ЛЕКЦІЯ №1ТЕМА. ВСТУП. ПРЕДМЕТ ФОНЕТИКИ І ФОНОЛОГІЇМета:подання відомостей про фонетичну і фонологічну системи, орфоепію, графіку, орфографію сучасної української літературної мови;опанування студентами літературних норм (орфографічних, графічних, орфоепічних) на науковій основі, виробити свідоме ставлення до мовних явищ, що вивчаються.

Провідна ідея: репрезентувати основні категорії фонетики, фонології, дати їхню загальну характеристику.

Основні проблеми: співвідношення понять «фонетика» і «фонологія», пояснити різні погляди мовознавців на фонетику у вузькому та широкому розумінні.Ключові слова: фонетика, фонологія, звук, фонема, фонотактика, орфоепія, орфографія, графіка, фізичний (акустичний), анатомо-фізіологічний (артикуляційний), перцептивний (сприймальний), лінгвістичний (соціальний, функціональний, фонологічний) аспекти, описова та історичні фонетики, повний та розмовний стиль мовлення, літературна і народна мови.

План заняття1. Значення звукової сторони мови в житті суспільства.2. Описова та історична фонетики.3. Мовна комунікація.4. Звук і фонема.5. Фонологічний (лінгвістичний) аспект вивчення звуків.6. Значення фонетики.7. Місце фонетики серед інших лінгвістичних дисциплін.8. Українська літературна мова як унормована, відшліфована форма

загальнонародної мови.

Завдання для самоконтролю

1. У чому полягає різниця між функціональними змінами фонем та чергуваннями?

2. Які є три артикуляційні фази вимовляння звука?3. Поясніть зміст терміна «асиміляція звуків». Чи притаманне явище

асиміляції іншим мовам? Наведіть приклади.4. Що таке акомодація?5. У чому полягає явище дисиміляції звуків?6. Поясніть на конкретних прикладах суть позиційних модифікацій фонем.7. Назвіть слова у яких не відбувається спрощення приголосних.8. Повторіть правила подвоєння та подовження приголосних.

Основна література:1. Бондар Олександр Іванович, Карпенко Юрій Олександрович, Микитин-

Дружинець Марія Львівна. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Серія «Альма-матер»)

2. Жовтобрюх Михайло Андрійович, Кулик Борис Миколайович. Курс сучасної української літературної мови. Частина І. – К.: Рад. шк.., 1965. – 423 с.

3. Карпенко Юрій Олександрович. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови / посібник. – Одеса: Чорномор’я, 1996. – 149 с.

4. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика. За загальною редакцією академ. АН УРСР Івана Костьовича Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969. – 435 с.

5. Тоцьк Ніна Іванівна. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К.: Вища школа, 1981. – 183 с.

6. Ющук Іван Пилипович. Українська мова: Либідь, 2003. – 640 с.Додаткова література:

1. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Практикум: навч. посіб. / За ред. Марії Максимівни Фащенко. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – 176 с.

2. Дудик Петро Семенови, Литовченко Валентина Миколаївна. Сучасна українська мова. Завдання і вправи: навч. посіб. – 2-ге вид., стереотип. / П. С. Дудик, В. М. Литовченко. – К.: ВЦ «Академія», 2009. – 264 с. (Серія «Альма-матер»)

3. Тоцька Ніна Іванівна. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Завдання і вправи: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1995. – 151 с. (Серія «Альма-матер»)

4. Юрченко Тетяна гргорівна. Методичні рекомендації до самостійної роботи студентів над курсом «Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка. Орфографія» / Уклад. Т. Г. Юрченко. – Мелітополь: МДПУ, 2004. – 54 с.  

 ЛЕКЦІЯ 1. 

1. 1. Значення звукової сторони мови в житті суспільства.Про українську мову кажуть, що вона евфонічна, тобто милозвучна, приємна на слух. Але милозвучність нашої мови створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникнення незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.Фонетика (від грецького phoneticos)– розділ науки про мову, який вивчає звуки мови.

Фонетика – розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови.У природі існує безліч звуків різноманітного походження. До мовних звуків належать ті, які утворюються органами мовлення людини і використовуються нею у процесі спілкування для матеріальної репрезентації свої думок. Кожен змістяк ідеальна сутність нашого мислення може бути зрозумілий тільки завдяки формі (мовній матерії), яка передає цей зміст.Звукова мовна форма вираження складається з ряду членороздільних звуків, пов’язаних між собою за чітко визначеною послідовністю і об’єднаних словесним наголосом.Людське мовлення – це лінійний звуковий потік, у якому кожен мовець виокремлює лінійні фонетичні одиниці (сегментні): фонетичну фразу, фонетичне слово, склад і звук.Фонетична фраза та фонетичне слово належать до складних лінійних фонетичних одиниць, оскільки вони організовані в цілісну одиницю з нижчих за ієрархією фонетичних сегментів за допомогою нелінійних фонетичних одиниць (над сегментних, суперсегментних) – наголосу та інтонації.Завдяки тому, що між звучанням і значенням існує постійний зв'язок, носії мови завжди розпізнають мовні одиниці (морфеми, слова, речення) саме як такі, а не інші. Мовні одиниці знаходять своє матеріальне вираження через звукові одиниці.Розрізняють лінійні і нелінійні звукові одиниці.Лінійні, або сегментні, звукові одиниці – це звуки й склади. Лінійними вони звуться тому, що ідуть один за одним, сегмент за сегментом, у мовному потоці. Так, звукова форма кожного слова становить один звук або послідовність кількох звуків чи складів.До нелінійних (суперсегментних, надсегментних) звукових одиниць належать наголос та інтонація. Нелінійні звукові одиниці характеризуються тим, що їх не можна вимовити ізольовано, як звуки або склади, вони ніби нашаровуються на звукові послідовності.Звукові одиниці виконують у мові певні функції: твірну (конститутивну) та ідентифікаційну (розпізнавальну), які одночасно виявляються в процесі комунікації. Коли мовець перетворює (кодує) предмет своєї думки в звукові послідовності, організовані певним чином, то цим самим створюється звукова форма слів і речень, тобто звукові одиниці виконують твірну (конститутивну) функцію. Коли слухач, сприйнявши звуковий сигнал, співвідносить його з певним значенням, то в цьому процесі за звуковими одиницями ідентифікуються (розпізнаються) лінгвістичні одиниці, тобто звукові одиниці виконуютьідентифікаційну (розпізнавальну) функцію. Крім того, звукові одиниці виконують ще й розрізнювальну (диференційну)функцію, тобто вони служать не тільки для ідентифікації, а й для розрізнення лінгвістичних одиниць. Проте розрізнювальна (або диференційна) функція є похідною від ідентифікаційної (розпізнавальної). 

1. 2. Описова та історична фонетики.Описова фонетика займається вивченням звукової системи даної мови на певному етапі її розвитку. Це вивчення може здійснюватися в трьох аспектах (Тоцька Н.І. пропонує четвертий аспект вивчення). 1.З погляду артикуляційного(анатомо-фізіологічного) аспекту звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів. 2. Акустичний (фізичний)аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх звучання, тобто як явища акустично-фізичного. 3. Лінгвістичний (соціальний, фонологічний, функціональний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Такі звуки, що служать для розрізнення слів і форм слів, називаються фонемами. 4. Перцептивний (сприймальний) аспект (запропонований Ніною Іванівною Тоцькою) передбачає вивчення звуків з погляду їх сприймання і розуміння.Дослідження фонетики в плані артикуляційному, акустичному і перцептивному аспектів ведеться природознавчими методами (спектрограми, рентгенограми, палато грами, (кіноренгенограми, фотопалатограми), осцилограми тощо). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних методів дослідження (фонетична (повна, неповна (часткова), фонематична транскрипції),Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв’язку і взаємно доповнюють один одного.В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома науками: основною наукою – фонологією (вивчення звукових явищ з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжні – фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти). Проте в наш час і у вітчизняному, і в зарубіжному мовознавстві утвердилася думка про те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і фонологія є нероздільними частинами однієї науки – фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і фонологія користуються різними методами дослідження, вони мають спільний предмет дослідження звукові засоби мови, але досліджується цей предмет із різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, тільки користуючись усіма аспектами однаковою мірою.Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають у мовному потоці; встановити природу інших елементів звукової системи – складу, наголосу, інтонації.Фонологія займається передусім такими питаннями: встановлює фонематичні засоби передачі думки в українській літературній мові; встановлює систему основних значущих одиниць – фонем і дає їх класифікацію; досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з’являються в

різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць – наголосу й інтонації.Історична фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.Предметом нашого вивчення є фонетика сучасної української літературної мови, тобто передусім фонетика описова. Разом з тим для розуміння сучасної фонетичної системи української мови, зокрема для з’ясування причин ряду фонетичних змін, а також для з’ясування багатьох рис, що визначають самобутність української літературної мови, необхідне звернення до історичних фактів, що й буде робитися в міру потреби.Дані фонетичних досліджень використовуються у прикладному аспекті такими лінгвістичними науками як орфоепія, орфографія, графіка.За шкільною програмою: Графіка - наука про знаки письма, співвідношення між буквами і звуками.Орфографія – це розділ мовознавства, що встановлює і вивчає загальноприйняті правила передачі слів на письмі.Орфоепія - це розділ мовознавства, що вивчає нормативну літературну вимову, виробляє вимовні рекомендації.Графіка (від гр. graphikos - письмовий, зображений) - розділ науки про мову, який вивчає сукупність умовних знаків, за допомогою яких мова передається на письмі.Найголовнішою вимогою графіки є та, що кожному звукові мови повинна відповідати окрема літера (телемайстер - телемайстер, картопля - картопля, вода - вода).Орфоепія – це розділ мовознавчої науки, що вивчає правила літературної вимови. Ці правила становлять основу загальної культури української мови.Орфоепія (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.Орфоепія (від лат. orthos- прямий, правильний, рівний і epos- слово, мова) - це сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.ОСНОВНІ ПРАВИЛА ОРФОЕПІЇВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВГолосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (голос, сила).Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (співати).

Ненаголошений [е] при вимові наближається до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [е] знаходяться перед наголошеним складом (заметіль).Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пити, пуля).Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові. Проте перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] стає схожим на [е] (ноша).У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення -ться вимовляється як ц' : (сміється- с'м’іjец':а).Буквосполучення -шся вимовляється як довгий м'який [с’]: (смієшся- с'м’іjес':а).ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВДзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість.Зокрема, це відбувається:

на кінці слова (ніж, гедз); в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі

кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток - дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к] (н'іхт'ї, вухкиї);

у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (розповідати).Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - с'ц'іпити, схот'іти. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зшити).Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими (Вишгород).Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с'] (книжка)Сонорні приголосні [в], [й], які не мають глухих відповідників, в середині слова після голосного і перед голосним, на початку слова перед будь-яким приголосним і у кінці слова перетворюються на короткі нескладові голосні [я], [ї] (вояк, гаї).Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова (наш учитель, наша вчителька).

1. 3. Мовна комунікація.Як було зазначено, найважливіше функціональне призначення мови полягає в тому, що вона служить засобом спілкування між людьми. Цій меті – забезпечувати комунікацію – підпорядковані всі структурні компоненти мови, і

статус кожного елемента будь-якого рівня визначається тим, як він бере участь у комунікативному процесі.За своєю природою мова належить до семіотичних, тобто, знакових, систем. Вона становить систему знаків (морфем, слів, речень), які, з одного боку, повсякчасно відтворюються з метою передачі думки й забезпечення комунікації, а з другого – доступні для сприймання. Кожен такий знак має дві сторони: означуване (план вираження, предмет думки) і означаюче(план вираження). Кожне означуване (зміст, значення) у мовному колективі в процесі комунікації втілюється в певне звучання, тобто має матеріальну форму вираження, яка й забезпечує реалізацію і сприймання змісту за допомогою органів мови і слуху. Зміст і форма (значення і звучання) нерозривні. Зв'язок цей умовний, але обов’язковий. Завдяки йому кожен такий знак (кожна лінгвістична одиниця) завжди розпізнається носіями мови й відрізняється від інших знаків, і саме тому він може служити засобом спілкування.Матеріальною формою лінгвістичних знаків виступають різні звукові одиниці: звуки, наголос та інтонація.Отже, звукова сторона мови, в тому числі самі звуки, не мають самостійного значення, вони є матеріальним втіленням певних значень, тобто звукові одиниці – це не знаки, а лише план вираження знаків.Як же конкретно відбувається комунікація?Коли в процесі спілкування одна людина хоче передати якесь повідомлення іншій, вона хоче, щоб те, що вона думає або переживає в даний момент, стало відомим і зрозумілим іншій людині. Оскільки предмет думки не може бути перекладений з однієї свідомості в іншу безпосередньо, то для цього люди користуються таким способом: мовець перетворює предмет своєї думки за допомогою мовних органів у послідовність звукових хвиль, тобто звуків. При цьому кожне значення в мові передається окремою послідовністю звуків, відповідно організованою, або за допомогою наголосу (коли це слово), або за допомогою інтонації (коли це речення). Кожна така звукова послідовність, природно, має цілком визначені акустичні характеристики.Поширюючись у повітрі, звукові хвилі досягають барабанної перетинки слухача й приводять її також у відповідні коливання. Ці коливання реєструються нервовою системою й аналізуються мозком. Це значить, що послідовність звукових коливань у процесі цього аналізу знову перетворюється у факт свідомості і дає змогу розуміти повідомлення.Узагальнюючи, можна сказати, що весь процес передачі думки складається з таких ланок: формування думки – перетворення (перекодування) її за допомогою відповідних рухів мовних органів у послідовності мовних звуків – передача звукових хвиль по каналу – сприймання звукових послідовностей слуховим апаратом співрозмовника – перетворення (декодування) їх знову в предмет думки.Звичайно, в цьому процесі необхідною умовою взаєморозуміння є те, щоб мовець і слухач користувалися тією самою системою знаків і тими самими

правилами перетворення предмета думки в звукову послідовність і, навпаки, звукової послідовності в предмет думки, іншими словами, щоб вони користувалися тією самою мовою. Так, наприклад, коли українець поняття «мати» втілюЄ в звукову послідовність «мама», то й слухач, сприймаючи цю послідовність повинен співвідносити її з таким самим поняття. Тоді комунікація відбудеться. Коли є слухач виявляється грузином, він співвіднесе звукову послідовність «мама» з поняттям «батько» - тобто сприйнята інформація не відповідатиме тій, яка була передана. Іншими словами, комунікація не відбудеться. 

1. 4. Звук і фонема.Звук – це найменша, неподільна одиниця. В українській мові, як і в будь-якій іншій, звуків дуже багато, вони характеризуються різними акустичними й фізичними властивостями.Отже, для спілкування мають значення не всі звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв’язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема – це неподільна звукова одиниця людської мови, здатна розрізнювати значення слів та морфем.Слова розрізняються між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити.Протиставлення, або опозиція, - основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови.Фонема – мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць – морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них – і для розрізнення та розпізнання слів.У мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофони.Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації – це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, картавлення тощо).Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не зустрічаються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту. Через те фонему можна визначити як ряд звуків, які позиційно чергуються.

Із синтагматичним аспектом фонем пов’язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучення фонем. 

1. 5. Фонологічний (лінгвістичний) аспект вивчення звуків.Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій 38 фонем, то кожну фонему можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Даніель Джоунз і Леонард БЛумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, Іван Олександрович Бодуен де Куртене і Едуард Сепір – концепції психологічної реальності фонеми, а Луї Єльмслев – концепції семіотичної реальності (фонема – фігура, що служить для побудови знаків), то Вільям Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктором, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фонеми й об’єктивність відношень фонем, що ґрунтуються на відношеннях у звуках мови, розходяться в розумінні деяких суттєвих питань. Так, зокрема, в Росії снує дві фонологічні школи – Московська і Санкт-Петербурзька, концепції фонеми яких багато в чому не збігаються. 6. Значення фонетики.Фонетика як наука про звукову систему й звукові зміни мови7. Місце фонетики серед інших лінгвістичних дисциплін.8. Українська літературна мова як унормована, відшліфована форма загальнонародної мови.

Важливо розрізняти поняття «загальнонародна, національна мова» та «літературна мова». Літературна мова є вищою формою вияву національної мови. Літературна мова – унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Це одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами – діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Головні ознаки ЛМ – її основоположник характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, а також наявність розгалуженої системи стилів. Вона є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. В історії становлення нової літературної мови основоположне значення має творчість І.П.Котляревського. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда» (1798),

п’єси «Наталка Полтавка» (1818), і «Москаль-чарівник» (1818), написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Пріоритет у справі нормалізації української літературної мови без сумніву належить Т. Г. Шевченкові. Пишучи народною мовою, він завдяки своїй мовній інтуїції відкинув вузькодіалектні слова, форми, вульгарну лексику, в нього жодного разу не трапляються викривлені форми іншомовних слів. Своєю творчістю поет утвердив такі норми літературної мови, які існують і зараз. Отже, Т.Г.Шевченка по праву вважають основоположником сучасної української літературної мови.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми: унормованість виступає основною ознакою літературної мови.

Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, закріплених в процесі суспільної комунікації, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Мовні норми характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю й водночас змінністю.

Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації (наголошування), лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цьому не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повноцінне існування мови.

Вироблення норм, попри всю стихійність їх складання, відбувається також і шляхом свідомого регулювання, що знаходить своє вираження у виступах на мовні теми, у мовних дискусіях, діяльності спеціальних установ, як, наприклад, Інституту української мови НАН України, у спеціальних виданнях (словниках, підручниках тощо).

В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, дискусії, висловлюватися публічно тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів тощо. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежить професійна майстерність, імідж та успіх особистості. Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь.

Лекція № 2Тема. Предмет і завдання синтаксису. Словосполучення. Речення

Мета: - активізувати знання про словосполучення та речення,синтаксичні зв’язки в них,класифікацію речень за будовою; удосконалювати вміння визначати стилістичні особливості синтаксичних одиниць,аналізувати словосполучення і речення з погляду їх структури та комунікативного призначення; розвивати вміння доречно використовувати словосполучення і речення в усному і писемному мовленні; виховувати патріотизм,любов до рідного краю.

План.І. Синтаксис1.      Об’єкти синтаксису: словоформа і слово як компоненти синтаксичних одиниць (СО); СО – словосполучення, просте речення і складне речення. Питання про складне синтаксичне ціле.2.      Формально-синтаксичний (власне-синтаксичний), семантико-синтаксичний і комунікативний рівні синтаксису.3.      Синтаксичні зв’язки.Неоднорідність зв’язку на різних рівнях синтаксичної системи.Види підрядного зв’язку у словосполученні.Види синтаксичного зв’язку в реченні.

Завдання для самоконтролю

1. Що вивчає синтаксис?

2.Що вивчає пунктуація?

3.Що називаємо словосполученням?З чого воно складається?

4.Які сполучення слів не вважаються словосполученнями?

5.Які є види словосполучень за будовою?

6.Які є види словосполучень за головним словом?

7.А тепер пригадаємо,які синтаксичні зв’язки існують між словами у словосполученні?

8. Узгодження – це який тип підрядного зв’язку?

9.Керування - це який тип підрядного зв’язку? 10.Прилягання - це який тип підрядного зв’язку?

11. Запишіть речення,визначте тип речення за будовою,підкресліть граматичну основу.

Рекомендована література:Основна:Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.І.І.Слинько, Н.В.Гуйванюк, М.Ф.Кобилянська. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с. Додаткова: Бабайцева В.В. О синтаксических единицах // Русская речь. – 1975. - № 1. – С. 127 – 135.Українська мова. Енциклопедія / За ред. В.М. Русанівського та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана , 2000. – 750 с.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К. Рад.шк., 1982. – С.133 – 137. 1. Об’єкти синтаксису. Термін “синтаксис” вживається в двох значеннях. Потрібно чітко розрізняти синтаксис мови, тобто синтаксичну будову мови як граматичний ярус самої мови, і синтаксис як науку.Синтаксис мови – це сукупність діючих у мові закономірностей, що визначають побудову та функціонування синтаксичних одиниць.Синтаксис як наука – це розділ граматики, що вивчає закономірності сполучення слів і творення речень, їх побудову та семантику.Фундаментальні поняття синтаксису – це поняття про систему синтаксичних одиниць, синтаксичну семантику. 2.      Формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний ікомунікативний рівні синтаксису.На власне-синтаксичному рівні традиційно визначаються типи членів речення, специфіка їхнього зв’язку;

Семантико-синтаксична ознака вказує на: 1) семантичну природу характеризованого нею елемента (позначення того чи іншого явища дійсності), 2) природу синтаксичних зв’язків.Центральною одиницею сем.-синт. рівня  є синтаксема, що є мінімальною, далі нечленованою одиницею української мови, яка виступає одночасно як носій елементарного змісту і як конструктивний компонент складніших синтаксичних утворень і х-ся певним набором синтаксичних функцій. Пор.: Ми садили тополі – на власне-синтаксичному рівні вичленовується три одиниці (підмет, присудок, додаток), на семантико-синтаксичному три синтаксеми (суб’єктна, процесуальна, об’єктна). 3.      Синтаксичні зв’язки. Неоднорідність зв’язку на різних рівнях синтаксичної системи.Х-р синт. зв’язків в одиницях різних рівнів відмінний. Різні і засоби вираження синтаксичних зв. на різних рівнях.Традиційна граматика розрізняє два основних види зв.: підрядність і сурядність, їх відмінність полягає у наявності/ відсутності головного і залежного компонента, пор.: хустка матері і батько й мати. В межах речення виділяється й предикативний зв.Типи синт. зв. визначаються на основі напрямку синтаксичної залежності: 1) двобічний напрямок залежності – предикативний зв’язок;2) однобічний – підрядний; 3) відсутність залежності – сурядний.a.       Види підрядного звяку у словосполученніНа рівні словосполучення функціонує підрядний зв., що характеризується прислівною специфікою. Через словосполучення він реалізується в реченні. Підрядний зв’язок прислівного типу диференціюється за: а) семантичною наповненістю: сильний, напівслабкий, слабкий; б) за формальним виявом: узгодження, керування, прилягання.На фоні керування та узгодження вирізняється кореляція як тип підрядного зв’язку, при якому семантичне поширення головного елемента здійснюється вибірково і визначається його частиномовною приналежністю та граматичними категоріями: дівчина-інженер, хлопець-юрист. При кореляції спостерігається особливий тип семантико-синтаксичних відношень між компонентами ССП: вони співвідносяться, залежний компонент виступає семантичним конкретизатором головного.На рівні речення виділяється ще й предикативний зв’язок.Координація (предикативний зв’язок) ґрунтується на двобічній залежності головних членів речення, їхній взаємозалежності. ІІ СловосполученняПлан.1.      Питання про основну одиницю синтаксису.

2.      Словосполучення – номінативна СО. Слово і словосполучення, словосполучення і речення.3.      Граматична форма і граматичне значення словосполучення.4.      Типи словосполучень: А) за характером смислових відношень між компонентами; Б) за видом синтаксичного зв’язку; В) за морфологічним вираженням головного і залежного компонентів; Г) за будовою; Г) злитістю. Рекомендована література:а) основна:Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф.. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с. б) додаткова:Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматтика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – С.150-158.Кулик Б. Курс сучасної  української літературної мови. – Ч.ІІ. – К.: Рад. шк., 1965. – С.10-32.Давидова Л.П. Із спостережень над структурою і функціями субстантивних словосполучень //Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №11. – С. 20-24.Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – С. 8-41. 1.      Питання про основну одиницю синтаксису. Питання про основну одиницю синтаксису вирішувалося лінгвістами неоднозначно, видається можливим виділити три напрями у розв’язанні цієї проблеми: 1) логіко-граматичний (Ф.І.Буслаєв). Речення є судженням, значить одиницею мови є речення; 2) формально-граматичний (П.Ф.Фортунатов, О.М.Пєшковський). Основною одиницею синтаксису виступає ССП, незалежно від того, чи виражає воно цілісне судження, чи виступає тільки його частиною. Таким чином, речення ототожнюючись із ССП, виступає частковим виявом ССП. До ССП за подібними аргументами належать речення типу Була весна, номінативні ССП (Зелена сорочка, синє небо), ССП однорідних членів (Кожним словом, кожним променем, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що їй ім’я – Леся Українка (Олесь Гончар).Речення виділялось представниками формального напрямку як “закінчене ССП”. Лінгвісти цього напрямку вперше зосередили увагу на ССП, що сприяло активізації синтаксичної думки, її подальшому розвитку і прогресу.3) Визначення О.О. Потебнею центральної ознаки речення, названої “присудковістю” (пор.: темна ніч // ніч темна), призвело до виділення основної

одиниці синтаксису – речення. ССП стало підпорядкованою величиною (власне-граматичний підхід).2.      Словосполучення – номінативна синтаксична одиниця. Слово ісловосполучення, словосполучення і речення. Вчення про ССП і речення пройшло довгий і скадний шлях: спочатку форма і сплутування за нею двох одиниць, потім пильна увага до значення і вираження цього значення, і тільки потім – розмежування за функцією. У словосполучення є багато спільного з реченням. Ще більш істотні відмінності між цими одиницями. Словосполученя виконує номінативну функцію, а речення – комунікативну. Номінативна функція притаманна й слову. Чи означає це, що словосполучення тотожне слову? За функцією спостерігається тотожність, за іншими характеристиками відсутня адекватність.3.      Граматична форма і граматичне значення словосполучення. Як ібудь-яка інша мовна одиниця, словосполучення також має граматичне значення і форму його вираження. Значення словосполучення – це відношення між головним і залежним компонентами. Форма (або структура) словосполучення – це форма компонентів, в основному вона грунтується на системі форм головного компонента.Одне із джерел засобів вираження у мові – це властивість мовних одиниць мати декілька форм для вираження одного значення і, з другого боку, здатність однієї форми реалізувати декілька значень.4.      Типи словосполучень. За характером відношень між компонентамисловосполучення поділяються на такі типи: 1) атрибутивні, 2) об’єктні, 3) суб’єктні, 4) обставинні, 5) комплетивні.Атрибутивні відношення – предмети та їх ознаки. При атрибутивнихвідношеннях залежний компонент ССП в межах речення завжди є означенням.Об’єктні відношення виникають при семантико-граматичній взаємодіїкомпонентів словосполучення.Суб’єктні відношення виникають у словосполученнях, де залежнаформа позначає суб’єкт дії, діяча (іменник або інша субстантивована частина мови).Обставинні відношення – дії (або ознаки) і обставини, щохарактеризують дії (або ознаки).Комплетивні (доповнювальні) відношення виникають в синтаксично-зв’язаних (цілісних) словосполученнях, коли головне слово потребує смислового доповнення. Словосполученн з цими відношеннями переважно виконують роль одного члена речення.Велика кількість словосполучень може мати синкретичне значення, тобто поєднувати декілька значень, відзначених як основні.У словосполученні можливі чотири види зв’язку: узгодження (повне//неповне),керування (сильне//слабке, варіативне//неваріативне, опосередковане//безпосереднє), прилягання (власне-прилягання//іменне прилягання), кореляція. Майже кожний різновид підрядного прислівникового

зв’язку може оформляти структуру різноманітних у семантичному плані словосполучень.За морфологією вираження головного компонента словосполученняподіляються на: дієслівні, іменні, прислівникові. За рівнем злитості компонентів ССП поділяють на: а) вільні, б)синтаксично зв’язані, в) фразеологічно зв’язані.За будовою словосполучення поділяються на 1) прості і 2) складні. Просте словосполучення – семантико-синтаксичне об’єднання двох лексико- повнозначних слів. Складне словосполучення – об’єднання трьох і більше повнозначних слів. В основі складних ССП лежить модель абсолютного простого словосполучення.  ІІІ. Речення як основна одиниця синтаксисуПлан.1. Сучасна українська синтаксична класиологія.2. Класифікація речень за структурою, за співвідношенням із судженнями. Рекомендована література:а) основна:Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф.. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с. б) додаткова:Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматтика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – С.150-158.Кулик Б. Курс сучасної  української літературної мови. – Ч.ІІ. – К.: Рад. шк., 1965. – С.10-32.Давидова Л.П. Із спостережень над структурою і функціями субстантивних словосполучень //Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №11. – С. 20-24.Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – С. 8-41. 1.Сучасна українська синтаксична класиологія. Ідея розгляду сучасної української синтаксичної класиології зумовлена знайомством з  низкою праць філософів, лінгвістів, когнітологів, в яких опрацьовуються проблеми викінченості класифікацій, визначаються закономірності створення певних класифікацій, встановлюються їх вихідні принципи та простежуються шляхи їх еволюції та послідовним аналізом основних принципів тих чи інших класифікацій синтаксичних одиниць, з’ясування закономірностей їх

диференціації, вичленування з-поміж них ядерних /напівпериферійних /периферійних утворень,  простеження їх суперечності і непослідовності. Водночас розглядалися основи виділення синтаксичних категорій та застосування щодо  них  класифікації.В українських синтаксичних класифікаціях так чи інакше позначались концептуальні підходи дослідників до визначення самої суті граматичного ладу мови, його співвідношення з об’єктивною дійсністю, загальнофілософськими постулатами, понятійними основами тлумачення синтаксичних одиниць та ін.Суттєвим поставав рівень сформованості теоретичного апарату, самих класифікаційних концептів, параметрами яких програмувалися відповідні класифікації.Наявні класифікації синтаксичних явищ здебільшого переглядаються і пропонуються їх: 1) варіації; 2) модифікації; 3) модульні трансформації.Більшість українських синтаксичних класифікацій ґрунтується на поєднанні емпіричного і теоретичного підходів, оскільки в них своєрідно перетинаються і взаємодіють описова і пояснювальна методика.У сучасному українському синтаксисі співіснують природні і штучні класифікації. Природні класифікації є чинними постійно (пор. поділ речень на прості і складні; класифікацію слів за частинами мови та ін.). Штучні класифікації створюються дослідниками з метою викінченого розгляду певного явища (пор. класифікацію різновидів словосполучень за моорфологічним вираженням стрижневого і залежного слова і под.). Їх функціональне призначення полягає у глибшому визначенні досліджуваного явища, вичерпнішому аналізі його структури, його взаємозв`язків і под.Сучасній українській синтаксичній класиології притаманна цілеспрямована тенденція розподілу об`єктів на класи. Класифікації уможливлюють систематизацію досліджуваних об`єктів, їх репрезентацію за відповідними диференційними знаками. Класифікація сьогодні виступає методом пізнання, процесом наукового дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих напрямів синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих галузей знань про синтаксис української мови. 2. Класифікація речень за структурою, за співвідношенням із судженням. Класифікація речень за структурою повинна відштовхуватися від загального тлумачення та дефініції речення, які в сучасній синтаксичній науці характеризуються значним діапазоном, оскільки при визначенні речення вкладають різний смисл: від його ототожнення із судженням – до суто формального.У цьому разі вживання терміна “за структурою” є дещо умовним, оскільки йдеться, перш за все, про поділ речень на типи за кількістю предикативних центрів, виражених предикативними одиницями. Щодо цієї ознаки речення поділяються на монопредикативні і поліпредикативні, за першими традиційно

закріпився термін – прості речення, за другими – складні речення. Якщо для простого речення визначальним є предикативний зв’язок – зв’язку підмета і присудка, то для складного речення домінувальним є кількість реалізованих предикативних зв’язків, сурядний і підрядний зв’язки.Класифікація речень за співвідношенням із судженнями. Логічний підхід до аналізу реченнєвих структур інколи виступає ґрунтом розмежування речень за семантичними особливостями предиката: 1) предикати сутності дають речення тотожності; 2) предикати кількості дають речення із значенням кількісної ознаки предмета; 3) предикати відношення дають речення, в яких виражається ознака предмета, що виявляється у стосунках з іншими предметами, у співвіднесеності з ними; 4) предикати місця мають речення з просторовими ознаками суб’єкта; 5) предикати часу дають речення з часовою ознакою суб’єкта; 6) предикати процесуальності дають речення, в яких виражаються існування, становище суб’єкта; 7) предикати стану дають речення, що виражають стан; 8) предикати дії дають речення, що виражають різноманітні вияви дії.Найправомірнішим постає розрізнення речень за семантичними типами предикатів як основи відповідних суджень. Це дозволяє розмежовувати: 1) речення ідентифікації (тотожності); 2) речення якості; 3) речення релятивності (відношення); 4) речення екзистенції (буття); 5) речення класифікації; 6) речення номінації; 7) речення просторовості; 8) речення процесуальності; 9) речення стану; 10) речення активної дії. 

Лекція № 3 Тема. Складне речення, статус, структура і функції

Мета: повторити види складних речень й основні пунктограми у складному реченні; розвивати вміння правильно й комунікативно доцільно висловлювати власні думки за допомогою різних видів складних речень; за допомогою мовленнєво- комунікативного дидактичного матеріалу виховувати повагу до літературної мови й культурних надбань рідного народу.

План.1.      Складне речення – поліпредикативна синтаксична конструкція.2.      Статус, структура і функції складних речень.

Завдання для самоконтролю

1.Яке речення називається складним?2. На які дві групи поділяються складні речення за способом зв’язку?3. Чи можна поставити запитання від однієї частини складносурядного речення до іншої?4. Чи рівноправні частини у складнопідрядному реченні? У чому це виражається?5.Назвіть сполучники сурядності й підрядності.6. Назвіть смислові відношення між частинами складносурядного речення.7.Які смислові відношення можливі між частинами безсполучникового речення?

 Рекомендована література:

Основна:1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –С.  94-105.2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,1994. – С. 69 - 81.4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничийцентр «Академія», 2004. – С.112 – 144.Додаткова:1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.2. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові:  Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.4. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. – К.: Наук.думка, 1986.5. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236 с.6. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:Вища шк., 1972. – С.262 - 309.7. Синтаксис словосполучення і простого речення. – К.: Вища шк., 1975. Складне речення – поліпридикативна синтаксична конструкція, складники якої позбавлені комунікативної самостійності, утворюють граматичну і смислову єдність з притаманними їй чітко визначеними засобами вираження. Наявність семантичних відношень між двома або більше елементарними реченнями є обов’язковою умовою для кваліфікації складної синтаксичної конструкції як семантичного складного речення, між якими наявні причиново-наслідкові логіко-граматичні відношення отже, складне речення є сполученням предикативних одиниць, побудованих за відповідною структурою схемою і призначеним для функціонування в ролі цілісної одиниці повідомлення. Семантична структура складного речення є поєднанням двох або більших предикатно-аргументних структур, між якими встановлюються відповідні семантичні відношення. Елементарне речення в ролі частин складного речення виступають як незалежні одне від одного і підпорядковуються однаковою мірою сполучникові, який з логічного погляду уподібнюється до предиката предикатів, роль аргументів якого виконують елементарні речення.У семантично складному реченні маємо предикатно-придикатні  відношення. Складні речення розрізняються своєю структурою і семантичною організацією.Типологічні характеристики складного речення визначаються перш за все в типах семантичних зв’язків між складними частинами. Від природи таких зв’язків залежить розподіл функцій відповідних компонентів по відношенню до складного речення як цілісної синтаксичної одиниці. Крім сполучників і

сполучникових слів, що використовуються з метою вираження синтаксичних зв’язків між предикативними одиницями, граматичну оформленість складного речення суттєво доповнюють також такі показники, як принципи позиційного розподілу складових частин, закономірності сполучуваності складних частин у залежності від часових характеристик дієслів-присудків, особливості внутрішньої організації складних частин, використання  співвідносних займенникових слів у ролі додаткових засобів позначення синтаксичних відношень між складними частинами.У відповідності із семантикою синтаксичною традицією за структурою і семантикою в синтаксичній системі СУЛМ виділяються три основні типи складних речень: складносурядні, складнопідрядні і безсполучникові.З логічної точки зору сполучникові складні речення протиставляється безсполучниковим.Проте виразна семантико-граматична своєрідність безсполучникових складних речень дозволяє виділяти їх в окремий тип нарівні з сполучниковими. Складносурядне реченняПлан.1.Поняття про складне речення. Засоби поєднання частин складного речення.2. Принципи класифікації складносурядних речень.3. Смислові відношення між частинами складносурядного речення.4. Формальні типи складносурядних речен: речення відкритої і закритої структури. Рекомендована література:Основна:1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.  279 – 312.2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,1994. – С. 121 – 128..4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничийцентр «Академія», 2004. – С. 206  – 248. Додаткова :1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика українськоїмови. – К.:Вища шк., 1991. – С. 193 – 208.2.Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературніймові.К., 1969.3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4.Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.,1966. – С.190 –250.5.Слинько І. І. ,  Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник . – К.: Вища шк., 1994. – С. 416 – 656.6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:Вища шк., 1972. – С.310 – 430. 1. Поняття про складносурядне речення, їхнє місце в системі мови.   «До категорії складносурядних речень належать речення, утворені з двох чи кількох частин, формально-тотожних простим реченням, і пов'язаних сурядними сполучниками» (Мельничук О.С.). Вживання сурядного сполучника виступає основним формальним показником синтаксичної єдності складносурядного речення. В організації складносурядних речень і у вираженні їх граматичних значень можуть брати участь синтаксично спеціалізовані слова (тому, все-таки, все ж, все одно, тільки, врешті-решт і под.).У зв'язку частин складносурядного речення значну роль відіграють особливості типізованого лексичного наповнення предикативних частин. 2. Принципи класифікації складносурядних речень. Основні різновиди складносурядних речень. Класифікація складносурядних речень у слов'янських синтаксичних дослідженнях істотно не видозмінювалася, якщо не враховувати того, що в значній їх частині вони розглядаються в комплексі із безсполучниковими. У русистиці всі описи складносурядного речення ґрунтувалися на дослідженні смислових відношень між їх компонентами і відповідно до семантичних груп сполучників, внаслідок чого виділялися: 1) єднальні, 2) розділові та 3) протиставні речення. З часом значно видозмінювався опис, до трьох названих розрядів додалися ще два: пояснювальні, в яких частини пов'язані відношеннями пояснення або уточнення (специфічними показниками цих відношень є сполучники тобто, а саме і функціонально близькі до них інші сполучникові засоби), і приєднувальні речення, в яких друга частина виступає додатковим повідомленням щодо змісту першої частини.Наголошення смислових відношень між частинами складносурядного речення залишає поза увагою аналіз структурних відмінностей різних типів цих речень, тобто для традиційного синтаксису властивим є нерозмежування з-поміж складносурядних одиниць речень відкритої і закритої структури.Кількість предикативних частин у структурі складного речення виступає основою розмежування закритих і відкритих структур. Складні речення відкритої структури – це речення з незамкненими рядами, що складаються з двох, трьох і більше частин, кількість яких завжди потенційно може бути збільшеною включенням нових. Складні речення закритої структури – це

речення із замкненими рядами і складаються завжди з двох частин, не допускаючи включення третьої.Частини речення відкритої структури однотипні за своїм відношенням до того смислового і структурного цілого, яким виступає все складне речення, і ці відношення формально виражені. Частини речення закритої структури різнотипні у смисловому відношенні: вони по-різному відносяться одне до одного і по-різному співвідносяться з загальнореченнєвим смисловим малюнком. 3. Смислові відношення між частинами складносурядного речення.   Складносурядні речення з єднальними сполучниками. У таких реченнях виражаються єднальні відношення, з-поміж яких розмежовуються 1) єднально-перелічувальні, 2) єднально-поширювальні, 3) єднально-результативні та інші відношення. Диференційними ознаками цих відношень виступають різні сполучники, різні співвідношення модально-часових і способових форм дієслова-присудка, типізовані лексичні елементи. До єднальних речень прилягають речення з єднально-градаційними відношеннями.У реченнях чергування (сполучник то ... то (повторюваний)) мова йде про події в різних часових планах, тобто такі, які чергуються.Складносурядні речення з протиставними сполучниками охоплюють зіставні і протиставні відношення. Такі речення незалежно від однорідного чи неоднорідного їх складу є тільки двокомпонентними.Складносурядні речення з приєднувальним сполучниками характеризуються тим, що в них друга частині виникає як щось додаткове до першої, що відбувається ніби в процесі мовлення. 4. Формальні типи складносурядних речен: речення відкритої і закритої структури. Враховуючи граматичну семантику сполучникових засобів, використовуваних з метою поєднання сурядних частин, можна виділити два формальних типи складносурядних речень: речення відкритої структури і речення закритої структури. Послідовне врахування семантики сполучникових засобів та взаємодії сурядних частин робить можливим розрізнення всередині двох формальних типів різноманітних підвидів.Складносурядні речення відкритої структури за своїм значенням поділяються на дві групи: єднальні і розділові. Єднальні сполучники, як правило, підкреслюють однотипність сурядних частин. За характером часової співвіднесеності частин розрізняють єднальні речення одночасності та послідовності. Розділові сполучники виступають обов'язковим компонентом структури складносурядного речення, вносячи в нього той відтінок потенційності, значення вибору, які й становлять сутність розділових відношень перечислення і відрізняють відношення розділовості від відношень перечислення. Розділові відношення виражаються тільки в складносурядних (інколи складнопідрядних)

реченнях. З-поміж речень з розділовими відношеннями розрізняються речення з взаємовикліоченням і речення чергування.Всі сполучники, використовувані у складносурядних реченнях закритої структури, поділяються за своєю семантикою на зіставні і протиставні. З-поміж останніх розрізняються сполучники пояснювальні (тобто, а саме) і градаиійні (не тільки ... але, та й ). До їх функціональної специфіки часто наближаються інші сполучники, набуваючи синонімічної семантики.Різновиди складносурядних речень закритої структури. У сучасній лінгвістиці переважно диференціюють три рівні розмежування або класифікації складносурядних речень закритої структури. На першому рівні розрізняються речення, що допускають другий сполучниковий компонент, і речення, що не допускають другого сполучникового елемента.

Складнопідрядне реченняПлан.1.      Складнопідрядне речення в сучасній українській літературній мові.2.      Види складнопідрядних речень за значенням і будовою. Рекомендована література: Основна:1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.  279 – 312.2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,1994. – С. 121 – 128..4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничийцентр «Академія», 2004. – С. 206  – 248. Додаткова:1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика українськоїмови. – К.:Вища шк., 1991. – С. 193 – 208.2.Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературніймові.К., 1969.3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.4.Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.,1966. – С.190 –250.5.Слинько І. І. ,  Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник . – К.: Вища шк., 1994. – С. 416 – 656.

6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:Вища шк., 1972. – С.310 – 430. 1. Складнопідрядне речення в сучасній українській літературній мові. Складнопідрядним називається таке речення, у якому одна його складова частина (підрядне речення) пояснює у другій (го¬ловному реченні) якийсь член або всю її в цілому.Граматично незалежна головна частина за допомогою змісту, лексичних засобів, сполучників або сполучних слів підпорядковує собі підрядні частини складного речення. Від неї до підрядної час¬тини ставиться питання, що виявляє змістове відношення між цими частинами. Головна частина може містити опорні та співвідносні слова. Граматично і змістом залежна підрядна частина пояснює голов¬ну й містить сполучники та сполучні слова.Сполучні слова, на відміну від сполучників, є членами речення у підрядній частині. У ролі сполучних слів виступають зай¬менники в різних відмінкових формах (хто, що, який, чий, кот-рий) і прислівники (де, куди, звідки, чому та ін.). Сполучним словам, що знаходяться в підрядній частині, можуть відповідати в головній співвідносні займенники або при¬слівники (такий... який, той... який, там... де, те... що, тоді... ко. та ін.). 2. За значенням і будовою розрізняють три основні види склад¬нопідрядних речень.2.1. Означальні підрядні – які підпорядковуються певному сло¬ву або словосполученню головної частини, виступаючи його ат¬рибутивною характеристикою. Із головним реченням ці конст¬рукції з'єднуються сполучними словами:а) займенниками (що, який, котрий, чий);б) прислівниками (де, куди, звідки, коли, як).Займенниково-означальні – пояснюють член головного ре¬чення, виражений займенником той, такий, все, кожний, ужитим у значенні іменника.2.2. З'ясувальні підрядні – відповідають на питання всіх відмінків і відносяться до тих членів у головному реченні, що означають різні вияви мовлення, мислення, почуття. Це здебільшого дієсло¬ва – бажати, бачити, боятися, відповідати, говорити, думати, за-питувати, нагадувати, питати, слухати та ін; прикметники — пе¬вен, радий, щасливий та ін; прислівники — видно, відомо, по¬трібно та ін.; іменники з дієслівним значенням типу думка, згадка, повідомлення, розмова й под. Підрядні з'ясувальні речення з'єдну¬ються з головними:а) сполучниками – що, як, щоб, ніби, мов, наче, чи;б) сполучними словами – хто, який, чий, котрий, де, куди, коли, як, наприклад: Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача, вогнем безсонних діб (Л. Забашта).2.3. Обставинні підрядні – виступають щодо головної частини як обставини або уточнюють обставину, наявну в головній частині. Ці конструкції поділяються

на: а) підрядні мети. До цього різновиду належать конструкції, що означають мету дії головної частини й відповідають на питання для чого? з якою метою? навіщо? Показником синтаксичних відно¬шень у цих конструкціях є сполучники щоб, щоби, аби, щоб тільки, аби тільки, можливі вирази типу для того, щоб; за тим, щоб; з тією метою, щоб та ін.;б) підрядні міри або ступеня – підрядна частина яких указує на міру чи ступінь вияву дії головного речення або ступінь вияву ознаки, якості, вираженої прикметником, прислівником або імен¬ником у головній частині, і відповідає на питання наскільки? якою мірою? до якої міри? як? Для Зв'язку підрядного речення з головним використовуються сполучники оскільки, щоб (що аж, що й, що хоч), що... то, сполучні слова скільки, наскільки, як;в) підрядні місця — указують на місце дії та відповідають на питання де? куди? звідки?;г) підрядні наслідку (наслідкові). Ці речення є обставиною наслідку дії або стану головного речення і поєднуються з ним нерозчленованим сполучником так що. Підрядне наслідкове може стояти тільки після головної чи тієї його частини, яку пояснює;є) підрядні порівняльні. Ці складні речення мають таку го ловну частину, зміст якої виявляється шляхом порівняння її з змістом підрядної, поєднуються вони найчастіше за допомого сполучників як, ніби, наче, мов тощо;ж) підрядні умови. Ця підрядна частина складних конструкцій указує на умову дії головної частини, відповідає на питання за якої умови? і поєднується сполучниками якщо, коли, якби, як, раз, аби, коли б, як же;и) підрядні часу. Указують на час або період тривання дії головної частини. Зазвичай підрядні частини цих речень стосу¬ються всієї головної частини й залежать Від неї, поєднуючись за допомогою сполучників і сполучникових слів коли, як, поки, допоки, аж поки, аж доки, після того як, перш ніж, перед тим як, до того як, відколи, відтоді як, як тільки, з того часу як і відпові¬дають на питання коли? як довго? доки? на який час? До обста¬вин часу в головному реченні, які уточнюються, належать колись, незабаром, сьогодні, щойно й под.;к) підрядні причини (причинові). Визначають причину дії головної частини та відповідають на питання чому? з якої причи¬ни? Для зв'язку використовуються сполучники бо, що, тому що, через те що, сполучникові вирази завдяки тому що, у зв'язку з тим що, на тій підставі що, з тієї причини що, з того приводу що й т. ін. Сполучник тому що в цих реченнях може вживатися нерозчленовано;л) підрядні допусту (допустові). У підрядній частині повідом¬ляється про підставу чи умову, усупереч якій відбувається дія головної частини. Для зв'язку підрядної частини з головною ви¬користовують сполучники хоч (хоча), хай (нехай), дарма що, не¬зважаючи на те що. Сполучними засобами між ними можуть та¬кож виступати займенники й прислівники з часткою не: хто не, що не, який не, як не, скільки не;м) підрядні супроводу (супровідні, приєднувальні). Ці конст¬рукції містять у собі додаткові відомості до головної частини за звичай із відтінком оцінки,

висновку, підсумку чи узагальнення, але не розкривають змісту головної частини. Знаходячись пере¬важно після головної частини, вони приєднуються до неї не спо¬лучниками, а лише сполучними словами що (у різних відмінках із прийменниками та без них), де, куди, звідки, коли, як, навіщо, причому, чому.  Складнопідрядні багатокомпонентні реченняПлан.1.      Складнопідрядне речення з кількома підрядними. Рекомендована література:Основна:1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.  279 – 312.2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,1994. – С. 121 – 128..4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничийцентр «Академія», 2004. – С. 206  – 248. Додаткова:1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика українськоїмови. – К.:Вища шк., 1991. – С. 193 – 208.2.Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературніймові.К., 1969.3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.4.Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.,1966. – С.190 –250.5.Слинько І. І. ,  Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник . – К.: Вища шк., 1994. – С. 416 – 656.6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:Вища шк., 1972. – С.310 – 430. Складнопідрядне речення з кількома підрядними. Багаточленні складнопідрядні речення характеризуються односторонньою змістовою та граматичною залежністю – одні частини пояснюють, інші пояснюються. Серед цих синтаксичнизх одиниць за структурно-змістовими ознаками виділяються речення, підрядні предикативні частини яких залежать безпосередньо від головної і зв'язуються з нею різними видами граматичного зв'язку. У головному

реченні такі підрядні предикативні частини можуть пояснювати одне слово, словосполучення чи все головне речення в цілому. У таких реченнях сполучних підрядності чи сполучне слово мають обов'язково бути в першій предикативній одиниці, а в наступній їх наявність факультативна. Паралельна, як і однорідна залежність підрядних частин, може бути не ітльки по відношенню до головного ерчення, а й до підояжного, що виконує стосовно залежних предикативних частин функцію головного. Другий тип характеризується послідовною залежністб підрядних предикативних частин. Перша залежить від головного речення і є підрядною першого ступеня, друга від першої і є підрядною другого ступеня - і так далі. Вони можуть бути різні за граматичним значенням і однакові, одно- та різнотипні за структурою, але зберігається єдина система синтаксичного зв'язку їх між собою. Існує змішаний зв'язок предикативних одиниць, де виявляються різні комбінації з однорідною, неоднорідною і послідовною залежністю. Безсполучникове складне реченняПлан.1. Проблема статусу складних безсполучникових речень.2. Складні безсполучникові елементарні речення. Рекомендована література:Основна:1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.  279 – 312.2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,1994. – С. 121 – 128..4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничийцентр «Академія», 2004. – С. 206  – 248. Додаткова:1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика українськоїмови. – К.:Вища шк., 1991. – С. 193 – 208.2.Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературніймові.К., 1969.3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.4.Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.,1966. – С.190 –250.

5.Слинько І. І. ,  Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник . – К.: Вища шк., 1994. – С. 416 – 656.6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:Вища шк., 1972. – С.310 – 430. 1. Проблема статусу складних безсполучникових речень. Складні безсполучникові речення – конструкції, які не мають однозначного трактування. Дискусії пов'язані передусім з відсутністю сполучникових засобів зв'язку компонентів безсполучникового речення.Складні безсполучникові речення, незважаючи на тривалість їх вивчення і наявність багатьох спеціальних досліджень, і нині викликають суперечки у мовознавстві. Дотепер не з'ясовано теоретичні питання щодо їх граматичної природи, синтаксичної форми та синтаксичного значення, не визначено статусу інтонації, по-різному трактутуються різновиди цих одиниць. Проблематичним залишається й сам статус безсполучникових речень: лінгвісти або не виділяють їх в окремий тип, а розподіляють між складносурядними і складнопідрядними реченнями, аби надають їм статус складних безсполучникових речень, або виводять за межі речення.Мовознавці, які визнають автономний характер склад¬них безсполучникових речень, істотну роль інтонації в розпізнаванні смислу і синтаксичного значення цих ре¬чень, справедливо зазначають, що, крім інтонації, важли¬ве значення у вираженні синтаксичних відношень між предикативними компонентами безсполучникових конс¬трукцій мають такі чинники, як порядок розташування частин, видо-часові співвідношення дієслів-присудків, на¬явність лексичних елементів відповідної семантики тощо. З огляду на це безсполучникові речення кваліфікують як структури, в яких частини поєднуються в єдине синтак¬сичне і змістове ціле за допомогою певних лексико-грама¬тичних і ритмомелодійних засобів, однак без сполучників і сполучних слів.Щодо наявності предикативних компонентів складні безсполучникові речення можуть бути елементарни¬ми (дві предикативні одиниці) і неелементарними, багатокомпонентними (три і більше предикативних оди¬ниць).З огляду на змістові відношення між складовими частинами складні безсполучникові речення поділяють на дві групи: речення з однорідними частинами (частини є незалежними, семантично скоординованими, співвідносяться із сурядними частинами складносурядних речень) і речення з неоднорідними частинами (частини залежні, семантично неоднорідні, співвідносяться з головною і підрядною частинами складнопідрядних речень).Семантичні відношення і пов'язана з ними співвіднесе¬ність безсполучникової конструкції зі складносурядними чи складнопідрядними реченнями зумовлюються інтона-цією, якій належить особлива роль у складному безсполуч¬никовому реченні, що часто позначається і на розділових знаках на межі його частин.

2. Складні безсполучникові елементарні речення.Складні безсполучникові елементарні речення є базо¬вими конструкціями в системі складних безсполучнико¬вих утворень. їх поділяють на речення з однорідними час¬тинами і речення з неоднорідними частинами.Речення з однорідними частинами. У цих реченнях між складовими частинами існують часові (темпоральні) і зіставно-протиставні семантико-синтаксичні відношення.Речення з неоднорідними частинами. У них найчасті¬ше виражаються умовні, причиново-наслідкові, часові, до¬пустові, цільові і пояснювальні семантико-синтаксичні відношення. Складне речення з різними видами зв’язкуПлан.Складна синтаксична конструкціія Рекомендована література:Основна:1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.  279 – 312.2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,1994. – С. 121 – 128..4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничийцентр «Академія», 2004. – С. 206  – 248. Додаткова:1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика українськоїмови. – К.:Вища шк., 1991. – С. 193 – 208.2.Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературніймові.К., 1969.3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.4.Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.,1966. – С.190 –250.5.Слинько І. І. ,  Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник . – К.: Вища шк., 1994. – С. 416 – 656.6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:Вища шк., 1972. – С.310 – 430. 

Складними синтаксичними конструкціями називаються багатокомпонентні (більше 2- х частин) речення з різними типами зв'язку між його частинами – сполучниковим та безсполучниковим. Серед складних синтаксичних конструкцій виділяють такі багатокомпонентні речення: складні речення із сурядним та підрядним зв'язком; складні речення із сурядним і безсполучниковим зв'язком; складні речення із підрядним та безсполучниковим зв'язком; складні речення із сурядним, підрядним та безсполучниковим зв'язком.Складні речення, в яких поєднуються різні види сполучникового (сурядного та підрядного) та безсполучникового зв'язку, називають ще й реченнями мішаного типу. Вони можуть бути різних комбінацій (поєднань) і поєднувати різну кількість компонентів.