МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ»

КАТЕРИНА ГЛУХОВЦЕВА

З НАРОДНОГО ДЖЕРЕЛА: ГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

КИЇВ – 2012

Редакційна колегія: С. О. Лихота,

Л. М. Панчук, І. М. Шевченко

Рекомендовано науково-методичною радою Національного центру «Мала академія наук України»

(протокол № 2 від 15.05.2012 р.)

Глуховцева К. З народного джерела : говори української мови / Катерина Глуховцева ; [відп. за вип. О. Лісовий]. – К. : ТОВ «Праймдрук», 2012. – 79 с.

У навчально-методичному виданні подано матеріали про українські говори, їх

особливості, словникове багатство та зв’язок з літературною мовою. Народне мовлення розглянуто як випробуваний віками засіб спілкування, що зберігає досвід багатьох попередніх поколінь, як мовна скарбниця народу, що ніколи не зміліє.

Видання адресоване педагогам-філологам та учням Малої академії наук України, спеціалістам, які працюють з обдарованою молоддю, шанувальникам рідного слова.

© Глуховцева К., 2012 © Національний центр «Мала академія наук України», 2012

3

ПЕРЕДМОВА

У час національного й державного відродження помітно зростає інтерес до української мови як головної ознаки нації. Шукаючи прадавні корені мови, учені пам’ятають, що українці – частина слов’янського світу, а мова українська – одна з розвинених світових мов, що належить до давньописемних. За кількістю носіїв українська мова, як відомо, посідає друге місце серед 13 живих слов’янських мов і 14-те місце серед кількох тисяч мов світу. За милозвучністю й мелодійністю українську мову традиційно порівнюють з італійською, а в 1934 році в Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов українська мова посіла третє місце після французької та перської за фонетичну розкіш, лексичне й фразеологічне багатство, синтаксичну гнучкість, значні словотворчі властивості.

Мала академія наук України інтенсивно залучає творчо обдарованих дітей і молодь до наукових досліджень з українського мовознавства. Мета занять секції «Українська мова» під час написання дослідницької роботи учнів МАН – показати своєрідність і багатство української мови, розкрити неповторність її стилістичних засобів, дати можливість школярам познайомитися з нев’янучим джерелом літературної мови – діалектним мовленням, усвідомити особливості місцевого мовлення та співвіднести їх із нормами літературної мови; залучити школярів до дослідження місцевих говірок.

Організація занять і дослідницької роботи школярів забезпечує реалізацію таких завдань, як удосконалення лінгвістичної компетентності школярів 8–11-х класів; формування вмінь і навичок комплексного аналізу мовного матеріалу з огляду на сутність мовного явища, його вживання та функцію; формування мовної особистості школяра, здатної грамотно висловити свої думки, обґрунтувати свою точку зору тощо.

Заняття в секції «Української мови» сприяють оволодінню глибокими й ґрунтовними знаннями теоретичних основ української мови та удосконаленню умінь і навичок, необхідних кожній людині.

У цьому посібнику у доступній для учнів формі розтлумачено основні поняття української діалектології, визначено особливості різних говорів української мови, зокрема зосереджено увагу на рисах східнослобожанських говірок, до яких відносять говірки, характерні для північних районів Луганщини. Наукове та етнокультурне осмислення окремих слів, прислів’їв, приказок, фразеологізмів допоможе школярам у виборі потрібних методів і прийомів наукового аналізу мовних явищ.

4

Виховання мовної особистості (вступ)

Науково-дослідницька робота школярів сприяє полікультурному вихованню, вона спонукає до самовизначення й саморегуляції особистості, у процесі яких учні оволодівають духовними цінностями українського народу та світової цивілізації. Основний акцент у науковій роботі перенесений із засвоєння знань на формування умінь і навичок самоосвіти, вироблення потреби самовиховання, творчої діяльності. Саме таку мету ставить перед собою нова філософія виховання – педагогіка життєтворчості. Керуючись принципами цієї педагогіки, наукові керівники секцій філологічного напрямку Малої академії наук України надають основного значення рефлексії, яка дає вихованцеві змогу контролювати свій емоційний стан, дії. Нова філософія виховання розглядає освіту як шлях до духовної та матеріальної культури. Працюючи над дослідженням визначеної теми, учні не лише набувають знань, а формують себе як особистість. Пошук відповідей на життєво важливі запитання: хто я? у чому суть мого існування? що я здатен зробити у цьому світі? – є ознакою складного процесу розвитку самосвідомості школяра.

Підвищення інтересу до особистості сприяло розгляду всіх мовних та пов’язаних з мовою аспектів у лінгводидактиці крізь призму індивідуальних якостей її носія.

У сучасній науці існують різні дефініції поняття «мовна особистість». Ю. Караулов мовною особистістю називає сукупність здібностей і характеристик людини, які зумовлюють створення й сприйняття нею текстів, що різняться ступенем структурно-мовної складності, глибиною й точністю відображення дійсності, певною цілеспрямованістю. По-іншому трактує це поняття Л. Струганець. Мовною є особистість, як вона вважає, виражена в мові (текстах) і через мову, реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів, яка акумулює в собі психічний, соціальний, культурний, етичний та інші компоненти, переломлені через її мову, її дискурс. За «Коротким тлумачним словником лінгвістичних термінів» С. Єрмоленко, С. Бибик, О. Тодор, мовна особистість – це поєднання в особі мовця його мовної компетенції, прагнення до творчого самовираження, вільного автоматичного здійснення різнобічної мовної діяльності. Мовна особистість свідомо ставиться до своєї мовної практики, несе в собі відбиток суспільно-соціального, територіального середовища, традицій виховання в національній культурі. Отже, поняття «мовна особистість» треба розглядати як конкретну національну мовну особистість, формовану на конкретному мовному матеріалі, – у контексті нашої роботи, на матеріалі української мови. Національний колорит є невід’ємною складовою виховання мовної

5

особистості, бо у будь-який конкретно-історичний момент ця особистість вбирає в себе риси загальнонаціонального мовного типу.

Ю. Караулов пропонує «методичну» модель трирівневої структури мовної особистості: нульовий рівень – вербально-семантичний (лексикон) або ординарно-семантичний; перший – лінгво-когнітивний (тезаурусний) або інтелектуальний; другий – прагматичний (прагматикон) або мотиваційний. Ця модель частково відображає етапи формування особистості мовця.

Оволодіння вербально-виражальними засобами української мови означає упорядкування, збагачення лексикону школярів, тобто формування основи, на якій може зрости мовна особистість. Перший рівень передбачає вільне володіння мовою, другий характеризується більш складними організаціями, зокрема оволодінням поняттями, ідеями, концептами, які в кожного мовного індивіда складаються в упорядковану систематизовану «картину світу», що відображає ієрархію цінностей цього індивіда. Саме на цьому рівні формування мовної особистості на перший план виходить не просто значення мовної одиниці, тут виникає перехід до знань, отже, охоплюється інтелектуальна сфера особистості. Когнітивний рівень дає можливість виходу через мову, процеси мовлення та розуміння до знання, свідомості та пізнання. Третій рівень структури мовної особистості позначений тим, що мовець усвідомлює мету творення тексту, мотиви, враховує інтереси, інтенції слухача. Це вже не просто оцінка мовленнєвої діяльності мовної особистості, а усвідомлення її реальної діяльності.

Отже, особистість давно стала об’єктом обговорень і досліджень, проте мовна особистість як історичний об’єкт, як продукт шкільної освіти та позашкільних закладів потребує більшої уваги з боку вчених. Тільки розпочинаються дослідження методичного аспекту виховання мовної особистості. У цьому контексті вчені відзначають, що своєрідність мовної особистості формується насамперед мовою, за допомогою якої людина здобула перші знання про навколишній світ і закони, що керують його розвитком. Отож мовець стане мовною особистістю тоді, коли він знатиме психологію, культуру й етнографію народу, мовою якого він говорить. Необхідно, щоб ці знання органічно пов’язувалися з його життєвою й розумовою діяльністю, оскільки поряд зі спільністю мови народ (націю) визначає спільність культурних цінностей і традицій. Що міцніші традиції комунікативних якостей мовлення, що вищий рівень духовної культури конкретного народу, то вищий рівень культури мовлення.

Окремі якості мовної особистості можуть виявлятися в різних видах людської діяльності, зокрема й у мовленнєвій діяльності індивіда. Внутрішній світ людини, її морально-духовні цінності, індивідуальні можливості та риси характеру найпослідовніше виявляються в мові. Тому треба брати до уваги, що формування особистості зумовлене системою суспільних відносин, культурою, освітою та іншими зовнішніми чинниками. Воно можливе за умов доброго знання історії, географії, культури й системи мовних засобів української мови, виробленої попередніми поколіннями носіїв – її історії, стилістики, зокрема й емоційно-експресивних засобів, – і за

6

наявності мотивів і мети, які зумовлюють використання мовцем цієї сукупності знань. Крім того, природа людини, а тому й мова завжди універсальні й безмежні у своїх реальних і потенційних можливостях. Ось чому незліченні мотиви людського спілкування й забезпечують розвиток мовної особистості, керують її поведінкою, зумовлюють вибір нею засобів для досягнення передбачуваних результатів спілкування.

Щоб досягти успіхів при роботі з учнями Малої академії наук України, щоб виховати мовну особистість, необхідно ретельно продумувати теми науково-дослідницьких робіт, дбати про те, що вони мали комплексний характер, були пов’язані з історією й культурою українського народу.

Керівник науково-дослідницької роботи має чітко формулювати мотиви навчання, пояснити значення досліджень з обраної теми. Школярі не повинні керуватися орієнтирами своїх батьків чи рідних, навпаки, учень має сам відчути важливість тих знань, умінь і навичок, якими він оволодіває. В умовах сьогодення, коли увага до вивчення мов посилилась, науковий керівник має великі можливості розтлумачення переваги поліглотних знань, місця рідної, державної мови серед інших, що вивчаються. Під час вивчення будь-якої теми, при дослідженні будь-якої проблеми учень повинен не лише розуміти її місце в системі знань про мову, а й уявляти, як зміняться його мовні вміння, якщо він збагатиться новою інформацією. З огляду на рівень сформованості творчої уяви школяра, загальний рівень розвитку особистості, її творчий потенціал, науковий керівник ставить перед кожним вихованцем конкретну мету, для досягнення якої потрібні вольові зусилля;

У цих умовах важливо дбати про українознавчу компетенцію школярів. Це один із необхідних чинників формування мовної особистості. Цю вимогу можна виконати, якщо лінгвістична проблема, над якою працює учень, буде пов’язана українською літературою, історією України, географією України, українською художньою культурою, а також шляхом висвітлення українознавчого аспекту змісту мовних питань. Дослідницьку роботу треба організувати так, щоб, опрацьовуючи теоретичний відомості, аналізуючи фактичний матеріал, діти знайомилися з багатьма національними традиціями, нормами поведінки людей, особливостями світобачення й світосприйняття українського народу. Скажімо, вивчаючи символічне значення назв квітів у творчості конкретного письменника, доречно звернутися до розгляду українських міфів, переказів і легенд про рослини, що дасть можливість зрозуміти багато назв, особливо народних, допоможе запам’ятати їх символіку і досвід застосування людиною.

Українознавча змістова лінія програми з української мови орієнтує вчителя-філолога і наукового керівника на обговорення зі школярами актуальних проблем сучасності через призму національних цінностей, моральних норм, традицій та звичаїв. Повернення до національних цінностей, зокрема й мовних, – надійна опора і стимул розвитку особистості;

Треба зважати на літературно-мовні та культурно-історичні особливості ареалу, адже кожен регіон України – це цікавий лінгво-

7

культурознавчий об’єкт, можливості якого ще не достатньо проаналізовані. Зокрема, в посібнику для вчителів «Мова – душа народу», підготовленому авторським колективом кафедри української мови Луганського педагогічного університету (Луганськ, 1992), з метою активізувати позашкільну роботу учнів розглянуто питання лінгвостилістики на матеріалі творів поетів-земляків (Луганщини), антропоніміки як науки про власні імена, у яких засвідчено історію заселення й дозаселення краю, вірування та звичаї, побут жителів; топоніміки, яку образно називають пам’яткою мови, бо вона вивчає найдостовірніші джерела лінгвістичної та історико-етнографічної інформації – топоніми. Автори звертають увагу також на діалектну лексикологію, зокрема укладання та вивчення регіонального діалектного словника; культуру мовлення тощо.

Автори доводять, що концепція мови як культурно-історичного середовища народжена ще філософами античності, науково обґрунтована В. Гумбольдтом, О. Потебнею, П. Флоренським, дає змогу навчити учнів сприймати мову не як схему, а як систему, що постійно розвивається за своїми законами, і донести до них ідею зв’язку мови з філософією, психологією, історією, спрямовує учнів на розуміння через мовну систему самобутнього національного мислення у його часовій і географічній площині.

Саме звернення до мовної культури рідного краю може й повинне стати першим кроком на цьому шляху.

Ще наприкінці позаминулого століття М. Лавровський пропонував увести предмет батьківщинознавство, щоб допомогти учням усвідомити, чим відрізняється рідна мова від книжної, а потім самим зробити відкриття на основі зіставлення. Кожен регіон України – цікавий філологічний об’єкт, вивчення якого не передбачене шкільною програмою з української мови. Пояснювальна записка до програми теж, на жаль, не орієнтує вчителя на особливості регіонального компонента.

Проте у позаурочній роботі, під час виконання навчально-дослідницьких та науково-дослідницьких робіт усі ці питання можна порушити, тим більше, що наукова робота кожної секції Малої академії наук проводиться за авторської програми з огляду на регіонально-мовні та літературно-культурні особливості краю;

Запорукою успіху є підвищення рівня викладання мови. Формування мовної особистості пов’язане з високим професіоналізмом у викладанні мови, який можна забезпечити не лише глибоким знанням вимог програми для ЗНЗ, практичним їх виконанням, а й упровадженням нових технологій навчання; зокрема, комп’ютеризація навчального процесу, запровадження модульно-розвивальної та модульно-рейтингової системи оцінювання знань сприятимуть створенню нестандартних ситуацій спілкування, які активізують використання різноманітних мовних засобів. Нестандартні форми проведення занять сприяють покращенню мотивації навчання, вихованню мовної особистості, що інтегрує в собі окремі фундаментальні та відносно самостійні ознаки мови, а також філософські та психологічні характеристики особистості.

8

У пропонованому посібнику подано розповіді для учнів, з яких вони дізнаються про діалектне мовлення. Описати й осмислити визначальні риси мовлення будь-якого регіону України – справа не проста, але дуже потрібна для того, щоб школярі середнього та старшого віку прониклися духом живого народного мовлення, бо звичка уявляти його як зіпсоване мовлення вже стала стереотипом.

У наш час діалектизм тлумачать як позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі норм літературної мови, характерне для художнього стилю з певною стилістичною настановою – для мовної характеристики персонажів, з метою відтворення колориту описуваних подій тощо.

Б. Кобилянський, вивчаючи питання про використання діалектної лексики в художні х творах, виходив з того, що письменник може вдаватися до вживання окремих діалектизмів у мові творів і відтворювати події діалектним різновидом загальнонародної мови. Тому учений розрізняв діалектизми і «стилізовані» діалектизми, власне говірку і «стилізовану» говірку. Досліджуючи мову творів В. Стефаника, він зауважував, що говірка, а не «стилізація» говірки виражає єство Стефаникового героя, котрого виліплено його власним словом. Це, у свою чергу, дає підстави стверджувати про невичерпність експресивно-зображувальних можливостей діалектного мовлення, його художньо-естетичну рівноправність з літературним, що цілком може стати предметом вивчення школярів при написанні науково-дослідницької роботи.

У наш час почала відроджуватися традиція олітературення діалектів. Зокрема, частина письменників з метою популяризації діалектного мовлення та введення його в літературний ужиток пишуть твори художньої літератури мовою діалекту, що рідний для дійових осіб чи ліричного героя поетичних творів. Такими є деякі вірші Петра Біливоди, який намагався окремі поезії писати мовою східнослобожанського ареалу.

Інша група письменників, продовжуючи традиції класичної літератури, у художні твори вводить лише окремі слова. До таких письменників належить Василь Старун.

Отже, уживання розмовної лексики та діалектних найменувань, якщо воно органічне, націлене на глибокі народні корені, добре відчуття мови, асоціації, зрозумілі носіям української ментальності, знавцям народного мовлення й культури, свідчить про глибокий зв’язок мови і культур народу.

9

Частина І Українська мова та її говори

Оповідка перша

Чудесні барви

Ще в сиву давнину мова розвивалася як найуніверсальніша форма буття і свідомості людини, бо й на зорі розвитку суспільства було розуміння, що мова – не лише засіб спілкування, як і слова – не тільки оболонка (форма), знак речі або думки. За влучним (образним) висловом І. Огієнка, «мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. У мові наша стара й нова культура, ознака національного визнання». «Мова – це характер народу, сорочка духу народного, головний двигун розвитку культури, а також пам’ять народу, його історія».

Проте історія розвитку літературної мови, як підкреслює О. Потебня, – це історія його наріч, тобто діалектів, говорів.

Літературна мова з’являється на першій стадії розвитку суспільства, вона становить результат свідомої діяльності людей і є засобом вияву їх культурного життя. Мова діалектів давніша. В епоху родоплемінного ладу мова діалекту (племені) була засобом спілкування між членами колективу й мовою спілкування з представниками іншого племені. К. Михальчук, який уперше описав українські діалекти, визначивши найважливіші їхні риси, пропагує безпосередній зв’язок сучасних говорів із племінними діалектами давньоруської доби. Не випадково південно-східне наріччя він називає давньополянським, пов’язуючи термін з назвою племені «поляни», північне – давньодревлянським (порівняйте назву племені «деревляни»), південно-західне – давньохорватським (походить від назви племені «білі хорвати»). Підтвердженню чи спростуванню цієї думки, як відзначає В. Німчук, учені присвятили чимало праць, але ніхто не наповнив її переконливими свідченнями. Тому питання про час виникнення діалектів української мови залишається відкритим.

Діалектна мова – це одна з форм вияву національної мови, яку використовує населення певної території. Вона має деякі фонетичні, вимовні, морфологічні, словотворчі, синтаксичні риси, які відрізняють її від літературної мови чи інших діалектів. Діалектна мова характеризується також певним набором слів, виразів, які не вживають у літературній мові. Вивченням місцевих різновидів мови займається спеціальна галузь мовознавства – діалектологія. Це слово грецького походження, утворене від двох слів: διαλετος, що означає розмова, говір, та λοgos – слово, вчення.

На відміну від літературної мови, діалектна не має писаних правил, характеризується мінливою будовою у різних регіонах України. Діалектну мову використовують в усному мовленні, вона має обмежену сферу вживання. Однак це не позначається на самій мові, багатій на різноманітні форми, на влучне й дотепне слово, що виграє різноманітними барвами. Ці барви Д. Білоус називає чудесними. Ось його вірш:

10

Які чудесні барви у нашій рідній мові, Які відтінки різні від Сейму аж до Сян, У Києві говорять інакше, ніж у Львові, І чорногуз, і бусол, лелека і боцян. Так наче називаєш різновиди лелек ти, А це лиш різні назви, синонімічний ряд – А є ще риси мови, що звуться діалекти, Це говори місцеві на дещо інший лад. На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка, А огірок звичайний в Чернігові – гурок, А кошик на Поліссі (в Іванкові) – кошувка. І назва, і вимова різняться що не крок.

Жива сила діалектів, за образним висловом письменника, є джерелами й притоками, які наповнюють русло літературної мови, освіжають виражальні засоби та вдосконалюють стилістику. І справді, якщо С. Караванський у «Практичному словнику синонімів української мови» подає 23 відповідники до слова вітер, то в діалектах їх знаходимо близько 100. Це крутень, круга, повітруля, вітриниця, вітриця, завій, віхтолиця, вертьол, вортьол, вертиполох, зувор, петельник, курява, вороній, труба, кухоль, вітрець, посвист, похвистач, штопор, кури, гири та ін.

У говорах української мови збереглося близько трьохсот назв джерела, ста назв чайки тощо. Так, Г. Богуцька виявила, що для назви чайки в говорах української мови вживають такі слова зі звуконаслідувальним коренем: чайка, чойка польова, лугова, степова, татарська чайка, книга, кніга, книгавка, киба, кебе, кебавка, кебис, кебиска, кигиця, кигичка, кикигиця, тигичка, цегичка, цигичка, пигалиця, келбаска, чайбис, чайбиска, тоголь, тигель, чибис, чибаса, тижик, тичейка, тигибка, квакун, кивул, кувш, ковилька, ковбик, скигля, гігічка, пишкавка, пігриця, підрицька. А також назви за зовнішньою ознакою чи особливостями поведінки: підскибиця, кирлик, луковиця, лугавка, фугівка, чубатка, чубайка, кречетка, крачка, татарська птаха, татарка, татарочка, татарська птиця, татарська потя, душа татарська, віщун, віщунка, орачка та ін.

Усі ці назви, хоч більшість із них і не є загальновживаними, властивими для літературної мови, мають право на існування, бо літературна мова черпає свої багатства з народних джерел.

Так, поетична уява українського народу створила величні назви міфічних героїв і персонажів, які тривалий час зберігалися лише в діалектному мовленні, не значилися у словниках, входили до периферійного шару лексики. Наприклад, слова берегиня, вирій. Останнє, хоч і було в словниках, але мало тільки одне значення: теплі краї, куди відлітають на зиму птахи. За стародавніми легендами, які дослідив С. Плачинда, Вирій – це острів у Всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирії, згідно з віруваннями, росло першодерево світу – Прадуб з молодильними яблуками безсмертя на

11

ньому. У Вирії знаходиться озеро Живої Води. Сюди й зліталися птахи на зиму.

Статус слова – нормативне чи діалектне – із часом може змінюватися. Так, скажімо, у І-ому томі «Атласу української мови» подано матеріал про те, на якій території поширені слова лелека, чорногуз, бусел, бузько в поліських та середньонаддніпрянському говорах. І виявляється, що поряд із загальновживаними найменуваннями лелека, чорногуз широко вживають слово бузьок, хоч останнє у «Словнику української мови» кваліфікують як діалектне. Зате ще одна назва (бусел) у словнику такої позначки не має, але вживається на значно меншій території, отже, побутує в діалектах рідше. Учені вважають, що частота вживання того чи іншого слова у говірках має впливати на визначення його статусу – нормативне чи діалектне. У цьому випадку слід переглянути статус слова бузьок, тобто, під час укладання нового тлумачного словника треба, ймовірно, зняти позначку «діалектне».

Наведемо ще один приклад. «Словник української мови» назву завірюха фіксує як нормативну, загальновживану, а завирюха – як діалектне, обласне. Дані «Атласу української мови» переконують, що найширшу територію поширення має варіант завирюха. Він є більш вмотивованим: порівняйте вир, вирувати. Отже, й це слово не повинне мати у словнику позначки «діалектне».

Нині мовознавці активно обговорюють питання: яке закінчення повинні мати іменники жіночого роду ІІІ відміни в родовому відмінку однини – -і чи -и? Як треба говорити й писати: соли чи солі, совісти чи совісті? Під час розгляду цього питання зважають перш за все на те, яке з цих закінчень природно виникло з давнього, тобто є фонетично закономірним, потім – яке закінчення частіше використовують у діалектах. І виявляється, що закінчення -и, поширене у говорах поліського та південно-західного наріч, часто використовують у говірках південно-східного регіону. Воно фонетично закономірно розвинулося з колишнього (давнього) закінчення -и. Отже, більш природно було б уживати в іменниках жіночого роду в родовому відмінку закінчення -и (радости, гордости). Таке закінчення й уживається в багатьох творах учених-класиків. Пригадаймо назву відомої праці М. Грушевського «Історія України-Руси». Однак тривала традиція ХХ століття продовжує діяти, за нею названа форма іменників має закінчення -і: солі, совісті, честі, гордості. Отож на свідчення про частоту вживання певних діалектних явищ зважають під час визначення, як писати слово, як його вимовляти, яку назву вважати нормативною.

Загальне уявлення про місцеві говори й про їх найпоширеніші особливості необхідне кожній освіченій людині для того, щоб знати свій народ, свою мову. І не лише краще знати, а й краще володіти нею.

Сучасні носії загальнонародної мови, представники інтелігенції, які засвоїли правила вимови, слововживання, часто самі є вчорашніми носіями територіальних діалектів. І, як зазначає відомий російський мовознавець С. Ожегов, просіюючи свої мовленнєві навички крізь сито літературної норми, вони поступово, непомітно приносять у загальнонародну мову

12

животворні потоки народного мовлення. Саме від полтавця І. Котляревського та харків’янина Г. Квітки-Основ’яненка, за твердженням М. Наконечного, походить в українській літературній мові нової доби широке вживання таких, скажімо, її фонетико-морфологічних форм, спільних у сучасній літературній мові з говірками полтавського краю та діалектами західної Харківщини, як-от: 1) форми прийменника-префікса від: від мене, від нас, від брата та ін., що їх дехто з авторів підручників помилково пов’язав із прямим або посереднім впливом південно-західних говорів; 2) форми інфінітива з основою на голосний на -ти: брати, ходити, читати, що теж приписувано впливові південно-західних говорів.

Літературна мова, незважаючи на її словникове багатство та граматичну детальність, продовжує всмоктувати в себе нові слова з діалектного мовлення. Ще недавно діалектне слово тронка стало загальновідомим через активне використання його О. Гончаром. Завдяки книжкам В. Скуратівського з Полісся прийшли в літературну мову назви берегиня, посвітки тощо.

Отже, говіркові самоцвіти поповнюють літературну мову живильними соками. Якби припинився доступ говіркових слів, літературна мова «замулилася» б і «вмерла». Для великої споруди літературної мови будівельним матеріалом слугують говіркові слова, які зазнають ретельного відбору, аж поки не набудуть літературного статусу. Будівництво цієї споруди не має кінця, бо тільки зупиниться цей процес – і матимемо мертву мову.

С. Плачинда стосовно цього говорив: «Більшість редакторів так і чатує, аби не пропустити якогось діалектного слівця в художній твір – навіть у мові героя. Але навіщо позбавляти твір колориту, відривати його від типових обставин? Адже діалекти – це пам’ять тисячоліть, відгомін далеких віків, свідки високої мовної культури й образного мислення наших предків. Діалекти – такі ж наші духовні скарби, як і народні пісні, думи, казки, легенди, як старожитності. Без народних говорів літературна мова пересихає, як річка без живлющих джерел. Мова – стовбур, наріччя (діалекти) – гілки, тільки разом вони становлять ціле».

Оповідка друга

Поліська гуторка (північне наріччя) «Кожне сільце має своє слівце», – стверджує народне прислів’я. Так із

давніх-давен і ведеться, що кожен регіон України має свої особливості мови. На території України виділяють три наріччя, тобто групи говорів: північне або поліське, південно-східне і південно-західне.

Північне наріччя займає територію сучасної Чернігівської області, північних районів Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей. Риси поліського наріччя виявляються у низці південних районів Білорусі.

13

Полісся – одна з давніх історико-культурних областей Славії, що зберігає культурні й мовні особливості як зразки слов’янських старожитностей. Про цей край учений-діалектолог і поет М. Никончук у вірші «Полісся» пише так:

Хто скаже, що діброви не гостинні? Хто зна, що ліс не надає снаги? Адже туркмен кохається в пустині, І чукча любить тундру та сніги! І я люблю його велике лядо, Субстанцію з колоди до гвіздка, Люблю красу гармонії і ладу В животворящім діянні листка. Ліси батькам завжди допомагали – Кривилася голодна дітвора, Мололи жолудь, з клена біль стругали, А горе відганяли від двора. Пора старань – прощайте, вечорниці, Дівчата літом кросна не снують, Ягідна пристрасть – брусниці й чорниці – До ранку й дня ще ночі додають. У полі бідний поліщук хворіє, Кидай граблі, роботу не роби, Така поліська ейфорія – На лядах прокидаються гриби! Я бачу сон: жарить кармінно в’юшка, Її тепло всю хату огорта, Киплять гриби, ота поліська юшка, Як чародійка, юність поверта.

До найхарактерніших фонетичних особливостей поліського наріччя належать дифтонги (вони, зокрема, поширені у двох говорах – східнополіському та середньополіському). Це своєрідні двозвуки, які вживаються замість давніх [о], [е] у нових закритих складах (вуоз, куонь, стуол, піеч), а також замість колишнього ять (ліес, діед, сіено). Нерідко у сучасних говірках дифтонги замінюють звуком [у]: стул, кунь. У Західному Поліссі в цих словах виступає [і]: стіл, сніп, ліс, дід.

Вплив літературної мови, звичайно, спричинює широке проникнення літературних елементів у діалектне середовище, тому кожен носій якогось специфічного явища усвідомлює його наявність у своєму мовленні. Прислухаються, наприклад, «ікаючі» (що вимовляють звук [і]) мешканці села Колижчі до мови свого ж таки, але «укаючого» (що вимовляє звук [у]) кутка

14

Маньківки і складають про них таку характеристичну примовку: «На Манькувці грум кушку вбив; за хвуст та на вуз, та й повюз».

Виділяються говірки північного наріччя також тим, що в них вимовляють твердо звуки [ц] та [р]: вулица, вулицою, хлопец, прамо, радно, зора, куру.

Немає плутання [е] з [и] в ненаголошеній позиції (село, плете), ненаголошений [о] нерідко наближається у вимові до [а]: кажух, карова, вада.

У давальному відмінку однини іменники чоловічого й середнього роду звичайно мають закінчення -у: брату, коню (закінчення -ові, -еві в цьому випадку не вживають), хоч у волинсько-поліських говірках поширене закінчення -ови (коневи); форми називного відмінка прикметників чоловічого роду звичайно усікають (чорни – замість чорний, жовти – замість жовтий), а форми жіночого й середнього роду не стягуються: холодная вода, тихая річка, чистоє полотно.

Полісся – це «безцінний космічний золотослів», який писався устами й голосами предків. Через відсутність писемних пам’яток ці перлини народного генія збереглися лише в пам’яті народній. Тільки невелика частина поліської лексики ввійшла до українського літературного стилю, хоч вона реалізувалася у фольклорних записах (піснях, казках, легендах, оповідях). Отож, слово лядо відповідає літературному дерево, ліс; кросно означає полотно, кармінно – жарко, черінний – рівний. І якщо поліщук уживає слово зворини, то знає, що сприймається воно як джерело, коли використовує назву грезно, то це те саме, що гроно, але з північними особливостями вимови й розширеним коренем, якщо ж зустрінеться слово «прість», то кожному буде зрозуміло, що це поліська річка, бо нерідко простої (прямої) річки не буває, а слово листвен означає лиственна.

Моя грибна околиця, Моя черінна містина. Серед борів прадідових І батькових полян Кажу, це правда істинна: Листвен – це значить лиственна, Листвен – тому що лиственна Деревня деревлян.

Говори північного наріччя – одне з живодайних джерел багатства й нев’янучої краси народної мови, якою напоєна творчість кращих митців слова. Так, Лесина поезія, за влучним висловом О. Гончара, «ткалась із ясних барв волинських діалектів». Леся Українка не лише вклала у вуста своїх героїв поліські слова, а й подала для читача й режисера театру досить докладні зауваження про зовнішній вигляд дійових осіб, особливо демонологічних істот з «Лісової пісні».

За народними уявленнями, міфологічна істота у вигляді стрункої, красивої, веселої і добродушної дівчини, яка любить танці й легко вступає у взаємини з людьми, – мавка – притаманна передусім лісистим та гірським

15

місцевостям. Мавка – це лісова або гірська красуня. Крім цієї назви, в українських говорах існують варіанти: навка (на Закарпатті та Гуцульщині), малка (на Бойківщині), нявка (на Покутті), мявка, малка, майка (на Поділлі) тощо.

Дехто з учених, пояснюючи походження цього слова, виводить його з прикметника малий (зауважимо, що в діалектах уживають ще: малко – дитина, малка – низькоросла жінка). Однак вірогіднішою є інша версія: слово мавка походить від навка, а це останнє з навъ, що в давніх слов’ян означало ‘покійник’. З праслов’янського навъ розвинулося українське навка. Семантичною паралеллю цього слова є болгарське навтакъ, що означає ‘злий демон у вигляді птаха, який витворився з душі померлої нехрещеної дівчини’.

Таким чином, серед названих слів (мавка, навка, нявка, мявка, майка, малка, нейка) найдавнішою є навка, з якої витворилися всі інші варіанти. Зміна слова (навка на мавка) відбулась, імовірно, шляхом переходу [н] у [м] внаслідок асиміляції.

Від праслов’янського навъ є й інші утворення, зокрема нава – домовина. «Не той тепер світ настав, що умерший з нави встав», – читаємо в Миколи Костомарова.

У безсмертній перлині Лесі Українки «Лісовій пісні» вжито чимало найменувань, які важко пояснити без знання говорів Полісся. «У руках у Лукаша маленька ковня», – пише поетеса. Що ж означає це слово? Знання живого народного мовлення й тут допомагає: на Середньому Поліссі це слово вживають у значенні ‘рибальський маленький ятір’.

Дотепер у літературознавстві остаточно не з’ясовано, яке місце Леся Українка описала у своїй драмі. Одні вчені вважають, що це Ковельщина, інші – Звягельщина. Проте у мові дядька Левка поширені слова, характерні лише для мови жителів Західного Полісся. У замовлянні проти мари цей персонаж вживає слово шіпля (що означає ‘повітка’), яке використовують на незначній території Ковельщини. Так діалектне слово допомогло літературознавцям.

Отже, усі діалектні слова, вжиті Лесею Українкою в «Лісовій пісні», поетеса взяла з народної мови, частина з них закріпилася й увійшла в літературний ужиток. Отож правду кажуть, що діалектне мовлення – джерело для літературної мови.

Чимало серед слів-діалектизмів ендемізмів, тобто мовних явищ, що поширені лише на окремій території й не повторюються на жодному іншому ареалі східнослов’янських мов. Наприклад, гало (‘ліс за болотом’). Гало – поширена в середньополіських говірках назва лісової галявини, лісового болота, на відміну від польового. Ця назва споріднена з коренем гол- (голий – вільний від рослинності). У цьому випадку маємо справу з розвитком антонімічного значення. Цей процес ішов у такому напрямку: гало ‘болото’, потім ‘ліс на краю болота’, а потім – ‘окремий ліс за болотом’. Саме поняття ‘приболотний ліс’ достатньо актуальне у східнослов’янських мовах. На Поліссі такий ліс називають: волока, берег, прибережжя, приболоттє,

16

болотнік, дриговник, ольон, носний ліс, винисний ліс, луг, високостой, гайовий ліс, лядо, бор. У білоруській мові існують такі відповідники: бережняк, приболоттє, у російських говірках – гряда, грядка.

У лісах Полісся найчастіше ростуть сосни. Вони – своєрідний символ цього краю. Про них М. Никончук пише:

Земля Полісся на хліба не щедра – То болота, то плехи на горбі, Я освятив би, як ліванці кедра, Ці сосни на поліському гербі.

Сосну поет називає поліським богом: Древлянський бог – соснова деревина, Соснова хата, як не може буть, Сосновий стіл, колиска й домовина. Соснова скрипка на прощальний путь.

Це оспіване в піснях дерево поліщуки називають: сосняк, соснина, сосонка, осмал, смолина, бурак, бурачок, буракова сосна, смолка, смулка, смолисте (смолясте) дерево, смольнік, пересміл, жирне дерево, путиця, патичина, лутичка, личина, живиця, живисте дерево, буяк, буячок, буянова сосна, шкваровата хвоїна, шпала, сощане дерево, криж, сірянка.

Цей чудовий край – Середнє Полісся – Л. Костенко оспівала у вірші «Древлянський триптих»:

Отут жили древляни й сіверяни. Віки минули, як єдиний слип, Медове сонце вигріло дуплянки У жовтих лапах сутозлотих лип. Ліси в лісах. Утоплена дорога Лоскоче боки мертвих яворів. Слов’янські борті з профілем Стрибога Стоять в густому повітті дворів. Замшілих сосон таємниці капище. Димлять росою срібні спориші. Ідуть волхви у стуманілих каптурах, Ліси правічні, госпіталь душі. Не хочу я в рай, і не заздрю я Крезові. Заб’юся в глухий оцей кут. Тут сосни соснові, берези березові, І люди людяні тут.

Однією з прикметних рис останнього десятиліття ХХ та першого десятиліття ХХІ століття є зростання інтересу населення Полісся та й усієї України до історії, етнографії та мови рідного краю. На полицях книгарень почала з’являтися література, яка ґрунтується на архівних матеріалах, записах етнографічного й діалектного матеріалу. Це означає, що інформаційна база про цей край поповнюється.

17

Оповідка третя Легіони струмочків-говірок (південно-західне наріччя)

Мово Дніпра і Карпат, і Великого степу, Диво ж моє! Із водоспадами грім – діалектів на плечах, Із легіоном струмочків – лелечих, Ти ж блискавками-ключами шугаєш по небу, Сонечком ясним встаєш. Мово Дніпра і Карпат, і Великого степу. Хто ж нам злічив! Як піску біля Чорного моря, Стільки перлин, слів-діалектів ясних.

М. Данько Такими перлинами на квітучому полотні української мови є говірки

південно-західного наріччя, що обіймає широкий простір Правобережної України. Це наріччя розкинулося на території нинішньої Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Закарпатської областей, а також у південних районах Житомирської, Рівненської, Волинської, у деяких районах Кіровоградської, Миколаївської, Одеської областей. Тут аж до сьогодні зберігаються історично-територіальні етнічні групи населення зі своїми самоназвами: бойки, гуцули, лемки. Походження цих назв давнє. Так, в основі найменування бойки лежить, на думку багатьох учених, власне ім’я Бойко, що походить від скороченого ім’я Бой і означає ‘воїн’. Південними сусідами бойків є гуцули, ця етнічна група сформувалася переважно на основі колишніх тиверців, уличів і білих хорватів із домішками елементів інших східнослов’янських угрупувань. Про це свідчить їхня самоназва: улучі – улици – уцули – гуцули.

Окрему гірську етнічну групу становлять лемки. Самі лемки тривалий час називали себе руснаками. Походження етноніма лемки пояснюють по-різному, етимологи обґрунтували понад десять версій, іноді слово виводять від того, що в говірці етнічної групи часто вживають частка лем, що означає ‘тільки’.

Характерними особливостями бойківського говору є збереження давнього звука [ы] (быкы, ворогы), відсутність [л] у дієслівних формах після губних перед [й] (люб’ю, ухоп’ю), перевага закінчення -ом в орудному відмінку однини іменників з кінцевим [ц] основи (пальцьом, сонцьом), творення множини від іменників чоловічого роду за допомогою закінчення -ове (братове, синове), наявність багатьох специфічних місцевих слів: шатя ‘одяг’, челядь ‘люди’, закіль ‘поки’.

До найхарактерніших особливостей гуцульського говору належать: перехід [а] в [е] після м’яких і шиплячих приголосних та [й] (сміттє, сонєчник, жєба, єгода, єблоня); сильне наближення [о] до [у] (худив, стую, мулю); опущення частини слова після наголошеного складу (бра, Миха

18

замість брате, Михайле), пом’якшення [р], особливо в кінці слова (вітерь, вгорю, царь), закінчення -ов, -ев в орудному відмінку однини (головов, ногов, душев, грушев), уживання частки май для утворення найвищого ступеня порівняння прикметників (майбільший), наявність специфічних місцевих слів: дядьо ‘батько’; леґінь ‘парубок’; котюга ‘пес’, потє ‘птах’; кобіта ‘жінка’; кептарик ‘спеціально оздоблений кожушок без рукавів’.

Лемківський говір має такі ознаки: дуже тверді шиплячі звуки, тверді приголосні в кінці слів (кін, оген, місяц), сполучення [-ир-] замість загальноукраїнського [-ри-] (гирмить ‘гримить’, кирниця ‘криниця’, сильза ‘сльоза’, билха ‘блоха’); наявність закінчення -ом в орудному відмінку іменників І відміни та узгоджених з ними прикметників (руком, жоном, мном, тобом); специфічні форми майбутнього часу (буду ходив, будеш робив). Як і в інших карпатських говірках, тут спостерігають багато своєрідних слів і виразів: яр ‘весна’, ярий ‘весняний’, жрадло ‘джерело’, сочити ‘радити’.

Деякі села Лутугинського району Луганської області, у які після 1945 року компактно переселили лемків, мають ознаки лемківських говірок. Це зокрема село Переможне Лутугинського району Луганської області. Ось зразок тексту, записаного в цьому населеному пункті: «Сорок пару років тому, яко підрістка и малого ботяра, інтересувало мя вшитко. Не заспокояло мя само пасіння уци и коров. Ян єм юж пішов пасти, то гнав єм їх далеко і високо, аж на чубок горы, а одтамаль мав єм видок на вмытки стороны, гед-гед далеко в незнаний ищы світ, світ, котрий замикав мі небосклон. Думав єм сам што, то єсть далеко, дальше, найдальше, якы міста, села, люде».

Той, для кого говірки південно-західного наріччя були рідними, легко зможе пояснити, що вислів сорок пару років тому означає приблизно сорок два роки тому, ян єм юж пішов пасти – якщо вже пішов пасти, а слово яко – це як, ботар – пастух великої череди овець, вшито – все, мя – мене, уца – вівці, чубок гори – вершина гори, одтамаль – звідти, вмыткы сторони – всі чотири сторони, ищы – ще.

На Луганщині лемки були розміщені в кількох населених пунктах – селах Переможне та імені Карла Лібкнехта Лутугинського району, де до 1939 року мешкали німці; у с. Великоцьк Міловського району, с. Піски Новопсковського району, с. Переможне Новоайдарського району та деяких інших селах. Найбільше етнічних лемків проживає в Лутугинському районі. Це переселенці із с. Чарна Краківського воєводства, вихідці із Західної Лемківщини. За свідченнями В. Сергійчука, кількість господарств на цій території до 1945 року дорівнювала 12366, на середину 1946 року виїхало 8239 сімей, залишилося 3354.

Про виникнення назви села існує кілька гіпотез, проте єдиної думки щодо етимології слова немає. Привертає увагу те, що на Західній Лемківщині існує кілька співзвучних власних назв: це села Чирна, Чарна, Чорна, Чорне, що свідчить, на наш погляд, про різні вияви колишніх [е, ь], зафіксованих у староукраїнських чернъ, чьрныи ‘чорний’, які пов’язані із праслов’янською

19

формою *čьrнъ, котра, як передбачають, розвинулася з індоєвропейського кореня *kіrs. Це знаходить своє підтвердження в інших мовах: у давньонімецькій kіrsпап ‘чорний’, литовській kěršаs ‘чорно-білий’, ‘п’ятнастий’, Кіrsпа ‘Чорна’ (назва річки).

Найменування Чирна, Чарна, Чорна, Чорне допомагають зрозуміти, що [е] після шиплячих в українських говірках може мати різні вияви: [и] характеризує говірку з підвищеною вимовою [е], тобто «икаючу»; [о], властиве більшості говірок української мови, означає лабіалізацію [е] після шиплячого; [а] демонструє обнижену вимову голосних переднього ряду, унаслідок чого [е] нерідко вимовляється як [а], наприклад, зелений як залений, тепер − тапер.

Найчастіше обнижені наголошені вияви [е] функціонують у північногуцульських та сусідніх покутських говірках. Після шиплячих приголосних цю рису фіксували в надсянському, закарпатському, бойківському, лемківському діалектах (І. Верхратський, І. Панькевич, П. Чучка, І. Пагіря, П. Лизанець, Д. Бандрівський, В. Латта, В. Шимановський): ׀чаран, ׀жардка, ׀щадрый, пе׀чарка, жа׀лудок, у׀чара. Зміну звука [е] на [а] вважають виявом вокальної гармонії. Отже, наявність [а] в назві села Чарна свідчить про належність говірки до південно-західного типу і типовість мовлення жителів аналізованого н.п.

У топонімії України можна знайти чимало назв із компонентом чорний чи коренем чорн- (черн-): Чернацьке, Чернеча Слобода, Чернеччина, Чорні Лози (на Сумщині), Чернелівці, Чорний Острів (на Хмельниччині), Чернин, Чорнобиль (на Київщині), Чернещина, Чорне (на Харківщині), Черниця (на Рівненщині), Чернишівка, Чернігівка (на Миколаївщині), Чернігів, Чернігівка (у Запорізькій обл.), Черніїв, Чернятин (на Івано-Франківщині), Чернявка (на Житомирщині), Чернівці, Чорна, Чорна Тиса (на Закарпатті), Чорний Потік, Чорнівка, Чорногузи (на Чернігівщині), Чорнобай (на Черкащині), Чорногірка (на Одещині), Чорноглазівка (на Полтавщині), Чорнозем (на Дніпропетровщині). Досить поширений цей корінь також у прізвищах українців: Черненко, Черняк, Чернай, Чермак, Черний (Чорний), Черниш, Черні, Черник, Чернявський, Чернявщенко та ін. І. Фаріон у документах Підкарпатської Львівщини кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. знаходить тринадцять прізвищевих назв із частиною черн- (чорн-): Чернецький, Черницький, Черниця, Чернушка, Чернюк, Черняк, Черлюк, Чорненький, Чорний, Чорній, Чорнобай, Чорнобиль, Чорновус. Таке поширення давнього кореня чьрн- у власних назвах свідчить, на думку О. Братка-Кутинського, про зв’язок слова чорний з назвою символу божественної триєдності, що звався у сиву давнину Чер. Цю гіпотезу вченого ніхто з мовознавців науково не довів, проте й не заперечив.

Отже, назва села Чарна пов’язана за походженням з давнім коренем чьрн- ‘чорний’, який входить до складу численних українських власних назв.

Не менш цікавими є й прізвища мешканців цього села. Їх неважко поділити на відіменні, утворені від імен людей, та відапелятивні, утворені від загальних назв.

20

До першої групи відносимо Матичак

21

патронімним (який служить для творення прізвища від імені батька) суфіксами.

Походження багатьох прізвищ можна з’ясувати лише за допомогою етимологічного словника. До них відносимо: Гоць < Год[е]с>ц[лав], де праслов’янське годъ- походить від годныи ‘приємний, зручний’; Перг(х)ач < Пиргач < пиргач ‘кажан’ (діалектне); Гунчак < Гунька < гунька, що вживається з кількома значеннями: ‘гуня – верхній сукняний одяг’, ‘кожухар, кожушник’, ‘червона вовняна спідниця’; Цьолка, ймовірно, має варіант Цьотка, який утворений від цьотка ‘тітка’.

Частина прізвищ прозора за походженням: Бодневич (від бодня ‘діжка’), Верхановський, Ковальчук, Біжко, Стадник, Ротецький та ін.

Найпродуктивнішими суфіксами під час утворення прізвищ є форманти -ак (-як), -ич, -ук, -чук, -ин, рідко вживаються -ур, -аль.

Загалом говори південно-західного наріччя дуже розмаїті. Основною ж ознакою цих діалектів є те, що в них збережено давні (архаїчні) форми. У давальному, а також у місцевому відмінках однини іменники чоловічого й середнього роду мають закінчення -ови (-еви) (братови, дідови, коневи), частіше й послідовніше, ніж у інших регіонах України, тут в іменниках ІІІ відміни в родовому, давальному й місцевому відмінках вживають закінчення -и (соли, тіни, вісти). В орудному відмінку однини іменники жіночого роду та узгоджувані з ними прикметники, порядкові числівники та деякі займенники в більшості південно-західних говорів мають стягнене закінчення -ов (-ев): руков, землев, сольов, третьов, мнов, тобов, собов. Зберігаються (у фонетично видозміненому вигляді) у більшості говорів давні форми давального й знахідного відмінків однини особових і зворотного займенників (ми – мені, си – собі, ня – нас, тя – тебе, ся – себе), а також знахідного відмінка однини предметно-особового займенника жіночого роду (ю, ню), поширюються усічені (скорочені) форми родового й давального відмінків: го – його, му – йому.

Чимало цих рис знаходимо у творах Ю. Федьковича, О. Кобилянської, які відобразили особливості буковинських говірок, В. Стефаника, що використовує у своїх творах риси покутського діалекту, А. Свидницького, писання якого позначені рисами подільського говору, І. Франка, що вводить у літературний ужиток елементи бойківського говору, М. Черемшини, Г. Хоткевича, у творах яких персонажі говорять гуцульською говіркою.