МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ...

1

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

ЗАПОРІЗЬКОГО ДЕРЖАВНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Циклова комісія професійної та практичної підготовки

відділення «Фармація»

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

Історія медицини та медсестринства

ТЕМА № 3.

Історія медицини Середньовіччя та епохи Відродження

( 2 години)

Для студентів відділення

сестринська справа

2

ЛЕКЦІЯ 3л1

План

1. Розвиток наукової медицини Візантії та Сходу.

2. Арабські лікарі (Разес, Авіценна).

3. Медицина Тибету. Застосування тибетської флори з лікувальною метою.

ЛІТЕРАТУРА

Навчальна

1. Луцик Л.Ф., Малюта В.Р., Мельник В.І. Історія медицини та

медсестринства: К-медицина, 2018. с.

Додаткова

1. Інтернет сайти: referatu.com.ua, medbook.lviv.ua, doktor.ru,

medcollege.te.ua

2. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини. — К.: Вища

шк., 2011. — 61-106 с.

Міждисциплінарна інтеграція

Тема 3. Історія медицини Середньовіччя та епохи Відродження

Дисципліна Знати Вміти

Попередні – всесвітня історія

Наступні – ОСС

Внутрішньопредметна

Інтеграція – Тема 4

Основні епохи, періоди в

історії медицини та

медсестринства

Середньовіччя та епохи

Відродження.

Правильно аналізувати

розвиток медицини та

медсестринства.

МЕТА ЛЕКЦІЇ:

Дидактична:

основні етапи розвитку медицини у зв’язку з розвитком і зміною

суспільно-економічних формацій, загальну періодизацію та хронологію

розвитку медицини;

основні епохи, періоди в історії медицини та медсестринства;

Виховна:

відповідальність медичної сестри згідно посадових обов’язків перед

пацієнтом.

http://referatu.com.ua/

http://www.medbook.lviv.ua/

http://doktor.ru/

3

ВСТУП

Загибель Римської імперії у 476 р. знаменувала закінчення стародавніх часів.

На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Виникли і

утвердились основні сучасні світові релігії: у VI–V ст. до н.е. — буддизм,

християнство, яке започаткувало нову еру, та іслам (VII ст. н.е.).

Буддизм проповідує культ Будди і бодхісатв або ідеальних створінь, що

ведуть людей шляхом морального вдосконалення заради досягнення нірвани

(звільнення).

Християнські цінності виражаються у дотриманні Божих заповідей та в

любові до Бога і ближнього. Жодна світова морально-етична система не

запропонувала кращого еталона чеснот.

Головною і абсолютною цінністю ісламу є Бог, а основною чеснотою

мусульманина вважається щира відданість Всемогутньому.

Загалом усі три релігії посприяли вдосконаленню духовного і фізичного

єства людини.

Епоха середньовіччя поділяється на три періоди:

- раннє середньовіччя (V-IX ст.);

- середнє (X-XIV ст.);

- епоха Відродження (XV-XVII ст.)

1. Розвиток наукової медицини Візантії та Сходу.

В 330 р. імператор Костянтин переніс столицю тоді ще єдиної Римської

імперії із Риму до Константинополя. У 395 р. Римська імперія остаточно

розпалась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька

десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна, або Візантійська —

існуватиме ще тисячу років і значною мірою збереже культурні надбання

стародавнього світу.

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у

Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і

медичні школи (IV ст.); по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи

хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню

епідемій. Так, чума, що розповсюдилась за доби правління імператора

Юстиніана (VI ст.) ледве не призвела до падіння Візантійської імперії.

Пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть

жителів континенту.

4

Найвидатнішим лікарем Візантії був Орибазій (326–403), лейб-медик

імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і Риму

під назвою «Сінапсіс», чим зберіг їх для наступних поколінь.

Медицина Візантії

Високоосвічений Юліан не прийняв християнської релігії і всіляко

намагався зберегти спадщину античної цивілізації. На його пропозицію

Орібазій у 361 році склав свою основну енцеклопедичну працю ―Лікарські

зібрання‖ з 70 книг, з яких до нас дійшли тільки 27. У ній він узагальнив і

систематизував лікарську спадщину від Гіппократа до Галена.

На прохання свого сина, який вивчав медицину, Орібазій склав

скорочений варіант свого зведення ―Сінопсіс‖ з 9 книг. Виняткове значення

збірник Орібазія має для історії хірургії. Він наводить праці багатьох

хірургів, серед них Антілла, Філагрій - авторів відомих методів операцій

аневризми. Ще коротшим витягом із ―Сінапсіса‖ була праця Орібазія

―Загальнодоступні ліки‖. Вона призначалася для людей, що не мали медичної

освіти й готували лікі в домашніх умовах.

За свої наукові погляди та прихильність до античних традицій Орібазій

зазнав утисків з боку церкви і після загибелі імператора Юліана був

тимчасово вигнаний з Константинополя. Після повернення продовжив

медичну практику.

Аецій Амідський (502-572 рр.) – візантійський лікар-енцеклопедист за

традицією вважався першим видатним візантійським лікарем-християнином.

Навчався в Александрії, потім служив лікарем при дворі Юстініана І (527-565

рр.). Основний твір Аеція – посібник з медицини ―Чотирикнижжя‖ з 16 книг.

Найважливішими з наведених у збірнику є праці Архігена, Посійдонія,

Орібаса, Галена. Архіген і Посійдоній зробили першу спробу пов’язати

нервові і психічні захворювання із захворюваннями мозку.

З лікарів-учених Візантії найорігінальнішим був Олександр

Тралєсський (526-605 рр.), родом з Ефеса, син лікаря і брат архітектора

Анфімія, що побудував храм св. Софії в Константинополі. Олександр був

лікарем імператорського двора.

Точність у всановленні діагнозу і прагнення з’ясувати причину хвороби

вигідно відрізняли Олександра від його колег. Грунтуючись на власному

досвіді, він дозволив собі не згоджуватися з деякими висновками Галена і

критикував їх. Головним завданням лікаря Олександр вважав профілактику.

Він багато подорожував. Жив у Греції, Італії, Галлії, Африці. Помер у Римі,

куди був запрошений на посаду архіатра міста папою Григорієм великим

(590-604 рр.) під час епідемії чуми. Архіатр міста – головний лікар міста,

провінції в Римській імперії. То була страшна ―чума Юстініана‖, яка,

5

вийшовши з Єгипту, спустошила майже всі країни Середземномор’я і

трималася близько 60 років.

Він написав кілька робіт про внутріщню медицину, очні хвороби.

Основним матеріалом для цієї праці стала власна лікарська практика.

Павло Егінський (625-690 рр.) – найвидатніший хірург свого часу. Його

діяльність нерозривно пов’язана з Александрією, де він навчався і працював,

коли Єгипет входив до скалду візантійської імперії, а потім і після її

завоювання арабами, що високо цінували Павла як хірурга, акушера й

викладача.

Павло з Егіни мав славу найсміливішого хірурга свого часу. Його праці з

хірургії охоплювали практично всі розділи хірургії: від учення про переломи,

вивихи та ампутації до пластичної хірургії. У часи Відродження на багатьох

медичних факультетах забов’язували викладати хірургію за творами Павла.

Лікарі-вчені Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх

хвороб, гінекології, педіатрії, військову хірургію.

Християнство змінило культ греко-римських богів у Візантії за часів

правління імператора Константина (306-337 рр.). Спочатку, коли до християн

перейшли греко-римські храми, вони влаштували в них притулки для хворих

людей похилого віку, калік.

Найбільшим лікувальним закладом тих часів був шпиталь у

Константинополі. У шпиталі були окремі відділи для хірургічних хворих та

хворих на гарячку. На чолі цих відділів стояли досвідчені лікарі. Вони мали

помічників, спеціально підготовлених для догляду за хворими.

Масове поширення заразних (інфекційних) хвороб не було відоме в

стародавньому світі в таких масштабах, яких воно набуло в епоху

середньовіччя. Розвитку епідемій сприяв цілий ряд умов:

- зростання міст зі скученістю населення;

- масові пересування людей ( готів, монголів);

- великий колонізаційний рух – хрестові походи.

Епідемію описували як ―мор‖. Судячи з описів, це були епідемії:

- висипного тифу;

- дизентерії;

- віспи;

- прокази.

Під час хрестових походів було утворено орден святого Лазаря для

догляду за прокаженими, ці притулки називали лазаретами.

Отже, з різноманітних причин і під різними назвами у Візантії склалися

лікарні як спеціальні заклади для догляду і лікування хворих, переважно під

егідою церкви.

2. Арабські лікарі (Разес, Авіценна).

6

В VII ст. під зеленим стягом ісламу була зібрана велетенська імперія арабів,

від Гібралтару на заході до Середньої Азії на сході. Проіснувавши півтора

століття, імперія розпалась на окремі халіфати.

Араби внесли видатний вклад у розвиток культури і науки, зокрема,

медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених і будинках

науки.

Араби винайшли так звані арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль;

започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В

астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій

дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (аль-коголь),

водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання,

водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло.

Найвидатнішим арабським ученим був Мохаммед-аль-Хорезмі.

Великих успіхів було досягнуто в галузі медицини. Медицина

зосереджувалась в приватних лікарнях і медичних школах при них. Аптека,

як самостійний медичний заклад, бере свій початок в Арабських Халіфатах.

Основоположник ісламу і автор Корану пророк Мохаммед вмістив у

священній книзі чимало рекомендацій щодо особистої гігієни та заборони

вживання м’яса деяких тварин.

До найвидатніших представників арабської медицини належать: Аль-Разі

(850–925) та Ібн-Сіна (980–1037).

Аль-Разі (Абу-Бакр Ар-Разі, 850-929 рр.) був засновником Багдадської

лікарні і медичної школи. Для будівництва лікарні Аль-Разі пропонував

розвішувати м’ясо в підходящих місцях і будувати там, де воно найдовше

збережеться. Він рекомендував перевіряти в лікарнях прояви хвороб, які не

завжди співпадатимуть з описаними, закликав лікарів відкривати нові

лікувальні засоби, невідомі раніше. Аль-Разі належить цікавий афоризм:

«Той, хто звертається до багатьох лікарів, припускається багатьох помилок».

Аль-Разі, який виховав ціле покоління лікарів, провидив значну науково-

дослідницьку роботу. Йому належить до двохсот праць:

- 30 томів ― Всеохоплююча книга з медицини‖;

- 10 томів ― Медична книга‖;

- праця ― Про віспу та корь‖;

- ― Медична книга Аль-Манзора‖;

- ―Патологія‖;

- ―Для тих, у кого немає лікаря‖.

7

―Всеохоплююча книга з медицини‖ і ―Медична книга‖ – містять

детальний історичний розвитку медицини античності та раннього

середньовічча. Тут автор використав досвід своїх попередників – античних,

візантійських та арабських лікарів з анатомії, хірургії, терапії, гігієни.

Оригінал рукопису зберігається в бібліотеці Ескуріала в Іспанії.

―Про віспу та корь‖ - учений першим описав діференційну діагностику

цих хвороб. Разі для штучного зараження віспою брав вміст пустул і

прищеплював його здоровим дітям. Причиною віспи він вважав затримання у

матері під час вагітності менструальної крові – отрути, яка вноситься з

кров’ю матері в плід, а потім, з ростом дитини, починає бродити і виділяється

крізь шкіру у вигляді пустул. Такий погляд на віспу і взагалі на всі висипні

хвороби у дітей був властивий багатьом народам. Ці хвороби вважалися

неминучими.

―Медична книга Аль-Манзора‖ присвячена халіфу Аль-Манзору – огляд

усієї медицини того часу. Халіф виділив велику суму грошей на будівництво

печей та апаратів для алхімічних дослідів. Досліди не вдалися і Аль-Манзор

вдарив нагайкою Аль-Разі, що вчений осліп. Учні пропонували вчителеві

зробити операцію, але розчарований і збентежений вчений не погодився на

операцію, що стало причиною його смерті.

З праць Разі ми дізнаємось, що вже за його часи для перев’язування ран

вживалася вата, для швів – нитки з кручених і висушених кишок овець.

Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й усієї доби середньовіччя

— Абу-Алі-аль Хусейн ібн-Абдуллах ібн-Сіна (Авіценна 980-1037 рр.) —

народився в аулі Авшан біля Бухари, працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані,

Ізфагані.

В Хорезмі (999–1014) написав «Канон медицини», який протягом п’яти

століть був основним посібником, за яким майбутні медики не лише в

арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину.

―Канон‖ книга перша – теоретичні основи анатомії, фізіології,

пат.фізіології.

―Канон‖ книга друга – опис лікарських рослин, косметичних засобів.

―Канон‖ книга третя – опис внутрішніх захворювань і їх лікування,

акушерство і педіатрія.

―Канон‖ книга четверта – опис інфекційних захворювань; військова

хірургія.

―Канон‖ книга п’ята – опис отрут і протиотрут, а також інструкція до

виготовлення і застосування.

В Хамадані був візиром хана і запропонував план економічної і культурної

перебудови ханства, який складався із таких основних розділів —

покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток

8

освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний,

вважав Авіценна, який поширює освіту серед підданих.

Коли емір захворів, Ібн Сіна лікував його. Однак той не виконував порад

лікаря, відправився у похід і помер. Син еміра наказав ув’язнити лікаря.

Авіцена переховувався, але його знайшли і кинули у фортецю. Однак і в

неволі він продовжував працювати, списуючи щодня по п’ятдесят аркушів.

Тут з-під його пера вийшло чимало глав ―Канона лікарської науки‖,

п’ятитомний твір, який був основним підручником протягом п’яти століть

для всіх медичних шкіл не лише Сходу, а й Заходу.

Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох

субстанцій — тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна;

медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла,

необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В

потрактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа.

Основними причинами він вважав шкідливості клімату і місцевості,

шкідливості харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні

потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у

двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток

прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу,

чахло і здихало.

Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння,

чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків,

правильної дози та місця введення ліків.

Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих

підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку куштував на смак.

Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунка, сибірської

виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, екстирпації пухлин,

кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер і

ліки від подагри.

Серед пізніших лікарів слід згадати Аль-Букакіса — хірурга-

експериментатора, що запропонував багато хірургічних інструментів, увів у

практику припікання ран кип’ятком або розпеченим залізом, що

використовувалось протягом століть.

Араби, як і Візантія, зберегли науковий спадок давніх Греції та Риму та

передали його Західній Європі. Будучи родоначальниками алхімії, вони

передали її здобутки в ту ж Європу разом з багатьма ліками на хімічній

основі.

9

3. Медицина Тибету. Застосування тибетської флори з лікувальною

метою

Медицина Тибету складалася під впливом медицини Китаю та Індії.

Географічне положення країни, розташованої в малоприступних Гімалаях,

ізольованість її внаслідок консерватизму соціального ладу, традиційність

життєвого укладу – все це створило умови для збереження в монастирях

цього краю протягом багатьох століть стародавніх писемних творів різних

країн, зокрема й медицини.

Основним джерелом вивчення давньої медицини Тибету є трактат Джу-

Джі ―Сутність цілющого‖. Його приписують лікареві Цо Жед-Шон-Ну. Це

учення було доповнено ламами, перекладено з санскриту в IX ст.н.е. Лікарі

навчалися при монастирях 10-15 років. Навчання було схоластичним: треба

було вивчити напам’ять цілі розділи з Джу-Джі.

Найсильнішими тибетські лікарі були в терапії, найслабішими – в

хірургії. Анатомія людини була відома лише в загальних рисах. Акушерству

й гінекології, а також педіатрії надавали великого значення.

Лікувалі засоби:

- камфора (стимуляція серцевої діяльності);

- стрихнін (тонізуючий засіб);

- папороть (протигельмінтний засіб);

- панти (стимулюючий засіб);

- ртуть (засіб для лікування сифілісу).

Для підтримки здоров’я радили тривале перебування на свіжому повітрі,

верхову їзду, полювання на звірів, купання в озерах та річках, помірність в

їжі, споживання кислого молока. Тибетська медицина широко

застосовувалась в Монголії.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у

Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і

медичні школи (IV ст.); по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи

хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню

епідемій.

10






ЛЕКЦІЯ



ТЕМА № 3.


( 2 години)



11

ЛЕКЦІЯ 3л2

План

1. Медицина у середньовічній Європі: медична освіта, створення цехів

медиків.

2. Надання медичної допомоги під час хрестових походів (1096—1291 рр.).

3. Боротьба у XII—XVI ст. з епідеміями тифу, прокази, чуми, віспи.

Зародження перших протиепідемічних заходів.


Навчальна



Додаткова


medcollege.te.ua


шк., 2011. — 61-106 с.





















основні епохи, періоди в історії медицини та медсестринства; фактори, що впливають на історію та розвиток медицини і, зокрема, сестринської

справи, досягнення медицини, медсестринства на різних етапах розвитку світової

історії;

Виховна:


пацієнтом,



http://doktor.ru/

12

застосовувати свої знання при вирішенні професійних проблем;

поглиблювати свої знання в медицині.

ВСТУП

Феодальний устрій Західної Європи характеризувався натуральним

господарством, роздробленістю окремих феодальних держав та їхніх

складових частин — князівств, графств тощо. Єдиним об’єднавчим фактором

була християнська церква. Між церковною верхівкою, яка набирала сили, і

феодалами розпочинається боротьба за владу. Церква запровадила

спеціальний суд — інквізицію, який, зазвичай, порушників церковних

канонів (єретиків) та непокірних засуджував до єдиної ефективної міри

покарання — спалювання на вогнищі.

Водночас християнство воістину започаткувало нову еру в історії

людства. Воно зміцнило високі морально-етичні цінності, зокрема милосердя

до хворих і немічних. Християнська церква і медицина йшли поруч.

За доби раннього середньовіччя в Західній Європі виникають

монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях

переписувались праці Гіппократа і Ґалена.

Окрім медичних шкіл при монастирях, виникають світські медичні

школи.

1. Медицина у середньовічній Європі: медична освіта, створення

цехів медиків.

Початок світській (немонастирській) медичній освіті поклала в IX ст.

Салернська медична школа в Італії. Салернські лікарі збирали і розвивали все

краще, що було створено античною, пізніше арабською медициною.

Навчання проводилось за працями Гіппократа, Ґалена та Авіценни. В школі

було написано ряд трактатів, які використовувались для навчання. В книзі

«Пассіонарії» надавались практичні рекомендації з діагностики та лікування

різних хвороб. На розвиток Салернської школи великий вплив мала

лікувальна і перекладацька діяльність видатного лікаря XI ст. Костянтина

Африканського, який переклав багато арабських медичних праць на латину,

що сприяло більш досконалому вивченню медицини. Медична література

Салерно постійно збагачувалась: до середини XII ст. було створено трактат

«Про лікування хвороб», в якому йшлося про лікування всіх відомих хвороб

«від голови до п’ят». Оригінальною була праця лікаря Архіметея «Про

прихід лікаря до хворого», яка користувалася широкою популярністю. Він

давав таку пораду: «Якщо лікар полишає хворого, то повинен запевнити

його, що той обов’язково видужає, а близьких — що хвороба дуже тяжка.

13

Тоді, якщо пацієнт видужає, слава лікаря ще більше зросте, а якщо хворий

помре, то люди скажуть, що лікар вірно передбачив сумний наслідок». В

школі викладав Арнольд із Вілланови. Він здобув широку популярність,

захоплювався алхімією, пропагував свій шлях до приготування багатьох

ліків. Він об’єднав хімію і медицину. Захоплювався токсикологією і засобами

продовження життя й боротьби зі старістю. Наголошував на лікувальних

властивостях вина, розробляв питання дієтетики і гігієни. Він склав поему,

присвячену здоровому способу життя та лікувальним властивостям окремих

рослин. Ця поема отримала назву «Салернський кодекс здоров’я» (Regimen

sanitatis salernitatum).

Крім Салерно, світські медичні школи були відкриті в Болоньї (1156),

Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних, існували філософські і

юридичні школи. В 1200 р. в Парижі під протекторатом короля відбулось

об’єднання трьох шкіл в загальну школу (Studium generale). Управлялася

школа земляцтвом студентів і викладачів (Universitas). Окремі школи або

фахи оформились у факультети (від facultas — здатність викладати той чи

інший фах). Члени факультету обирали голову — декана (decanus —

десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала

назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені — бакалавр,

ліценціат, доктор.

Bacca laurei — студент, що провчився два роки, після чого увінчувався

вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він

отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in

medicinum, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) — це найвище

звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого

ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему

диспуту, наприклад, «Про корисність вживання кислої капусти для

п’яничок», або «Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби». Диспут

тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для

членів факультету гостину і робив їм дарунки.

Під час навчання учні називались студентами (від studere — вчити,

вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя, або rectora.

Університети користувалися великою автономією. Характерною

особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі

знання, необхідні учню, містилися в працях визнаних авторитетів, і суть

навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами,

знайденими в працях авторитетів. Були канонізовані праці Гіппократа, Ґалена

і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного.

14

2. Надання медичної допомоги під час хрестових походів (1096—

1291 рр.).

Хрестові походи

Дата Похід Основні події

1096-1099 рр. Перший

хрестовин

похід

Першими в похід вирушили численні бідні

городяни й селяни з Франції і Західної

Німеччини. Вони об'єдналися у 5 - 6

загонів, що налічували 60 - 70 тис. осіб.

Погано озброєні і без запасів їжі, вони

займалися дорогою жебрацтвом і

грабежем.

Бідняки дісталися Константинополя і

візантійський імператор поспішив

переправити ті загони до Малої Азії, які в

основному там загинули від турків-

сельджуків.

Слідом за бідняками вирушили загони

рицарів під керівництвом багатих

феодалів Франції. Італії, Німеччини. Похід

здійснювали в напрямі столиці Візантії,

звідки переправилися в Малу Азію, де у

вирішальній битві розбили турків-

сельджуків. у 1099 р. підійшли до

Єрусалима, обложили його і віяли

штурмом, вчинили жахливу різанину та

погром.

Хрестоносці завоювали все східне

узбережжя Середземномор'я, забудували

ці території феодальними замками,

заснували свої держави:

графство Елеське — у Північній

Месопотамії;

Антіохське князівство — в Північній

Сирії;

графство Триполітанське — на

15

Сірійському узбережжі;

Єрусалимське королівство — в Південній

Сирії та Палестині.

1147-1149 рр.

Другий

хрестовий

похід

Приводом послугувало те, що

мусульманський світ почав об'єднувати

свої сили для надання відсічі загарбникам

— хрестоносцям. У похід вирушили

французький король Людовік VII і

німецький імператор Конрад ІІІ. Німців

розгромили сельджуки в Малій Азії, а

французький король зазнав невдачі під

Дамаском, який спробував взяти в облогу,

і з рештками своїх військ повернувся

додому.

1189-1192 рр. Третій

хрестовий

похід

У 1147 р. талановитий воєначальник

Салах-ад-Дін (Саладін) об'єднав під своєю

владою Єгипет

У 1187 р. єгипетські війська взяли в

облогу Єрусалим, розгромили війська

хрестоносців, що стало приводом для

закликів до третього хрестового походу, у

якому взяли участь:

• більшість німецьких рицарів на чолі з

імператором Фридріхом І Барбаросом;

• французькі війська, які очолив король

Філіпп II Август;

• англійські рицарі на чолі з королем

Річардом І Левове Серце.

Похід був невдалим:

• під час переправи через гірську річку

потонув німецький імператор Фридріх І

Барбароса. Німецькі війська залишилися

без головнокомандувача;

• Франція і Велика Британія не мали

спільного плацу дій і спільної мсти.

Французький король згодом повернув

16

назад;

• англійський король потрапив у полон де

ерцгерцога австрійського Леопольда і

протягом тривалого часу сидів у в'язниці,

аж поки його не викупила мати.

1202-1204 рр. Четвертий

христовий

похід

Був організований римським папою

Інокентієм Ш. Він мав на мсті

підпорядкування православної церкви і

ліквідацію патріаршества у

Константинополі.

Хрестоносці вирушили в похід морем,

найнявши кораблі у Венеції. Вони

штурмом оволоділи Константинополем і

пограбували місто (1204 р.). На території

Візантії заснували Латинську імперію

(проіснувала до 1261 р.)

Після падіння Константинополя рух хре-

стоносців пішов на спад.

У 1212 р. Інокентій ІІІ оголосив про те,

що Єрусалим можуть звільнити лише діти,

оскільки вони не обтяжені гріхами. Багато

дітей померло в дорозі від холоду і голоду.

У Марселі зібралося майже 10 тис. дітей з

усіх областей Франції, яких

судновласники почали перевозити на Схід.

В Александрії Єгипетській більшість дітей

було продано в рабство до турків. Така

сама доля спіткала і німецьких дітей.

Турки стали комплектувати з хлопчиків

загони яничар, а дівчат продавали в

гареми емірів.

1216-1217 рр. П'ятий

хрестовий

похід

Хрестоносці дійшли лише до дельти Нілу

й одержали поразку у Дам'єті.

17

1228-1229 рр. Шостий

хрестовий

похід

Німецький імператор Фридріх II разом з

єгипетським султаном знову оволодів

Єрусалимом і домовився з ним про вільне

відвідання християнами святих місць

протягом 10 років.

1248-1254 рр. Сьомий

хрестовий

похід

Здійснювався лише французькою армією

під командуванням короля Людовика IX

Святого. Хрестоносці висадилися в

Північній Африці і король потрапив у

полон до султана Тунісу, який згодом

відпустив його під чесне слово, що той

сплатить викуп. Викуп було сплачено

вчасно, але після повернення з походу

король помер від чуми.

1270 р. Восьмий

хрестовий

похід

Похід хрестоносців до Північної Африки,

який закінчився невдачею. Після восьмого

хрестового походу хрестоносці втратили

всі свої володіння на Сході.

1291 р. Єгипетське військо взяло Акру останню

фортецю хрестоносців на Близькому

Сході.

Лише після цього Європа отямилася. Заклики пап до нових походів не

знайшли відклику у населення.

3. Боротьба у XII—XVI ст. з епідеміями тифу, прокази, чуми, віспи.

Зародження перших протиепідемічних заходів.

У XIII-XVI ст. мали місце великі епідемії тифу, прокази, чуми, віспи.

Поширенню їх сприяли розвиток торговельних відносин з різними країнами,

переміщення народних мас, пов'язані з хрестовими походами, скупчення

населення в містах, затиснутих мурами фортець. Згадки про ці епідемії

подаються в тогочасних писемних пам'ятках під загальною назвою «мор»,

«пошесть». У XIII ст. проказа була настільки поширена, що у Франції і

Німеччині для цих хворих було відкрито близько 10 тисяч притулків. Було

видано закони, за якими прокажені повинні були носити окремий одяг, при

наближенні людини вони подавали про себе сигнал дзвоником чи калаталом.

З проказою в ті часи нерідко плутали інші шкірні хвороби, такі, як вовчак,

псоріаз, сифіліс.

18

Найстрашнішою хворобою середніх віків була чума. Найбільша епідемія

чуми з відомих в історії спалахнула в 1333 р. в Індії і Китаї і протягом

кількох років обійшла весь знаний тоді світ під назвою «чорна смерть». З

Індії вона поширилась на Месопотамію, Малу Азію, Константинополь,

Єгипет. У жовтні 1346 p., як свідчить літопис ченця Михайла Піцци, 12

венеціанських галер, прибувши до Мессіни, занесли чуму, яка поширилась із

Сіцілії в Італію, в 1348 р. в Іспанію, Францію та Англію; в 1349 р. через

Німеччину досягла Польщі, України та московських земель, в яких вона

лютувала близько 2 років. За документальними даними тих часів (міськими

хроніками, церковними записами про поховання, записами літописців та ін.),

у великих містах вимерло від половини до 1\3 населення і більше, а

населення всієї Європи, за підрахунками радянських демографів, втратило

від «чорної смерті» не менш ніж 25 %, що при населенні Європи XIV ст.

близько 105 мільйонів перевищувало 26 млн.

Незнання причин хвороби, цілковита безпорадність, швидка смерть тих,

що захворіли на легеневу форму чуми (звичайно помирали на четвертий

день), змушували людство дивитись на цю хворобу як на надприродне,

неминуче лихо. Оскільки в пошесті передусім вбачали кару божу за гріхи, то

вважали за потрібне вдаватися до покаянь надзвичайними способами. В

народі почався рух замолювання своїх гріхів самобичуванням. З оселі до

оселі ходили натовпи людей у закривавлених сорочках та капелюхах з

червоним хрестом. Під похоронний дзвін та співи народом складених

молитов натовпи прямували до церков, в релігійному екстазі били себе

колючим дротом.

Скупчення людей, звичайно, сприяло не згасанню епідемії, а, навпаки,

поширенню її.

Під час епідемій люди втрачали, за свідченням сучасників, інтерес до

життя, будь-які бажання зникали перед лицем страшного лиха. Релігія,

духівництво ставали керівниками життя. Величезні матеріальні цінності

передавалися церкві. На цей час припадає заснування багатьох монастирів.

19

Покаяння самобичуванням (Flagellatores) під час «чорної смерті» в 1349 р.

З хроніки Ерігіуса Corpus chronicorum Flandriae.

«Чорна смерть» знайшла відображення у творах тогочасних письменників-

гуманістів. Джованні Боккаччо (1313-1375) писав: «Ця хвиля скам'янила

серця такою мірою, що брат залишав без догляду сестру, дружина - чоловіка,

і найстрашніше - батько й мати покидали дітей. Марно людство кликало на

допомогу святих Севастьяна та Роха». Таку саму картину епідемії «чорної

смерті» подано і в інших літописах.

Темі великої епідемії присвячено і «Бенкет під час чуми» Пушкіна.

Хворобу тут названо чумою, як умовно називалися епідемії в давнину.

Судячи з описів, тут, очевидно, мала місце мішана інфекція.

Франческо Петрарка, описуючи в листах жахливу картину країни із

спустошеними містами та селами, шляхами, вкритими трупами, повсюди

гнітючу тишу, особливо відзначає розгубленість освічених кіл: «Запитуєш

істориків - вони німі, запитуєш лікарів - вони в ступорі, звертаєшся до

філософів - вони знизують плечима, наморщують лоба і підносять палець до

уст в урочистому мовчанні».

Особливу безпорадність виявив медичний факультет Паризького

університету. У своєму «Compendium de epidemia», оголошеному населенню

в 1348 p., факультет рекомендував від чуми: «Палити в громадських місцях і

приміщеннях ладан і цвіт ромашки; утримуватись від споживання домашньої

птиці, жирного м'яса, гострих страв і особливо смертельно небезпечної

оливкової олії; не спати пізніше, ніж займеться зоря, обов'язково

утримуватись від статевих зносин». Подібну пораду оголосив медичний

факультет і в Мон-пельє.

Більш радикальні засоби боротьби були застосовані в Падуї і Венеції. В

цих містах хворих примусово ізолювали за містом, одяг їхній спалювали,

приміщення і меблі піддавали провітрюванню тривалий час, стежили за

чистотою води і вулиць, навіть знищували щурів.

На стінах будинків міста Ред-жі-Емілії протягом 3 років висіли

оголошення: «Всіх зачумлених випроваджувати за місто в поле, де вони

помирають або одужують; ті, хто доглядав їх, повинні бути замкнені

протягом 10 днів; духовні повинні оглядати хворих і доносити властям про

хворих під страхом спалення і конфіскації майна».

В окремих місцях юрми знедоленого народу обвинувачували в

поширенні чуми і спалювали «відьом», «чарівниць».

Великі і часті епідемії дали змогу широкому колу лікарів переконатися

в можливості передачі цих захворювань через дотик і речі. У ці часи в

багатьох країнах, включаючи і наші землі, починають під час епідемій

20

ізолювати вулиці, міста, де виявилось захворювання. В Рагузі (нині

Дубровник), у Венеції, Марселі та інших великих портових містах від

підозрілих суден почали вимагати перебування під особливим наглядом до

розвантаження протягом 40 днів (звідси карантин - сорокадення); було

введено в портах посади спеціальних санітарних доглядачів.


Позитивні наслідки

Хрестові походи корінним чином змінили життєві умови основних

прошарків суспільства.

Пожвавилася торгівля Середземним морем.

Головну роль у торгівлі Середземним морем почали відігравати

міста Північної Італії, які значно збагатилися за рахунок перевезення

своїми кораблями рицарів у Малу Азію.

Візантія вже не могла суперничати з Венецією та Генуєю.

Приплив золота і передових технологій сприяли

створенню банкірських домів і крупного ремісничого виробництва.

Пожвавились товарно-грошові відносини, які повсюди витісняли

натуральний обмін.

Схід став міжнародним ринком.

Збільшився загальний обсяг товарообміну між Заходом і Сходом.

Значно зросли вивезення на Схід тканин, що стимулювало

ткацьке виробництво.

У європейців посилився потяг до гарного одягу, вишуканих

страв, коштовної зброї.

Європейці навчилися виготовляти шовкові тканини, дзеркала,

краще обробляти метали.

Вони почали споживати тростинний цукор, були запозичені в

країнах Сходу вітряки.

Зі Сходу до Європи було завезено рис, гречку, кавуни, абрикоси,

лимони, прянощі тощо.

Європейці перейняли на Сході деякі звичаї: мити руки перед

їдою, купатися в гарячих лазнях, частіше міняти білизну та верхній

одяг.

Хрестові походи дали багато цікавого й героїчного матеріалу, що

став основою розвитку середньовічного рицарського роману, філософії

та літератури.

Негативні і наслідки

Завоювання європейцями країн Сходу виявилося невдалим.

Європейці одержали поразку на Сході.

21

Було зруйновано Константинополь — головний центр східної

християнської культури, який так і не зміг повернути собі колишньої

величі.

Важкий удар було завдано Візантії, що значно ослабило її і вело

до занепаду й загибелі.

Погіршилися відносини між християнською та мусульманською

цивілізаціями.

Європейцям ці походи коштували величезних жертв.

Страшним наслідком хрестових походів стала епідемія чуми, яку

завезли зі Сходу корабельні щури. Вона вперше спалахнула у 1348 р. й

лютувала в Європі протягом XIV — XV століть.

Хрестові походи завдали народам східних країн чимало лиха,

принесли їм жертви, руйнування, пограбування.

Під час визволення Гробу Господнього загинуло багато

культурних цінностей, палаців, бібліотек, рукописів тощо.

У X-XV ст., щоб відмежовуватися від старих монастирських об’єднань,

у яких дуже послабла дисципліна, у католицькій церкві утворилося кілька

десятків нових чернечих спілок. Їх назвали орденами. Кожен орден мав свій

статут. Керував орденом великий магістр чи генерал, їх обирало духовенство

і затверджував папа. Ордени були різні. Одні мали свої осідки в сільській

місцевості чи місті, інші вели мандрівне життя. Один із них –

бенедиктитський орден.

22






ЛЕКЦІЯ



ТЕМА № 3.


( 4 години)



23

ЛЕКЦІЯ 3л3

План

1. Людина — центр гуманістичної культури і медицини Відродження.

2. Лікарі-новатори: Парацельс, Френсіс Бекон, Андреас Везалій, Вільям

Гарвей, Амбруаз Паре.

3. Сестринська справа Середньовіччя.

ЛЕКЦІЯ 3л4

План

1. Діяльність лицарських орденів.

2. Госпітальна братство святого Андрія.


Навчальна



Додаткова


medcollege.te.ua


шк., 2011. — 61-106 с.





















основні епохи, періоди в історії медицини та медсестринства;

фактори, що впливають на історію та розвиток медицини і, зокрема,

сестринської справи, досягнення медицини, медсестринства на різних

етапах розвитку світової історії;



http://doktor.ru/

24

Виховна:


пацієнтом,


поглиблювати свої знання в медицині;

ВСТУП

Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває за

доби Відродження. Цьому сприяли такі фактори. Подальший розвиток міст і

ремесел вимагав економічного обміну і торгівлі, подолання феодальної

замкнутості. В містах з’являється освічений прошарок городян, що

закінчували світські школи (університети). У XIV–XV століттях Європою

прокочуєтся хвиля селянських війн, яка завдала незагойних ран феодальним

замкам. У 1492 р. Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 р. Васко да

Ґама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 р. Маґеллан

огинає з півдня Американський континент і здійснює навколосвітню

подорож.

Ще раніше, у 1054 р., християнська церква розкололась на православну і

католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол католицької

церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму — течії у християнстві,

яка відсунула Бога на другий план і проголосила Людину центром

світобудови і основною цінністю. Цей період отримав ще назву епохи

гуманізму.

1. Людина — центр гуманістичної культури і медицини

Відродження

Наука, передовсім природознавство, переходить до досліду як основного

методу пізнання природи. Могутній розвиток отримують такі науки, як

механіка, математика і, в т. ч., медицина. Доба Відродження породила

справжніх титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо

да Вінчі (1452–1519), вченого-енциклопедиста, який залишив 13 томів

малюнків людського тіла; Миколая Коперника (1473–1543), учня Юрія

Дрогобича, який першим обґрунтував геліоцентричну будову світу; Галілео

Галілея, фундатора гідростатики і гідродинаміки тощо.

Бок Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські

заборони. Зокрема, в 1376 р. французький король дає дозвіл на розтин трупа

медичному факультету в Монпельє, в 1460 р. такий дозвіл отримує медичний

25

факультет у Празі. У 1490 р. Александро Бенедетті побудував в

Падуанському університеті перший анатомічний театр.

Серед титанів медицини доби Відродження слід назвати таких:

Андреас Везалій (1514–1564), народився в Брюсселі. Після закінчення

Паризького університету у 1537 р. був запрошений очолити кафедру анатомії

в Падуанському університеті.

Таємно, вночі, при світлі місяця, анатомував

трупи злочинців, яких міська влада вішала за міською стіною. На лекціях ввів

демонстрацію трупів. У 1543 р. (рік видання М. Коперником своєї праці «Про

обертання небесних сфер») видав свою працю «Про будову людського тіла»

(«De corporis humani fabrica»). В цій книзі А. Везалій виправив більше 200

помилок Ґалена, який, як було сказано раніше, анатомував тварин,

здебільшого свиней. Це була перша нормальна анатомія людини.

Переслідувався інквізицією, мусив тікати із Падуї, а потім поїхав замолювати

«гріхи» в Єрусалим до гроба Господнього. Подорож тривала 8 років, по

дорозі назад корабель розбився, Везалія було викинуто на о. Занте, де він і

помер. На острові великому вченому поставлено пам’ятник.

Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття

відсутності міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Ґален.

Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Реальдо Коломбо

відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок–легенева артерія–легені–

легенева вена–ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між

артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло

Мальпіґі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590 р. голландці

Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття

малого кола кровообігу підійшов Міґель Сервет, пізніше звинувачений у

єресі і спалений на вогнищі Кальвіном.

У 1606 р. Ієронімус Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою

допомогою кров рухається в напрямі до серця. У 1628 р. Вільям Гарвей

відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок науковій

26

фізіології. Вільям Гарвей (1578-1657) народився в Фолькстоні

в Англії, вивчав медицину в Кембріджі, закінчив медичну освіту в

Падуанському університеті. Під керівництвом свого вчителя Фабріція, який

описав венозні клапани і вивчав розвиток курчати в яйці, Гарвей почав

досліджувати кровообіг. Повернувшись у Англію, він працював в шпиталі св.

Варфоломея, викладав анатомію, хірургію, пізніше був двірським

королевським медиком.

Багато років Гарвей досліджував кровообіг і лише в 1628 році

опублікував свою працю ― Анатомія дослідження руху серця і крові у

тварин‖, де описував роботу серця як м’язового насоса з клапанами. Таким

чином він відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок

науковій фізіології.

Гарвей ще не мав можливості користуватися мікроскопом і тому не міг

простежити преходу крові з артерій у вени, він не знав про існування

капілярів, які були описані лише через 4 роки після його смерті професором

Болонського університету Марчелло Мальпігі. Праця Гарвея, незважаючи на

її виняткову наукову обгрунтованість, що було рідкісним явищем для

медичних книг тих часів, стала об’єктом злісної критики в Англії і Франції.

Джіроламо Фракасторо (1478–1553) — фізик, астроном,

поет і лікар. У 1546 р. написав працю «Про пошесні хвороби» («De morbis

contagiosis»), в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув

припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хвороб є невидимі

для нашого ока живі істоти — seminaria contagiorum, причому для кожної

хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних

хвороб здійснюється різними шляхами — через дотик, одяг, повітря.

Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву «сифіліс».

Лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.

27

Значну роль в становленні медичної

науки та практики відіграв Френсіс Бекон (1561–1626), англійський

природознавець, філософ, лорд-канцлер Великобританії. Він не був лікарем,

але проявляв до медицини значний інтерес. В філософській праці «Про

пріоритет і удосконалення наук» Ф. Бекон вимагав, щоб «лікарі покинули

загальні погляди і пішли назустріч народу». Сучасну йому медицину засудив

за те, що вона товклася на місці, коментувала, а не рухалася вперед.

Він запропонував своєрідну класифікацію, поділивши медицину на три

частини і відповідно визначивши завдання. Перша частина повинна

займатись збереженням здоров’я. Друга — лікуванням хвороб. Третя —

продовженням життя. Вирішення питань довголіття він вважав

найблагороднішим завданням медицини. Займаючись експериментами в

галузі фізіології і патології, Бекон вважав, що знань з описової анатомії

зовсім недостатньо для лікаря і наполягав на необхідності порівняльної

анатомії та анатомії, яка повинна вивчати зміни, що відбуваються в органах

людини після тяжкого перебігу хвороби. До речі, незалежно від Бекона,

Гарвей також стверджував, що в медицині повинна бути патологічна

анатомія. В галузі терапії Бекон вважав, що для кожного захворювання

повинні бути чітко визначені ліки, а також стан хворої людини, її лікування

повинно записуватися і зберігатися (історія хвороби). Він також наполягав на

використанні цілющої води для лікування хвороб. Ф. Бекону належить

крилатий вираз: «Знання — сила».

За доби Відродження у зв’язку з розвитком фізики та хімії в медицині

з’являються два напрямки щодо пояснення життєвих процесів —

ятрофізичний і ятрохімічний. Представники ятрофізичного напрямку

(Санторіо-Санторіні, Д. Бореллі, Д. Боліві) пояснювали теплоту тіла тертям

частинок крові, роботу серця уподібнювали звичайному насосу, грудної

клітки — як міху у кузні, залози розглядали як сита. Представники

ятрохімічного напрямку (Ф. Сільвіус) передбачали існування в рідких

середовищах організму (слина, панкреатичний сік, жовч, лімфа) особливих

речовин — ферментів, — які перетворюють одні речовини в інші. Кінцеві

продукти цих перетворень є кислими або лужними. Від кількісного і якісного

співвідношення цих речовин і залежало здоров’я людини. Обидва напрямки

сприяли глибшому пізнанню процесів життєдіяльності людського організму.

28

Одним з учнів Галілея лікар Санторіо-Санторіні (1561-1636)

протягом 10 років проводив над собою та іншими особами досліди, щоденно

виміряючи все, що кожен приймав і виділяв. Внаслідок своїх дослідів він

дійшов висновку, що, оскільки між речовинами, спожитими організмом і

виділеними, немає відповідності, можна говорити про випаровування

речовин шкірою та легенями. Санторіні зробив висновок, що порушення

цього процесу веде до захворювання. Для лікування він рекомендував

потогінні засоби.

Протягом 20 років він не припиняв своїх спостережень і експерементів.

Санторіні один з перших висловив думку, що в живому організмі весь час

відбувається процес оновлення.

Санторіні запропонував багато різних інструментів:

- трокар для пункцій порожнин;

- термоскоп для вимірювання температури;

- пульсограф для вивчення пульсу.

Цирульники поділялись на два ступені, правове становище яких різко

відрізнялось і підкреслювалось носінням різного одягу: довгого і короткого.

Діяльність одних зводилась до видалення каміння та інших операцій, других

— до кровопускання. Упослідженою групою були банщики, які в лазнях

знімали мозолі і виконували деякі інші процедури. Цирульники не мали

академічних знань, книжкової вченості, проте володіли багатим практичним

досвідом. Беззастережною була їхня перевага перед вченими лікарями на

полях битв, де вони лікували рани, виймали стріли, кулі, надавали допомогу

при переломах тощо. Безсумнівно, серед них зустрічались і шарлатани та

невігласи, але більшість складали добросовісні й обізнані емпірики.

Видатну роль в розвитку середньовічної хірургії відіграв німецький

цирульник Герсдорф і французький Амбруаз Паре. Перший почав робити

ампутацію кінцівок з використанням шкірних клаптів без шва, другий

вдосконалив ампутації, застосувавши лігатуру артерій. А. Паре рішуче

виступив проти припікання ран розпеченим залізом або кип’яченою олією.

Він однаково ретельно лікував простих солдатів і воєначальників, прагнучи

применшити страждання поранених.

Амбруаз Паре (1510 – 1590)

29

Протези, сконструйовані

А. Паре.

З часом у Франції цирульники домоглися рівних прав з лікарями, і їхня

підготовка почала проводитись у спеціальних хірургічних школах, а в XVIII

ст., незважаючи на опір дипломованих лікарів, в Парижі було відкрито

вищий навчальний заклад — хірургічну академію (1731).

На початку XVII ст. роль передового наукового центру в Європі

переходить від північної Італії до Нідерландів. Мистецтво Нідерландів ще

більше, ніж італійське, приділило увагу людському тілу, здоровому і

хворому, живому і мертвому. Художники малювали портрети анатомів за

роботою в анатомічному театрі, портрети лікарів, спілкування з хворими. Це

особливо було характерно для творчості Рембрандта. Вражає його картина

«Лекція з анатомії лікаря Тульпіуса», який був видатним лікарем і

професором анатомії Амстердамського університету, портрет професора

Лейденського університету Сільвіуса.

Лейденський анатом Р. де Грааф займався вивченням будови жіночих

репродуктивних органів. Він описав труби, пояснив різні фази овуляції, його

іменем названі фолікули в яєчниках жіночої статевої системи.

Виникнення шпиталів та їхнє постійне зростання, підготовка

дипломованих лікарів, число яких теж невпинно зростало, сприяло

вирішенню проблем громадського здоров’я. Виникають початки медико-

санітарного законодавства. Так, 1140 р. король Сіцілії Рожер видав закон,

згідно якого дозволялось практикувати лікарям, які витримали державний

екзамен. Пізніше з’являється розпорядження щодо забезпечення міст

харчовими продуктами та їхнього захисту від фальсифікації. Із давніх часів

переходять такі гігієнічні заклади, як громадські лазні.

В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і

зовнішніми мурами (бо феодалам потрібно було платити за землю),

поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа.

Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була

боротьба із занесенням інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40

днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його екіпаж в місто не

допускається.

30

З’являються перші спроби створити ідеальні

системи людських спільнот, в яких передбачається і низка громадських

медичних заходів. Томас Мор написав твір під назвою «Утопія», в якому

обґрунтовує устрій держави на всі часи. Він рекомендує державі постійно

мати запаси хліба на два роки, щоб попередити виникнення голоду. Описує,

яким чином слід лікувати хворих, але найбільше уваги приділяє канонам

сімейної моралі, зокрема, вбачає велику шкоду у дошлюбних статевих

стосунках, обґрунтовує необхідність заборони розлучень і необхідність

суворого покарання, аж до смертної кари, подружньої невірності. Томазо

Кампанелла у своєму творі «Держава сонця» особливу увагу також приділяє

відтворенню потомства; з його позицій, все, що стосується інтересів

потомства, має бути під першочерговою державною опікою.

Слід згадати Б. Рамацціні. В 1696 р. він підсумував свої спостереження

за працею людей різних професій у книзі під назвою «Міркування про

хвороби від занять». В цій роботі він детально описує різні захворювання, які

пов’язані з різного роду заняттями. Б. Рамацціні називають батьком

професійної гігієни.

У XVII ст. виник статистичний підхід до аналізу громадських явищ, що

мало велике значення для розвитку громадської медицини. В 1662 р. Д.

Ґраунт передав Королівському науковому товариству працю, в якій виклав

свої спостереження над смертністю та народжуваністю у Лондоні (з 1603 р.).

Він вперше склав таблиці смертності і вирахував пересічну тривалість

ймовірного життя кожного покоління. Цю роботу продовжив його товариш і

лікар В. Петті, який свої спостереження над природним рухом населення

назвав «політичною арифметикою», що краще відображає вплив на ці

процеси суспільних явищ, ніж навіть теперішня назва — демографічна

статистика. Невдовзі таблиці смертності почали використовуватись як

підґрунтя для страхування життя.

Аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала

свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані

результати використовувались як для пошуку ліків, так і безпосередньо для

хімічної науки. Аптеки ставали центрами науки, а фармацевти займали

чільне місце серед вчених середньовіччя.

31

Величезний вклад в розвиток фармації вніс Парацельс (Філіпп

Ауреол Теофраст Бомбаст фон Ґоґенґейм) (1493–1541).

– був сином швейцарського лікаря-хіміка. Медичну освіту

здобув у Феррарі (Італія). По закінченні навчання узяв собі латинізоване ім’я

Para-Cesus – подібний до Цельса. Розчарувавшись у медицині давніх греків і

арабській медицині, він шукає нових знань в університетах і у лікарів-

практиків Англії, Франції, Німеччини, Польщі. Маючи вже авторитет

видатного лікаря-новатора, він повертається до Базеля, де дістає посаду

міського лікаря з правом читання лекцій.

Основним девізом Парацельса було: ―Summa docet experientia‖ – ―Всьому

вчить досвід‖. Античне вчення про те, що тіло складається з чотирьох соків –

крові, слизу, чорної і жовтої жовчі, він вважав марнослів’ям. Людина, за

Парацельсом, створена із землі, і тіло її побудоване з тих самих складових

частин, що й грунт. Усі процеси в організмі мають хімічний характер.

Дотримуючись такого погляду, Парацельс почав у медичній практиці широко

застосовувати мідь, залізо, олово, миш’як, сурму, мінеральні води.

Парацельс звертав особливу увагу на дозування призначеної хворому

лікарської речовини. Все є ліки, все є отрута, залежно від дози, вчив

Парацельс, якого недаремно вважають провісником сучасної фармації.

Основу життєвих процесів, відмінність живої природи від мертвої він

бачив у дії вищих сил – археїв. Заперечуючи проти різкого поділу на лікарів і

хірургів, що існував тоді, Парацельс демостративно називав себе доктором

обох медицин.

Парацельс, займаючись дослідженнями хімічного ряду, проводив досліди

на тваринах. Він помітив анестезуючу дію суміші сірчаної кислоти з

алкоголем. Про цю суміш, названу Фробеном у 1734 році ефіром, він писав:

―Вона приємна на смак, кури п’ють її охоче і потім впадають у глибокий сон;

через певний час вони прокидаються без будь-яких хворобливих змін‖.

Парацельс вимагав від лікаря високих моральних якостей і був

противником характерного для тих часів погляду на медицину як на ремесло.

Він боровся із зловживаннями аптекарів і лікарів, за що його вигнали з міста.

Парацельс мав багато ворогів серед прибічників схоластичної школи. Все

життя його проходило бурхливо, в боротьбі.

Почесне місце в історії фармації зайняв послідовник Парацельса Кроль

своїм твором «Базіліка хімія» (1608), в якому визначив методи приготування

значного числа нових і діючих ліків.

32

З’являються нові ліки. В 1640 р. в Іспанію з Південної Америки було

завезено кору хінного дерева, яка виявилась ефективною при лікуванні

малярії. Її дію ятрохіміки пояснювали властивістю припиняти бродіння

лихоманкових речовин, ятрофізики — фізичним покращенням густої або

дуже рідкої крові. Ефект використання хінної кори порівнювали з наслідками

впровадження пороху у військовій справі. Лікувальний арсенал поповнив

корінь іпекакуани як блювотний та відхаркувальний засіб, завезений в 1672

р. з Бразилії. Використовують арсен для припікання, а також внутрішнього

прийому в малих дозах. Були відкриті вератрин, стрихнін, кофеїн, етиловий

ефір, сульфат магнезії.

Вдосконалюється процес приготування ліків. За доби середньовіччя

складні прописи ліків сягають свого апогею, число складових частин в

одному рецепті зростає до декількох десятків. Особливе місце займали

протиотрути. Так, книжка Салернської школи носила назву «Антидотарій» і

вміщувала багато нових рецептів ліків. Однак панацеєю від усіх хвороб

залишався теріяк (медова каша з 57 інгредієнтів, до складу якої обов’язково

входили зміїне м’ясо, опій тощо). Ці ліки готувалися публічно, урочисто, в

присутності представників влади і запрошених осіб.

У Флоренції в 1498 р. видано перший міський «реєстр ліків»

(фармакопею), який містив опис ліків і правила їхнього виготовлення, та став

взірцем для прийняття в інших містах і країнах власних реєстрів. Назву

«Pharmacopoea» вперше написав на титулі своєї книжки французький лікар

Жак Дюбуа (1548). У 1560 р. з’явилося перше видання Аугсбурзької

фармакопеї, яка найбільше поціновувалась у Європі. Перше видання

Лондонської фармакопеї датоване 1618 р. Перша в Польші фармакопея

з’явилася в Ґданську 1665 р. Із фармацевтичних праць найбільшого

поширення в кінці XVI і на початку XVII ст. набула книга М. Хараса

«Pharmacopoea Royale et Gаlenique». В 1671 р. Даніель Людвіґ узагальнює

наявні засоби лікування і видає свою фармакопею.

3.Сестринська справа Середньовіччя.

Сестринська справа як вид діяльності бере свої витоки з часів

первіснообщинного ладу. Виконання основної функції збереження сім'ї

випадало на долю жінки-матері, яка свої елементарні знання з догляду за

дітьми, членами сім'ї передавала донькам із покоління в покоління. Образ

ніжної, доброї, ласкавої матері є втіленням медичної сестри.

Важливий вплив на розвиток сестринської справи мала релігія, святим

обов'язком якої є прояв любові до ближнього, обслуговування хворих та

надання допомоги тим, хто її потребує. Цією благочинною діяльністю в ос-

новному займались черниці, ченці та члени різних братств. Так, у Римі в

період епідемії чорної віспи (ІІІ ст.) кількасот чоловік об'єднались в Брат-

33

ство, що взяло на себе турботу з догляду за хворими, організували лікарню і

надавали допомогу хворим вдома.

Із заснуванням лицарських орденів деякі з них цілком присвячували

себе опіці і догляду за хворими. З розвитком науки, просвіти та медицини

на зміну "слугині Божої", сестри - "матінки" все частіше почав приходити

образ сестри-"служниці". Обслуговування хворих взяли на себе жінки з

бідних верств, які намагались забезпечити собі хоча б мінімальні умови для

існування. У 1633 р. католицький священик Vincent de Paul вперше створив

у Франції Общину сестер милосердя. Проте офіційної системи навчання

медичних сестер не існувало і сестра виступала в ролі досвідченого слуги,

"беззаперечно підкореного лікарю або хірургу". Важливою подією в історії

сестринської справи було впровадження інституту "дияконниць" (це жінки,

християнки, які слугували своїм сестрам у Христі або в ім'я інших потреб ).

У жовтні 1836 року пастор Theodor Flinder вперше в Німеччині створив

Рейнсько-Вестфальську Общину дияконниць, яка мала свою лікарню та

школу для навчання сестер з догляду за хворими. Важливу роль у розвиток

сестринської справи у світі внесла Флоренс Найтінгейл (1820-1920), яка

після стажування у Німеччині та Франції одержала посаду суперінтенданта

з догляду за хворими жінками у вищих верствах лондонського суспільства.

Вона організувала сестер милосердя для догляду за пораненими під час

Кримської війни у 1854 році. З її діяльністю пов'язана поява образу жінки з

лампадою в руці як символу милосердя та сестринської справи.

4.Діяльність лицарських орденів

Від кінця XI ст., коли почалися хрестові походи, починають

зароджуватися духовнолицарські ордени. Духовно-лицарські ордени -

в Західній та Центральній Європі військово-чернечі організації лицарів, що

створювалися у період хрестових походів в 12-13 ст. під

керівництвом католицької церкви головним чином для хрестових походів і

війни з невірними: проти ісламу в Святій землі, в Іспанії або в Туреччині, або

проти язичників в Литві, в Естонії або в Пруссії з метою поширення

католицтва (після Реформації іноді і протестантства). Згодом ордени могли

стати світськими.

Усі вони мали суворі статути. Структура духовно-лицарських орденів

була ієрархічною. Кожен орден очолював довічно обраний і

затверджений Папою Великий магістр (гросмейстер). Йому

підпорядковувалися начальники "провінцій" (місцевих підрозділів ордена) –

пріори, а також маршали (відали фінансами ордена), командори (коменданти

замків, фортець) та ін. Вони становили генеральний капітул, що періодично

скликався і мав законодавчу владу.

У ордені лицарів-ченців була ієрархічна структура. Головними були

брати-лицарі. Далі йшли брати –зброєносці та капелани. На чолі таких

34

орденів стояли Великі магістри, яких обирали на довічний термін. Влада у

магістрів була воістину велика. При магістрах перебувала рада з інших

вищих посадових осіб, які існували в орденах. Практикувалися періодичні

збори генеральних капітулів братів-лицарів

Загальний висновок

За доби Відродження у зв’язку з розвитком фізики та хімії в медицині

з’являються два напрямки щодо пояснення життєвих процесів —

ятрофізичний і ятрохімічний.

У XVII ст. виник статистичний підхід до аналізу громадських явищ, що

мало велике значення для розвитку громадської медицини.

Аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала

свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин.

35






ЛЕКЦІЯ



ТЕМА № 4. Історія української медицини

( 2 години)



36

ЛЕКЦІЯ 4Л

План

1. Особливості розвитку медицини Київської Русі. Розвиток народної

медицини.

2. Лікарі-ченці: Антоній, Пимен, Агапіт.

3. Відкриття лікарень, притулків для хворих і немічних. Створення

стаціонарних лікувальних установ.

4. Історичні дані про Євпраксію Мстиславівну.

5. Медицина України XIV—XVII ст. Цехова медицина. Братства та їхня

роль в організації медичної допомоги. Центри формування медичної

культури — Замойська академія, Острозька школа.

6. Медична допомога в козацькому війську.


Навчальна



Додаткова


шк., 2011. — 190-209 с.


medcollege.te.ua


Тема 4. Історія української медицини

Дисципліна Знати Вміти Попередні –всесвітня історія,

Історія України



Інтеграція - Тема 5

Фактори, що впливають

на історію та розвиток

медицини і, зокрема,

сестринської справи,

досягнення медицини,

медсестринства на

різних етапах розвитку.

Сприяти духовному

відродженню української

медицини та









http://doktor.ru/

37

основні епохи, періоди в історії медицини та медсестринства; вклад видатних діячів світової та української медичної науки в

національну і світову медицину, медсестринство;

Виховна:


пацієнтом,


сприяти духовному відродженню української медицини та

медсестринства;

поглиблювати свої знання в медицині;

ВСТУП

Слов’яни з давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря,

береги Вісли, Дніпра, Дністра та їхні притоки. Через південні степові

простори нашої батьківщини пролягали шляхи багатьох кочових народів, з

якими східним слов’янам доводилося вести запеклу боротьбу, відстоювати

право на існування і свої землі. Предки слов’ян, як свідчать чисельні

археологічні розкопки, жили великими поселеннями. В лісостеповій смузі, в

межах сучасних Харківської, Полтавської, Київської, Кіровоградської,

Вінницької та інших областях, їхні поселення – городища були укріплені

земляними валами і ровами.

Розпад первіснообщинного ладу в наших предків супроводжувався

зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький

період. Основною формою державного утворення стали князівства, які,

об’єднуючись, утворили наприкінці VIII ст. великі Новгородське і Київське

князівства. В ІХ ст. виникла могутня ранньофеодальна держава – Київська

Русь.

1. Особливості розвитку медицини Київської Русі. Розвиток народної

медицини.

За часів князювання Володимира Святославовича (978-1015 рр.) Київська

Русь підноситься до рівня передових держав тогочасної Європи. Оскільки

стара слов’янська релігія родового ладу не відповідала новим суспільним

відносинам, її було замінено християнством за візантійсько-грецьким

зразком.

Успіху християнства сприяло його вчення про безсмертя душі.

Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне

38

значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і

об’єднанню слов’янських князівст. З прийняттям його зміцнилася позиція

Київської Русі серед інших європейських країн, в яких християнство було

вже державною релігією.

Для дальшого розвитку давньоруської держави не було сприятливих

умов. Відсутність міцної централізованої влади, постійні збройні сутички

між князями за землі і міста, в тому числі і за Київ, не сприяли розвитку

культури, медицини. Країну спустошували напади кочівників, яким

роз’єднані князі не завжди могли дати відсіч.

Тяжкий період в історії Русі настав з нашестям Батия, який у грудні

1240 року захопив Київ. Найменьше потерпіли від кочівників західні руські

землі – Волинь і Галичина. Припиняються зв’язки з Візантією, південними і

західними слов’янськими народами.

Наприкінці ХІІ ст., борючись проти смертельної загрози з боку

німецьких лицарів, роздроблені литовські князівства об’єдналися в сильну

ранньофеодальну державу. Литовські князі, використовуючи прагнення

руського народу до визволення від золотоординського ярма, легко підкорили

в 1362 році майже всі західні руські землі. Перед цим польські феодали

захопили в 1349 році галицькі землі, а угорські – Закарпатську Русь.

З цих часів історичні шляхи Київщини, Поділля і Галичини протягом

кількох століть відрізняються від історії розвитку слов’ян, що заселяли

північно-східні землі, які почали згуртовуватися навколо Москви і з часом

утворили могутню централізовану державу.

Литовці у ХІУ ст. щодо культури значно поступалися перед

придніпровськими слов’янами: вони не мали писемності, вироблених форм

державної влади, не знали багатьох ремесел. Заволодівши величезними

західними і південними територіями Русі, що набагато перевищувала Литву

кількістю населення, литовці швидко підпали під вплив підкорених.

Литовські князі приймають християнство, одружуються з руськими

княжнами, руська мова і письмо стають державними. Відновлюються

торговельні й культурні зв’язки з сусідніми народами.

2. Лікарі-ченці: Антоній, Пимен, Агапіт

Одне з перших згадувань про створення стаціонарної лікувальної

установи у Київській Русі відноситься до Х ст.., коли княгиня Ольга

організувала лікарню, де догляд за хворими був доручений жінкам.

У ранніх наших збірниках законоположень Ярослава Мудрого (―Руська

правда‖, ХІ ст.) згадується про лікарів і винагороду їм. Поруч з лікарями-

ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих

містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Серед тих, хто

39

лікував, могли бути й жінки. Про це свідчить стародавнє руське сказання

―Про муромського князя Петра і дівицю Февронію‖.

Зрозуміло, що допомогою вчених лікарів могли користуватися лише

феодальна верхівка та заможні версти населення. Основна маса населення в

містах лікувалася у народних лікарів-ремісників, по селам – у знахарів.

За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у

Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та

інвалідів. Києво-Печерський монастир, заснований в ХІ ст. преподобними

Антонієм та Феодосієм. Антоній Преподобний – засновник Києво-

Печерського монастиря багато років провів в Афонському монастирі, де й

засвоїв медичні знання. Серед ченців виділяються особи, які спеціально

присвячують себе піклуванню про хворих і лікування їх. Звичайно, вони

найпершими ліками вважали молитву, але вдавалися й до лікувальних

засобів.

―Києво-Печерський патерик‖ – збірник, який розповідав про цілу плеяду

монахів-целителів. Він повідомляє про лікаря-ченця Агапіта (помер 1095 р.),

що лікував у Києво-Печерській лаврі в ХІ ст., учень Антонія. Безкоштовно

лікував мешканців та мирян, сам доглядав їх і здобув великої популярності в

народі. Одного разу він зцілив онука князя Володимира Всеволодича

(Володимир Мономах). Утративши надію на зцілення, князь Володимир

попросив преподобного Агапіта прийти до нього. Проте Агапіт, який не

виходив за межі монастиря і лікував тільки на його території, навідріз

відмовився відвідати князя й послав йому свого ―зілля‖, від якого онук князя

швидко вичуняв. Після одужання князь послав подарунки, але Агапіт

попросив передати їх бідним.

Від багатьох хвороб вилікував преподобний Даміан, який жив у

монастирі під час ігуменства преподобного Феодосія (1062-1074 р.). Даміан

Цілитель лікував тільки дітей, святий Григорій Чудотворець – психічно

хворих.

Князь Чернігівський Микола Святоша, який був ченцем Києво-

Печерського монастиря, побудував Троїцьку надбрамну церкву і лікарню, на

базі якої пізніше утворено Лікарняний Свято-Троїцький монастир.

У Стародавній Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних

засобів: сирої печінки тріски для лікування курячої сліпоти, бобрової струї як

тонізуючого засобу, дьогтю для лікування корости, журавлини для лікування

цинги, цибулі, часнику, хрону, редьки.

Серед тогочасних праць енцеклопедичного характеру особливе місце

займає ―Ізборник Святослава‖, перекладений у Х ст. з грецької на болгарську

мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава. В

―Ізборнику‖ знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади,

шкірні хвороби. З лікарських засобів згадується блекота, болиголов, полин,

оцет, мед, жовч, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам

щодо харчування.

40

Значно затримала розвиток медицини, як і всієї культури, навала

хана Батия.

3. Відкриття лікарень, притулків для хворих і немічних. Створення

стаціонарних лікувальних установ.

4. Історичні дані про Євпраксію Мстиславівну

Проте монастирська медицина на Русі не була монополістом. Існувала й

світська медицина, мирська медицина. Основою всіх практичних знань, які

мав народ, залишалися досвід і переказ. По містах серед представників

різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці

часи з них ―спеціалізувалися‖ на лікування ран, переломів, пусканні крові

(рудомети), зубоволоки. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий

досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру.

Першою жінкою, яка прославилася своїми медичними знаннями, була

онука Володимира Мономаха – Євпраксія Мстиславівна. З дитинства

вивчала властивості цілющих трав та лікувала бідних людей. У 1122 році

Євпраксія вийшла заміж за візантійського царя Олексія Комнена та отримала

нове ім’я – Зоя. Вона видала грецькою мовою трактат ―Мазі‖, де було

і систематизовано знання з тогочасної медицини і, крім опису хвороб та

засобів їх лікування, дано поради щодо гігієни, особливо гігієни жінки та

дитини.

Медичний трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний

огляд уявлення про гігієну. У другій частині – поради щодо дотримання

гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині –

положення про гігієну харчування. В четвертій частині – інформація про

зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В

п’ятій частині – серцеві та шлункові захворювання та поради з їх

профілактики.

Кожна війна несла за собою епідемії чуми, висипного тифу, кишкових

інфекцій, сибірки, віспи та цинги. Кожна епідемія ретельно реєструвалася в

літописах. Першим і найголовнішим заходом було ―запирання вулиць‖, тобто

карантин. Підозрілі товари, предмети та будівлі померлих спалювали. Інші

будівлі випалювались протягом 3-4х днів сосновими дровами та полином.

Померлих ховали далеко за містом на велику глибину в спеціальних місцях.

Військові загони, які поверталися із ―чумних районів‖, витримувались в

карантині до 2-х місяців. Хворих та підозрілих відводили в ліс для ізоляції,

де залишали під наглядом інших воїнів. Щоб перешкодити перехід

мешканців із епідемічних районів в інші місця, ставилися застави.

Важко зараз говорити про стосунки монастирської медицини і світської.

Але немає сумніву, що, незважаючи на окремі випадки антогонізму, то була

єдина система медичних знань і медичної допомоги. Вона була об’єднана

спільною християнською релігією, спільним ідеалом – служінням

ближньому.

41

5. Медицина України XIV—XVII ст. Цехова медицина. Братства та

їхня роль в організації медичної допомоги. Центри формування

медичної культури — Замойська академія, Острозька школа

З’являються слов’янські перекладні книжки, в яких поряд з текстами

релігійного змісту є переклади з астрології, математики, твори Гіппократа,

Галена, Арістотеля. Найпоширенішим був переклад праці Гіппократа ―Про

природу людини‖ – вчення про чотири рідини (кров, слиз, жовту і чорну

жовч). Рукописні збірки були у невеликій кількості. За тих часів

переписування, пергамент, а пізніше папір коштували дорого, тому

власниками рукописів були поодинокі особи.

Для надання медичної допомоги феодалам запрошували дипломованих

лікарів, здебільше іноземців. З ХУ ст. почалась підготовка лікарів у Польщі в

Краківському університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в

м. Замості (коло Львова). Академія в м. Замості була заснована з ініціативи

графа Яна Замойського в 1593 році. Ян Замойський сам здобув освіту в

Падуанському університеті, вирішив відкрити за зразком цього закладу

школу в себе на батьківщині. Папа римський Климент УІІІ затвердив статут

академії, надавши їй право присуджувати ступені доктора філософії, права і

медицини. Проте король Стефан Баторій, щоб не створювати конкуренції

Краківському університету, відмовився підтвердити папського привілею.

Лише в 1669 році король Михайло Корибут дав Замойській академії всі

привілеї університету і надав професорам академії шляхетських прав.

Зв’язок Замойської академії і Падуанського університету був постійним,

близьким, що її можна було вважати спадкоємницею цього університету.

Студенти Замойської академії об’єднувалися в земляцтва: польське,

литовське, руське. На медичному факультеті кількість студентів не

перевищувала 45 осіб. Студенти по закінчення отримували звання ліценціата

медицини. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Академія проіснувала 190

років.

Юрій Дрогобич-Котермак (1450-1494 рр.) під ім’ям Георгія-Михайла

сина Доната з Дрогобича був записаний у 1468 р. студентом Краківського

університету; здобув ступень бакалавра у 1470 р.; магістра – у 1473 р. Не

задовільняючись такою освітою всупив до Болонського університету. В 1478

році дістав звання доктора філософії, а в 1482 р.- доктора медицини. Він

починає читати лекції спочатку по астрономії, а потім по медицині. Стає

ректором університету. З 1488 р. Котермак викладає медицину в

Краківському університеті. В Римі була надрукована книга Дрогобича в 1483

році.

Єпіфаній Славинецький – український вчений. Закінчив Київську

братську школу, потім вчився за кордоном. Працював викладачем у Києво-

Могилянській колегії, став ченцем. На запрошення царя Олексія

42

Михайловича переїхав до Москви для виправлення за першоджерелами

релігійних книг. Йому належить переклад підручника анатомії Андреаса

Везалія (1658 р.), космографії, в якій пояснювалася система Коперника.

Викладав у школі при Андріївському монастирі. На прохання Ф. Ртищева,

який утримував цю школю уклав слов’яно-грецький словник.

У 1701 р. за указом Петра І Київська колегія (заснована у 1632 р.)

дістала титул і право академії. Київська академія відіграла значну роль у

підготовці медичних кадрів у зв’язку з організацією шпитальних медичних

шкіл. В 1780 р. згоріла бібліотека академії. В 1811 р., бібліотека до якої було

за спеціальним наказом завезено цінні історичні збірники з різних міст

України та монастирів, знову згоріла.

Цехова медицина

Серед українських феодалів ХУІ ст. значна роль належала князям

Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 р. школу, де крім релігійних

наук вивчали класичні мови і прикладні науки. Окремі викладачі цієї школи

були вихованцями Падуанського університету. В Острозі також

функціонував шпиталь. Лікарська справа була поза увагою і контролем

держави. Лікарі за лікування хворих брали високу плату, тому широкі маси

лікувались у ремісників-цирульників. Вони мали досвід з виривання зубів,

ампутацій, кровопускань, лікування ран.

Ремісники з економічних і правових причин об’єднувалися в цехи.

Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об’єднання:

- учнів, яких на Україні називали хлопцями;

- підмайстрів – вони називались молодиками, челядниками;

- майстрів.

Учнів приймали віком 12 років, грамотність для них була

необов’язковою. Кожний учень перед вступом вносив до цехової скриньки

певну суму. Навчання учня тривало 3 роки. Майстер не повинні був мати

більше 3-4 учнів. Закінчивши навчання, учень робив до цехової скриньки

внесок, і його вписували до цехової книжки вже підмайстром. Молодик

повинен був працювати у свого майстра ще 6 місяців. Після цього він мав

право перейти на роботу до іншого майстра. Діставши від свого цеху довідку

про навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до цехмайстра і,

за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів.

―Мандрування‖ мало метою ознайомлення молодика із засобами лікування

по інших містах.

Попрацювавши 3 роки молодик міг клопотати перед цехом про дозвіл

складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, він вносив суму до цехової

скриньки і одержував від цеху матеріали для виготовлення лікарських

засобів. Для іспиту потрібно було виготовити мазі, пластирі, порошки.

Опікувально-лікувальні заклади (братства)

43

В історії медицини на Україні не можна обминути братства – організації

українського міщанства, які в ХУ-ХУІІІ ст. мали велике значення в житті

народу, в його боротьбі проти національного гноблення. Братства існували

здавна. Вони займалися різноманітними релігійно-благодійницькою і

освітньою діяльністю, допомагали збіднілим та хворим членам своєї парафії.

Братські притулки вже в ХУІ ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis -

гостинний).

Одним із значних на Україні було Львівське братство (1439 р.). Воно

мало свою друкарню, шпиталь, школу і утримувалися на кошти парафіян.

Усі шпитали мали опікувальну мету, а як лікувальні заклади виникли

пізніше. Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, надавали

вдома, це було цілком приватною справою.

Київське братство засновано у 1615 році. Воно мало свою школу і

шпиталь.

6. Медична допомога в козацькому війську

Запорізька Січ стала військовим заслоном проти походів на північ військ

кримських татар, які в ХУІ-ХУІІ ст. нерідко доходили навіть до Москви.

Життя запорізьких козаків минало в походах і бойових сутичках.

Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони надавали самі

або брали з собою лікаря, який лікував народними методами. Гарячку

лікували горілкою з порохом, рани засипали землею розмочену слиною.

Вживали тричі на день гарячу юшку з пива приправлену перцем та олією.

Частина козаків ставала інвалідами після бойових походів. Тому вони

відкривають шпиталь. У самій Запорізькій Січі були цирульники. Після

возз’єднання України з Росією Медична канцелярія для боротьби з чумою

відрядила лікарів.

Боротьба з епідеміями

Найстрашнішою епідемією чуми була в середині ХІУ ст., коли під

назвою ―чорна смерть‖ вона обійшла всі країни, знищивши чверть усього

людства.

Причину епідемій бачили в карі божій за гріхи. По містах, щоб

умилостивити бога, будували протягом одного дня всією громадою церкву.

Лише в ХУІ ст. почали організовувати застави, ховали померлих за межами

міста. Чума не покидала України протягом трьох років (1661-1664 р.). В 1673

році знов пройшла епідемія чуми (особливо Львів та Запоріжжя). В 1703 р.-

третя епідемія чуми на Україні. Ніяких планомірних заходів у боротьбі з

епідемією не проводилося.

44

Лише на початку ХУІІІ ст. на Україні почали ізолювати заражені міста,

будинки, спалювали одяг хворих, хворі приймали пиво з ртутю, мед з оцтом,

обкурювали будинки сіркою.

Заходи боротьби з епідемією державна влада на Україні почала

застосовувати лише в другій половині ХУІІ ст., після возз’єднання України з

Росією (1654 р.), коли підписали Переясловську угоду.


Розпад первіснообщинного ладу в наших предків супроводжувався

зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький

період. Основною формою державного утворення стали князівства, які,

об’єднуючись, утворили наприкінці VIII ст. великі Новгородське і Київське

князівства. В ІХ ст. виникла могутня ранньофеодальна держава – Київська

Русь.

За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у

Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та

інвалідів.

Проте монастирська медицина на Русі не була монополістом. Існувала

й світська медицина, мирська медицина.

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ...

Documents