

підставою для прийняття УЦР ІІІ Універсалу. Проект Універсалу підготували

і узгодили представники фракцій соціал-демократів та соціал-

107

революціонерів. Під час ухвалення ІІІ Універсалу результати голосування

членів Малої Ради були такими: 42 – «за», 4 – «утримались» [Державний

Центр Української Народної Республіки в екзилі: статті і матеріали / ред. Л.

Винар, Н. Пазуняк. Філадельфія, Київ, Вашингтон: Фундація ім. С. Петлюри

в США; Веселка; Фундація родини Фещенко-Чопівських, 1993. 494 с., с. 283].

Оприлюднення ІІІ Універсалу відбулося у Києві за присутності

представників бельгійської, італійської, румунської і французької

дипломатичних місій [31, с. 283].

Прийняття ІІІ Універсалу започаткувало другий етап конституційного

процесу в УНР. Після ухвалення ІІІ Універсалу конституційна комісія

відновила свою роботу [51, с. 17]. У процесі розробки проекту Конституції

України вона керувалася ІІІ Універсалом Від імені комісії М. Грушевський

сформулював основні положення проекту Конституції УНР, що були

опубліковані 20 листопада 1917 р. у газеті «Народна воля» [154, с. 68].

Комісія брала до уваги рекомендації голови УЦР М. Грушевського, котрий

пропонував закріпити у Конституції УНР наступне: 1) демократичний

державний устрій УНР та права громадян; 2) характер відносин УНР з

Російською федеративною демократичною республікою; 3) законодавчу

владу Всенародного Зібрання УНР; 4) статус Кабінету Міністрів – вищого

органу виконавчої влади УНР; 5) право Генерального Суду УНР на контроль

за державною владою; 6) Голова Всенародного Зібрання є Головою УНР

[154, с. 68].

У листопаді-грудні 1917 р. конституційна комісія активно працювала

над розробкою проекту конституції. Відомо, що під час його розробки між

членами конституційної комісії розгорнулася дискусія. Незважаючи на

встановлення у Росії антидемократичного більшовицького режиму, М.

Грушевський наполягав на необхідності збереження автономного статусу

України у складі Росії. Противниками «плану автономізації» виступали

самостійники на чолі із авторитетним ученим-правознавцем С. Шелухіним.

[213, с. 50–58]. Серед українських есерів точилася дискусія щодо форми

108

правління Української держави. Частина із них відстоювала ідею

запровадження парламентської республіки, інші були прихильниками

встановлення радянської республіки [87, с. 37]. У джерелах відсутня

інформація про те, чи було винесено проект конституції на попередній

розгляд комісії законодавчих внесень, яка була створена Малою Радою у

складі 25 осіб з метою удосконалення законодавчого процесу [36, с. 65].

10 грудня 1917 р. Мала Рада після постатейного розгляду у трьох

читаннях у поіменному режимі затвердила проект Конституції УНР. Він

складався із восьми розділів та 72 статей. Розділ І закріплював територію та

автономний державно-правовий статус УНР у складі Федеративної

Російської Республіки. Розділ ІІ містив перелік демократичних прав і свобод

громадян УНР. Організація влади будувалась на принципах поділу влади на

законодавчу, виконавчу і судову. Згідно з розділами ІV–VІ вищими органами

влади УНР були Всенародне Зібрання – орган законодавчої влади і Кабінет

Міністрів – вищий орган виконавчої влади УНР. Формування та порядок

діяльності Всенародного Зібрання УНР відповідало принципам

парламентаризму. Проект Конституції УНР встановлював парламентську

республіку. Проект передбачав судові гарантії діяльності місцевого

самоврядування та національних організацій [186, с. 5–11]. Отже, проект

Конституції УНР 1917 р. відповідав основним принципам європейського

конституціоналізму початку ХХ ст. Його було опубліковано у газеті

«Народна воля» 16,17 і 20 грудня 1917 р.

29 квітня 1918 року, в останній день свого існування, Мала Рада за

незначної кількості своїх членів майже одноголосно ухвалила постатейно в

трьох читаннях текст Конституції («Статут про державний устрій, права і

вольности УНР») практично без змін, у тій редакції, яка була запропонована

комісією. Вона включала 8 розділів і 83 статті. Основний Закон наголошував

на суверенності, самостійності та незалежності Української Народної

Республіки, територія якої проголошувалась єдиною та неподільною,

гарантував демократичні права, зокрема активне і пасивне виборче право для

109

усіх громадян, які досягли 20 років. Подвійного громадянства не

допускалось. В основу формування вищих органів влади було покладено

принцип розподілу органів влади. Вищу законодавчу владу в державі мали

здійснювати Всенародні Збори, які обирались загальним, рівним,

безпосереднім, таємним і пропорційним голосуванням; виконавчу – Рада

Народних Міністрів; судову – Генеральний Суд. Самоврядування на місцях

належало виборним радам та управам громад волостей і земель. Конституція

визначала порядок роботи органів державної влади й управління, а також

умови, за яких запроваджувалося тимчасове обмеження громадських свобод

[20, с. 52–60].

У науковій літературі Основний Закон УНР оцінюється по-різному.

Так, М. Стахів зазначав, що в основу конституційного проекту було

покладено принципи державного устрою Австрії та США. Конституція

«…приймала автономний, а не федеративний принцип, бо установляла єдину

державну владу, але давала автономним органам громад, волостей і земель не

тільки автономію у своїх власних справах, а й передавала їм на місці

державну владу…» [159, с. 111]. Розробники Конституції та Українська

Центральна Рада, на думку дослідника, керувалися не лише теоретичними,

але й політичними мотивами. Вони вважали за необхідне мати конституційні

підстави для приєднання в майбутньому до УНР Кубані та Криму, які «мали

свої особливості і мусили мати свою автономію, зближену до федеративного

принципу»

Цікавий погляд на конституційний процес в Україні в історика В.

Яблонського, який вважав, що своїми універсалами Центральна Рада

«фактично створила «малу» Конституцію УНР», яка потім доповнювалась

різними законами. А «Статут про державний устрій, права і вольности УНР»

складався із «адаптованих до української дійсності прогресивних положень

кращих конституцій Європи» [216, с. 55–56].

Заслуговує на увагу думка істориків права О. Л. та М. Л. Копиленків,

які дійшли висновку, що, з юридичного погляду, це була конституція

110

«класичної парламентської республіки», позбавлена будь-якого ідеологічного

та пропагандистського забарвлення [71, с. 78].

Критичну оцінку Конституції УНР дав В. Солдатенко, який

стверджував, що «Основний Закон УНР і в прямому, і в переносному

розумінні прагнув закріпити «вчорашній день», призупинити історичну

ходу» [158, с. 365]. У свою чергу, В. Верстюк охарактеризував Конституцію

УНР як «торжество абстрактних демократичних принципів» [12, с. 77].

Отже, як висновок зазначимо, що, хоча Конституція УНР була

прийнята в останній день існування Центральної Ради і не діяла жодного дня,

це не може применшити її значення в історії вітчизняного революційного

конституціоналізму. Текст Основного Закону не тільки враховував найкращі

досягнення світової та національно-правової думки, а й за рівнем

демократичності багато в чому і перевищував усі сучасні йому конституції.

Не поступався він чинним тоді основним законам і за рівнем правової

культури та юридичної техніки.

На так званому з’їзді хліборобів 30 квітня 1918 р. гетьманом України

обрано Павла Скоропадського. Він видав кілька конституційного значення

нормативних актів, зокрема «Грамоту до всього українського народу»,

«Закони про тимчасовий державний устрій України». Цими актами

закріплено гетьманську форму правління [42, с. 72–74].

На початку липня 1920 р. уряд утворив Конституційну комісію на чолі

з тодішнім міністром внутрішніх справ О. Саліковським. До її складу

уведено М. Корчинського і С. Барана. Але ця комісія не зуміла розпочати

своєї діяльності: у зв’язку з контрнаступом Червоної армії, який розпочався 5

червня проривом польського фронту Першою кінною армією С. Будьонного

під Житомиром. 12 червня Червона армія зайняла Київ. Польські і українські

війська відступали. Українська влада знову повернулася до

Кам’янцяПодільського, а далі – на територію Польщі, до м. Тарнова. У

Тарнові міністри в екзилі знову нагадали урядові про проект Конституції.

Проте урядова комісія, хоч і розпочала свою роботу, зайнялася не проектом

111

Конституції, а розробкою проектів законів «Про вищі органи влади і

управління УНР і тимчасовий законодавчий порядок» та «Про Державну

народну раду». Остання знову стала наполягати на необхідності повернення

до підготовки проекту Конституції, і врешті-решт домоглася свого: 30 серпня

Рада міністрів окремою ухвалою утворила під головуванням міністра

закордонних справ А. Ніковського нову урядову конституційну комісію у

кількості 16 осіб.

Комісія розпочала роботу 1 вересня 1920 р., проводячи по два засідання

щоденно. Обговорювали наявні три проекти Конституції: квітневий 1918 р.

колишньої Центральної Ради, Всеукраїнської Національної Ради

(підготовлений С. Бараном і попередньо схвалений на засіданнях

Всеукраїнської Національної Ради 9, 11 і 18 травня 1920 р.) та поданий проф.

О. Ейхельманом. Комісія визначила певні засадничі положення, які повинні

увійти у майбутню Конституцію. Після ґрунтовного обговорення усіх трьох

проектів вирішено взяти за основу проект Всеукраїнської Національної Ради.

Його дещо перероблено, доповнено і прийнято як проект Конституції

Української Народної Республіки. Цей проект 1 жовтня 1920 р.

запропоновано Раді міністрів УНР для розгляду, затвердження і подання на

схвалення Всеукраїнської Національної Ради як Конституції Української

держави.

Повна назва запропоновано Конституційною комісією проекту

Конституції звучала так: «Основний державний закон про устрій Української

держави». Він налічує 9 розділів та 150 артикулів. Розділ І. Українська

держава (10 артикулів). Розділ ІІ. Православна церква (2 артикули). Розділ

ІІІ. Права та обов’язки горожан (36 артикулів). Розділ ІV. Державний Сойм і

Державна Рада (52 артикули). Розділ V. Голова держави (25 артикулів).

Розділ VІ. Самоврядування (3 артикули). Розділ VІІ. Суд (8 артикулів). Розділ

VІІІ. Оборона держави (7 артикулів). Розділ ІХ. Перехідні і кінцеві

положення (7 артикулів) [175, с.136].

112

У розділі «Українська держава» мовиться про те, що вона є

«самостійною і незалежною державою з демократичним парламентарним і

республіканським устроєм і носить назву: Українська Народна Республіка»

[189].

В артикулі другому вміщено важливу норму щодо можливого (у

майбутньому) приєднання до УНР на федеративних засадах інших

«територій українських земель», які «в часи нинішньої великої революції

утворили у себе окремі державні організми – в один спільний державний

організм». При цьому творці Конституції свідомо, мабуть, не згадували про

ті українські землі, які потрапили під владу чужоземних держав (скажімо,

Східна Галичина, Західна Волинь, Буковина).

Деякі регіони Української держави, «що виказують окремі господарські

інтереси (звернімо увагу – не політичні чи мовні), одержать місцеву

автономію з власними крайовими сеймами, що видаватимуть закони у

справах місцевого значення» (арт. 3) [175, с.138].

Щодо державних символів, то державним гербом Української держави

визначено тризуб «золотої барви» та синьо-жовтий прапор, а державною

мовою – мова українська (арт. 7). Законодавчий орган республіки –

Державний сейм, однопалатний. Обирається загальними (для чоловіків і

жінок), рівними, прямими, таємними виборами на пропорціональній основі

(арт. 10) [175, с.138].

Що стосується церкви, то вона «у межах Української держави є

автокефальною з Патріархом у Києві на чолі» та має внутрішню автономію.

Її правові стосунки з державою, «не порушуючи канонічних установ», мав

визначати окремий закон (арт. 11, 12) [175, с.138].

Українське громадянство з моменту утворення незалежної Української

держави отримають: всі особи української нації, які проживають у межах

Української держави; всі особи інших націй, які починаючи з 1-го липня 1914

р. постійно, щонайменше один рік, проживають у межах Української

держави, як і їхні діти. При цьому не вважають такими, що постійно

113

проживають в Україні «всі урядові і військові особи бувшої Російської

імперії», які не народилися в Україні (арт. 14); Українське громадянство

набувалося: народженням від батьків – громадян України; жінкам в разі

заміжжя з громадянином України; шляхом надання громадянства

відповідною владою Української держави [175, с.139].

Закріплено у Конституції й обов’язки громадян. До них належали:

вірність державі; військова служба (для чоловіків); коритися всім державним

законам, шанувати законну владу, полегшувати її завдання, виконувати її

накази, видані згідно з законом, сумлінно виконувати всі публічні обов’язки,

як державні, так і в самоврядуванні та в громаді, платити податки і

виконувати всі особисті та речові повинності (арт. 44–47) [175, с.139].

Таким чином необхідно зазначити, що традиція українського

державотворення у ХХ столітті на Наддніпрянщині бере свій початок від

української революції 1917-1920 років, провідники якої стояли на засадах

демократичного конституціоналізму, насамперед відстоюючи право на

самовизначення української нації як титульної в УНР, з додержанням прав

усіх національних меншин, це на наш погляд промовисто засвідчує

здійснений аналіз конституційних проектів, які в силу несприятливих

політичних обставин не були реалізовані [208, с. 46].

114

2.3.2. Конституційні проекти ЗУНР

Дослідження функціонування законодавства як регулятора

упорядкування і регулювання суспільних відносин є важливим фактором для

розбудови демократичної і правової держави. Утворення та діяльність

Західноукраїнської Народної Республіки стало фактом величезного

міжнародного та внутрішньо-національного значення, законодавча практика

якої створила міцне підґрунтя для майбутнього відновлення Української

держави. Але, на жаль, історичні надбання не до кінця досліджені та

систематизовані, зокрема, це стосується законодавчої бази ЗУНР.

Використовуючи хронологічний метод висвітлення історичних подій у

підрозділі для зручності також поділимо конституційні ініціативи діячів

ЗУНРу на два періоди: перший – це час від створення ЗУНРу до завершення

збройної боротьби за існування цього державного утворення, у тому числі й у

складі УНР як ЗОУНР (листопад 1918 року – 1919 рік); другий – період

продовження активної державотворчої діяльності діячами ЗУНР в еміграції,

коли фактично як ЗУНР, так і УНР вже припинили своє існування (1920-1921

роки).

ЗУНР як цілісна демократична система, являла собою політичну

різноманітність партій, громадських та профспілкових організацій. Це

стосувалася і національного походження партій, адже в політичній системі

були представлені і єврейські партії та організації. Законодавча діяльність

органів влади під час проголошення Президента УН Ради Є. Петрушевича

Диктатором та в період функціонування урядових структур за межами

України відбувалась також на правовій та демократичній основі [84, с. 123].

З-поміж перших практичних зразків українського національного

(органічного) конституціоналізму, що з’явилися у час національно-

демократичної революції початку ХХ століття, конституційне законодавство

й конституційно-правові пошуки в ЗУНР мають особливе значення,

115

насамперед виразна національно-демократична ідеологія, що панувала в

Українській Республіці галичан [93]. Її реалізація певною мірою позначилася

на пошуку і втіленні ідей конституціоналізму в конституційно-правових

актах, а відтак – на процесі творення державності та особливостях

державного будівництва. Саме ця обставина зумовлює необхідність

звернення до тогочасного досвіду українського національного

конституціоналізму. Це актуалізується як потребою здійснення

конституційної реформи, яка сьогодні фактично триває в українському

суспільстві, так і загалом необхідністю розуміння національного

державотворчого процесу в аспекті сьогодення. Ставлячи на одне з перших

місць національні інтереси, неможливо оминути увагою мовне законодавство

як одне з гілок конституційного. Найважливішим нормативно-правовим

актом даної категорії можна назвати рішення Державного Секретаріату, в

якому визначалося, що всі закони, урядові акти та інші правові документи,

які мають загальнодержавне значення, слід публікувати у чотирьох мовах:

українській і мовами офіційних національних меншин — польської,

єврейської та німецької. Цим самим Державний Секретаріат намагався не

тільки оперативно доводити до всього населення свої найважливіші рішення,

але й завойовувати їхню прихильність до нової української влади [98, с. 27].

Першою спробою укласти конституцію як цілісний документ з метою

―покликання в життя Галицької Держави‖ був проект під назвою ―Устрій

Галицької Держави‖. Його підготував наприкінці жовтня 1918 р. С.

Дністрянський, професор Львівського університету і на той час депутат

австрійського парламенту [163, с. 59–60].

Конституційний проект С. Дністрянського мав незвичну як для свого

часу, проте надзвичайно оригінальну структуру. Він поділявся на три глави –

«Держава і право», «Державна влада» та «Право народів на самовизначення».

Глава перша «Держава і право» містила три розділи: «Правова держава»,

«Людські та громадянські права» та «Права народу». Своєю чергою, розділ

другий цієї глави «Людські та громадянські права» містив такі окремі

116

підрозділи – «Свободи», «Рівність», «Охорона і старівля». Глава друга

«Державна влада» складалася із трьох розділів – «Основи державної влади»,

«Організація народної волі» та «Виконання народної волі». У другому і

третьому розділах цієї глави (подібно до розділу «Людські та громадянські

права») автор конституційного проекту виділив як окремі підрозділи

«Народна Палата», «Загальнонародна Рада», «Народні Збори і Народні

комори», «Місцеве заступництво» та – «Президент Республіки», «Прибічна

Рада», «Державна Рада», «Місцеве управління» та «Правосуддя». Глава третя

«Право народів на самовизначення» не містила поділу на окремі розділи.

За конституційними характеристиками майбутню державу

(Західноукраїнську Народну Республіку) академік Дністрянський бачив,

насамперед, як державу правову, суверенну та демократичну. В цій державі

мали б визнаватися права і свободи людини, місцеве самоврядування як

обов’язковий конституційно-правовий інститут, а сама державна влада мала

будуватися за принципом її чіткого поділу на законодавчу, виконавчу і

судову. При цьому система «противаг і стримувань» в середині самої

організації механізму державної влади як такої бачилася достатньо чіткою та,

до певної міри, реалістичною. В той же час автор проекту вважав, що для

«обґрунтування тривалої народної влади в державі слід для початку (для

«старту» держави) скликати Установчі Збори» [163, с. 171].

Законодавча влада мала належати парламенту – Народній Палаті, яка

обирається строком на 4 роки на основі загального, рівного і прямого

виборчого права при таємному голосуванні. Система органів державної

виконавчої влади мала б охоплювати Президента Республіки, Уряд –

Державну Раду та місцеві органи державної виконавчої влади. Президент

Республіки мав би обиратися народом строком на 4 роки. Таке право мав

мати кожен громадянин української національності, який досяг 35-річного

віку. За характером своїх повноважень Президент Республіки є одночасно

главою держави і главою виконавчої влади.

117

Уряд ЗУНР визначався «верховним центральним органом для

внутрішнього управління державою». Очолювати Уряд мав би Президент

Республіки, а сама Державна Рада (Уряд) мала б складатися з шістьох членів,

яких призначав би останній. Передбачалося, відповідно, утворення шістьох

міністерств: Внутрішніх справ, Фінансів, Релігії і освіти, Сільського і

лісового господарств, Торгівлі і промислу, Сполучень [163, с. 172].

Судова система Західноукраїнської Народної Республіки, відповідно до

положень конституційного проекту, мала б містити: звичайні суди (очевидно,

місцеві та апеляційні), Державний Судовий Трибунал – «якому належить

верховне правосуддя», та Голову Державної Юстиції. Проектом допускалося

створення, поруч із звичайними судами, адміністративних, господарських,

управлінських та інших спеціалізованих судів. Суддів мав призначати

Президент Республіки на все життя. При цьому окремим конституційним

положенням закріплювався принцип про їхню повну «самостійність та

незалежність». Основними завданнями Голови Державної Юстиції є

«піклування про забезпечення порядку в правосудді» та експертна робота на

чолі спеціального бюро над законопроектами парламенту. Верховне

правосуддя належить Державному Судовому Трибуналу, який складається з

12 членів (шістьох – обирає парламент і шістьох призначає Президент

Республіки за поданням Голови Державної Юстиції з-поміж професійних

суддів або юристів «вільних професій»).

Однак чи не найоригінальнішим у конституційному проекті Станіслава

Дністрянського є віднесення до повноважень Державного Судового

Трибуналу права перевіряти закони на предмет їх відповідності Конституції

Республіки (на конституційність), а також пряма можливість скасовувати

неконституційні закони. Останнє, разом із положеннями про порядок

внесення змін і доповнень до Конституції Республіки, чіткими елементами

інституту конституційної відповідальності. (імпічмент Президента, відставка

Уряду, окремих міністрів, суддів), фактично могло закласти міцну основу для

118

створення належної системи правової охорони Конституції як такої [163, с.

180].

У конституційному проекті широко представлені права і свободи

людини та громадянина. Запропонована вченим «схема» викладу цього

конституційного інституту загалом відображає панівну на той час наукові

уявлення, а також основні тенденції розвитку європейського

конституціоналізму. Так, серед особистих прав і свобод у проекті знаходимо

такі важливі фундаментальні приписи, як положення про недоторканність

особи, недоторканність житла, свободу поселення і пересування, таємницю

особистого життя, а також свободу совісті та свободу наукової творчості.

Блок політичних прав та свобод представлений положеннями про свободу

зборів, правом на створення громадських спілок, правом на подання петицій,

свободою думки і слова, виборчим правом громадян. Групу економічних

прав та свобод представлено правом на власність, доступністю та свободою

промислу, свободою промислової конкуренції тощо. У проекті

проголошується право кожного, хто вважає себе скривдженим, на правовий

захист держави. Блок конституційних обов’язків вміщує обов’язок військової

служби, обов’язок сплачувати податки, обов’язок дотримуватись законів

держави, відвідувати початкову школу.

Конституційний проект С. Дністрянського містив ідею мирного

конституційного переходу Східної Галичини, Північної Буковини і

Закарпаття від Австро-Угорщини до Галицької Держави, і складався з двох

частин (розділів), поділених на артикули та параграфи. У першому розділі –

―Основні закони‖ – автор дає декілька фундаментальних положень

(принципів конституційного ладу): положення про державну територію як

єдність українських етнографічних земель, яку визначає як ―усі злучені землі,

заселені споконвіку українським народом у межах теперішньої австро-

угорської монархії‖; положення про те, що саме український народ на своїй

території здійснює народну владу, а іншим народам, які проживають у

Галицькій державі, надається право ―народної самоуправи‖; положення про

119

основні права і свободи громадян Галицької Держави, зокрема про свободу

думки, віри, науки, преси, право вільного ―плекання своєї народності та

мови‖. Другий розділ – ―Народний устрій‖ – містить три частини (―Народна

Рада‖, ―Старійшина Народної Ради‖, ―Народна Управа‖), дає загальну

характеристику організації органів державної влади й управління і

передбачає фактично створення Галицької держави у формі парламентської

республіки. Законодавча влада мала належати Народній Раді, яку було

обрано на Народному Зборі 18 жовтня 1918 р. До її складу пропонувалося

ввести всіх парламентських та сеймових послів-українців, обраних від

Галичини та Буковини, з пізнішим кооптуванням представників угорської

України та представників національних меншин, які проживають на території

західноукраїнських земель. Народна Рада мала б виконувати ―...законотворчу

власть у цілій державі на всіх полях публічного і приватного права‖ та

підготувати одним із перших проект закону про вибори до парламенту

(Народного Сейму) на засадах ―...загального, рівного, таємного й

безпосереднього права голосування з пропорційним заступництвом для

національних меншостей‖. Виконавча влада мала належати Уряду –

Народній Управі, до складу якої повинні були увійти шість управ: Внутрішня

Управа, Загранична Управа, Військова Управа, Культурна Управа,

Оборотова Управа, Судова Управа. Керівники цих міністерств мали б

призначатися парламентом. Наприкінці Проекту подано два важливі

положення про рівність усіх громадян Галицької Держави перед законом і

про те, що цей документ (Конституція) є тимчасовим та діє до ―постанови

нового устрою через Народний Сойм, обраний по загальному, рівному,

безпосередньому та тайному виборчому праву‖ [163, с. 61–64].

1 грудня 1918 року представники ЗУНР підписали угоду з Директорією

про об’єднання, яку ухвалила УН Рада (Національна Рада ЗУНР) 3 січня, а

Директорія – 19 січня 1919 року. Угоду було проголошено у Києві 22 січня

1919 року. Того ж дня відбувся Конгрес Трудового Народу, який фактично

став установчими зборами об’єднаної України. Директорія передала владу

120

Конгресові, який ухвалив загальні засади організації державної влади. Однак

реалізувати Акт Злуки не вдалося. Уряди обох українських республік,

враховуючи реальну геополітичну ситуацію, визнали за доцільне зберегти

повноваження західноукраїнського уряду й адміністрації у межах

територіальної автономії – Західної Області УНР.

Хоч таке рішення сподобалося не всім галицьким політикам і загалом

мало позначилося на внутрішніх державотворчих процесах

західноукраїнської держави, сам факт злуки був відповідно відображений у

конституційному законодавстві ЗУНР. Зокрема, в ухваленому УН Радою 8

квітня 1919 р. Законі про громадянство і правовий статус чужинців (―Про

право горожанства (громадянства) на Західній області Української Народної

Республіки‖). Згідно з цим Законом кожна особа, яка у день його оголошення

належала до однієї з громад краю, вважалася громадянином ЗО УНР.

Рішення про надання громадянства чужинцям приймав Державний

Секретаріат. В окремому параграфі Закону вказувалось, що громадяни

Наддніпрянської України – УНР – є тими самими громадянами ЗО УНР.

Іноземці та особи без громадянства набували статусу громадянина після

п’яти років постійного проживання на території Республіки [171, с. 241].

Погоджуємося з М. Мацькевичем, що після Акта Злуки і перетворення

ЗУНР на Західну область УНР було ухвалено низку інших важливих законів,

предметом правового регулювання яких були конституційно-правові

відносини, а саме: група законів, якими регламентувалась робота УНР (про

виділ УНР, доповнюючий Статут, про спосіб оголошення законів та

розпоряджень, про недоторканність членів УНР, 4 січня 1919 р.), закони про

основи шкільництва у ЗУНР (13 лютого 1919 р.), Земельний закон для ЗУНР

(14 квітня 1919 р.) та інші акти і документи нормативного характеру [97, с.

258].

Особливий вплив на законодавство ЗУНР мала Тимчасова Конституція,

прийнята 13 листопада 1918 р., іменована як «Тимчасовий Основний Закон

про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської

121

монархії», яка й визначила конституційні засади новоствореної Української

держави.

Цей лаконічний нормативно-правовий акт конституційного характеру

складався з п’яти артикулів (статей) («І. – Назва; ІІ. – Границі; ІІІ. –

Державна суверенність; ІV. – Державне заступництво; V. – Герб і прапор») і

містив найнеобхідніші положення для початку функціонування держави.

І артикул закріпив назву держави – Західноукраїнська Народна

Республіка.

Також було уточнено територіальні межі ЗУНР. Її територія включала

українські етнографічні землі колишньої Австро-Угорської монархії, тобто

колишній коронний край Галичини і Володимирії, Буковини та українські

повіти (комітати) Закарпаття (за етнографічною картою австрійської монархії

Карла барона Черніґа, Відень, 1855 р.) (артикули ІІ, ІІІ).

Артикул 4 визначав, що до часу скликання Установчих Зборів

державну владу від імені українського народу здійснюватиме Українська

Національна Рада, яка мала відігравати роль конституанти та

загальнонаціонального законодавчого органу, та Державний Секретаріат як

уряд та виконавчий орган.

Крім того, закріплювалось верховенство і суверенітет народу в державі,

який здійснює їх через свої представницькі органи, обрані на підставі

загального, рівного, прямого виборчого права під час таємного голосування,

за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни

держави, без урахування національності, статі.

V артикул зазначав, що Державним гербом ЗУНР є зображення

Золотого Лева на синьому полі, оберненого у свою праву сторону [176, с. 80].

Пізніше Конституцію було доповнено рядом інших нормативно-

правових актів. Серед них група нормативних актів, прийнятих УНР

протягом осені 1918 р. – початку зими 1919 р., які займали важливе місце у

формуванні конституційного законодавства ЗУНР. Зокрема Закон про

адміністрацію ЗУНР (16 жовтня 1918 р.), передвступний договір (Угода про

122

об’єднання ЗУНР і УНР, 3 січня 1919 р.), група законів, якими

регламентувалась робота УНР (про виділ УНР, доповнюючий Статут, про

спосіб оголошення законів та розпоряджень, про недоторканність членів

УНР, 4 січня 1919 р.).

Окрему увагу треба звернути на Закон від 15 листопада, який вніс ряд

змін у структуру та персональний склад вищих органів державної влади й

управління. Мова йде про доповнення складу Української Національної Ради

делегатами від повітів та більших міст краю, тобто вирішено зробити її більш

представницьким органом.

У цей час набуває характерних рис процес формування державних

органів, зокрема закріплення його основ на законодавчому рівні. Доказом

цього також є прийнятий 16 листопада на засіданні Української Національної

Ради «Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної

Республіки», на який покладалося врегулювання компетенції місцевих

органів влади і управління та розпорядження Державного Секретаріату «Про

державну адміністрацію» [84, с. 104].

У січні 1919 р. Українська Національна Рада прийняла декілька

важливих законів. Для конституційного права особливу роль відіграв Закон

«Про Виділ Української Ради» від 4 січня 1919 р., яким було утворено

колегіальний орган влади у державі з 9 осіб на чолі з президентом УНР. Цей

Закон складався з 6 параграфів і вирішував питання щодо складу Виділу

Української Ради (параграф 1), їхніх повноважень (параграф 2), умови

скликання (параграф 3), час і умови діяльності Виділу (параграф 4), умови

легітимності рішень (параграф 5) та положення про вхід закону в дію

(параграф 6). [39]

Треба звернути увагу на ще один важливий і характерний

конституційний закон. Уже після того, як територію ЗУНР захопили польські

війська (липень 1919 р.), а державні органи власті ЗУНР перебували у Відні в

еміграції, питання про подальшу долю ЗУНР, її території, українського

населення неодноразово слухали на різних міжнародних форумах, в тому

123

числі 23.11.1921р. на засіданні Ради Ліги Націй. Ось тоді еміграційні власті

ЗУНР виробили і 30 квітня 1921 р. запропонували Раді послів Антанти та

Раді Ліги Націй проект конституції західноукраїнської держави ‒ «Проект

основ державного устрою Галицької Республіки». Цей проект складався з 42

статей, 12 розділів. Державна територія Галицької республіки мала

охоплювати українські землі Галичини аж по Перемишль. Кордон з Польщею

пролягав би по р. Сян. «Державними народностями є українці, поляки, жиди,

що користуються рівними правами в області публічного життя. Прочі

народності творять н аціональні меншості, що їх права і охорону запоручає

конституція», - говорилося в проекті.

За формою правління Галицька республіка мала бути демократичною

парламентарною республікою. Законодавча влада у ній належала парламенту

Державній Раді, обраній на 5 років громадянами шляхом загального, рівного,

прямого, таємного голосування за пропорційною системою виборів

незалежно від статі, національності, віровизнання тощо. Вибори послів

відбувалися окремо за національностями, тобто кожна з них обирала їх

пропорційно до своєї кількості. Голова парламенту ‒ президент повинен бути

українцем, один віце-президент (всього їх було чотири) поляком, один ‒

євреєм.

Передбачено було й пост одноособового глави держави ‒ Президента.

Його повинні були обирати загальними виборами строком на 6 років.

Президент формував уряд, який був вищим законодавчим органом країни і

відповідальним (як і Президент) перед парламентом. Усі національні

меншості мали в уряді своїх міністрів.

Державною мовою була б українська, а «зовнішніми урядовими

мовами» - українська, польська і єврейська.

За національними меншостями закріплено право звертатися в усі

державні органи й інституції рідною мовою та обов’язок цих органів

відповідати людям цією ж мовою. Місцевим органам, де компактно

124

проживали національні меншості, надано право «установлювати для себе

внутрішню мову урядування».

Службовцями державних органів та інституцій могли бути «іменовані

лише громадяни держави, що володіють щонайменше двома мовами

національностей держави».

Початкові (народні), середні та професійні школи мали бути

«зорганізовані зокрема для всіх трьох головних народностей, а науку в тих

школах мається подавати у рідній мові більшості учеників». Щодо вищої

школи ‒ університетів та інших ‒ то «вони є для всіх доступні..., а їх устрій

уладжують осібні закони».

Отже, конституційне законодавство Західно-Української Народної

Республіки було глибоко демократичним, справедливим, гуманним. Пізніші

звинувачення ЗУHP у «буржуазному націоналізмі», «антинародності»,

«антидемократичності», що їх щедро вис ували комуністично-більшовицькі

ідеологи та політики, були абсолютно необ’єктивними, безпідставними,

сфальшованими.

Таким чином, навіть стислий виклад розглянутих питань свідчить, що,

незважаючи на майже сторічний період дослідження конституційного

законодавства ЗУНР, багато аспектів цієї багатогранної проблеми ще й

сьогодні залишаються малодослідженими та дискусійними і потребують

більш ґрунтовного вивчення.

У плані розвитку конституційного законодавства ЗУНР окремо варто

згадати ще один конституційний проект відомого правознавця С.

Дністрянського під назвою ―Конституція ЗахідноУкраїнської Народної

Республіки‖, який він розробив уже наприкінці 1920 р. Авторитетний

український правознавець О. Мироненко стверджує, що він не мав аналогів у

світовому конституціоналізмі насамперед через найдетальніше юридичне

розроблення взаємовідносин націй і народів у майбутній державі. Зокрема,

повним правом на самовизначення у межах ЗУНР С. Дністрянський наділяв

лише український народ як носія територіального суверенітету,

125

організованого на ―простому принципі єдності‖ українців. Усі найвищі особи

в ЗУНР мали бути українцями. Увесь державний механізм, склад вищих і

місцевих органів влади, виборчу систему тощо пропонувалося вибудовувати

відповідно до співвідношення національних груп у населенні ЗУНР.

Український народ мав здійснювати національну владу, а інші народи

визнавались ―самостійним правовим суб'єктом‖ і отримували ―право на

національне управління відповідно до права українського народу на

самовизначення‖. [102]

Проект передбачав утворення у складі палати кількох спеціальних

комісій, у тому числі "легіслативної комісії" для підготовки законопроектів.

Палата мала також право висувати політ. звинувачення проти президента

республіки, вищих державних функціонерів.

Безпосередня демократія реалізовувалася через загальні або локальні

народні збори (референдуми). Дорадчим органом мали бути нар. комори –

виборні організації, які могли вимагати від державної влади врахування їхніх

рішень.

Функції надзвичайного органу покладалися на Загальну народну раду,

яка мала скликатися у виняткових випадках для прийняття найважливіших

державних рішень (внесення змін до конституції, встановлення обмежень

конституційних прав на період війни тощо). Половину складу цього органу

делегувала Нар. рада, а решту – окружні заступництва, нар. комори і

загальний народний збір (референдум).

Виконавчу владу представляли державні органи на чолі з президентом

республіки, обраним безпосередньо населенням на 4 роки. Перші вибори

президента мали відбутися одночасно з виборами до Установчих зборів,

наступні – з виборами до Нар. палати. Президентом міг бути кожний

громадянин, українець за походженням, не молодший 35 років і не

позбавлений цивільних та політ. прав, без обмежень щодо віросповідання.

Президент республіки водночас проголошувався верховним

головнокомандувачем, мав право призначати і звільняти членів Ради

126

держави, вищих урядовців, а також право впродовж 10 днів після ухвалення

закону Народною палатою публічно опротестувати цей закон і направити

його на розгляд загальних народних зборів.

У виконанні покладених на президента функцій (насамперед у

питаннях національних, зовнішньополітичних та військових) йому мала

допомагати Прибічна рада з 6 членів: 4 українців, 1 поляка та 1 представника

ін. народностей. Трьох її членів повинні були делегувати національній курії,

інших добирав президент. У структурі державної виконавчої влади

передбачався такий орган, як Державна канцелярія, очолювана канцлером.

Пропонувалося утворення Ради держави як вищого виконавчого органу

з функціями уряду. В її складі мали бути 6 осіб, яких призначав президент: 4

українці, 1 поляк і 1 представник ін. народностей. Рада формувала 6

департаментів (або міністерств) для ведення справ д-ви. При кожному з них

передбачалося утворити "радні колегії" з 6-ти осіб – по 3 від уряду та Нар.

палати. [188]

Проте на час підготовки останнього проекту вченого як ЗУНР, так і

УНР вже припинили існування. Тому конституційні проекти С.

Дністрянського були лише втіленням української політико-правової думки,

хоча й справили значний вплив на практичну діяльність органів державної

влади ЗУНР, а також сприяли розвитку українського конституціоналізму.

Отже, визначаючи зміст правової ідеології конституційних актів ЗУНР

можна сформувати наступні особливості: 1) досвід участі українців у

представницьких органах влади Австро-Угорщині (Галицькому сеймі та

імперському парламенті) сприяв активній законотворчій діяльності. Однак з

огляду на сукупність внутрішніх та зовнішніх обставин, основний акцент

робився на конституційне законодавство, яке стало володіло оригінальним

підходом до визначення форми державного ладу, співвідношення гілок влади

та громадянських прав і свобод; 2) протягом 1918-1921 рр. було сформовано

три конституційні проекти, а саме: «Тимчасовий основний закон про

державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської

127

монархії» прийнятий 13 листопада 1918 р., проект конституції

С.Дністрянського та конституційний проект «Основи державного устрою

Галицької республіки» який у 1921 р. представили на розгляд Ліги Націй; 3)

за ідеологічним спрямуванням дані правові акти належали до ліберального

типу, оскільки основну увагу зосереджували на гарантуванні різного роду

прав і свобод для громадян країни, чіткого розподілу повноважень органів

державної влади. «Основи державного устрою Галицької республіки» був

найдемократичнішою конституцією досліджуваного періоду в повоєнній

Європі і демонстрував не тільки зрілість політико-правової і законотворчої

думки галичан, а й готовність до формування національної держави на

західноукраїнських землях; 4) основним фактором, що перешкоджав

реалізації державницьких устремлінь галичан, був зовнішньополітичний.

Традиційний ліберальний світогляд галицьких правників, які не відходили

від усталеної в Австро-Угорщині правової системи і покладалися на

розв’язання військового конфлікту з Польщею через демонстрацію власних

конституційних актів на розгляд європейських держав, не мав позитивних

наслідків [207, с. 91].

Відтак важливо зазначити, що конституційне законодавство ЗУНР

стало одним з перших практичних зразків новітнього українського

національного (органічного) конституціоналізму, а конституційно-правові

пошуки в ЗУНР, передовсім науковий доробок Станіслава Дністрянського,

збагатили як вітчизняний, так і світовий конституціоналізм. Розробляючи

конституційні акти ЗУНР, її керівники продовжували традицію ―першої‖

УНР у питанні розбудови правової держави. Держава намагалася створити

однакові умови щодо економічного та культурного розвитку як українців, так

і представників національних меншин. Головним орієнтиром у законодавчій

діяльності ЗУНР, зокрема розвитку її конституційного законодавства,

визначалися загальнолюдські цінності. Проте головна заслуга ЗУНР та інших

перших у новітню добу національних державних формацій, на нашу думку,

полягає, насамперед, у плеканні самої ідеї національної держави.

128

Найважливіше, що їм у складних умовах вдалося зробити, – визнати, зокрема

на конституційно-правовому рівні, права українського народу мати свою

державу, свою культуру та мову. Вони засвідчили, що ідея української

держави – це реальність, і за неї треба боротися.

129

Висновки до ІІ розділу

Здійснений у розділі аналіз визначальних історичних етапів

українського правотворення виразно засвідчив водночас еволюційний

характер вітчизняних конституційних актів щодо їх відповідності викликам

тієї чи іншої історичної епохи від початку ХVIII століття до сьогодення, та їх

змістовне й перманентне ідеологічне наповнення, зумовлене необхідністю

збереження національної ідентичності та політичної незалежності.

Фактичне втілення ідеї конституціоналізму вперше відбулось в Україні

вже на початку XVIII століття, і власне цей факт слугує, на наш погляд,

вагомим науково обґрунтованим підтвердженням того, що процеси

конституювання української державності та наповнення ідеологічним

змістом вітчизняного державотворення належним чином хронологічно

корелюються з відповідними процесами у Західній Європі, в такий спосіб

роблячи Україну частиною європейського не лише культурного, але й

правового простору.

Слушним такий висновок на наш погляд робить наявність у конституції

П. Орлика ряду прогресивних ознак, у першу чергу встановлення правових

рамок обмеження влади. Ідеологічна вагомість конституційного акту під

назвою «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького…»

полягає у збережені релігійних преференцій, адже документом визначається

пріоритетне значення православної віри, яка у той час служила головним

мірилом визначення національної ідентичності. Ідеологічно зумовленими

безумовно є також принципи поділу влади на законодавчу, виконавчу і

судову, та передусім визнання необхідності їх взаємодії. Ідеологічними

характеристиками конституції є визначення ступеня політичної окремішності

та суб’єктності України на міжнародній арені. Саме таке визначення творцям

документа з’ясувати цінність суверенітету як вирішальної складової

ідеологічного комплексу, що чітко представлена у преамбулі конституції. А

головним ідеологічним аспектом, що засвідчує ретельний аналіз документа є

130

обов’язкове відмежування майбутньої української держави, правовий статус

якої визначала конституція П. Орлика від Московської імперії.

На основі дослідження доступних історично-правових документів у

підрозділі було доведено, що ідеологія конституціоналізму, зокрема ідеї

народного суверенітету й розподілу влад, тією чи іншою мірою була

відображена в різних документах ХІХ століття. Проте якщо за умов Австро-

Угорської монархії відповідні ідеї, хоча би в обмеженому вигляді, знаходили

відображення в практиці владарювання, то концепт самодержавної влади,

офіційно прийнятий у Російській імперії, до 1905 р. по суті загалом виключав

конституціоналізм, який фактично був протилежністю псевдо правової

моделі російського самодержавства, що була пануючою у той час.

Характерно, що поширена в цій державі ідеологема «православ’я,

самодержавство, народність» була сформульована як своєрідна антитеза

гаслу Французької революції XVIII ст. «свобода, рівність, братерство». Крім

того, як відомо, самодержавна влада жорстко перешкоджала українському

суспільно-політичному й національно-просвітницькому руху 60–90-х років

XIX ст. Усе це зумовило стан, в якому на початок минулого століття

перебувала вітчизняна політично-правова думка.

Ідеологічний контекст проектів українського конституційного

законодавства у ХІХ столітті, зважаючи на політичні обставини, а саме

бездержавний статус українських земель у цей період, мав виразне політичне

забарвлення, а вітчизняна конституційно-правова парадигма, закладена у

них, пройшла складну еволюцію від можливості відстоювання лише

федералістсько-автономістського статусу у складі великих імперських

утворень до відстоювання необхідності самостійного політичного розвитку і

його належного конституційно-правового забезпечення.

Новий виток українського конституціоналізму безумовно пов'язаний з

національно-визвольною революцією 1917 року і внаслідок такої історичної

детермінованості характеризується водночас високою інтенсивністю і

динамікою, а також через швидкоплинність подій низьким рівнем

131

професійності. Конституційний процес у цей період більшою мірою

визначався несприятливими в цілому для України історичними обставинами,

ніж виваженою й послідовною правотворчістю. Тому конституційні проекти

діячів української революції 1917 року в умовах перманентних військових

дій не могли бути імплементовані на практиці, оскільки демократична

процедура їх ухвалення, зважаючи на політичні події не встигла

завершитись.

Традиція українського державотворення у ХХ столітті на

Наддніпрянщині бере свій початок від української революції 1917-1920

років, провідники якої стояли на засадах демократичного

конституціоналізму, насамперед відстоюючи право на самовизначення

української нації як титульної в УНР, з додержанням прав усіх національних

меншин, це на наш погляд промовисто засвідчує здійснений аналіз

конституційних проектів, які в силу несприятливих політичних обставин не

були реалізовані.

У порівнянні з аналогічними проектами Наддніпрянської України

початку ХХ століття конституційні проекти ЗУНР, що засвідчує здійснений

історично-правовий аналіз можна назвати зразками органічного

конституціоналізму, які з правової точки зору були продовженням правової

традиції імперії Габсбургів із українським національно-правовим

забарвленням. Ідеологічними при цьому були фактично усі розділи

тимчасової конституції ЗУНРу, адже вони декларували появу на політичній

карті світу нової держави. На підставі здійсненого аналізу слід констатувати,

що головною рисою конституційно правових актів ЗУНРу, прийнятих як в

час існування самого державного утворення, так і після його фактичної

ліквідації на політичній карті є їх демократизм, що виявився через

декларування принципів народовладдя та проголошення загального, рівного,

безпосереднього, таємного і пропорційного виборчого права для громадян

обох статей. ЗУНР являла собою чітку державно-правову організацію, до якої

входив ефективний законодавчий апарат і державно закріплена система

132

прийняття нормативно-правових актів. Також ЗУНР відрізнялась

налагодженою державно-правовою основою, що відобразилося у

законодавчій діяльності: виданні серії законів та нормативно-правових актів,

що врегульовували різноманітні сфери життєдіяльності населення в

соціально-політичному, економічному, культурному та ін. планах.

Особливістю законодавчої діяльності ЗУНР була її соціальна спрямованість.

Умовно ЗУНР розвивала своє законодавство у двох напрямах: соціально-

політичному та соціально-економічному.

Таким чином, з погляду розробки загальної методології дослідження

конституційного процесу в Україні слід вказати, що важливою складовою

його вивчення має стати звернення до діахронічного виміру конституційного

процесу, що дозволяє продемонструвати не лише його органічну єдність з

традицією конституціоналізму в Україні, але й виявити його історичні

закономірності як одного з основних аспектів конституційного розвитку

України.

133

РОЗДІЛ 3. ПАРАДИГМА ПРАВОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ СУЧАСНОГО

УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

3.1. Формування правової ідеології України в роки незалежності

Набуття Україною незалежності надало актуальності завданню щодо

визначення концептуальних напрямів розвитку її державності і права.

Дискусія довкола цього питання завершилася ухваленням Конституції

України 1996 р., в основу якої покладено позбавлену двозначності

Концепцію демократичної, соціальної, правової держави. Обрання даної

моделі державності і формування відповідної їй Концепції правової політики

засвідчило факт повернення України до загальноєвропейського напряму

розвитку в політико-правовій, а зрештою, і в інших сферах суспільного

життя. Досить швидке опанування вітчизняною конституційною теорією і

практикою прогресивних надбань у сфері конституційного будівництва

зумовлено низкою чинників.

Перехідний характер сучасної Української держави та потреба

державної підтримки притаманних демократії політичних інститутів і проце-

сів змушує по-новому підходити до визначення ролі держави у політичному

житті соціуму. Очевидно, що це істотно актуалізує питання про політичну

функцію держави, а також про її діяльність у сфері суспільно-політичних

відносин, які повинні засновуватись не лише на притаманному розвиненим

демократичним державам потенціалі демократичної самоорганізації

суспільства, а й на активній підтримці з боку держави найважливіших

демократичних інститутів, які тільки набирають сили й починають

усвідомлюватись громадянами як засоби їхнього впливу на державу, її

організацію та діяльність.

Транзитивні суспільства характеризуються суперечністю поглядів та

суспільних орієнтацій. Відмінності правової системи тоталітаризму та

134

демократичного суспільства очевидні, а тому перехід від однієї до іншої

системи безпосередньо неможливий. Такі суспільства перебувають в умовах

дезорганізації, що означає дезінтеграцію політико-правових інститутів, які не

здатні виконувати завдання, для яких вони створені, ослаблення механізмів

формального і неформального контролю тощо. Слід відзначити також

загострення соціальних суперечностей у перехідному суспільстві, злам

командно-адміністративної системи управління і вступ на складний і

суперечливий шлях створення ринкової економіки, обстановку економічної,

політичної та духовної кризи [127, 205–208].

Питання формування правової ідеології, її практичної та організаційної

імплементації, безперечно, неоднозначно впливають на правосвідомість та

правову культуру суспільства. Як пише Ю. Калиновський, правосвідомість

―людини перехідного періоду‖ має низку особливостей: амбівалентність;

мотиваційна невизначеність; поведінкова непослідовність; відсутність

необхідних знань про правову систему країни; превалювання звичаїв над

позитивним правом; терпиме ставлення до неправових засобів розв’язання

конфлікту; звернення до традицій та нехтування правом; домінування

патерналістських настанов у правосвідомості над активістськими тощо [45,

89].

Прискорити процес становлення демократії покликана чітко

розроблена та науково обґрунтована демократична ідеологія, яка,

втілюючись у державних програмах розвитку та у всіх сферах державного

життя, забезпечила б підвищення рівня правосвідомості суспільства. Проте

ситуація ускладнюється тим, що в посттоталітарних державах поняття

правової ідеології набуває різко негативного забарвлення, адже в

патерналістських суспільствах їй відведена особлива роль маніпуляції

народом, його свідомістю з метою здійснення завдань, поставлених

політичною елітою. Увага акцентується на негативних сторонах явища

правової ідеології, наприклад, на її абсолютизації у межах тоталітарного

режиму, створення нею ідеологічних міфів та утопій, ідеологізацію всіх сфер

135

життя та ін. За таких умов на задній план, на наш погляд, відходять всі

позитивні її функції, такі як пізнання, консолідації, формування соціальних

цінностей та ідеалів, які могли б відіграти важливу роль у прискоренні

проходження державою трансформаційних процесів.

На прикладі України, яка, на думку правознавців, є доволі класичним

прикладом перехідної демократії, можемо побачити такі етапи існування

правової ідеології.

Першим етапом після офіційного скасування радянської ідеології у

1991 р. був етап майже повної відсутності правової ідеології. Навіть

прийняття Конституції України ніяк радикально не змінило стан речей і

задекларовані в ній положення, які в перспективі могли б стати базою для

формування демократично-правової ідеології в нашій державі нею не стали з

ряду причин. У період соціально-економічного та політичного спаду в країні

питання формування нової правової ідеології в межах нової незалежної

України відійшло на другий план порівняно з питаннями більш практичного

та побутового характеру. Крім того, як вже згадувалось раніше, негативне і

упереджене ставлення до ідеології як суспільного та правового явища не

давало змоги скористатися позитивними її можливостями.

Слушними видаються слова Ю. Н. Тодики, який назвав умови того часу

―ідеологічним вакуумом‖ та говорив про криміналізацію свідомості

суспільства, пропаганду насильства, кулачного права, вільного ―блатного‖

життя [127, 40]. Відсутність правової ідеології значно уповільнила процеси

формування конкретної мети державно-політичного розвитку, нових

загальнолюдських та соціальних ідеалів, навколо яких могли б згуртуватись

люди. Варто також згадати про те, що однією з причин низького авторитету,

а відповідно і ефективності інституційних органів у державі на той час також

була відсутність ідеології, яка не виконувала однієї з основних своїх функцій

— легітимації влади.

Така ситуація тривала до початку нового тисячоліття і приблизно у

2003–2004 рр. почався, на нашу думку, новий етап у процесі розвитку в

136

Україні правової ідеології, який можна охарактеризувати як етап часткової

підміни в свідомості людей правової ідеології на політичну. Політичною

ідеологією в українських реаліях можна вважати систему концептуально

оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає

інтереси, світогляд, ідеали соціальних класів, націй, різних суб’єктів

політики.

Саме суспільно-правова ідеологія є основою юридичної політики

держави. Вона формується шляхом духовно-етичних, соціально-правових,

культурних шукань людини, суспільства, держави, шляхом гармонізації

інтересів різних соціальних груп. Однак, не можна допускати розриву

істинного зв’язку між буттям і свідомістю, оскільки в такому ви падку

правова ідеологія не буде об’єктивно відображати юридичну дійсність, що

призведе не тільки до деформації правосвідомості, але й недогляду

законодавчої політики держави. Таким чином, правова ідеологія повинна

відображати прогресивні ідейні погляди своєї епохи, орієнтовані сьогодні на

суспільно-значущі і загальнолюдські цінності, формувати належний

політико-правовий режим і не відриватися від соціально-історичного досвіду

суспільства [13, с. 61-62].

Правова ідеологія дозволяє визначити цілі соціального розвитку, а

також правові засади, інноваційно-технологічні засоби їх досягнення. Вона

формує правові механізми регулювання як зовнішніх (правові регулятори

функціонування країни, держави і суспільства як єдиного простору, що

розвивається відповідно до вимог, запитів і потреб національних інтересів),

так і внутрішніх відносин (усередині влади). Крім цього, вона може дати

правову оцінку соціально-політичній ситуації з позиції стандартів рівня та

якості життя, соціального порядку і справедливості, уявлень щодо соціальної

мети [111, с. 20].

Коли джерелом правової ідеології виступає суспільне буття, так само

можна говорити про вплив права на правову ідеологію. Право виступає

регулятором суспільних відносин, діючи через свідомість людей,

137

заломлюючись в їх ідеології. Норми права через правову ідеологію, як і всієї

правосвідомості в цілому, формують мотиви, цілі, стимули, обмеження

діяльності індивідів. Всі види свідомості (політичне, моральне і.т.д.),

відчувають на собі вплив права, однак правосвідомість, а отже, і правова

ідеологія, в силу своєї специфіки, знаходиться в найбільш тісній взаємодії з

правом. Правова ідеологія, як частина правосвідомості, є не тільки джерелом

формування права, але й об’єктом його впливу.

Структурними елементами політичної ідеології є політичні теорії та

ідеї, концепції політичного розвитку, соціально-політичні ідеали, цінності,

політичні програми, символи тощо. Різноманітністю соціальних інтересів

обумовлюються відмінності політичних ідеологій, які прагнуть реалізувати

суб’єкти політики [195, 271].

На жаль, варто відмітити, що етап відсутності правової ідеології в

Україні досі триває. Перехід до цілеспрямованого формування демократичної

ідеології та правосвідомості, а відповідно і до правової та демократичної

держави залежить від багатьох факторів. Одним з них, на нашу думку, є

формування національної ідеї. Представники школи етнодержавства (О.

Антонюк, І. Варзар, В. Горбатенко, Ю. Римаренко) визначають національну

ідею (ідеологію) як сукупність ідей, систему поглядів на об’єднання нації

навколо спільної мети, спрямованої на здобуття державності та подальший її

розвій [178]. Така ідеологія не повинна суперечити принципам демократії, її

основним завданням є поширення серед народу ідеї самоідентифікації

українців як нації з багатою історичною, культурною та правовою

спадщиною. Серед інших факторів слід відзначити стабілізацію політичної,

економічної ситуації в країні, підвищення рівня правової освіти населення,

що вже не раз було відмічено правознавцями. Для правового розвитку

України дуже важливими є зміна ставлення до явища правової ідеології і

розуміння того, що для України на стадії перехідного суспільства важливо

запровадити ідеологічні парадигми демократії, закріпити у правосвідомості

людей ідеї свободи та гуманізму.

138

По-перше, певна невизначеність і слабкість української державності та

правової системи на момент набуття незалежності значною мірою обумовили

залежність держави і права розвитку від впливу концепцій державно-

правового та ін., передусім західноєвропейських, держав (зазначимо, що

аналогічна ситуація склалася в усіх постсоціалістичних державах

Центральної та Східної Європи). Як наслідок, спостерігається процес певного

запозичення Україною європейської, зокрема континентальної, концепцій

розвитку держави і права. Хоча це і свідчить про певну слабкість

національної правової системи, однак не має оцінюватися однозначно

негативно. У зв’язку з цим було б помилкою порушувати питання про

відмову від використання за необхідності перевірених практикою політико-

правових інститутів європейських країн. Замість цього слід обговорювати

необхідність адаптації вітчизняної правової політики до ліпших зарубіжних

концептуальних правових підходів і досвіду їх реалізації, беручи до уваги

при цьому вітчизняні правові традиції, рівень правової та політичної

культури.

По-друге, слід визнати потенційну здатність української правової

культури до сприйняття прогресивних правових цінностей і порівняно

швидкого їх запровадження в життя, що простежується протягом багатьох

сторічь. Близькість вітчизняного права саме до правової культури країн

західної Європи пояснюється передусім спільністю політичної та правової

думки європейських народів. Правосвідомість вітчизняних правознавців

значною мірою формувалася під впливом римських правових традицій і

образу мислення, а юридична наука традиційно використовує словник,

категорії, класифікації, концепції, інститути римського права та права країн

континентальної Європи. Слід зазначити, що кожна спроба України вибороти

незалежність, створити власну державу супроводжувалася теоретичним

обґрунтуванням певної моделі державності, яка завжди була запереченням

ідеології державотворення тієї країни, до складу якої вона входила, і навпаки,

відповідала прогресивним тенденціям загальноєвропейського розвитку.

139

Прикладне використання Україною європейського досвіду у сфері

державного будівництва та формування правової політики дуже важливе й

позитивне. Така оцінка ґрунтується на висновку, відповідно до якого різні

демократичні державно-правові системи завжди проходять однакові етапи

розвитку, мають універсальні принципи, структури, процедури й мету. З

огляду на цей факт можна прогнозувати і моделювати розвиток українського

суспільства, держави і права.

Водночас, хоча і прийнято констатувати, що на інституціональному

рівні українське право споріднене з правом романо-германської правової

сім’ї (при цьому не слід забувати, що ця спорідненість має неприродний

характер, оскільки традиції континентального права нами були сприйняті від

інших країн), однак, не можна не відмітити, що продовжують існувати і

значні відмінності між розвиненими європейськими країнами та Україною,

яка зіткнулася зі складними проблемами імплементації не властивих

традиційному улаштуванню життя юридичних форм та інститутів і ще досі

відчуває вплив радянської правової системи. Крім того не можна не

помітити, що хоча вітчизняна правова культура дедалі більше втрачає

ізоляціоністські риси, стає більш відкритою, однак ці запозичення, на жаль,

часто відрізняються непродуманістю, спорадичністю і несистемністю.

Зв’язок правової ідеології з правовою політикою держави

забезпечується у спосіб: формування правової позиції суб’єктів права як

такої, що обумовлюється ступенем усвідомлення ними законних інтересів

основних груп суспільства та соціальної цінності права, внутрішньої

готовності до дії чи утриманні від такої в політично чи юридично значущій

ситуації. Як відомо, правова позиція обумовлюється мірою інтеріоризації

суб’єктом права правових ідей, поглядів, цінностей, оцінок і концепцій, що й

визначає його відношення до права – позитивне, негативне чи вибіркове;

формування поваги до права та закону. Інтелектуальний момент поваги до

права є засобом реалізації народовладдя, [27, с. 521] охорони всіх форм

власності, поєднання особистих і суспільних інтересів; безпосередньої участі

140

у процесі здійснення й обґрунтування правової політики держави. При цьому

визначаються й обґрунтовуються цілі та етапні завдання правового

регулювання суспільних відносин, обґрунтовується інноваційний потенціал

процесу соціальних змін відповідно до вимог принципів права, передусім

справедливості, законності та правопорядку.

Обґрунтовуючи значущість правової ідеології в частині здійснення

правової політики, реалізації конституційних засад, слід наголосити і на тій

обставині, що будь-яка держава не може не здійснювати свою ідеологічну

функцію, завдання якої полягають передусім у морально-правовій і ціннісній

консолідації суспільства, мобілізації його потенціалу для досягнення певних,

насамперед конституційно визначених цілей, зняття соціального напруження

в суспільстві, легітимації державної влади. Установки правової ідеології

легалізуються і у позитивному праві, і у політичній ідеології, яка, на відміну

від права, не завжди спроможна виконувати «благородну місію», може бути

загрозою і державі, і суспільству (ідеологія нацистської Німеччини). Однак за

будь-яких умов існування держави дає підстави стверджувати, що «політична

влада завжди передбачає ідеологічну регуляцію суспільного життя» [146, с.

115].

У процесі цієї взаємодії виробляється порядок формування органів

влади та їх функціонування, процедури правотворчої діяльності,

визначається й обґрунтовується процесуальний порядок здійснення

правосуддя, нормативно-правового забезпечення прав і свобод громадян,

гарантій їх реалізації тощо; визначення перспектив розвитку національної

системи права, її гуманізації. Так, скажімо, взаємовплив правової ідеології та

правової політики має своїм результатом перетворення (перейменування)

виправно-трудового права у кримінально-виправне, появу низки нових

галузей права, зокрема екологічного, податкового, а також обґрунтування

необхідності визнання як самостійних галузей освітнього, транспортного

права тощо; обґрунтування пріоритетних напрямів та специфіки правового

регулювання окремих галузей державної правової політики, спрямованих на

141

забезпечення життєдіяльності важливих сфер суспільства: економіки,

політики, соціальної сфери, зокрема відтворення населення (створення нових

сімей, стимулювання народжуваності), унормування процесів міграції

власного населення, правового статусу закордонних мігрантів тощо;

планування здійснення правотворчих робіт у складі тих органів держави, у

яких утворюються спеціалізовані підрозділи.

Звернення керівництва й наукової спільноти до проблеми формування

правової політики обумовлене передусім тим, що правова політика як

концепція і реальність у її ідеологічному, науковому та практичному вимірах

сьогодні характеризується певною незбалансованістю, структурною

недосконалістю, це своєю чергою пояснюється тим, що процес визначення

стратегії правового розвитку суспільства, усвідомлення можливостей

інтеграції потенціалу громадянського суспільства і держави на засадах

визнання непорушності прав людини, верховенства права не набув свого

логічного завершення.

Концепція правової політики – це система теоретичних положень, що

фіксують досягнутий рівень правового розвитку й визначають цілі,

принципи, перспективи і напрями удосконалення основоположних

механізмів правового регулювання і правозастосовної практики, що

найбільш ефективно функціонує у формі доктринального документа. У

зв’язку з цим слід зазначити, що відсутність формалізованої Концепції

правової політики породжує значні труднощі стосовно визначення

пріоритетних напрямів правової політики держави.

Правова політика України базується на низці пріоритетів, під якими

розуміють першочергові завдання, проблеми, питання, які потребують

нагального вирішення державною владою сьогодні та у найближчій

перспективі. Їх першочерговий характер визначається відповідно до

пануючих у громадянському суспільстві уявлень про ієрархію соціальних

цінностей, що підлягають першочерговому забезпеченню та захисту правом.

Визначення першочергових завдань правової політики створює сприятливі

142

умови для успішного вирішення державою тактичних (проміжних) завдань,

спрямованих на досягнення стратегічних цілей у правовій сфері.

Для правової політики й правової ідеології у тісному взаємозв’язку цих

елементів дуже актуальним є вирішення проблеми досягнення такого стану

розвитку вітчизняної правової системи, при якому право буде особливим

механізмом, покликаним реалізувати й підтримувати сталий і безперервний

характер функціонування суспільства і держави в заданих параметрах. Тобто

має ітися про здійснення правом функції відтворення створюваного

державного ладу, політичної та економічної систем. Оскільки право, його

структура – це певною мірою юридичне відображення структури відносин,

які складаються у суспільстві, то реалізація означеної функції передбачає

розвиток і узгодження функціонування усіх галузей права, оскільки кожна з

них відповідає за «відтворення» свого сектору соціальної системи. Правова

політика як стратегія й тактика правового розвитку суспільства має

ураховувати якісні зміни в усіх сферах суспільного життя, обумовлені

інтенсивним розвитком і використанням юридичних засобів і механізмів

регулювання суспільних відносин.

Важливим напрямом формування державної правової політики є

забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини та громадянина. У

процесі його реалізації необхідно зважати на таке: основні права і свободи

людини та громадянина, що закріплюються у національному законодавстві,

не мають бути вужчими за обсягом від загальновизнаних міжнародно-

правових стандартів.

З огляду на наміри України інтегруватися до політичних, економічних і

соціальних структур Європейського Союзу, а також відповідно до Угоди про

партнерство і співробітництво між Україною і Європейським

Співтовариством першочергового значення при формуванні та здійсненні

правової політики держави набуває реалізація завдання щодо адаптації

законодавства України до вимог законодавства ЄС. Координацію діяльності

міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення

143

адаптації законодавства України до законодавства ЄС загалом достатньо

ефективно реалізує Міністерство юстиції України.

Перегляд змісту чинної системи права з метою його демократизації,

гуманізації, надання соціального характеру, підвищення ефективності щодо

регулювання суспільних відносин і процесів тощо. Розроблення різних

аспектів правової політики передбачає насамперед урахування принципу

історизму у формуванні правової бази нашої державності, тобто забезпечення

безперервності, поступовості процесів, що відбуваються в суспільстві, яке

накопичує певні традиції, має безпосередню причетність до організації

правових форм діяльності всіх гілок влади. Тому Концепція правової

політики має основуватися на поетапному підході до розвитку правових

форм організації державності.

Політика у сфері правозастосовної діяльності й нагляду за виконанням

законів та інших нормативних правових актів. Зусилля законодавця щодо

формування і реалізації правової політики потребує підтримки від органів

виконавчої влади, нормативно-правові акти яких становлять значну частку у

системі законодавства України, а отже, здатні суттєво впливати на процес

формування правової політики. Крім того, саме на них покладається

обов’язок щодо відпрацювання способів реалізації законів, здійсненню

поточного управління. Незадовільне виконання законів значною мірою

здатне знецінити законодавчу діяльність, гальмувати втілення в життя

правової політики.

Процес становлення державної ідеології пов'язаний з обґрунтуванням

потреби прийняття, зміни чи відміни тих чи інших нормативно-правових

актів. Необхідність цього стає очевидною в процесі аналізу стану законності,

правопорядку, ефективності правового регулювання за умов дії нормативно-

правового акту, виявлення невідповідності змісту діючих нормативно-

правових актів потребам процесу соціальних змін, національним інтересам,

різних соціальних груп тощо; забезпечення позитивного впливу на свідомість

та поведінку суб’єктів права [105].

144

Відповідно місце правової ідеології у процесі здійснення державної

правової політики обумовлюється такими чинниками, як: розуміння її

сутності та призначення як об’єктивно-суб’єктивного феномену, який дає

змогу, з одного боку, забезпечити зв’язок правової політики із соціальною

реальністю, орієнтуючи політику на завдання формування правової держави

та громадянського суспільства, демократичної країни та самодостатньої

особистості, а з другого – компенсувати її недоліки, слабкості, а то й відверті

упущення; формування безпечного соціального та політико-правового

простору, зважаючи на утвердження та реалізацію прав і свобод людини як

відправних, основоположних щодо пошуку адекватних відповідей на

виклики, ризики та небезпеки глобалізованого світу; розгляд правової

ідеології як складника національної правової системи, що сприяє гуманізації

останньої, особливо кримінального права; утвердження консенсусних засад

розвитку демократії в Україні; завдання обґрунтування державної влади як

природного, справедливого права, нормативно-правової реалізації

ідеологічної функції держави; забезпечення прав і свобод людини та

громадянина; здійснення правового виховання та забезпечення правової

поведінки.

Важливість формування правової ідеології у державній правовій

політиці України обумовлюється її змістовно-функціональними

характеристиками, що набувають теоретико-методологічних ознак як

відправних і визначальних водночас, її спроможністю і нормативно-

правового регулювання повсякденних інтересів основних груп населення, і

правовим впливом на процеси соціального розвитку України, її

позиціонування в європейському та світовому просторах. З цього погляду

можна стверджувати про її змістовну, функціональну та стимулюючу роль у

частині реалізації цілей державної правової політики, яку концептуально

можна розглядати як засіб легітимізації внутрішньої та зовнішньої політики

держави, особливу форму досягнення офіційно проголошених політичних

цілей, як її теоретико-методологічну підвалину, своєрідний засіб

145

забезпечення зв’язку політики та соціальної практики. Безсумнівною

перевагою правової ідеології є її спроможність до менш жорсткої і більш

універсальної регуляції соціальних відносин порівняно з правом [119, с. 41].

Правову ідеологію можна розглядати як паралельну позитивному праву

нормативно-ціннісну систему, яка за своїм обсягом перевершує зміст усіх

ухвалених законів, є значно складнішою за своєю організацією, механізмами

функціонування та впливу на великі групи людей, є тісно пов’язаною і з

позитивним правом, і з іншими елементами вітчизняної правової системи.

Право впливає на правову ідеологію як цілеспрямовано (прямо), так і

нецілеспрямовано (опосередковано). Ці два напрямки перебувають у тісній

взаємодії, тому якщо між ними виникають суперечності, тобто якщо ідеї

впроваджуваної ідеології не знаходять реальної підтримки в життєвому

досвіді індивіда, то ці ідеї не зможуть вкоренитися в його свідомості. При

цьому право впливає на всі рівні правової ідеології, однак принципове

значення для права має громадська правова ідеологія, оскільки саме вона

безпосередньо відбивається в праві. Громадська правова ідеологія, будучи

частиною державної ідеології і безпосередньо відбиваючись у праві, виступає

регулятором по відношенню до інших видів ідеологій. Таким чином, право,

впливаючи на правову ідеологію, впливає на національну, політичну,

соціальну та інші види ідеологій. Право має велику ідеологічну силу, завдяки

здатності самореалізовуватися в масових діях, поведінці і діяльності людей

[13, с. 125-127].

Варто відмежовувати правову ідеологію від інших елементів

правосвідомості, адже правова ідеологія формує в громадян цілісне

сприйняття правової дійсності, цілей, способів і завдань правового

регулювання суспільних відносин і всієї правової системи країни. Натомість

усе, що пов'язано із суто психологічним сприйняттям права, є основою такої

складової правосвідомості, як психологія права, що містить у собі

ірраціональні компоненти [91, с. 26].

146

Маючи один і той самий об'єкт відображення -систему правового

регулювання суспільних відносин, вони формуються й функціонують по-

різному. Основна відмінність між правової психологією та правовою

ідеологією полягає в тому, що остання виступає не тільки як безпосереднє

відображення суспільного буття, а як цілеспрямована теоретична діяльність

людей, що розробляє й обґрунтовує певні правові цінності. Правова

психологія, навпаки, формується та розвивається як один із виявів природної

психічної здатності відображати навколишній світ, як реалізація функції

свідомості пристосовувати людину до навколишнього світу. Принцип відпо-

відності свідомості буттю повністю дотримується у сфері правової

психології. Правова психологія безпосередньо вплетена в практичну

діяльність і є суб'єктивною детермінантою поведінки людей у правовій сфері

[85, с. 81].

Передумовами формування правової ідеології, на думку А. Байкова, є

«наявність держави, що об'єктивно потребує світоглядної концепції (системи

поглядів) на право, законодавство, політику, владу й інші феномени правової

дійсності; наявність у сучасному суспільстві соціальних політструктур (груп,

націй, колективів, корпорацій тощо), для яких правова ідеологія здатна бути

об'єднувальним і спрямовуючим, ментально-культурологічним початком їх

самоідентичності; правова наступність, яка зумовлює сприйняття

загальносвітових тенденцій і правових ідеологій певного змісту; необхідність

регулювання соціальних відносин шляхом впливу через правову ідеологію на

правову політику держави, правотворчість тощо; наявність ідей, цінностей і

норм, які об'єктивно потребують оформлення засобами правової ідеології»

[3, с. 25-27].

Варто підтримати низку концептуальних положень щодо правової

ідеології. Так, розглядаючи функціональні характеристики правової ідеології

як елемент правової системи сучасного суспільства, потрібно говорити про

вплив, по-перше, правової ідеології на правосвідомість, по-друге, на інші еле-

менти правової системи, по-третє, на суспільство загалом. Оскільки під час

147

виконання деяких функцій правовою системою сучасного суспільства

використовується ресурс правової ідеології, то ці функції доцільно вважати

соціальними функціями правової ідеології. Функції правової ідеології

стосовно індивідуальної й суспільної правосвідомості мають універсальний

характер. Щодо суспільної правосвідомості роль правової ідеології в

найбільш загальному вигляді полягає у формуванні духовної сфери

суспільної правосвідомості, щодо індивідуальної правосвідомості правова

ідеологія формує правовий світогляд індивіда. Правова ідеологія - це не

тільки світогляд. Вона включає в себе правовий світогляд особливого типу,

завжди спрямований на практику, тобто на практичну діяльність людини в

соціальному середовищі, тоді як світогляд і правосвідомість можуть бути

пасивно-споглядальними. Крім того, правова ідеологія завжди існує на

соціальному рівні, світогляд - тільки на індивідуальному рівні, а право-

свідомість може розглядатися як на індивідуальному, так і на груповому та

соціальному рівнях. Правова ідеологія — практично орієнтований світогляд,

раціоналізована правосвідомість, що володіє механізмом трансляції свого

змісту [5, с. 84-85].

Дослідження співвідношення правової ідеології з формальними

джерелами права як структурними елементами правової системи сучасного

суспільства дає змогу підтвердити її системоутворювальне значення в

структурі правової системи суспільства, що розглядається в зазначеному

ракурсі. Соціальні функції правової ідеології реалізуються для вирішення

основних завдань, які стоять перед правовою системою сучасного

суспільства [5, с. 47]. Необхідно також відзначити, що правова ідеологія є

однією з форм соціальної ідеології та суспільної правосвідомості, нарівні з

правовими нормами й санкціями є засобом регулювання суспільних

відносин.

Правова ідеологія надає можливість визначити цілі соціального

розвитку, а також правові засади, інноваційно-технологічні засоби їх

досягнення. Вона формує правові механізми регулювання як зовнішніх

148

(правові регулятори функціонування країни, держави та суспільства як

єдиного простору, що розвивається відповідно до вимог, запитів і потреб

національних інтересів), так і внутрішніх відносин (усередині влади). Крім

цього, вона може дати правову оцінку соціально-політичній ситуації з позиції

стандартів рівня і якості життя, соціального порядку й справедливості,

уявлень щодо соціальної мети [111, с. 20].

Коли джерелом правової ідеології є суспільне буття, так само можна

говорити про вплив права на правову ідеологію. Право є регулятором

суспільних відносин, діючи через свідомість людей, заломлюючись у їхній

ідеології. Норми права через правову ідеологію, як і всієї правосвідомості

загалом, формують мотиви, цілі, стимули, обмеження діяльності індивідів.

Усі види свідомості (політична, моральна тощо) відчувають на собі вплив

права, однак правосвідомість, а отже, і правова ідеологія в силу своєї

специфіки знаходяться в найбільш тісній взаємодії з правом. Правова

ідеологія як частина правосвідомості є не тільки джерелом формування

права, а й об'єктом його впливу

Розглянувши праву ідеологію як вид суспільної ідеології та форму

правосвідомості, можна виділити такі її ознаки: правова ідеологія є формою

суспільної правосвідомості; правова ідеологія впливає на різні елементи

правової системи й сама є її складовою; правова ідеологія складається з

певних елементів (правові уявлення, поняття й ідеї; правові теорії доктрини,

концепції та моделі; правові цінності й цілі; правові ідеали; правові

принципи); правова ідеологія об'єднує людей задля досягнення цілей; вона

визначає розвиток і функціонування суспільства; правова ідеологія визначає

характер правотворчого та правозастосовного процесу.

Правова ідеологія основана на певних наукових знаннях, уявленнях

щодо вдосконалення правових відносин. Вона впливає на розвиток культури,

збагачує її своїми ідеями й трансформує все правове життя. На нашу думку,

правова ідеологія - це форма суспільної правосвідомості, що являє собою

систему правових уявлень, понять та ідей, правових теорій, цінностей і

149

принципів, що відображають наявний стан правової реальності, містять

правовий ідеал і формують напрями розвитку права.

В Україні, з моменту проголошення нею незалежності, йшлося, по суті,

про поступове, але послідовне звільнення від тоталітарного колективізму

творчого потенціалу кожної людини, визнання її унікальності, відродження її

індивідуальності, проте обмеженого або навіть позбавленого егоїзму. Проте

суспільна практика, особливо за останні роки функціонування незалежної

України, продемонструвала процеси і тенденції авторитаризації державної

влади, «що дедалі більше розходилися» не тільки з конституційно-правовим

закріпленням, а й суспільними очікуваннями. У соціальній дійсності

спостерігалися процеси і тенденції одержання представниками

президентсько-виконавчого сегмента державної влади практично

необмежених повноважень впливу на державну політику і тим самим на все

суспільство, що лише дестабілізувало останнє. Але добре відомо, що

ефективна реалізація державної влади, зокрема здійснення державного

управління суспільством, може бути лише на основі вдосконалення органів

державної влади, їх взаємодії із структурами громадянського суспільства,

зокрема структурами самоврядування, конституційного принципу

верховенства права, а не принципу політичної доцільності [104, с. 33].

На підставі здійсненого у підрозділі аналізу ми аргументовано довели,

що правова ідеологія як одна із форм соціальної ідеології та суспільної

правосвідомості, виступає нарівні з правовими нормами і санкціями засобом

регулювання суспільних відносин. Правова ідеологія визначає характер

правотворчого і правозастосовного процесів, синтезує різнорідні політико-

правові феномени в одне ціле. Немає в світі держави, існуючої без правової

ідеології. У змісті Конституції, інших законів держави законодавець вкладає

своє розуміння, пізнання юридичної матерії у вигляді правових поглядів,

ідей, теорій. Це і є панівна правова ідеологія. Єдність державного життя,

правового буття в значній мірі задається ступенем розвиненості правової

ідеології. Правова ідеологія – досить складне суспільне явище, виступаюче

150

своєрідною системою політичної інтерпретації, раціонального вираження та

обґрунтування значущих для певного суб’єкта на даний історичний момент

ціннісних властивостей, якостей, сторін, рис, правової реальності.

Адже формування правової (конституційної) ідеології у період

незалежності України, з 1991 р., за ознакою функціонування суспільства як

відтворення структури та зняття напруження має чітко виражений пріоритет

поступового утвердження цивілізаційних стандартів рівня і якості життя,

транспарентності та передбачуваності дій влади, утвердження

демократичних засад функціонування суспільства передусім у частині

безумовного пріоритету прав і свобод людини. Зазначений варіант правової

(конституційної) ідеології ідентифікується як проєвропейський.

3.2 Відображення ідеології в національній Конституції та шляхи її

уніфікації

Увесь політико-правовий досвід української історії переконливо

підтверджує одну з головних ідеологічних настанов: без цілісної,

самодостатньої та цілеспрямованої ідеології державотворення, побудованої

на духовних і національних пріоритетах, наша країна приречена бути

придатком політики інших держав. Лиш усвідомлення власних національних

пріоритетів і втілення їх у життя може забезпечити нашій державі гідне й

повноцінне існування в світовому співтоваристві.

У контексті визначення теоретично-правових засад українського

державотворення, що власне і є завданням цього підрозділу дослідження,

науково обґрунтованим є питання про співвідношення понять ―правова

ідеологія‖ та ―конституційна ідеологія‖. В одних випадках вони

ототожнюються [162, с. 171–180;], в інших їх споріднює система ―ідеалів та

ідей‖ [59, с. 304 – 305], цінностей [174], нормотворчість та

нормозастосування [203, с. 289].

151

Відтак, саме у цьому сенсі права людини можуть розглядатись

важливим елементом побудови правової ідеології (конституційної ідеології)

як соціально-правового феномену, який, відображаючи світоглядні,

морально-етичні та правові настанови суспільства, менталітет народу, його

звичаї і традиції, постає відправною ланкою, засобом і ресурсом

забезпечення безпечного політико-правового простору країни в його

підпорядкуванні завданням формування правової держави і громадянського

суспільства.

У зазначеній якості правова ідеологія на сучасному етапі

державотворення ототожнюється із конституційною і цілком слушно

розглядається як складова національної правової системи, що передбачає

усвідомлену, раціональну дію, передусім, основних суб’єктів законодавчої

ініціативи, передусім, держави, а також наукової громадськості щодо її

змістовного розроблення та впровадження і, відповідно, може розглядатись

як відправна ланка розробки теоретично-правових моделей державотворення.

Відповідно, правова (конституційна) ідеологія може бути визначена як

сукупність правових ідей, теорій, поглядів і норм, які в концептуальному

вимірі відображають, оцінюють та цілеорієнтують процес соціальних змін як

безпечного політико-правового середовища буття людини, становлення

правової держави і громадянського суспільства[28, с. 11].

Моністичний характер правової ідеології суттєво відрізняє її від

ідеології політичної як плюралістичного явища, що продукується завданнями

політичної боротьби, політичного протистояння, дає змогу визначати її

ефективність у термінах «ціни» як поєднання здобутків і втрат, перемог і

поразок. Призначення правової ідеології інше – мобілізувати потенціал

суспільства на «консенсусних засадах», зважаючи на різноманітні соціальні

інтереси, «облагороджені» нормою права, для реалізації його життєво

важливих функцій, так само як держави, країни загалом[109, с. 89].

У цьому сенсі правова ідеологія є основою уникнення ототожнення

різних правових сутностей – держави, суспільства та країни і, головне, дає

152

змогу розглядати Конституцію України «як політичний, правовий та

ідеологічний документ водночас», [60] будувати правову політику відповідно

до специфіки функціонування цих феноменів. Із цього приводу відомий

російський конституціоналіст С. Авак’ян справедливо констатує, що

конституція не може не бути ідеологічним документом, адже закріплені в

конституції інститути є відображенням бажаної соціально-політичної

системи країни [1]. Цю саму думку фактично підтверджують М. Матузов і

А. Малько, зазначаючи, що «…без політико-правової ідеології неможливе

сучасне цивілізоване суспільство» [170].

Аналізуючи із зазначених вище позицій Основний Закон, ідеологічну

якість конституції важливо відрізняти від конституційного положення

«плюралізму ідеологій», адже політико-правова практика другої половини

ХХ ст. довела, як відомо, неможливість існування деідеологізованої держави

усупереч офіційним заявам авторів теорії «деідеологізації», зокрема одного з

провідних її ідеологів Д. Белла. У цьому сенсі Конституція України

справедливо зазначає, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах

політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», «жодна ідеологія

не може визнаватися державою як обов’язкова» [68]. Політичний плюралізм

є засадничою підвалиною демократичного розвитку, засобом забезпечення

конституційного механізму зміни влади відповідно до волевиявлення народу,

тоді як правова ідеологія слугує світоглядно-нормативним інструментом

процесу забезпечення таких змін відповідно до визначених Основним

Законом пріоритетів розвитку [69].

Функції, правова, ідеологічна і політична природа конституції, зміст,

структуризація та аспекти вдосконалення конституційного законодавства

становлять одночасно умову і наслідок формування , функціонування

системи конституціоналізму. Закріплені в конституції принципи

демократизму, верховенства права, пріоритету прав людини та їх

поступальна реалізація відображають сутність конституціоналізму.

Конституція України 1996 р. знаменувала перехід до нової української

153

конституційно-правової практики, оскільки в її основу було покладено кращі

загальнолюдські традиції та політико-правові принципи і цінності.

Першорядну роль конституції в ідеологічній парадигмі конституціоналізму

обумовлено її багатофункціональністю. Зокрема, конституція є водночас і

елементом змісту конституціоналізму, і нормативною основою (разом із

конституційним законодавством) його системи, що дає змогу

характеризувати її як доктринально-правову основу сучасного

конституціоналізму. Така характеристика конституції опосередковується її

сутністю і змістом [80, с. 108].

Велике значення для формування науково-практичної парадигми

конституціоналізму має така характеристика конституції як її стабільність,

яка досягається особливим, ускладненим (порівняно із звичайними законами)

порядком її зміни, що в юридичній літературі називається жорсткістю

конституції. На обґрунтовану думку В. Шаповала, «жорсткість

відображається на стабільності конституційного регулювання і навіть

зумовлює певні особливості його змісту». Аналіз положень Конституції

України про порядок внесення до неї змін (розділ XIII) дає змогу зробити

висновок, що Конституція України є жорсткою. Розглядаючи ознаку

жорсткості конституції, В. Шаповал підкреслив, що Конституцію України

«можна визнати однією з найбільш жорстких». Цей висновок учений робить

на підставі того, що відповідно до її ст. 159 Конституційний Суд України

уповноважений надавати Верховній Раді України висновки щодо

законопроектів про внесення змін до Конституції України на предмет їх

відповідності вимогам статей 157 і 158 Основного Закону. Слід зауважити,

що жорсткість Конституції має принципове значення в контексті

конституціоналізму, перш за все, для забезпечення стабільності його

принципів, спадкоємності, поступальності еволюційного розвитку його теорії

і практики.

Соціальний зміст Конституції України уявляється більш

проблематичним. Проблема полягає у визначенні предмета і меж

154

конституційного регулювання, тобто які коло та обсяг суспільних відносин,

що регулюються конституцією. Це те питання, яке по-різному вирішувалося і

вирішується теорією і практикою конституціоналізму на різних етапах його

розвитку. З трьох основних конституційних моделей, що виділяються в

конституційно-правовій теорії, та які відрізняються за своїм соціальним

змістом (ліберальна, етатистська та ліберально-етатистська). Конституція

України найближча до ліберально-етатистської моделі. Цей висновок

обгрунтовано тим, що предмет конституційного регулювання, на відміну від

ліберальної моделі, розширено, зокрема, Конституція України регулює

суспільні відносини, що стосуються не тільки устрою держави (система

органів держави, їх компетенція, організація, взаємовідносини тощо), але й

суспільства, визначаючи основи устрою суспільства, а також

взаємовідносини особи з державою [201, с. 7].

У такому прочитанні правова ідеологія має бути сукупністю

концептуально обґрунтованих ідей, принципів і положень, правових

цінностей, стимулів і мотивів, що сприяють зміцненню правомірних засад

функціонування держави та суспільства, позиціонування країни в

європейському та світовому просторі [114, с. 29].

Відповідно правова ідеологія визначає ціннісно-світоглядні орієнтації

процесу соціальних змін держави та суспільства, країни загалом, що

відображена в конституційно-правовому забезпеченні цього процесу –

Основному Законі, чинних законах і підзаконних актах. У цьому сенсі можна

погодитися з думкою, що правова ідеологія є водночас ідеологією

конституційною, так само конституційного статусу правовій ідеології надає

та обставина, що правові цінності, які вона уособлює, носієм яких вона є,

суттєво перевершують зміст усіх ухвалених Верховною Радою України

законів.

Конституційний принцип: жодна ідеологія не може визнаватися у

якості обов’язкової. Цей принцип закріплює рівність ідеологій в

українському суспільстві. Відсутність єдиної або обов’язкової ідеології не

155

можна розуміти, у тому сенсі слова, що органи державної влади взагалі діють

незалежно від будь-яких ідеологічних принципів, або знаходяться понад

ідеологічною боротьбою в суспільстві. Наявність розмаїття, плюралізму

ідеологій у соціальній, правовій державі – це показник її демократичності,

відкритості різним ідейним поглядам, теоріям, повагою до ідеологічних

спрямувань окремих соціальних груп [68].

Ідеологія є необхідним і важливим елементом сучасного суспільного

життя. Вона представлена широким спектром різних систем цінностей і

програм їх реалізації. В Україні після кілька десятилітнього панування єдиної

ідеології (комуністичної) та своєрідної деідеологізації суспільства поступово

утверджується ідеологічний плюралізм.

Конституційну ідеологію в контексті конституціоналізму прийнято

розглядати як систему поглядів, що виражають цінності, принципи, процеси

формування й функціонування конституціоналізму, його роль і значення в

житті держави та суспільства. При цьому, на думку А. Крусян, конституційна

ідеологія тісно пов’язана з духовністю як усього суспільства, так й окремих

його членів. А конституційно-правова духовність виступає у вигляді

ментально-аксіологічного компонента конституційної правосвідомості. При

цьому, конституційно-правова духовність спрямована на утвердження віри у

право й, зокрема, в конституційне право [82, с. 211].

Однак у державі – єдина національна правова система, тому тут украй

необхідна і єдина, загальна, домінуюча правова ідеологія. Законодавство не

може ґрунтуватися на різних типах правових ідеологій на користь тим чи

іншим соціальним силам суспільства і потребам конкретної життєвої

ситуації, яка, як правило, обмежена часовими і просторовими вимогами.

Тому потрібна офіційна державна правова ідеологія, якої, на жаль, сьогодні в

державі немає [46, с. 110].

Правова ідеологія має поставати як моністична в її змістовному та

функціональному підпорядкуванні торжеству принципу верховенства права,

156

зорієнтованості на мету та завдання процесу соціальних змін, засобів їх

правового забезпечення тощо 184, 280.

Несформованість вітчизняної правової ідеології реґіоналізує

вітчизняний правовий простір, породжує слабкість правової системи, поділяє

єдину правову культуру на «східну» та «західну», призводить до втрати

чітких політичних і духовних орієнтирів і, як наслідок, до перманентної

політичної нестабільності, протистояння 120.

Зміст правової ідеології є широким і багатоманітним, вона містить у

собі багато компонентів: це і стратегія законодавства, і принципи правового

регулювання, і конституційне будівництво, адміністративно-правова та

судово-правова реформи, і захист прав людини, і вдосконалення виборчого

права, основ демократії, державності, зміцнення правозаконності,

правопорядку і багато іншого. Натомість правова (конституційна) ідеологія в

її адаптаційному варіанті спроможна набувати змістовних та функціональних

характеристик, що пов’язуються з її відповідністю визначеним кордонам,

геополітичному та політико-правовому простору, екологічним стандартам,

умовам довкілля тощо. Інтегративний варіант правової (конституційної)

ідеології передбачає орієнтацію на безумовний пріоритет усталених звичаїв і

традицій, ціннісних засад у процесі її обґрунтування та функціонування,

статус української мови як державної тощо [138, с. 159].

Формування правової (конституційної) ідеології за ознакою

функціонування суспільства як відтворення структури та зняття напруги має

чітко виражений пріоритет поступового утвердження цивілізованих

стандартів рівня й якості життя, транспарентності та передбачуваності дій

влади, її демократизації. Зазначений варіант правової (конституційної)

ідеології може бути ідентифікований як проєвропейський [147, с. 143].

Не випадково у чинній Конституції України правам і свободам людини

присвячено 48 статей, які в сумарному варіанті можуть претендувати на

обґрунтування їх як розгорнутої системи і водночас безумовного пріоритету

в діяльності держави. Постаючи системою, зазначені права викладаються в

157

Основному законі відповідно до їхнього характеру – як нормативні,

зобов’язувальні та декларативно-констатуючі, ідеологічні, тобто такі, що

різняться як за змістовними, так і функціональними характеристиками,

гарантіями їх здійснення, а також пріоритетністю. При цьому безумовним

пріоритетом, найвищою цінністю, згідно з ст. 3 Основного закону, є ―людина,

її життя, честь і гідність, недоторканість і безпека‖ [70, с. 83].

Вище зазначена якість прав людини спроможна надавати

законодавчому процесу ознак критеріального виміру, подолання чи,

принаймні, мінімізації атрибутивної невідповідності, розриву між законом і

соціальною практикою, підпорядкування сучасного стану суспільства

завданням його розвитку.

Як відзначається багатьма дослідниками, універсалізація права, яка

виявляється в прагненні виробити загальні, всеосяжні підходи до права, та

його уніфікація, що означає введення до правових систем держав

одноманітних норм, – явища не нові в державно-правовому житті різних

країн. Аналізуючи цю проблему, B. Нерсесянц відзначав, що за всі

особливості національних систем, право, по суті, являє собою історію його

все більшої універсалізації й уніфікації, історію просування до все більш

глобального права, і такі історично прогресуючі властивості й

характеристики права, що розвиваються, знаходять своє вираження,

закріплення і здійснення як в окремих національно-державних системах

права, так і в міжнародному праві [121, c. 40].

Універсалізація національного права, як прояв правової глобалізації,

зумовлює визнання основних правових цінностей, універсалізацію

юридичної мови, а також правових норм, створення універсальних правових

засобів та інструментів. Стосовно держав та їх правових систем більш

точним є термін «інтернаціоналізація» [44, c. 82]. На думку С. О. Щетиніна,

сутність правової інтернаціоналізації в тому, що внутрішньодержавне право

опиняється у тісному взаємозв’язку з іншими внутрішньо національними

правовими системами [214, c. 18].

158

І. Лукашук визначає гармонізацію, що розуміється сутнісним

елементом уніфікації, як процес цілеспрямованого зближення правових

систем в цілому або окремих галузей, утвердження загальних інститутів і

норм, усунення суперечностей. Процес глобалізації в політичній і правовій

сфері відрізняється своєю специфікою: тут рівень єдності набагато нижчий,

ніж в соціально-економічній сфері, оскільки держави продовжують зберігати

свою незалежність [89, c. 45]. С. Кашкін визначає гармонізацію одним з

методів правової інтеграції, суть якої полягає в перетворенні правових норм

шляхом приведення їх до єдиного знаменника [50]. Приєднується до такої

позиції інший російський дослідник М. Ентін, який зазначає, що

«гармонізація законодавства і правозастосовчої практики є провідним

інструментом інтеграції. Гармонізація формує правову основу інтеграції.

Вона обслуговує її. Без гармонізації інтеграція є неможливою» [35, c. 233].

Аналізуючи вищенаведені точки зору, можна вийти на ключовий

момент, що характеризує гармонізацію, а саме те, що, на відміну від рецепції,

вона не означає автоматичного включення міжнародного права, його

введення до тканини національного права, а припускає адаптацію

запозичених положень до конкретних умов історичного, ідеологічного,

соціально-економічного та культурного характеру. Сучасний етап правового

розвитку надає безліч прикладів гармонізації законодавства. Найяскравішим

прикладом є гармонізація законодавства, що реалізується в рамках

Європейського Союзу шляхом розробки такого нормативно-правового акту,

як директива. Цей акт є обов’язковим для реалізації державами – членами

ЄС. Проте, що стосується конкретних форм і методів його реалізації, то

кожна держава – член ЄС обирає власні варіанти відповідно до своєї

національної специфіки. Європейська інтеграція не в останню чергу

ефективно реалізується завдяки таким директивам як найважливішим

джерелам права ЄС.

Гармонізація, з одного боку, готує нормативну базу для універсалізації

національного права, з іншого – виступає як засіб для реалізації

159

інтеграційних процесів, що полягають в організаційній, освітній та інших

формах діяльності національних держав, регіональних і міжнародних

об’єднань.

Таким чином, гармонізація – це процес приведення до єдиних

стандартів нормативної бази в рамках національних правових систем, що

забезпечує їх зближення в різних сферах, таких як правотворча,

правозастосовча, правоохоронна та інших [106].

Ще одним засобом універсалізації національного права виступає

правова уніфікація, суть якої полягає у введенні до національної правової

системи держав нових, одноманітних правових норм, які регулюють певну

сферу суспільних відносин.

Уніфіковані правові норми або одноманітно регулюють суспільні

відносини замість розбіжностей у національних законодавствах, або

створюють основу для цього в рамках окремих правових систем. Вони

засновуються на двохсторонніх або багатосторонніх міжнародно-правових

актах універсального або регіонального характеру: конвенціях, угодах або

типових законах [6, c. 142]. Уніфіковані норми, які містяться у міжнародно-

правових актах, спрямовані на їх одноманітне застосування у державах, які

підписали ці акти.

За своєю формою уніфікація права може проводитися шляхом

укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомендаційних

законодавчих актів, застосування приблизних договорів міжнародних

організацій, використання міжнародних звичаїв [173, c. 97-98].

Прикладом уніфікації правових норм є такий нормативно-правовий акт

як регламент, що виступає найважливішим джерелом права ЄС. Регламент,

на відміну від директиви, є не лише обов’язковим для держав-членів ЄС, але

і форми його застосування носять універсальний характер в рамках всього

Європейського Союзу.

Гармонізація й уніфікація є найважливішими засобами універсалізації

національного права. Гармонізація виступає як м’яка попередня менш

160

хвороблива форма правової інтеграції, що забезпечує умови для застосування

іншого засобу – уніфікації, як жорстокішої форми правової інтеграції. Як

було зазначено, основою цих процесів виступають укладання міжнародних

договорів, резолюцій міжнародних організацій і об’єднань, положення яких

дістають віддзеркалення в нормах національного права. Існує й інша форма –

«рух знизу», що полягає в прагненні національних правових систем до

активного залучення до інтеграційних процесів. Прикладом може слугувати

прагнення національної правової системи України до включення в

європейські інтеграційні процеси. Прийнятий Закон України «Про

загальнодержавну програму адаптації законодавства Україні до

законодавства Європейського Союзу» [137] є основоположною нормативною

базою для цього процесу.

Отже, уніфікація правових норм, як форма зближення правових систем,

відображає процес зближення норм конкретного національного права із

нормами міжнародного або регіонального права шляхом встановлення

єдиних норм права, які мають одноманітне застосування в усіх державах, які

є учасниками міжнародно-правової або регіонально-правової угоди.

Норма ч. 2 ст. 15 Конституції України та аналогічні положення

конституцій низки зарубіжних держав можна розглядати як дзеркальне

відображення принципів свободи думки, свободи вибору світогляду,

вираження поглядів, віровизнання та віросповідання [129, 110–111].

Смисловий вектор згаданого припису спрямований від держави до окремих

людей як носіїв відповідних прав і свобод. Водночас конституційні

положення про ідеологічний плюралізм легітимізують його як засаду

демократичного суспільства.

Крім цього, вони імпліцитно свідчать про загальносуспільне

інтеграційне призначення держави, засвідчують принципову відкритість

державних інституцій (передовсім парламентів як представницьких

колегіальних органів) до обміну ідеями й поглядами, до обговорення

161

напрямів загальнонаціонального розвитку; апелюють до діалогу як

демократичної форми вироблення державної політики.

Проаналізовані конституційні норми дають підставу припустити, що

сучасні конституцієдавці виходять із того, що деяка єдина, спільна для всього

суспільства чи держави, ідеологія є не наперед заданою передумовою

суспільного життя й діяльності органів публічної влади, а лише результатом

досягнутого загальнонаціонального ідеологічного консенсусу. В ідеалі

учасниками інституційованого діалогу як засобу досягнення такого

консенсусу мали б виступати різноманітні організації, покликані виражати

інтереси й ціннісні вподобання окремих суспільних груп, як найбільш

впливових, так і міноритарних (політичних партій, рухів, релігійних та

громадських об’єднань тощо). При цьому ідеологічні уявлення жодної з

таких груп самі по собі не можуть набути формальної обов’язковості для всіх

суб’єктів соціуму.

Вважається, що засада недопустимості визнання будь-якої ідеології

обов’язкового потребує розмежування її юридично зобов’язальних і

незобов’язальних проявів. У цьому плані слід зауважити, що ідеї принципово

здатні набувати не тільки внутрішньої, суб’єктивної, але й зовнішньої,

юридичної обов’язковості (причому не тільки за умов тоталітарного

політичного режиму). Для цього їм досить надати форми правових

принципів, які можуть бути закріплені в державних, а іноді й інших

політичних документах.

Правові принципи-ідеї виступають засобами легітимації цілої низки

обов’язків держави – як негативних, так і позитивних, про що свідчить

практика національного конституційного судочинства та Європейського суду

з прав людини. Так, визнані різними ідеологічними течіями засади поваги до

гідності людини, свободи, рівності, верховенства права тощо не лише

належать до своєрідного конституційного ідеологічного ―джентльменського

набору‖, але й формально зобов’язують та обмежують публічну владу в її

діяльності [111, с. 18].

162

Утім (і це особливо важливо) конституційний принцип ідеологічного

плюралізму не свідчить про змістовну необов’язковість жодних ідеологічних

положень для діяльності держави. Тим більше він не свідчить про відсутність

будь-якої ідеології, яка, за посередництвом конституційних засад, формально

зобов’язувала б як органи публічної влади (наприклад, принцип,

проголошений у другому реченні ст. 3 Конституції України), а в низці

випадків також інших учасників суспільного життя (так, засада поваги до

людської гідності має зобов’язальне значення як для діяльності державних

органів, так і приватних осіб).

Трагічним і досі невідомим в Україні досвідом протистояння громадян

і державної влади стали події лютого 2014 р., які мали б бути відображені в

новій Конституції нашої держави у зв’язку з найвищою цінністю людського

життя та з необхідністю забезпечення національного примирення.

Хотілося б звернути увагу на ще одну ідеологічно значущу обставину,

що потребувала б закріплення на рівні Основного Закону, хоч в найближчі

роки для її широкого сприйняття в суспільстві ще потрібна значна ідеолого-

просвітницька робота. Мова про досвід боротьби за українську державність у

ХХ ст., що заслуговує на конституційне відображення як національно-

визвольні змагання українського народу. Чітка офіційна позиція держави з

цього питання не тільки сприяла б відновленню історичної справедливості,

але й у віддаленішій перспективі могла б закласти основу для вироблення

ідеологічного консенсусу. Визнаючи серйозність наявних розбіжностей у

ставленні до досвіду цієї боротьби в окремих регіонах України, вважаємо, що

громадянська злагода в суспільстві не може ґрунтуватись на замовчуванні

―незручних‖ історичних подій, а натомість потребує загального усвідомлення

їх соціальної сутності, а також переоцінки з позицій конституційних

цінностей [111, с. 19].

З урахуванням цього в перспективі конче потрібне також

конституційно-правове закріплення норм про особливий захист з боку

держави учасників не лише антифашистської, але й національно-визвольних

163

війн. Юридичною передумовою для цього міг би стати, зокрема, Указ

Президента України ―Про вшанування учасників боротьби за незалежність

України у XX столітті‖ [136].

В аспекті політики пам’яті консолідуючими чинниками тут могли б

виступати усвідомлення самоцінності національної державності й

необхідності гідного вшанування усіх, хто брав участь у боротьбі за неї,

переосмислення трагічних подій української історії як складових спільної

історії всіх українців, як історичного минулого, спільне пережиття якого має

стати запорукою унеможливлення повторення подібних подій у майбутньому

[140, с. 27].

Відтак, конституційна ідеологія досить тісно пов’язана з поняттям

«конституційної доктрини», яка в загальних рисах проявляється як система

наукових уявлень, ідей, поглядів і положень, що визначають нову ідеологію,

сутність («дух»), а загалом – нову «філософію» конституційного права як

основи нормативного регулювання суспільних відносин [169, с. 268].

Слід припустити, що лише ґрунтовно розроблений в Україні комплекс

правової, державної та національної ідеології може формувати такий концепт

конституційної ідеології, який відповідав би принципам демократичної,

соціальної та правової держави, що, між іншим, й стверджується в ст. 1

Конституції України.

В. Кампо звернув увагу на те, що в деяких посткомуністичних та

постколоніальних країнах виявляється незначний інтерес до проблем

конституційної юстиції, що, на його думку, не є випадковим. По-перше, в

цих країнах конституційна ідеологія захисту прав людини, як правило, не є

домінуючою в державному та суспільному житті. Вона поступається за своїм

впливом ідеології правової охорони конституційного (державного) ладу, яка

в цих країнах нерідко служить правлячим політичним режимам засобом

боротьби з «інакодумством» [47].

Натомість у кожній сучасній демократичній державі конституціоналізм

може набувати певних особливостей. При цьому, звісно, незаперечним буде

164

те, що основу національних систем конституціоналізму складають

загальновизнані в демократичному світі конституційно-правові ідеї та

доктрини (так звана конституційна ідеологія). Коли ж йдеться про

конституціоналізм як національне явище, то, на думку П. Стецюка, слід

говорити про єдність національної конституційної теорії, конституційного

законодавства та практики його застосування [160]. Отже, конституційна

ідеологія є ще однією важливою складовою правової ідеології.

Необхідно наголосити, що правова ідеологія виступає одним з

різновидів суспільної ідеології. Вона пов’язана з іншими формами ідеології,

але при цьому має свою специфіку, що відображається через її предмет, а

також способи впливу на правову свідомість. Правова ідеологія являє собою

цілісне відображення правової дійсності, що дозволяє не лише

реконструювати теоретичними засобами наявні в суспільстві правовідносини

але й запропонувати необхідні для розвитку держави та суспільства правові

цінності, правові цілі, а також ймовірні моделі правового регулювання тих чи

інших суспільних відносин [180, с. 7].

Відтак, на завершення зазначимо, що у цілому правова ідеологія та

процес правового регулювання тісно взаємопов’язані. З одного боку, правова

ідеологія закладає основу для правового регулювання у вигляді певної теорії

чи моделі, що дозволяє визначити пріоритетні методи правового

регулювання, зафіксувати його завдання, зафіксувати правові цінності та

ідеали, що лежать в основі розвитку суспільних відносин. У цьому контексті

можна погодитися з тезою, що правова ідеологія виступає своєрідним

теоретичним проектом для процесів правового регулювання. При цьому,

правова ідеологія виявляє певні регулятивні властивості й може впливати на

розвиток як правосвідомості громадян, так і на конкретні суспільні відносини

[181 с. 15]. Вплив правової ідеології на процеси правового регулювання

прослідковується не лише на загально правовому рівні, коли

цілеспрямований характер розвитку правових відносин і їх нормативного

регулювання вимагає відповідної правової ідеології, а й на рівні конкретних

165

державно-правових реформ, які в процесі своєї реалізації передбачають

фундаментальні ідеологічні зміни на рівні правосвідомості громадян у

частині їхнього сприйняття права, його основних завдань, функцій, цінностей

і державної влади.

Аналізуючи зміст Конституції України з погляду правової основи дер-

жавної ідеології, необхідно сказати наступне: 1) сучасна правова ідеологія

України перебуває у процесі формування і є поєднанням критики радянської

ідеології тоталітаризму, відходу від позитивізму та пошуку нових

ліберальних ідей розвитку права і держави. Можна спостерігати поєднання

неолібералізму, політичного плюралізму та неоконсерватизму. Таке

багатоманіття не є позитивним, оскільки позбавляє чіткості розуміння шляху

розвитку держави і суспільства; 2) плюралізм у підході до конституційного

визначення державної ідеології, що затверджений у ст. 15 Конституції

України, зумовлює гостру кризу суспільних відносин і провокує до певної

суспільної невизначеності у векторі розвитку самої держави; 3) у ході

реформування Конституції України доцільно внести зміни щодо чіткого

визначення змісту правової ідеології держави, яка стане керівним фактором

розбудови правової держави, утвердження громадянського суспільства і

високих соціальних стандартів; 4) основою єдиної правової ідеології, яка, на

нашу думку, має ґрунтуватися на засадах лібералізму, повинно бути

поєднання гарантій дотримання широких соціальних прав і свобод, а також

встановлення механізмів виконання і дотримання законів та норм права з

боку законотворців і держави [205, с. 47].

Слід підсумувати, що цінність ідеології полягає в тому, що вона є

вагомим фактором формування суспільства та виховання людей. Досвід

цивілізованих країн свідчить, що держава не може існувати без власної

ідеології. Адже потреба в ідеології закладена самою закономірністю

функціонування суспільства та необхідністю пошуку загальнонаціональних

духовних орієнтирів, спроможних консолідувати суспільство. Еволюція

ідеології відбувається в тісному взаємозв’язку з іншими суспільно-

166

політичними факторами. Однак, суттєвою особливістю ідеології є її здатність

виконувати функцію визначального спрямовуючого та консолідуючого

чинника в суспільстві та державі. У процесі розвитку правової ідеології

надзвичайно важливу роль відіграють не лише правові чинники, а й

моральні. Останні, значною мірою, доповнюють і вдосконалюють ті аспекти,

які не можуть повною мірою бути розвинені правом чи законодавством.

Таким чином, правова (конституційна) ідеологія забезпечує процес

формування безпечного соціального та політико-правового простору,

виходячи з утвердження та реалізації прав і свобод людини як відправних,

основоположних до пошуку адекватних відповідей на виклики, ризики та

небезпеки глобалізованого світу, що дозволяє не лише використати її

потенціал як складової вітчизняної правової системи, а й розглядати усталені

юридичні, психологічні та соціальні механізми реалізації прав людини в

їхньому підпорядкуванні обраній моделі державотворення, а також

можливостям реалізації зовнішньополітичних цілей.

3.3. Взаємодія понять правова ідеологія та державна ідеологія і їх

конституційне закріплення

Пріоритетне місце в системі сучасних державно-правових досліджень

справедливо відводиться вченню про функції держави, яке включає в себе їх

поняття, сутність, види, особливості, форми, методи здійснення тощо.

Важливість і складність цієї наукової проблеми зумовлюються

багатовимірністю функцій держави як полісистемного політико-правового

інституту, ґрунтовне вивчення якого дає змогу не лише визначити основні

ідеологічно детерміновані напрями діяльності держави, а й виявити основні

способи конституційного закріплення і як наслідок реалізації окремих

функцій через діяльність державних інституцій у різноманітних сферах.

Адже саме завдяки ідеологічному стрижню відбувається конституційне

регулювання у рамках правового поля діяльності державних інституцій.

167

Складність сучасного теоретичного освоєння суті та змісту

національного буття, зокрема державотворення і юридичного нормотворення

перехідного історичного періоду, в якому нині перебуває Україна, полягає

перш за все в тому, що країна стоїть тільки на початку тривалого історичного

етапу переходу від державно організованого суспільства авторитарного типу

до демократичної організації суспільного життя на засадах політичної,

економічної та ідеологічної багатоманітності [104, с. 29].

Як відомо, суспільство може успішно розвиватися лише на основі

суспільного компромісу між державною владою, державою як політичною

формою її організації і самим суспільством. Державна влада, представники

якої організовані в певні політичні партії і ставлять перед собою завдання

ефективної організації й управління суспільством в інтересах прогресивного

розвитку останнього, має сприймати критику існуючої опозиції в

конструктивному плані, опрацьовувати і втілювати її в конкретні дії в ім’я

інтересів держави і суспільства в цілому, сформованого на основі моралі та

права.

Завдання вітчизняної юридичної науки нового теоретичного

осмислення сучасних актуальних соціальних проблем, особливо у сфері

законотворення, обумовлюються не тільки потребами внутрішньодержавного

будівництва, але й потребами всесвітньої суспільної глобалізації.

Сьогоднішні процеси спрямовані на гармонізацію понять державної та

правової ідеології міждержавного співробітництва характеризуються певним

чином увагою суспільної, у тому числі юридичної, науки до поглиблення

теоретичних досліджень, зокрема проблеми забезпечення прав людини в

процесі організації державної влади, її конституційного врегулювання і

реалізації її функцій. Одним із аспектів зазначеної уваги є з’ясування

закономірностей взаємодії понять державної та конституційної ідеології.

Саме в процесі цієї взаємодії вдосконалюється забезпечення прав і свобод

людини. Довести взаємозв’язок різноманітних соціальних, у тому числі

владних, явищ, виявити причинно-наслідковий зв’язок між ними, коли одне

168

може бути причиною іншого, зокрема між державною владою і суспільством

в цілому, можна передусім за допомогою порівняльного методу. Розвиток

порівняльного методу пізнання соціальних явищ, у тому числі порівняльного

правознавства, це об’єктивний за своєю природою процес, обумовлений

ускладненням суспільних як внутрішньодержавних, так і міжнародних

відносин, взаємодією їх різноманітних форм. Тому проблема «взаємодії» має

належати до фундаментальних проблем сучасної науки, у тому числі

вітчизняної юридичної науки, повинна розглядатись під кутом зору

наукового напряму, що має, зокрема, міждисциплінарний характер і, як

слушно зазначає Р. Мінченко, «дозволяє розглядати індивідуально-особисті,

публічно-правові засади як такі, що належать до різних вимірів суспільства і

людини, а не виключають одна-одну» до з’ясування своєї суті та змісту [104,

с. 32].

Правова ідеологія один з важливих інструментів на шляху

встановлення демократичного устрою держави і цьому контексті її, на наш

погляд можна вважати, виходячи з історичного досвіду українського

державотворення, дуже вагомою складовою державної ідеології. В її силах

вплинути на формування правової політики держави, сприяти розвитку

системи права та правового регулювання, сформувати повагу до права серед

населення.

Проте здатна вона й на протилежне. Штучно створена та нав’язана

правова ідеологія не може бути органічною частиною правосвідомості

особистості, а отже може зруйнувати в уявленні людей єдність правової

теорії та реальності, сформувати зневажливе ставлення населення до права та

законів. Історія свідчить, що ідеологія не раз ставала засобом маніпулювання

масами в руках тоталітарних режимів, тому вкрай необхідно врахувавши

помилки минулого та зробивши детальний науковий аналіз цього явища,

поставити його на службу ідеалам гуманізму та демократії. Особливо

актуальним це питання є зараз для України, яка перебуває в епіцентрі

державних та соціальних перетворень.

169

В умовах сьогоднішнього стану України особливого значення

набувають питання, як уже наголошувалося, розроблення концептуальних

засад модернізаційного розвитку, засадничою підвалиною якого міг би бути

націоналізм як політична ідеологія щонайменше у трьох площинах: як

ефективний засіб пошуку варіантів відповідей на виклики і ризики, що

постали за глобалізаційної доби; як певне осереддя формування механізмів

політичної відповідальності; як засіб протидії дезінтегративним тенденціям,

політичному сепаратизму та іншим загрозам трансформаційного стану

пострадянських країн.

Правова ідеологія, маючи державно-політичне наповнення, об’єднує

особистість, суспільство та державу у розумінні правової дійсності, в

уявленнях про право та про шляхи розвитку правової системи держави,

дотримання принципів законності та правопорядку. На думку О. Заздранової,

поява ідеології покликана забезпечити довготривале регулювання буття

соціуму, виступаючи джерелом соціальної мотивації для індивідів, а також

виконувати надзвичайно важливу функцію легітимізації всього, з чим вона

матиме справу в змістовному плані: уявлень про світ і місце людини в ньому,

певних форм соціальної організації, соціальних відносин, типів поведінки і

способу життя [38, с. 7].

Транзитивні суспільства характеризуються суперечністю поглядів та

суспільних орієнтацій. Відмінності правової системи тоталітаризму та

демократичного суспільства очевидні, а тому перехід від однієї до іншої

системи безпосередньо неможливий. Такі суспільства перебувають в умовах

дезорганізації, що означає дезінтеграцію політико-правових інститутів, які не

здатні виконувати завдання, для яких вони створені, ослаблення механізмів

формального і неформального контролю тощо. Слід відзначити також

загострення соціальних суперечностей у перехідному суспільстві, злам

командно-адміністративної системи управління і вступ на складний і

суперечливий шлях створення ринкової економіки, обстановку економічної,

політичної та духовної кризи [127, с. 205–208].

170

Такі питання практичного та організаційного характеру, безперечно,

негативно впливають на правосвідомість та правову культуру суспільства. Як

пише Ю. Калиновський, правосвідомість ―людини перехідного періоду‖ має

низку особливостей: амбівалентність; мотиваційна невизначеність;

поведінкова непослідовність; відсутність необхідних знань про правову

систему країни; превалювання звичаїв над позитивним правом; терпиме

ставлення до неправових засобів розв’язання конфлікту; звернення до

традицій та нехтування правом; домінування патерналістських настанов у

правосвідомості над активістськими тощо [45, с. 89].

Солідаризуємось із позицією М. Недюхи та деяких інших дослідників

щодо внутрішнього наповнення самого концепту «правова ідеологія».

Правову ідеологію можна розглядати у таких проявах: як суспільне явище,

юридичну категорію, структурний елемент правосвідомості, як складову

ідеологічної функції держави, як теоретичну основу державної правової

політики [118, с. 301]. Правова ідеологія, як правило, інтегрується у

державну політику не спонтанно, вона виробляється фахівцями і засвоюється

населенням у процесі правового виховання, під час здобуття юридичної

освіти, у ході вивчення юридичної літератури та нормативних актів [45, с.

91].

В. Хропанюк бачить правову ідеологію як теоретичну форму

відображення суспільного життя, що дає змогу не лише наголосити на

єдності правової теорії та фактів правової дійсності, а й важливості

забезпечення єдності науки і практики, теоретичної й емпіричної свідомості

суспільства, ідеї та інтересу, правової норми та соціального порядку [134, с.

204].

У контексті існуючих безпекових викликів, що постали перед

Україною, невизначеність державної ідеології стає загрозливою. Виникає

ситуація, коли її основні функції, завдання, а отже, і статус, перебере на себе

ідеологія, яка відображає інтереси певних політичних сил чи кланових

угрупувань. Таку ситуацію можна назвати "синдромом деідеологізації".

171

Вирішення її у площині постановки завдання для науки "державне

управління" в Україні щодо пошуку власної державної ідеологічної

концепції.

Перебороти Україні "синдром деідеологізації" має допомогти, по-

перше, визнання місця і ролі державної ідеології в житті суспільства, а по-

друге, усвідомлення основних її недоліків і намагання подолати їх шляхом

раціонального зважування змістовного наповнення ідеології та гуманізації

механізмів її реалізації. Основним критерієм державної ідеології має стати її

"недогматичність" - вона має бути відкритою до постійного вдосконалення та

розвитку, враховувати особливості індивідуальних і групових інтересів, не

претендувати на виключність [132, с. 23].

Прискорити процес становлення демократії могла б чітко розроблена та

науково обґрунтована демократична ідеологія, яка, втілюючись у державних

програмах розвитку та у всіх сферах державного життя, забезпечила б

підвищення рівня правосвідомості суспільства. Проте ситуація

ускладнюється тим, що в посттоталітарних державах поняття правової

ідеології набуває різко негативного забарвлення, адже в патерналістських

суспільствах їй відведена особлива роль маніпуляції народом, його

свідомістю з метою здійснення завдань, поставлених політичною елітою.

Увага акцентується на негативних сторонах явища правової ідеології,

наприклад, на її абсолютизації у межах тоталітарного режиму, створення нею

ідеологічних міфів та утопій, ідеологізацію всіх сфер життя та ін. На задній

план відходять всі позитивні її функції, такі як пізнання, консолідації,

формування соціальних цінностей та ідеалів, які могли б відіграти важливу

роль у прискоренні проходження державою трансформаційних процесів.

Відсутність правової ідеології значно уповільнила процеси

формування конкретної мети державно-політичного розвитку, нових

загальнолюдських та соціальних ідеалів, навколо яких могли б згуртуватись

люди. Варто також згадати про те, що однією з причин низького авторитету,

а відповідно і ефективності інституційних органів у державі на той час також

172

була відсутність ідеології, яка не виконувала однієї з основних своїх функцій

— легітимації влади [127, с. 40].

Сутність державної ідеології, основна парадигма її розуміння залежить

від конкретно-історичних умов розвитку держави. Але незаперечним

залишається її основне призначення, яке полягає в забезпеченні та підтримці

функціонування держави.

Суб’єктом державної ідеології є держава як політичний інститут -

політико-територіально та структурно організоване суспільство. Така

ідеологія має захищати, перш за все, інтереси населення держави, її

громадян, незалежно від їх соціальної, етнічної, расової, релігійної

приналежності, політичних поглядів та уподобань. Саме з цих позицій

державну ідеологію можна назвати "загальною" - "спільною" для суспільства,

організованого у державу. В умовах національної держави загальносуспільна

ідеологія отримує національне забарвлення, оскільки держава виступає як

національно організоване суспільство.

Як зазначає І. Розпутенко, під державним управлінням слід розуміти

практичний, організуючий і регулятивний вплив державних органів на

суспільну життєдіяльність людей з метою збереження історичної пам'яті,

упорядкування і розвитку конституційних інститутів відповідно до

національних інтересів. Державне управління є способом функціонування і

реалізації державної влади як виразника національних інтересів народу [142].

Процес державотворення в Україні поставив на порядок денний

проблему ідеологічного забезпечення цього процесу і створення державної

ідеології. Однією із завад на шляху формування в Україні державної ідеології

є теза про деідеологізацію як ознаку демократичного суспільства. Відповідно

до цієї тези, суспільство намагається позбавитись надмірного ідеологічного

тиску, що призводить до заперечення ідеологічної влади. Така ситуація

найбільш характерна для суспільств, що знаходяться на етапі переходу від

тоталітаризму до демократії. Деідеологізація за цих умов супроводжується

173

лібералізацією суспільних відносин, запровадженням основних цінностей і

механізмів демократії.

Разом з тим, деідеологізація характерна і для так званих "ліберальних"

суспільств. Більше того, її ідеї та поширення на пострадянському просторі

беруть свої витоки на Заході. Цей процес був обумовлений закономірними

тенденціями суспільного розвитку - зниженням зацікавленості широких

соціальних верств політикою, падіння рівня політичної активності населення,

зближення позицій багатьох суспільних сил щодо громадянських і

політичних прав.

Трактування поняття "деідеологізація" на пострадянському просторі

пов'язане, у перш чергу, з вивільненням від пут тоталітарної ідеології та

трансформацією свідомості. Деідеологізація тут сприймалася як позбавлення

влади комуністичної ідеології, звільнення від її догм, стереотипів,

розвінчання комуністичних міфів. У суспільно-політичному житті вона

супроводжувалася скасуванням однопартійності, активізацією громадського

сектора, появою нових політичних сил. Але поступово поняття

деідеологізація набуло сенсу як намагання вберегти суспільство від появи

нової ідеології тоталітарного характеру.

Подібне розуміння деідеологізації характерне і для України. Його В.

Лісовий називає "крайнім". Серед основних негативних рис ідеології

дослідник виділяє примітивізм, тенденційність, догматизм та надмірну

системність ("голізм") [86, с. 73]. Саме їх він вважає основними причинами

популярності теорій деідеологізації - спробами усунути ідеології із

суспільного життя, замінивши їх чимось кращим.

Прихильники "деідеологізації" в Україні, як правило, посилаються на

досвід країн західної демократії і вказують на те, що вони не мають жодної

ідеології. Ця думка базується на ототожненні державної та політичних

ідеологій, і, відповідно, на плюралізмі останніх. Аналізуючи досвід США,

можна визначити, що в основі усього державно-політичного механізму

лежить ідеологія ліберальної демократії, а американська ідея є досить

174

яскраво вираженою через концепції індивідуалізму, "відкритого суспільства",

"плавильного котла" ("melting pot") і реалізується в пануванні ринкових

відносин у всіх суспільних сферах - економічній, політичній, соціальній.

Досвід створення Європейської Співдружності показує нам також спроби

пошуку єдиної ідеології. Загальні обриси її окреслюються не лише в ідеях

"Європи", "спільного дому", демократії, соціальної та правової держави, але

й базуються на етнічному плюралізмі та полікультурності європейського

суспільно-політичного простору.

У руслі дослідження проблем державної ідеології слід відзначити, що

система державного управління на етапі деідеологізації втрачає контроль за

ідеологічними процесами в суспільстві. Створюється ідеологічний вакуум,

який заповнюється ідеологіями діаметрально протилежних орієнтацій, які

досить часто не відповідають суспільним потребам.

На етапі державного будівництва деідеологізація створює певні

загрози, пов'язані з державним управлінням. Держава потребує певного

ідеологічного забезпечення, обґрунтування власного існування, суспільної

мети, ціннісного закріплення власної державності. Людина, суспільство

мають обирати варіанти власного розвитку. А це означає вибір тих чи інших

ціннісних орієнтацій, а значить, певних ідеологічних позицій. Тобто

державне управління не може існувати без ідеології, а отже, й деідеологізація

не може бути тривалою, а тим більше заміняти собою власне ідеологію.

Конституція за своєю суттю не може бути деідеологізованою, оскільки

саме в ній проголошуються основні принципи державного устрою, цінності

та норми державного буття. А головне - вона покликана сформулювати мету

державного розвитку та показати основні шляхи її досягнення, бо саме на

конституційній основі формується державне законодавство, основні

принципи життєдіяльності суспільства.

Інша причина неспроможності деідеологізації щодо державного

управління полягає в тому, що, як правило, за її гаслами приховується певна

ідеологія. Навіть сучасна ідеологія демократичного суспільства, опираючись

175

на загальнолюдські цінності, раціоналізацію політичного життя не перестає

бути ідеологією. Але ідеологія, яка ховається за вивіскою деідеологізації,

може мати й інший, недемократичний характер: суперечити суспільним

інтересам; бути направленою проти держави, суспільства, людини; мати

реакційний характер.

Окрім цього, загроза деідеологізації полягає ще й у тому, що вона

відкриває шлях до розповсюдження різновидів ідеології, які,

використовуючи гасло політичного плюралізму та демократичного

світогляду, починають пропагувати свої ідеї серед широких верств населення

для забезпечення у майбутньому свого приходу до влади.

Потрібно відзначити, що деідеологізація провокує такий стан

суспільного розвитку, коли відбувається відмова від ідеї державної ідеології

взагалі й утримання апарату держави від проведення ідеологічної роботи.

Разом з тим, необхідність ідеологічного обґрунтування державотворчих

процесів в Україні вимагає пошуку "чогось", щоб замінило відсутність

ідеології. Таким чином, поступово формується низка понять ("державницька

ідеологія", "ідеологія державотворення", "ідеологія державності" тощо), які

не завжди адекватно за сутністю і змістом відповідають покладеним на них

функціям.

Найпоширенішими серед науковців є поняття "ідеологія

державотворення" та "державницька ідеологія". Саме на них покладається

основне навантаження щодо ідеологічного забезпечення державного

будівництва та державного розвитку в Україні.

Поняття "ідеологія державотворення" знаходимо в багатьох науковців

та політичних, державних діячів. Але вичерпне його визначення дає В.

Воловик як сукупності теоретично обґрунтованих ідей і поглядів, що

виражають ставлення до існуючої системи державного устрою та її

можливих змін, сприйняті як правильні і потрібні співгромадянами

конкретного суспільства, утвореними ними соціальними шарами і групами,

176

що певною мірою беруть участь у практичній реалізації цих ідей і поглядів

[16, с. 25 ].

Ідеологія державотворення зосереджена на формуванні держави як

інституту, вибору її форми, шляхів її втілення в життя. Саме цей сенс ми

знаходимо у словосполученні "державотворення", тобто "творення держави".

Найближче до цього поняття за змістом знаходиться вислів "розбудова

держави", який передбачає пошук шляхів формування та удосконалення

держави як політичного інституту, механізмів її функціонування. У цій же

площині звучить і поняття "ідеологія державного розвитку", яке має і

додаткове змістовне навантаження - визначення майбутніх шляхів

державного розвитку, стратегічних пріоритетів внутрішньої та зовнішньої

політики. Близьке за змістом і поняття "ідеологія державного будівництва",

яке уявляється системою ідей щодо побудови держави, її організації як

соціально-політичного інституту, механізмів функціонування та ін.

Не менш поширеним є поняття "державницька ідеологія". На думку І.

Гавриленка, така ідеологія виникає найчастіше тоді, коли новостворена

політична група (політична нація) має нагальну потребу об'єднатись,

асимілюватись, ідентифікуватись. Підґрунтям такої ідеології є одержавлений

(чи якимось чином легалізований) "інтегративний націоналізм" [17, с. 9]. На

цінності національної державності як основній характеристиці

державницької ідеології наголошує у своїй роботі І. Смагін [156].

Загалом правова ідеологія та процес правового регулювання тісно

взаємопов’язані. З одного боку, правова ідеологія закладає основу для

правового регулювання у вигляді певної теорії чи моделі, що дає змогу

визначити пріоритетні методи правового регулювання, зафіксувати його

завдання, зафіксувати правові цінності та ідеали, що лежать в основі

розвитку суспільних відносин. У цьому контексті можна погодитися з тезою,

що правова ідеологія виступає своєрідним теоретичним проектом для

процесів правового регулювання. При цьому правова ідеологія виявляє певні

177

регулятивні властивості й може впливати на розвиток як правосвідомості

громадян, так і на конкретні суспільні відносини [182, с.15].

Процес формування правової ідеології має бути підпорядкований

завданням утвердження України як правової, соціальної, суверенної,

демократичної країни, що можливо на засадах поєднання зусиль суспільства,

держави та її громадян, відродження традиційних засад української

державності та правопорядку, формування правосвідомості в її єдності з

морально-етичними засадами функціонування суспільства. Саме тому

правову ідеологію цілком слушно розглядають, з одного боку, як ідейну

противагу, обмеження й заборону щодо неправомірних явищ і дій, а з іншого,

– як сукупність концептуально обґрунтованих ідей, принципів і положень,

стимулів і мотивів, що сприяють зміцненню й утвердженню правомірних

засад функціонування суспільства [37, с. 67].

Вплив правової ідеології на процеси правового регулювання

прослідковується не лише на загальноправовому рівні, коли цілеспрямований

характер розвитку правових відносин і їх нормативного регулювання вимагає

відповідної правової ідеології, а й на рівні конкретних державно-правових

реформ, які у процесі своєї реалізації передбачають фундаментальні

ідеологічні зміни на рівні правосвідомості громадян у частині їхнього

сприйняття права, його основних завдань, функцій, цінностей і державної

влади.

На нашу думку, роль правової ідеології полягає в тому, що саме вона

визначає, яка модель взаємодії держави і громадянського суспільства

реалізується в кожному конкретному випадку (це, у свою чергу, визначає і

властивості самого громадянського суспільства). Це визначає її особливу

значущість як для держави, так і для громадянського суспільства.

Визначення місця нашої країни в цих системах неоднозначне, оскільки

мають місце ознаки обох моделей: державоцентрична має прояв у

функціонуванні монополії на владу державного апарату, складності для

пересічних українців захищати свої інтереси в суді тощо, а людино-

178

центрична проявляється через збільшення «обертів» інститутів соціального

захисту (Закон України «Про звернення громадян», більша публічність влади

тощо).

Переважання тих чи інших тенденцій залежить від ідеологічного

спрямування, яке в Україні, попри всі негаразди, спрямоване на побудову

громадянського суспільства. Правова ідеологія створює сприятливі

психологічні умови для його розвитку і функціонування. Останнє, на нашу

думку, передбачає наступні особливості: соціальна правова ідеологія, яка

спирається на те, що людина є не просто автономним і самодостатнім ін-

дивідом, а складає частину спільноти, котра також розвивається і має свої

специфічні потреби, задоволення яких передбачає наявність державної влади;

людина - це частина суспільства, яка є не лише носієм невід'ємних прав і

свобод людини і громадянина, але й несе ряд обов'язків перед суспільством

та перед іншими громадянами.

Роль правової ідеології полягає й у тому, що вона продукує правові

принципи, які дозволяють адаптувати реальні державні якості до бажаних, -

це сприяє розвитку демократичної і правової держави, яка, у свою чергу,

забезпечує функціонування громадянського суспільства. Окрім принципу

верховенства права, правова ідеологія сприяє наступному: утвердженню

режиму законності і стимулюванню правомірної поведінки громадян,

оскільки розвиток громадянського суспільства завжди передбачає

підтримання високого рівня правопорядку; відстоюванню та захисту

громадянами своїх інтересів; можливостям всіляко реалізовувати себе в

найрізноманітніших сферах діяльності; активності (за бажанням) у

політичній, економічній, культурній, соціальній чи будь-яких інших сферах.

[90, с. 28]

В умовах України йдеться, передусім, про формування такого

правового порядку (у межах демократичного політичного режиму), який

ґрунтується на засадах соціально орієнтованого ринкового господарства,

балансу в розмежуванні та взаємодії приватно- і публічно-правових основ

179

суспільного ладу. Саме цей баланс можна розглядати як передумову

досягнення оптимального співвідношення між саморегулюванням суспільних

процесів та їх державною організацією і управлінням, рівноваги між

економічною ефективністю суспільного виробництва та соціальною

справедливістю розподілу його результатів – матеріальних і духовних благ.

Зазначений баланс формує засади оптимального співвідношення між

свободою волі індивіда та юридичною рівністю людей, їх правами,

обов’язками та відповідальністю, між правовою культурою,

правосвітоглядом, правосвідомістю та правовим порядком.

Політична ідеологія будується на засадах усвідомлення інтересів різних

соціальних станів, їх систематизації й артикуляції відповідними суб’єктами

дії. При цьому правова психологія слугує підґрунтям зародження та

формування правових ідей, з’ясування, зокрема, права як регулятора

суспільних відносин, необхідності встановлення режиму законності та

правопорядку, юридичної відповідальності, обґрунтування необхідності

розроблення та прийняття тих чи інших нормативно-правових актів як засобу

внормування суспільних відносин, розв’язання проблем суспільного

розвитку тощо. Водночас правова ідеологія є фактором приведення до дії

правових ідей, що вже склалися, сприяє осягненню правових потреб та

інтересів соціальних груп, їх науковому обґрунтуванню у правових теоріях,

концепціях і програмах [151, с. 18]. Остання обставина, що, очевидно,

споріднює правову і політичну ідеології, адже остання також може бути

розглянута як засіб теоретичного осягнення та реалізації політичних ідей,

потреб та інтересів, що склалися в суспільстві, окремих сферах його

життєдіяльності – економічній, політичній, духовній чи культурній.

Відповідно правова ідеологія має розглядатися як суспільне явище,

юридична категорія, структурний елемент правосвідомості як складова

ідеологічної функції держави, як теоретична основа державної правової

політики. І в цьому сенсі не можна не погодитися з А. С. Сиротіним, який

стверджує, що правова ідеологія сприяє виробленню правової політики

180

держави, визначенню перспектив розвитку національної системи права,

пріоритетних напрямів сфери правового регулювання, планування

правотворчої діяльності органів держави шляхом обґрунтування прийняття,

зміни чи відміни конкретних правових актів, вироблення правової позиції

суб’єктів права, формування поваги до права тощо [151, с. 15].

Так, М.П. Недюха підкреслює, що реалізація ідеологічної функції

держави обумовлюється як історико-культурними умовами, звичаями і

традиціями народу, так й ідеологічними системами (ціннісно-духовною та

інструментальною) і моделями - ідеократичною та маніпулятивною.

Зазначене надає можливість ученому виокремити різні типи ідеології

держави: духовно-ціннісний тип, що притаманний давнім і середньовічним

державам, а за умов сьогодення деяким теократичним державам, в яких

визначальною є релігійна ідеологія; інструментальний тип ідеології, що

отримав поширення практично в усіх країнах Західної Європи. У

відповідності до даних типів ідеології науковець виокремлює ідеократичну та

маніпулятивну її моделі [112, с. 14].

Правова ідеологія, що культивується в державі, впливає на її цілісність,

моральність, подолання проявів правового нігілізму, позначається на

зовнішній політиці держави, можливостях пошуку консенсусу та компромісу

тощо. Поряд із цим держава впливає на формування тих чи інших видів

ідеології, на їх пріоритетність.

Правова ідеологія впливає на правову політику держави. Вітчизняні

вчені підкреслюють, що правова ідеологія і правова політика є

взаємопов'язаними сферами діяльності, що обумовлюється: а) їхньою

універсальністю та б) взаємодоповнюваністю. Зважаючи на ту обставину, що

ідеологія щннісно наповнює державну правову політику, орієнтує її, надає

бачення механізмів досягнення цілей тощо, будь-який дефіцит правової

політики, можливі її слабкості компенсуються значною мірою правовою

ідеологією [116, с 14].

181

Обґрунтування потреби прийняття, зміни чи відміни конкретних

нормативно-правових актів. Необхідність виявляється у процесі аналізу

стану законності, правопорядку й ефективності правового регулювання за

умов дії нормативно-правового акта, виявлення невідповідності змісту

чинних нормативно-правових актів потребам процесу соціальних змін. У разі

наявної необхідності правова ідеологія, виходячи з результатів аналізу та

спираючись на психологічні фактори, які характеризують відношення різних

соціальних груп і суспільства в цілому до стану врегулювання певних

суспільних відносин обґрунтовує необхідність зміни чинного стану

правового регулювання шляхом внесення змін чи прийняття нового закону.

Вивчення демографічних процесів (шлюб, народжуваність, смертність,

міграція тощо), поточної оцінки чисельності та складу населення – вибір та

обґрунтування юридичних засобів, спрямованих на забезпечення відтворення

населення, створення сімей, стимулювання чи обмеження народжуваності

тощо, визначенню й обґрунтуванню заходів правового характеру щодо

міграції власного населення, правового статусу закордонних мігрантів тощо.

Формування правової позиції суб’єктів права як обумовленої ступенем

усвідомлення ним соціальної цінності права та переконаності у необхідності

її дотримання, внутрішньої готовності до дії чи бездіяльності в юридично

значущій ситуації. Зміст і рівень правової позиції залежить від міри

інтеріоризації суб’єктом права правових ідей, поглядів, оцінок та концепцій,

що обумовлюють його відношення до права – позитивне, негативне чи

вибіркове.

Формування поваги до права та закону. Інтелектуальний момент поваги

до права є: засобом закріплення політичної влади народу та охорони всіх

форм власності, що закріплені в Конституції України; засобом реалізації

політики держави, поєднання особистих і суспільних інтересів; позитивним

впливом на свідомість та поведінку суб’єктів права [151, с. 18–22].

Пріоритетне місце в системі сучасних державно-правових досліджень

справедливо відводиться вченню про функції держави, яке включає в себе їх

182

поняття, сутність, види, особливості, форми, методи здійснення тощо.

Важливість і складність цієї наукової проблеми зумовлюються

багатовимірністю функцій держави як полісистемного політико-правового

інституту, ґрунтовне вивчення якого дає змогу не лише визначити основні

напрями діяльності держави, а й виявити основні способи реалізації окремих

функції через діяльність державних інституцій у різноманітних сферах життя

суспільства. Функції держави дають можливість визначити найважливіші

сфери суспільного життя, урегулювання яких має першорядне значення.

Аналізуючи особливості правової політики, слід підкреслити, що вона є

різновидом державної політики, закріплюється правовими нормами в

принципах права тощо, формується відповідними державними органами, що

зумовлює її державно-владний характер, має на меті забезпечення законності

та правопорядку, гарантування прав та свобод людини та громадянина,

спрямована на досягнення ефективності механізму правового регулювання.

Зазначене надає можливість виокремити певні рівні правової ідеології,

а саме: доктринальний, на якому правова ідеологія розглядається як

сукупність концептуально чи доктринально обґрунтованих ідей, поглядів,

теорій щодо розуміння права, правової системи тощо; нормативний, що

обґрунтовує через правову ідеологію шляхи вдосконалення діючого права,

законодавства з метою забезпечення найбільшої їх адекватності соціальним

та іншим умовам розвитку суспільства та діяльнісний рівень, який

характеризує вплив правової ідеології на різні види правової свідомості.

Відтак, на процес формування правової ідеології впливає цілий ряд

факторів. На нашу думку, їх можна поділити на внутрішні та зовнішні, які

знаходять прояв у різних сферах життєдіяльності суспільства. Серед

внутрішніх факторів заслуговують на увагу: соціальні, що пов'язані з розвит-

ком суспільства та формуванням державності; процеси конституціоналізації,

розвиток правової системи, її складових та необхідність формування в

свідомості суб'єктів ідеологічного підґрунтя їх діяльності, мотивації їх

поведінки; процеси, які відбуваються в державі по вдосконаленню політичної

183

системи та її інституцій тощо. Серед зовнішніх факторів заслуговують на

увагу глобалізаційні, інтеграційні процеси, які мають місце в світі.

Визначаючи парадигму правової ідеології необхідно також зауважити,

що вона також здійснює суттєвий вплив на процес формування правової

держави в Україні, який на нашу думку, полягає у наступному: 1) на

сучасному етапі національного державотворення можна говорити про процес

активного формування правової держави, а на думку багатьох українських

науковців – соціально-правової держави, основним критерієм якої є людина,

її соціальні права і свободи [ 209, с. 283]; 2) на сьогодні відбувається процес

формування правової ідеології, який відбувається в руслі відмови від

позитивістського підходу і радянської спадщини до поширення ідей

лібералізму, притаманного європейській правовій традиції. Сучасний

лібералізм формується на підставах соціологізму, безпосереднім наслідком

якого у практичній площині є людиноцентризм права; 3) для ефективної

реалізації правової ідеології в руслі формування правової держави, слід

сформувати її чутку парадигму, яка являє собою поєднання теоретико-

правового змісту ідеології, права, правової культури та праворозуміння; 4)

засадничою нормою парадигми правової ідеології, на нашу думку, має бути

соціологізм та принцип послідовності, які основою правових відносин

визначають людину та її права [ 204, с.63].

Таким чином на підставі наведеної у підрозділі аргументації необхідно

констатувати, що зв’язок правової ідеології з правовою політикою держави

забезпечується шляхом: вироблення й обґрунтування правової політики

держави. При цьому визначаються й обґрунтовуються цілі та етапні завдання

правового регулювання суспільних відносин, принципи права та його

системи, принципи законності та правопорядку. У процесі цієї взаємодії

виробляється порядок формування органів влади та їх функціонування,

процедури правотворчої діяльності, визначається й обґрунтовується

процесуальний порядок здійснення правосуддя, права, свободи громадян,

гарантії їх реалізації тощо. Взаємовплив правової ідеології та правової

184

політики має своїм наслідком появу низки нових галузей права, зокрема,

екологічного, податкового, а також обґрунтування необхідності визнання як

самостійних галузей освітнього права, транспортного права, визначення

пріоритетних напрямів правового регулювання – економічних, соціальних,

політичних, культурних потреб.

185

Висновки до ІІІ розділу

Формування правової ідеології у незалежній Україні характеризується

певними об’єктивними ознаками, що притаманні для суспільств

транзитивного типу, у яких відчутний багаж тоталітарної правової системи.

Перехід від цієї системи до демократичних державно-правових відносин у

вітчизняних правових реаліях відбувається в умовах дезінтеграції політично-

правових інститутів та недостатньої ідеологічної ролі інституцій

громадянського суспільства, на яких покладено функції формального і

неформального контролю, щодо визначення ступеня демократичності тих чи

інших конституційних актів.

Умовно процес формування правової ідеології в Україні в роки

незалежності у підрозділі було поділено на три етапи: перший (від здобуття

незалежності 1991 р. – 1996 р.) так званий безконституційний період, що

фактично був «ідеологічним вакуумом», адже тогочасні політичні й правові

інститути саме через відсутність ідеологічного підґрунтя у цей час не

виконали однієї з найважливіших своїх функцій – легітимізації влади в

Україні; другий етап (1996 р. – 2004 р.) позначився формуванням політично-

правової ідеології як системи концептуально-оформлених уявлень, ідей та

поглядів, відображених в Основному Законі, сформованих на основі

суспільного консенсусу, досягнутого представниками різних соціальних

прошарків та суб’єктів політичного процесу; третій період (2004 р. до

сьогодні) розпочався Помаранчевою революцією, після якої значний вплив

на формування ідеологічних пріоритетів суспільства й процес їх легітимізації

у правовому полі одержали інститути громадянського суспільства, які

шляхом здійснення контролю дозволили державним органам та політичним

суб’єктам більш об’єктивно відображати юридичну дійсність, при цьому

формуючи належний політично-правовий простір, опертий на багатому

історично-правовому досвіді українського суспільства.

Незважаючи на те, що процес формування правової ідеології як

цілісного концепту в Україні досі не завершено, однак корпус прийнятих

186

законів та конституційних актів дозволяє визначити стратегічні цілі

соціального розвитку та сформувати правові механізми регулювання

зовнішніх і внутрішніх відносин, а роль, яка відводиться ідеології у цьому

контексті, на наш погляд, полягає, передусім, у дотриманні належного

балансу між інтересами, правами, обов’язками різних суб’єктів

конституційного процесу в Україні.

Необхідність уніфікації правової ідеології в Україні випливає у першу

чергу з того, що ця ідеологія опираючись на Основний Закон є потенційно

сукупністю концептуально обґрунтованих ідей, принципів і положень, а

також правових цінностей стимулів і мотивів, що забезпечують внутрішнє

функціонування держави та суспільства, а також зміцнюють зовнішнє

позиціонування країни у міжнародному політично-правовому просторі.

Уніфікація правової ідеології є важливою, з нашої точки зору, ще й

тому, що вона повинна поставати як монолітна система здатна виконувати

завдання позитивних соціальних змін та водночас правового забезпечення

цього процесу. Уніфікації водночас потребує і зміст правової ідеології, що

незважаючи на велику кількість компонентів (стратегія законодавства,

принципи правового регулювання, захист прав людини, судово-правова

реформа, тощо) мусить базуватися на безумовному пріоритеті реалізації прав

і свобод людини і громадянина, як політичних, так і соціальних та

економічних.

Важливість уніфікації правової конституційної ідеології також полягає

у тому, що завдяки зрозумілій ідеологічній матриці неухильно відбувається

процес утвердження цивілізованих стандартів рівня та якості життя,

збільшується рівень демократизації влади, тощо. Уніфікація в кінцевому

результаті, що є одним із концептуальних положень дисертаційного

дослідження, повинна призвести до гармонізації українського законодавства

з найкращими світовими зразками правотворчості, що дозволить якісно

інтегруватися у світові політичні та правові інституції. Уніфікація і

гармонізація є тими ідеологічними підвалинами універсалізації

187

національного права, що забезпечують достатньо комфортні умови для

правової інтеграції у європейські та світові структури. Вони імпліцитно

свідчать про загальносуспільне інтеграційне призначення держави,

демонструють принципову відкритість державних інституцій.

Відтак, нами аргументовано доведено, що для гармонійної

імплементації ідеологічних установок у сучасне конституційне поле України,

необхідно щоб інтеграція правової ідеології у державну політику відбувалася

не спонтанно, а поступово вироблялася фахівцями та засвоювалась

населенням у процесі правового виховання, здобуття юридичної освіти,

написання актуальних наукових політично-правових досліджень, тощо.

Обґрунтовані у розділі теоретичні підвалини процесу ідеологічного

наповнення державної політики також увиразнюють необхідність якомога

швидшого формування конкретної ідеологічної моделі з метою постановки

чіткої мети державно-політичного розвитку нашої країни, реалізації

актуальних у сьогоденні політичних, економічних та соціальних ідеалів,

здатних виконати роль консолідуючого чинника у суспільстві.

Взаємодія понять «правова ідеологія» та «державна ідеологія»

виявляється у першу чергу у тому, що сутність правової ідеології, її

потенціал, ресурси та можливості полягають у нормативно-правовому

врегулюванні стратегічно орієнтованих і тактично здійснюваних заходів

щодо реалізації правової політики, утвердження та розвитку української

державності, зміцнення міжнародного авторитету України, її політично-

правового позиціонування в європейському та світовому просторі.

188

ВИСНОВКИ

Комплексне дослідження динаміки змісту правової ідеології

українського конституційного законодавства в історично-правовому

контексті є підставою до наступних висновків та рекомендацій.

1. Ідеологічна складова визначає зміст українського конституційного

законодавства з XVIII століття до сьогодення, що засвідчує зроблений у

дисертації аналіз історіографії та джерельної бази проблеми. Адже саме

завдяки ідеологічному наповненню вітчизняні конституційні акти протягом

історії відігравали роль вагомих політичних документів, у яких були

викладені державотворчі устремління кращих представників українського

народу, а не лише закладені ті чи інші юридичні норми й принципи.

Політико-правова наповненість українських конституційних проектів

бездержавного періоду засвідчує їх ідеологічний характер, дозволяючи

водночас вважати їх джерелами вітчизняного конституціоналізму, оскільки

аксіологічні парадигми, закладені у них, є наріжним каменем ідеологізації

сучасного конституційного законодавства незалежної України, навіть не

зважаючи на сутнісно притаманний йому ідеологічний плюралізм,

важливість дотримання якого підкреслює переважна більшість як

українських, так і зарубіжних дослідників цієї проблематики.

2. Провідною методологічною засадою дослідження є застосування

ідеологічного змісту, органічно притаманного для українського

конституційного законодавства різних історичних епох. З погляду розробки

загальної методології дослідження конституційного процесу в Україні слід

вказати, що важливою складовою його вивчення має стати звернення до

діахронічного виміру конституційного процесу, що дозволяє

продемонструвати не лише його органічну єдність з традицією

конституціоналізму в Україні, але й виявити його історичні закономірності як

одного з основних аспектів конституційного розвитку України.

Трактування ідеологічної сутності конституціоналізму в контексті

історичної еволюції цього процесу сучасними українськими правознавцями

189

характеризуються поліваріативністю, однак фактично зводяться до

ідеологічного обґрунтування необхідності обмеження державної влади.

3. Ідеологічний зміст Конституції П. Орлика полягає у тому, що вона

реалізувала потребу правової фіксації на найвищому рівні таких ідеологічно

зумовлених традиційних елементів українського конституціоналізму:

народовладдя, договірних відносин влади і народу, а також здатність

органічно сприймати й імплементувати у власне конституційне

законодавство європейську традицію правотворення з історично

притаманним їй християнським аксіологічним каркасом.

Інтелектуально-прогностичний потенціал державної та правової

традиції Конституції П. Орлика полягає в ідеологічній природі наскрізних

історично-правових цінностей українського народу, усвідомленого

прагнення до поглиблення взаєморозуміння між людьми та як наслідок

демократичності, що є характерною рисою документа.

Завдяки ідеологічному обґрунтуванню необхідності суверенного

розвитку українських земель творцями документа також було закладено

принцип політичної суб’єктності в українське конституційне законодавство

майбутніх історичних епох.

4. Ідеологічний контекст проектів українського конституційного

законодавства у ХІХ столітті, зважаючи на політичні обставини, а саме

бездержавний статус українських земель у цей період, мав виразне політичне

забарвлення, а вітчизняна конституційно-правова парадигма, закладена у

них, пройшла складну еволюцію від можливості відстоювання лише

федералістсько-автономістського статусу у складі великих імперських

утворень до відстоювання необхідності самостійного політичного розвитку і

його належного конституційно-правового забезпечення.

5. Компаративний аналіз конституційного законодавства періоду

Української національно-демократичної революції (1917-1920 рр.) засвідчив

його виразний соціальний характер, що став наслідком впровадження

демократичної ідеології у вітчизняне законодавство, адже у конституційних

190

проектах УНР та ЗУНР було гарантовано забезпечення прав національних

меншин, право осіб на здобуття громадянства, вибір місця проживання,

соціальний захист, рівні виборчі права для усіх категорій громадян, тощо.

6. Процес формування правової ідеології в Україні в роки незалежності

супроводжувався поступовою імплементацією ідеологічної парадигми у

вітчизняне правове поле, що сприяло виконанню правовою ідеологією однієї

з найважливіших своїх функцій – легітимізації влади в Україні.

7. Динамічні зміни у процесах правотворення в Україні на сучасному

етапі виражаються передусім у тому, що правовій ідеології законодавцем

поступово повертається можливість визначати ціннісно-світоглядні

орієнтації процесу соціальних змін держави і суспільства, країни в цілому,

що знаходить своє відображення в конституційно-правовому забезпеченні

цього процесу – Основному Законі, чинних законах та підзаконних актах. У

цьому сенсі можна стверджувати, що правова ідеологія є водночас ідеологією

конституційною.

Уніфікація правової ідеології повинна призвести до гармонізації

українського законодавства з найкращими світовими зразками

правотворчості, що дозволить якісно інтегруватися у світові політичні та

правові інституції. Уніфікація і гармонізація є тими ідеологічними

підвалинами універсалізації національного права, що забезпечують достатньо

комфортні умови для правової інтеграції у європейські та світові структури.

Вони свідчать про загальносуспільне інтеграційне призначення держави,

демонструють принципову відкритість державних інституцій.

8. Теоретичні засади взаємодії правової та державної ідеології є

важливими основами процесу ідеологічного наповнення державної політики,

втілення яких на конституційному рівні є вкрай необхідною умовою

формування конкретної ідеологічної моделі з метою постановки чіткої мети

державно-політичного розвитку нашої країни, реалізації актуальних у

сьогоденні політичних, економічних та соціальних завдань, здатних виконати

роль консолідуючого чинника у суспільстві.

191

Для гармонійної імплементації ідеологічних установок у сучасне

конституційне поле України, необхідно щоб інтеграція правової ідеології у

державну політику відбувалася не спонтанно, а поступово вироблялася

фахівцями та засвоювалась населенням у процесі правового виховання,

здобуття юридичної освіти, проведення актуальних наукових досліджень,

тощо.

192

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авакьян С. А. Конституция России : природа, эволюция, современность.

Изд. 2., М. : 2000. С. 14-15.

2. Алфьоров О.А. Роль козацько-старшинського роду Голубів в історії

України другої половини ХVI кінця XVIII ст. : Автореф. дис. канд. іст.

наук № 07.00.01. 2012. 19 с.

3. Байков А.Ф. Правовая ідеологія : сущность и реализация в условиях

правового государства : дисс. канд. юрид. наук. Екатеринбург : Уральская

государственная юридическая академия, 2006. С. 25-27.

4. Бачинин В.А. Философия права и преступления. Харьков : Фолио, 1999.

607 с.

5. Беседин А.А. Правовая идеология как элемент правовой системы

современного общества: дисс. канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. М.,

2001.184 с.

6. Бехруз Х. Сравнительное правоведение : учен. для вузов. О. : Фенікс ; М. :

ТрансЛит, 2011.504 с.

7. Білоус А.О. Політико правові системи : світ і Україна. К. 1997. 200 с.

8. Боброва Н.А. Конституционный строй и конституционализм в России.

М. : 2003. 215с.

9. Бовуа Д. «Щоденник» Пилипа Орлика : від міражу вигнанця до

українського міфу. Париж: Український археографічний щорічник. Нова

серія. Вип. 8/9 ; Український археографічний збірник. Том 11/12. Київ-

Нью-Йорк, 2004. С. 322.

10. Васильченко О. П. Джерела конституційного права України (системно-

функціональний аналіз) : автореф. дис. ... кан. юрид. К., 2007. 19 с.

11. Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права: навч. посіб. / В.С. Грегул. 4-те

вид., доп. і переробл. К. : Центр навчальної літератури, 2009. 224 с.

12. Верстюк В. Українська революція : доба Центральної Ради. Український

історичний журнал. 1995. № 6. С. 66–79.

193

13. Власова Ю.Б. Взаимодействие права и идеологии в современных

условиях : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. М. : РГБ, 2006 . 194 с.

14. Вовк. О. Конституція Пилипа Орлика : оригінал та його історія. Архіви

України., липень-вересень. №3-4 (269) . С.145-166.

15. Возняк М. Кирило-Мефодіївське брацтво. Львів, 1921. 238 с., с. 83.

16. Воловик В. Основні фактори становлення ідеології державотворення.

Віче. 2001. № 12. С. 22-31.

17. Гавриленко І. М. Ідеологічна ситуація в Україні. Ресурси соціальної

взаємодії : Ідеологія державотворення. Віче. 1997.№ 4. С. 3-12.

18. Гавриленко І. М. Соціальний розвиток: навч. посібн / П.В. Мельник.,

М.П. Недюха. К. : Академія ДПС України, 2001. 484 с.

19. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн : навчальний

посібник. Чернівці : «Рута», 2000. 424 с.

20. Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й., Святоцький О. Д. Хрестоматія з історії

держави і права України : навч. посіб. для юрид. ВНЗ і ф-тів: у 2 т. Т. 2 :

Лютий 1917 р.1996 р. Київ: Ін Юре, 1997. 800 с.

21. Государство, общество, личность : проблемы совместимости / П. А. Оль,

Р. А. Ромашов, А. Г. Тищенко, Е. Г. Шукшина. М. : Юристъ, 2005. 303 с.

22. Грушевский М. Движение политической и общественной украинской

мысли в ХІХ столетии. СПб., 1907.

23. Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова / Науково-

публіцистичні і полемічні писання Костомарова. К., 1928. С. 19-29.

24. Грушевський М. Конституційне питання і українство в Росії. З біжучої

хвилі: Статті і замітки на тему дня (1905–1906). К., 1907. С. 16–32.

25. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. VІІІ. Ч. 3. К., 1995. С. 99.

26. Гунчак Т. Україна : перша половина ХХ століття. Нариси політичної

історії. Київ : Либідь, 1993. 288 с.

27. Давыдов Ю. Н. Общество. Социологическая энциклопедия : в 2 т. Т. 2.

Национальный общественно-научный фонд / рук. науч. проекта Г. Ю.

Семигин ; гл. ред. В. Н. Иванов. М. : Мысль, 2003. 863 с.

194

28. Данилюк Ю.В. Теоретичні засади конституційних правовідносин в

Україні. Автореф. дис. канд. юрид. наук. К. : 2009. 19 с.

29. Демократичні засади організації і функціонування вищих органів

державної влади України : монографія / Ю. Г. Барабаш. та ін. ; Нац. ун-т

―Юридична академія імені Ярослава Мудрого‖. Наук.-дослід. ін-т

правознавства. Х. : Право, 2013. 269 с.

30. Демчук П. Державна ідеологія та ідеологічна робота держав. Розбудова

держави. 1994. № 5. С. 12-14.

31. Державний Центр Української Народної Республіки в екзині : статті і

матеріали / ред. Л. Винар, Н. Пазуняк. Філадельфія, Київ, Вашингтон:

Фундація ім. С. Петлюри в США ; Веселка ; Фундація родини Фещенко-

Чопівських, 1993. 494 с.

32. Документи Богдана Хмельницького (1648–1657). К., 1961. С. 626–627.

33. Драгоманов М. П. Вольный Союз-Вільна Спілка : Опыт украинской

политикосоциальной программы. Собр. полит. соч. : В 2 т.Париж: Издво

редакции «Освобождение», 1905. Т. 1. С. 272–375.

34. Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. Літературно

публіцистичні праці: В., 2 т. К. : Наук. думка, 1970. Т. 1. С. 428–482.

35. Европейское право : учеб. / отв. ред. В. Н. Энтин. М. : Норма, 2011.961 с.

36. Єрмолаєв В. Організація і регламент діяльності Української Центральної

Ради. Право України. 2017. № 11. С. 58–69.

37. Журавський В.С. Пріоритети законодавчої діяльності у передвиборних

програмах партій і блоків, представлених у Верховній Раді України Y

скликання / М.П. Недюха. Законодавча діяльність в Україні : стан,

пріоритети, шляхи вдосконалення / за заг. ред. В.М. Литвина. К. : Інститут

законодавства Верховної Ради України, Вид-во ―Фенікс‖, 2007. С. 55–84.

38. Заздранова О. І. Ідеологія в еволюціонуючому соціумі. Х., 1999. 208 с.

39. Закон про Виділ Української Ради від 4 січня 1919 р. URL:

http://zakon4.rada.gov. ua/laws/show/n0001300-19.

195

40. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. К. : Основи, 1996.

с. 76.

41. Избранные социально-политические произведения декабристов : в 3 т.

М., Госполитиздат, 1951. Т. 3. 1951. 466 с.

42. Історія держави і права України. Академічний курс / за ред. проф., акад.

НАН України В.Я. Тація і акад. АПрН України. А.Й. Рогожина. У 2-х т. Т.

2. К. : Вид. дім «ІнЮре». 2000. 275с.

43. Історія одного документа. День. 2010. 24 вересня. №172-173.

44. Калинин С. А. Концептуальные проблемы развития правовой системы

Евразийского Экономического Сообщества. Международное

сотрудничество и совершенствование правовой системы Евразийского

Экономического Сообщества : материалы межд. научн.-практ. конф., (г.

Санкт-Петербург, 26 февр. 2004 г.,) : сб. ст. СПб. : Береста, 2004. С. 80–

83.

45. Калиновський Ю. Ю. Правосвідомість українського суспільства : генеза та

сучасність : Монографія. Х. : Право, 2008. 288 с., 89-91.

46. Калюжний Р.А. Правова ідеологія як фундаментальний чинник

становлення в Україні правової держави та громадянського суспільства.

Вісник Запорізького національного університету. № 1(1), 2012. С.109-114.

47. Кампо В.М. Конституційна юстиція в Україні : проблеми і перспектива.

URL: http://bo0k.net/index.php?p=chapter&bid=1505&cha pter=1.

48. Карасевич А.О., Лисенко Л.Г. Ідея слов’янської федерації у програмних

документах кирило-мефодіївського товариства / Проблеми

суспільнополітичних, гуманітарних та загальноосвітніх дисциплін в

аграрному вузі : збірник наукових статей. Випуск 6, присвячений 20-річчю

проголошення незалежності України та 15-річчю ухвалення Конституції

України / за ред. проф. А.М.Шатохіна. Умань, 2012. С. 14-22. URL :

http://dspace.udpu.org.ua:8080/ jspui/handle/6789/1594.

49. Карпічков В. О. Правова реальність : поняття та місце в системі категорій

права : дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.0. М-во

196

освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2014.

198 с.

50. Кашкин С. Ю. Стратегия и механизмы гармонизации законодательства.

URL : www://recep.ru/files /documents/harmonization_kashkin_rus.pdf.

51. Кащенко С. Г. Підготовка Конституції Української Народної Республіки

(1918 р.). Революція в Україні у ХХ–ХХІ століттях : співзвуччя епох :

матеріали І Міжнар. наук. конф. (Одеса, 18-19 листопада 2005 р.). Одеса,

2005. С. 15–19.

52. Кирило-Мефодіївське товариство : у 3 т. АН УРСР. Археогр. комісія та

ін. ; упоряд. / М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко ; редкол. : П. С. Сохань.

голов. ред. та ін. К. : Наук. думка, 1990. т. 2. 696 с.

53. Кирило-Мефодіївське товариство : у 3 т. АН УРСР. Археогр. комісія та

ін. ; упоряд. / М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко ; редкол. : П. С. Сохань.

голов. ред. та ін. К. : Наук. думка, 1990. т. 1. 544 с.

54. Кистяковский Б. А. Драгоманов, его политические взгляды, литературная

деятельность и жизнь. полит. соч. М. : Б. и., 1908. С. IX–XXXXII.,

с. ХХІV–ХХV.

55. Ковальчук В. Б. Легітимність державної влади в правовій теорії та

державно-правовій практиці. К. : Логос, 2011. 392 с.

56. Ковальчук Г.К. Вихованець Києво-Могилянської академії Пилип Орлик і

його конституція. Наукові записки НаУКМА : Збірник наукових праць,

К., 2000. Т. 18 : Ювілейний випуск, присвячений 385-річчю КМА. С. 78.

57. Кондратюк С.В. Конституція Пилипа Орлика : її зміст тазначення для

утвердження демократичних засад у сучасному державотворенні України.

Науковий вісник Львівського державного ун-ту внутрішніх справ. Сер.

Юридична. 2009. № 4. С. 22–33.

58. Конституции зарубежных государств. США, Великобритания, Франция,

Италия, Германия, Япония, Канада. М., 1996. С. VІІ.

59. Конституционное право. Энциклопедический словарь / отв. ред. С.А.

Авакьян. М. : Норма, 2000. С. 304–305.

197

60. Конституция в ХХІ веке: сравнительно-правовое исследование :

монография / отв. ред. В. Е. Чиркин. М. : Норма : ИНФРА-М, 2011.

С. 46–57.

61. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч. посіб. / В.М.

Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, С. М. Пашков ; за ред. В.М.

Бесчастного. К. : Знання, 2007. 467 с. (Серія «Вища освіта XXI століття»).

62. Конституційне право зарубіжних країн: навч. посібник / М.С Горшеньова,

КО Закоморна, В.О. Ріякатаін.; Зазаг. ред. В.О Рі-яки. 2-е вид., допов. і

перероб. К. : Юрінком Інтер, 2006. 544 с.

63. Конституційне право України / за ред. В. Ф. Погорілка. К., 1999. 104 с.

64. Конституційне право України / за ред. В.Ф. Погорілка. К. : Наукова

думка, 2000. 257с.

65. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закладів / за

ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. К., 2002. 259с.

66. Конституція незалежної України : навч. посіб. / В. Ф. Погорілко, Ю. С.

Шемшученко, В. О. Євдокимов та ін. К. : Ін-т держави і права ім. В. М.

Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2000. 428 с.

67. Конституція Пилипа Орлика. Історія Української Конституції. Упоряд.

/ А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. К., 1997. 68с.

68. Конституція України від 28 червня 1996 р. / Відомості Верховної Ради

України. 1996. №30. ст.15.

69. Конституція України від 28 червня 1996 р. / Відомості Верховної Ради

України. 1996. №30. ст.1.

70. Конституція України. Науково-практичний коментар. Харків: ―Право‖,

Київ: Видавничий Дім ―Ін Юре‖, 2003. 481с.

71. Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917-1920:

навч. посіб. Київ: Либідь, 1997. 208 с.

72. Костенко О.М. Конституція і ідеологія: проблема співвідношення.

Конституційні засади державотворення і право творення в Україні :

проблеми теорії і практик : до 10- річчя Конституції України і 15-ї річниці

198

незалежності України. Зб. наук. статей / за ред. Ю.С. Шемшученка; Упор.

/ І.О. Кресіна, В.П. Нагребельний, Н.М. Пархоменко. К. : Інститут

держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. С. 79-88.

73. Костомаров М. І. Закон Божий (Книги буття українського народу). К. :

Либідь, 1991. 40 с.

74. Костомаров Н. И. Автобиография. Исторические произведения.

Автобиография. К., 1989. С. 474–475.

75. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография.

К., Изд-во при КГУ, 1989. 736 с.

76. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. К., 1990.

516 с.

77. Коцюба О. Правологія – наука третього тисячоліття, або новітня ідеологія

прав, свобод і обов’язків людини. Право України. 2003. № 8.

С. 95-103.

78. Кравец И. А. Российский конституционализм: Проблемы становления,

развития и осуществления. СПб. : Изд-во Р. Асланова «Юридический

центр Пресс», 2005. 675 с.

79. Крусян А. Р. Сутність сучасного українського конституціоналізму.

Наукові праці Національного університету "Одеська юридична академія".

2010. Т. 9. С. 308-317.

80. Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм: монографія. Київ:

Юрінком Інтер, 2010. 560 с.

81. Крусян А. Р. Сучасний український конституціоналізм: теорія і практика:

автореферат дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 "Конституційне право;

муніципальне право" Нац. ун-т "Одес. юрид. акад.". Одеса, 2010.

42 с.

82. Крусян А.Р. Науково-практична парадигма сучасного українського

конституціоналізму. Держава і право : збірн. наук. праць. Юридичні і

політичні науки. Вип. 42. К. : Ін-т держави ім. В.М. Корецького НАН

України, 2008. С. 208 – 214.

199

83. Крусян А.Р. Український конституціоналізм : до постановки питання про

зміст та поняття. Актуальні проблеми держави і права. 2004.

Вип. 22. С. 191-195.

84. Литвин М. Історія ЗУНР / К. Науменко. Львів, 1995. 361 с.

85. Лихачев И.А. Правовая психология: понятие, структура и ее место в

системе правовых и политических отношений: дисс. канд. социол. наук :

спец. 09.00.11 ; Ярослав, гос. ун-т им. / П.Г. Демидова. Ярославль, 1999.

183 с.

86. Лісовий В. С. Культура ідеологія політика. К. : Вид-во ім. Олени Теліги,

1997. 352 с.

87. Логвиненко І. А. Конституція УНР 1918 року: історія розробки, прийняття

та оцінки в історіографії. Право і безпека. 2017. № 1(64). С. 35–39., с. 37.

88. Лофитский В. М. Основы конституционного строя США. М. : Норма,

1998. 272 с.

89. Лукашук И. И. Глобализация, государство, право, XXI век. М. : Спарк,

2000. 279 с.

90. Луцький А. І. Місце правової ідеології в розбудові соціальної і правової

держави в Україні. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного

університету. Сер. : Юриспруденція. 2014 № 7. С. 27-30.

91. Луцький А.І. Правова ідеологія в системі правової свідомості. Науковий

вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія

«Юриспруденція». 2014. № 8. С 25-27.

92. Магрицька І. Слово Просвіти. 2005. 23-29 червня. Ч.25 (298). С.145-166

93. Макарчук С. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. Львів:

Світ, 1997. 192 с.

94. Макушин А. А. Сущность конституции. Конституционное и

муниципальное право. 2005. № 6. С. 2-7.

95. Марченко М.Н. Источники права. М. : ТК Велби. Изд-во Проспект, 2008.

760 с.

200

96. Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства. Признання

кириломефодіївців. К., 1915. С. 112.

97. Мацькевич М. Конституційне законодавство ЗУНР: історико-правові

аспекти. Право України. 2011. № 2. С. 255-261.

98. Машталір Х.В. Теоретико-правові особливості законодавства

Західноукраїнської народної республіки та законодавча діяльність Євгена

Петрушевича / Порівняльно-аналітичне право №3, 2014, С. 26-29.

99. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України ; курс лекцій

(для студ. юрид. вузів і факультетів) К . : Вентурі, 1995. 240 с.

100. Мельник Л. Конституція України-Гетьманщини 1710 року. Історія

України. 1998. № 12, березень. С. 3.

101. Мельник Л. Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти

П. Орлика. Український історичний журнал. 1997. № 6. С. 24-34.

102. Мироненко О. М. Витоки українського революційного

конституціоналізму 1917-1920 рр. Теоретико-методологічний аспект :

монографія. К., 2002. 260 с.

103. Михальченко М. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво

куртизанів. / З. Самчук. Дрогобич : Відродження, 1998. 288 с.

104. Мінченко Р.М. Еволюція державної влади в сучасній Україні

(теоретико-правове дослідження) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук :

12.00.01. Інститут законодавства Верховної Ради України. К., 2009. 38 с.

105. Мірошниченко Ю. Р. Конституційно-правове забезпечення

народовладдя в Україні : Монографія. / за ред. О. Л. Копиленка. К. :

«Фенікс», 2012. С. 18–22.

106. Мірошниченко Ю.Р. Конституційно-правове забезпечення

народовладдя в Україні : Монографія / за ред. О. Л. Копиленка. К. :

―Фенікс‖, 2012. 360 с.

107. Музиченко П. Історія держави і права України. К., 2000. С. 204.

108. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. Київ:

Укр. письменник, 1993. 413 с.

201

109. Недюха М. П. До питання про базові поняття ідеологічного процесу.

Психолого-педагогічна наука і суспільна ідеологія : Матеріали

методологічного семінару Академії педагогічних наук України, 12

листопада 1998 р. К. : Гнозис, 1998. С. 88–92.

110. Недюха М. П. Правова ідеологія у контексті парадигми українського

державотворення. Трипільська цивілізація. № 8(11) 2012. С. 11-15, с. 14.

111. Недюха М. П. Правова ідеологія українського суспільства:

інноваційний потенціал процесу соціальних змін. Проблеми інноваційно-

інвестиційного розвитку. 2011. № 1. С. 14-21.

112. Недюха М. П. Правова ідеологія українського суспільства: Монографія.

К. : «МП Леся», 2012. 400 с.

113. Недюха М. П. Правова ідеологія: класичні та модерні інтерпретації.

Трипільська цивілізація. № 7(10) 2012. С. 11-16.

114. Недюха М. П. Світоглядно-теоретичні засади правової ідеології. Віче.

2009. № 21 (258). С. 27-30.

115. Недюха М. П. Світоглядно-теоретичні засади правової ідеології. Віче.

2009. № 21 (258). С. 26-30.

116. Недюха М. П. Сутність та призначення правової ідеології як

визначальної складової правової політики України. Наукові записки

Інституту законодавства Верховної Ради України. № 4. 2013. С. 10-15.

117. Недюха М. П., Правова ідеологія українського суспільства:

інноваційний потенціал процесу соціальних змін. Проблеми інноваційно-

інвестиційного розвитку. 2011. № 1. С. 14-21.

118. Недюха М. Правова ідеологія: основні теоретико-методологічні

підходи до визначення поняття. Публічне право. № 3(7) 2012.

С. 299-306.

119. Недюха М. Правова політика України: новітні виміри. Вісник Академії

управління МВС. 2010. № 4 (16). С. 38–45.

120. Недюха М. Світоглядно-теоретичні засади правової ідеології. URL :

http://www.viche.info/journal/1724.

202

121. Нерсесянц В. С. Процессы универсализации права и государства в

глобализирующемся. Государство и право. 2005. № 5. С. 38–52.

122. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для

юридических вузов и факультетов. М. : Издательская группа НОРМА–

ИНФРА • М, 1999. 552 с.

123. Нечкина М.В. Восстание декабристов. Документы. Т.7.

М. : Госполигиздат, 1958. 432 с.

124. Нечкина М.В. Движение декабристов. Т.2. М. : АН СССР, 1955.-357 с.

125. Новікова С.О. Конституційні проекти / П.І. Пестеля та М. М.

Муравйова : деякі джерелознавчі замітки. Право і Безпека. 2006. № 5(1).

С. 158-162.

126. Овсепян Ж. И. Развитие научных представлений о понятии и сущности

конституции. Правоведение. 2001. № 5. С. 24–36., с 28.

127. Основи етнодержавознавства: підруч. /за ред. Ю. І. Римаренка. К. :

Либідь, 1997. 656 с.

128. Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького URL:

http: // archive.nbuv.gov. ua/articles/.. ./171 Ocnst.htnt.

129. Петришин О. В. Конституція України. Розділ І. Стаття 15 / Конституція

України. Науково-практичний коментар / редкол. : В. Я. Тацій (голова

редкол.), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. наук України. 2-ге вид.,

переробл. і допов. Х. : Право, 2011. С. 109–114.

130. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України.

Академічний курс ; підруч. у 2 т. Т. 1 / за ред. К. : ТОВ "Видавництво

"Юридична думка", 2006. 544 с.

131. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України :

підручник / за заг. ред. В.Ф. Погорілка. К. : Наукова думка ; Прецедент,

2007. 344 с.

132. Політика, право і влада в контексті трансформаційних процесів в

Україні : Монографія / Кресіна І.О., Матвієнко А.С., Оніщенко Н.М.,

Перегуда Є.В., Скрипнюк О.В., Балан С. В., Стойко О.М. / за ред. І.О.

203

Кресіної. К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН

України, 2006. 320 с.

133. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини

XVII століття до 1923 року. 3-тє вид. К. : Либідь, 1995. 608 с.

134. Правосвідомість і правова культура як базові чинники

державотворчого процесу в Україні : Монографія / Л. М. Герасіна, О. Г.

Данильчин, О. П. Дзьобань та ін. Х. : Право, 2009. 352 с.

135. Приймак Т. Конституційний проект М. Грушевського з 1905 року.

Український істор. журнал. 1991. №1. С. 129-141.

136. Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX

столітті : Указ Президента України від 28 січня 2010 р. № 75/2010

/ Урядовий кур’єр. № 21. 4 лютого 2010 р. URL:

https://zakon3.rada.gov.ua/laws/main/b9/page556/sps:max100?max=50

137. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до

законодавства Європейського Союзу : Закон України від 18.03.2004 р.

/ Відом. Верхов. Ради України. 2004. № 29. С. 367.

138. Проблеми реалізації прав і свобод людини та громадянина в Україні:

Монографія / кол. авторів ; За ред. Н.М. Оніщенко, О.В. Зайчука. К. : ТОВ

―Видавництво ―Юридична думка‖, 2007. 424 с.

139. Процюк І. В. Поділ державної влади в умовах різних форм державного

правління : Монографія. X. : Право, 2012. 584 с.

140. Рабінович С.П. Ідеологія як чинник формування політичної нації в

Україні: конституційно-правові аспекти / Вісник АМСУ. Серія: ―Право‖,

№ 1 (12), 2014. С. 19-28.

141. Рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 р. у справі

за конституційним зверненням Барабаша О. Л. щодо офіційного

тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України

(справа про набуття чинності Конституцією України). Офіційний вісник

України. 1997. № 42. Ст. 4146.

204

142. Розпутенко І. В. До питання про ідеологію державного управління в

Україні 1.Наукові розвідки з державного та муніципального управління:

зб. наук. пр. 2011. № 2. URL: http://

www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nrzd/2011-2/18 .pdf.

143. Романенко О. В. Розвиток політико-правової думки ХІХ–ХХ ст. : про

інститут президентства в Україні. Держава і право. Юридичні і політичні

науки. К., 2001. Вип. 12. С. 201–202.

144. Рум’янцев В. Державно-правові аспекти програмних документів

Кирило-Мефодіївського товариств. Вісник Академії правових наук

України. 2006. № 3(46). С. 66-75.

145. Савчин М. В. Конституціоналізм і природа конституції: теорія і

практика реалізації : автореф. дис д-ра. юрид. наук . Київ, 2013. 42 с.

146. Сальников В. П. Государственность как феномен и объект типологии :

теоретико-методологический анализ / С. В. Степашин, А. Г. Хабибулина.

СПб., 2001. 173с., с. 115.

147. Селиванов А.А. Вопросы теории конституционного правосудия в

Украине: актуальные вопросы современного развития конституционного

правосудия / А.А. Стрижак. К. : Логос, 2010. 272 с.

148. Селіванов А. О. Верховенство права в конституційному правосудді:

аналіз конституційної юрисдикції. К. ; Х. : Акад. прав. наук України,

2006. 136 с.

149. Семевский В. Кирило-Мефодиевское Общество 1846-1847 гг. Голос

минувшого. 1918. №10-12. С. 101-158.

150. Семенченко Ф.Г. Політичний ідеал та національна ідея : проблеми

формування національної ідеології в українському суспільстві. Гілея.

Науковий вісник: збірник наукових праць. Вип. 48. 2010. № 6. С. 622 –

629.

151. Сиротин А. С. Юридическая практика как фактор утверждения

правовой идеологии. Вопросы теории и практики: Монография. М. :

МГИУ, 2009. 169 с.

205

152. Скакун О. Ф. Конституціоналізм Михайла Драгоманова. Штрихи до

наукового портрета Михайла Драгоманова. К.: Наук. думка, 1991. С. 100-

117.

153. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. К.,

1993. С. 50–51.

154. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. Київ

: Знання, 1993. 192 с.

155. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К. :

Тво ―Знання‖ України, 1993. c. 27.

156. Смагін 1.1. Інтегративна ідеологія та її роль у системі

адміністративного реформування : автореф. дис. к.держ.упр. К., 2002.

24 с.

157. Сокуренко В.Г. Правове почуття. Проблеми державотворення в

Україні. Серія юридична. 1994. Вип. 31. С. 7–10.

158. Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія.

Київ: пошук. видавниче агентство «Книга пам’яті України», 1997. 416 с.

159. Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та

збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. Т. 3. Скрентон, 1959. 199

с.

160. Стецюк П. Конституційний Суд України як суб’єкт формування

сучасного українського конституціоналізму. URL:

http://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=1186.

161. Стецюк П. Конституція – форма правового закріплення зміни владних

відносин в Україні (до постановки проблеми)

URL: http://www.jurisprudentia.com.ua

162. Стецюк П. Про дефініцію категорії ―конституціоналізм‖.Вісник

Львівського університету. Серія юридична. 2004. Вип. 39. С. 171–180.

163. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. Львів, 1999.

232 с.

206

164. Струве П. Муравьев и Пестель. Новое время. 1993. №51. С. 57-59., с.

57.

165. Струкевич О. Пакти й конституції законів та вольностей війська

запорозького. Історія України. 2005. № 12, березень. С. 1.

166. Струкевич О. Пакти й конституції законів та вольностей війська

запорозького. Історія України. 2005. № 12, березень. С. 3.

167. Струкевич О. Пакти й конституції законів та вольностей війська

запорозького. Історія України. 2005. № 12. березень. С. 2.

168. Субтельний Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку

XVIII ст. / пер. з англ. В.Кулика. К. : Либідь, 1994. c. 61.

169. Сушинський О.І. Конституційні доктрини: відповідальність в системі

засад. 300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика :

проблеми становлення і розвитку українського державотворення:

матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Львівський

державний університет внутрішніх справ. Львів: Льв ДУВС, 2010. С. 268 –

272.

170. Теория государства и права : курс лекций / под ред. Н. И. Матузова, А.

В. Малько. М. : Юрист, 1997. С. 561.

171. Терлюк І. Я. Національне українське державотворення 1917–1921 рр. :

історикоправовий нарис. Львів : Вид-во Тараса Сороки, 2007. 260 с.

172. Тихомиров Ю. А. Конституция в правовой системе: взаимовлияние и

противоречия. Конституция как фактор социальных изменений: Сб. докл.

М., 1999. 88 с.

173. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведенияю. М. : Норма,

1996. 432с.

174. Тихомиров Ю.А. Конституция в правовой системе : взаимовляние и

противоречие. Конституция как фактор социальных изменений: Сб.

докладов. М. : Центр конституционных исследований Московского

общественного фонда, 1999. С. 88.

207

175. Тищик Б. До питання про маловідомий проект конституції Української

Народної Республіки 1920р. Вісник Львівського університету. Серія

юридична. 2013. Випуск 57. С. 134–145.

176. Тищик Б. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923 рр. / О.

Вівчаренко. Коломия, 1993. 120 с.

177. Ткачова Н.А. Ідеологічна функція держави та її роль у правовому

регулюванні суспільних відносин. Держава і право : збірн. наук. праць.

Юридичні і політичні науки. Вип. 53. К. : Ін-т держави ім. В.М.

Корецького НАН України, 2011. С. 19 – 24.

178. Ткачук О. С. Правова ідеологія та правова психологія як структурні

елементи правосвідомості URL : http:// archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/

app/2012_46/Tkachuk.pdf, 166.

179. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины -Основной Закон государства и

общества. X. : Факт, 2001. 382 с.

180. Толстенко В.Л. Правова ідеологія у розвиткові сучасної Української

держави та суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр.

наук : спец. 12.00.01 «теорія та історія держави і права ; історія

політичних і правових учень» К., 2012. 19 с.

181. Толстенко В.Л. Проблеми впливу правової ідеології на правове

регулювання і розвиток правової системи. Держава і право : збірн. наук.

праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 42. К. : Ін-т держави ім. В.М.

Корецького НАН України, 2008. С. 11 – 19.

182. Толстенко В.Л. Проблеми впливу правової ідеології на правове

регулювання і розвиток правової системи. Держава і право : Зб. наук.

праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 42. К. : Ін-т держави ім. В. М.

Корецького НАН України, 2008. С. 13-17.

183. Трохимчук О. Перша українська Конституція (Післяслово) / М.

Трохимчук. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710

рік. К. : Генеза, 1994. С 50-67.

208

184. Удовика Л.Г. Трансформація правової системи в умовах глобалізації :

антропологічний вимір : монографія. Х. : Право, 2011. 552 с.

185. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали : у 2-х т. Київ :

Наукова думка, 1996. Т. 1. (4 березня – 9 грудня 1917 р.) / ред. кол. В. А.

Смолій, В. Ф. Верстюк та ін. 587 с.

186. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у 2-х т. Київ :

Наукова думка, 1996. Т. 2. (10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.) / ред.

кол. В. А. Смолій, В. Ф. Верстюк та ін. 421 с.

187. Ульяновський В. Пилип Орлик. Володарі гетьманської булави. К., 1994.

С. 419-497.

188. Усенко І.Б., Возьний В.І. Конституційні проекти галицької держави та

західноукраїнської народної республіки, Конституційні проекти

С.Дністрянського. Енциклопедія історії України : Т. 5 : Кон - Кю / редкол.

: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К. :

В-во "Наукова думка", 2008. 568 с.

URL:http://www.history.org.ua/?termin=Konstitutsiyni_Proekti_Galitskoi_Der

zhavi.

189. Устрій Української держави. Проекти Конституції Української

Народної Республіки. Львів, 1920. С. 9.

190. Фігурний Ю. Державотворча діяльність Пилипа Орлика в

українознавчому вимірі (до 335-річчя від дня народження та 265-ліття з

дня смерті). Українознавство. 2007. № 4. С. 58-59.

191. Філософія права : підруч. / О.Г. Данильян, О.П. Дзьобань, С.І.

Максимов та ін. / за ред. д-ра філос. наук, проф. Харків : Право, 2009. 208

с.

192. Фрицький О. Ф. Історичні долі однієї ідеї : державно-правові аспекти

програми Кирило-Мефодіївського товариства. Науковий вісник

Української академії внутрішніх справ. К., 1996. № 1. С. 34.

193. Хабриева Т. Я. Теория современной конституции / В. Е. Чиркин. М. :

НОРМА, 2007. 320 с.

209

194. Хрестоматія з історії держави і права України : у 2-х т. / за ред. чл. кор.

АПрН України. В.Д. Гончаренка. Т. 2. К. : «Ін Юре», 1997. 178с., с. 52–60.

195. Хропанюк В. Н. Теория государства и права : Учеб. пособие / под ред.

В. Г. Стрекозова ; М. : Инверсталь, 2000. 298 с.

196. Цоклан В. І. Теоретико-методологічні основи системи сучасних джерел

конституційного права України. Бюлетень Міністерства юстиції України.

2008. № 7-8. С. 77-88.

197. Цоклан В. І., Федоренко В. Л. Система сучасних джерел

конституційного права України : Монографія / за ред. К. : Ліра-К., 2009.

400 с.

198. Цыганкова Д.Ю. Правовая идеология и информационная функция

государства : теоретико-правовой аспект: дисс. канд. юрид. наук : спец.

12.00.01. М., 2012. 182 с.

199. Шайо А. Самоограничение власти : (Краткий курс

конституционализма). М., 1999. 152с.

200. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К.,

1995. С. 24–25.

201. Шаповал В. Н. Сравнительное конституционное право. К. : Княгиня

Ольга, 2007. 416 с.

202. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний

курс : підручник. К. : Юрінком Інтер, 2008. 480 с Бібліогр. : С 471-472.

203. Шаповал В.М. Конституціоналізм. Юридична енциклопедія: В 6 т.

Редкол. : Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К. : ―Укр. енцикл.‖,

2001. Т. 3. С. 289.

204. Шевчук Л. В. Парадигма правової ідеології та її місце в побудові

правової держави в Україні. Науково-інформаційний вісник Івано-

Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія

: Право. 2016. № 2 (14). С. 59-64.

205. Шевчук Л. В. Конституція України як правова основа державної

ідеології. ПРАВО І СУСПІЛЬСТВО. № 3 частина 2 / 2017. С.44-47.

210

206. Шевчук Л. В. Ідеологічні засади «Пактів і Конституції прав і

вольностей Війська Запорозького» 1710 р. Науково-інформаційний вісник

Університету Короля Данила: Журнал. Серія Право. Івано-Франківськ:

Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького,

2017. №. 4 (16). С. 78-82.

207. Шевчук Л. В. Відображення правової ідеології в конституційних актах

Західноукраїнської Народної Республіки. Науково-інформаційний вісник

Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького.

Серія Право. 2018. №5(17). С. 88 - 92.

208. Шевчук Л.В. Идеологическое содержание конституционных проектов

Приднепровья. Право и закон. 2018. № 3. С. 41-47. (Кыргызская

Республика).

209. Шевчук Л. В. Правова ідеологія соціальної правової держави.

Проблеми формування національної правової системи України та її

адаптація до європейського права: матеріали Міжнародної науково-

практичної конференції (м. Івано-Франківськ, 5-6травня 2017 року). –

Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського

університету права імені Короля Данила Галицького, 2017. С. 281-284.

210. Шевчук Л. В. Ідеологічні аспекти конституційних проектів української

держави ХІХ століття. Актуальні проблеми законодавства України:

пріоритетні напрями його вдосконалення: Матеріали міжнародної

науково-практичної конференції (м. Одеса, Україна, 12-13 жовтня 2018

р.). - Одеса: ГО «Причорноморська фундація права», 2018. С. 11-15.

211. Шевчук Л. В. Історичний досвід українського конституціоналізму крізь

призму еволюції правової ідеології. Концептуальні проблеми розвитку

сучасної гуманітарної та прикладної науки: матеріали ІІ Всеукраїнського

науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 20-21квітня

2018 року). - Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ

Університету Короля Данила, 2018. С. 276-278.

212. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. X., 2002. 215 с.

211

213. Шелухін С. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів. Дрогобич,

1992. 248 с.

214. Щетинин С. А. Правовая глобализация: понятие и основные формы

(теоретикометодологические аспекты) : автореф. дис. на стиск. учен. степ.

канд. юрид. наук : 12.00.01. Ростов н/Д., 2009. 24 с.

215. Юридическая энциклопедия / Отв. ред. Б. Н. Топорнин. М., 2001.

С. 440-441.

216. Яблонський В. М. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-

політичний аналіз Директорії УНР. Київ : Альтерпрес, 2001. 160 с.

217. Redlich N. Understanding Constitutional Law / N. Redlich, В. Schwartz, J.

Attanasio. New York : Matthew Bender: Irwin, 1995. XII, 480, 45p.